Менеджмент

•організація фізкультурно-спортивної роботи з населенням (розвиток спорту для всіх);

•підготовка висококваліфікованих спортсменів за видами спорту, розвиток професійного спорту;

•підготовка спортивного резерву;

•проведення спортивних змагань і спортивно-видовищних заходів;

•наукове та програмно-методичне забезпечення фізичного виховання і розвитку спорту;

•організація виробництва спортивних товарів;

•здійснення міжнародних спортивних зв’язків та ін.

Склад конкретних функцій та їх пріоритети розрізняються залежно від специфічних особливостей фізкультурно-спортивних організацій.

Конкретні функції менеджменту можуть бути охарактеризовані за змістом управлінського впливу, що здійснюється відповідним органом чи керівником. Ці функції передбачають наявність спеціальних методик, інструкцій та інших регулюючих документів, на основі яких організовується робота певного суб’єкта управління відповідно до специфіки об’єкта управління. Існування регламентуючих документів означає, що суб’єкт управління не може діяти довільно.

Однією з конкретних функцій управління фізичною культурою і спортом є проведення спортивних змагань. Цю функцію реалізують, як правило, спеціально створені об’єкти — організаційні комітети, суддівські колегії та ін. Найважливішим документом, що регламентує діяльність суддівської колегії, є правила спортивних змагань за конкретним видом спорту.

Загальні та конкретні функції менеджменту у фізичній культурі та спорті як відносно відокремлені напрями управлінської діяльності реалізуються на практиці на основі певних принципів.

Принципи менеджменту у фізичній культурі та спорті — основні правила, положення і норми поведінки, якими керуються органи управління та окремі керівники в процесі здійснення управлінського впливу. Основними принципами менеджменту у фізичній культурі і спорті є:

•принцип демократичного централізму;

•принцип науковості;

•принцип плановості;

•принцип ієрархічності;

•принцип поєднання галузевого і територіального управління;

•принцип економічності та ефективності;

•принцип відповідальності;

•принцип поєднання матеріального і морального стимулювання.

На основі наведених принципів загальні та конкретні функції менеджменту реалізуються на практиці з використанням різних методів.

Методи менеджменту у фізичній культурі та спорті — конкретні способи впливу суб’єкта на об’єкт (наприклад, керівника фізкультурно-спортивної організації на її співробітників).

Вирізняють методи прямого (досягнення безпосереднього результату) та непрямого (створення умов для досягнення результату) впливу; формального (авторитарний стиль управління) і неформального (демократичний стиль управління) впливу та ін.

271

Найбільше значення щодо практики менеджменту має класифікація методів на основі специфіки відносин між співробітниками фізкультурноспортивної організації у процесі спільної праці. За цією ознакою методи менеджменту поділяють на три групи: організаційні, економічні та соціальнопсихологічні.

Організаційні методи:

•методи організаційно-стабілізуючого впливу;

•методи розпорядчого впливу;

•методи дисциплінарного впливу;

•адміністративні методи;

•методи правового регулювання.

Економічні методи призначені для впливу на економічні відносини. Їх спектр широкий і різноманітний, тому одні економічні методи використо­ вуються з метою управління фізичною культурою і спортом як галуззю (бюджетне фінансування, капітальні вкладення, дотації та ін.), а інші — з метою менеджменту фізкультурно-спортивною організацією (кооперування засобів, амортизаційні відрахування, оподаткування, матеріальне стимулювання та ін.).

Соціально-психологічні методи:

•формування трудових колективів,

•соціальне нормування поведінки;

•соціальне регулювання;

•соціальне стимулювання;

•задоволення культурних і соціально-побутових потреб;

•створення і підтримання сприятливого соціально-психологічного клі­ мату.

Функціональні різновиди менеджменту у фізичній культурі та спорті. Ос-

новні функціональні різновиди менеджменту у своїй взаємопов’язаній сукупності становлять систему.

Стратегічний менеджмент — управлінська діяльність, що полягає у ви­ борі системи дій для досягнення довгострокової мети фізкультурно-спортив- ної організації з урахуванням умов навколишнього середовища. Стратегічний менеджмент є сферою діяльності вищого керівництва організації. Він виявляється у виборі її місії, тобто глобальної мети, для реалізації якої ця організація створюється і функціонує.

Програмний (проектний) менеджмент — діяльність з управління не пос-

тійними, а тимчасовими об’єктами, якими можуть бути окремі програми, проекти тощо або їх сукупність. Вирізнення програмного менеджменту пов’язане з необхідністю швидкої та ефективної адаптації діяльності фізкуль- турно-спортивної організації до умов навколишнього середовища.

Організаційний менеджмент — управлінська діяльність, що базується на загальних принципах і спрямована на реалізацію такої основної функції управління, як “організування”. Діяльність організаційного менеджменту охоплює проектування, створення і вдосконалення організаційних структур; чітке розмежування функцій; розподіл організаційних завдань, обов’язків, прав і відповідальності структурних підрозділів фізкультурно-спортивної організації та окремих виконавців тощо.

272

Персонал-менеджмент — управлінська діяльність, що містить систему заходів, спрямованих на оптимальне формування трудового колективу фізкуль- турно-спортивної організації та використання його здібностей у виробничому процесі.

Інноваційний менеджмент — діяльність з управління інноваційними процесами у фізкультурно-спортивній організації.

Ризик-менеджмент — діяльність з оцінки ризиків, що можуть виникнути під час роботи фізкультурно-спортивної організації, і управління ними. Вона спрямована на попередження втрат, серед яких виділяють: матеріальні збитки; трудові, фінансові, часові втрати та спеціальні види втрат, які можуть бути пов’язані з нанесенням шкоди здоров’ю та життю людей, навколишньому середовищу, престижу фізкультурно-спортивної організації та ін.

Фінансовий менеджмент — вид діяльності, спрямованої на управління фі- нансово-господарським функціонуванням фізкультурно-спортивної організації. Основне завдання фінансового менеджменту полягає у забезпеченні най­ ефективнішого руху фінансових ресурсів між фізкультурно-спортивною організацією та джерелами її фінансування, як внутрішніми, так і зовнішніми.

Зарубіжний досвід управління масовим спортом. Основними міжнародни-

ми документами у сфері масового спорту є Міжнародна хартія фізичного виховання і спорту 1978 р. з подальшими доповненнями та Спортивна хартія Європи 1992 р. Вони визначають головні принципи регулювання розвитку масового спорту, яких повинні дотримуватись усі країни, що ратифікували угоду. Такими принципами є: по-перше, доступність занять масовим спортом без дискримінації за будь-якими ознаками; по-друге, державне регулювання розвитку мережі спортивних споруд і доступність занять фізичною культурою.

Розвиток спорту базується на законі про спорт. Так, у Франції це Закон Французької Республіки про організацію і підвищення ролі у суспільстві фізичної і спортивної активності (1984 р.), у Фінляндії — Закон про спорт (21 грудня 1979 р.) і Статут про спорт (28 грудня 1979 р.) та ін. Розроблення цих законів, а також всіх інших законодавчих актів щодо питань розвитку спорту має відповідати положенням міжнародних угод. Державними органами виконавчої влади виступають різні міністерства та відомства. Так, в Іспанії це Вища рада спорту, що є автономним органом Міністерства освіти і науки, в Аргентині — Міністерство із соціальних питань.

Зарубіжний досвід розвитку масового спорту свідчить, що територіальний принцип розподілу управлінських функцій дає можливість чітко розмежувати компетенцію і відповідальність державних і територіальних органів управління. Так, коли на державному рівні виконуються основні функції управління, то регіональні та місцеві органи управління спортом зорієнтовані на розвиток масового спорту і спорту для всіх, які за кордоном є нероздільними поняттями.

Варте уваги питання побудови управління спортом для всіх на місцевому чи регіональному рівні. Спортивні послуги населенню щодо такого спорту мають низку особливостей, серед яких основними є їх висока капіталота інформоємність. Будівництво, обладнання і утримання фізкультурно-спор- тивної споруди (ФСС) вимагає значних капіталовкладень, а тенденція роз-

273

ширення асортименту послуг, внесення додаткових і супутніх послуг до комплексу обслуговування населення зумовлюють стійку тенденцію до зростання цих витрат. Аналогічна тенденція стосується трудових ресурсів: постійно підвищуються не лише кваліфікація тренерського та управлінського персоналу (що зумовлює необхідність підвищення оплати праці), а й вимоги до їх роботи — збільшується інформаційне навантаження, з’являються нові методики, засоби і методи тренування тощо. Оскільки від роботи спеціалістів залежить здоров’я споживача, не можна заощаджувати і на цій статті витрат.

Фінансові ресурси. Міжнародне законодавство закликає для вирішення завдань розвитку масового спорту використовувати ресурси державних бюдже­ тів — національних, регіональних і місцевих. Проте, як зазначено вище, існуючі об’єктивні передумови зростання витрат на утримання сфери масового спорту не дають можливості вирішувати всі фінансові проблеми за рахунок коштів з одного джерела. Тому фінансування масового спорту набуває багатоканального характеру.

Частка коштів державного спортивного бюджету в Німеччині, Великобританії, Фінляндії, Швеції, Данії становить менше 20 % суми місцевих спортивних бюджетів, у Франції, Італії — 30, в Іспанії, Португалії — 40 %. У Фінляндії законодавчо регламентується необхідність здійснення прямої фінансової допомоги, а також пільгового кредитування з боку держави, аби створити нормальні умови для розвитку масового спорту та забезпечити однакові можливості для участі у спортивній діяльності всіх громадян країни. Державне фінансування, підтримка і кредитування виділяються, у першу чергу, із тих коштів, які надходять до національного бюджету від проведення спортивних лотерей.

У Франції з державного бюджету на спорт виділяється 0,2 % коштів. Якщо врахувати, що заробітну плату викладачам фізичного виховання оплачує Міністерство освіти, то сукупність державних витрат досягає 0,8 % національного бюджету. Регіони Франції витрачають на спорт майже 1 % бюджету, департаменти — теж 1 %, комуни — 4,5 % бюджету. Заняття фізичною культурою і спортом за місцем роботи чи служби в армії розглядаються законом як важлива умова розвитку спорту для всіх, а також як засіб запобігання професійним виробничим ризикам. З цією метою робочі комітети підприємств повинні сприяти розвитку фізичної активності та спорту на виробництві й брати участь в їх фінансуванні, а саме: в різних формах заохочувати співробітників, які систематично беруть участь на заняттях фізичними вправами і видами спорту.

Підприємництво становить значний фінансовий ресурс спорту для всіх. Проте внаслідок високої капіталоємності спортивних послуг створення комерційної організації цієї галузі вимагає високого початкового капіталу. Тому без підтримки державних і місцевих органів управління ресурси підприємництва будуть зорієнтовані на забезпечення потреб у заняттях спортом високодохідних верств населення, водночас такі сектори, як діти, середній клас, пенсіонери та ін., не матимуть можливості займатися фізичною активністю. За рахунок прямої чи непрямої участі в діяльності спортивних комерційних організацій за кордоном ця проблема нівельована.

274

Матеріальні ресурси — мережа ФСС. Міжнародне законодавство проголошує, що для досягнення мети розвитку масового спорту урядам, державним органам і компетентним недержавним організаціям на всіх рівнях слід об’єднати свої зусилля з планування, створення і оптимального використання спортивних споруд, обладнання та інвентарю. Підкреслюється, що фізичне виховання і спорт потрібно забезпечити відповідним обладнанням та інвентарем, особливо з метою організації активної участі молоді заняттями спортом. Питання планування мережі спортивних споруд вважають справою державних органів.

В Аргентині законом передбачено, що кошти Національного фонду спорту спрямовуються на будівництво, модернізацію і експлуатацію спортивних споруд, на допомогу спорту взагалі, на підготовку наукових кадрів, технічних спеціалістів і спортсменів, на проведення спортивних змагань національного та міжнародного масштабу. Фіксована частина коштів призначається національним університетам на пропагування фізичної культури і спорту. Отримують кошти як державні, так і приватні організації.

Характерною особливістю розвитку мережі фізкультурно-спортивних організацій за кордоном є перевага частки підприємств суспільної власності та некомерційних організацій. Так, частка споруд, що перебуває у власності префектур, муніципалітетів тощо, діяльність яких не спрямована на отримання прибутку, становить: для зал — 87 % у Японії і 73 — в Італії; для басейнів — 87 % у Японії і 41 — в Італії; для майданчикових споруд — 69 % у Японії і 53 в Італії.

Трудові ресурси. Міжнародне законодавство зазначає, що навчання, забезпечення кадрами і управління у сфері фізичної культури і спорту (ФКС) має забезпечуватися кваліфікованим персоналом. Весь персонал повинен мати відповідну кваліфікацію і підготовку, а також підвищувати свою кваліфікацію з метою забезпечення відповідних рівнів спеціалізації. Крім того, має бути використаний добровільний персонал, на належному рівні підібраний і навчений.

УФранції також жорстко регулюються стандарти навчання тренерського персоналу. Документом, який дозволяє викладати, організовувати фізкультурну і спортивну активність, а також керувати нею за винагороду, тобто виконувати функції викладача, тренера, інструктора, вихователя та ін., є спеціальний диплом.

Науково-інформаційні ресурси. За останні десятиріччя науково-інформа- ційні ресурси у сфері ФКС посіли провідне місце за значущістю. Ці ресурси правомірно поділити на дві категорії — пропаганда здорового способу життя та інформаційно-науковий супровід роботи тренера та іншого спортивного персоналу. Такий поділ відображено у діяльності провідних зарубіжних спортивних науково-інформаційних організацій.

УФінляндії організації, що займаються спортивною наукою, мають законодавчо визнане право на безпосереднє державне фінансування. При цьому не менше 20 % навчального часу підготовки спеціалістів у сфері ФКС відводиться науковій роботі. Крім того, держава підтримує організацію будь-якої форми власності, де здійснюються наукові дослідження у галузі спорту і фізичних вправ. Спільний спортивний бюджет п’яти провідних французьких телеканалів становить 1,3 млрд франків.

275

Розвиток ФКС базується на пріоритеті масового спорту. У більшості країн реалізуються єдині підходи до ресурсного забезпечення масового спорту, засновані на його пріоритетності та визнанні високої соціальної значущості.

Державний рівень. Державний орган управління ФКС:

•управління спортом вищих досягнень;

•дотримання пріоритету спорту для всіх;

•формування вимог до підготовки кадрів;

•розподіл частки державного бюджету;

•розроблення податкових пільг;

•пропаганда спорту, в тому числі спорту для всіх.

Регіональний рівень. Регіональний орган управління ФКС:

•дотримання пріоритету спорту для всіх;

•координація спортивного руху;

•фінансування ФКС;

•забезпечення матеріальної бази спортивних споруд;

•участь у витратах на трудові ресурси;

•пропаганда спорту, в тому числі спорту для всіх.

Місцевий рівень. Місцевий орган управління ФКС:

•забезпечення матеріально-технічної бази організованих і неорганізованих занять фізичною активністю;

•залучення трудових ресурсів, в тому числі на загальних засадах;

•надання субсидій спортивним організаціям;

•надання комунальних послуг та ін.

•територіальна і цінова доступність послуг масового спорту для всіх категорій населення;

•гарантії якості та безпеки спортивного обладнання;

•гарантії високої кваліфікації персоналу спортивної організації.

За кордоном масовий спорт є передусім механізмом оздоровлення населення, досягнення самоорганізації, самовираження і розвитку, а також засобом боротьби проти асоціальних явищ. Тому держава приділяє питанням розвитку масового спорту особливу увагу, ставлячи за мету залучення населення до занять масовим спортом. Основними характеристиками процесів розвитку масового спорту є: підвищення ролі держави у його підтриманні, а також всіх форм організації діяльності у цій сфері; використання масового спорту у профілактичних і лікувальних заходах; профілактика негативних соціальних явищ; використання спорту в моральному, естетичному та інтелектуальному розвитку молоді.

Ці процеси зумовили зростання доходів від спортивних видовищ і сектору спортивних послуг, збільшення обсягу спортивного телерадіомовлення; розвиток фізкультурно-оздоровчої інфраструктури із врахуванням потреб населення; багатство форм обслуговування, методів і засобів запропонованих послуг масового спорту.

Доведено, що сфера ФКС може виконувати всі покладені на неї функції при охопленні населення спортивними послугами на 30 %. Необхідні переосмислення та адаптація позитивного зарубіжного досвіду, який на практиці довів свою ефективність.

276

4.2.21. Менеджмент в освітянській сфері

Глобалізаційні процеси, якими характеризується сучасний світ, тісно пов’язані із зростаючою роллю освіти в усіх механізмах саморозвитку людства. За визначенням, прийнятим ХХ сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО, освіта — це процес і результат удосконалення здібностей і поведінки особи, за якого вона досягає соціальної зрілості та індивідуального зростання.

Освіта виступає духовним обличчям людини, яке формується під впливом сукупності загальнолюдських та професійних знань, технологій їх використання в суспільній практиці у процесі виховання й самовиховання. Розвиток освітньої сфери є одним із найголовніших пріоритетів кожної держави, оскільки саме освіті належить визначальне місце в інтелектуалізації праці, яка впливає на складні процеси трансформації та модернізації сучасного світу, що відбуваються під впливом інтегрованого потенціалу трьох революційних перехідних періодів — індустріалізації, промислової НТР середини ХХ ст. та комп’ютерної НТР кінця ХХ ст.

Сутнісні глобалізаційні зміни потребують нових підходів до управління усією освітньою сферою, яка є інтегральною сукупністю освітніх структур, відносин, діяльності та свідомості, що забезпечує відтворення і розвиток інтелектуального потенціалу суспільства.

Менеджмент освітянської сфери передбачає:

•визначення цілей, завдань освітніх інституцій усіх форм власності;

•конституювання і утворення освітніх інституцій;

•формування та організацію виконання рішень в освітній сфері;

•підтримання життєдіяльності освітніх інституцій;

•контроль за функціонуванням і спрямуванням розвитку освітніх інституцій.

Об’єкт менеджменту освіти — освітня сфера, складовими якої є освітні структури, освітня діяльність та освітня свідомість, що перебувають у тісному взаємозв’язку з економічною, політичною, соціальною, інформаційно-ко- мунікативною, науковою тощо сферами суспільства.

Предметом менеджменту освіти є теоретико-методологічні та практичні фактори побудови, функціонування і управління освітніми інституціями на державному, міждержавному, міжнародному та транснаціональному рівнях.

Технологія управління освітою є послідовним цілеспрямованим процесом, який має циклічний характер і формується завдяки його функціям. Під ними розуміють конкретні види управлінської діяльності, що забезпечують формування прийомів, способів управлінського впливу на освітню сферу. Методологія менеджменту цієї сфери кардинально не відрізняється від аналогічних підходів, напрацьованих у традиційному менеджменті.

Функції менеджменту освіти сформувалися в процесі створення розгалуженої структурно-функціональної системи освітянської сфери нинішнього суспільства і відображають сутність і зміст управлінської діяльності на всіх рівнях управління цією галуззю. Визначальними ознаками для класифікації цих функцій є, по-перше, вид управлінської діяльності, який дає змогу відрізнити одну роботу від інших; по-друге, спрямованість видів освітньої діяльності на керований об’єкт або фактори зовнішнього середовища. Відповідно можна виділити загальні та специфічні (особливі) функції менеджменту освіти.

277

Загальні функції є частиною управлінського циклу, якій властивий регулярний вид управлінської діяльності незалежно від місця її прояву, харак­ теру діяльності, масштабів тощо. Вони зумовлюють поділ управлінської діяльності на види робіт за ознакою послідовності виконання у часі з метою отримання наперед визначеного результату. До загальних функцій належать планування, організування, мотивування, контролювання і регулювання, які з абстрактного стану трансформуються в конкретний лише через управління певними об’єктами, процесами, елементами освітньої діяльності та реалізуються їх послідовним застосуванням.

Керуюча система у менеджменті освіти забезпечує своє функціонування шляхом таких поетапних операцій:

•планування діяльності суб’єктів та об’єктів освітнього процесу;

•організування діяльності суб’єктів та об’єктів освітнього процесу;

•мотивування поведінки працівників, які здійснюють певні процеси діяльності в освітній сфері;

•контролювання процесу діяльності суб’єктів та об’єктів освітньої сфери;

•регулювання процесу діяльності суб’єктів та об’єктів освітньої сфери. Завдяки таким діям вдається вдосконалювати загалом систему менедж-

менту освіти, підвищувати її ефективність, усувати зайві ланки та бюрократизм.

Специфічні (особливі) функції виникають як результат горизонтального поділу праці в освітній системі будь-якої держави, визначають його спрямованість на конкретний об’єкт управління. Ці функції менеджменту освіти можна класифікувати за різними ознаками:

•за рівнями управління — загальнодержавний; регіональний (управління освітньою сферою території; локальний (рівень місцевого управління та самоврядування);

•за рівнями освіти — управління дошкільною, професійною, вищою, позашкільною, післядипломною підсистемами освіти;

•за об’єктами управління — управління навчальними закладами різних видів та типів (дитсадком, школою, ліцеєм, гімназіями, коледжами, інститутами, університетами, академіями тощо);

•за процесами управління — управління навчально-методичною роботою, навчально-виховним процесом, роботою з керівниками та науковопедагогічними кадрами, підвищенням кваліфікації та перепідготовки

кадрів; науковою діяльністю у вищих навчальних закладах, налаго­ дженням і розширенням міжнародного співробітництва в освітній сфері, розвитком соціальної та матеріально-технічної бази освіти тощо.

Менеджмент освіти як наукова теорія ґрунтується на власній методології, яка становить сукупність принципів, прийомів і процедур дослідження освітньої сфери суспільства і технологій її управління.

До методики менеджменту освіти належить система дослідно-аналітичних та управлінських методів осмислення (вивчення і аналіз) та управління функціонуванням освітньою сферою суспільства у тісному зв’язку з іншими галузями (економічною, політичною, соціальною, науковою тощо) його життєдіяльності.

Метод (грецьк. methodos — шляхи дослідження, спосіб пізнання) — система правил і способів дослідження будь-яких об’єктів з метою пошуку

278

об’єктивної істини. Методи менеджменту освіти — можна поділити на три групи.

Перша група — загальнологічні методи. Це загальні методи наукового пізнання, які формуються в межах філософії (теорії) пізнання і використовуються як в теоретичному, так і в емпіричному пізнанні. До них належать: абстрагування, аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, порівняння, визначення і класифікація, спостереження і експеримент, статистичний аналіз.

Друга група — методи теоретичного дослідження: системний, історичний, порівняльний (компаративний), діалектичний, структурно-функціональний, комунікативно-кібернетичний.

Третя група — емпіричні (біхевіористичні) методи: безпосередній нагляд, контент-аналіз документів та інформаційних потоків, експеримент, анкетне опитування, інтерв’ю тощо.

Менеджмент освіти як загальну функцію управління освітньою сферою український вчений В. Бебик класифікує за видами, взявши за основу такі ознаки:

1.Ієрархічно-територіальний рівень і простір управління:

• глобальний (планетарний рівень управління);

• цивілізаційно-територіальний (рівень управління освітніми сферами сукупності держав-націй, що мають спільні цивілізаційні ознаки, — західна, православна, ісламська, конфуціанска, індуїстська, буддистська,

африканська, латиноамериканська, японська цивілізації);

• державно-національний (рівень управління освітою держави-нації);

• регіональний (рівень управління освітніми сферами територій зі спільними економічними, соціальними, екологічними, етнічними та іншими

інтересами, межі яких можуть не збігатися з державними кордонами);

• локальний (рівень місцевого управління та самоврядування освітніми закладами міста, селищної, сільської ради тощо).

2.Гармонізація, узгодження інтересів і потреб усіх суб’єктів освітнього

процесу:

• освітньо-правовий (забезпечує правове регулювання освітньої життєдіяльності через діяльність органів держави, що ухвалюють закони,

постанови та інші правові акти з урегулювання освітньої сфери);

• освітньо-економічний (регулює економічні засади функціонування еко-

номічної сфери суспільства);

• освітньо-політичний (полягає в політичному регулюванні освітньої

сфери суспільства);

• освітньо-методичний (регулюється відповідними державними і недер­ жавними освітніми структурами через запровадження освітніх стандартів та технологій навчання).

3.Ієрархічно-регулятивний рівень управління:

•суспільно-освітній(поширюєтьсянавсюосвітнюсферушляхомухвален- ня і реалізації виконання — у межах певного суспільства міжнародних угод, національних конституцій, законів, постанов та інших актів);

•адміністративно-освітній (впливає на регіонально-адміністративні (область, місто, селище, село) та галузеві об’єкти управління освітньою сферою (міністерства, відомства));

•освітніх організацій (забезпечує управління і регламентацію внутрішньої діяльності державних і недержавних освітніх організацій норма- тивно-правовими та соціально-психологічними методами).

279

4.За часом дії та наслідками реалізації управлінських впливів:

• стратегічний;

• тактичний;

• технічний.

5.Галузево-функціональний підхід дослідження проблем управління:

•кадровий (досліджує питання управління людьми, мотивації, організації та контролю їхньої освітньої діяльності);

•інтелектуальний (полягає в управлінні розпізнаванням, аналізом освітніх знань і технологій, розробленням ефективних дій суб’єктів освітньої діяльності);

•технологічний (відповідає за розроблення і реалізацію освітніх технологій);

•маркетинговий (зорієнтований на організацію, узгодження і взаємодію внутрішнього середовища суб’єкта освітньої діяльності з умовами ринку освітніх послуг шляхом реалізації властивих цьому суб’єкту управління конкурентних переваг);

•інноваційний (передбачає розроблення планів і програм інноваційної освітньої діяльності, здійснення узгодженої інноваційної освітньої політики);

•фінансовий (полягає в управлінні фінансовими потоками і ресурсами

суб’єктів освітньої діяльності) [13].

Менеджмент освіти є невід’ємною складовою системи освіти, що сформувалась в незалежній Україні. Управління освітянською сферою виступає в цілому як цілісна ієрархічна, законодавчо забезпечена та визначена система зі своєю інтегральною функцією та функціями кожного її сегменту.

Управління українською освітою здійснюється органами державної влади (уповноваженими ними органами), адміністрацією навчальних закладів та органами громадського самоврядування. Відповідно до чинного законодавства державний менеджмент освіти в Україні реалізують Президент України, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Міністерство освіти і науки України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади; Вища атестаційна комісія України; Державна акредитаційна комісія України; уряд Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

У компетенції Президента України — питання формування державної політики із визначенням системи органів виконавчої влади, які втілюють в життя державний менеджмент освіти. Верховна Рада створює і розвиває законодавчу базу функціонування освітньої системи, встановлює мережу основних параметрів функціонування системи та ратифікує міжнародні угоди в освітянській сфері.

Кабінет Міністрів України зосереджує зусилля на реалізації державних засад освітньої політики в країні, видає нормативно-правові акти з питань життєдіяльності освітньої системи, створює, реорганізує, ліквідує вищі навчальні заклади державної форми власності.

Система менеджменту освіти диференціюється залежно від кожної складової структури освіти.

280