МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
«ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО»
кафедра Міжнародного права
Індивідуальна робота на тему:
«Екстрадиція»
Виконав:
Студент 21 групи 4 курсу ІПКОП
Чичотка В.М.
Перевірила:
Доц. Мірошніченко О.А.
Харків - 2013
Вступ
Україну не обходять стороною проблеми сучасної глобалізації, які впливають не тільки на економіку, а й на правову сферу. Такі процеси змушують Україну переглядати і вносити певні зміни у національне законодавство.
Сучасне криміногенне становище характеризується поширенням злочинів за кордон. Звісно, це спонукає держави до міжнародної співпраці у кримінально-правовій сфері з метою припинення та профілактики подібних злочинів. Враховуючи проєвропейський вектор розвитку України, питання про вдосконалення національної правової бази щодо зазначених питань, постає дедалі гостріше.
Найпоширенішою формою міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю є надання правової допомоги, серед основних видів такої допомоги є видача злочинців або екстрадиція.
Основні положення про інститут екстрадиції
У міжнародному праві під «екстрадицією» розуміють процес передачі злочинця відповідно до норм міжнародного права іншій державі для застосування кримінального покарання. У міжнародно-правових актах, судовій практиці та законодавстві конкретних держав існує чимало визначень цього інституту.
Деякі автори розглядають екстрадицію як незамінний інструмент, за допомогою якого забезпечується принцип невідворотності кримінальної відповідальності та покарання осіб, які втекли за кордон. Таким чином, виникає необхідність у міжнародно-правовій допомозі, співпраці, що виявляється у формі дво- та багатосторонніх договорів.
Правове регулювання екстрадиційних відносин здійснюється різними галузями права:
по-перше нормами міжнародного права, це обумовлено тим, що особа передається однією державою іншій на підставі міжнародних договорів;
по-друге нормами кримінально-процесуального права України – тому що ці відносини відбуваються у сфері кримінального судочинства України.
Конституцією України гарантовано, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Частиною 1 ст. 9 Конституції встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Частиною 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року визначено, що у випадку, якщо міжнародним договором України, який на брав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Порядок екстрадиції регулюється чинними міжнародними договорами України, зокрема Європейською конвенцією про видачу правопорушників 1957 року та Додатковими протоколами до неї 1975 і 1978 років, ратифікованими Законом України від 16 січня 1998 року із заявами і застереженнями; Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, укладеною в м. Мінську та ратифікованою Законом України від 10 листопада 1994 року; двосторонніми договорами України з іншими державами, багатосторонніми спеціальними договорами про протидію окремим видам злочинів (наприклад, Конвенцією ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 року) тощо.
Стаття 541 КПК України встановлює, що видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.
Видача може здійснюватися лише стосовно певних злочинів, перелік яких вказується в міжнародному договорі який укладений між державами. Обидві держави повинні дотримуватися принципу «подвійної кримінальності», тобто злочин, за здійснення якого запитується видача, повинен визнаватися злочином в законодавстві обох держав. Договором можуть встановлюватися умови, які дозволяють відмовити у видачі, до них належать: обґрунтовані підозри держави, що робить запит, про те, що особа переслідується за політичними мотивами або, що у разі видачі вона може бути піддана страті. Згідно зі світовою практикою більшості країн світу, свої громадяни не видаються. Цей принцип закріплено в конституціях зарубіжних країн, в тому числі і в ч. 2 ст. 25 Конституції України.
У сучасному міжнародному праві важливим є те, що видача злочинців це право держави, а не її обов’язок. Обов’язком вона стає лише за наявності двостороннього договору про взаємну правову допомогу у кримінальних справах.
У випадках, коли між Україною й іноземною державою немає договору про правову допомогу або про видачу, питання співробітництва вирішуються на основі принципів міжнародного права в порядку міжнародної ввічливості та взаємності.
Питання співробітництва вирішуються на основі принципів міжнародного права в порядку міжнародної ввічливості та взаємності – заснований на міжнародних договорах і загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права акт правової допомоги, що полягає у передачі обвинуваченого чи засудженого державою, на території якої він знаходиться, державі, яка вимагає його видачі, на території якої було вчинено злочин чи громадянином якої він є, чи державі, потерпілій від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності чи для виконання вироку.
Серед загальних принципів екстрадиції виділяють такі:
1. Сторони надають одна іншій взаємну допомогу у найширшому обсязі з метою розслідування або переслідування кримінальних правопорушень.
2. Кожна сторона вживає таких дій, які можуть бути необхідними для виконання зобов’язань.
3. Кожна сторона за надзвичайних умов може зробити запит про взаємну допомогу у тому обсязі, в якому такі засоби комунікацій можуть забезпечити належні форми безпеки і підтвердження достовірності.
4. Якщо інше не передбачено статтями договору, взаємна допомога надається відповідно до законодавства сторони, яку запитують.
5. Принцип невидачі за політичні злочини.