Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

і регіональних міжнародних договорів, які по-новому підходили до розуміння «спору» та застосування сили.

Таким чином, було підготовлено певну правову базу для закріплення у Статуті Ліги Націй обмеження права на війну, ст. 12 якого забороняла вдаватися до війни, якщо не використано можливостей мирних засобів. Ухвалений 1923 р. (не набув чинності) Асамблеєю Ліги Націй договір про взаємну допомогу зафіксував: «Агресивна війна є міжнародним злочином... сторони беруть урочисте зобов'язання не здійснювати цього злочину».

Черговим міжнародним багатостороннім договором, який засудив агресію, назвав її міжнародним злочином і зажадав відповідальності за нього держав, був Женевський протокол про мирне врегулювання міжнародних конфліктів 1924 р. (не набрав чинності).

У Декларації про агресивні війни, прийнятій VIII Асамблеєю Ліги Націй 22 вересня 1927 p., будь-яка агресивна війна кваліфікувалася як «міжнародний злочин».

Першим міжнародним багатостороннім договором, який засудив звернення до війни як засобу врегулювання спорів, був Паризький договір (Пакт Бріана—Келлога) від 27 серпня 1928 р. У ст. 1 Договору зазначалося, зокрема, що «Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї у своїх взаємних відносинах як засобу національної політики».

Завершується етап становлення принципу незастосування сили або загрози її застосування ухваленням Статуту ООН, у якому закріплено: «Всі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не сумісним з цілями Об'єднаних Націй».

Майже одночасно (Статут ООН було підписано 26 червня 1945 p., а набрав чинності він 24 жовтня 1945 р.) Статут Міжнародного воєнного трибуналу (8 серпня 1945 p., Лондон) у ст. 6 проголошує злочином проти миру планування, підготовку, розв'язування і ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів.

Для становлення і розвитку принципу незастосування

а

________ Принципи заборони застосування сили або загрози силою_________

сили або загрози силою мають важливе значення такі авторитетні його тлумачення, які давалися в резолюціях і деклараціях ООН, регіональних міжнародних організаціях, зокрема: Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин держав відповідно до Статуту ООН 1970 p.; Декларації про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 p.; резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. «Про визначення агресії»; в Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Уже сьогодні можна говорити про вплив на розвиток цього принципу проекту Комісії міжнародного права Генеральної Асамблеї ООН Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, який чітко тлумачить не тільки склад агресії, а й її покарання. При цьому йдеться про покарання не лише агресора, а й його посібників.

Принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без винятку. Він, зокрема, покладає на них зобов'язання: 1) утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої); 2) утримуватися від загрози силою; 3) утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; 4) відмовитися від актів репресії за допомогою сили; 5) відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо.

Це, так би мовити, нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування. Перелік конкретних дій, які забороняються цим принципом, випливає зі згаданих резолюцій та декларацій ООН. Цей перелік не є стабільним, а постійно розширюється як у рамках ООН, так і на регіональній основі для держав регіону.

Зважаючи на те, що перелік усіх заборонених дій завжди буде неповним і з метою зміцнення принципу незастосування сили або загрози силою, сучасне міжнародне право чітко визначає всі випадки можливого правомірного застосування сили. Це, зокрема, за Статутом ООН такі випадки: 1) застосування збройної сили з метою самооборони (ст. 51) і 2)застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42).

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

З метою запобігання довільному тлумаченню «самооборони» і «застосуванню сили за рішенням Ради Безпеки» обидва випадки чітко визначені в нормативному плані. Так, наприклад, Декларація про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. наголошує, що «держава має невід'ємне право на індивідуальну чи колективну самооборону, якщо станеться збройний напад, як це передбачено Статутом ООН».

Такої ж позиції дотримується Міжнародний Суд ООН, який у справі «Нікарагуа проти США» заявив: «На випадок права на індивідуальну самооборону використання цього права може бути лише тоді, якщо певна держава стала жертвою збройного нападу. Зрозуміло, що на випадок колективної самооборони ця умова також зберігаєть-

ся» (I.C.I. Reports... 1986. P. 195).

Право на самооборону може використати як державажертва агресії, так і на прохання останньої інша держава.

Принцип незастосування сили або загрози силою поширюється не тільки на безпосередні дії або погрожування ними, а й на пропаганду таких дій.

Принцип суверенної рівності держав

Період становлення принципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виводять окремі елементи принципу із звичаїв, які

функціонували понад три тисячі років тому.

Історично принцип суверенної рівності склався і розвивався на основі двох нормативно-правових начал: поваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжнародних відносинах. Обидва правові начала вважаються базовими в інституті міжнародної правосуб'єктності щодо визначення статусу держави як суб'єкта міжнародного права. Саме це дає підставу багатьом ученим (Г. 1. Тункін, 1.1. Лукашук, П. М. Куріс, А. П. Мовчан та ін.) розглядати його як «двоєдиний принцип» або традиційно — як два окремі принципи.

Принцип суверенної рівності держав

Тут варто йти за практикою, а не всупереч їй. Практично обидва правові начала міжнародно-правового статусу держави у середині XX ст. оформилися в один принцип міжнародного права. Як правові начала принцип поваги державного суверенітету і принцип рівноправності держав сформувалися ще в період буржуазних революцій.

Статут ООН (п. 1 ст. 2) закріплює його вже як один принцип: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів». Згодом існування цього принципу підтверджується Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p. У Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі (1975) також ідеться про один принцип, щоправда, в дещо розширеному формулюванні: принцип суверенної рівності, поваги прав, властивих суверенітету. Тлумачення принципу суверенної рівності держав розкривається в Підсумковому документі Мадридської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі 1983 p., Підсумковому документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 p., Паризької хартії для нової Європи 1990 р. та інших документах.

На сьогодні принцип суверенної рівності держав надає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не належати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод; 10) право бути чи не бути учасником союзних договорів; 11) право на нейтралітет.

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обо- в'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'я- зувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

Таким чином, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношення їхніх прав та обов'язків; б) статус держав як суб'єктів міжнародного права; в) засади правомірного прийняття рішень; г) основні засади правового регулювання міждержавних відносин.

Аналіз правового змісту принципу дає також підставу для висновку, шо він визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх законних інтересів.

Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізувати, тобто виходити за межі його теперішнього нормативного забезпечення. Правова норма (а особливо, коли йдеться про принцип) має братися такою, якою вона є на період застосування.

Нині рівність держав за міжнародним правом більшою мірою стосується рівності в застосуванні права, а не в його створенні. Адже очевидно, що, як правило, великі держави в основному здійснюють правотворчі функції у сфері роззброєння, встановленні режиму космічного простору, розв'язанні інших глобальних проблем сучасності. Ясна річ, такої норми, що забороняла б іншим державам брати участь у вирішенні вказаних проблем, немає.

Більше того, існує інша норма, яка сформульована в Хартії економічних прав та обов'язків держав (1974) так: «Усі держави є юридично рівноправними і як рівноправні члени міжнародного співробітництва мають право повністю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень». Але правова активність різних держав є різною. Це приводить до того, що окремі держави наділені більшим обсягом прав і, відповідно, несуть більше обов'язків, тим часом як інші — меншим. На практиці складається ситуація різних юридичних можливостей.

Певну різницю закріплено й самим міжнародним правом, як, наприклад, статус постійних членів Ради Безпеки ООН.

Не однаково активно держави беруть участь в укладанні міжнародних договорів. Одні держави пов'язані зобов'язаннями, що випливають із сотень міжнародних договорів, інші уклали не більше десятка міжнародних угод. Саме тому Міжнародний суд ООН констатував це як нормальне правове становище: «Суб'єкти права в будь-якій

ю

Принцип невтручання

правовій системі не обов'язково ідентичні за обсягом своїх прав» (1СІ. Reports. 1949. P. 178). Коли йдеться про рівність держав, то слід також мати на увазі юридично рівні потенційні можливості щодо розв'язання питань у неврегульованих сферах міжнародних відносин. Фактично такі можливості далеко не рівнозначні.

Принцип невтручання

Історія становлення принципу невтручання є досить тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зростанням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруванням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Саме на прикладі принципу невтручання можна побачити певну різницю між просто нормою міжна-

родного права і принципом.

Як норма міжнародного права невтручання відоме було понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про невтручання (див. також рішення Любецького з'їзду 1097 р.). За Ніштадтським мирним договором (1721) Росія зобов'язувалась не втручатися у внутрішні справи Швеції, а за Кючук-Кайнад- жирським (1774) Росія і Туреччина — у внутрішні справи Кримського ханства. Таких договорів, всупереч думці деяких учених (І. І. Лукашук, М. О. Ушаков та ін.), можна вказати достатню кількість. Слабкість їх полягала не в тому, що їх було мало, а в тому, що вони діяли нетривалий час.

Двосторонні зобов'язання не могли сформувати правових засад для створення принципу міжнародного права. В період буржуазних революцій принцип невтручання проголошується як норма конституційного права. Суттєво на його визнання вплинула Французька революція кінця XV111 ст. та підтримка США. Згодом принцип невтручання обґрунтовується доктринами, в тому числі офіційними. Досить красномовним підтвердженням визнання принципу невтручання є доктрина президента США Дж. Монро, викладена ним 2 грудня 1823 р.

225

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

До XX ст. вчені міжнародного права не могли визначитися однозначно щодо вказаного принципу. Одні авторитети права (Г. Гроцій, І. К. Блюнчлі, П. Фіоре та ін.) допускали можливість втручання, інші (Е. Ваттель, Г. Роттек, А. В. Гефтер та ін.) — заперечували.

На рівні двосторонніх договорів держави продовжували включати норму про невтручання у внутрішні справи. На VII Конференції американських держав (Монтевідео, 26 грудня 1933 р.) вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про права та обов'язки держав, ст. 8 якої закріплювала: «Ніяка держава не має права втручатися у внутрішні або зовнішні справи інших держав».

Згодом (1936) цю Конвенцію було підкріплено Додатковим протоколом про невтручання. Восьма міжамериканська конференція (Ліма, 24 грудня 1938 р.) вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму міжнародного права як принцип: «Втручання будьякої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої держави недопустиме».

У Статуті ООН (п. 7 ст. 2) заборону втручання «у справи, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права. Авторитетне тлумачення принципу невтручання дано в Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 p., Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., Декларації про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 p.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.

На сьогодні принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) утримуватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; 5) утримуватися від збройного втручання; 7) утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суверенних прав; 8) утримуватися від надання допомоги під-

226

її

Принцип територіальної цілісності держав

ривній терористичній діяльності; 9) забороняти організації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення, змшу державного ладу іншої держави.

Слід мати на увазі, що вказані зобов'язання стосуються всіх суб'єктів міжнародного права.

При визначенні «справ, які, по суті, входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. Поперше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобов'язаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, становище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).

По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним сшвтовариством до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події держави як такі, що становлять загрозу міжнародному миру та безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.

По-третє, певні суспільні відносини можуть розвиватися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із міжнародних угод і деякі інші).

Критерієм визначення «внутрішньої компетенції держави» є її міжнародні зобов'язання і практика.

Принцип територіальної цілісності держав

В універсальному міжнародному праві принцип територіальної цілісності держав функціонує в основному у звичаєво-правовій формі.

Історія його становлення така ж давня, як і історія становлення принципу невтручання. Та й, по суті, ці процеси майже збігаються. Спочатку принцип територіальної цілісності закріплювався у двосторонніх угодах. Потім долучилося конституційне законодавство, особливо актив-

227

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

но в період буржуазних революцій. Французький декрет 22—27 травня 1790 р. (частково включений до гл. VI Конституції 3 вересня 1791 р.) проголошував: «Віднині французький народ забороняє собі розпочинати будь-яку війну, спрямовану на збільшення його теперішньої території».

Революційні події вплинули на активізацію доктринального обгрунтування необхідності визнання територіальної цілісності держав.

Статут Ліги Націй (ст. 10) вимагав поваги до збереження територіальної цілісності держав. Але це не було проголошенням принципу хоча б тому, що прийняття самого Статуту відбувалося на тлі визнання територіальних змін у Європі (і часто далеких від добровільних).

Лише з прийняттям Статуту ООН можна говорити про утвердження в міжнародному праві зазначеного принципу, хоч сам Статут ООН формулює цей принцип через заборону загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із цілями ООН (п. 4 ст. 2).

Невідповідність формулювань Статуту Ліги Націй (територіальна цілісність) і Статуту ООН (територіальна недоторканність) зумовили появу різних найменувань принципу: принцип територіальної цілісності держав, принцип територіальної недоторканності держав, принцип недоторканності та цілісності державної території тощо.

Очевидно, що у Статуті ООН дається більш ґрунтовне забезпечення правом: не тільки цілісність території в її матеріальному вираженні, а й у правовому (заборона зазіхань без загарбання).

Першим документом, у якому держави спробували на універсальному рівні відобразити основні елементи принципу територіальної цілісності (не вказуючи на сам принцип), була Декларація принципів міжнародного права 1970 р. У Декларації йдеться про те, що: а) обов'язком держави є «утримання від будь-яких дій, спрямованих на порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни»; б) «територія держави не повинна бути об'єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили в порушення Статуту ООН»; в) «територія держави не повинна бути об'єктом

11

Принцип територіальної цілісності держав

набуття іншою державою в результаті загрози силою або її застосування»; г) не повинні визнаватися територіальні привласнення, отримані за допомогою сили або загрози її застосування.

Декларація обумовлює, що ці положення не можуть виводитися всупереч Статуту ООН чи іншим міжнародним угодам, укладеним до її прийняття.

Становлення принципу територіальної цілісності держав активніше відбувалося завдяки його регіональному утвердженню. 1948 р. Статут Організації американських держав закріпив: «Територія держави є недоторканною, не може бути предметом воєнної окупації або інших видів насильства, прямо чи опосередковано застосованих іншими державами незалежно від мотиву, а також від того, що ці заходи мають тимчасовий характер. Не будуть визнаватися територіальні привласнення або інші спеціальні вигоди, які одержані силою або шляхом застосування будьякого іншого способу примусу». Згодом арабські держави закріплюють у ст. V Пакту ЛАД норму захисту територіальної цілісності держав. 1963 р. африканські держави проголошують у преамбулі, ст. 2 і 3 Хартії Організації африканської єдності захист територіальної цілісності метою ОАЄ (ст. 2), обов'язком африканських держав керуватися принципом територіальної цілісності (ст. 3).

В 1975 р. у ст. IV Заключного акта Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі «Територіальна цілісність держав» учасники наради записали, що вони «будуть поважати територіальну цілісність одна одної... Дер- жави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної на об'єкт воєнної окупації або інших прямих чи опосередкованих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт набуття за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація або привласнення таким чином не будуть визнаватися законними».

На сьогодні принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов'язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних із цілями та принципами Статуту ООН, стосовно: 1) територіальної цілісності; 2) політичної незалежності; 3) єдності будь-якої держави; 4) дій, які являють собою застосування сили або загрози нею; 5) перетворення території на об'єкт привласнення прямо чи

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

опосередковано, застосовуючи силу в порушення міжнародного права. За державами закріплено право визнання окупації незаконною.

Коли йдеться про територіальну цілісність і недоторканність держави, то маються на увазі і її природні ресурси, природне середовище (що не може бути, зокрема, об'єктом забруднення з боку інших держав), правовий режим певних територіальних ділянок держави тощо.

Суб'єктами зобов'язань принципу територіальної цілісності держав є всі суб'єкти міжнародного права.

Принцип непорушності державних кордонів

В сучасному міжнародному праві утвердився принцип непорушності державних кордонів, і майже під такою назвою функціонує інститут. Іноді з метою розрізнення інститут називають інститутом недоторканності державних кордонів. Ототожнення цих правових явищ буває настільки всебічним, що деякі автори (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов, М. В. Філімонова та ін.) говорять про два принципи, що нібито в універсальному міжнародному праві функціонує принцип недоторканності державних кордонів, а на регіональній основі (зокрема в Європі, США і Канаді) — принцип

непорушності державних кордонів.

Сучасному універсальному міжнародному праву приписуються властивості, яких воно, на жаль, нині не має. Для нього характерний інститут державних кордонів, а принципу непорушності державних кордонів як універсальної імперативної норми в ньому ще не склалося. Норми цього інституту є диспозитивними за своєю природою, створюються, як правило, на двосторонній основі і присвячені регулюванню конкретних питань, зокрема: встановленню, зміні державних кордонів, режиму прикордонної лінії, прикордонному режиму, порядку перетинання державних кордонів тощо.

У вказаному інституті діють і такі норми, які часто називають принципами, зокрема: принцип uti possidetis (кордон нової держави там, де він був у держави-попе-

230

12 Принцип непорушності державних кордонів

редниці), принцип мовчазної згоди (як умова мовчазного визнання державного кордону), принцип естоппеля (невизнання заперечень тих кордонів, які були раніше) та ін.

Ці принципи не є імперативними нормами і не можуть вважатися такими, що мають вищу юридичну силу в універсальному міжнародному праві. Міжнародний Суд ООН у розв'язанні конфліктів з приводу державного кордону в кожному конкретному випадку приймав рішення на основі різних принципів: в англо-норвезькому спорі про риболовну зону (1951) і бельгійсько-голландському спорі про деякі прикордонні землі (1959) — на принципі мовчазної згоди; в камбоджійсько-таїландському спорі про храм Преах Віхеар (1962) — на принципі uti possidetis і принципі мовчазної згоди; у спорі між Данією та Норвегією про Східну Гренландію Постійна Палата міжнародного правосуддя керувалася принципом естоппеля.

Принцип непорушності державних кордонів як імперативна норма утвердився лише у відносинах європейських держав, США і Канади. Історія його становлення, якщо порівнювати з міжнародно-правовими реаліями, досить блискавична.

В середині 70-х років СРСР укладає з ФРН договір, у якому закріплюється принцип непорушності державних кордонів. Одразу ж після цього ФРН укладає договори з Польщею, НДР і Чехо-Словаччиною, в яких також записується зобов'язання дотримуватися принципу непорушності державних кордонів.

У листопаді 1972 р. принцип непорушності державних кордонів визнається в «Принципах співробітництва між СРСР і Францією», а трохи раніше (ЗО травня 1972 р.) —

врадянсько-американському комюніке.

ВЗаключному акті НБСЄ 1975 р. держави-учасниці вже без особливих дискусій визнали, що вони «розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав у Європі, а тому вони будуть утримуватися нині і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони». Тут важливо наголосити на тому, що держави досить прискіпливо («кордони одна одної», «кордони всіх держав Європи», «на ці кордони») визначають сферу застосування принципу.

На сьогодні принцип непорушності державних кордонів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зо-

231

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

бов'язання в європейському регіоні: 1) визнати наявні кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встановлені згідно з міжнародним правом; 2) визнати непорушність кордонів усіх держав Європи; 3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі і в майбутньому; 4) відмовитися від будьяких зазіхань на наявні кордони нині і в майбутньому; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.

Принцип непорушності державних кордонів діє навіть у разі докорінної зміни обставин, за яких укладався міжнародний договір (п. 1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р).

Принцип мирного врегулювання спорів

Принцип мирного врегулювання спорів — один з небагатьох у сучасному міжнародному праві, історія загального визнання якого (на жаль, не загального дотримання) сягнула за вікову позначку. А в правосвідомості людей ця ідея закріпилася як імперативний постулат понад два тисячоліття тому. Вже М. Т. Цицерон нічого нового не сказав, коли писав: «Спори вирішуються або обговоренням, або фізичною силою. Останнє властиве для звірів, а до сили потрібно

вдаватися у крайніх випадках».

В 1899 р. 26 держав підписують у Гаазі Конвенцію про мирне розв'язання міжнародних сутичок (згодом усіма, хто її підписав, було ратифіковано), в якій уже перша стаття проголошує: «З метою попередити по можливості звернення до сили у відносинах між державами Договірні Держави погоджуються докладати всіх зусиль для того, щоб забезпечити мирне вирішення міжнародних незгод». 1907 р. на Гаазькій конференції така ж стаття вноситься в Конвенцію про обмеження застосування сили при відшкодуванні боргових зобов'язань.

У Статуті Ліги Націй ст. 12, 13, 15—17 не тільки формулюють основні вимоги мирного вирішення спорів, а й уперше закріплюють їх як правові імперативні зобов'язан-

13

Принцип мирного врегулювання спорів

ня держав-членів між собою і щодо держав, які не є членами Ліги Націй.

У період між двома світовими війнами вимога мирного розв'язання спорів закріплюється в Женевському протоколі про мирне вирішення міжнародних спорів (1924), у Паризькому пакті 1928 р. (ст. 11 пакту Бріана-Келлога проголошувала: «Високі договірні сторони визнають, що врегулювання або вирішення всіх спорів та конфліктів, які можуть виникнути між ними, хоч би якого характеру чи походження вони були, завжди повинні здійснюватися тільки мирними засобами»), в Генеральному акті Асамблеї Ліги Націй 1928 р. (акт складався із серії договорів, кожен з яких, зокрема, закріплював необхідність мирного розв'язання спорів), у Генеральній конвенції про міжамериканську процедуру примирення (1929), Міжамериканському антивоєнному договорі про ненапад та процедуру примирення тощо.

Універсальне закріплення як принцип сучасного міжнародного права принцип мирного вирішення спорів знайшов у Статуті ООН (п. З ст. 2): «Всі Члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і справедливість».

Під впливом Статуту ООН десятки країн внесли до своїх конституцій зобов'язання мирно вирішувати міжнародні спори (Франція (1946) — преамбула, Японія (1947) —

ст. 9, Італія (1947) - ст. 11, ФРН (1949) - ст. 26 та ін.)

Таким чином, принцип мирного вирішення спорів юридично визнаний не тільки в міжнародному праві, а й на національному рівні. Але на цьому розвиток принципу не завершився. Важливим етапом у покращанні його тлумачення і подальшому утвердженні було прийняття Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., Заключного акта НБСЄ 1975 p., Підсумкового документа Наради НБСЄ у Валети (Мальта, 1991) щодо «Механізму НБСЄ з урегулювання спорів» та ін.

На сьогодні принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'я- зання: 1) вирішувати всі свої суперечки і розбіжності виключно мирними засобами; 2) врегульовувати спори в найкоротший термін; 3) не зупиняти процесу мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень; 4) викори-

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

стовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби (переговори, розслідування, посередництво, арбітраж, судове розслідування, інші засоби на власний вибір, узгоджені до виникнення спору); 5) утримуватися від ультимативності; 6) утримуватися від будь-яких дій, які можуть поглибити напруженість; 7) враховувати інтереси іншої сторони — учасника спору; 8) виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

Здійснення принципу мирного розв'язання міжнародних спорів забезпечено належними інституційними механізмами як на універсальній, так і на регіональній основах. Практично всі відомі регіональні організації безпеки створили власну структуру мирного розв'язання міжнародних спорів: Ліга арабських держав — Раду Ліги і спеціалізований юридичний комітет, Організація африканської єдності — Комісію з питань посередництва, примирення та арбітражу, Організація американських держав — Раду ОАД, потім Міжамериканський комітет миру, а згодом Постійну Раду, Організація з питань безпеки та співробітництва у Європі — Суд і Комісію з питань примирення.

На відміну від становлення і розвитку інших принципів сучасного міжнародного права для принципу мирного вирішення спорів є характерною стабільність, послідовність визнання, різнобічне докладання зусиль державами для його практичного зміцнення, починаючи з Гаазької конференції миру 1899 р.

Принцип поваги прав та основних свобод людини

Принцип поваги прав та основних свобод людини вперше було сформульовано як самостійний принцип у Заключному акті НБСЄ 1975 р. Але й до сьогодні серед науковців до нього залишилося двояке ставлення. З одного боку, ніби всі, хто взагалі визнає такі принципи міжнародного права, погоджуються, що такий принцип існує, з іншого — сумніваються, чи не випереджаємо ми подій. Найкращим порадником тут

може бути лише прак-

234

_____ 14

Принцип поваги прав та основних свобод людини

тика. А вона свідчить, що найактивніше питання прав людини розробляли буржуазні революції. Так, у США було прийнято конституційні положення стосовно прав людини, у Франції — Декларацію прав людини (1789). Робляться перші спроби відстояти права людини і в міжнародному праві: заборона работоргівлі, припинення торгівлі жінками й дітьми, припинення обігу порнографічних видань і торгівлі ними, попередження і припинення тероризму та ін.

Створюються перші міждержавні об'єднання (наприклад, у 1919 р. Міжнародна організація праці) з метою покращання прав та умов життєдіяльності людини.

Але Друга світова війна показала, що поодинокими заходами цієї проблеми не вирішити. Саме тому у Статуті ООН після завдання позбавити людство від війни поставлено мету «знову утвердити віру в основні права людини». Статут ООН визначає як мету цієї організації «заохочування та розвиток поваги до прав людини та основних свобод для всіх» (п. З ст. 1, ст. 55). Це вплинуло на активізацію роботи в галузі прав людини та активне напрацювання відповідного правового матеріалу. 1 вже сьогодні можна говорити, що це одна з найбільш нормативно забезпечених сфер міжнародного права. Вкажемо лише на деякі, найважливіші акти в цій сфері: Загальна декларація прав людини 1948 p.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і факультативні протоколи до нього; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. Паралельно укладаються численні конвенції щодо спеціальних аспектів прав людини: запобігання злочинам геноциду і покарання за нього 1948 р., про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 p.; конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принизливих для людської гідності видів поводження і покарань, права дитини, про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та ін.

Активно напрацьовується нормативний матеріал: МОП — у галузі трудового, соціально-економічного забезпечення прав людини, ЮНЕСКО — в галузі освіти, науки, культури та іншими спеціалізованими організаціями у відповідних їм галузях. Паралельно створюється нормативноправовий матеріал на регіональній основі. Нині функціонують: Європейська конвенція про захист прав людини

235

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

та основних свобод 1950 р. (доповнена протоколами, на порядку денному — утвердження дванадцятого протоколу), Європейська хартія прав людини, Американська конвенція прав людини 1969 p., Африканська хартія прав людини і народів 1981 p., Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р. та ін.

Уже до середини 70-х років галузь прав людини була нормативно найбільш забезпеченою в міжнародному праві. Тут функціонувало понад 200 багатосторонніх конвенцій універсального і регіонального, загального і спеціалізованого аспектів дії. Тому проголошення принципу поваги прав і основних свобод людини в Заключному акті НБСЄ 1975 р. як самостійного було сприйнято як належне. Наступним етапом у розвитку цього принципу стало вироблення прав та обов'язків держав інших суб'єктів міжнародного права щодо його дотримання. В цьому напрямі значних результатів було досягнуто в межах ОБСЄ: в Підсумковому документі Віденської зустрічі (1989); Паризькій хартії для нової Європи (1990); в Підсумковому документі Копенгагенської зустрічі (1990) — так званій Копенгагенській конституції тощо. Важливим було прийняття в 1993 р. Віденської декларації і Програми дій на Всесвітній конференції з прав людини, організованій ООН.

На сьогодні принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права, насамперед на держави, такі основні права та обов'язки: 1) обов'язок поважати права людини та основні свободи незалежно від статі, раси, мови, релігії; 2) обов'язок сприяти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод; 3) обов'язок поважати право людини на об'єднання з іншими, свободу особистості сповідатися одноособово або спільно з іншими; 4) обов'язок поважати право національних меншин на рівність перед законом, надавати їм повну можливість користуватися правами людини та основними свободами і захищати їхні законні інтереси в цій галузі; 5) обов'язок визнавати право людини знати свої права та свободи і захищати їх;

6)обов'язок дотримуватися міжнародних пактів, декларацій та угод з прав людини, якщо вони ними пов'язані;

7)обов'язок приймати законодавчі акти і вживати інших заходів, які є необхідними для забезпечення міжнародно

236

15

Принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею

визнаних основних прав і свобод людини; 8) обов'язок гарантувати людині, права якої порушено, ефективні засоби захисту.

Кожна людина має сьогодні право звертатися до міжнародних структур для захисту своїх прав. Для цього створено відповідний інституційний механізм на універсальній і регіональній основі: в рамках ООН — Верховний комісар ООН з прав людини, Комісія з прав людини, Підкомісія щодо попередження дискримінації і захисту меншин, Комісія з проблем становища жінок, Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань тощо; на регіональній основі: Суд Європейського Союзу, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії, Міжнародний трибунал з питань Руанди та ін.

Принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею

У своєму розвитку цей принцип пройшов чотири основні етапи: 1) проголошення принципу національності (період буржуазно-демократичних революцій); 2) визнання як принцип самовизначення (період після Першої світової війни); 3) проголошення у Статуті ООН як принципу рівноправності і самовизначення народів; 4) закріплення в Заключному акті НБСЄ принципу рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею. Кожен із зазначених етапів являє собою не тільки зміну формулювання, а й певний напрям дії принципу, його наповнення

політичним або юридичним змістом тощо.

У науці міжнародного права ставлення до цього принципу неоднозначне: від визнання дії цього принципу стосовно всіх народів до обмеження його сферою колоніально залежних народів (Д. Саксена, А. Ейде та ін.) і до повного невизнання (М. Сібер, Д. Тіам, Ш. Вішер, А. Яковідес, К. Іглтон, А. Коббан та ін.). Остання думка широко пропа-

237

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

гується фактично після завершення процесу деколонізації. А отже, це є своєрідною формою згортання принципу.

Багато вчених радянської школи міжнародного права щодо цього принципу пройшли шлях від беззастережного визнання до майже так само беззастережного заперечення. Останнє є характерним явищем для пострадянського періоду. В одних (Г. В. Ігнатенко, О. І. Тіунов та ін.) воно зумовлене «необхідністю забезпечити оберігання суверенних держав від сепаратистських рухів, довільних дій, орієнтованих на розкол суверенної держави», в інших (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв та ін.) — «забороною використовувати цей принцип екстремістами, націоналістами, які рвуться до влади і прагнуть для цього роздробити існуючу державу», ще в інших (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов та ін.) — тим, щоб «цей принцип не здійснювався із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності та політичній єдності суверенних держав». Очевидно, що в подібних мотиваціях превалюють елементи доцільності над суто правовими.

Юридичне існування принципу рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею випливає не тільки із Статуту ООН, а і з Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1996 р. (ст. 1), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 1) та ряду інших міжнародно-правових актів.

У Заключному акті НБСЄ 1975 р. записано: «Всі народи мають право в умовах свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні і здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток».

Важливими для тлумачення і подальшого розвитку принципу були Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. і Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. В останній прямо підкреслено, що «створення суверенної незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення».

На сьогодні принцип рівноправності і права народів розпоряджатися власною долею передбачає за суб'єктами

238

/6

Принцип співробітництва

міжнародного права такі права та обов'язки: 1) обов'язок поважати рівність народів і націй; 2) обов'язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею; 3) право народів жити в умовах повної свободи; 4) право визначати, коли захочуть і як захочуть, свій внутрішній і зовнішньополітичний статус; 5) право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток; 6) право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами; 7) право просити і отримувати підтримку відповідно до цілей та принципів Статуту ООН, у разі позбавлення їх права на самовизначення насильницьким шляхом.

Право народу і нації розпоряджатися власною долею і в період деколонізації не позбавляє права на відокремлення та утворення самостійної держави, на об'єднання з іншою державою або на приєднання до іншої держави.

Обов'язок суб'єктів міжнародного права — поважати права, передбачені принципом рівноправності і права народів розпоряджатися власною долею і сприяти їх здійсненню як індивідуально, так і шляхом сумісних, спільних дій.

Принцип співробітництва

Ідея необхідності, обов'язку держав співпрацювати в науці міжнародного права висловлювалася вже наприкінці XIX ст. З основної ідеї міжнародного права, яким встановлюється спілкування держав, випливає, зрештою, право і обов'язок кожної держави підтримувати постійні відносини з усіма іншими членами міжнародного правового

спілкування.

На практиці цю ідею було реалізовано лише у Статуті ООН, преамбула якого і п. З ст. 1 зобов'язують держави — члени ООН «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Обов'язок держав співробітничати між собою проходить через весь Статут ООН, особливо чітко він фіксується у ст. 11, 13, гл. ЇХ та ін.

239