Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

зародження міжнародного права сталося поза участю держав, які на той час іще не сформувалися.

Теза про зародження міжнародного права на етапі розпаду родоплемінних структур первісного суспільства і появи держав явно не враховує історичних і правових реалій. Сучасні археологічні та етнографічні дані свідчать про наявність традицій, ритуалів, правил поведінки в період понад 60 тисяч років тому (дослідження неандертальських поховань). Навіть якщо вірити прихильникам концепцій державницького походження права (а саме вони раніше від усіх започатковують появу держави), то держави виникли не раніше, як 5 тисяч років тому. Отже, більш як 55 тисяч років людство творило правила своїх стосунків без участі держави. Слід зазначити, що багато з них забезпечувалися примусом, породжували відповідальність і застосування санкцій, тобто мали ті самі елементи і правила застосування, що й норми, які ми з появою держави вважаємо правовими. Особливо це характерно для періоду перед утворенням держав.

Аналіз свідчить, що вже в додинастичний період історії Стародавній Єгипет мав розгалужені міжнародні зносини й відповідні органи, які ці зносини контролювали й заохочували їх чи, навпаки, обмежували. Принаймні, царів додинастичної епохи дослідники характеризують як досвідчених фахівців у вирішенні своїх міжнародних проблем. Питання зовнішніх зносин перебували в центрі уваги царів і вождів племен, які уособлювали центральні органи цих зносин. Була створена відповідна рада вождів кланів, до повноважень якої входило визначення стратегії і тактики стосунків із сусідніми політичними структурами (вождествами, племенами та ін.). Цар доручав комусь із своїх представників виконати відповідне міжнародне доручення. Такий представник повинен був знати мову тих, до кого направлявся, мати серед них повагу і твердо відстоювати вказівки царя і ради. Посланця запевняли про недоторканність, бо ж його слова і дії не є власними, а виразниками волі фараона (царя) і ради.

Для такої ролі більше підходили знахарі (вони часто лікували не лише своїх жителів, а й сусідніх), мандрівники, торговці, мисливці (полювання зближувало представників різних племен і вождеств, сприяло спільній довірі й порозумінню) або ті, що мали своїх родичів і знайомих у сусід-

____ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період______

ньому племені, котрі також могли посприяти вирішенню конкретних завдань.

Проте вже в період Тиніської династії такі зносини стають настільки складними, що здійснювати їх через періодично обраних (часто випадкових) представників стало неможливо. В Давньому царстві, Першому перехідному періоді, Середньому царстві, Другому перехідному періоді, особливо в період Нового царства, коли міжнародні відносини набувають надто заплутаного і складного характеру, виявилось неможливим обійтися і без спеціальних органів зовнішніх зносин. З утворенням централізованої Єгипетської держави ці функції здійснювали: фараон, візир, Бюро листів фараона (Дім листів фараона, Місце листів фараона) — відомство закордонних справ Єгипту, регіональні й функціональні рабіцу, єгипетські делегації, посли, посланці та гінці.

На вершині ієрархічної драбини був фараон, за ним ішли царі (правителі номів), які мали залежних від себе правителів, за цими — просто правителі номів. Водночас Єгипет започаткував практику шанування класів, рангів і титулів царя й держави, встановивши при цьому так званий клуб великих держав.

Про характер вождества до створення централізованої держави Стародавнього Єгипту свідчить титулатура фараона в середовищі монархів: «батько», «наш цар», «наш пан», «патріарх», «патрон» та інші й насамкінець — «суверен». Нецентралізований характер зовнішніх зносин (на етапі вождества) змушував фараона довіряти виконання цих функцій різним представникам, що лише збільшувало бюрократичний апарат у цій сфері: візир, рабіць, помічники рабщів, численні таємні інформатори (вуха фараона), таємні спостерігачі (очі фараона), посланці фараона, царські сини, коменданти чужих країн, начальники країн, царські вісники, скарбники, довірені царя в певній країні, довірені фараона до певної межі (територіальної), начальники домів, царські писарі (які мали свою ієрархію), носії опахала, великі начальники війська його величності, вельможі на чолі людей, управителі міст, начальники документів царської палати, жерці (розгалужена рангова ієрархія), владики, правителі, начальники області (ному та інші варіанти), начальники фортець, служителі, царські супровідники (своя рангова градація) та ін.

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

Проте забюрократизованість вождества не заважала Стародавньому Єгиптові послідовно напрацьовувати основні правові засади міжнародних зносин. Уже до створення централізованої держави ця країна знала посольське право (з визнанням недоторканності посла та його майна, тимчасової дипломатії, класів і рангів закордонних представників Єгипту тощо), інститут права на зовнішні зносини (згодом дістане назву інституту міжнародної правосуб'єктності), інститут торговельного права, міжнародне морське право (основними компонентами якого були правові засади морської торгівлі та війни, боротьби з піратами; прообразом цих норм стали правила експлуатації і взаємних зносин на р. Ніл), інститут династійних шлюбів, закони і звичаї ведення бойових дій, статус території країни тощо. Єгипет цього періоду знав міжнародно-договірне право, але, сповідуючи концепцію Ра, тобто фараона сонця, що означало його владу над усіма за його кордонами, він намагався, де було можливо, ухилятися від укладення угод (з нижчими за рангом фараон не домовлявся).

Давньоєгипетська концепція міжнародних відносин сприяла появі й визнанню норми міжнародного права — елемента, який є основним і в сучасному міжнародному праві. Ця концепція в центр міжнародних відносин ставила фараона, котрий, як сонце, освітлює сусідні й віддалені країни (тут не обов'язкове безпосереднє спілкування). Для них він є основою всієї світобудови, космічного порядку, приносить розуміння добра і зла, правомірного і протиправного. За космічним порядком ішов підпорядкований йому загальний порядок, який також залежав від фараона, але з тією різницею, що розкривати суть його могли, з дозволу фараона, й інші правителі Стародавнього Єгипту. Якщо на рівні космічного порядку головним було обгрунтування його внутрішньої справедливості, то загальний порядок мав утверджувати офіційно визнані (передусім фараоном) релігійні, правові й моральні стандарти.

Ідея справедливості космічного порядку, будучи символічною за своєю суттю, в такий же символічний спосіб на- в'язувалася давнім єгиптянам: через візуальне розкриття принципів рівнозначності, рівноцінності, еквівалентності. Для цього давньоєгипетські ідеологи не придумали нічого кращого, як зображення врівноважених двох чаш терезів. Цей символ запозичать згодом давні греки для відображен-

______ Формування та особливості міжнародного права в додержавшій період ______

ня власного розуміння справедливості; від них він перейде до римлян, європейців і стане символом сучасного судочинства в різних країнах світу та в міжнародному судочинстві.

Загальний порядок тому так і називався, що розкривав основні засади, стандарти відносин не тільки правового порядку, а й морального, етичного, релігійного. Він цілковито підпорядковувався космічному порядкові.

Партикулярний порядок, який ішов після загального, цілковито підпорядковувався йому, але встановлювався не фараоном, а лише з його згоди чи без заборони. Партикулярний порядок уособлює всі норми міжнародного співробітництва, які випливають зі звичаїв і договорів, укладених правителями різних країн. Введення такого порядку було необхідним, бо загальні стандарти фіксували такі ж загальні засади переважно статичного характеру. Життя вимагало управління процесами, які стрімко змінювалися і які неможливо було звести до залежності від одного фараона, але й не можна було пустити на самоплив.

Давньоєгипетська тріада управління міжнародними зносинами нагадувала піраміду, на верхівці якої був фараон (сонцю личить освітлювати всю землю). Від нього засади космічного порядку проходили другий загальний сектор і проникали в партикулярний. У загальному секторі вони зумовлювали появу загальних стандартів, а ті, крім упорядкування стосунків на рівні власного сектору, формулювали основні засади партикулярного сектору. Таким чином, у цій піраміді управління космічний порядок залежав від фараона, загальний — від космічного і фараона, а партикулярний — від усіх попередніх. Фараон нічим не керується, він є сам по собі — бог і благо для всіх, космічний порядок будується на законах природи, загальний — на стандартах, а партикулярний — на нормах права.

Окрім Стародавнього Єгипту, свій внесок у зародження

ірозвиток міжнародного права зробили вождества й інших регіонів: Месопотамії, Хеттів, Стародавніх Індії, Китаю, Греції, Риму тощо. Щоправда, генезу міжнародного права як глобального соціального явища легше простежити на рівні розвитку цивілізацій. Так, сучасні міжнародно-правові позиції окремих регіонів можна краще зрозуміти, простеживши споріднено пов'язані, споріднено частково пов'язані

іспоріднено не пов'язані лінії розвитку цивілізацій: а) мінойська —> еллінська -> європейська; б) мінойська ->

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

сірійська -» ісламська; в) шумерська -> індська -» індуїстська; г) єгипетська -> еллінська; д) мінойська -~> сирійська —» іранська; є) шумерська -> вавилонська -» іранська та ін. Навіть у китайській цивілізації досить чітко простежуються споріднені лінії розвитку; осторонь стоять хіба що андська і майянська цивілізації, які були поглинуті європейськими колонізаторами без будь-якого відчутного культурного впливу на розвиток останніх.

Древньоіудейські племена-вождества сповідували богодароване міжнародне право (подальший аналог природного права), право між єврейськими містами-вождествами (до цього давні греки майже нічого не додали) і право у відносинах з неєврейськими вождествами. Між євреями заборонялася війна, а в разі порушення цієї норми заборонявся полон. І коли в силу обставин появляться полонені, то їх необхідно підлікувати, нагодувати, забезпечити одягом і повернути до їхнього вождества.

У вождествах шумерського регіону вважалося, що міжнародні норми утверджуються на «з'їздах богів і правителів». Міжнародний договір укладається між двома сторонами, але головне в ньому не це, а те, щоб таке правове рішення було переконливим. Тому впливати на достовірне розуміння може й одна сторона. Але вона в своєму тлумаченні угоди пов'язана тим, що не може відходити від категорій ні-гі-на («істинне, постійне») і ні-сі-са («справедливе, рівне»). Ми подибуємо ідею справедливості і в давньоєгипетському праві. Деякі вчені (М. Т. Ларсен, Г. Франкфурт, Г. У. В. Саггс та ін.) вважають, що з міграцією населення ця ідеологія мігрувала в нові райони: на захід — від Еламу, Суз, Шумеру і Аккаду через Ассірію, на північ до хурритів, Міттанні, а на південний захід — через Сірію, Ханнан аж до єгипетських номів, на схід — через Іранське нагір'я, каситські гірські народи, морські племена Перської затоки і далі.

Месопотамським вождествам ранньодинастійного періоду була знайома розгалужена й формалізована міжнародна договірна практика з високим рівнем юридичної техніки укладання цих джерел права. Так, договір між містами Лагаш і Умма (3100 р. до н. е.), договір НарамСіна з царем Еламу вже знали поділ на преамбулу, основну частину і заключения. У разі необхідності вождества вдавалися до посередництва, мирного врегулювання не-

_____ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період _____

порозумінь, шанували недоторканність іноземного посла; досить рано вони зрозуміли переваги міжнародної торгівлі, а тому всіляко прагнули заволодіти торговельними шляхами.

Хеттські вождества сприйняли месопотамську міжнародну договірну практику, довели її до досконалості (на сьогодні відомо близько 100 хеттських міжнародних договорів), певною мірою нав'язали Стародавньому Єгипту і через вождества в регіоні Єгипетського моря передали стародавнім грекам, а ті вже через римлян донесли її до європейців.

Вождества регіону Стародавнього Китаю (11 тисячоліття до н. є. — II ст. до н. є.) знали міжнародне право не менш розвинуте за інші регіони. Задовго до європейської практики їм були відомі п'ять рангів благородства суб'єктів міжнародного права — кнуг, гео, поч, цеу, нан (у Європі: князь, маркіз, граф і т. д.), досить розвинутий посольський церемоніал і клас професійних дипломатів, загальні принципи міжнародно-правового спілкування, складна процедура укладення міжнародних договорів та ін.

Як і єгиптяни, стародавні китайці будували систему міжнародного права за принципом піраміди, де в основі знаходились васальні держави, а на верхівці — держава-сюзе- рен, яку на відміну від Єгипту могла за певних обставин замінити васальна держава. Головних васалів було дванадцять, і протягом століть ця кількість залишалася постійною. Як і древні іудеї, китайці знали міжнародне право між китайськими вождествами (фактично — спільний кодекс зовнішніх зносин) і в стосунках з некитайськими вождествами (досить суворі правила).

Міжнародне право Стародавнього Китаю не перебувало під таким впливом релігії, як в інших регіонах. Праву цього регіону був відомий інститут посередництва, міжнародних ліг, але воно зовсім не сприймало заручництва як умови дотримання зобов'язань.

У сусідніх зі Стародавнім Китаєм індійських вождествах розвивалось (період розвитку до утворення імперій Маурьєв) «своє» міжнародне право. Закони і звичаї війни тут були значно гуманніші, ніж в інших регіонах. Індійському регіону притаманний високий рівень посольського права (навіть у разі війни за послом зберігалась недоторканність, зазвичай його повертали на батьківщину) та міжнародно-право-

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

вої ідеології (про це свідчать такі перлини світової культури, як «Рігведа», «Атхарваведа», упанішади, «Рамаяна», «Махабхарата» та ін.). Згідно з ученням «Махабхарати», посол має задовольняти такі вимоги: народитися у високоповажній, знатній сім'ї; бути красномовним, розумним, пишномовним, точно передавати послання, з яким його направили, мати добру пам'ять.

Основними інститутами права давньоіндійських вождеств були: право міжнародних договорів (суто прикладного, практичного характеру), право союзів, право війни, територіальної юрисдикції, шлюбних договорів, нейтралітету, морського права, право торгівлі та ін.

У Стародавній Греції епоха вождеств тривала від гомерівських «Одіссеї» та «Іліади» до епохи елліністичних імперій, коли поліси (яких часто називали державами, а фактично вони були вождествами) застосовували владу, на той час іще не монополізовану урядом, як то станеться з появою держави. В таких полісах немає державного апарату, централізованого контролю, одноосібного правителя, експлуатації, примусової праці та інших елементів, властивих державі. Водночас як у полісах, так і в міжполісних відносинах функціонувало достатньо розвинуте міжнародне право.

Суб'єктами міжполісних правових відносин могли виступати не лише поліси та їхні правителі, а й правителі окремих полісних кланів. Вони могли укладати угоди з іншими полісами й державами. Різниця в договорі, су- б'єктом якого виступав поліс у цілому, полягала в тому, що полісна угода ратифіковувалась. Клановий договір не повинен суперечити полісному. В разі невиконання кланового договору претензії не могли висловлюватися полісу. В кращому випадку поліс видавав учасника такої угоди стороні, щодо якої він порушив свої зобов'язання. Клани могли мати широкі договірні, дипломатичні, торговельні зв'язки з іншими полісами чи їхніми кланами. Так, в Афінах клан Алкмеонідів мав інтенсивні дипломатичні, економічні та правові контакти з Дельфами, Еретрією, Сікіоном, Лідійським царством, Сардами, фракійськими царями, Спартою та ін., з якими укладали договори, відправляли і приймали послів тощо.

Афінський поліс також активно використовував Алкмеонідів у здійсненні загальнополісних справ з іншими іно-

66

_____ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період _____

земними полісами. За порушення прав та інтересів полісу керівник клану чи його представники могли бути піддані остракізму (в історії Алкмеонідів таке траплялося в 615 р. до н. є. після суду над ними, вигнання Пісістрата в 557— 556 pp. до н. е., друге вигнання Алкмеонідів — 546 р. до н. е., третє вигнання Алкмеонідів — 514р. дон. е., вигнання в 508—507 pp. до н. є. Клеоменом 1, остракізм Гіппарха в 487 р. до н. е., Мечакла IV — в 486 р. до н. е., Каллія — в 485 р. до н. е., Ксантиппа — в 484 р. до н. е., Арістіда — в 482 р. до н. е., Фемістокла — в 470—460-х роках до н. е., Фукідіда

— в 444 р. до н. є.

Слід зазначити, що інститут остракізму був звичайним інститутом права в міжполісних відносинах того періоду. Окрім названих інститутів, досить розвинутими були інститути морського, торговельного права, законів і звичаїв ведення війни, інститут міжполісних об'єднань тощо.

Міжнародне право Стародавнього Риму, звідки багато дослідників започатковують сучасне міжнародне право, склалося значно пізніше. Навіть якщо початком його вважати міжплемінні договори і звичаї (Дж. Карло, М. Е. Шаво, В. Е. Грабар, Г. Бьоглі та ін.), усе одно в інших регіонах таке право вже функціонувало століття і навіть тисячоліття. Безумовно, давньоримські вождества внесли і свою лепту в розвиток цієї системи права, причому робили вони це не відірвано від досягнень міжнародно-правової культури інших регіонів. Про це свідчить практика римських племен укладати між собою договори, приносячи жертву богам, видавати порушника міжнародного договору іншій стороні, а також формалізм і заорганізованість процедур оголошення війни, укладання угод. Навіть добре відомі давньоримські звичаї і норми гостинності мають свого попередника в грецькій проксенії. Досить багато запозичено римлянами в посольському праві, правовому регулюванні міжнародної торгівлі, визначенні статусу іноземців тощо.

Але, безперечно, римлянам належить заслуга довести до досконалості розвиток різноманітних міжнародно-правових інститутів, які від них перейме Європа. Римляни впорядкували розуміння міжнародно-правових суб'єктів, джерел, норм тощо. Нарешті, Стародавній Рим дав саму назву міжнародного права, яка після незначних змін увійшла до сучасного вжитку.

67

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право стародавніх держав

Природа та умови функціонування держав були якісно іншими, ніж вождеств, що згодом привело до якісних змін у міжнародному праві. Держава й виникла саме тому, що вождества не справлялись з упорядкуванням соціальних (у тому числі й міжнародних) відносин, які ставали дедалі складнішими. Об'єднання родів (кланів) в одне вождество ставило перед ним завдання управління, насамперед управління новою територією. Тепер рід (клан) уже не міг у цілому дбати про неї, бо за її межами була земля іншого клану, який належав до того самого вождества. Управління територією мало не тільки внутрішній, а й зовнішній аспект, бо вона межувала чи виходила на ділянки, які контролювало інше вождество. Для встановлення порядку в цій зоні потрібно було домовлятися. А це потребувало спеціальних фахівців (відповідальних від вождества за переговори), встановлення спільної процедури укладення домовленостей, від-

повідальності і санкцій за їх порушення.

Вождество монополізує колишні кланові організаційні обов'язки і вносить у них ієрархічну підпорядкованість. Це мобілізує суспільство всередині вождества, але ще не дуже проявляється в міжнародних зносинах, бо право цих зносин залишається за клановою елітою. Вона жорстко тримається насамперед за право зовнішньої торгівлі, бо це посилює її заможність і могутність перед простими общинниками вождества незалежно від того, до якого клану вони належать.

Водночас можливості вождеств у політичній організації суспільства виявились обмеженими. Особливо це проявилось у зовнішніх зносинах. Наявна централізована структура управління не була підкріплена владою, що володіла монополією на застосування сили. Це приводило до того, що найзаможніша кланова еліта здійснювала фактично безконтрольні зовнішні зносини, укладала договори (нерідко з супротивником свого вождества), вступала в союзницькі відносини з тим, з ким вождество перебувало в стані війни, та ін. Такі елементи анархії знижували ефективність міжна- родно-правових зобов'язань вождеств, відповідальність, і

Міжнароднеправостародавніхдержав

санкції часто не досягали мети. Застосування остракізму до представників такої кланової еліти часто було малоефективним, бо зі зміною розстановки політичних сил у вождестві вони нерідко поверталися і бралися за старе.

Обмежені повноваження правителя вождества не дозволяли йому щось змінити у сфері зовнішніх зносин. Зовнішні зносини вождества стали його постійною функцією, але ті, хто її здійснював, не були обтяжені ні відповідальністю за свої дії, ні владними повноваженнями. Наслідком цього було тільки непомірне залучення тимчасових бюрократів для обслуговування зовнішніх зносин кланів і вождества (різних рангів адміністратори, помічники, клієнти та ін.) і постійні непорозуміння з іноземними вождествами через недотримання зобов'язань перед ними. Утвердження ієрархії всередині вождества (кланова еліта, общинники, неповноправні особи) дещо стабілізувало його, але мало відбилося на міжнародних відносинах, бо тут панувала та сама еліта. Можна сказати, що вождества не витримали іспиту історії на здійснення міжнародної діяльності.

Численні медіативні, церемоніальні обряди й ритуали неймовірно збільшувались і деталізувалися (з приводу укладення договору, у зв'язку з прийомом посла, з оголошенням чи завершенням війни, з приводу шлюбу чи смерті іноземного правителя, вдалої купівлі чи продажу товару, встановлення прикордонної стели чи передачі втікачів та ін.), але мало допомагали в зміцненні режиму дотримання міжнародно-правових зобов'язань. Це призводило до розпаду чи завоювання найбільш слабких вождеств. Прогресивно мислячі представники еліти почали розуміти, що без інтеграції і централізації управлінських функцій, без контролю над економічною, соціальною сферами, зокрема інфраструктурою зовнішніх зносин, вождества не здатні утверджувати свій статус у міжнародному плані. Зовнішня торгівля й міграція привели до різкого збільшення населення (і не лише за рахунок кланового приросту). На зміну етнічній гомогенності вождеств прийшла етнічна гетерогенність, і така багатоетнічність була результатом об'єднання населення, міграції його між вождествами. А отже, при вирішенні його статусу вже недостатньо було скликати раду старійшин чи представників кланової еліти вождества. Потрібно було виконувати і свої міжнародні зобов'язання щодо статусу іноземців, при-

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

бульців, мігрантів, мандрівників, утікачів тощо. Порушення їх загрожувало війною.

Кланова еліта не була функціонально диференційована, а в міжнародній діяльності вождества навіть чинила опір введенню такої диференціації і спеціалізації. Щоб перебудувати структуру управління зовнішніми зносинами вождества, створити позаклановий спеціалізований бюрократичний професійний зовнішньополітичний апарат, потрібна була монополія на застосування сили. 1 хоча було очевидно, шо подібна монополія зупинить розпад суспільства, що склалося, клани на це добровільно не йшли. Кожний претендував, щоб вона належала йому. 1 тому наскільки перехід від міжнародного права вождеств до міжнародного права первинних держав був мирним, настільки утвердження самих держав, навпаки, було актом революційним, як правило, кривавим (через безконечні громадянські війни), допоки один із кланів не утверджував своє монопольне право на застосування сили на території всього вождества. Безпосереднє право здійснювати ці повноваження було закріплене за лідером цього клану (царем, королем чи правителем іншого звання). Це вже була держава.

Зміцнення позицій держав на міжнародній арені (а вони утворювалися в різних регіонах у різний час, але здебільшого як наступники вождеств) приводило до поступової трансформації і норм міжнародного права. Насамперед це зачепило інститут міжнародної правосуб'єктності. Численні лідери кланів утратили право міжнародної правосуб'єктності. Воно визнавалося тільки за верховним правителем, царем, і то кланова еліта домоглася, щоб таке право було не основним, тобто нерівним правосуб'єктності держави.

Змін зазнали й джерела міжнародного права, серед яких почала зростати роль міжнародного договору як чіткої домовленості з приводу актуальної проблеми. Практично в усіх регіонах держави ввели практику централізованого укладення і припинення дій міжнародних договорів, правової регламентації цієї процедури. На осіб, які вели переговори з приводу угод, було поширено посольську недоторканність; це стосувалося і їхнього майна. Змінено практику затвердження договору (при вождествах відповідав за виконання угоди той, хто її підписував): вводиться правило ратифікації. Договір ратифікує фараон (Стародавній Єгипет), цар (стародавні держави Близького Сходу, Індії, Китаю та ін.),

Міжнароднеправостародавніхдержав

поліс (Стародавня Греція), народні збори чи сенат (Стародавній Рим) та ін. Посилився контроль держави за діяльністю осіб, уповноважених на ведення переговорів, укладення й підписання угоди.

Для підкреслення важливості акту ратифікації вводиться процедура звіту осіб, відповідальних за ведення переговорів і підписання угод (попередньо вони давали клятву неухильно дотримуватися наказів та інструкцій щодо ведення переговорів). З цією метою запроваджуються особливі ритуально-обрядові правила ратифікації. У Стародавній Індії, де численні договори укладалися для врегулювання конкретної практичної проблеми, ця процедура була менш формалізована. В Стародавньому Єгипті та державах Близького Сходу її метою було підкреслити важливість контролю фараона чи царя за договірною діяльністю країни. У стародавніх Греції і Римі, де до цієї процедури залучалися як низи, так і вищі органи держави, — процедура ускладнювалася; стосовно різних договорів була різна процедура затвердження.

Залежно від важливості питань, які врегульовувалися, вибудовувалась класифікація самих міжнародних договорів. Незалежно від регіону основними договорами (а для їх ратифікації необхідна була й відповідна процедура) вважалися договори про мир, союз, територію і кордони, потім були торговельні угоди, шлюбні, угоди про статус іноземців, про притулок, про сплату данини та ін.

Практично в усіх регіонах розрізняли мирні угоди, прелімінарні мирні договори і перемир'я. Стародавня Індія не знала правотворчих міжнародних договорів, а Стародавній Рим запровадив практику рівноправних і нерівноправних угод. Були й інші загальні та особливі властивості права міжнародних договорів на регіональних рівнях відносин між державами.

Держави більш прагматично підійшли й до процедури укладення та дотримання джерел права, особливо після утвердження писемності в міждержавних зносинах. Деякі ритуальні, обрядні правила і звичаї були відразу відхилені чи заборонені (наприклад ті, що стосувалися кланової належності учасників переговорів чи кланової ієрархії у вождестві), інші перейшли до розряду міжнародної ввічливості чи почали символізувати інші атрибути життєдіяльності людей, далекі від міжнародно-правових. Окремі

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

з таких звичаїв дожили й до наших днів, але вже з іншою символікою.

Вождества передали державам силу-силенну міжнародних звичаїв, яких потрібно було дотримуватися. Стародавні держави підійшли до впорядкування цієї справи досить прагматично: міжнародними звичаями вони визнавали тільки ті, що тривалий час застосовувалися в їхній практиці, решта не мала юридично обов'язкової сили. Власне, такий підхід до міжнародно-правового звичаю зберігся (з незначними змінами) й до нашого часу. Цим державам належить пріоритет визнання і введення в міжнародно-правову практику загальних принципів права як єдиного підходу, єдиного розуміння окремих сторін функціонування права на правотворчій і правозастосовчій стадіях. Загальні принципи також «дожили» до нашого часу; вони закріплені в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Щоправда, вже не відіграють тієї ролі джерела права, як було раніше.

Після утворення держав значних змін зазнав статус іноземців у міжнародному праві. Залежно від регіону тут можна говорити від фактично національного режиму (наприклад в Індії) до ворожого ставлення (давня Іудея, Греція). Стародавній Єгипет і держави Близького Сходу широко застосовували право притулку, видачі іноземців, навчання іноземців при царських дворах, надання їм режиму, подібного до національного. Стародавня Греція ввела інститут громадянства для відокремлення від етнічних греків іноземців, які вважалися варварами, людьми нижчого сорту, об'єктом поповнення рабів. Це суперечило передусім економічним потребам греків, бо впливало на імпорт, зовнішню торгівлю взагалі. Спочатку проблема вирішувалась завдяки укладенню двосторонніх договорів про права іноземців, міграцію, режим торгівлі тощо. На міжособистісних стосунках зародилося правило захисту громадянином грецького полісу свого знайомого іноземця, з яким грек співпрацював.

Оскільки такі відносини набули масового характеру, то їм надано значення державного інституту — проксенії. При цьому грецький поліс намагався домогтися порозуміння з іноземною державою. Проксенія стала предметом міжнародних договорів. Проксен (покровитель, захисник, оборонець, заступник) виконував дуже важливу державну роботу (опікував іноземця в своєму полісі, обстоював його інтереси в

72

Міжнароднеправостародавніхдержав

суді, перед народом, іншими органами полісу, з його допомогою іноземець одружувався, купував і продавав майно, завіряв документи тощо). Саме тому ця робота вважалася почесною, і проксенам надавалися певні пільги й переваги (звільнення від участі у війні, отримання святкових цінних подарунків, можливість виступати перед народними зборами та ін.).

У стародавніх римлян склався аналогічний міжнародноправовий інститут — перегрінів. Тут гостинність була двох видів: особиста (характер сімейних зв'язків — hos-pitum privatum) і громадська, державна (hospitum publicum).

Договір про державну гостинність укладав сенат. Згідно з договором іноземцю надавалися певні привілеї (безплатні житло, харчування, гостьові подарунки, право брати участь у жертвоприношеннях, урочистих обідах, видовищах державного значення та ін.). Порушення правил гостинності каралося за римськими законами й міжнародними договорами, які застосовували praetor peregrinus (спеціально введена посада для полагодження справ іноземців). Обсяг прав іноземців розширювався (від елементарних прав торгівлі до володіння майном та одруження), аж поки імператор Каракалла не зрівняв їх у правах з місцевими жителями

(212 р.).

Зпоявою держави було введено дозвіл на в'їзд у країну

йзапроваджено різні статуси залежно від категорій іноземців (від дипломатів до втікачів); у деяких державах налічувалося більш як десяток таких категорій: правителі держав, міністри і члени двору, офіційні представники держави чи правителя, посли (дипломати), торговці, чужоземці, переселенці, подорожуючі, релігійні пілігрими, тимчасові прибульці, що проживають у державі на підставі шлюбу чи такі, шо мають нерухоме майно, біженці, втікачі та ін.

Спільним для стародавніх держав було правове врегулювання меж гостинності, покровительства. Все, що перебувало поза такими межами, вирішувалось державою на власний розсуд.

Умови міжнародного співробітництва зберегли регіональний характер міжнародного права і в період існування стародавніх держав. Воно продовжувало розвиватися здебільшого за рахунок звичаїв, аніж договорів (незважаючи на переваги договорів і можливість чіткого контролю за прийняттям міжнародних зобов'язань, держави, запобігаю-

73

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

чи подальшій участі кланів у цих процесах, значно ускладнили процедуру укладання угод).

У дипломатичних зносинах, зокрема наданні привілеїв та імунітетів, запроваджується принцип взаємності, в правовому порядку закріплюються дипломатичні функції, виокремлюється дипломатія на вищому рівні (глав держав), вводиться інститут постійних посольств. Щоправда, постійні посольства — це, скоріше, виняток, аніж правило. В усіх регіонах посольські делегації мали здебільшого тимчасовий і колективний характер. Порядок відправки і прийняття делегацій регулювався на національному рівні, але так, щоб шанувати недоторканність послів та їхнього майна, не принижувати їхнього рангу, сприймати дії посла як такі, що відповідають наданим йому інструкціям, та ін. В усіх регіонах визнавалося право країни, яка приймає іноземне посольство, скоротити час його перебування чи вислати посла з країни в разі порушення ним національних норм і звичаїв. Держави могли не тільки вдаватися до обмежень посольств, а й застосовувати до них особливі пільги: надавати почесні місця на урочистих святах і зібраннях, дарувати коштовності, присвоювати свої відзнаки за особливі заслуги та ін. В одних регіонах іноземні посли проживали за межами міста (стародавні Рим (раннього періоду), Китай), у других — допускалися в місто (Стародавня Греція), а в третіх — перебували в межах двору правителя (Стародавній Єгипет).

В усіх регіонах з утвердженням держави формувалися дипломатичні ранги (Стародавній Схід: посли, герольди, гінці; Стародавня Індія: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями, гінці; Стародавня Греція: посли, вісники; Стародавній Рим: посли, оратори, легати та ін.), вручення вірчих грамот тощо. У міжнародній торгівлі вводяться централізовані податки на іноземні товари чи сферу послуг, пільги на товари імпорту чи експорту, встановлюється статус купців (як правило, їх позбавляють права здійснювати дипломатичні функції).

Уперше стародавні держави порушили проблему піратства і в основному без особливих труднощів домовлялися про спільні зусилля в боротьбі з ним. Суттєвих зрушень цим державам вдалося домогтися в розвитку законів і звичаїв ведення війни. Особливо слід вказати на закони і звичаї ведення війни в регіоні Стародавньої Індії. Війні по-

Міжнароднеправостародавніхдержав

винні передувати ультиматум і офіційне оголошення. Стан війни призупиняв із ворожою стороною торгівлю, договори, дипломатичні зносини й надавав право брати її жителів

уполон чи вбивати (майно конфіскувалося чи знищувалось). Але не можна було вбивати дітей, жінок, людей похилого віку, парламентарів, охоронців криниць, мостів, а також тих, хто добровільно здався в полон. Заборонялося нищити храми, культові споруди, застосовувати віроломну, отруйну зброю, зубчасті стріли та стріли з наконечниками, розжареними на вогні.

При веденні морської війни дозволялося захоплювати чи знищувати ворожі торговельні судна чи судна інших, зокрема й нейтральних, держав, якщо на них перевозилися вантажі ворожої сторони. Дозволялася блокада ворожих портів та узбережжя. Порушення блокади чи контрабанда карались

укримінальному порядку, а майно конфіскувалося чи зни-

щувалось.

Нейтралітет визнавався в різних формах: як допомога слабкішому, допомога у веденні переговорів, тиск на сторони, що ворогують, чи прояв власної нерішучості щодо них. Для вирішення спірних проблем нерідко вдавалися до посередництва, арбітражу чи інших мирних засобів.

Значно суворішими були закони і звичаї війни у Стародавньому Єгипті й Месопотамії, де воїнів забирали в полон або вбивали, захоплене майно конфісковувалося чи знищувалось, а на переможене мирне населення накладалась данина. В Стародавній Греції відсутність визнання комбатантів і некомбатантів (воюють усі громадяни полісу) дозволяла вбивати дітей, жінок, інвалідів, людей похилого віку, тобто всіх. Міжнародне право давніх греків не знало режиму полону. Майно підлягало конфіскації чи знищенню. Полонених убивали, віддавали в рабство або переселяли в непристосовані для нормального життя райони. Втім, суворих наслідків війни можна було уникнути, якщо сторони домовляться вирішувати спір не битвою між полісами, а битвою певної кількості воїнів з обох сторін або єдиноборством.

Не дозволялося нападати на храми, культові споруди, воювати в спільні для греків свята, під час олімпійських та інших ігор. Давньогрецьке міжнародне право знало війни законні і незаконні, інститути: оголошення війни, переми- р'я, договірного завершення війни, заручників, нейтраліте-

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

ту і невтручання. Такі ж інститути, закони і звичаї ведення війни були характерні для стародавніх римлян, щоправда, вони помітно вирізнялися більшою деталізацією, правовим забезпеченням.

В усіх регіонах становлення держави однаково впливало на зміни в законах і звичаях ведення війни. Як правило, тут відігравали роль не лише зовнішні, а й внутрішні чинники. Наприклад, щоб ліквідувати окремі кланові провокування на початку війни, встановлюється норма оголошення війни, але після того як використані мирні спроби полагодження проблеми. Так почав утверджуватися інститут мирного вирішення міжнародних спорів, хоча цей процес затягнувся на століття і регіонально був дуже різноманітним.

Практично для всіх регіонів періоду стародавніх держав було властиве визнання як імперативу принципу видачі втікачів (держави Стародавнього Сходу, особливо ті, що належали до «клубу елітних держав», часто ігнорували цей принцип). В усіх регіонах поступово здобуває міжнародне договірне визнання нейтралітет. Вводяться правила чіткого договірного визначення кордонів держав з нанесенням їх на карти і демаркацією.

Окрім того, кожний регіон мав певні особливості в розвитку міжнародного права, як то вже йшлося вище про статус іноземців. Скажімо, якщо в країнах Стародавнього Сходу суб'єктом міжнародного права виступали і держава й монарх (фараон, цар та ін.; при цьому правитель часто вважався важливішим суб'єктом міжнародних зносин, ніж держава), то в Стародавній Греції таким суб'єктом визнавалася тільки держава — поліс у цілому, і між собою вони вважалися рівними. Своєрідне ставлення стародавніх греків і римлян до іноземців змусило їх увести інститут проксенії, покровительства, чого не знали Стародавня Індія і Стародавній Єгипет, де іноземців захищав закон (іноді навіть більш превілейовано, ніж співвітчизників). Грецькі міжполісні союзи мали подібні утворення в давньокитайських лігах царств і трохи менше практикувались індусами (не вкладалося в їхню концепцію мандал) і майже не практикувались Стародавнім Єгиптом і державами Стародавнього Сходу. Звичайний для греків інститут міжнародного арбітражу іншим регіонам (крім Індії, частково Китаю) майже не відомий.

Міжнародне право в епоху середньовіччя

Відомий і добре розвинутий у Стародавній Індії інститут комбатантів і некомбатантів (чим сьогодні пишаються індійські дослідники давнього міжнародного права) стародавнім грекам зовсім не властивий. У цьому регіоні, якщо починалася війна між полісами, то воювали (принаймні були змушені) всі жителі, незважаючи на свій статус. Вважається, що стародавні греки не знали й режиму полонених (Ю. Я. Баскін, Д. І. Фельдман), бо всіх переможених знищували, але то надто перебільшений висновок, зроблений з окремих свідчень найбільш неконтрольованих баталій.

Взагалі питання про закони і звичаї ведення війни в стародавньому світі потребують переосмислення, оскільки основні висновки в цьому плані були сформульовані ще в XIX ст., коли багато джерел іще були не відкриті.

Досить пізно стародавні держави (різних регіонів) визнали свободу судноплавства міжнародними ріками, оскільки здебільшого вважали, що така свобода є загрозою їхній безпеці. Практично лише в епоху середньовіччя вони погодилися на визнання такої свободи.

Повертаючись до міжнародного права держав Стародавньої Індії, слід зазначити, що йому був властивий інститут визнання, мало характерний для інших регіонів цього періоду; досить розвинуті посольське право з класами і рангами (які європейське міжнародне право ви знає тільки на Віденському конгресі 1815 p.), а також закони і звичаї ведення війни (багато з яких у сучасному міжнародному праві будуть втілені лише в Женевських конвен-

ціях 1949 p.).

Міжнародне право в епоху середньовіччя

В науці міжнародного права більшість

дослідн

иків (В. Прейсер, Ст. Вероста, П. Парадізі та ін.) вважають, шо

через малопомітні зміни в міжнародному праві важче визначити епоху середньовіччя, ніж то можна виявити стосовно розвитку держав і міждержавних стосунків. Щоправда, для радянської науки міжнародного права (Ю. Я. Баскін,

Г л а в а II Історія міжнародного права і його науки

Д. 1. Фельдман, Д. Б. Левін та ін.) характерний інший підхід. Дослідники вважали, що середньовіччя в міжнародному праві розпочинається з краху Римської імперії, події якого (битва й поразка вестготів 387 p., взяття Риму Аларіхом 410 p., битва з Атіллою 451 р. і втрата влади імператором Західної Римської імперії Ромулом Августулом 476 р.) суттєво вплинули на міжнародне право. Тривала ця епоха, на думку радянських учених, до Вестфальського миру 1648 р. Втім, у дослідженнях ішлося більше про зміну розстановки сил у міждержавних стосунках, аніж про зміни в міжнародному праві. Підхід західних учених більш обережний. Вони, зокрема, вирізняють такі етапи в розвитку міжнародного права: 1) перехідний період від античності до середніх віків (400—800 pp.); 2) раннє й розвинуте середньовіччя (800— 1300 pp.); 3) пізнє середньовіччя (1300—1500 pp.); 4) іс-

панська епоха міжнародного права (1500—1648 pp.), яка є останнім етапом перед утвердженням основ класичного міжнародного права.

Для розуміння змін, що відбулися в міжнародному праві перехідного періоду від античності до середніх віків, важливо нагадати, що сталося принципово важливого у міждержавній сфері. Це насамперед подолання іранськими племенами інших держав регіону Месопотамії і Стародавнього Єгипту, що привело до утворення Перської імперії, яка ввійде в контакти від грецьких міст-полісів до держав Стародавньої Індії і Стародавнього Китаю. Водночас кілька сотень грецьких міст-полісів пішли шляхом об'єднань чи укладення союзних міжнародних договорів, що в кінцевому підсумку привело до створення під егідою Македонії величезного міждержавного конгломерату, який охопив усе Середземномор'я, Північ Африки, Південь Європи і частину Азії. Стало очевидним, що регіональне міжнародне право прямує до завершення. Державні об'єднання заторкнули практично всі наявні регіональні міжнародно-правові системи. Заміна греків федерацією італо-грецьких міст-держав, а згодом Римською імперією лише посилило ліквідацію регіональних міжнародно-правових особливостей, над чим плідно працювала як Перська, так і Римська імперії. Вся історія перехідного періоду є історією міжнародно-право- вих відносин цих двох імперій. її можна ще поділити на історію міжнародного правопорядку пізньої Римської імперії, період великих міграцій племен і народів та епоху

Міжнародне право в епоху середньовіччя

міжнародного правопорядку Перської імперії аж до її заво-

ювання арабами.

Обидві імперії продемонстрували важливість міжнародного права, бо, починаючи з невеликих державних утворень, вони виросли у величезні політичні структури, що функціонували щонайменше на трьох континентах й домоглися цього не лише завдяки воєнним перемогам, а й міжнародним договорам, союзним відносинам тощо. Водночас вони розглядали інші держави незалежно від "їхніх розмірів як суверенні структури з усіма наслідками, що звідси випливали: розвиток дипломатичних зносин, недоторканність дипломатів, укладення угод та ін.

Щодо міжнародних угод слід зазначити, що і Римська, і Перська імперії послідовно залучали до своїх зобов'язань договірну норму pacta sunt servanda. Це дало підстави ряду дослідників (Ш. Вішер, А. Фердросс, Дж. Фіцморіс та ін.) вважати, що в цей час у міжнародних відносинах склався принцип pacta sunt servanda. Інші науковці (Г. Лаутерпахт, Г. Кельзен, П. Гугенхейм та ін.) їм заперечували, що підстав убачати в звичаєвій нормі «договорів потрібно дотримуватися» принцип міжнародного права немає. Вони наголошували, зокрема, на тому, що в той час надто часто й широко застосовувалось застереження rebus sic stantibus. Більшість (Л. Оппенгейм, Г. Вітон та ін.) схильні вважати проголошення pacta sunt servanda як принципу міжнародного права Карфагенським собором 438 р.

Подальші^політичні зміни (поділ Римської імперії на Східну і Західну 395 p.; зміна політичної карти Західної Європи в результаті наступів германських племен, виснаження Перської імперії арабами та ін.) не мали суттєвого впливу на якісну трансформацію міжнародного права. Можна лише зазначити, що в цей період кількісно збільшується чисельність міжнародних мирних договорів, які укладалися або на 50 років, або за формулою: «мир без кінця» (давно помічено: чим виснажливіші війни, тим на триваліший період укладаються мирні угоди і тим коротший час вони діють). Для біженців і полонених допускається свобода повернення на батьківщину і свобода від покарань обох сторін, що воюють. Вводяться норми вшанування християн у Перській імперії і толерантного ставлення до послідовників зороастризму на землях із християнським віросповіданням. Щоправда, з утвердженням мусульман на територіях Пер-