56. Версальська угода. Плани Дауеса та Юнга.

Більшість положень Версальської мирної угоди, підписаної 28 червня 1919р. державами-переможницями (США, Британська імперія, Франція, Італія, Японія, Бельгія та ін.), з одного боку, та переможеною Німеччиною, з іншого, надзвичайно вразливе відбилися на економіці останньої.

За Версальською угодою територія Німеччини скоротилася порівняно з 1914 р. на 1/8, а населення — на 1/10. Умови угоди передбачали повернення Німеччиною провінцій Ельзас та Лотарингія Франції, округів Мальмеді та Ейпен — Бельгії; Познань, частина Помор'я та Східної Прусії передавалися Польщі, яка знову виникла на карті Європи. Данциг (Гданськ) проголошувався вільним містом, Мемель (Клайпеда) передавався під протекторат Ліги Націй (з 1923 р. — Литві). За рішенням плебісциту частина Шлєзвігу перейшла до Данії (1920р.), частина Верхньої Сілезії — до Польщі (1922 р.). За Версальською угодою Німеччина позбавлялася військово-морського флоту, армія обмежувалася 100 тис. чол. з 4-тисячним офіцерським корпусом. Відповідно до Версальської угоди Німеччина повинна була також відшкодувати збитки, які понесли країни-переможниці, у вигляді репарацій.  В той же час певні умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, на посилення її економічного потенціалу, сировинної бази та матеріального потенціалу важкої індустрії, що дозволило Франції, першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни та вийти на довоєнний рівень (1925 р.).Виплати у вигляді контрибуцій були визначені в розмірі 132 млрд. золотих марок.

Таким чином, Версальський договір ставив Німецьку економіку на межу катастрофи.В результаті війни Німеччина втратила зовнішні ринки. В катастрофічному стані опинилися основні галузі виробництва, потерпіла крах кредитно-фінансова система, зовнішньоторговельний оборот знизився до 1/3 довоєнного рівня. В цілому Німеччина характеризувалася політичною дестабілізацією, різким падінням життєвого рівня населення і економічним крахом.

Криза репараційної системи

На початку і в середині 20-х років Версальський договір перестав спрацьовувати. Стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту між Францією й Німеччиною. Одною із причин було те, що Німеччина повільними темпами відновлювала свій економічний потенціал, та, у зв'язку з економічною депресією, виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пуанкаре рішуче вимагав від неї «безумовного виконання Версальського договору». Оскільки слабка Німеччина як партнер для країн Європи була невигідна, тому йшов пошук шляхів відновлення німецької економіки.

11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танками й артилерією, окупували основні центри Рурського басейну.Німецький уряд заявив протест, відкликав свого посла з Парижа й наказав населенню Руру вдатися до «пасивного опору», який часто ставав активним. У результаті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинилися через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну.

Проте найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. В серпні 1924р. на Лондонській конференції країн-переможниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала назву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924р., репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд зол. марок на рік протягом перших п'яти років дії плану, та по 2,5 млрд зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репараційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50%), збільшення непрямих податків та спеціального репараційного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6%). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць. перш за все США. Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% перевищила його. Наприкінці 1928р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса.

Конференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали «планом Дауеса», і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий «план Дауеса» містив такі положення.

1. Загальна сума й остаточний термін сплати репарацій Німеччиною не визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років.

2. Визначалися джерела репарацій; відрахування державного бюджету за рахунок непрямих податків (на цукор, тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транспортного податку, а також відрахування від прибутків промисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6% від яких - 960 млн марок - щорічно мали переказуватися до репараційного фонду.

3. Передбачалося надати Німеччині державні й приватні кредити та позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремілітаризацію Німеччини).

Відразу ж після того, як «план Дауеса» ЗО серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надхо-джень одержала від держав Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд. марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд. марок і 7,8 млрд. марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд. марок неповернутих надходжень. Більше одер-жала, ніж виплатила репарацій.

Гострі суперечки на Лондонській конференції викликала проблема виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Рурі на невизначений термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умови виконання рішень конференції вони через рік евакуюють свої війська.

План Дауеса діяв до 1929 року. Німеччина одержала кредитів і позик на суму понад 27 млрд. золотих марок і встигла виплатити у вигляді репараційних платежів Великобританії і Франції близько 10 млрд. золотих марок.

В червні 1929 р. цей план замінено новим — планом Юнга. План Юнга визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів ставали державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.

Проблеми сплати репарацій Німеччиною і боргів союзниками США дуже загострилися. Термін дії «плану Дауеса» закінчувався в 1929 р., але він не визначав ані остаточної суми репарацій, ані періоду їхньої сплати.

Союзники-переможці ще в 1929 р. створили «комітет експертів» на чолі з американським банкіром Юнгом, який виробив новий репараційний план. «План Юнга» після гострих суперечок був затверджений на Гаазькій конференції 12 держав і почав діяти з січня 1930 р.

«План Юнга» встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р. визначалося 132 млрд. марок, тепер - 113,9 млрд. марок).

Остаточний термін їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій зменшувався на 20 %- до 2 млрд. марок. Змінено порядок збирання репарацій - тільки за рахунок непрямих податків і залізничних прибутків (без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над Німеччиною, засновано Базельський банк міжнародних розрахунків (замість репараційної комісії).

«План Юнга» становив продовження «плану Дауеса» й передбачав певну систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом, сплачує репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу, сплачують борги Сполученим Штатам.

Так було задумано, проте без урахування економічних та політичних обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський договір. Франція вимагала, щоб репарації для неї перевищували її борги Америці. Англія, у свою чергу, збиралася анулювати свої борги. Світова економічна криза ще більше загострила між імперіалістичні суперечності.

На прохання президента Німеччини П. Гінденбурга президент США Г. Гувер 20 червня 1931 р. запропонував усім державам оголосити загальний мораторій на борги - припинити на рік виплату репарацій і союзницьких боргів. З мораторієм Гувера, який діяв протягом року (до 20 червня 1932 р.), погодилися всі заінтересовані країни. Навіть Франція, яка на різниці репарацій і боргів Сполученим Штатам втрачала 2 млрд. франків щорічно, але не хотіла, щоб її визнали винною в загостренні труднощів.

Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову повернутися до проблеми репарацій. «План Юнга» не міг зупинити фінансову паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини (щоб виплатити репарації за «планом Юнга», вона мала збільшити свій експорт до 5 млрд. марок, що викликало різкий опір інших держав) - усе це робило неможливим виконання задумів західної дипломатії.

Почалися нові консультації, нові конференції. Врешті-решт на міжнародній репараційній конференції в Лозанні (червень - липень 1932 р.) було ухвалено взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15 років зали-шок у розмірі 3 млрд. марок через облігації й на 1 млрд. марок здійснити деякі поставки в натуральному вигляді, після чого вона офіційно звільнялася від репарацій.

Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошення мораторію Гувера (1931 р.) Німеччина припинила виплату репарацій. З установленої загальної суми репараційФранція, наприклад, загалом одержала 22,9 млрд. марок, хоча їй належало 52 % усіх репарацій. Між іншим, борг Франції Сполученим Штатам у 1932 р. становив 51 млрд. марок.

Отже, репарації практично були ліквідовані. Та й борги Сполученим Штатам, незважаючи на їх заперечення, союзники в кінці 1932 р. припинили сплачувати. Тільки Фінляндія сплачувала свої щорічні суми.

План Юнга та плана Дауерса сприяв посиленню позицій США в Європі.

В той же час була створена база для розповсюдження реваншистських ідей вНімеччині, укріплення крупного Німецького капіталу, котрий згодом привів до влади Гітлера.