3. Німеччина. Розвиток німецької психології в XVIII-XIX вв

Після Лейбніца в німецьку психологію починають проникати емпіричні тенденції. Вони стали особливо помітні в роботах X. Вольфа (1679-1754). У психології Вольф відомий поділом психології на емпіричну і раціональну частини, що знайшло відображення в назвах його книг: «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1734). Крім того, Вольф закріпив за наукою назву «психології». За Вольфу, справжня наука в ідеалі покликана вирішувати три основні завдання:

1) виведення фактів і явищ з істотних основ;

2) опис цих фактів і явищ;

3) встановлення кількісних відносин.

Оскільки психологія не може реалізувати третє завдання, їй залишається вирішувати перші дві, одна з яких повинна стати предметом раціональної психології, інша - предметом емпіричної психології.

Основою всіх психічних проявів є, по Вольфу, душа. Суть її полягає в здатності уявлення. Ця провідна сила проявляється у вигляді пізнавальних і анетатівних здібностей. Анетатівние здібності, або здатності бажання, знаходяться в залежності від пізнавальних. У Вольфа все зводиться до корінної пізнавальної сутності, що є причиною різних проявів, якими і повинна займатися емпірична психологія. Виступ Вольфа за емпіризм в психології, за створення психометрії як науки, подібної експериментальної фізики, є позитивною стороною вчення Вольфа в психології. Але, вирішуючи психофізичну проблему у формі психофізіологічного паралелізму, Вольф і раніше поділяв, замість того щоб зв'язати, психічні та фізіологічні процеси на два незалежних ряду явищ.

Сильний крен німецької психології в бік емпіризму був здійснений І. Кантом (1724-1804). Психологічні погляди Канта випливали з його загальної теорії пізнання. Він допускав, що поза нами існують реальні предмети - «речі в собі». Однак про них нічого не можна сказати, тому що «речі в собі» непізнавані. Нам дано лише явища свідомості, які виробляються «речами в собі», але не виражають їх сутності. Те, що нам представлено у свідомості, є світ явищ, зовсім не схожий на світ речей. Сам по собі чуттєвий досвід не несе ніяких знань про предмети. Розумове категорії не виводяться з чуттєвих даних, вони дані від початку. Оскільки сутність речей незбагненна, а людині світ може бути дано тільки в явищах («речі для нас»), то всі науки мають справу лише з явищами, а тому можуть бути тільки науками емпіричними. Виняток становлять математика і механіка.

Згідно з цим положенням для психології, об'єктом вивчення якої є внутрішній світ людини, сутність душі недоступна. Предмет психології можуть складати лише явища свідомості, які виявляються за допомогою внутрішнього почуття. Таким чином, психологія є наука про явища свідомості, до яких він відносив пізнавальні, емоційні і вольові акти. Кант замінив дихотомічний принцип поділу душі на тричленну класифікацію психічних явищ. Основний метод, за допомогою якого виявляються названі види явищ, - внутрішнє спостереження. Згідно Канту, явища, одержувані від внутрішнього почуття, протікають в одному вимірі - часовій послідовності. Просторове вимір явищ свідомості не властиво. Тому психологія позбавлена ​​можливості застосовувати математику, використання якої вимагає мінімум два виміри. До мислячій суб'єкту абсолютно незастосовні експериментальні прийоми. Звідси робиться висновок, що психології ніколи не судилося стати «експериментальним навчанням».

Тим часом, вважають, що своїм критичним ставленням до психології І. Кант стимулював пошук нових підходів і засобів у галузі психології на наступних етапах її розвитку (Ярошевський, Боринг, Мерфі та ін.)

Серед інших положень Канта, що зробили вплив на психологію, слід вказати його вчення про трансцендентальної апперцепції як особливої ​​здатності розуму узагальнювати, синтезувати й інтегрувати чуттєві споглядання.

Загальна доктрина Канта про апріорні умовах, або формах чуттєвого досвіду, буде покладена в основу теорії специфічної енергії почуттів Мюллера, що зробила значний вплив в зарубіжній психофізіології.

Поряд з ідеями Канта на початку XIX ст. в Німеччині широку популярність і поширення набувають погляди І. Гербарта (1776-1841).

Вплив його філософських і психолого-педагогічних уявлень позначилося за різними напрямками.

Одне з них стосується визначення психології як особливої ​​пояснювальній науки, в якій він бачив основу для будівництва наукової педагогіки.

Інше положення Гербарта пов'язане із затвердженням психології як галузі емпіричного досвідченого знання.

Заклик за перетворення психології в дослідну науку не мав у Гербарта реальних передумов тому, що позбавляв психічні процеси фізіологічного підстави. Він не допускав, щоб фізіологічний підхід міг якимось чином сприяти отриманню наукового знання про психічне.

Експеримент, за Гербарт, не може мати місця в психології в силу його аналітичного характеру.

Все багатство психічного життя складається з статики та динаміки уявлень, наділених спонтанною активністю. Всі вистави мають тимчасові і силові характеристики.

Зміни уявлень по інтенсивності складають статику душі.

Зміна уявлень в часі становить динаміку душі. Будь-яке уявлення, не змінюване за якістю, може змінюватися за силою (або інтенсивності), яка переживається суб'єктом як ясність уявлень. Кожна вистава має прагненням до самозбереження. При наявності відмінності в інтенсивності слабкі уявлення придушуються, а сильні залишаються.

Сума всіх затриманих, або загальмованих, уявлень і була у Гербарта предметом ретельних розрахунків. Пригнічені подання приймають характер спонукальних сил.

Із цієї боротьби різних уявлень за місце у свідомості випливає гербартовское положення про пороги свідомості. Свідомими вважалися ті подання, які за своєю силою і тенденції до самозбереження знаходяться вище порога. Слабкі уявлення, що лежать нижче порога, не дають суб'єктивного переживання ясності.

Уявлення, що потрапили в сферу свідомості, мають можливість асимілюватися в загальну масу ясних уявлень, названу Гербартом «апперціпірующей».

З найбільш цінних положень, висунутих Гербартом, для доль експериментальної психології є:

1) ідея використання математики в психології;

2) ідея про пороги свідомості.

Гербартовскіе закони уявлень (злиття, комплікаціі, апперцепції і т. д.) стануть робочими поняттями, якими оперували психологи на перших етапах розвитку експериментальної психології.

Що стосується філософської методології, то тут їм було відкинуто найцінніше і живе і взяті на озброєння вихідні принципи Лейбніца і Вольфа.

Саме це і завадило йому здійснити ту задачу, яку він поставив собі - побудувати «експериментальну фізику душі».