Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
екологичне право.pdf
Скачиваний:
37
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
2.43 Mб
Скачать

Розділ ІV. Екологічні права та обов’язки громадян

лексі, але лише з дотриманням умов правомірної реалізації. Особа може самостійно обирати способи самозахисту з урахуванням змісту порушеного права, характеристики протиправної поведінки. Але обраний спосіб самозахисту не може суперечити вимогам закону.

Підсамозахистом екологічнихправрозуміютьпередбачені моральнимизасадамисуспільстватанормамизаконодавства, упевнихвипадках визначенимиудоговорі, діїособи(тобтозастосуваннязасобівпротидії), яка наділена зазначеним правом, спрямовані на забезпечення недоторканності права, припинення порушення і ліквідацію наслідків.

До форм правового захисту прав і свобод громадянина належить, зокрема, судовий захист, що є найбільше ефективним механізмом у даній сфері.

Контрольні питання

1.Якиминормативно-правовимиактамипередбачаютьсяіяки- ми засобами реалізуються екологічні права громадян?

2.Розкрийте поняття, сутність і зміст права громадян на безпечне навколишнє природне середовище.

3.Кудидоцільнозвертатися громадянам зазахистом екологічних прав?

4.Яким є порядок розгляду звернень громадян?

5.Загальна характеристика та порядок проведення публічних заходів щодо захисту навколишнього природного середовища.

6.Розгляньтезагальніконституційніправатаобов’язкигромадян.

7.Дайте характеристику права громадян на отримання екологічної інформації. Розгляньте процедуру отримання екологічноїінформації. Яківимогипред’являютьсядоекологічної інформації? Якиминормативно-правовимиактамирегламен- туються дані інформаційні відносини?

8.Охарактеризуйте гарантії, що забезпечують реалізацію екологічних прав громадян.

9.Проаналізуйте форми і засоби захисту екологічних прав громадян.

10.Визначте особливості відшкодування збитків, спричинених порушенням екологічних прав громадян.

73

Розділ V

Право власності на природні ресурси та комплекси

§ 1. Особливості права власності на природні ресурси та комплекси

Серед інших екологічних правовідносин саме відносини власності на природні ресурси відіграють визначальну роль, тому що становлять основу екологічних правовідносин. Інститут права власності на природні ресурси є, таким чином, одним із основних правових інститутівекологічногоправа, оскількивідносинивласностієпередумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно використання природних ресурсів. Ці відносини складаються у сфері приналежності природних ресурсів одним особам і відчуження від усіх інших осіб.

Слід розрізняти поняття «власність» та «право власності». Власність — це економічна категорія, що виражає відносини людей з приводувиробництватарозподілуматеріальнихблаг. Власністьякекономічна категорія властива певному засобу виробництва і є основою виробничихвідносин. Правовласностієюридичнимвиразом, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою урегульованізаконом суспільні відносини поволодінню, користуванню тарозпорядженню об’єктами власності.

74

Розділ V. Право власності на природні ресурси та комплекси

Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов’язаних з їх екологічним змістом.

По-перше, право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурсизасвоїмивластивостямиможутьперебуватиувласності, алишетізних, щоєвідносностабільними тапідлягаютьіндивідуалізації. До них належать земля, надра, води, ліси, рослинний світ, тваринний світ, природно-заповідніоб’єкти. Іншіелементиприродногосередовища не здатні через об’єктивні властивості бути об’єктами власності (наприклад, вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо), бо не можуть бути об’єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність.

По-друге, природні ресурси, хоча й є самостійними об’єктами права власності, проте перебувають у нерозривному екологічному взаємозв’язку, фактично їх не можна відокремлювати від природного середовища. Тому вилучення корисних властивостей у процесі використання природних об’єктів (видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл тварин, лов риби та ін.) не припиняє права власності на відповідні об’єкти навколишнього природного середовища, а є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів.

І нарешті, по-третє, природні ресурси як об’єкти природного походження становлять національне багатство України й, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Природні ресурси не є майном у власному значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи в даному випадку має вигляд капіталізованої ренти. При відчуженні природного об’єкта власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту.

Переліченіспецифічніособливостіприроднихресурсівобумовлюють відповідне регулювання питань власності на них з боку держави. Захищаючи суспільний інтерес, законодавець використовує публічноправовий режим у регулюванні цих відносин, при цьому в ньому превалює спеціальний дозвільний метод впливу на відносини власності щодо природних об’єктів.

Право власності на природні ресурси — це право володіти, користуватися і розпоряджатися ними на підставі, у межах повноважень та вспосіб, щопередбаченіКонституцієютазаконамиУкраїнивінтересах як окремих осіб, так і суспільства в цілому.

75

Загальна частина

Правовласностінаприродніресурсиможнарозглядатиякправовий інститут і як сукупність правомочностей власника. Сукупність правових норм екологічного права, що регулюють відносини власності на природніресурси, утворюютьправовийінститут. Змістправавласності на природні ресурси — це сукупність правомочностей власника по володінню, користуваннютарозпорядженнюнадрами, водами, лісами, об’єктами тваринного, рослинного світу та іншими природними ресурсами та комплексами.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року правовий режим власності на природні ресурси визначається законами України. До останніх слід віднести Конституцію України, ЦивільнийкодексУкраїни, природоресурсовікодекси(земельний, водний, лісовий, пронадра) тапоресурснізакони(пророслинний світ, про тваринний світ, про атмосферне повітря, про природнозаповідний фонд).

Положення Цивільного кодексу України застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів у субсидійованому порядку. Відносини власності на природні ресурси є предметом цивільного права лише в тому разі, якщо вони неврегульовані нормами екологічного права. Аленезважаючи натаку форму кореспонденції правових норм, Цивільний кодекс України містить основні теоретичні визначення інституту права власності, що стосуються і природних ресурсів.

Зміст права власності як суб’єктивного права становлять правомочностіповолодінню, користуваннютарозпорядженнюприродними ресурсами в межах, визначених законом, тобто власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своєю власністю (ст. 317 ЦКУкраїни). Нівекологічному, анівцивільномузаконодавстві України не визначено поняття «володіння», «користування» і «розпорядження» якскладовихелементівправавласностінаприродніресурси, тому вони сформульовані в науковій літературі, хоча думка про те, що право власності не обмежується тільки тріадою володіння, користуванняірозпорядження, маєяксвоїхприхильників, такіпротивників серед науковців.

Кожнаізправомочностеймаєсвоїособливостістосовноприродних ресурсів та своє призначення. Володіння — це право фактичного (фізичногочигосподарського) пануваннянадпевнимприроднимоб’єктом. Зрозуміло, щонеможна використовувати природніресурси, немаючи

76

Розділ V. Право власності на природні ресурси та комплекси

господарськогоабофактичногопануваннянадними. Правоволодіння завжди повиннематитучиіншуправовупідставу — титул. Правовою підставоюволодіннявласникаєйогоправовласності. Екологічнеправо визнає тільки титульне володіння. Якщо особа фактично володіє окремим природним об’єктом, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним власником.

Користування — це право власника задовольняти за допомогою природнихресурсівсвоїпотреби. Зурахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об’єктів права власності під користуванням у даному випадку слід розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків.

Розпорядження— цевизнаназавласникомігарантованайомуможливістьвчинятидії, спрямованіназмінуюридичногостатусу, цільового призначення чи стану природних об’єктів, визначення їх юридичної долі(відчуженняїхіншимсуб’єктамувласність). Такимидіямиєголовним чином угоди (купівлі-продажу, дарування, міни та ін.).

Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту, проте фактично власники природних ресурсів володіють різним обсягом прав щодо розпорядження ними. У найбільш повному обсязі право розпорядження притаманне праву державної власності на природні ресурси.

Важливою ознакою, що характеризує відносини власності, є їх незалежність. Суб’єктивне право власності необхідно розглядати як забезпечення й гарантування особі можливості володіти, користуватися та розпоряджатися природними об’єктами незалежно, на свій розсуд. Незалежне (на свій розсуд) володіння, користування й розпорядження природним об’єктом або його часткою означає, що вони гарантовані власнику законом, не базуються на праві будьяких інших осіб.

Природні ресурси в Україні можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Більшість природних ресурсів України перебуває в державній та комунальній власності. Чинне законодавство передбачає значно менший перелік природних ресурсів, які можуть перебувати у приватній власності фізичних та юридичних осіб, порівняно з публічною. Це обумовлено тим, що ви-

77

Загальна частина

користання природних ресурсів, які перебувають у приватній власності, спрямоване на задоволення потреб окремих фізичних або юридичних осіб.

Право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб’єктів: Український народ; держава Україна; фізичні особи; юридичніособи; АвтономнаРеспублікаКрим; територіальнігромади; іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Статус перелічених суб’єктів та їх повноваження пов’язані з формами права власності на природні ресурси, тому ці питання розглядаються у відповідних параграфах.

Але на окрему увагу заслуговує розгляд поняття права власності Українського народу. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходятьсявмежахтериторіїУкраїни, природніресурсиїїконтинентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Український народ є особливим суб’єктомправавласностінаприродніресурси, якийможездійснюватицеправояк безпосередньо уформі референдуму, такічерез органи державноївладитамісцевогосамоврядуванняуформіпублічноївласності, атакожшляхомреалізаціїгромадянамиУкраїнитаюридичними особами суб’єктивних прав на природні ресурси у формі приватної власності.

На практиці виникають питання щодо узгодження між собою норми Конституції та норм екологічного законодавства, які визначають право приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси, а не право власності Українського народу. У юридичній літературі переважає думка, що в цьому випадку норма Конституції України регулює не відносини власності на природні ресурси, а закріплює суверенітет народу України на певну територію, на навколишнє природне середовище взагалі та її окремі складові елементи. Дану тезу Основного Закону потрібно розуміти не в правовому сенсі, а в політичному, не як норму, що встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норму, що проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) Українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Тому при врегулюванні відносин приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси слід керуватися нормами екологічного законодавства.

78

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]