52. Ліберальне народництво в Україні в іі пол. XIX ст. Та економічні ідеї його представніків.

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає вже у 70-ті роки ХІХ ст. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому не соціалізм, а дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення для зміцнення дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації.

Типовим представником ліберального народництва 70-х років в Україні був П. Червінський (1849-1931). Як і народники в цілому, він намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Намагався довести можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності

Аналізуючи розвиток людського суспільства, він покладає в основу зміни типів народного господарства, теорію К. Маркса. Алевін не бачить у Росії умов для розвитку капіталізму. Тут община перешкоджає обезземеленню селянства і утворенню пролетаріату. Якщо на Заході капіталізм, як пише Червінський, - це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна або штучно насаджувати, або затримати чи й зовсім припинити його розвиток. Червінський доводить можливість і необхідність запобігти капіталістичному розвитку Росії.

Проте Червінський добре розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги технічного прогресу. Майбутнє країни він бачить у такій організації господарства, коли община використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне господарство.

М.В. Левитський (1859-1936) - найвідоміший представник ліберального народництва в Україні. Він, як і ліберальні народники в цілому, критикує капіталізм, заперечує можливість його розвитку в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення С. Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє.

М. Левитський розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався втілити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дрібним виробникам дешевого кредиту тощо.

Найвідомішим теоретичним обробником М. Левинського став “Артільний договір (для землеробських артілей)”, який було перекладено багатьма європейськими мовами і який він наполегливо впроваджував у життя.

Т.І. Осадчий (1866-1945). Розглядаючи напрями народногосподарського розвитку країни, він займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник - статистик, який оперував величезним статистичним матеріалом, що свідчив про розвиток капіталістичних відносин, він визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прогресивності. Але, як переконаний народник, Осадчий називав цей процес “украй небажаним”. Розвитку капіталізму він протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.

53. Розвиток політичної економії в Україні в другій половині XIX - на початку XX ст.

Тихон Федорович Степанов (1795-1847). Його вважають одним із засновників класичної економічної теорії в Україні та Росії.

Вирішальний вплив на формування поглядів Степанова мали А. Сміт і Д. Рікардо, ідеї яких він пропагував серед студентів. Але при цьому виступав проти механічного, некритичного перенесення теорії західних економістів на вітчизняний грунт. У своїх творах автор розкриває питання: про продуктивні та не продуктивні класи; цінності; розподіл праці, машини; про капітал і його зростання; взаємовідношення виробництва і споживання; проблеми розподілу багатства на заробітну плату, прибуток і ренту; про національний дохід, відсоток та кредит і т.п.; Степанов захищає свободу праці та підприємництва; виступав проти надмірного оподаткування бідних верств населення; він виступав за те, щоб податки накладати на тих, хто отримує прибутки, а не стягувати їх подушно, як це робилося в Російській імперії.

Особливу увагу Степанов звертав на проблему багатства, яку розглядав з позиції класичної економічної теорії. Заперечивши тим економістам, які ототожнювали споживчу і мінову вартість, Степанов відзначав, що багатство - це користування самими речами, їх властивість полягає у задоволенні людських потреб, а не їх міновій вартості. Він, як і А. Сміт, великого значення надавав розподілу праці у створенні багатства, обміну та іншим стадіям відтворення. Степанов одним із перших економістів України правильно зрозумів мету капітального виробництва - прагнення до збагачення.

При розгляді проблеми розвитку продуктивних сил як основи зростання багатства, Степанов також одним із перших у Росії та Україні правильно оцінив реакційну суть поглядів Мальтуса й рішуче виступив проти мальтузіанства. Вчений вірив у те, що розвиток науки, а значить і виробництва, в усіх сферах безмежний, вірив, що незалежно від прогнозів, які залякують, у світі завжди буде баланс між населенням і природними ресурсами, що відповідає законам гармонії.

Т. Степанов у своїх працях намагався дещо модифікувати вчення А. Сміта. Наприклад, він вважав, що нематеріальне виробництво є не менш продуктивним ніж матеріальне. Проте його головним науковим інтересом була проблема соціальної несправедливості, яка, на його думку, стала результатом не якихось економічних законів, а структури та особливостей функціонування тодішнього суспільства. Щоб допомогти цьому, економічні явища потребують досліджень, які мають вживатися для побудови освіченого суспільства з гармонійною співпрацею усіх класів, справедливим розподілом доходів та податків. Таким чином, Степанов указував на необхідність посилення соціального аспекту політичної економії, що не було притаманне англійській класичній школі.

Іван Васильович Вернадський (1821-1884) - професор Київського університету, був безкомпромісним прихильником англійської економічної школи з її постулатом невтручання держави до економічних справ. Але Вернадський не повністю заперечував необхідність втручання уряду в економіку. Таке втручання, вважав він, не потрібне, коли ринки вже звільнилися від феодальної залежності й меркантилістських перепон, але створення таких умов - справа уряду. Для Росії сер. ХІХ ст. - це означало передусім скасування кріпацтва. Вернадський підтримував тих, хто виступав за розкріпачення селян, виділення їм певних земельних ділянок, а поміщикам - компенсації. Разом з тим він виступав проти общини з усіма її атрибутами (полосне земельне використання, розподіл землі, кругова порука та примусове ведення господарства тощо), оскільки вона обмежувала рухомість робочої сили в сільському господарстві, бо вважав це шкідливим для зростання продуктивності - у цьому випадку капітал відвертався від промисловості, тобто сектора, що особливо потребував економічного розвитку.

Багато уваги він, зокрема, приділяв проблемі змін форм праці, співвідношення потреб і праці, закону обігу, обміну, цінам і торгівлі, прибутковості, зарплаті, народному (національному) доходу та іншим економічним категоріям. Обмін, на його думку, це сукупність попиту і пропозиції, заробіток залежить від співвідношення праці та капіталу.

До речі, в зарплату він включав і ту частину, яка йде на розвиток сім'ї, її духовність. Тому зарплата, зазначав Вернадський, визначається і рівнем розподілу суспільства.

Вернадський був рішучим противником соціалістичних ідей, він звинувачував соціалістів у тому, що вони не розуміли “Природи людини", яка на його думку, прагне до приватно-товарного, тобто капіталістичного способу виробництва. Він був переконаний, що соціалістичні ідеї зароджуються серед прихильників общинних, тобто незрілих форм господарювання, тому вважав за необхідне вести боротьбу саме проти того середовища, де ці ідеї зароджуються. Полемізуючи з М Чернишевським і всіма, хто підтримував общину; Вернадський боровся проти ідей соціалізму; революційної демократії.

Миколу Христофоровича Бунге (1823-1895). Він розглядав різноманітні економічні школи й брав у них те, що вважав найкращим, а таким для нього були ті економічні пропозиції, які могли б допомогти у вирішенні практичних проблем.

Запровадив декілька реформ, спрямованих на те, щоб хоч частково перенести тягар податків з бідних на багатші групи населення; був серед перших укладачів фабричного законодавства, в якому передусім передбачав заходи щодо захисту працюючих; під тиском зацікавлених підприємців упровадив протекціоністські тарифи; до кінця життя був головою Ради міністрів Росії.

В 50-60 ті роки ХІХ ст. Бунге за своїми поглядами належав до класичної школи політекономії. Як і прогресивні економісти Західної Європи, він висував буржуазні економічні вимоги - розвиток буржуазної приватної ініціативи, вільна конкуренція та обмеженість втручання держави в економічне життя. У питаннях економічної політики Бунге відстоював в основному фритредерство, хоч і не був послідовним. Він зазначав, що вільна торгівля є одним із проявів свободи промисловості. Протекціонізм, на його думку, затримує здешевлення продукції, зокрема на засоби споживання, й тим самим гальмує розвиток капіталістичної промисловості, зокрема заснованої на акціях. На відміну від класиків, Бунге висловлювався за необхідність певного урядового втручання в ринок. Він писав, що добре організоване суспільство не є виключно проявом розвитку приватних стосунків, як вважають послідовники Сміта, воно являє собою результат постійної співпраці уряду та народу.