120. Поняття та джерела права зовнішніх зносин

Право зовнішніх зносин - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють офіційні відносини, учасниками яких є держави і міжнародні організації.

Право зовнішніх зносин — одна з давніх галузей міжнародного права. Наприклад, інститут консулів з'явився в глибокій давнині а норми про їх недоторканність стали початком консульського права. Декілька пізніше з'явилося дипломатичне право.

Право зовнішніх зносин включає підгалузі:1) право внутрідержавних органів зовнішніх зносин; 2) дипломатичне право; 3) право дипломатичного протоколу; 4) консульське право.

Відповідно до принципу суверенної рівності, всі держави мають рівні суверенні права і обов'язки, є рівноправними членами міжнародного співтовариства. Держави зобов'язані поважати право один одного визначати і здійснювати на свій розсуд відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права. Вони мають право належати або не належати до міжнародних організацій, бути або не бути учасниками тих або інших договорів.

Згідно принципу невтручання, держави не можуть втручатися не тільки у внутрішніх, але і в зовнішніх справи іншої держави, що входять в його суверенну компетенцію. Держава не може застосовувати або заохочувати застосування економічних, політичних або інших мір з метою підпорядкування іншої держави при здійсненні нею своїх суверенних прав. Разом з тим міжнародне право зобов'язує держави співробітничати одна з одною для досягнення цілей ООН (принцип співробітництва).

Основним джерелом права зовнішніх зносин є загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Багатосторонні і інші договори уточнюють норми загального міжнародного права в конкретних сферах права зовнішніх зносин (дипломатичне, консульське право та ін.).

Основні джерела права зовнішніх зносин: Віденська конвенція про дипломатичні зносини, 1961р., Віденська конвенція про консульські зносини, 1963р., Конвенція про спеціальні місії, 1969р., Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру, 1975р., Конвенція про привілеї та імунітети ООН, 1946р., Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН, 1947р..

Окрім універсальних джерел права зовнішніх зносин існують і регіональні угоди (наприклад, Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників, підписана 20 країнами Латинської Америки у 1928 р. чинна дотепер).

Першим багатостороннім договором права зовнішніх зносин став Віденський протокол (Віденський регламент) про ранги дипломатичних представників 1815 р.

121. Органи зовнішніх зносин держави.

Для здійснення зовнішніх зносин з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин

Органи зовнішніх зносин поділяються на: а) внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території даної держави; б) закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів: 1) загальної компетенції і 2) спеціальної компетенції.

До органів загальної компетенції належать органи, що представляють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин). До органів спеціальної компетенції належать органи, що представляють державу в певній сфері її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордонних справ) і центральні відомства, тому що у відповідності зі своєю профільною компетенцією здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів.

Правовий статус внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України закріплено в Конституції України, законах, положеннях про міністерства і відомства.

Систему внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України утворюють:

+ парламент – Верховна Рада України;

+ глава держави — Президент України;

+ уряд — Кабінет Міністрів України;

+ Міністерство закордонних справ України;

+ міністерства та відомства України.

Ні у міжнародному праві, ні в міжнародній практиці за парламентом не визнається статус органу зовнішніх зносин. Втім, це не означає приниження ролі парламенту у визначенні і здійсненні зовнішньої політики. Виконавча влада потребує політичної, моральної і матеріальної підтримки законодавчої влади. Парламент видає відповідні закони, бере участь в ратифікації договорів.

Для ефективності зовнішніх зносин держави співпраця виконавчої і законодавчої гілок влади має істотне значення.