70. Загальна характеристика неолібералізму.

Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberalis — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський» різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму. У XX ст. він виявив себе у «новому курсі» Ф. Рузвельта

У 50-ті роки XX ст. вирізнилася соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х — на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм. У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію «передового ліберального суспільства» (В. Жискар Д´Естен). Неолібералізм є неоднорідною течією. «Праве» крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за «мінімальну» державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. «Ліве» крило, поділяючи основні положення концепції «нового суспільства» Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти «індустріальне суспільство» і хто хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Белл, який сформулював основні засади концепції «постіндустріального суспільства». Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бже-зінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як «зміну стадій», вони акцентували увагу на домінуванні інформаційного сектора економіки. В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки «природа людини» незмінна.

71. Неоавстрійська школа неолібералізму.

Неавстрійська (віденська) школа економічного неолібералізму розвинула провідні ліберальні економічні ідеї класичної школи політекономії, традиції неокласичного мікроекономічного аналізу та суб’єктивно-психологічний підхід австрійської школи маржиналізму. Фундаторами цієї школи є Людвіг фон Мізес (1891 – 1973) та Фрідріх Август фон Хайек (1899 – 1992), австрійці за походженням, які за часів окупації Європи фашистами емігрували до Сполучених Штатів, демонструючи тим самим своє несприйняття тоталітарного режиму; формували свої погляди під впливом “Великої депресії”, установлення і краху нацистського режиму в Німеччині; злету європейського соціалізму після першої світової війни і його неспроможності конкурувати з динамічним розвинутим світом після другої світової війни; подій холодної війни і її подолання.

   Л. фон Мізес, засновник неоавстрійської школи, ідейний попередник Ф. фон Хайека, автор таких праць, як: “Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз” (1936, 1954), “Людська діяльність: трактат з економічної теорії” (1949), “Основи економічної науки” (1962). Основні проблеми його досліджень – це захист ринкового економічного порядку, радикальна критика соціалізму, методологія досліджень економічної науки. 

Неоавстрійська школа економічного неолібералізму генетично успадкувала і розвинула провідні ліберальні економічні ідеї класичної школи політичної економії, традиції неокласичного мікроекономічного аналізу та суб'єктивно-психологічну спрямованість економічних досліджень австрійської школи маржиналізму. Це поєднання надало школі надзвичайної своєрідності, де поряд з аналізом переваг вільної конкуренції, уявленнями про економічну свободу і роль держави в економічній системі, значну увагу приділено вивченню психологічних передумов економічної поведінки та суб'єктивних оцінок індивідів. Показовим є також те, що представники цієї школи, Л. фон Мізес та Ф. фон Хайєк, австрійці за походженням, за часів окупації Європи змінюють своє місце проживання і навіть громадянство, висловлюючи цим своє негативне ставлення до нацистського режиму. Л. фон Мізес, засновник неоавстрійської школи, ідейний попередник Ф. фон Хайєка, особливу увагу приділяв розгляду економічних систем, принципів їх організації, проблемам соціалізму. Праці Л. фон Мізеса, що розвивали суб'єктивну і ліберальну традиції, з'явилися в той час, коли ідеї школи Дж.М. Кейнса вже домінували, а державне втручання в економіку стало реальністю. Л. фон Мізес формулював свої індивідуалістські й ліберальні концепції у часи панування сталінізму і нацизму, що надає його поглядам особливої значущості.