4. Податкова система: науково обґрунтовані принципи формування

Визначенню, обґрунтуванню та аналізу шляхів реалізації нормативних принципів оподаткування фінансова наука приділяла значну увагу з моменту свого зародження і до наших днів. Їх дослідженню присвячено праці У. Петті, А. Сміта Д. Рікардо, Дж. С. Мілля, А. Вагнера, Р. Мардсена, Дж. Е. Стігліца та інших вчених.

Обов'язковою складовою нормативних принципів оподаткування, сформульованих більшістю вчених, є принципи, узагальнені А. Смітом, що практично стали класичними. Вони увібрали в себе всі досягнення попередників і стали основою подальшого розвитку теорії і практики побудови податкових систем.

Вважається, що економічні принципи податкової політики вперше було сформульовано А. Смітом у 1776 р. у роботі “Дослідження про природу та причини багатства народів”, де він виділив п’ять принципів оподаткування, які пізніше було названо “Декларацією прав платника”:

1) принцип господарської незалежності та свободи платника, який ґрунтується на праві приватної власності й займає провідне місце, а відповідно, всі інші принципи – підпорядковане щодо нього становище;

2) принцип справедливості, який полягає у рівному обов’язку громадян сплачувати податки відповідно до своїх доходів, якими вони користуються під заступництвом і захистом держави;

3) принцип визначеності, відповідно до якого сума, спосіб та час платежу мають бути завчасно відомі платнику;

4) принцип зручності, відповідно до якого податок має стягуватись у такий час і такий спосіб, які є найзручнішими для платника;

5) принцип економії, відповідно до якого витрати по справлянню податків повинні бути меншими, аніж самі податкові надходження.

З розвитком фінансової науки принципи етичного та організаційно-технічного характеру, встановлені А.Смітом, були доповнені принципами фіскальної достатності (А. Вагнер), економічної ефективності (Р. Мардсен, Дж. Стігліц), політичної відповідальності (Дж. Стігліц).

А Вагнер, враховуючи важливість державних функцій і необхідність фінансовою забезпечення їх виконання, на перше місце поставив фіскальні принципи достатності та еластичності обкладання, тоді як більшість його попередників і сучасників першочерговим вважала принцип справедливості оподаткування. Принципи оподаткування А.Вагнер систематизував за такими ознаками:

1. Фінансові принципи організації оподаткування: достатність; еластичність (рухливість).

2. Етичні принципи оподаткування: загальність податків; рівномірність і відповідність оподаткування платіжній здатності.

3. Народногосподарські (фінансово-політичні) принципи: належний вибір джерел податків в плані якомога меншого стиснення народного господарства і кращого здійснення соціально-політичних цілей податку; поєднання сукупності податків у таку систему, яка б забезпечувала, при дотриманні вищевказаних етичних принципів і принципів управління, достатність їх надходження та еластичність на будь-який випадок надзвичайних державних потреб.

4. Принципи управління податками: визначеність оподаткування; зручність сплати податків для платників; дешевизна стягнення податкових платежів¹⁹.

Дж. Е. Стігліц першорядним визнав принцип економічної ефективності, а тому він наводить дещо інші принципи податкової системи:

1. Економічна ефективність: податкова система не повинна перешкоджати ефективному розподілу ресурсів;

2. Адміністративна простота: податкова система має бути простою та порівняно недорогою;

3. Гнучкість: податкова система повинна бути здатною швидко (в деяких випадках - автоматично) відповідати на зміну економічних обставин;

4. Політична відповідальність: податкова система має бути спроектована так, щоб індивіди були переконані в доцільності своїх податкових виплат;

5. Справедливість: податкова система повинна бути справедливою до всіх індивідів²⁰.

Трактування деяких принципів оподаткування з часом змінювалося.

У США деякі спеціалісти податкової справи рекомендують додати до принципів Сміта ще шість:

- податкова система має бути простою;

- податок має бути нейтральним щодо свого впливу на бізнесові рішення;

- податкова система не повинна шкодити розвитку та ефективності економіки;

- має бути забезпечена максимальна поінформованість платників щодо певного податку, його параметрів і правил справляння;

- податок треба конструювати таким чином, щоб невиконання податкових законів було мінімальним;

- устрій податкової системи має полегшувати податковій службі передбачення сум і термінів надходження доходів²¹.

М. Кучерявенко доповнив, на основі аналізу побудови податкових систем та їх функціонування в ряді країн Західної Європи, традиційні принципи оподаткування такими положеннями:

- мінімізація витрат на обчислення, сплату і контроль за мобілізацією податків до бюджету;

- уникнення подвійного оподаткування з метою активізації податкових важелів у регулюванні економіки;

- обмеження втручання в діяльність платників податків у процесі їх нарахування та сплати;

- одержання платних благ і послуг від держави повинно бути, узгоджене із сумою сплачених податків;

- ставка оподаткування повинна знаходитися в оптимальних межах і складати біля 1/3 доходу;

- підставою для появи нових або підвищення діючих податків повинно бути збільшення відповідних державних витрат, а не ліквідація бюджетного дефіциту²².

Сучасна фінансова наука, узагальнюючи нормативні принципи оподаткування, поділяє їх на декілька груп: 1) фіскальні; 2) політико-економічні; 3) соціально-етичні; 4) організаційно-технічні.

Фіскальні принципи передбачають достатність та еластичність обкладання.

Принцип фіскальної достатності характеризує взаємозв'язок податкової і бюджетної політики. Його важливість витікає з визначення сутності податків як платежів, призначених для фінансування суспільних благ. Відповідно до цього, якщо платники дали згоду на виробництво певних суспільних благ, отже визнали їх необхідними, податкові платежі мають бути достатніми для фінансування такого виробництва. Наслідком їх нестачі є бюджетний дефіцит, фінансування якого пов'язане з певними труднощами та неоднозначними наслідками для еко­номіки держави. Водночас дотримання принципу фіскальної достатності таїть у собі загрозу необгрунтованого зростання державних видатків і податкового тягаря. Тому реалізація цього принципу передбачає наявність достатніх правових обмежень фіскальних повноважень інститутів, відповідальних за прийняття рішень щодо державних витрат і способів та джерел їх фінансування. У будь-якому випадку бюджетна політика повинна будуватися з урахуванням податкового потенціалу держави, не перевищуючи і не виснажуючи його.

Еластичність податків - це їх здатність адекватно реагувати на зміну економічних умов, передусім на зміну фаз ділового циклу, шляхом автоматичної зміни обсягу податкових надходжень. До еластичних належать, зокрема, податки на доходи. Ця їх властивість проявляється в тому, що в умовах економічного піднесення і зростання доходів автоматично зростають і суми податкових платежів. При чому в разі прогресивного обкладання останні випереджають зростання доходів, так що податки на доходи виконують роль вбудованих стабілізаторів, які попереджають ”перегрів” економіки. Натомість в умовах спаду ділової активності, що супроводжується падінням доходів, зменшуються й податкові платежі. Внаслідок цього вплив погіршення кон'юнктури на економічний стан суб'єктів господарювання дещо послаблюється, що створює сприятливіші умови для подолання спаду. Таким чином, використання такої властивості податків, як еластичність, дозволяє впливати на амплітуду циклічних коливань.

Ядро політико-економічних принципів оподаткування утворює принцип економічної ефективності (нейтральності), відповідно до якого податки аналізуються з точки зору їх впливу на алокацію (розподіл) ресурсів. При цьому ефективною вважається податкова система, що не перешкоджає ефективному розподілу ресурсів.

Цей принцип може розглядатися у двох аспектах: з позиції впливу податків на алокацію ресурсів у суспільному секторі, а також за його межами Згідно з першим аспектом ефективним вважається оподаткування, що забезпе­чує надходження до державного бюджету, необхідні та достатні для задоволення потреби у суспільних благах. Таким чином, принцип економічної ефективності пов'язується з принципом фіскальної достатності.

Дослідження податкової системи під цим кутом зору передбачає, по-перше накопичення та аналіз інформації про диференціацію уподобань (преференцій споживачів щодо суспільних благ, яка має бути покладена в основу визначення граничного рівня оподаткування, на який платники дають згоду, враховуючи рівень задоволення їх потреб у суспільних благах. По-друге, мають бути визначені форми податків, використання яких дозволить зібрати встановлені сумі надходжень, ставки, за якими повинен стягуватись кожен податок, а також найбільш зручні та найменш обтяжливі способи їх утримання.

Згідно з іншим аспектом, податки мають аналізуватися з позицій їх впливу на ринкову поведінку платників. При цьому ефективними вважаються нейтральні податки, тобто податки, які не впливають на рішення платників щодо вибору найбільш ефективних варіантів розподілу та використання ресурсів. Іншими словами, нейтральні податки не спонукають платників змінювати свою поведінку таким чином, щоб досягти зниження податкових зобов'язань.

Нейтральність не означає, що стягнення податків ніяк не позначається на процесах розподілу та використання ресурсів. Будь-який податок зменшує кількість ресурсів, які знаходяться у розпорядженні платника, що не може не впливати на його поведінку. Однак нейтральні податки не спонукають платників відмовлятися від ефективних варіантів алокації ресурсів. У принципі, такі податки існують, але кількість їх невелика, а можливості практичного використанні обмежені.

Нейтральними вважаються, зокрема, паушальні (паушальний платіж - одноразовий платіж, який становить фіксовану суму і не залежить від обсягів виробництва (продажу) продукції (товарів, робіт, послуг) з використанням об'єкта права інтелектуальної власності), або акордні податки, суми яких не залежить від економічного чи соціального стану платника, а залежить лише від незмінних чинників (віку, статі тощо). Прикладами паушальних податків є подушний податок та податок на необроблену землю. їх сплата, безумовно, впливає на добробут платника, а тому може призводити до зменшення споживання чи підвищення інтенсивності праці як способу зменшення втрат, що є наслідком сплати податків. Однак, оскільки платник не в змозі вплинути на суму податку, що підлягає сплаті, у нього немає підстав (мотивації) відмовлятися від ефективних варіантів використання своїх ресурсів.

Податки, що впливаючи на мотивацію платників спонукають їх вибирати алокаційні рішення, які відрізняються своєю ефективністю від рішень, прийнятних за відсутності податку, називаються деформуючими. Такими є практично всі сучасні форми податків. Зважаючи на це, дотримання принципу економічної нейтральності в процесі побудови реальної податкової системи необхідно розуміти як мінімізацію деформуючого впливу податків за інших рівних умов.

Соціально-етичні принципи передбачають передусім забезпечення справедлівості в розподілі податкового тягаря. Проте не існує однозначної відповіді н питання, який його розподіл є справедливим, а який - ні. Одностайною наукова думка є лише стосовно визнання справедливою вимоги забезпечення загального характеру оподаткування (залучення усіх платоспроможних осіб д сплати податків) та рівності всіх громадян як платників податків перед законом. їх зрівнювання в правах, обов'язках та відповідальності щодо сплати податків є фундаментальним принципом функціонування правової держави. Фактично ця вимога означає заборону на дискримінацію в оподаткуванні громадян за расовими, національними, становими, політичними, майновими та іншими ознаками.

Рівність усіх платників перед законом не означає, що оподаткування не повинно бути диференційованим. Однак, в основу диференціації мають бути покладені чіткі критерії, які відповідають усталеним у даному суспільстві уявленням про справедливість.

Пов'язуючи справедливість із рівністю, вчені розглядають дві її концепції - горизонтальної і вертикальної рівності. Концепція горизонтальної рівності передбачає, що індивіди, які є рівними відповідно до принципу, покладеного в основу їх порівняння (наприклад, індивіди з однаковою платоспроможністю), повинні нести однакові податкові зобов'язання. Натомість згідно з концепцією вертикальної рівності, неоднакові (нерівні) індивіди не можуть мати рівні податкові зобов'язання, останні підлягають диференціації відповідно до принципу розподілу податкового тягаря.

Наступною проблемою, яка потребує свого вирішення, є проблема визначення принципу, покладеного в основу порівняння індивідів як платників податків, що є істотним з позиції диференціації їх податкових зобов'язань. У процесі історичного розвитку вироблені два таких принципи - принцип платоспроможності і принцип еквівалентності (вигоди).

Принцип платоспроможності передбачає обкладання індивідів податками відповідно до їх об'єктивної здатності нести податковий тягар. Ця здатність може вимірюватись: рівнем добробуту (корисності), індивідуальним доходом, рівнем споживання або майновим станом. Застосування кожного з цих показників породжує цілий ряд питань, на які немає однозначних відповідей.

Наприклад, у разі використання такого показника, як індивідуальний дохід, виникає питання щодо його правильного виміру. Якщо доходом вважати лише грошові виплати, у кращому становищі опиняться громадяни, які частину доходів отримують у не грошовій формі (додаткова відпустка, квартира, “безкоштовні” обіди на виробництві, продукти харчування, вироблені в домашньому господарстві). Тоді диференціація оподаткування на основі диференціації доходів не відповідатиме критерію соціальної справедливості. Включення ж до сукупно­го доходу його не грошових складових також наштовхується на ряд труднощів, оскільки не всі вони піддаються точній оцінці. З цієї причини, а також тому, що врахування й оцінка всіх видів негрошових доходів вимагали б створення величезного контрольного апарату, утримання якого поглинало б більшу частину зібраних податків, жодна податкова система не передбачає їх повного врахування. Натомість до уваги беруться лише їх основні види.

Ще однією проблемою, з якою пов'язано використання індивідуального доходу як критерію порівняння індивідів, є те, що диференціація їх доходів у той чи інший момент може бути зумовлена не різними рівнями поточних доходів, а відмінностями у розподілі ресурсів на початковому етапі. Якщо в основу порівняння покласти початковий рівень індивідуальних доходів, тоді рівними можна вважати індивідів, що знаходились у рівних вихідних умовах (мали однаковий доступ до обмежених ресурсів). У такому разі диференціація їх поточних доходів може не братися до уваги, якщо вона склалася вик­лючно під впливом ринкового механізму, який вважається справедливим.

Якщо в основу порівняння покласти кінцевий рівень доходів, тоді рівність (нерівність) можливостей різних індивідів на початковому етапі не вважається такою, що має істотне значення для оцінки процесу розподілу доходів з точки зо­ру соціальної справедливості.

Принцип еквівалентності (вигоди) передбачає обкладання індивідів податками відповідно до корисності, яку кожен із них отримує від споживання суспільних благ (програм державних видатків), що фінансуються за рахунок податкових надходжень. Згідно з цим принципом індивіди, які отримують більші вигоди від державної діяльності, повинні сплачувати й більші податки. Відповідність між сумою сплаченого податку і вигодою від споживання суспільного блага, згоду на фінансування якого дав індивід, що реалізує свій вільний вибір, означає забезпечення індивідуальної еквівалентності в оподаткуванні. Реалізація цього принципу ґрунтується на таких передумовах:

• вільному волевиявленні громадян щодо необхідності надання суспільних благ;

• отриманні особистої згоди від кожного платника на фінансування цих благ;

• індивідуальній корисності суспільного блага для кожного платника;

• індивідуалізації податків, яка означає, що кожне суспільне благо має свою податкову ціну, або кожен податок є ціною певного суспільного блага;

• диференціації податкових платежів кожного окремого платника в залежності від індивідуальної корисності суспільного блага, що фінансується за рахунок цього платежу.

Усе зазначене свідчить про те, що принцип вигоди має вузьку сферу застосування.

По-перше, вигода від використання суспільного блага визначається його індивідуальною корисністю. Між тим корисність для кожного окремого індивіда тих чи інших суспільних благ визначити важко, а щодо окремих їх видів (оборона, правоохоронна діяльність тощо) і не можливо.

По-друге, принципом вигоди не можна пояснити фінансування за рахунок податків програм, в основі яких лежить перерозподіл доходів від одних індивідів до інших (підтримка малозабезпечених, безробітних, непрацездатних). Податки, що сплачують індивіди, які отримують соціальні трансферти, не можуть бути еквівалентними вигодам, які вони отримують від таких трансфертів.

По-третє, побудова податкової системи згідно з принципом вигоди передбачає наявність для кожного суспільного блага свого еквівалента - обов'язкового платежу і, як наслідок, надзвичайного ускладнення податкової системи, що робить її неефективною.

У результаті в сучасних податкових системах лише окремі обов'язкові платежі вносяться з урахуванням принципу вигоди, і то він враховується лише певною мірою. До таких платежів належать: державне мито; плата за ліцензії на право займатися тими чи іншими видами діяльності; збір на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг та податок на моторне паливо, що використовується в багатьох країнах і будується з урахуванням вигоди, яку громадяни отримують від користування дорогами; соціальні податки. Про відносне врахування принципу вигоди при їх сплаті можна говорити лише в тому сенсі, що вне­сення цих платежів є умовою отримання певних послуг від держави. Однак, у жодному з цих випадків мова не йде про повну індивідуальну еквівалентність між сумою обов'язкового платежу і вигодою від суспільної послуги.

Вузька сфера практичного застосування принципу вигоди зумовлює той факт, що реальні податкові системи усіх країн будуються на основі принципу платоспроможності. Це не свідчить про ігнорування принципу вигоди. У практичному оподаткуванні він враховується як принцип, згідно з яким, сплачуючи податок, кожен громадянин фінансує надання суспільних благ, вигоду від споживання яких отримує у тому числі й він особисто, хоч вона й не є еквівалентною сумі сплаченого ним податку. Тим більш необхідним є врахування обох принципів як ідеалу, до якого має прагнути реальна податкова система в процесі її удосконалення. Серед іншого це зумовлено й тим, що принципи вигоди (у його класичній інтерпретації як принцип індивідуальної еквівалентності) і платоспроможності відображають інтереси різних прошарків населення.

Зокрема, інтересам заможних платників податків найбільше відповідала б податкова система, побудована згідно з принципом вигоди, тоді як інтересам малозабезпечених громадян - податкова система, побудована згідно з принципом платоспроможності. Пояснюється це тим, що за умови дотримання останнього принципу основними платниками податків стають громадяни з середніми і високими доходами. Натомість щодо суспільних благ, то реальними споживачами значної їх частини, зокрема, представленої послугами соціальної сфери, є малозабезпечені громадяни, хоч формальне право на їх отримання мають усі. Недостатньо високий рівень медичних, освітніх та інших послуг у суспільному секторі змушує більш заможних громадян відмовлятися від суспільних послуг на користь послуг, що надаються на ринкових засадах. Отже, теоретичні відмінності двох принципів оподаткування - платоспроможності та вигоди - відображають реальні розбіжності в інтересах між “багатими” і “бідними”.

Ці розбіжності стали однією з причин кризи місцевих фінансів у розвинутих країнах, пов'язаної з переїздом заможних громадян на постійне місце проживання у приміські зони великих міст і утворенням там спеціальних поселень для “багатих”. Подібні поселення є самостійними муніципальними утвореннями, що мають певну самостійність у питаннях запровадження місцевих податків і зборів і високий рівень самостійності в питаннях використання акумульованих у місцевих бюджетах коштів на задоволення тих потреб, що відповідають інтересам мешканців даного муніципального утворення. Отже, керуючись принципом вигоди і порівнюючи податковий тиск з кількістю наданих суспільних благ у різних регіонах, громадяни роблять вибір щодо місця свого проживання, “голосують ногами”.

Зазначене свідчить про необхідність формування податкової системи, яка забезпечувала б компроміс двох підходів до справедливого оподаткування - здатності платити і обсягу вигод від споживання суспільних благ.

Організаційно-технічні принципи оподаткування вимагають, окрім забезпеченя визначеності, зручності та дешевизни обкладання, на яких наголошував і А. Сміт, також стабільності та прозорості податкового законодавства.

Розкриваючи зміст цих принципів, основну увагу вчені зосереджують на аналізі проблеми дешевизни обкладання, тобто мінімізації витрат на стягнення податків. Ці витрати називаються адміністративними (в інституціональній теорії - трансакційними витратами оподаткування) і поділяються на прямі та і прямі. До прямих належать витрати держави на утримання органів, що здійснють адміністрування податків, на інформаційне забезпечення функціонування податкової системи тощо.

Адміністративні витрати держави фінансуються з бюджетних коштів, що переважно формуються за рахунок податків. Тому чистий дохід держави від оподаткування являє собою суму податкових надходжень за вирахуванням її (держави) адміністративних витрат.

До непрямих адміністративних витрат належать витрати платників податків. Вони включають: витрати часу і коштів на ведення обліку та подання податкової звітності, на розрахунки сум податкових платежів, заповнення податкових декларацій, перерахування податкових платежів до бюджетів різних рівнів, на оплату послуг податкових консультантів та адвокатів, сплату штрафів, а також інші види витрат, пов'язані з потребою у кваліфікованому тлумаченні податкового законодавства та у розв'язанні конфліктів між органами податкової служби і платниками.

Адміністративні витрати залежать від значної кількості чинників. Основними серед них є:

- види податків, що входять до складу податкової системи. При цьому найдешевшим справедливо вважається подушний податок. Деякі вчені до недорогих в адмініструванні відносять податок з обороту, а також податки на доходи, а найдорожчих - податки на власність. За певних умов великих витрат потребує стягнення податку на додану вартість;

• диференціація податкових ставок. Стягнення податків за множинними ставками за інших рівних умов обходиться дорожче, ніж їх стягнення за однією ставкою. Це пов'язано з намаганнями (і відповідними витратами) приховати від оподаткування доходи, що обкладаються за вищими ставками, або задекларувати доходи які отримані від тих видів діяльності, що оподатковуються за нижчими ставками;

• пільги та інші види податкових преференцій не лише ускладнюють розрахунки податкових платежів, а й збільшують витрати на контроль із боку органів податкової служби за наявністю підстав для їх застосування, а також напрямками використання коштів, отриманих завдяки пільгам;

• складність та непрозорість податкового законодавства, наявність у ньому нечітких і суперечливих формулювань, положень, що можуть неоднозначно тлумачитися, ступінь регламентації відносин між платниками та органами податкової служби. Цей чинник збільшує можливість помилок при визначенні сум податкових платежів та застосуванні тих чи інших норм податкового законодавства, що стають причинами накладання на платників штрафних санкцій. Окрім того, він створює підґрунтя для конфліктів між контролюючими органами і платниками, що вирішуються у судовому порядку;

- нестабільність податкового законодавства спричиняє додаткові витрати часу і коштів на вивчення змін і доповнень до нього, а також збільшує можливість помилок при застосуванні нових норм;

- недостатній рівень вимог щодо дотримання податкового законодавства, а також їх диференційоване застосування, що спонукають платників шукати різноманітні способи уникнення податків або зменшення податкових зобов'язань.

Деякі автори в системі адміністративних витрат вирізняють витрати, пов'язані зі спробами окремих платників та їх груп лобіювати свої інтереси в пар­ламенті під час обговорення податкових законопроектів з метою отримання податкових преференцій.

Незважаючи на важливість зменшення адміністративних витрат як таких, що знижують ефективність функціонування податкової системи для суспільства, не всі суб'єкти податкових правовідносин безумовно у цьому зацікавлені. Зокрема, платники в цілому прагнуть зменшити свої адміністративні витрати, які підвищують втрати добробуту, спричинені оподаткуванням, однак, можуть піти й на їх збільшення, якщо це дозволить мінімізувати податкові зобов'язання. Щодо адміністративних витрат держави, то платники зацікавлені у їх зменшенні як та­ких, що в кінцевому підсумку лягають на їхні плечі, фінансуючись за рахунок по­датків, однак, як правило, не усвідомлюють, що до певної міри зростання адмі­ністративних витрат держави як умова забезпечення ефективного функціонуван­ня податкової служби може сприяти зменшенню адміністративних витрат платників (витрати на комп'ютеризацію, на масово-роз'яснювальну та консультатив­ну роботу, на заробітну плату податківцям тощо).

Держава, з одного боку, зацікавлена у зниженні своїх адміністративних витрат, які зменшують її чистий дохід від оподаткування, однак з другого боку, вона може підвищити останній за рахунок збільшення податкових надходжень, якщо це не викликатиме протидії платників. У зростанні адміністративних витрат дер­жави безпосередньо зацікавлені органи податкової служби, оскільки це пере­дусім витрати на їх утримання - збільшення штатів, заробітної плати, покра­щення умов праці тощо.

Відсутність достатньої мотивації суб'єктів податкових правовідносин до зменшення адміністративних витрат є серйозною перешкодою на шляху спрощення оподаткування та підвищення його ефективності.

Аналіз фундаментальних принципів оподаткування показав, що вони не завжди узгоджуються один з одним. Зокрема, найбільш дешеві та ефективні податки (наприклад, подушний податок), як правило, є несправедливими. Натомість податки, що найповніше відповідають вимогам справедливості, є неефективними і дорогими в адмініструванні, оскільки стягуються за множинними ставками і є прогресивними.

За певною неузгодженістю принципів оподаткування, як правило, криється суперечність між вимогами економічної ефективності та соціальної справедливості. Саме завдання мінімізації цієї суперечності є наріжним каменем теорії оптимального оподаткування. її фундатори розглядають податкову політику як мистецтво компромісу, а принципи оподаткування - як правила регулювання діяльності уряду, що балансує між протилежними цілями. Таким чином, принципи оподаткування сучасною фінансовою наукою трактуються, з одного боку, як обмеження під час проведення економічної політики, спрямованої на забезпечення ефективної алокації ресурсів, а з другого боку, як критерії, відповідно до яких оцінюється справедливість політики перерозподілу.

Базові ідеї та положення, які називаються принципами (від лат. рrincipium – основа, першопочаток), повинні лежати в основі податкової політики держави, а отже і в основі побудови її податкової системи.

Кожна держава, а отже, і її податкова система пройшли довгий еволюційний процес. Ще за часів І. Ерхарда в Німеччині були встановлені найважливіші принципи організації податкової системи:

• податки мінімальні, або, точніше, мінімально необхідні витрати на їх стягнення;

• податки не можуть перешкоджати конкуренції, змінювати будь-чиї шанси;

• податки відповідають структурній політиці;

• податки спрямовані на більш справедливий розподіл доходів;

• система повинна будуватися на повазі до приватного життя людини.

При побудові новітньої системи оподаткування США були використані такі принципи:

- справедливість по вертикалі (податок відповідає матеріальним можливостям платника податків);

- справедливість по горизонталі (використання єдиної податкової ставки одних і тих самих доходів);

- ефективність (можливості до економічного зростання та розвитку підприємництва);

- нейтральність (незалежність від сфер інвестиційних вкладень);

- простота (у підрахунку, доступності та розумінні).

В Україні законодавчо регулюються так звані принципи побудови системи оподаткування, які за назвою близькі до організаційних, проте аналіз їхнього складу підтверджує думку про певну умовність чіткого розмежування принципів оподаткування, оскільки серед законодавчих принципів побудови системи оподаткування можна побачити елементи всіх названих категорій²³.

Податкове законодавство України, відповідно до Податкового кодексу України, ґрунтується на таких принципах::

- загальність оподаткування  кожна особа зобов’язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу;

- рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації  забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;

- невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства;

- презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу;

- фіскальна достатність  встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;

- соціальна справедливість  установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків;

- економічність оподаткування  установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування;

- нейтральність оподаткування – установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоздатності платника податків;

- стабільність  зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року;

- рівномірність та зручність сплати  установлення строків сплати податків та зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками;

- єдиний підхід до встановлення податків та зборів  визначення на законодавчому рівні усіх обов’язкових елементів податку.