Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а VIII Суб'еісти міжнародного права

б'єктність? Суд відповів так: «П'ятдесят держав, складаючи значну більшість членів міжнародного спілкування, мають можливість відповідно до міжнародного права створювати організацію, що володіє об'єктивною міжнародною правосуб'єктністю, а не лише правосуб'єктністю, яку визнають тільки вони». Цей висновок швидко знайшов своїх прихильників (М. Соренсен, А. Серені та ін.). Підтвердженням тому є укладання міжнародною організацією угоди з державами, які не є її членами.

Міжнародна правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави

В сучасній міжнародно-правовій доктрині правосу- б'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, можна вважати загальновизнаною. Водночас немає такої одностайності щодо носіїв цього права та обсягу правосуб'єктності в різних носіїв. Одні автори (К. А. Бекяшев, Л. П. Ануфрієва, М. Є. Волосов, Г. К. Дми-трієва, Г. М. Мелков, В. П. Панов, Г. С. Стародубцев та ін.) гадають, що коли йдеться про міжнародну правосуб'єктність націй і народів, то маються на увазі ті з них, які перебувають у колоніальній залежності і позбавлені власної державності. Такими вони вважають 15 територій (Американське Самоа, Бермуди, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Гуам, Нова Каледонія, острів Святої Олени, Підопічні території тихоокеанських островів, Західна Сахара та

ін.).

Очевидно, що подібне прагматичне визначення су- б'єкта міжнародного права є досить уразливим. Правовою основою міжнародної правосуб'єктності народу, нації, які борються за створення незалежної держави, є передусім принцип самовизначення народів і націй. Це, як правило, визнають усі. Але відомо, що Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. поширює дію принципу не тільки на підопічні та самоуправні території, чи інші території, які ще не здобули

Міжнародна правосуб'єктність народу

незалежності (п. 5). У Декларації прямо сказано: «Всі народи мають право на самовизначення; в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний та культурний розвиток» (п. 2).

Науці міжнародного права (П. Манчіні, А. П'єрантоні, Г. П. Задорожний, П. Лоран, Ф. Ф. Мартене, М. М. Капустін та ін.) відома й протилежна концепція, за якою «безпосереднім суб'єктом міжнародного права та діячами в галузі міжнародного спілкування є незалежні народи». Концепція не мала шансу на успіх, оскільки позбавляла більшість учасників міждержавних відносин права на правосуб'єктність (на права). Виникають протилежні твердження. Уже в першій половині XX ст. активно підтримується думка (Б. Ривлін, В. Фрідман, Л. Гудрич, Е. Хамбро та ін.), що міжнародна правосуб'єктність нації, народу не є правовою категорією.

Аналіз теорії і практики міжнародного права з цього питання свідчить про таке:

1. Значна більшість фахівців міжнародного права визнають міжнародну правосуб'єктність за учасниками націо- нально-визвольного руху. Саме таке поняття вживається в рамках ООН. Терміни «нація», «народ» вважаються такими, що важко підлягають визначенню. А спроби визначення або залишаться марними, або можуть тільки посилити міжнародне напруження.

2. Правосуб'єктність учасника національно-визвольно- го руху за своєю суттю є перехідною до державної (кінцева мета національно-визвольного руху — створення незалежної держави). Тому її ще називають правосуб'єктністю держави, яка перебуває в процесі становлення. Вважається (Я. Броунлі), що коли йдеться про правосуб'єктність держави, яка перебуває в процесі становлення (варіант: зародження), в основі правосуб'єктності лежить не тільки принцип самовизначення, а й принцип наступництва політичного утворення. Це покладає відповідальність на державу (після формування її як держави) дотримуватися зобов'язань, які вона взяла на себе в правових актах, прийнятих до незалежності. Правовими витоками доктрини (принципу) наступництва є правосуб'єктність несамоврядного народу. Отже, ми знову повертаємося до міжнародної правосуб'єктності народу.

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

3.Правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, має перехідний, тимчасовий характер. З припиненням такої боротьби змінюється статус

їїучасника. У процесі боротьби на націю, народ, які її ведуть, поширюються всі права та обов'язки учасника міжнародного конфлікту, тобто принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних конфліктів тощо (див. Додатковий протокол 1 до Женевських конвенцій 1949 p., який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, прийнятий 1977 p.).

4.Деякі теоретики і практики міжнародного права особливо наголошують у статусі народу і нації, які борються за створення незалежної держави, на факторі «боротьби». Це дає їм підставу називати таких суб'єктів міжнародного права «стороною, яка воює, яка повстала». За такими суб'єктами вони визнають право вступати у правові відносини, зокрема укладати міжнародні угоди з іншими державами або іншими сторонами, які воюють, які повстали. Вказані угоди будуть дійсними в міжнародноправовому плані.

5.Нації, народи, які борються за створення незалежної держави, не є універсальними (як держава) суб'єктами міжнародного права. Вони можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які постають на основі принципу самовизначення. Самовизначення охоплює як політичний статус, так і економічний, соціальний та культурний розвиток. Волевиявлення народу (нації), що не має відношення до самовизначення (в міжнародно-правовому значенні цього терміна), як-от: прийняття закону шляхом референдуму, вибори депутатів парламенту, президента тощо не є складовими міжнародної правосуб'єктності нації, народу. То є реалізація власних внутрішньодержавних, конституційних норм. Водночас волевиявлення народу (нації) стосовно приєднання до іншої держави або відокремлення від існуючої є діями, що підпадають під норми, які є складовими міжнародної правосуб'єктності. 1 хоч у таких випадках елемент боротьби може бути відсутнім (що буває дуже рідко), проте очевидним є створення нової держави.

6.З прийняттям Декларації про принципи міжнародного права (1970), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст. 1), Міжнародного пакту про еко-

322

Міжнародна правосуб'єктність народу

номічні, соціальні та культурні права (ст. 1), Заключного акта Наради в Гельсінкі (1975) та інших джерел міжнародного права домінуючою стала міжнародно-правова думка, що міжнародно-правовою суб'єктністю володіє не тільки нація (народ), яка бореться за незалежну державу, а кожна, зокрема, навіть і ті, які вже завоювали цю незалежність. В принципі це так, якщо боротьба за незалежність держави завершується актом проголошення незалежності. Тоді необхідно правосуб'єктність продовжувати на якихось інших засадах, аніж боротьба за незалежну державу.

Якщо під боротьбою нації (народу) за створення (розвиток) незалежної держави розуміти вільний (без втручання іззовні) вибір політичного статусу, здійснення свого економічного, соціального і культурного розвитку, то очевидно, що під таку правосуб'єктність підпадає кожна нація (народ).

Проголошенням незалежності констатується факт політичного статусу держави. Але, по-перше, за волею нації (народу) він може змінюватися, а, по-друге, ще потрібно закріпити економічну, культурну та інші сторони незалежності. А це актом проголошення не досягається. Це постійна діяльність. Створення, розвиток незалежної держави — то є діяльність, що стосується всіх націй (народів) без винятку (зрозуміло, якщо вони хочуть бути незалежними).

Для одних це боротьба збройна, для інших — мирна. Але якщо перша має своє закінчення, то друга — постійна. Отже, термін «міжнародна правосуб'єктність народу (нації), який бореться за створення (розвиток) незалежної держави», має право на існування. Він не звужує кількості суб'єктів, а лише підкреслює їхню постійну функцію.

Принцип самовизначення нації (народу) передбачає волевиявлення не тільки шляхом примусу (як то часто буває до проголошення акта незалежності). Народи колишнього Радянського Союзу домоглися мирного проголошення акта незалежності. Але боротьбу (мирну) за створення (розвиток) незалежної держави вони продовжують і сьогодні. Так буде постійно, якщо вони не відмовляться від своєї незалежності.

Кожний народ має право на зносини з іншими су- б'єктами міжнародного права. Здійснює він це право че-

323

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

рез державу, а в разі відсутності державності — через органи квазідержавного характеру. Це ж правило випливає з права народу (нації) укладати міжнародні угоди і реалізовувати їх, отримувати захист та допомогу від інших су- б'єктів міжнародного права тощо.

Якщо народ (націю) не влаштовує те, як держава реалізовує його потреби, він має право замінити державні структури новими або відмовитися від деяких старих. І це також є наслідком дії його права на самовизначення, його правосуб'єктності, його боротьбою за незалежну, ефективно функціонуючу державу.

Боротьба за незалежну державу — це не обов'язково відокремлення від іншої держави. За це сьогодні борються поодинокі нації (народи). За незалежний політичний статус, за вільне забезпечення свого економічного, соціального, культурного розвитку борються всі нації (народи).

Особливі види міжнародної правосуб'єктності

Іноді цей розділ у науці права називають «Міжнародна пра-восуб'єктність державоподібних утворень». Це справді так, якщо розглядати наявних суб'єктів міжнародного права сьогодні. Якщо ж до питання підходити з урахуванням історії розвитку суб'єктів міжнародного права, то термін «державоподібні

утворення» суттєво звужує їх коло.

Так, свого часу суб'єктом міжнародного права визнавався орден Іоаннітів (Мальтійський рицарський орден). Він не здійснював функції влади, але володів активним і пасивним правом посольства. Посли Мальтійського ордену були акредитовані в Іспанії, Франції, Італії, СанМаріно, Гаїті і належали до дипломатичного корпусу цих країн. У свою чергу, посли цих країн були акредитовані при Мальтійському ордені. Орден мав своїх представників у Червоному Хресті, Міжнародній організації у справах біженців.

У судовому порядку міжнародна правосуб'єктність Мальтійського рицарського ордену була визнана в 1935 р.

324

Особливі види міжнародної правосуб'єктності

у справі проти Ордену. 28 червня 1945 р. італійський касаційний суд у Римі підтвердив міжнародну правосуб'єктність Мальтійського ордену.

Суб'єктами міжнародного права вважали також католицьку церкву, Червоний Хрест та інших учасників міжнародних відносин. У практиці міжнародно-правових відносин зазначені доктрини не завжди або недостатньо доказово підтверджувалися.

Стосовно вільних міст як особливих суб'єктів міжнародного права зазвичай не було розбіжностей ні в теорії, ні в практиці. Вільні міста здійснювали функції держави, володіли правами свого самоврядування, загальними юридичними правами і виконували обов'язки, характерні для суб'єкта міжнародного права.

В історії відомі понад сто вільних міст, яким були властиві права суб'єкта міжнародного права. Це Амстердам, Бремен, Великий Новгород, Гамбург, Дерпт, Кенігсберг, Кіль, Любек, Ревель, Регенсбург, Рига, Франкфурт-на- Майні, Штральзунд та ін. Міжнародно-правовий статус цих міст, як правило, визнавався міжнародними угодами. Але були й такі, міжнародно-правовий статус яких (Бремен, Гамбург, Любек) визнавався без укладення спеціальних міжнародних угод, тому що склався історично.

За Віденським трактатом 1815 р. «вільним, незалежним і зовсім нейтралізованим містом» визнано Краків з територією навколо нього: «Вільна республіка Краків». Щоправда, «незалежність» Кракова була дещо умовною, оскільки він діяв під протегуванням Росії, Австрії і Пруссії. В 1846 р. ці держави уклали новий договір, за яким Краків ввійшов до складу Австрії.

За Версальським мирним договором 1919 р. Німеччина відмовлялася від прав на Гданськ (Данциг), і останній проголошувався вільним містом під протегуванням Ліги Націй (ст. 100—108). За польсько-данцизькою конвенцією (1920) Данциг було введено в межі польського митного кордону. На Польщу покладалися обов'язки здійснювати від імені Данцига право зовнішніх відносин, захищати інтереси жителів міста в інших країнах. На Лігу Націй покладалися обов'язки захищати Конституцію Данцига і стежити за дотриманням його демілітаризованого статусу. Рада Ліги Націй призначала комісара для контролю справ у Данцигу.

325

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

За мирним договором з Італією (1947) було утворено новий суб'єкт міжнародного права — вільну територію Трієст. Цілісність і незалежність Трієсту забезпечувалася Радою Безпеки ООН (ст. 21 п. 1). Щодо неї припинявся італійський суверенітет і до затвердження Статуту Радою Безпеки ООН діяло Положення про тимчасовий режим. Мирний договір з Італією містив у додатку VI Постійний Статут Вільної Території Трієст, який визначав район Трієсту, його цілісність та незалежність, демілітаризований і нейтральний статус, права людини та основні свободи, питання громадянства, офіційних мов, прапора, герба, органів правління, конституції, призначення губернатора, його відповідальності перед Радою Безпеки, прав і повноважень, законодавчої влади, видання законів, здійснення судової влади, бюджету, зовнішніх відносин тощо.

Окремими додатками до договору включалися Положення про тимчасовий режим Вільної Території Трієст і Положення про Вільний порт Трієст. 5 жовтня 1954 р. в Лондоні було підписано Угоду про поділ Вільної Території Трієст між Італією та Югославією.

За резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 181 (II) від 29 листопада 1947 р. передбачався особливий міжнародний режим під управлінням Ради з питань опіки ООН міста Єрусалима. Але в результаті палестинської війни (1948— 1949 pp.) контроль над Єрусалимом було поділено між Ізраїлем (західна частина) та Йорданією (східна частина).

У квітні 1950 р. Рада з питань опіки ООН розробила статус міста під адміністративною владою губернатора, який її здійснював від імені ООН. Проте ще 23 січня 1950 р. Ізраїль в односторонньому порядку проголосив Західний Єрусалим своєю столицею, а після війни 1967 р. видав закон, за яким увесь Єрусалим включався у сферу дії ізраїльського муніципалітету.

Після Другої світової війни особливий міжнародноправовий статус було надано Західному Берліну. Відповідно до угод Європейської консультативної комісії від 12 вересня та 14 листопада 1944 р. в Берліні було встановлено три зони окупації: а) радянський сектор (північно-східна частина Великого Берліна); б) англійський сектор (північно-західна частина Великого Берліна); в) американський сектор (південна частина Великого Берліна).

326

Особливі види міжнародної правосуб'єктності

В 1945 р. з англійського сектора було відділено два райони (Райнікендорф і Веддінг) для окупації Францією.

1 жовтня 1950 р. Західний Берлін проголошує Конституцію, за якою (ст. 1) Берлін стає частиною ФРН, і для нього обов'язкові Конституція та закони ФРН. 8 червня 1950 р. Магістрат північно-східної частини Берліна видає конституційну постанову, згідно з якою ця частина міста проголошується столицею НДР.

За конституцією Західний Берлін здійснював певні права, характерні для суб'єкта міжнародного права, а саме: активне і пасивне посольське право (акредитовані при урядах США, Англії і Франції, а СРСР мав у Західному Берліні Генеральне Консульство), право брати участь у переговорах, укладати угоди з питань зв'язку, телеграфу, поїздок громадян тощо.

З 1990 р. особливий статус Берліна припинено після об'єднання Німеччини.

Міжнародно-правовий статус Ватикану. Держава-місто Ватикан (0,44 км2 територія, 840 чол. населення) — адміністративний центр Римської католицької церкви і резиденція її глави (з 1377 p.). 751 p. франкський король Піпін Короткий за допомогу, надану папою Захарієм (741—752), передав йому римську провінцію (згодом, після взяття її лангобардами Піпін Короткий повертав ці землі папі Стефану II). Так була створена папська, церковна держава, яка проіснувала до 20 вересня 1870 p., коли Рим було завойовано італійськими військами.

Італія запропонувала європейським державам укласти угоду про міжнародно-правовий статус Ватикану, але через франко-прусський конфлікт вона не здобула підтримки. Тоді Італія в односторонньому порядку прийняла 13 травня 1871 р. так званий закон про гарантії, який лише папі надавав свободу зовнішніх зносин з іноземними державами і лише за ним передбачувалася незалежність.

Обурений таким рішенням, папа Пій IX засудив «святотатське порушення кордонів папської держави», відмовився брати гроші від італійської держави і виходити з Ватиканського палацу (проголосив себе «ватиканським в'язнем»). Але це не допомогло у вирішенні суперечностей, які тривали, аж поки папа не пішов (1926) на нові переговори. Пій XI зажадав визнання реальної та ефективної незалежності святого престолу з територією на

327

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

правах необмеженого власника. На територію поширювалася юрисдикція Ватикану. Держави повинні були визнати політичне і територіальне становище Ватикану. Ці та інші пропозиції папа вимагав унести в політичний договір (конкордат) з Італією. Пропозиції (крім міжнародних гарантій і розмірів території) Ватикану були прийняті 11 лютого 1929 р. в Римі. В Латеранському палаці з Муссоліні підписано три документи: політичний договір, конкордат та фінансова конвенція, які дістали назву Латеранських угод. Для міжнародно-правового статусу Ватикану особливе значення має політичний договір, у якому, зокрема, передбачалося: створення на виділеній території державного утворення — міста Ватикан, «абсолютна незалежність» Ватикану у відносинах з Італією та іншими державами, безперечний суверенітет на міжнародній арені, повна власність та юрисдикція в місті Ватикан (ст. 3), суверенітет, зобов'язання Італії не втручатися у внутрішні справи Ватикану (ст. 4); зобов'язання Італії забезпечити відносини з іноземними державами (з транзитом та використанням італійських комунікацій включно); визнання за Ватиканом активного і пасивного права посольства тощо. Стаття 19 договору закріплювала: «Дипломати і представники Святого Престолу, дипломати і представники іноземних держав при Святому Престолі, а також сановники церкви, які приїздять з-за кордону до Ватикану і які мають при собі паспорт держави походження та візу папського представника за кордоном, можуть без будьяких формальностей продовжувати шлях через італійську територію. Те ж саме стосується зазначених осіб, які виїжджають за кордон з міста Ватикан і мають при собі паспорт, виданий Святим Престолом».

З посиланням на Віденський конгрес 1815 р. договір встановлював, що папський нунцій в Італії стане дуаєном дипломатичного корпусу (ст. 12).

Папі належить уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади (основний закон від 7 червня 1929 p.), представництво Ватикану в зовнішніх відносинах (ст. З договору).

Певні зовнішні функції має губернатор Ватикану, який призначається папою і керує адміністративними службами (представляє Ватикан в адміністративних відносинах з Італією). Керівництво зовнішньою політикою здійснює державний секретар.

328

в

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

У державному секретаріаті Ватикану функціонують три відділи: а) в надзвичайних справах; б) у звичайних справах; в) відділ апостольських послань.

Дипломатичні представники Ватикану поділяються на нунціїв, інтернунціїв, надзвичайних посланців і повірених у справах. Вони виконують дві функції: дипломатичну (підтримання стосунків з урядом країни перебування) і релігійну (спостереження за діяльністю католицької церкви в країні перебування).

Уже в перші роки після укладення Латеранських угод апостольська столиця уклала близько 50 конкордатів та міжнародних договорів, створила церковну дипломатичну академію.

Нині Ватикан підтримує дипломатичні стосунки майже зі 100 країнами світу (в тому числі й з мусульманськими та представниками інших релігій), має своє представництво в ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ФАО, МСЕ, ВПС, Європейському Союзі, ООН (спостерігача) та ін.

Після підписання Латеранських угод було прийнято закон про громадянство (7 червня 1929 p.), за яким громадянами Ватикану визнавалися: кардинали, які постійно проживають у Ватикані або Римі; особи, які мають постійну резиденцію у Ватикані з причин сану, посади, призначення або служби; інші особи, яким папа дозволяє мати резиденцію у Ватикані, а також їхні родини (громадянство яких втрачається у разі розлучення, досягнення віку 25 років або одруження). Кардинали і ті, хто мав постійну резиденцію у Ватикані, втрачали громадянство у разі позбавлення сану, посади чи служби у Ватикані або виїзду за його межі на постійне проживання.

Латеранські угоди замінені конкордатом від 18 лютого

1984 р.

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

В питанні міжнародної пра-восуб'єктності фізичної особи наука і практика розвивалися не досить синхронно. Та й у межах науки міжнародного права в цьому питанні

329

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

ніколи не було одностайності. У західній науці міжнародного права питання міжнародної правосуб'єктності фізичної особи розглядалося від її повного невизнання (до кінця XIX ст. включно) до поодинокого визнання (період між двома світовими війнами), до появи шкіл, напрямів, які безумовно визнають таку правосуб'єктність. Проте не можна сказати, що серед західних фахівців міжнародного права сьогодні відсутні опоненти міжнародної правосуб'єктності фізичної особи. Але, як правило, роблять вони це тому, що обстоюють «чистоту» більш загальної концепції (наприклад, нормативістської чи окремих напрямів позитивістського підходу тощо), а не в силу упередженого ставлення до фізичної особи. Так само вони відмовляють у правосуб'єктності іншим учасникам міжнародних правовідносин.

Радянська наука міжнародного права розвивалася в напрямі повного невизнання фізичної особи як суб'єкта міжнародного права. Власне, тут зайве вживати слово «розвивалася», бо, незважаючи на опубліковані монографії, статті з цього питання, їхньою метою було довести тезу: фізична особа не може бути суб'єктом міжнародного права, бо вона ніколи не може ним бути. А за такого ставлення до проблеми особливо винахідливим не станеш.

Коливання або висловлення сумніву з цього питання розцінювалися як спроби підірвати підвалини держави, її суверенітет, у кінцевому підсумку — як антирадянська пропаганда. Тому вчені досить однозначно і прямолінійно висловлювалися (як правило, на початку дослідження проблеми) проти правосуб'єктності фізичної особи, а потім уже «доводили», як шкідливо міркувати інакше. Всі «проти» висловлювалися як директива, а не як теза, що піддягає доведенню. Такі директивні вказівки могли лише трохи відрізнятися за формою незалежно від часу їх висловлення, наприклад: Є. Б. Пашуканіс (1935): «Будь-яка міжнародно-правова норма — звичайна чи договірна — наділяє правами та обов'язками тільки державу, а не окремих громадян»; Ф. І. Кожевніков (1947): «Суб'єктами міжнародного права виступають, як правило, тільки держави. Окремі фізичні особи не можуть бути суб'єктами цього права»; Г. 1. Тункін (1956): «Радянська наука міжнародного права одностайна у визнанні того, що індивіди не є суб'єктами міжнародного права. Будь-який індивід

330

8

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

перебуває під владою держави, на території якої він знаходиться, і підкоряється правопорядку цієї держави»; С В. Черниченко (1974): «Індивіди ні за яких умов не є і не можуть бути суб'єктами міжнародного права»; Г. В. Ігнатенко (1982): «Індивіди перебувають під юрисдикцією відповідної держави і виступають суб'єктами внутрішньодержавних правових відносин. Вони не мають самостійного міжнародного статусу, не володіють юридичною здатністю до незалежного здійснення міжнародних прав та обов'язків і внаслідок цього не є суб'єктами міжнародного права»; П. М. Бірюков (1998): «Індивіда до суб'єктів міжнародного права відносити не можна».

Всі аргументи, які виробила радянська наука міжнародного права в боротьбі з визнанням міжнародної правосуб'єктності фізичної особи, можна звести до таких: 1) суб'єктами міжнародного права можуть бути лише правотворчі учасники міжнародних відносин; 2) суверенітет — це основа міжнародної правосуб'єктності; 3) суб'єкт права повинен бути здатним здійснювати автономну волю; 4) су- б'єкт міжнародного права повинен мати здатність бути учасником контрольного механізму щодо здійснення норм міжнародного права.

Противників міжнародної правосуб'єктності фізичної особи не бентежив той факт, що до індивіда в цьому питанні вони підходять з інших позицій, аніж це передбачено

втеорії права.

Втеорії права до суб'єкта права висуваються дві основні вимоги: 1) учасник таких відносин повинен мати здатність бути носієм суб'єктивних юридичних прав та обов'язків і 2) він набуває такої здатності в силу правових норм. Теорія права не ставить вимоги до суб'єкта права обов'язково мати здатність творити право, володіти суверенітетом чи бути учасником механізму контролю за якістю реалізації норм права. Такі властивості важливі при визначенні характеру, особливості правосуб'єктності, місця учасника правовідносин серед інших суб'єктів права. Категорія «суб'єкт права» визначає, до кого звернено право і на кого розраховані його норми.

Розуміючи це, в останні роки в радянській науці міжнародного права після зняття ідеологічних вимог почали висловлюватися, хоч і не дуже впевнено, інші погляди на міжнародну правосуб'єктність фізичної особи. Одні авто-

ЗЗЇ

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

ри (І. П. Бліщенко) почали закликати «переглянути питання про роль людини в міжнародних відносинах, визнати її суб'єктом міжнародного права другого рівня». Інші (Р. А. Тузмухамедов), віддаючи пріоритет старій догмі, все-таки почали сумніватися в її коректності: «Відомо, що, на відміну від національного права, суб'єктами міжнародного права є не просто носії прав та обов'язків, а те, що, крім іншого, виступає його творцем, чиєю волею створюються норми. Міжнародний правопорядок без'ядерного і ненасильницького світу немислимий, якщо народи, індивіди, їхні громадські організації не зможуть реально здійснювати свою міжнародно-правову суб'єктність». Деякі автори (В. С Верещетін, Р. А. Мюллерсон) уже готові визнати міжнародну правосуб'єктність фізичної особи, але в дуже обмеженій сфері міжнародних відносин: «Індивід щораз більше безпосередньо й тісно стикається з міжнародним правом, розширюється обсяг його міжнародної правосуб'єктності. Більшість міжнародних норм у галузі прав людини дійсно є надто абстрактними і потребують для своєї реалізації прийняття конкретних внутрішньодержавних актів. Проте навряд чи правомірним є відчуження самої людини від міжнародних документів, спрямованих на захист її прав. Гадаємо, що такі договори містять обов'язки держави не тільки перед іншими державами-учасниками конкретного договору, а й перед своїми громадянами».

Нарешті, з'явилися й безумовні прихильники міжнародної правосуб'єктності особи (Н. В. Захарова). Але основним аргументом такої позиції є не міжнародно-правовий матеріал, а ідеологічне твердження, що така постановка питання не нашкодить міжнародному праву: «Визнання міжнародної правосуб'єктності індивіда не викличе ніяких революційних змін у теорії міжнародного права, бо воно не зачіпає державного суверенітету — основи цього права. Зберігається всевладдя держави у визначенні прав та обов'язків своїх громадян. Міжнародна правосуб'єктність індивіда, тобто застосування до індивідів окремих норм міжнародного права, — одна з реалій сучасного міжнародного життя».

Очевидно, що ідеологічне (неправове) заперечення міжнародної правосуб'єктності фізичної особи, як і її ідеологічне обгрунтування, не мають перспектив на міжна-

8

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

родно-правове визнання. Але й такий підхід насторожив деяких авторитетів міжнародного права (Ю. М. Колосов), які готові повернутися до визнання єдиного суб'єкта міжнародного права — держави: «Ми не схильні ігнорувати зростання ролі особи... в розширенні контактів між народами. Визнання поряд із державами міжнародної правосуб'єктності особи... спричинило б встановлення своєрідної ієрархії суб'єктів. У такому разі «ієрархізація» могла б торкнутися й самих держав, що суперечило б принципу їх рівноправності. Варто повернутися до концепції, згідно з якою суб'єктами міжнародного права є лише держави. Що ж стосується решти учасників міжнародних відносин, то вони можуть залишатися в цій ролі як дестинатори міжнародного права».

Зарубіжна наука міжнародного права (А. О. Обіладе, Д. Р. О'Коннел, Дж. Удочі, Л. Дж. Грін, П. К. Менон, Е. Хамбро, Г. Лаутерпахт та ін.) в цілому визнає міжнародну правосуб'єктність фізичної особи. Звичайно, і тут висловлюються певні застереження, але не надто категоричні. Наприклад, Г. Даам: «Індивід має певні права і навіть правоздатність захищати свої права в міжнародних інстанціях. Індивід не затуляється повністю своєю державою»; Я. Броунлі: «Міжнародне право покладає певного роду обов'язки на індивідів як таких»; Л. Опенгейм: «Хоч нормальними суб'єктами міжнародного права є держави, вони можуть розглядати фізичних осіб як таких, що безпосередньо наділені міжнародними правами та обов'язками, і в цих межах робити їх суб'єктами міжнародного права»; А. Фердросс: «В обмежених рамках індивіди можуть безпосередньо зобов'язуватися нормами міжнародного права, і їм можуть надаватися права» та ін.

І в зарубіжній науці міжнародного права вчені часто бувають непослідовними, коли вони в загальних твердженнях виступають категорично проти міжнародної правосуб'єктності фізичної особи, а в аналізі міжнародних договорів наголошують на такій правосуб'єктності.

Очевидно, фактором утвердження міжнародної правосуб'єктності фізичної особи може бути не те або інше твердження науковця, а аналіз міжнародної практики, передусім джерел міжнародного права і судової практики. Втім, доктринальний підхід не слід цілком ігнорувати, адже він може свідчити і про opinio juris sive necessitatis

Г л а в а УІІі Суб'єкти міжнародного права

стосовно правосуб'єктності фізичної особи в міжнародному праві.

Практика міжнародно-правового співробітництва в галузі правосуб'єктності фізичної особи розвивалася в XX ст. у напрямі поступового, але стабільного закріплення її міжнародно-правового статусу. Так, створена 1907 р. у Картаго (Коста-Рика) на основі Вашингтонської конвенції 20 грудня 1907 р. (підписана Коста-Рикою, Гватемалою, Гондурасом, Нікарагуа і Сальвадором) Центрально-Аме- риканська палата правосуддя мала повноваження розглядати позови громадян до держав. Згідно зі ст. 2 Конвенції, «Палата Правосуддя могла приймати на свій розгляд скарги, які можуть бути подані фізичними особами — підданими однієї з центрально-американських країн — проти будь-якого з інших урядів-учасників договору у зв'язку з порушенням договорів або конвенцій, а також інші справи, що мають міжнародне значення; безвідносно до того, чи підтримує цю скаргу власний уряд, чи ні, якщо ж національні можливості, які закони відповідної країни передбачають проти таких порушень, були використані або була очевидна відмова у здійсненні правосуддя».

За десять років існування Палата Правосуддя (1908— 1918) розглянула десять справ, у п'яти з них індивіди виступали проти держави. У чотирьох справах було визнано, що недостатньо використані національні можливості, а в одній позов фізичної особи до держави не було задоволено. На основі Гаазької конвенції (XII) 1907 р. було зроблено спробу створити Міжнародний Призовий Суд, якому надавалися повноваження розглядати позови фізичної особи до іноземної держави (ст. 4). Конвенцію було підписано переважною більшістю держав, які брали участь у Конференції. Суд так і не було створено, позаяк вступ конвенції в силу зумовлювався ратифікацією і набуттям чинності Лондонської декларації 1909 р. про морську війну. Ніхто з держав-учасників конвенції не ратифікував, і Декларація також не набрала чинності.

За Версальським договором (ст. 297) фізичним особам забезпечувалося право позову до Німеччини та інших держав у змішаних арбітражних судах (ст. 304). Дванадцять держав створили такі суди з Німеччиною, вісім — з Австрією, сім — з Угорщиною, по шість — із Болгарією і Туреччиною.

334

8

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

Десятки тисяч позовів фізичних осіб висунуто до Німеччини (близько 30 тисяч — у польсько-німецькому суді, 20 тисяч — у французько-німецькому суді, 10 тисяч — в англо-німецькому суді, до 13 тисяч — в американо-ні- мецькій змішаній комісії). У багатьох їхніх рішеннях, крім іншого, визнавалася міжнародна правосуб'єктність фізичної особи. Так, англо-німецький арбітражний суд у справі «Ледерер проти Німеччини» визначив, що права громадян союзних та асоційованих держав щодо компенсації нанесення їм збитків Німеччиною гарантуються Версальським договором безпосередньо. У справі «Зігвальд, Чарльз проти Німеччини» французько-німецький змішаний арбітражний суд визнав (1926), що міжнародні права громадян щодо Німеччини гарантуються їм ст. 297 (є) Версальського договору і що їм немає необхідності вдаватися до посередництва Франції.

Створений на основі німецько-польської конвенції (1922 р.) Верхньосілезький арбітражний суд розглянув у 1922—1937 pp. понад 2300 позовів фізичних осіб проти держави. У справі «Штейнер і Гросс проти польської держави» суд відкинув, як юридично необгрунтовану, заяву польської держави, що конвенція не передбачає за польськими громадянами права позову проти польської держави, що згідно з принципами міжнародного права особа не має повноважень проти її власної держави. Суд наголосив, що право фізичної особи пред'явити позов до держави гарантується конвенцією незалежно від громадянства особи.

Створений на основі Конвенції з питань урегулювання питань, які виникли в результаті Другої світової війни та окупації, між США, Великою Британією і Францією — з одного боку, та Німеччиною — з іншого (1952), Вищий Реституційний суд отримав право розглядати позови фізичних осіб до Німеччини. Перед цим судом фізичні особи могли виступати як позивачами, так і відповідачами у стосунках із державою.

Дванадцять держав уклали 1953 р. угоду з Німеччиною, за якою в 1954 р. було створено Змішану Комісію. Комісія отримала право розглядати позови фізичних осіб (кредиторів і боржників) до Німеччини. За Конвенцією про Світовий банк (1965) з метою гарантії прав, у тому числі й фізичних осіб, створено Міжнародний Центр з питань урегулювання інвестиційних спорів. Центр дістав

335

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

повноваження розглядати заяви фізичних осіб до держав. Фізичні особи (ст. 25, 28, 36, 53) отримали право у міжнародному арбітражному процесі безпосередньо судитися з державою.

Більш як дві тисячі позовів фізичних осіб до держав розглянув Європейський Суд у правах людини, що значно більше, ніж за всю історію судів було розглянуто міждержавних спорів.

Досить чітко міжнародна правосуб'єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Союзу. У справі «Ван Генд і Лус проти Нідерландів» Суд зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб'єктами визнаються не лише держави, а й громадяни»; Суд, зокрема, встановив, що ст. 9, 12, 13 (2), 16, 31, 32 (1), 37 (2), 48, 52, 53, 59 (1), 60 (3), 85, 86, 92 (1), 95 договору про Європейський Союз прямо формулюють права та обов'язки як держав, так і фізичних осіб.

Згідно зі ст. 44 Американської конвенції з прав людини 1969 р. (вступила в силу 18 липня 1978 р.), за фізичною особою визнається право петиції в Міжамериканську Комісію з прав людини в разі порушення державою її прав.

У рамках ООН укладено ряд міжнародних конвенцій, які не тільки передбачають права та обов'язки держав щодо фізичних осіб, а й наділяють останніх деякими міжнародними правами та обов'язками. Тут насамперед слід назвати Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Факультативний протокол до нього, ст. 1 якого закріплює: «Держава-учасниця Пакту, що стає учасницею цього Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від осіб, які підпадають під його юрисдикцію і які твердять, що вони є жертвами порушень даною державою-учасницею якогось із прав, викладених у Пакті». Як показує аналіз висновків Комітету, він неодноразово визнавав державу винною перед особою (див. «Сандра Лавелас проти Канади», «Суерез де Гуерро проти Колумбії» та ін.).

Безпосередньо формулюються міжнародні права та обов'язки фізичної особи в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966), в Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього

_____Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній ____

(1948), у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1985), Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973), в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979), у Конвенції проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність людини, видів поводження і покарання (1985) та ін.

Звичайно, визначені в них права і свободи фізичних осіб є передусім проявом суверенної волі держав. Але для міжнародної правосуб'єктності суттєвим є не те, ким розроблені права та обов'язки, а їхня суть. Скажімо, обов'язки фізичних осіб не вдаватися до піратства, не використовувати незаконно прапор випливали з міжнародних звичаїв, які лише в 1982 р. були кодифіковані в конвенціях. За злочини проти миру, проти людяності відповідальність у статуті Міжнародного воєнного трибуналу (Нюрнберг) було предбачено вже після їх скоєння. Відповідальність за повітряне піратство та викрадення літаків передбачена цілою системою міжнародних конвенцій.

Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній

Одними з перших, хто поставив питання про визнання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній (ТНК), були правові радники самих компаній.

Точніше сказати: вкотре поставили питання про визнання такої правосуб'єктності, бо транснаціональні компанії існують не одне століття, і за цей час вони побували в різних правових статусах. Відомо, що правовими радниками транснаціональних компаній були Франциско Вітторіа, Франциско Суарес, Альберіко Джентілі та інші знані фахівці. Міжнародна правосуб'єктність Ост-Індської компанії обґрунтовувалася саме такими радниками.

У XX ст. вплив транснаціональних компаній на міжнародні відносини, особливо на міжнародні економічні зв'язки, суттєво зріс. Сьогодні ТНК, в яких частка внутріфірмової торгівлі становить більш як третину світової торгівлі, а також понад дві третини всіх платежів за пере-

337

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

дачі технологій, вирішують не лише економічні, а й принципові політичні питання міжнародного співробітництва. Державні заколоти, економічні кризи в країнах, оголошення платіжної неспроможності, банкрутства тощо часто є результатом, виконаним на замовлення певної ТНК.

Водночас ТНК, не обтяжені бюрократичними структурами, досить оперативно можуть вирішити як власні, так і державні проблеми. Завдяки власним капіталам і технологіям вони здатні піднести економіку навіть тих країн, яким не змогло допомогти міждержавне співробітництво. Проблеми боргів країн, що розвиваються, сьогодні вирішити практично неможливо без участі ТНК.

Сам термін «транснаціональні компанії» на сьогодні не є сталим. Поряд з ним уживають терміни: «транснаціональні корпорації», «багатонаціональні компанії-корпо- рації», «мультинаціональні компанії-корпорації», «глобальні компанії-корпорації», «наднаціональні компанії-корпо- рації», «транснаціональні компанії-корпорації» та ін.

Через те, що деякі ТНК, наприклад «багатонаціональні компанії», можуть належати державам чи ефективно контролюватися ними, деякі західні вчені, за аналогією з міжнародними економічними організаціями, висловлюють думку про набуття такими ТНК правосуб'єктних властивостей. Не виключають можливості набуття міжнародної правосуб'єктності й деякі вчені з країн близького зарубіжжя. Щоправда, аргументи на користь правосуб'єктності ТНК в них менш переконливі. Наприклад, С. В. Черниченко вважає: «Якщо допустити, що індивіди можуть бути суб'єктами міжнародного права, то тоді логічним буде висновок про можливість набуття міжнародної правосу- б'єктності і ТНК».

Спроби регулювати діяльність ТНК здійснюються як окремими державами, так і групами держав і через міжнародні організації. Загальним положенням є принцип, закріплений у Хартії економічних прав та обов'язків держав (ст. 2): кожна держава має право регулювати і контролювати діяльність транснаціональних корпорацій у межах своєї національної юрисдикції і вживати заходів для того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам, постановам і відповідала її економічній та соціальній політиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручатися у внутрішні справи держави, що її приймає. В остан-

Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній _____

ньому твердженні прихильники міжнародно-правової су- б'єктності ТНК вбачають пряме для них міжнародно-пра- вове зобов'язання. Але такі твердження викликають сумнів навіть серед активних прихильників ТНК.

Значна більшість міжнародних документів, прийнятих державами та міждержавними організаціями стосовно статусу і діяльності ТНК, мають рекомендаційний характер. А тому з них не можна виводити юридичні права чи обо- в'язки. Створені у зв'язку з діяльністю ТНК міжнародні інституційні механізми також не є свідченням їх міжна- родно-правової суб'єктності. Так, у рамках ЕКОСОР ООН створено відповідно Центр та Комісію з питань, пов'язаних із діяльністю ТНК. Остання спробувала розробити Кодекс поведінки ТНК, але обмежилася лише документом рекомендаційного характеру.

Організація економічного співробітництва і розвитку (орган промислово розвинутих країн) розробила керівні засади для багатонаціональних компаній, які так і не стали юридично обов'язковими. Деякі автори (1. 1. Лукашук) вбачають у таких актах норми «м'якого права», тобто не правові, а моральні, політичні зобов'язання. Розроблені Організацією економічного співробітництва і розвитку директивні принципи для транснаціональних компаній 1976 р. були переглянуті в 1984 р. Але і в новому варіанті вони не набули зобов'язального юридичного значення.

Не набув юридично обов'язкового значення і керівний кодекс для регламентації окремих питань діяльності ТНК, розроблений у рамках Європейського економічного співтовариства 1977 р. У листопаді 1977 р. Міжнародна організація праці ухвалила Декларацію про принципи щодо мультинаціональних компаній та соціальної політики. Цей документ мав також рекомендаційний характер, але МОП зуміла надати йому трохи більшого значення, ніж було з іншими актами. Втім, ні держави, ні ТНК його не визнали за юридично обов'язковий.

У 1978 р. розроблено конвенцію про попередження та усунення незаконних платежів, але вона не знайшла підтримки у держав.

Ці та інші спроби держав і міжнародних організацій урегулювати діяльність ТНК не є свідченням становлення міжнародної правосуб'єктності таких корпорацій. На мо- рально-політичних засадах ще не утворився за всю істо-