44. Аграрні відносини в Україні у хviii - і пол. Хіх ст

Земельні відносини XVIII ст. розвивалися під визначальним впливом економіки Росії. Знищувалось землеволодіння селян, вони перетворювалися на кріпаків. Козацька старшина добилася зрівняння з російським дворянством і поступово денаціоналізувалася.

У Лівобережній У. поступово посилювалися адміністративні та контрольно-регулятивні функції Російської держави щодо економіки українських земель. Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні, затверджував гетьманські універсали на землі. Гетьман не міг розпоряджатися маєтками, які були відведені царськими грамотами. Український гетьман вважався головним розпорядником земель Війська Запорозького. Старшинські права на землю підтверджували чи змінювали на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилали установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини. Гетьманський уряд спрямовував політику на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.Відновилася та зміцніла феодальна власність на землю української козацької старшини і шляхти, які домоглися прав дворян Російської імперії, та церкви, а також церковно-монастирська власність.Козацька старшина і українська шляхта, втрачаючи політичні права у сфері автономії, намагалися забезпечити власну економічну незалежність і зосередили увагу на нагромадженні земельних володінь і господарській діяльності. Сформувалася єдина старшинсько-шляхетська привілейована соціальна верства, володіння землею набуло статусу приватно-спадкового та тимчасово-умовного. Спадкова земельна власність була об'єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торговельних операціях. Тимчасово-умовні володіння надавалися з фонду вільних військових маєтностей на основі царських і гетьманських універсалів на "ранг" або "на підпертя дому". Старшина намагалася перетворити рангові маєтки на спадкові. Джерелами зростання старшинського землеволодіння були також займанщина вільних земель; скуповування, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель, нерідко насильницьке загарбання. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. Понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.

Після ліквідації інституту гетьманства в 1764 р. юридичною основою для утвердження феодальної земельної власності стало генеральне межування - точне визначення земельних володінь поміщиків, козаків, селян, церкви, міст, що проводилося з 1766 по 1861 p., а також Генеральний (Рум'янцевський) опис Малоросії в 1765-1769 рр.1.

Монастирське і церковне землеволодіння зростало за рахунок придбання і захоплення козацько-селянських та громадських земель. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою у своїх маєтках. У 1786 р. було проведено секуляризацію монастирської землі, селяни стали державними.

Панувала феодальна власність на землю: королівська (державна), магнатська, шляхетська і церковно-монастирська. Переважало землеволодіння магнатів - власників латифундій від кількох десятків до кількох сотень поселень.

Великим землевласником була церква. Переважали маєтки римо-католицької церкви. Греко-католицькі священики виконували службові обов'язки як різновид панщини.

У Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищено на початку XVIII ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю. Після остаточного утвердження Польщі на Правобережжі відновилася магнатська колонізація земель. Перша половина XVIII ст. стала періодом феодальної реакції. Конституція 1768 р. у "Правах кардинальних" (додаток до Конституції) закріпила непорушність влади і власності шляхетського стану на землі та підданих. Шляхетська земля ніколи не повинна бути відібраною чи зменшеною. Під час продажу, оренди або застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, розміри якої не вказувалися, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % усієї землі.

Протягом першої половини XIX ст. вони залишалися переважно феодально-кріпосницькими. Економічну основу цих відносин становила приватна власність поміщиків на землю. У різних регіонах України їм належало 68-75 % земель. Майже вся решта земельних угідь перебувала в руках держави. Головні виробники продукції — селяни — не були власниками землі. Вони, як і раніше, залишалися власністю поміщиків — їхніми кріпаками. Земля поміщика розподілялася на дві частини. На одній феодал вів власне господарство, а інша частина землі, поділена на окремі наділи, перебувала в користуванні селян. Господарюючи, кріпаки утримували свої родини. За це вони відпрацьовували в поміщицькому господарстві або платили оброк.

Історичний факт. На Правобережжі протягом XIX ст. зберігалися поміщицькі латифундії. Графам Браницьким належало майже 300 тис. десятин (1 десятина — 1,0925 га), князю Лопухіну — 100 тис. Величезні земельні володіння царський уряд роздавав на півдні України. Барон Штігліц отримав 126 тис. десятин, князь Воронцов — 100 тис., графиня Скавронська — 55 тис., князь Кочубей — 47 тис. десятин.

Володіючи великими земельними багатствами, більшість поміщиків не вміли і не хотіли організувати успішне ведення господарства. Його прибутковість була вкрай низькою. До кінця XVIII ст. така ситуація загалом улаштовувала поміщиків. Їхні потреби задовольнялися переважно за рахунок натурального поміщицького господарства. У XIX ст. життя стало вимагати від поміщиків значно більших витрат. Насамперед, щоб забезпечити гідне майбутнє своїм дітям, вони мусили навчати їх в університетах, нерідко за кордоном.

Протягом першої половини XIX ст. феодально-кріпосницькі аграрні виробничі відносини між поміщиками та кріпаками все більше загострювалися: вони вже не могли їх задовольнити. Обравши екстенсивний шлях розвитку, поміщики прирекли себе на історичну поразку. Доводячи своїх селян до фізичного виснаження і морального спустошення, вони спричинили занепад своїх господарств. Частина поміщиків, не бажаючи опікуватися питаннями господарювання, віддавали свої землі в оренду купцям, міщанам і заможним селянам. Орендатори зазвичай починали широко використовувати найману робочу силу, новітній реманент і перетворювали феодальні маєтки на високоприбуткові господарства. Протягом першої половини XIX ст. аграрні відносини поступово перетворювалися з примусових феодально-кріпосницьких на договірні товарно-грошові.