Правознавство / Навчальна література / Міжнародне приватне право

У п. 2 ст. 1 міститься дефініція головного підприємства ПФГ: “Головне підприємство ПФГ — підприємство, створене відповідно

до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснюєїїзбут, сплачує податки вУкраїні таофіційно представляє інтереси ПФГвУкраїнітазаїїмежами. ГоловнепідприємствоПФГвтрачаєправо на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може матизгіднозчиннимзаконодавствомУкраїни”.

Уст. 2, зокрема, зазначається:

“1. Головне підприємство та учасники ПФГ зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарськоїіфінансовоїдіяльностівідповіднодоцьогоЗаконутаукладеноїГенеральної угоди про спільну діяльність.

ПФГтаголовнепідприємствоіучасникиПФГстворюютьсятадіють з дотриманням вимог законодавства України, в тому числі і законодавствапрообмеження монополізму танедобросовісну конкуренцію.

Ускладі ПФГможебутитільки одне головне підприємство.

2.ПФГ не має статусу юридичної особи. Право діяти від імені ПФГ маєвиключноголовнепідприємствоПФГ.

3.Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угодупросуміснудіяльністьщодовиробництвакінцевоїпродукціїПФГ, якапідлягаєзатвердженнюпостановоюКабінетуМіністрівУкраїни...” Промислово-фінансові групи створюються постановою Кабінету Міністрів України. Її приймають не пізніше шести місяців після подання до Уряду України проекту про створення відповідної групи. Відмова

устворенніПФГоформляєтьсяпротокольнимрішеннямУряду. Кабінет Міністрів приймає рішення про створення ПФГ, якщо про це є міждержавнийдоговір, ратифікованийВерховноюРадоюУкраїни.

Міждержавнимдоговоромзатверджуються:

•генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукціїПФГ;

•назваПФГ;

•головнепідприємствоПФГ;

•повний перелік учасників ПФГ;

•вичерпний перелік кінцевої продукції ПФГ;

•термін діяльності ПФГ;

•умови оподаткування головного підприємства і учасників ПФГ відповіднодозаконодавстваУкраїнитагарантіївідзміниподатковогозаконодавства;

•умови перетинання митного кордону для проміжної продукції ПФГ і гарантії від їх зміни.

71

У межах СНД 6 березня 1998 р. у Москві було підписано Конвенцію протранснаціональнікорпорації. ВерховнаРадаУкраїни13 липня1999 р. прийняла Закон № 921-ХІV про її ратифікацію. Цей коротенький закон містить такі дві статті-застереження:

«1. Транснаціональні корпорації на території України та за її межами, у разі коли їх створення може призвести до монополізації товарних ринківвУкраїні, впливаєчиможевплинутинаекономічнуконкуренцію на її території, створюються за згодою Антимонопольного комітету України у порядку, передбаченому антимонопольним законодавством України.

2. Українаберенасебезобов’язаннязастосовуватиположенняКонвенціїпротранснаціональнікорпораціїзавиняткомдругоготавосьмого абзаців преамбули і слів у статті 19 “Економічний Суд Співдружності Незалежних Держав”».

НаводимоструктуруКонвенціїпротранснаціональнікорпорації.

72

Отже, у ст. 2 йдеться про те, як у СНД розуміють поняття “транснаціональнакорпорація”:

“1. Сторони визнають під терміном “транснаціональна корпорація” юридичну особу (сукупність юридичних осіб), що має у власності, господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно на території двох та більше Сторін:

•утворену юридичними особами двох та більше Сторін;

•зареєстровану яккорпорація згідно зцієюКонвенцією.

2. У цій Конвенції термін “транснаціональна корпорація” охоплює різні транснаціональні структури, у тому числі фінансово-промислові групи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариствазіноземноюучастютощо.

Корпорації мають право здійснювати на території Сторін будь-які видидіяльності, незабороненізаконодавствомСторін”.

Уст. 3 зазначається:

“1. Учасниками корпорації можуть бути юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, у тому числі з третіх країн.

2. Державні, муніципальні й унітарні підприємства можуть бути учасникамикорпораціївпорядкуінаумовах, визначених власникамиїх майна”.

У ст. 8 міститься досить великий перелік заходів, які Сторони зобо- в’язалися вживати з метою стимулювання створення та діяльності корпорацій. Однак цей перелік не вважається вичерпним.

КолізійнінормиуційКонвенціїпереважаютьнадматеріально-право- вими. Наведемоприкладиколізійних положеньКонвенції:

“Відносини, не врегульовані цією Конвенцією, регулюються двосторонніми угодами між Сторонами, а також їх національним законодавством” (ч. 2 ст. 1).

“Сторонипогодилися, щокорпораціястворюєтьсяідієвідповіднодо вимогзаконодавстваСторін” (ч. 6 ст. 1).

“Порядокреєстраціїкорпораціївизначаєтьсязаконодавствомдержави — місця її реєстрації” (абз. 2 ст. 4).

“Структура управління (склад вищого, виконавчого і контрольного органів) визначається в установчих документах корпорації виходячи із законодавства держави — місця реєстрації корпорації” (ст. 6).

“Зазобов’язаннямикорпораціїта/абоголовногопідприємства(центральної компанії), що виникли у результаті участі у діяльності корпорації, учасники несуть відповідальність відповідно до законодавства Сторін, юридичні особияких входятьукорпорацію” (ст. 9).

73

“Корпораціяподаєзвітністьвідповіднодозаконодавствадержави— місця реєстрації корпорації” (ч. 1 ст. 10).

“Регулюваннясоціально-трудовихвідносинукорпораціїздійснюєть- сянаосновізаконодавстваСторін, натериторіїякихрозташованіїїучасники, якщоінше не обумовлене міждержавними договорами (угодами)” (ст. 12).

“Корпораціяможебутиліквідовананапідставах, передбаченихзаконодавством держави — місця реєстрації корпорації...” (витяг зі ст. 13).

КОНТРОЛЬН² ПИТАННЯ

1.Поняття“юридичнаособа”.

2.Чому щодо юридичної особи поняття “дієздатність” збігається з поняттям “правоздатність”?

3.За яким законом визначається нині в Україні цивільна правоздатність іноземних підприємств?

4.Чи вважаються юридичними особами в Україні представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності?

5.Які права породжує реєстрація в Україні представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності?

6.Підстава припинення діяльності представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності.

7.Промислово-фінансова група і мета її створення.

8.Чи має промислово-фінансова група статус юридичної особи?

9.Хто укладає Генеральну угоду про сумісну діяльність?

10.Чи є міждержавний договір необхідною передумовою для створення про- мислово-фінансової групи?

11.Як вирішуються питання, пов’язані зі статусом юридичної особи, у межах промислово-фінансової групи?

12.ТранснаціональнакорпораціяумежахСНД.

13.Якими видами діяльності можуть займатися на території СНД корпорації, утворені відповідно до Конвенції від 6 березня 1998 р.?

14.Чому в процесі ратифікації Конвенції від 6 березня 1998 р. Верховна Рада України зробила застереження?

74

Ðîçä³ë 6

ДЕРЖАВА — СУБ’ªКТ М²ЖНАРОДНИХ ЦИВ²ЛЬНОПРАВОВИХ В²ДНОСИН

6.1.²МУН²ТЕТ ДЕРЖАВИ ЗА М²ЖНАРОДНИМ ПРАВОМ

Імунітет держави є принципом міжнародного права, що випливає із засаддержавногосуверенітету. Імунітетдержавивиявляєтьсяутому, що з огляду на рівність між собою всіх держав (і великих за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Спрацьовує правило “par in parem non habet imperium” (“рівний не має влади над рівним”).

Імунітет має іноземна держава, її органи та майно, що належить державі. Майно іноземної держави не може піддаватися заходам примусовогохарактеру(накладеннюарештутощо).

У теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави: судовий; від попереднього забезпечення позову; від примусового виконання рішення; майновий (власності).

Судовий імунітет полягає у непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Тут керуються правилом “par in parem non habet jurisdictionem” (“рівний не має юрисдикції над рівним”). Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім випадків чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення чинники, з огляду на які певна держава хотіла б притягти до свогосудуіншудержаву.

75

Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає у тому, щомайнодержавинеможебутипредметомзабезпечення позову.

Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави неможназдійснити примусового виконання судового рішення, винесеного проти неї судом (третейським судом) іншої держави. Неможутьвиконуватисяпримусовізаходиупорядкузабезпеченняпозовучиупорядкупримусовоговиконаннявжевинесеногосудовогорішеннянавітьстосовно, наприклад, державнихморськихсуден, якіперебувають у територіальних водах держави, яка хотіла б їх конфіскувати. Тут наявна ситуація, описана у прислів’ї: “Лікоть — близько, а не вкусиш”.

Принцип імунітету держави відображений у внутрішньому законодавстві абсолютної більшості країн світу.

Застосування принципу імунітету держави вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте, образно кажучи, з тим, щоб будувати міст через річку, згодні всі. А от як його будувати — уздовж річки чи впоперек — думки розділяються. Так і з імунітетом держави — немає єдності поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цьогопринципу. Удоктрині тапрактиці різних правових систем є дві основні концепції імунітету держави — абсолютно-

го та функціонального (обмеженого).

Згідно з теорією абсолютного імунітету, державний імунітет базуєтьсянаімперативномупринципісучасногоміжнародногопублічного права — суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції стверджують, що держава завжди є єдиним суб’єктом, хоч вияв її правосуб’єктностіможебутирізний. Тому, наприклад, яксуб’єктміжнародного приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної особи). Інакше кажучи, зцьогопогляду державаодночасно можебутиу двох іпостасях — носія влади і торгівця.

Зоглядунатеоріюабсолютногоімунітетунаявніширокетлумачення тазастосування імунітету держави. Подання позовудоіноземної держави, забезпечення позовуізверненнястягненнянамайнодержавиможуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на те з боку відповідної держави.

Принцип імунітету держави виник усередньовіччі. Держава, згідно з цимпринципом, є“священноюкоровою”. Зазначенийпринциптривалий час був панівним у міжнародно-правовій теорії та практиці. Нині коло держав, щовизнаютьдомінуванняцьогопринципу, звузилося.

Радянський правничий менталітет, який, зрозуміло, не трансформувавсязрозпадомСоюзу, визнаєпринципабсолютногоімунітету. Правосвідомість продукує постулати — держава не перестає бути сувереном

76

в економічному обороті, вона не відмовляється від нього і не позбавляєтьсяйого.

Першоюспробоюміжнародно-правовоговизначенняобсягудержав- ного імунітету була “Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил щодо імунітету державних суден” від 10 квітня 1926 р. (доповнена Протоколом від 24 травня 1934 р.).

Усвіті досить поширена теорія функціонального (обмеженого) іму-

нітету. Їїосновний зміст полягає втому, щодержава, діючи як суверен, завжди має імунітет. Якщо держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції) та (або) займається іншою комерційною діяльністю, то імунітету вона не має.

Спираючисьназазначенутеорію, булоприйнятозаконипроімунітет держави у США (1976 р.), Великій Британії (1978 р.), Австрії (1974 р.), Канаді (1981 р.), Пакистані (1981 р.), Сінгапурі (1979 р.). Відомо, що законипроімунітетнатакихсамихзасадахбулиприйнятітакожуПівден- но-Африканській Республіці (1981 р.) та Австралії (1981 р.). Як бачимо

знаведенихудужкахроківприйняттязаконів, цюпроблемукраїнисвіту розпочаливрегульовуватинетакдавно.

Теорія обмеженого імунітету застосовується у судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її засадах базується і Європейська (Базельська) конвенція про державний іму-

нітет (European Convention on State Immunity), прийнята 16 травня1972 р. (набулачинностіз1976 р.). ГлаваI цієїКонвенціїмаєназву“Імунітетвід юрисдикції” і складається з 15 статей.

УБазельській конвенції йдеться продії нелише комерційного характеру. Конвенціястосуєтьсявсіхдійприватно-правовогохарактеру. Упитанні про невизнання імунітету важлива наявність територіального зв’язку, необхідного для встановлення юрисдикції певної держави.

Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії. У ній зазначаються випадки, за яких держава не має імунітету, зафіксовано правовідносини, коли імунітет держави зберігається.

Оскільки Базельська конвенція маловідомадлявітчизняного читача, наведемотекстзгаданих15 статей, щостосуютьсядержавногоімунітету.

Глава І. Імунітет від юрисдикції

Стаття 1

1. Договірна держава, яка виступає як позивач чи третя особа у судовому розгляді у суді іншої Договірної держави, визнає стосовно вжитого судового розгляду юрисдикцію судів цієї держави.

77

2.Така Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої Договірної держави стосовно зустрічного позову:

а) у тих випадках, коли цей зустрічний позов випливає з юридичного взаємозв’язку чи з фактів, на яких базується основний позов;

b) у тих випадках, коли ця держава, якщо проти неї не було застосовано окремого судового розгляду у судах іншої держави, не змогла відповідно до положень цієї Конвенції зробити посилання на імунітет.

3.Договірна держава, якаусудііншоїДоговірної державиподаєзустрічний позов, визнає юрисдикцію судів цієї держави як стосовно основного позову, так

істосовно зустрічного позову.

Стаття 2

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона взяла на себе зобов’язання визнати юрисдикцію цього суду відповідно до:

а) міжнародної угоди;

b)явно висловленим положенням, що міститься у домовленості, складеній

уписьмовій формі, або

с) явно висловленою згодою, даною після виникнення спору.

Стаття 3

1.Договірна держава не користується імунітетом від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона посилається на імунітет від юрисдикції після прийняття рішення з суті питання. Але якщо вона встановлює, що факти, на яких вона могла базувати імунітет, могли стати їй відомі лише пізніше, вона може посилатисянаімунітетутомувипадку, якщовонанаведеціфактиякомога швидше.

2.Договірна держава не розглядається як така, що відмовилася від імунітету у тому випадку, якщо вона виступає у суді іншої Договірної держави для того, щоб зробити посилання на цей імунітет.

Стаття 4

1.За умови дотримання положень статті Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд пов’язаний із зобов’язанням держави, яке, з огляду на наявну угоду, має бути виконане на території держави, де відбувається судовий розгляд.

2.Пункт 1 не застосовується:

а) утомувипадку, коли мовайдепроугоду, якабулаукладена міждержава-

ми;

b) утому випадку, коли сторони угоди домовилися про це;

с) утомувипадку, колидержаваєстороноюугоди, укладеної наїїтериторії, і зобов’язання держави регулюється її адміністративним правом.

Стаття 5

1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави у тому випадку, коли судовий розгляд пов’язаний

78

зтрудовоюугодою, укладеноюміждержавоюіфізичноюособою, іроботаналежить до виконання на території держави, де відбувається судовий розгляд.

2. Пункт 1 не застосовується:

а) утомувипадку, колифізичнаособанамоментподанняпозовумаєгрома- дянстводержави-роботодавця;

b) утомувипадку, колинамоментукладенняугодиособанемалагромадянства держави, де відбувається судовий розгляд, а також не мала звичайного місця перебування на території цієї держави, або

с) у тому випадку, коли сторони угоди письмово домовилися про інше, за винятком тих випадків, коли відповідно до законів держави, де відбувається судовий розгляд, лише суди цієї держави компетентні розглядати це питання.

3. Якщороботавиконуєтьсядлязакладу, агентствачиіншоїорганізації, згаданої у статті 7, положення підпунктів а) та b) пункту 2 цієї статті застосовуються лише у тому випадку, якщо особа, з якою була укладена така угода, мала звичайне місце перебування на території держави-роботодавця на момент укладення угоди.

Стаття 6

1.Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщовонабере участьзоднією чикількома фізичними особами у товаристві, асоціації чи юридичній особі, що мають за своє реальне чи офіційне місце знаходження чи свій головний заклад на території держави, де відбувається судовий розгляд, і якщо судовий розгляд пов’язаний з відносинами між державою, з одного боку, і організацією чи одним з її учасників — з іншого боку, що випливають з такої участі.

2.Пункт 1 не застосовується, якщо письмово була досягнута домовленість про інше.

Стаття 7

1.Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона має на території держави, де відбувається судовий розгляд, бюро, агентство або інший заклад, через які вона здійснює таким же чином, як і приватна особа, промислову, комерційну або фінансову діяльність, і якщо судовий розгляд стосується такої діяльності бюро, агентства чизакладу.

2.Пункт 2 не застосовується, якщо всі сторони спору є державами і якщо сторони письмово домовились про інше.

Стаття 8

1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:

а) патенту на винахід, промислового зразка, промислової моделі, виробничого або товарного знака, фірмового найменування або іншого аналогічного права, стосовно якого у державі, де відбувається судовий розгляд, була подана

79

або зареєстрована заявка чи яке охороняється іншим чином і стосовно якого державаєзаявникомабовласником;

b) недотримання державою у державі, де відбувається судовий розгляд, згаданого права, яке у ній охороняється і належить третій особі;

с) недотримання державою у державі, де відбувається судовий розгляд, авторського права, яке у ній охороняється і належить третій особі;

d) права використовувати назву фірми у державі, де відбувається судовий розгляд.

Стаття 9

1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:

а) права держави на нерухомість, на володіння і на користування такою нерухомістю державою; або

b) зобов’язання, щопокладається нанеї абояк наволодільця правананерухомість, або як на володільця чи користувача такої нерухомості, і якщо нерухомість знаходиться на території держави, де відбувається судовий розгляд.

Стаття 10

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується права на майно, рухоме чи нерухоме, яке залежить від права успадкування чи дарування, або на безгосподарнемайно.

Стаття 11

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесне ушкодження чи матеріальну шкоду, викликані фактом, що мав місце на території держави, де відбувається судовий розгляд і якщо особа, яка спричинилашкоду, знаходилася тамнатоймомент, коли цейфактмавмісце.

Стаття 12

1.Якщо Договірна держава письмово погодилася передати до арбітражу ті спори, що вже виникли, чи ті, що можуть виникнути з цивільних або комерційних питань, вона не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої Договірноїдержави, натериторіїабовідповіднодозаконодавстваякоїмаємати місце чи мав місце арбітражний розгляд стосовно будь-яких дій, пов’язаних:

а) з юридичною дієвістю чи тлумаченням конвенції про арбітраж;

b)з процедурою арбітражу;

c)з відміною вироку, якщо конвенція про арбітраж не передбачає іншого.

2.Пункт 1 не застосовується до конвенції про арбітраж, укладеної між державами.

Стаття 13

Пункт 1 статті 1не застосовується, якщо Договірна держава заявляє у суді іншої Договірної держави, що веде судовий розгляд, у якому вона не є сторо-

80