1. Неолітична революція та її наслідки для розвитку господарської діяльності людства.

Неоліт — епоха утвердження різних галузей відтворюючого господарства

В економічній історії людства епоха неоліту важлива тим, що в її історичних межах відбувався перехід від привласнюючого типу господарювання до відтворюючого типу господарювання.

Неолітична революція – перехід до відтворюючого господарства – докорінно змінила форми міжобщинних і міжплемінних економічних зв’язків і зміст обміну. Вона спричинила суттєві економічні наслідкі.

Головними сферами (галузями) господарювання неолітичних общин і племен стають скотарство і землеробство. Полювання, рибальство, збиральництво поступово втрачають визначальну роль у житті неолітичних людських спільнот і стають допоміжними сферами господарювання і життєзабезпечення.

З розвитком скотарства та землеробства (рільництва) набувають поширення різні види ремесла. За неоліту остаточно завершується формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, сверління, з’явилися кам’яні сокири), поширюється гончарна справа, ткацтво. Виникає наземний транспорт.

Такий якісний перехід (“стрибок”) до принципово нової – відтворюючої – економіки, а також до нового способу життя доісторичної людини відбувався протягом ІХ–VІІ тисячоліть до н.е. [1, с. 14]. Наукою цей перехід (“стрибок”) визначається як неолітична революція, центром якої вважається Близький Схід.

Головні наслідки неолітичної революції

Економічні:

- спеціалізація племен за сферами виробництва;

- міжплемінний поділ праці за спеціалізацією виробництва;

- товарна структура обміну формується продуктами людської праці.

Соціальні:

1. Концентрація населення у великих поселеннях, зміни в соціальній структурі суспільства, поява відносно розвиненого племінного суспільства

– стійка осілість, постійні поселення,

– міцно побудовані житла,

– відповідний устрій життя, “сільський побут”.

2. Переселення хліборобів та скотарів на нові території як складова процесу неолітичної революції і поширення на них відтворюючого способу господарювання

По-перше, відтворюючий спосіб господарювання породжує спеціалізацію племен за головними сферами виробництва скотарством, землеробством, ремеслом (общинним).

По-друге, неолітична революція поклала початок поділу праці: перший великий поділ праці відбувся між племенами землеробів та племенами скотарів; другий великий поділ праці, пов’язаний з відокремленням ремесла у самостійну сферу людської діяльності; третій великий поділ праці відбувся в результаті формування прошарку професійних торговців, і зокрема купецтва.

Спеціалізація і міжплемінний поділ праці визначали місце племен у неолітичній, відтворюючій системі господарювання та в обміні.

По-третє, в умовах відтворюючого господарства новим змістом наповнюється міжплемінний обмін. Докорінно міняється «товарна» структура обміну. Предметами обміну стають продукти людської праці – скотарів, землеробів, ремісників, – які суттєво потіснили продукти полювання, рибальства, збиральництва.

На зламі неоліту і бронзової доби утворюються держави. Перші з них виникають на Стародавньому Сході – Єгипет, Індія, Месопотамія

2. Особливості розвитку господарства східних стародавніх країн: Єгипту, Вавилону, Китаю, Індії

Єгипетська цивілізація виникла на зламі IV-ІІІ тис. до н. е. на енеолітичному техніко-технологічному рівні у вигляді ранньокласових номових міст-держав (додинастичний період історії). Розвиток влади-власності корпоративного змісту зумовив формування двосекторності господарства: державно-палацово-храмового і державно-общинного.

Державно-палацово-храмове господарство - це великий багатогалузевий господарський комплекс з централізованим, адміністративно-господарським бюрократичним управлінням і редистрибутивними функціями. Працювали державні селяни-землероби, які були основною продуктивною силою. Сільськогосподарська продукція, зокрема зерно, була власністю держави, яка потім розподілялася. Робітники державних майстерень отримували за свою працю натуральне забезпечення.

Умовно-службові землеволодіння сформувалися шляхом надання фараоном землі храмам і жрецям, чиновникам і воєначальникам за виконання певних обов'язків як джерела засобів для існування. Володільники землі вели господарство зусиллями всієї родини або використовували працю приписних державних селян.

Рабство не сформувалося як економічний уклад. Джерела рабства - війни, боргова залежність, работоргівля. Частка рабів серед населення незначна, становила 6-7 %. Раби належали переважно державі. їх працю використовували в системі державного та храмового господарства, переважно в будівництві та обслуговуванні іригаційних систем. У приватних володіннях вона мала патріархальний (домашній) характер.

Господарською основою ранніх цивілізацій було іригаційне землеробство. Будівництво іригаційних споруд (греблі, канали, шлюзи, водосховища, шадуфи) набуло великого розмаху в загальноєгипетському масштабі. Для обробітку землі застосовували мотику із камінним наконечником та примітивний плуг з парою волів.

Розвивалися домашня промисловість та ремесло. Широко використовували мідь, а з часу IV династії - бронзу. Єгиптяни знали залізо як дорогоцінний матеріал без практичного застосування. Глиняний посуд обпалювали, використовували гончарний круг. Будували з цегли-сирцю на основі кам'яної кладки.

Панувало натуральне господарство. Обмін розвивався як міновий. В історичному аспекті виробництво надлишкової сільськогосподарської та ремісничої продукції зумовило обмін продуктами діяльності між громадами (вважається, що обмін всередині громади був незначним), пізніше в межах країни і між країнами.

Одна з перших відомих пам'яток економічної думки цього періоду ^Повчання гераклеопольського царя своєму сину Мерікара" (XXII ст. до н. е.) абсолютизує та прославляє божественну владу, економічну та політичну діяльність фараона як її уособлення, визначає умови успішного царювання: централізоване управління господарством, ефективне функціонування управлінського апарату, контроль за розподілом і виробництвом, вірність і згуртованість чиновників, справедливе покарання, визнання непорушності звичаїв і традицій. Відомими пам'ятками соціально-економічної думки є "Речення Іпусера" і "Пророцтво Нефертіті". Автори описують причини поступового занепаду централізованої системи управління в XXIII-XXI ст. до н. е., вказують на необхідні заходи покращання господарського життя: відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства, системи трудових повинностей, іригаційних систем, боротьба з лихварством і борговим рабством.

Утворення Вавилонської держави (II тис. до н. е.) на території Месопотамії на основі нововведень Шумеро-Аккадського царства було наступним кроком у розвитку цивілізацій. В економіці відбулися значні зміни. Вавилоняни почали застосовувати в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, куди не доходили паводкові води. Освоєння високих полів сприяло поширенню садівництва. Функціонуванням іригаційної системи займалася держава. Спеціальні чиновники відповідали за регулярне і достатнє поливання земельних ділянок, котрі орендували приватні особи в держави, за вчасний та якісний ремонт каналів і дамб. Раціональне ведення іригаційного землеробства зумовило успішну діяльність тваринництва. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку здавали в оренду безтягловим селянам.

У країні розвивалося ремісниче виробництво, але найбільших успіхів місцеве населення досягло в торгівлі, чому сприяли вигідне положення Вавилона на прадавніх караванних шляхах і поширення ремесел, що потребували сировини, якої бракувало на півдні. Загалом торгівлю здійснювали під контролем держави. Колишніх вільних купців держава перетворила на торгових агентів — тамкарів. Вона також управляла ринковими цінами.

Проте господарство країни залишалося надто натуральним. Хоча торговим еквівалентом вважали срібло, однак не меншу роль у торгових операціях відігравали зерно, рослинна олія, фініки та вовна, котрі обмінювали на залізну руду, рабів тощо. Найману працю оплачували переважно натурою. В умовах нерозвинутого грошового обігу невеликі господарства залежали від кредиту, що зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позику надавали під заставу майна, майбутнього врожаю, оскільки, за законами, заборонялося перетворювати боржників на рабів довічно.

У Вавилоні співіснували державна, общинна та приватна форми власності на землю, з переважанням першої. Землю з державного фонду роздавали в службове користування за виконання певних повинностей на користь держави (воїнам, чиновникам, персоналові царсько-храмового господарства та ін.). Наприклад, верховний жрець отримував 36 га землі, жрець 18, чиновник — 15, невеликий землевласник — майже 2 га. Приватного землеволодіння у чистому вигляді не було, воно зберігало традиції общинної власності.

Розвиток торгівлі й лихварства негативно впливав на вавилонську общину зсередини. Посилювалася диференціація суспільства; верхівка общини замість захисту рядових общинників від свавілля чиновників сама утискувала їх.

У цей період формувалися орендні відносини. Закон регулював цю сферу суспільних зв'язків; дозволяв орендувати поле терміном на 1—2 роки, цілину — на З, садок — 5 років, регламентував орендну плату за користування. У разі половинщини землевласник мав допомогти орендареві робочою худобою та посівним матеріалом.

Найважливішим здобутком держави стали Закони Хаммурапі (цар Вавилонії у 1792—1750 рр. до н. е). їх історико-економічне значення полягало в тому, що:

1) уперше у світовій цивілізації законодавчо констатовано в країні приватну власність і гарантію її охорони з боку держави. Із 282 статей законів про охорону власності царя, храмів, общини йшлося у статтях 6—41. За цими ж документами під захистом перебувало майно, отримане від царя за службу, в тому числі й військову, тобто були закладені правові основи володіння, користування і розпорядження;

2) не менш важливим було законодавче (цивілізаційне) закріплення відносин між головним керівником країни і служивими людьми. За законом регулювалися й економічні відносини. Наприклад, статті 42—71 і 78—126, в яких ішлося про "операції з нерухомістю й охорону її від неправомірних посягань сторонніх", упорядковували і систему оренди: за оренду поля платили 1 /3 врожаю, за оренду саду — 2/3;

3) значна частина цих статей стала основою формування цивілізаційних ринкових "правил гри" у суспільстві та економіці. Приміром, через 1000 років їх розвинув афінський архонт Солон: "Батько мав научити сина будь-якому ремеслу". Подібні статті відіграли позитивну роль у становленні першого етапу світової промисловості — ремісничого виробництва;

4) чітко визначаючи головні соціальні групи Вавилонії (мушкети — повноправні вавилоняни; авілуми — обмежені в правах жителі; раби — представники найнижчого стану), Закони Хаммурапі з метою соціальної стабільності в суспільстві захищали бідних від лихварів, кредиторів та ін. Скажімо, боргове рабство обмежувалося лише трьома роками роботи на кредитора. Масштаби лихварства "впорядковували" так, що межа грошової позики не перевищувала 20 %, а натуральної — 35 від первинної суми;

5) Хаммурапі вперше поставив у межі закону найважливіше джерело поповнення державної скарбниці — податки, визначив основні напрями діяльності держави у розвитку товарно-грошових відносин.

Як бачимо, у Законах Хаммурапі йдеться про використання найманої праці, хоча її і не регламентували. Це зробив пізніше цар Ешнунна (приблизно XX ст. до н. е.): установив норму оплати за працю та матеріальну відповідальність за невиконану роботу. Держава намагалася обмежити тільки лихварство. За такими законами періодично скасовували боргові зобов'язання, регламентували лихварський процент. Забороняли забирати в боржника весь урожай, майно, він мав відпрацювати свій борг не більше трьох років.

Найрозвинутішим був державний сектор. Цар за допомогою чиновників контролював усі сфери життя суспільства. Велика армія фіскалів пильнувала, щоб населення справно сплачувало податки. Лише в середньо-вавилонську добу царських наближених та їх оточення нагороджували з державного земельного фонду полями, причому без сплати поземельного податку. Такі тимчасові пожалування поступово ставали спадковою власністю, яку закріплювали царським декретом. Таким чином почали ліквідовувати централізоване державне господарство, найвпливовіша частина суспільства переходила на податкову форму утримання державного апарату. Общинники й ті, хто мав службові наділи, не відрізнялися, їх вважали оподатковуваними приватними власниками.

З метою захисту інтересів власника землі у статті 62 Законів Хаммурапі особливу увагу звертали на те, що у разі зниження обсягів урожайності внаслідок поганого обробітку землі орендна плата не зменшується і її розміри визначають із середньої врожайності в місцевості. Щоб стимулювати освоєння цілинних земель, орендареві дозволяли платити за них на другий рік оренди.

Як і в Єгипті та Месопотамії, основною діяльністю населення Стародавньої Індії було іригаційне землеробство, яке базувалося на використанні водоналивного колеса.

З найдавніших часів індійці вирощували пшеницю, ячмінь, рис, бобові, дині, бавовник, льон, цукрову тростину. Ще за ведійської доби (XIII—VII ст. до н. е.) населення Північно-Східної Індії завдяки тропічному клімату та вдалій сівозміні навчилося збирати 2—3 врожаї щороку. Землеробство розвивалося в основному інтенсивним шляхом завдяки розчищуванню джунглів та осушуванню боліт. Прогрес у землеробстві проявлявся в появі нових сільськогосподарських культур та вдосконаленні реманенту.

В Індії розвивалися гончарство, будівництво, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво фаянсу та скляного посуду тощо.

Наявність виробленої надлишкової продукції в Індії сприяла розвитку торгівлі. Особливе місце посідала зовнішня торгівля. Ще в Індський період (XXIII—XVIII ст. до н. е.) населення підтримувало тісні торговельні зв'язки із своїми близькими і далекими сусідами — з Південною Індією, Афганістаном, Белуджистаном, Іраном, Середньою Азією, Месопотамією, збуваючи їм бавовняну тканину, золото, слонову кістку, цінну деревину та купуючи в них метали, коштовне каміння тощо. Уже в VII ст. до н. е. в державі Магадха появилися перші металеві гроші, які владно підпорядковували собі торгове життя країни, витіснивши з нього примітивну обмінну торгівлю. З переходом до грошово-товарних відносин індійське купецтво в буддійський період (VI—III ст. до н. е.) за підтримки держави налагодило стабільні торговельні зв'язки з Цейлоном, Бірмою, Південною Аравією, відправляло традиційні індійські товари в країни елліністичного світу.

Розвиток міжнародної торгівлі помітно активізував кораблебудування. На судна з традиційними індійськими товарами можна було натрапити біля берегів Цейлону, Африки, країн Середземномор'я та Південно-Східної Азії. Індійські спеції (особливо перець), вироби із слонової кістки, золототкану парчу, неперевершених індійських жриць кохання охоче закуповував Рим. Індійські купці завозили в країну вина, папірус, ладан, окремі метали, сезам, олії, мед тощо. Важливу роль у розвитку тодішньої індійської торгівлі із сусідами відігравав Великий шовковий шлях, який мав відгалуження в Індію. Індійські ремісники та купці об'єднувались у професійні організації, діяльність яких намагалася контролювати держава. У першій половині І тис. н. е. державний контроль за ними послабшав. Ремісничі корпорації виявляли більше ініціативи у розширенні своїх зв'язків, самочинно укладаючи договори з приватними замовниками. Ознакою їхньої самостійності були свої печатні символи.

У міжнародній торгівлі Індії важливу транспортну функцію виконувало каботажне мореплавство. Незважаючи на те, що не було зручних гаваней на індійському узбережжі, стародавні індійці в техніці мореплавства не поступались іншим народам. Їм належить винахід живого "компасу": брали на судно ворона, якого в період втрати орієнтирів випускали, і спрямовували судно в бік його польоту, аж поки можна було побачити берегову лінію.

У Стародавній Індії співіснували державна, общинна та приватна форми власності. Загалом у різні періоди і в різних регіонах співвідношення їх було різним, але постійно спостерігалася тенденція до розширення приватного землеволодіння за рахунок скорочення державного й общинного.

Суспільні відносини. Староіндійське суспільство жило працею переважно вільних селян та ремісників, однак у ньому існували також різні категорії залежного населення. Використовувалася рабська праця, здебільшого в державному господарстві. Згідно із Законами Ману раби поділялися на 9 розрядів, а за пізнішими Законами Наради — на 15. За рабами зберігалися права та привілеї їхньої варни чи касти. Так, раба, який належав до варни брахманів, використовували лише на тих роботах, які не принижували його варни. У суспільстві до нього ставилися з відповідною повагою. Приватні раби були, як правило, домашньою прислугою і перебували на становищі молодших родичів свого господаря.

Великого поширення в усіх галузях економіки Індії набула наймана праця.

Викладене підтверджує, що господарство Стародавньої Індії розвивалося на ґрунті вільної найманої праці. Основою суспільного розвитку були міська та сільська общини, всередині їх відбувався розвиток ремесел. Важливу роль відігравала зовнішня торгівля.

.

3. Економічна думка Стародавнього Єгипту та Месопотамії.

Одні з перших вiдомих нам пам’яток економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи.

У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, складалися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та землеробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєгипетському суспільстві.

Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчанням — творам дидактичного характеру, в яких розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (ХХII ст. до н.е.) дає уявлення про політичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одного боку, і возвеличування, нагородження царем своїх вельмож, жерців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед них бунтарів*1. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальнюється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Стародавнього Єгипту. При цьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрархічній державній системі. Ідеться про привілеї, незалежність, загальне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише після підготовки в спеціальній школі писання.

Заслуговують на увагу такі пам’ятки економічної думки Стародавнього Єгипту, як «Проречення Іпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н.е., описують розпад централізованої системи управління, розкрадання податкових декларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньоєгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабільних доходів чиновників державного апарату.

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.

Відомою пам’яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погляду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони царя Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.

4. Економічна думка у Стародавній Індії, Стародавньому Китаї.

Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра», про кохання (каму) — «Камасутра». «Закони Ману» (близько II ст. до н.е. — I ст. н. е.) — це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися міфічному родоначальникові людей Ману.

У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Протягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), записаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, вічний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правителями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відносин як запоруку стабільності державного ладу.

Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бідності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи (372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що такий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнавалися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося якнайуспішніше, Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «криничних полів» (названа так за порядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев’ять однакових ділянок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев’ята («суспільне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між землеробами та ремісниками. Розглядаючи питання торгівлі, Мен-цзи зауважував, що ті самі товари, але різного розміру (наприклад черевики) повинні мати різну ціну і що однакові товари можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво.

Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві.

Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновників був Лі Куй — перший міністр правителя царства Вей (424 —386 до н.е.). Він склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, котре стало основою законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Є відомості, що Лі Куй створив учення про найповніше використання сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хлібного ринку. Держава, як уважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.

До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його послідовників викладено в книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та його прихильники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди»*3. При цьому було поставлено питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а «загальну користь» — як суму окремих (індивідуальних) інтересів.

Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Трактат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і неврожайних років. Автори трактату, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним», приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулювання економіки.

Великого значення автори «Гуань-цзи» надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. «Ринок — те, з чого впізнають порядок і безладдя [в господарстві]», — зазначається в трактаті. Якщо правитель «сам тримає в руках можливості для регулювання хліба, грошей і металів, тоді вся країна може бути у стійкому стані»*4. Виходячи з цього автори «Гуань-цзи» запропонували «принцип урівноважування господарства». Згідно з ним рекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить накопичувати до половини всього врожаю зерна для вирівнювання і стабілізації цін на хліб. Треба продавати продовольство з державних фондів, коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося регулювати ціни однаково в усій країні, що даватиме змогу «запобігти [можливості переходу контролю над цінами в руки торговців, спекулянтів та ін.]»

5. Характеристика еволюції господарства стародавньої Греції, Стародавнього Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою «античний». Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н.е. — першу половину І тис. н.е. Рабовласництво в період античності досягло повного розвитку. Рабство тут перетворилося у класичне.

У І тис. до н.е. навколо Греції зосередилася культура народів трьох континентів. Це було зумовлено тим, що Греція займала вигідне географічне положення. Із стародавніх часів

торгові шляхи проходили по Середземному морю. Егейським, Мармуровим та Чорним морями ці шляхи вели на північ, у басейн Дніпра, Дунаю, Дону. В Греції були зручні бухти, природні багатства, будівельні матеріали. Географічні чинники сприяли ранньому розвитку ремесел і торгівлі. Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країн ще займалися полюванням, скотарством або в кращому разі землеробством.

У VIII-VI ст. до н.е. в Греції сталися зміни у господарстві: подальший прогрес у землеробстві призвів до відокремлення ремісництва від сільського господарства та розвитку торгівлі; торговий обмін зумовив появу грошей, торгового капіталу, класу купців.

Греки навчилися виплавляти залізо та інші метали. Значно розвинулися будівництво жител, ткацтво, суднобудування, кераміка, яку виготовляли у спеціальних майстернях по всій Греції. Розбудовувалися міста. У цих містах процвітало ремесло і будівельна справа. У VII—VI ст. до н.е. нові споруди зводилися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше розвивалося сільське господарство, в якому переважало двопілля. Розвиток ремесел привів до спеціалізації виробників. З'явилися художники, різьбярі, малярі, ливарники і т. д. Спеціалізація стала характерною ознакою розвитку господарства. Зокрема, в Мілеті виробляли тканини, в Корінфі — кераміку, панцирі, у Халкідяні — зброю. У результаті відокремлення ремесел від сільського господарства, диференціації виробництва виникла потреба в обміні товарами. Такий стан справ зумовив інтенсифікацію мореплавства, посилення суднобудування. Грецькі міста в Малій Азії, Мілет і Корінф, стали великими центрами середземноморської торгівлі.

Бурхливий розвиток ремесел, торгівлі, сільського господарства змінив економічний базис Греції, її суспільний устрій. Дедалі ширше в сільському господарстві й ремеслах використовувалася праця рабів. Суспільство розпалося на два стани — вільних громадян і невільників. УПІ-УІ ст. до н.е. - це період формування грецьких рабовласницьких міст-полісів, або держав. Центром полісу було місто, оточене муром. Йому належали всі довколишні долини чи острови. На випадок війни все населення знаходило притулок у місті. Саме там проходили збори, релігійні відправи, суди, діяв ринок. Однак земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали общині, згодом перейшли до рук родової аристократії. Серед вільного населення були багаті, менш заможні і зовсім бідні. Між аристократією і демосом точилася боротьба, її наслідки були різними. У багатьох містах Фесалії, Беотії, частині Пелопоннесу земельній аристократії вдалося перетворити селян-общинників на рабів і примусити працювати на себе.

У IV ст. до н.е. праця рабів стала визначальною як у ремісництві, так і в сільському господарстві. Рабів набирали в основному із негрецьких територій шляхом війни, на ринках. Більшість рабів працювала в копальнях, каменоломнях. Раби супроводжували господарів або їхніх дружин на вулицях. Деяким дозволяли мати сім'ю, зокрема ремісникам, торговцям. Вони сплачували рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Цих рабів використовували на будівництві портів, доріг, храмів. Звільнення рабів було рідкісним явищем. їх становище в цілому було надзвичайно важким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досяг-ло найвищого розвитку. Економіка Еллади щоправда відзначалась нерівномірністю. Ремесла і торгівля розвивалися в незначній частині країни, у більшості ж переважало сільське господарство. В IV ст. до н. е. греки дещо вдосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково вводять трипілля, удобрюють поля вапном, застосовують борону із дерев'яними зубцями, молотильну дошку і коток. З'являються наукові трактати по сільському господарству (Феофраст).

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували в їжу, в парфумерії, для світильників. Олія -

головна стаття експорту. Вивозили греки й вино в Єгипет, Італію та Причорномор'я.

Ремісники працювали в основному в невеликих майстернях по 3-12 чоловік. Були й більші, де кількість працюючих досягала 30-100 чоловік. Знаряддя праці були примітивними. Раб виготовляв виріб з самого початку і до кінця. У майстернях була зайнята і деяка кількість вільних людей, переважно збіднілих селян. Професії скульптора і архітектора були надзвичайно популярними. Вільні ж ремісники працювали окремо із своїми сім'ями.

Значне місце в господарстві Греції займала виплавка металів. Славилися й грецькі тканини, їх виготовляли вільні жінки і рабині.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава. На верф'ях працювали переважно раби. Лише спеціальні роботи доручали висококваліфікованим вільним ремісникам - грекам та іноземцям.

Широкого розмаху у грецьких містах набули грошовий обіг і торгівля, їх центрами стали: Мілет, Корінф, Халікс, о. Егіна. Останній став центром торгівлі зі Сходом. Після пелопоннеських воєн центральне місце у грецькій торгівлі посіли Афіни. Пірей став центром середземноморської торгівлі, перевалочною базою між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем.

Раби — один із найважливіших видів афінського імпорту. Лише з щорічних митних надходжень Пірей одержував 50 талантів. Це були величезні гроші. Значного поширення набули ярмарки, які проходили на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців, які водночас були власниками кораблів і капітанами. Держава намагалася регулювати ціни, але переважала вільна торгівля.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, грошові відносини в економіці Греції набули значного розвитку. Торгівля грішми поширилася в V—IV ст. до н.е. Нею займалися лихварі, які мали обмінні магазини - трапези. У Греції було стільки видів монет, скільки й міст-полісів. Велика їх кількість ускладнювала обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали внески і видавали на них товари,

куплені вкладником. Банкіри були і посередниками при торговельних операціях. Окремі з них нажили великі багатства. Війни, що постійно точилися між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізувала економічне життя країни - сільське господарство, ремесло, торгівлю. У 338 р. до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

Економічну історію Стародавнього Риму традиційно розглядають у контексті основних періодів політичного розвитку:

o патріархально-царського (VIII-VI ст. до н. е.) та республіканського періодів (509 р. - III ст. до н. е.) - домінування натурального господарства й античної форми власності на землю;

o республіканського (II ст. - 31 р. до н. е.) та імперського періодів (31 р. до н. е. II ст. н. е.) - розвинена антична економіка, панування приватновласницьких відносин з системою рабства, яка оцінюється в літературі як рабовласницький уклад;

o імперського періоду (III-V ст. н. е.) - криза античної економіки, формування профеодальних відносин.

В економічному житті Стародавнього Риму вирішальна роль належала сіль-ському господарству. У Римській державі провідна роль належала виноградарству, городництву, садівництву. Успішно розвивалося тваринництво, птахівництво, виро-щувалися зернові (пшениця, ячмінь, просо, овес), а також технічні культури. Голов-ною формою рабовласницького господарства була вілла — маєток площею 25–100 га. землі, яку обробляли 50–60 рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількіс-тю рабів.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Ремесло Стародавнього Риму мало гео-графічну та галузеву спеціалізацію. Місто Капуя було відоме виготовленням світиль-ників, інших побутових товарів. У містах Падуя, Мілан, Парма виготовляли дахівку, посуд, вовняні тканини. Рим був відомий текстильними та шкіряними товарами. Роз-копки м. Помпеї, знищеного виверженням вулкану Везувій (79 р. н.е.) дають реаль-ну картину ремісничого розвитку римської держави. У місті була велика кількість майстерень, в яких виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи та глини, залізні та скляні вироби, різноманітні інструменти — хірургічні, ковальські, столярні, слюсарні. У Помпеї археологи виявили ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні.

У Римській державі успішно розвивалася торгівля, яка приносила більше при-бутків, ніж ремесло. Поступово Рим перетворився у світовий центр грошових опе-рацій. Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в I–II ст. н.е.

6. Економічні ідеї давньогрецьких вчених.

У письмовій пам'ятці ^ Стародавнього Єгипту (XXII ст. до н. є.) "Настанови гераклеопольського царя своєму синові" ідеться про необхідність ефективного функціонування апарату управління, що стоїть між фараоном і населенням. Згуртованість цієї ланки, вірність центральній владі — запорука успішного царювання. На думку автора, царю необхідно дбати про матеріальне заохочення чиновництва, наближати "людину до себе за справи її" незважаючи на класове походження.

Питання відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства Стародавнього Єгипту знайшли відображення в працях Іпусера (поч. XVIII ст. до н. є.). "Ідеальний деспот" повинен уникати міжусобиць у країні, насилля та експропріації знаті; він має впорядкувати систему трудових повинностей для зведення пірамід і зрошувальних систем, підвищувати військову могутність країни.

Швидкий розвиток приватної власності був характерний для перших цивілізацій Месопотамії. З письмових джерел найвідомішим є кодекс законів царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. є.). Основна тема цих законів — створення системи правових норм для регулювання економічного життя. Кодекс забороняв продаж і відчуження землі за борги, обмежував експлуатацію громадян лихварями, захищав безпосередніх виробників. Закони визнавали право приватної власності, а будь-які посягання на неї визнавалися злочином.

Видатною пам'яткою суспільної думки ^ Стародавньої Індії є "Арт-хашастра" — трактат про мистецтво політики та управління державою, автором якого є Каутілья (кінець IV ст. до н. є.). Трактат розкриває надзвичайну роль давньоіндійської держави в господарському житті. Підтверджується існування управлінського апарату, який контролював усі галузі господарства; пріоритет надавався сільському господарству, передусім землеробству. Земля перебувала в індивідуальному володінні за умови сплати податків. Велику увагу автор приділив питанням фінансового стану країни. Доход держави складається з податків та зборів і власного прибутку державних установ. Держава, на думку Каутільї, має фінансувати розвиток ремесел, торгівлі, зрошувальних систем, сільського господарства. Фінансове відомство повинно вести чіткий документований облік доходів і видатків.

Головні течії суспільної думки ^ Стародавнього Китаю {конфуціанство, легізм, даосизм) сформувалися в VI—III ст. до н. є. Творцем першого вчення став Конфуцій (551—479 до н. є.). Захищаючи інтереси родової знаті, він шукав свій суспільний ідеал не в майбутньому, а в минулому країни. З метою стабілізації соціально-економічного устрою Конфуцій запропонував програму морального вдосконалення людини, основними постулатами якої були повага до старших, дружба з братами, розуміння держави як великої сім'ї, розгляд правителя як "батька" народу. Подальший розвиток ідеї конфуціанства ді­стали в працях Мен-цзи (372—289 до н. є.) і Сюнь-цзи (313—238 до н. є.). Мен-цзи запропонував власний аграрний проект, сутність якого зводиться до поділу общинної землі на дев'ять рівних наділів, з яких вісім перебувають у користуванні селян, а дев'ятий ("суспільне поле") обробляється колективно, і його врожай забезпечує потреби державних чиновників. Згідно з концепцією Сюнь-цзи, основними принципами економічної політики держави є економія у витратах, забезпечення добробуту народу, збереження залишків, поділ суспільства на соціальні ранги.

Виникнення легізму відносять до VI—V ст. до н. є. й пов'язують з іменами політичних діячів Цзи Чаня та Лі Куя. Легізм відбивав нові тенденції господарського життя країни, формування імператорсько-бюрократичної системи управління. Він перебував у ідейній опозиції до конфуціанства. Легісти обстоювали управління за допомогою законів, були прихильниками політичної централізації й об'єднання держави.

Особливе місце в історії китайської філософії посідає даосизм, прабатьком якого був Лао-цзи — сучасник Конфуція. Він радив не регулювати економічне життя за допомогою законів і знань, а повернутися до природного стану речей, до первіснообщинних часів. Соціальна утопія даосизму мала реакційний характер, несла відмову від усіхдосягнень матеріальної й духовної культури. Разом з тим вона була протестом проти несправедливості й експлуатації, запереченням існуючого соціального устрою: "небесне дао віднімає в багатих і віддає бідним те, що в них відібрано... Людське дао діє навпаки".

Економічна думка ^ Стародавньої Греціївисвітлила економічні проблеми генезису, розквіту та кризи рабовласництва. У VII—VI ст. до н. є. рабовласництво дістало великого поширення; завершується формування полісної системи, швидко розвивається торгівля. Видатним реформатором цього періоду був Солон (638—559 до н. є.), реформи якого (594 р. до н. є.) передбачали поділ общинних земель і можливість їх продажу, відміну боргового рабства, установлення майнового цензу для громадян (розподіл населення на чотири категорії), створення демократичних правових інститутів (таких як народні збори, демократична рада, суд присяжних тощо).

Орієнтація на натуральне господарство й захист аристократичних форм державного устрою характерні для праць Ксенофонта (430— 355 до н. є.) і Платона (427—347 до н. є.). Ксенофонт засуджував політичний і економічний устрій Афін та ідеалізував порядки аграрної Спарти, недооцінюючи такі види діяльності, як ремесло й торгівля. Саме він вперше проаналізував поділ праці як економічну категорію, розкрив протилежність фізичної та розумової праці, вказав на відмінності між споживною й міновою вартістю товару. Незважаючи на негативне ставлення до торгівлі й лихварства, учений визнавав необхідність грошей для виконання ними функцій засобу обігу та збереження скарбів.

Натурально-господарська концепція Платона знайшла відображення у творах "Держава" та "Закони". В ідеальній державі, за Пла-тоном, має бути три стани: філософи, які керують суспільством; вої-ни-оборонці; землероби, ремісники та торговці. Кожний клас повинен виконувати певні функції, маючи різні права та обов'язки. Рабів Пла-тон не відносив до жодного з класів. На його думку, рабство — природна й вічна форма експлуатації. Згідно з концепцією Платона, філософи та воїни для виконання функцій управління й захисту мають бути позбавлені будь-якої власності, а ремісники й землероби повинні забезпечувати їх необхідними матеріальними благами. Передбачалася також рівність розподілу благ та спільність жінок і дітей, що дає змогу класифікувати цей проект як примітивний комунізм. Характерна риса вчення Платона — засудження прагнення людини до збагачення, торгівлі, лихварства ("де торгівля — там обман").

Найвищий злет економічної думки Стародавньої Греції пов'язаний з іменем Арістотеля (384 —322 до н. є.). Критично сприйнявши ідеї свого вчителя Платона, він подав у працях "Нікомахова етика", "Політика" власну економічну концепцію, центральним пунктом якої став принцип справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель довів, що обмін (торгівля) виникає насамперед не з жадоби збагачення (як писав Платон), а з існування потреб, які не може задовольнити власне господарство. Товарний обмін — не лише мінова пропорція між товарами, а й економічні відносини власників цих речей, якими рухає потреба, що дає змогу порівнювати товари. Таким чином, саме взаємні потреби породжують товарний обмін. Арістотель увів поняття економіки та хрематистики як різних шляхів збагачення й задоволення потреб. Економіка — необхідна діяльність з придбання споживних вартостей, що зумовлюється природними причинами й має межу. Хрематистика — це мистецтво заробляти багатство шляхом торгівлі, спосіб наживати майно. Аналізуючи форми вартості, Арістотель вважав речі за такі, що можуть задовольняти потреби та використовуватися для обміну. Він проаналізував розвиток форм торгівлі: від мінової торгівлі (Т—Т) до товарного обігу (Т—Г—Т) та обігу грошей як капіталу (Г—Т—Г).

Економічна думка ^ Стародавнього Риму суттєво відрізнялася від поглядів давньогрецьких учених унаслідок розвиненішого рабовласницького виробництва, яке набрало найжорстокіших форм. Цьому сприяли значна територіальна експансія Риму, побудова могутньої імперії, постійний потік рабів-іноземців, праця яких застосовувалася переважно в сільському господарстві, а не тільки в торгівлі й ремеслі. Звідси основна проблематика творів римських учених — аграрна сфера економіки, організація рабовласницького виробництва.

^

7. Економічна думка Стародавнього Риму

Економічна думка Стародавнього Риму суттєво відрізнялася від поглядів давньогрецьких учених унаслідок розвиненішого рабовласницького виробництва, яке набрало найжорстокіших форм. Цьому сприяли значна територіальна експансія Риму, побудова могутньої імперії, постійний потік рабів-іноземців, праця яких застосовувалася переважно в сільському господарстві, а не тільки в торгівлі й ремеслі. Звідси основна проблематика творів римських учених — аграрна сфера економіки, організація рабовласницького виробництва.

Катон Старший (234 —149 до н. є.) — виразник інтересів рабовласників, господарства яких орієнтувалися на ринок. На його думку, сільське господарство — найпривабливіша сфера економіки. Він закликав надати рабовласницьким віллам і латифундіям товарного характеру, продавати залишки продукції, використовувати переваги розподілу праці, інтенсифікувати рабську працю.

Проблеми раціональної організації рабовласницького господарства знайшли відображення у творах римських агрономів Варрона (116—27 до н. є.) і Колумелли (І ст. н. є.). Варрон, традиційно надаючи вирішальне значення сільському господарству, закликав до поєднання землеробства з тваринництвом як перспективнішою галуззю.

Проте він залишався прихильником самозабезпечуваності рабовласницьких латифундій, ігноруючи необхідність товарного обміну. Колу-мелла першим серед римських учених усвідомив неефективність рабської праці й екстенсивного розвитку латифундій. Він запропонував сформувати систему дрібного селянського землекористування (коло-нату).

У республіканський період розвитку Стародавнього Риму нагальною економічною проблемою стала концентрація земельної власності в руках патриціанської знаті. Захисниками інтересів розорюваних дрібних землевласників стали народні трибуни брати Гракхи Тіберій (162— 133 до н. є.) і Гай (153—121 до н. є.). Тіберій Гракх у 133 р. до н. є. запропонував власний аграрний проект, який був частково здійснений. Цей проект передбачав норми земельних наділів і розподіл надлишків землі серед найбідніших верств населення. Реформаторська діяльність братів Гракхів мала на меті посилити позиції дрібного селянського господарства та не допустити пролетаризації більшості населення.

Протилежні економічні погляди мав Марк Туллій Ціцерон (106— 43 до н. є.). Він був прихильником приватної власності, великого землеволодіння, посилення експлуатації колоній, розвитку торгівлі. У поглядах Ціцерона на торгівлю та позичковий капітал відбилися суперечності між натуральним і товарним господарством у Стародавньому Римі.

Натуралізація та аграризація господарського життя Римської імперії в IV—V ст. (занепад міст, ремесла й торгівлі, панування системи колонату, ліквідація товарно-грошових відносин) свідчили про зародження нового суспільного устрою — феодалізму.

+ еще это можно

Відноситься до періоду 8ст. до н.е. – 5ст. н.е. Розквіт могутності стародавнього Риму пов’язаний зі зміцненням і вищою мірою розвитку античного способу виробництва, при якому основними відносинами були відносини рабовласників та рабів, зрозуміло, що центральне місце серед соціально-економічних проблем давнього Риму займали проблеми рабства і аграрні проблеми. Особлива увага приділялася питанням раціональної організації рабовласницького господарства (латифундій). Саме ці проблеми насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах давньоримських авторів. Найбільш відомими були – Катон (старший), брати Гракхи (Тіберій і Гай), Варрон, Колумелла.

Економічні ідеї цього періоду знайшли відображення у вченні раннього християнства, яке виникає у Римській імперії у І ст. нашої ери.

Яскравим виразником ідей раннього християнства був Августин Блаженний (354-430).

В цілому виникнення раннього християнства як релігії знедолених та безправних втілювало мрії про рівність, справедливість, чесне та трудове життя.

Таким чином, економічну думку античності слід розглядати з одного боку як продукт особливої історичної епохи, а з іншого як коло ідей, що знайшли подальший розвиток в наступному періоді. Важливим досягненням античної економічної думки є розробка основ натурального і елементів товарного господарства. В центрі римської економічної думки були питання організації рабовласницького господарства і управління ним.

У тлумаченні рабства економічна думка античного світу пройшла складний шлях від визначення та виправдання його як природного явища до критики і визначення загальної рівності людей.

8. Розвиток феодального землеволодіння у період Середньовіччя.

Господарство епохи середньовіччя характеризується перш за все пануванням приватної власності на землю. Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди отримували від землі, яка вважалася головним багатством. Люди, які нею володіли, як правило, панували в суспільстві. Ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв'язках, призводила до протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським володінням, яке зберігалося. Селяни знаходилися в особистій. поземельній, судово-адміністративній і військово-політичній залежності від землевласників. Домінувало натуральне господарство. Обмін відігравав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними. Енергія вітру і рік, вугілля і деревини почала використовуватися лише в пізньому середньовіччі і спочатку дуже обмежено.

Місце людини в суспільстві, як правило, визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а походженням: син сеньйора ставав сеньйором, син селянина — селянином, син ремісника — ремісником.

Основними формами господарської діяльності були: сеньйорія (феодальна садиба), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому, економіка була аграрно-ремісницькою, що єднає її з господарством стародавніх цивілізацій і дає підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство — традиційним.

Розвиток господарства епохи середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому середньовіччі (V-Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). ХІ-ХV ст. — період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного дробництва. У пізньому середньовіччі (XVI — перша половина XVIІІ ст.) зароджується ринкове господарство, з'являються ознаки індустріальної цивілізації. (Про останній період — в наступному розділі).

Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху середньовіччя (на прикладі Франкської держави).

Генеза та розвиток нових господарських форм в середньовічній Європі мали універсальні ознаки. Вони формувалися в основному на соціально-економічній спадщині Римської імперії та господарських досягненнях германських племен.

Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V-ІХ ст.), яке було створене германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.

У V-VІ ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади на сусідську, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство — основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали.

Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у франків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації Галлії. Значну частину землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення господарства тих членів громади, які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивідуальними) господарствами. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася — продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зростало землеволодіння франкських королів та знаті.

У VІІІ-ІХ ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскільки війни та військова служба були надто обтяжливими для селянства і призводили до їх розорення, всенародне ополчення втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важкоозброені кінні воїни-рицарі. Карп Мартелл, король Франкської держави (714-751 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям пожиттевих земельних наділів — бенефіціїв —за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне—умовно-службове, тимчасове землеволодіння, яке грунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради.

Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади, обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військової служби, участі в суді, в місцевому управлінні. В часи правління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало системою. В IХ ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) - основну, найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерновим виробництвом становили майже третину його загальної площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражалося у принципі «немає землі без сеньйора».

Одночасно із зростанням великого землеволодіння селянство потрапляло у все більшу залежність від феодалів, як і рівень їх залежності від сеньйорів. До нього належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-римські землевласники, їх дцрехід був зумовлений різними обставинами — великими додатками, боргами, війнами та усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке ставило людей у залежність від природних умов та унеможливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди, відомі з римських часів, згідно з якими аллод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттеве користування як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, виконанням селянином повинностей на користь феодала та обов'язків сеньйорів по відношенню до селян. Існували інші шляхи переходу у селянський стан та форми їх залежності. Селяни різних категорій, походження та залежності відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість селян не були спадково залежними. Їх обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768-814рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.

Феодальні відносини у Франції, як і в інших країнах Європи. досягли зрілості в ХІ-ХV ст. В ХІ-ІХ ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів — королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура землеволодіння (власність верховна. сеньйоріальна і васальна) обмежувала права окремого феодала на землю. Однак в період політичної роздрібненості менші володіння стали відчужуватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності, перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права. У ХІV-ХV ст. феодальні господарства все більше втягуються у товарно-грошові відносини. Одночасно змінюється правовий та майновий статус селян, які поступово виходять з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність. З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами – оренда, найм тощо, орієнтовані на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої економічні позиції держава.

9. Розвиток ремесла і торгівлі в епоху класичної феодальної економіки та руйнування феодальних відносин.

Ремесло:

Ремесло було основою економіки середньовічного міста, а ремісники становили більшість серед його громадян. Сформувалися такі галузі ремесла, як текстильна, металургійна, металообробна, зброярство, виробництво посуду, продуктів харчування, будівельних матеріалів тощо. Значного розвитку набули спеціалізація ремесла та територіальна спеціалізація ремісничого виробництва.

Організаційною формою міського ремісничого виробництва стала майстерня, заснована на приватній власності ремісника-майстра. Ремесло було ручним інструментальним на основі простої кооперації праці: працівники виконували однотипну роботу без поділу на окремі трудові операції. Майстер одночасно виконував функції робітника і підприємця, організовував виробничий процес і продавав продукцію на місцевому ринку. Серед майстрів відбувалася економічна диференціація. Найзаможніші входили до складу міського патриціату.

Торгівля:

У XI-XV ст. у процесі розвитку міст і ремісничої промисловості відбувся третій суспільний (загальний) поділ праці: сфера торгівлі та послуг виокремилася як самостійна. Сформувався купецький і лихварський капітал. У межах натурального господарства виникли місцеві ринки і просте товарне виробництво як економічний уклад, склалися умови для його перетворення на розвинене товарне господарство. Сприяли розвитку ринкових відносин і хрестові походи. Купці західноєвропейських країн відібрали в арабів Середземне море, опанували торгівлю зі Сходом. Європа дізналася про нові культури та технології виробництва. Досягнення східної культури розширили споживчі потреби європейців. Центрами зосередження внутрішньої та зовнішньої торгівлі стали міста.

Організація внутрішньої та зовнішньої торгівлі мала корпоративний характер. Купецькі гільдії (товариства ) об'єднували купців одного міста, монополізували продаж конкретних товарів, мали привілеї щодо торгівлі у своїх або інших містах, виробили кодекс професійної торговельної етики та права, матеріально підтримували своїх членів. У містах було по кілька гільдій. Поступово до них почали входити феодали і монастирі.

Внутрішня торгівля обмежувалася територіально, номенклатурою товарів, обсягами. Це був обмін між містом і контрольованою сільською околицею на місцевих (локальних) ринках. Тут купували та продавали ремісничі товари, сільськогосподарську сировину і продукти харчування. Формами торгівлі були міські базари та крамниці. Значення внутрішньої торгівлі полягало в залученні села до ринкових відносин, формуванні місцевих локальних територіальних ринків як основи загальнонаціонального. Так, у XIII ст. селяни привозили в Париж зерно, худобу, м'ясні продукти, овочі, фрукти, льон, пеньку, шкіру, деревину. В XV ст. у Франції, Італії й Англії внаслідок обмеження монополії цехів на продаж товарів набула поширення свобода торгівлі всередині країни.

Зовнішня торгівля відігравала провідну роль щодо капіталів, обсягів, престижності, мала посередницький (транзитний) характер. Вона була морською та сухопутною. Визначилися два основних регіони міжнародної торгівлі: середземноморський і північноєвропейський. У XI-ХІП ст. така торгівля не впливала на натуральну економіку середньовіччя. Але вже з другої половини XIV ст. почався швидкий розвиток товарних відносин. Основними предметами торгівлі стали ремісничі вироби. Так, Англія збільшила щорічний експорт сукняних тканин до кінця XIV ст. з 3 до 13,9 тис. мішків.

Розклад феодального суспільства був пов`язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства; посилення майнової та соціальної диференціації; формування великих капіталів і розвиток розширеного відтворення; перетворення феодальної земельної власності в об`єкт купівлі-продажу; використання найманої робочої сили тощо. Значну роль у занепаді феодального господарства та становленні індустріального суспільства відіграло мануфактурне виробництво. Господарство ХVІ-ХVІІІ ст. можна охарактеризувати як мануфактурне. Мануфактура – підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що історично передувала великому машинному виробництву. Існувало два типи мануфактур – розсіяна (децентралізована) та централізована.

10. Економічні ідеї представників середньовічного Сходу.

Высокого уровня развития в Средние века достигла арабская экономическая мысль. Многие экономические воззрения арабского мира нашли отражение в религиозной литературе, прежде всего в Коране (в переводе означающем «чтение»), а именно:

• божественное происхождение имущественного и социального неравенства, святость самой зависимости одних от других;

• принцип неприкосновенности частной собственности (недопустимость присваивать чужое имущество, входить в дом без разрешения);

• уплата «очистительной милости» как общегосударственный налог;

• соблюдение точных мер и весов при выполнении торговых операций;

• запрет Аллаха брать высокий процент.

Вершиной экономической мысли в средневековом арабском мире стали труды Ибн Хальдуна (1332 – 1406). Ибн Хальдун выдвинул концепцию социальной физики, которая призывала к осознанному отношению к труду, борьбе с расточительством и жадностью, пониманию объективности прогрессивных структурных изменений в сферах экономики и несбыточности имущественного и социального равенства, и считал, что Аллах дал преимущество одним людям перед другими. Ибн Хальдун также обосновал теорию развития общества, согласно которой общество, развиваясь циклически, проходит в своем движении три этапа: 1) «дикость» (люди присваивают плоды природы); 2) «примитивность» (появляется примитивное хозяйство в виде земледелия и скотоводства); 3) «цивилизация» (развитие получают ремесло и торговля, концентрирующиеся в городах).

Ибн Хальдун выдвинул следующие основные идеи:

общество – коллектив производителей материальных благ. Все потребительные стоимости создаются человеческим трудом;

все, что человек приобретает в виде богатства, равноценно стоимости вложенного в него труда;

колебания цен на товар зависят от соотношения спроса и предложения (развитие ремесла ставил в зависимость от спроса на ремесленные изделия).

Он также подошел к вопросу разграничения необходимого и прибавочного продукта, проблеме эксплуатации («знатные и богатые пользуются плодами чужого труда»).

11. Економічні погляди Фоми Аквінського, Ніколи Орема та Георгія Пліфона

Фома Аквинский. В своем основном произведении «Сумма теологии» Ф. Аквинский, учитывая развитие товарно-денежных отношений, рост ремесленнического производства, торговых и ростовщических операций, пытается иначе, чем ранние канонисты, объяснить причины социального неравенства в условиях более дифференцированного сословного деления общества, охарактеризовать «греховные явления». Он выделяет два вида справедливости: справедливость при обмене, основанную на равенстве обмениваемых товаров, и справедливость при распределении, базирующуюся на определении справедливой доли каждого члена общества в общественном продукте, соответствующей положению человека в обществе.

Ф. Аквинский придерживался следующих ключевых догм:

• осуждал стремление к социальному равенству, говорил о необходимости сословного деления общества;

• защищал феодальную ренту, частную собственность, полагая, что владение собственностью стимулирует трудовую деятельность, налагает на хозяина определенные обязанности;

• порывал с натурально-хозяйственными воззрениями, оправдывая обмен и признавая необходимость существования денег как меры стоимости и средства обращения;

• подразделял богатство на естественное (плоды земли, ремесла) и искусственное (золото, серебро);

• впервые дал понятие прибыли как вознаграждения за риск, что впоследствии способствовало появлению идеи о том, что взимание процента оправдано риском кредитора;

• «справедливой ценой» считал цену, которая: а) сообразна издержкам; б) обеспечивает блага людям соразмерно их условию.

Никола Орем

Никола Орем в своем «Трактате о происхождении, природе, юридическом основании

и изменении денег» он высказывал мысль о том, что деньги представляют собой

инструмент, созданной людьми и для облегчения обмена товаров. Он пиал, что

благородные металлы являются обычными товарами и лишь в силу ряда своих

естественных свойств стали выступать в роли денег. Т.р. Орему принадлежит

одна из первых попыток обоснования металлитической теории денег. Исходя из

своих выводов о происхождении и природе денег, он осуждал порчу монеты,

справедливо оказывая, что она приводит к дезорганизации кредита, к

обесцениванию фиксированных доходов. Он подошел к пониманию существования

объективных закономерностей денежного обращения, однако открыть их ему не

удалось.

Георгия Плифона (1355-1452) – его считают основателем европейской экономической науки, идеи которой развил Адам Смит.

Плифон: трактат «Законы». Писал о лучшем государственном устройстве, о котором думали и к которому стремились люди. Мысли о необходимости реформ в Византии родились в условиях тяжелого кризиса. В речах он рассматривает греческое общество, этнический состав и геополитическое положение. Он дает наставление по управлению войск и планирует реформы в области налогообложения. Он предлагает разделить все население на 2 разряда: на облагаемых налогами и на обязанных военной службой Его работы напоминают трактат Платона «Государство». Все виды налогов делит на 3 группы:государственные повинности, денежные налоги, подати натурой

Только земледельцы должны платить налог. Он показывает, как должны распределяться продукты:

1.восстановлены затраты землевладельцев и скотоводов (на пополнение поголовья) 2. все оставшиеся продукты делят на 3 части: производителям, собственникам средств производства, государству

Земля как дар природы должна быть общей для всех, каждый может возделывать почву. Но он может распоряжаться участком, когда обрабатывает его своим трудом, а потом земля переходит в распоряжение государству.

Выделяет 3 формы государственного устройства: Монархия, олигополия, демократия Лучше монархия, но + государственный совет, куда должны войти образованные люди, которые будут руководствоваться общими благами.

Он предлагает регулировать ввоз и вывоз с целью обеспечения товарами местного происхождения.

12. Виникнення утопічного соціалізму. Томас Мор і Томмазо Кампанелла.

Общая характеристика раннего утопического социализма.

В 16 – 17 вв, в период разложения феодализма и генезиса капитализма в Западной Европе, появляются утопические проекты будущего коммунистического общества, явившиеся важными вехами в развитии социалистической мысли. Эти социальные утопи несли на себе отпечаток проектов государственного устройства Платона, общественно-экономической социалистической мысли в позднее средневековье явились разорение крестьянства, появление предпролеториата, усиление революционной борьбы народных масс против феодалов, Реформация. Томас Мюнцер выступал первоначально вместе с М.Лютер против засилья

католической церкви, но вскоре отошел от лтенанста и в годы Крестьянской войны в Германии стал вождем плебейско-революцинного направления Реформации. Он резко критиковал феодальный строй и объявлял господствующий класс виновником всех зол и пороков в обществе. Угнетателей народа он называл «сподвижниками дьявола» и призывал к их решению революционным путем. Социальным идеалом было бесклассовое общество, основанное на принципах полного равенства, справедливости, отсутствия эксплуатации.

Сравнительная характеристика утопических идей т.Мора и т.Кампанелы.

Начало литературы утопического социализма было положено книгой «Утопия», опубликованной в 1516 г. английским писателем-гуманистом и государственным деятелем Томасом Мором. Резко критикуя огораживания, которыми сопровождался аграрный переворот в Англии, он с возмущением писал, что овцы «пожирают даже людей, опустошают и разоряю поля, дома, города». Корнем всех общественных неустройств, по мысли Т.Мора, являются частная собственность и деньги. Основоположник утопического социализма подчеркивал, что «повсюду, где есть частная собственность, где все измеряют деньгами, там едва ли когда-нибудь будет возможно, чтобы государство управлялось справедливо или счастливо». Мор проповедовал грубоуровнительный коммунизм, не ставил проблему развития производительных сил, читал основой будущего общества ремесленное и сельскохозяйственное производство и не исключал существования рабства. Основные идеи утопического социализма Т.Мора были восприняты видным итальянским философом, монахом-доминиканцем Томасом Кампанеллой. Как и Т.Мор, он осуждал частную собственность и праздную жизнь эксплуататоров. В книге «Город Солнца» Т.Кампанелла описал коммунистическое устройство будущего коммунистического общества на примере государства саляриев, будто бы существовавшего на острове Тапробана. Гордо Солнца управляется первосвященника, тремя соправителями и сменяемыми по воле на рода должностными лицами. Солярии живут общиной, у них нет никакой частной собственности и классов, распределение материальных благ является уравнительным и безденежным, монета чеканится лишь для послов и разведчиков. Кампанелла не предусматривал существование в будущем обществе рабов. Солярии работают с использованием усовершенствованных средств производства, из чего следует, что Кампанелла придавал большое значение прогрессу техники. Однако, как и Мор, он видел условий и путем перехода к коммунизму и тех социальных сил, которые смогли бы осуществить преобразование общества. Коммунизм Кампанеллы был грубоуравнительным и содержал элемент примитивизма. В Городе Солнца не находилось места для инициативы личности, поскольку последняя полностью растворялась в общине.

13. Особливості становлення феодальних відносин в Київській Русі. Розвиток ремесла і торгівлі.

В IX веке было образовано государство Киевская Русь. Киевская Русь положила начало государственности у восточных славян. Киевскую Русь считают раннефеодальным государством – феодальные отношения в этот период только зарождаются, формируются два основных класса: феодалы и феодально-зависимое крестьянство. Основную массу населения составляли крестьяне.

Можно выделить следующие категории зависимых крестьян:

1. холопы – рабы;

2. закупы – крестьяне, взявшие ссуду и до возвращения долга, работающие на своих кредиторов;

3. рядовичи – крестьяне, работающие по договору;

4. смерды – крестьяне, вышедшие из общин под власть князя, а также переселенные на земли князя, представители освобожденных народов. Князь выделял им землю, обеспечивал защиту, а за эту защиту и землю они были обязаны платить оброк и участвовать в военных походах.

Также существовали независимые крестьяне, которые вели свое хозяйство на общинной земле. Со временем общинная земля стала собственностью великого князя.

Класс феодалов составляли: великий князь, представители старшей дружины князя, бояре, потомки старых местных аристократических родов, местные князья.

Завершение складывания государственной структуры и развитие феодальных отношений сделали необходимой кодификацию древнерусского права. Свод законов Киевской Русиназывался «Правда Русская». Создана в 1072 году. С 1068 по 1072 разработано новое законодательство под названием «Правда Ярославичей». Это законодательство дополнило старую «Русскую правду», которая не отвечала требованиям развития общества. Кровную месть заменили штрафы. Новая «Правда» карала за нарушение имущественных прав и личной безопасности жителей. В новом законе сделана попытка сохранить внутренний порядок в стране.

Важную роль в развитии феодальных отношений играло христианство, принятое Русью в период княжения Владимира I. Монастыри и церковь были крупными землевладельцами, собиравшие огромные подати с живших на церковных землях крестьян.

Хозяйство Киевской Руси имело преимущественно натуральный характер, главной отраслью являлось земледелие. К XII веку появились более совершенные орудия труда (плуг, бороны), начинают применять трехполье.

Высокого уровня достигло ремесло. Широкое распространение получил гончарный промысел.

Возникли новые формы ремесленного производства, которые были характерны только для Руси – артели и подряды. Строительство городских стен, башен, укладка мостовых выполнялись артелями.

В XI-XII веках ремесло начинает переходить на стадию товарного производства. Ремесленники продавали изделия торговым людям, которые везли их в отдаленные районы.

В Киеве насчитывалось 8 рынков, каждый из которых был специализированным.

Большое значение для Руси имела и внешняя торговля. Киевская Русь находилась на транзитных торговых путях. Торговый путь из Азии в Северную Европу вел по Волге и Днепру к Балтийскому морю. Это позволяло русским купцам торговать на азиатских и европейских рынках.

Развитие торговли привело к возникновению денежной системы.

14. Зародження економічної думки в Київській Русі.

Хозяйство Киевской Руси носило натуральный характер. Экономическая мыль еще на стала самостоятельной ветвью идеологии, а был составной частью общественной мысли. Об этом свидетельствуют договоры князей, грамоты. Летописи, «Русская правда», церковная литература и устное народное творчество их них летописи дают наиболее полное представление б экономической жизни, быт и экономической политике киевских князей – налоговой, торговой. Характер землевладения и социального статуса населения. Выдающимся памятником является «Русская правда». Она представляет собой свод юридических законов, касающихся имущественных отношений и защиты прав собственности феодальной знати на крепостных крестьян, на землю. На право взимать налоги, натуральные повинности.

15. Розвиток феодальних відносин на українських землях у складі Князівства Литовського та Королівства Польського.

Суспільний лад, а відтак і політичний (державний) режим на українських землях у складі Литви був таким, як і у Великому князівстві Литовському, яке було феодальною державою з її типовою феодальною соціальною структурою - феодалами (князі, бояри, магнати, шляхта, пани) і залежними селянами та міщанами.

Соціальне й правове становище різних верств феодального класу на українських землях визначалося не стільки їх національною приналежністю (литовець чи українець), скільки розміром їх земельної власності, який із кінця XIV ст. постійно збільшувався. Джерелами цього збільшення було загарбання общинних земель, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння земель, що пустували, князівські пожалування.

Жалування земель оформлялося у двох формах: тимчасовій - доки виконували службу на користь сюзерена («на проживанье и хлебокормление»), і постійній - із правом передачі своїх володінь у спадщину. Однак поступово тимчасове володіння починає переходити в постійне, спочатку «до живота», тобто до смерті користувача, а пізніше «до двох животів» (до смерті васала і сина), а з кінця XV ст. - у постійне. Як наслідок цього процесу, на початку XVI ст. в Україні основні земельні багатства стали постійними для значної групи феодалів. Серед феодалів виділялися постаті, що володіли величезними латифундіями. Основним центром великих землеволодінь в Україні була Волинь. Тут були володіння Острозьких, Заславських, Чорторийських, Вишневецьких, Четвертнянських. На Київщині великими землевласниками були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Ташкевичів, Полозів. На Чернігівщині - князів Глинських та інших.

Маючи потужний економічний потенціал, великі землевласники поступово оформилися у вищий феодальний стан, що отримав назву «магнати» (від латинського «великий», «знатний»). Завдяки своїй економічній могутності вони здобули широкі політичні права й привілеї, чим значно відрізнялися від середніх і дрібних феодалів, що називалися шляхтою. Становище української та литовської шляхти в Литовському князівстві було приблизно рівнозначним.

Другим найчисельнішим класом феодального суспільства було селянство, що складало основну масу населення. За майновим і правовим становищем воно було неоднорідним у силу того, що перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За правовим станом селянство поділялось на дві категорії:

- тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або церковних чи монастирських;

- тих, хто мешкав на великокнязівських землях.

За ступенем залежності від феодалів селяни поділялися на три групи:

- вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх обов’язків;

- селяни, які ще мали право виходу, але з певними умовами (у визначений час, після виплати встановленого податку або надання «замінника»);

- закріпачені селяни, які втратили право на вихід від феодала.

Крім цих основних категорій було селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до складніших, і врешті, - до їх повного правового закріпачення. На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Третьою великою верствою українського населення було міське населення (міщани). За своїм становищем воно поділялось на три категорії:

- на вищому щаблі соціальної градації перебувала чисельно невелика, але найзаможніша купецько-лихварська й реміснича верхівка, міські урядники;

- повноправні міщани - середні торговці, особи, що займалися різними промислами, власники невеликих майстерень;

- міські низи - дрібні торговці, ремісники, що збанкрутіли, підмайстри, учні, слуги, наймити. У найбільш тяжкому становищі перебували мешканці третьої категорії приватновласницьких міст.

З обмеженням переходу до шляхетського стану, поступовим покріпаченням селян на Україні в кінці XV ст. (1489, 1492 pp.) виникає ще одна соціальна верства - козаки. Селяни й міщани, шукачі пригод оселялися на вільних землях на південному погра-ниччі України, спочатку переважно в південній частині Київщини та Поділля, а пізніше - за «дніпровськими порогами», де з них починає творитися окремий суспільно-політичний лад з характерними ознаками капіталістичного суспільства. Козацтво за своїм станом було неоднорідним, у ньому можна розрізнити дві верстви: низове запорозьке козацтво, що становило переважну більшість і реєстрове козацтво, що перебувало на службі короля й було нечисленним.

Соціальне й правове становище всіх верств українського населення було закріплене в системі права Великого князівства Литовського, в основу якого було покладено право Київської Русі, зокрема «Руська правда». Саме на засадах цього правового документа й був розроблений збірник законів, кодекси й статути Литовської держави, що з’явилися в другій половині XV ст.

16. Мануфактурний період розвитку західноєвропейських країн.

у мануфактурний період розвитку економіки в країнах Західної Європи під впливом Великих географічних відкриттів, швидкого первісного нагромадження капіталу, створення колоніальної системи та становлення світового ринку відбувався розклад натурального феодального господарства. Поряд з цим розвивалися ринкові відносини; значних обсягів набуває внутрішня та зовнішня торгівля, яка сприяє розширенню мануфактурного виробництва, яке заклало підвалини для переходу до індустріального суспільства.

Наприкінці XVIІІ — у першій половині XІХ ст. в країнах Західної Європи та США сільське господарство ще було провідною галуззю економіки, тут було зайнято майже 90% населення. Однак, під впливом розвитку мануфактурного виробництва, росту міст, торгівлі, відкриття великої кількості нових земель, зростання потреб у сировині та продуктах харчування в сільському господарстві відбуваються суттєві зрушення.

Так, в Англії внаслідок політики обгороджування в другій половині XVIІІ ст. селянство як клас майже зникає і його замінюють підприємці-фермери та вільнонаймані сільськогосподарські робітники. Фермерські господарства вели інтенсивне господарство, застосовували в сільському господарстві нові культури та машини.

Унаслідок аграрного перевороту відбувається подальше зростання продуктивності в сільському господарстві, що було викликане введенням багатопільної системи в землеробстві, запровад­женням травосіяння, стійлового утримання худоби та збільшен­ням її продуктивності, розширенням посівних площ. Аграрний переворот в Англії поклав початок розвитку капіталістичного фермерства та експлуатації найманих робітників, впровадженню більш досконалих знарядь праці, машин для обробітку землі, розширенню внутрішнього ринку країни, забезпеченню промисловості, що швидко розвивалася, дешевою робочою силою та мануфактур сировиною. Кардинальні зміни у сільському господарстві сприяли виникненню системи постачання продуктами харчу­вання великих міст, позитивно впливали на створення умов для промислового перевороту в Англії, розширювали внутрішній ринок.

У Франції внаслідок ліквідації феодальних пережитків після Великої французької буржуазної революції 1789—94 рр. земля поміщиків була поділена між селянами і перейшла в їх приватну власність. Селяни одержали невеликі наділи землі, які до того ж постійно ділилися. Це призвело до того, що в основному наділи селян були за розміром 2—3 га. Таке господарство було парцелярним (від слова «парцелла» — частка), тобто малоземельним. На невеличкому земельному наділі селяни не могли запровадити нові прийоми агротехніки, машини, тому французьке сільське господарство було малопродуктивним, з низькими врожаями, ледь забезпечувало власні потреби селян у продуктах харчування. Дрібноселянське землеробство Франції гальмувало розвиток промисловості країни, звужувало внутрішній ринок, що негативно впливало на переважну частину населення країни.

У Німеччині скасування феодальних пережитків у сільському господарстві на початку ХІХ ст. відбулось поступово шляхом довгих реформ, болючих для селян. У класичному варіанті цей процес відбувався у Прусії. У 1807 р. внаслідок реформ у сільському господарстві земля в основному залишалася у власності поміщиків-юнкерів, а селяни одержали лише особисту свободу. Так, у Прусії створилися умови для розвитку так званого «пруського» шляху розвитку сільського господарства, який передбачав збереження поміщицького землеволодіння, поступове, повільне їх перетворення на капіталістичні господарства, використання значної частини повинностей селян на користь поміщиків. При «пруському» шляху також відбувався процес розшарування селян, унаслідок якого незначна частина селян перетворилася в «гросбауерів» (заможних селян). «Пруський» шлях давав можливість німецьким поміщикам-юнкерам створити великі зразкові господарства, які застосовували передову агротехніку, машини, штучні добрива, мали високі врожаї, особливо технічних культур, що позитивно впливало на розвиток німецької харчової промисловості та експорт її продукції за кордон. Поряд з цим «пруський» шлях був дуже болючим і невигідним для селянства, оскільки особисто вільного селянина він фактично прив’язував до поміщицьких господарств, у той час як селяни не були економічно зацікавлені працювати на полі поміщика. В перспективі цей шлях розвитку сільського господарства показав свою неефективність.