Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

Втім, це не стало переконливим для багатьох науковців, і вони продовжують вважати принцип співробітництва декларативним. Проте намагання держав надати принципу універсального, імперативного характеру очевидне з ужитих ними заходів після прийняття Статуту ООН.

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. вони записують, що співробітництво є не стільки правом, скільки обов'язком держав у різних сферах міжнародних відносин: «Держави зобов'язані, незалежно від різниці в їхніх політичних, економічних і соціальних системах, співробітничати одна з одною в різних галузях міжнародних відносин з метою підтримки міжнародного миру та безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів». У ній же визначаються основні напрями такого співробітництва.

Обов'язок держав співробітничати закріплено в ряді міжнародних договорів універсального характеру, статутах багатьох міжнародних організацій. Так, у Договорі про принципи діяльності держав з питань дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. ст. ЇХ зобов'язує: «При дослідженні і використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, держави — учасниці Договору повинні керуватися принципом співробітництва...»

Питанням процедури, методам співробітництва держави приділили значну увагу в ході НБСЄ 1975 р. Заключний акт цієї наради формулює принцип співробітництва як норму, згідно з якою держави зобов'язані «розвивати своє співробітництво одна з одною, як і з усіма державами, в усіх галузях відповідно до цілей і принципів Статуту ООН».

На сьогодні принцип співробітництва покладає на су- б'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) співробітничати відповідно до цілей та принципів ООН; 2) робити свій внесок у співробітництво на умовах рівності;

3)сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім та добросусідським відносинам в умовах миру, безпеки і справедливості;

4)підвищувати добробут народів; 5) ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, науці, техніці, культурі; робити власні досягнення в цих сферах надбанням інших; 6) скорочувати різницю в економічному розвитку.

240

17

________Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань _______

Співробітництво держав має бути рівноправним, справедливим, без тиску і втручання у внутрішні справи. Вигода від співробітництва повинна бути не тільки взаємною, а і для блага інших держав, світового співтовариства.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань є одним з найдавніших серед принципів сучасного міжнародного права. Про нього вчені так і кажуть, що він «виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda на ранніх стадіях розвитку державності» (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов), або що він «належить до найдавніших основних принципів міжнародного права» (Г. І. Тункін), або «його основа — найдавніша звичаєво-правова норма» (М. В. Філімонова), або «цей принцип утверджувався разом із міжнародним правом» (І. 1. Лука-шук). Протягом минулого століття було укладено сотні міжнародних договорів, які апелювали

до вказаного принципу.

В сучасному міжнародному праві цей принцип закріплено у Статуті ООН, преамбула якого ставить перед державами-членами завдання створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобо- в'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права. Пункт 2 ст. 2 Статуту ООН декларує принцип так: «Всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують взяті на себе за цим Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, які випливають з належності до складу Членів Організації».

Досить грунтовно принцип закріплено у Віденських конвенціях про право міжнародних договорів 1969 і 1986 pp. Згідно з положеннями конвенцій, «кожний чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися ними». Учасники договору не можуть посилатися на положення свого внутрішнього (національного) права з метою виправдання невиконання ними договору.

241

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

Важливе значення для розуміння змісту принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань має Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. У ній, зокрема, наголошується, що сфера дії зазначеного принципу не обмежується тільки міжнародними договорами.

За змістом Декларації суб'єкти міжнародного права зобов'язані добросовісно виконувати зобов'язання, взяті ними відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, і зобов'язання, що випливають із міжнародних договорів, дійсних за сучасними принципами та нормами міжнародного права.

Таке розуміння зобов'язань, які випливають із зазначеного принципу, було підкреслено і в Заключному акті Загальної Європейської наради 1975 р. Наголошуючи на основній ролі Статуту ООН для сучасного міжнародного права, цей акт закріпив, що кожна держава повинна добросовісно виконувати зобов'язання, які відповідають Статуту ООН. Заключний акт робить також наголос на значенні загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зобов'язання за якими є обов'язковими для суб'єктів міжнародного права, і вони повинні їх добросовісно виконувати. У цьому документі також зазначається необхідність добросовісно виконувати зобов'язання за іншими міжнародними договорами (регіональними, локальними, партикулярними), якщо вони укладені відповідно до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права.

Підтвердженням саме такого підходу до міжнародних зобов'язань слугує Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць цієї Наради 1989 р. Документ виокремлює такі принципові положення виконання міжнародних зобов'язань:

1.Кожна держава зобов'язана добросовісно виконувати свої зобов'язання: а) за Статутом ООН; б) із загальновизнаних принципів та норм міжнародного права; в) за міжнародними договорами, які є дійсними відповідно до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права.

2.У разі суперечностей між зобов'язаннями за міжнародними договорами і зобов'язаннями як членів ООН за її Статутом перевага надається статутним зобов'язанням.

3.Кожна держава, здійснюючи свої суверенні права, в тому числі й такі, як встановлення власних законів та ад-

_____ 17

_____Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов 'язань___________

міністративних правил, повинна забезпечити, щоб такі закони і адміністративні правила, так само як і практика, і політика їх застосування, відповідали її зобов'язанням з міжнародного права.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобо- в'язань стосується всіх зобов'язань — як таких, що випливають з міжнародних договорів і звичаїв, так і таких, що сформульовані в обов'язкових рішеннях міжнародних органів та організацій, міжнародних судів, арбітражів тощо. За цим принципом не можна в односторонньому порядку відмовитися або переглянути міжнародне зобов'язання.

Принцип добросовісного виконання зобов'язань є критерієм законності діяльності суб'єктів міжнародного права. Його добросовісна реалізація — основна умова стабільності та ефективності міжнародного правопорядку.

В сучасному міжнародному праві вироблено досить ефективні інституційні механізми дотримання принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, зокрема взаємні консультації, переговори, суди, третейські суди тощо.

РЕКОМЕНДОВАНА „,, ЛІТЕРАТУРА ю

Волова Л. И.

Нерушимость границ — новый принцип международного права. Ростов-на-Дону, 1987.

Каламаркян Р. А. Принцип добросовестности в современном международном праве.

М, 1991.

Курс международного права: В 7 т. М., 1989. Т. 2.

Лукашук И. И.

Международное право. Общая часть. М., 1999. Международное право / Под. ред. Ю. М. Колосова, В. И. Кузнецова.

М, 1999.

Черниченко С В.

Принцип самоопределения народов (современная интерпретация) // Моск. журн. междунар. права, 1996. № 4.

Brownlie 1. Principles of Public International Law. Oxford, 1990.

Schachter O.

International Law in Theory and Practice //Recueil des Course de l'Academie de droit international. De la Haye. 1982. Vol. 178.

МІЖНАРОДНЕ І ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНЕ ПРАВО

Значення проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права

Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права належить до однієї з центральних у теорії міжнародного права. Вона здавна привертала увагу юристів різноманітних правових шкіл із багатьох країн*. Проте перші спеціальні праці, присвячені питанню співвідношення цих правових порядків у міжнародно-правовій науці, з'явилися тільки наприкінці XIX ст. Відтоді проблема не втрачає своєї

ваги і актуальності.

Всебічне дослідження цієї складної в теоретичному і важливої в практичному плані проблеми відображене у працях відомих сучасних юристів, теоретиків і практиків міжнародного права (1. П. Блішенко, В. Г. Буткевич, Д. Б. Левін, 1.1. Лукашук, Р. А. Мюллерсон, Г. І. Тункін, Є. Т. Усенко, С. В. Черниченко). Значний науковий інтерес мають праці класиків західної міжнародно-право- вої науки (Д. Анцилотті, Я. Броунлі, П. Гугенхейм, Р. Дже-

* Ідеї природного та римського права, погляди Г. Гроція, Е. Ватте-ля, І. Канта, Б. Спінози та ін. зумовили значний вплив на виникнення та утвердження теорій співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

244

Значення проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права

нінгс, Г. Кельзен, Б. Конфорті, Г. Лаутерпахт, Ф. Моргенстерн, Л. Оппенгейм, Ж. Ссель, А. Фердросс, Дж. Фіцморіс, Малкольм Н. Шоу та ін.).

Такий інтерес фахівців до зазначеного питання пояснюється не тільки складністю в теоретичному плані, а й тим, що його дослідження дає змогу глибше розкрити сутність міжнародного права як своєрідної правової системи, усвідомити взаємозв'язки, взаємодію і взаємовплив норм міжнародної та внутрішньодержавної правових систем, забезпечити їхнє узгодження і реалізацію, з'ясувати роль норм національного права у рішеннях міжнародних судів та арбітражів, можливість застосування національними судами міжнародно-правових норм. Як зазначає французький юрист-міжнародник М. Віралі, існує «певна доктринальна суперечність між прихильниками двох протилежних поглядів на співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: школа дуалістів, яка розглядає обидві системи права як абсолютно різноманітні і позбавлені будь-якого взаємопроникнення, і моністів, які подають співвідношення як існування двох систем, об'єднаних у рамках загального правового порядку»1. З таким твердженням науковця можна погодитися: в доктрині міжнародного права з питання про співвідношення двох систем права є загальновідомими дві теорії — дуалістична і моністична, в межах яких існують різноманітні концепції співвідношення. Наука міжнародного права розрізняє п'ять таких основних концепцій: про існування двох окремих, незалежних одна від одної національної та міжнародної правових систем, які виключають верховенство однієї над іншою (дуалістична, в зарубіжній літературі іноді позначається як плюралістична); про примат внутрішньодержавного права над міжнародним (моністична); про примат міжнародного права над внутрішньодержавним (моністична); про верховенство кожної з двох систем у своїй власній царині з урахуванням їхніх складних взаємовідносин (теорія координації) і про існування двох самостійних, рівноправних, взаємозалежних міжнародної та внутрішньодержавної правових систем (соціалістична дуалістична).

1 Virally M. The Relation Between International Law And Municipal Law // Manual of Public International Law. N.Y., 1968. P. 167.

245

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

Під двома правовими системами мають на увазі систему міжнародного права як систему норм, пов'язаних загальновизнаними принципами, і систему внутрішньодержавного права як образне, умовне визначення всього ареалу національно-правових систем держав. У кожному конкретному випадку йдеться про національноправову систему конкретної держави. Як зазначають фахівці, міжнародне та внутрішньодержавне право становлять дві різні правові системи, насамперед у якісному значенні — з огляду на об'єкт правового регулювання і суб'єктів права.

Теорії співвідношення міжнародного і національного права

У другій половині XIX ст., у період розвитку буржуазних відносин уперше постала як об'єктивно необхідна і науково обгрунтована для того часу теорія примату

внутрішньодержавного права над міжнародним. Як писав Ф. Ф. Мартене, проголошене 1792 р. у французькому Конвенті гасло «Суверенітет народів не пов'язаний договорами тиранів» облетіло весь цивілізований світ. Соціальні зміни в суспільстві втілилися в бажанні держав позбутися міжнародних угод, які обтяжували їх своїми колишніми зобов'язаннями. Тогочасна філософсько-правова думка висувала і обґрунтовувала необхідність закріплення інституту державного суверенітету, захисту його від зовнішнього впливу інших суверенів, необхідність визнання переважної сили за внутрішньодержавними законами як надійними гарантами національгіих інтересів та примату національного права, яке динамічно розвивається, над менш визначеним і більш консервативним міжнародним правом. Український учений В. П. Данев-ський писав тоді: «Не підлягає, проте, сумніву, що у випадку зіткнення між правом національностей і трактатами останні повинні поступитися місцем першому. Цього потребує ідея історичної справедливості: життя індивідуума і нації не може бути обмежене угодами вічними і

_________Теорії співвідношення міжнародного і національного права_________

незмінними»1. Значного наукового і практичного поширення теорія примату внутрішньодержавного права над міжнародним набула наприкінці XIX — на початку XX ст. в німецькій правовій літературі. Було зроблено спробу обгрунтувати відхилення від міжнародних зобов'язань у процесі поділу ринків збуту, сфер впливу і захоплення колоніальних територій. За примат національного права виступали відомі німецькі юристи К. Бергбом, М. Вензель, А. Цорн, Г. Лассон, пізніше, Б. Біндер, англійський юрист Дж. Остін, француз Десенсьєр-Феррандьєр і багато ін.

Прихильники цієї теорії розглядали вживане в державі міжнародне право як «зовнішньодержавне право», а міжнародне право взагалі як суму зовнішньодержавних прав окремих держав. Наприклад, А. Цорн, визначаючи відносини між двома системами права, стверджував: «...міжнародні норми є правовими нормами тоді, коли вони виявляють себе як складову частину національного права», а також: «міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли й оскільки воно є державним правом»2.

Теорія примату внутрішньодержавного права є моністичною, бо проголошує єдність систем права, які досліджуються, фактично визнає міжнародне право як галузь єдиної системи права — національного. Згідно з цією теорією міжнародне право цілком залежить від держави, яка бере участь у міжнародних відносинах і його застосовує, і що міжнародне право є частиною державного правопорядку, який регулює відносини окремої держави з іншими державами.

Серед радянських учених-правознавців також були прихильники примату національного права над міжнародним. Така теорія виступала як засіб захисту власної правової системи від проникнення далеких для неї буржуазних правових ідей того часу. Так, юристи М. С. Строгович і С. О. Голунський пропонували залучити міжнародне право в систему радянського права як його галузь і визначали міжнародне право як внутрішньодержавне

1Даневский В. П. Основание международного права, его принципы и цель // Юрид. вестн. М, 1880. № 5. С. 119-141.

2Zom A. Grundziige des Volkerrechts. Leipzig, 1903. S. 7—9.

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

право1. Відомий за сталінських часів радянський юрист А. Я. Вишинський визнавав пріоритет національного права над міжнародним, проте не взагалі, а саме радянського національного права2.

Ідею пріоритету внутрішньодержавного права над міжнародним розвивав 1. її. Бліщенко, неодноразово висловлюючись у своїх працях «...про примат національного права як системи права в його виникненні і розвитку»3. Проте це твердження суттєво відрізняється від попередніх і стосується питань не застосування та підпорядкованості норм систем права, а виникнення і розвитку таких систем.

Слід зазначити, що теорія примату національного права над міжнародним не набула широкої популярності у правовій науці і практиці.

Встановлення наприкінці XIX ст. тимчасової відносної соціально-політичної стабільності в державах Західної Європи та між ними привело до встановлення на певний час «правової рівноваги» між двома системами права. Внаслідок цього міжнародно-правова наука висунула нову теорію співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права — «дуалістичну».

Цю теорію сформулював і теоретично обгрунтував німецький юрист X. Тріппель. Згідно з його теорією, міжнародне і внутрішньодержавне право — це дві різні системи з характерними для кожної з них своїми внутрішніми відносинами. Істотні розбіжності між ними полягають насамперед у тому, що ці дві системи мають різний предмет регулювання. Міжнародне право регулює відносини між суверенними державами, а внутрішньодержавне право діє в межах держави і регулює стосунки між його громадянами, а також громадянами і державною владою. Згідно з цією теорією, жоден правопорядок неспроможний ані створювати, ані змінювати норми іншого правопорядку. X. Тріппель стверджує, що «міжнародне і внутрішньодержавне право — це не тільки різні галузі права, а й різні

1Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права. М., 1940. С. 301, 302.

2Вышинский А. Я. Международное право и международная организа ция // Сов. гос-во и право. М., 1948. № 1. С. 22.

3Блищенко И. П. Международное и внутригосударственное право. М., 1960. С. 115, 194, 199, 222.

Теорії співвідношення міжнародного і національного права__________

правопорядку Це два кола, що тісно дотикаються, але ніколи не перетинаються»1. Стосовно ж зовнішніх відносин і взаємодії двох систем права, то, на думку автора, це — «...тонкі нитки, що тягнуться від внутрішньодержавного до міжнародного права»2.

Пізніше, розвиваючи ідеї X. Тріппеля, відомий італійський юрист, теоретик і практик Д. Анцилотті також розглядав міжнародне і внутрішньодержавне право як два різні правопорядку шо існують паралельно, і відхиляв примат якоїсь із систем права, проте визнавав зв'язок між ними. У своїй праці «Курс міжнародного права» (1928) він, зокрема, дійшов висновку про те, що: «а) міжнародні норми формально не є похідними від внутрішньодержавних норм. Внутрішньодержавні ж норми не можуть бути обов'язковими в силу основної норми міжнародного правопорядку; б) норми міжнародного права не можуть чинити вплив на обов'язкову силу внутрішньодержавних норм — і навпаки; в) неможливі конфлікти, власне, між правом міжнародним і внутрішньодержавним» і, що слід особливо наголосити: «г) міжнародне право може, проте, відсилати до внутрішньодержавного права, а це останнє — до міжнародного права»3. Д. Анцилотті запроваджує поняття відсилання (простого і рецептивного), що є формою приведення в дію норм міжнародного права у національному праві або національного права у міжнародному і відображає взаємодію цих двох систем права.

Ця теорія також базується на тому, що дві системи права мають різні джерела і регулюють стосунки між різними суб'єктами права. Звідси випливає, шо міжнародне і внутрішньодержавне право являють собою різні юридичні системи, між якими існує певний взаємозв'язок, але за жодних умов підпорядкування однієї системи іншій неможливе. Згодом ця теорія набула розвитку в працях багатьох її прихильників (К. Струпп, Р. Редслоб, X. Штребель та ін.).

Дуалістична теорія, як бачимо, обережніше підійшла до вирішення питання про співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, заперечуючи примат будь-

1ТгіереІ Н. Volkerrecht und Landesrrecht. Leipzig, 1899. S. 111.

2Ibid. S. 2.

3Анцилотти Д. Курс международного права: В 2 т. М., 1961. Т. 1. С. 66, 67.

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

якого з них і водночас відбиваючи їх взаємодію в процесі нормозастосування. Ця теорія в сучасних її варіантах має своїх прихильників як у міжнародно-правовій теорії, так і в практиці.

На окрему увагу заслуговує доктрина соціалістичної правової науки з питань співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, яка набула свого розвитку й застосування в ЗО—90-ті роки XX ст. не тільки в Радянському Союзі. Більшість радянських юристів-міжнародни- ків, які досліджували це питання, за основу брали положення дуалістичної теорії, не поділяючи при цьому радикальності дуалістів у питаннях виняткової самостійності та обмеженості у взаємодії і взаємовпливі цих двох систем права. Соціалістична міжнародно-правова доктрина в аналізі співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права спиралася насамперед на принцип державного суверенітету та суверенної рівності держав і розглядала міжнародне та внутрішньодержавне право як дві окремі самостійні, але тісно пов'язані між собою правові системи.

Питання співвідношення, взаємодії, узгодження активно досліджували відомі вчені-міжнародники І. П. Бліщенко, В. Г. Буткевич, Г. В. Ігнатенко, Д. Б. Левін, М. В. Миронов, Р. А. Мюллерсон, Г. І. Тункін, Є. Т. Усен-ко, С. В. Черниченко та ін. Вони дійшли до таких загальних основних положень:

•радянська правова наука у вивченні цього питання виходила з основного принципу міжнародного права — державного суверенітету і необхідності безперечного поважання внутрішньої компетенції держави;

•немає примату ні системи міжнародного права над національним, ні навпаки — системи національного права над міжнародним, обидві системи є самостійними явищами зі своєю специфікою і не перебувають у стані співпідпорядкованості;

•відносини між правовими системами будуються на засадах узгодження і координації;

•такі правові системи перебувають у процесі активної взаємодії і взаємозв'язку, що забезпечує їхнє реальне існування та функціонування.

Ці вихідні теоретичні настанови дали змогу деяким

юристам колишніх соціалістичних країн визначати таку

__________ Теорії співвідношення міжнародного і національного права____________

концепцію співвідношення МП та ВП як «реалістичний дуалізм» (Д. Костов), «соціалістична доктрина дуалізму» (П. М. Радойнов) або «діалектичний дуалізм» (С. В. Черниченко, Е. М. Аметистов), проте ця термінологія не набула загального визнання.

Можна сказати, що ця концепція не тільки відповідала політичним і правовим реаліям того часу, а й мала наукове обгрунтування. її положення реалістичні й становлять науковий інтерес і для новітніх досліджень у даній галузі.

Проте для сучасної західної науки і практики, а віднедавна деякою мірою і вітчизняної характерна інша моністична теорія — теорія примату міжнародного права над внутрішньодержавним. З огляду на сучасну хвилю виняткового інтересу до цієї теорії та впровадження її в практику законодавства країн СНД, насамперед Росії і частково України, розглянемо її вихідні положення детальніше.

Початок XX ст. характеризується різким поділом держав за рівнем розвитку виробничого, економічного і нау- ково-технічного потенціалу. У зв'язку з цим у суспільній свідомості знаходить відображення теорія поділу людства на цивілізовані нації і нецивілізовані народи, що розвиваються. Практика експансивної зовнішньої політики молодих капіталістичних держав, так званих цивілізованих націй, розташованих в основному в Західній Європі та Північній Америці, потребує нового правового забезпечення для проникнення в інші регіони світу, але проникнення мирним, цивілізованим шляхом. Міжнародне право, виступаючи регулятором якісно нових міжнародних відносин, відображало міжнародно-правові погляди в правовому відношенні більш розвинутих держав і водночас формувалося як інструмент проникнення останніх у на- ціонально-правові системи інших держав для залучення їх у нове міжнародне співтовариство.

Практично вирішити такі завдання дала змогу новостворена теорія примату міжнародного права над внутрішньодержавним, автором якої справедливо вважається Ганс Кельзен, один із найвідоміших учених у західній юридичній науці XX ст.

Ця теорія здобула багатьох прихильників серед класиків науки міжнародного права західних держав. її представниками є П. Гугенхейм, Ф. Джессеп, Г. Лаутерпахт,

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

Ж. Ссель, Дж. Шварценбергер, Ч. Хайд, А. Фердросс і багато інших.

Теорія примату міжнародного права над національним зводиться до таких основних тез: необмеженість дії міжнародного права у часі, просторі й за предметом; безумовний примат міжнародного права над національним; заперечення суверенітету держави; визнання основними суб'єктами міжнародного права насамперед індивідів і лише потім держав як посередників між міжнародним правопорядком та індивідами. Ця теорія припускає існування внутрішніх і зовнішніх відносин між двома системами права, але тільки як єдиного неподільного явища, бо, як зазначав Г. Кельзен, «...не може бути й мови про два різні правопорядку, є тільки єдина нормативна система», якою він беззастережно визнавав систему міжнародного права.

У межах цієї теорії Г. Кельзен приходить до побудови «ступінчастої структури правопорядку». Він створює ієрархію норм і будує систему універсального світового порядку, в яку входить як міжнародний правопорядок, так і всі національні правопорядки. У цій системі міжнародне право стоїть над національним правом. Міжнародне право складає основу всього національного права, у тому числі й конституційних норм будь-якої держави. Міжнародне право визначає сферу дії норм національного права, й останнє має чинність тільки тією мірою, якою воно відповідає вимогам ефективності з погляду міжнародного права. Основою всієї системи є одна фундаментальна, загальна міжнародно-правова норма, «grandnorm», відповідно до вимог якої слід будувати решту правовідносин. Такою нормою є «pacta sunt servanda», сама ця норма створена звичаєм: «держави мають поводитися так, як вони звичайно себе поводять» і вже не знаходить підстави у праві1.

У своїй теорії Г. Кельзен категорично заперечує державний суверенітет, тобто виняткову владу держави у межах її юрисдикції і незалежність у міжнародних відносинах. Дослівно він у такий спосіб висловлює свою точку зору: «Якщо ми припускаємо, що держава юридично підпорядкована міжнародному правопорядку більш високо-

1 Kelsen Н. Principles of International Law. N.Y., 1952. P. 417, 418.

_______ Теорії співвідношення міжнародного і національного права _________

му, ніж національний правопорядок, то держава, тобто національний правопорядок, не може бути суверенною, тобто бути вищою правовою владою. Держава відрізняється від інших об'єднань, які перебувають усередині держави, тільки безпосереднім підпорядкуванням міжнародному праву»'. Варто зауважити, що прихильників принципу державного суверенітету вчений звинувачує в «націоналізмі» та «імперіалізмі», які є прихильниками примату національного права2. Послідовники цієї теорії мають різні погляди і засоби у висвітленні різноманітних аспектів, але настанови, запропоновані Г. Кельзеном, усе ж лишаються провідними.

Теорія співвідношення двох систем права, що визнає існування єдиної системи міжнародного права та підпорядкованого їй національного правопорядку, припускає перегляд фундаментальних засад як міжнародного, так і національного права: визначення їхнього предмета, об'єктів, джерел, суб'єктів, принципів правотворчості та правозастосування тощо.

У сучасній західній науці міжнародного права багато вчених не поділяють поглядів як дуалістичної, так і моністичної теорій. Англійський юрист-міжнародник Ян Броунлі зазначає: «Все більше юристів-фахівців міжнародного права прагнуть позбутися дихотомії монізму і дуалізму, стверджуючи, що логічні наслідки обох теорій суперечать діяльності міжнародних і національних органів, а також судів»3. Подібних поглядів на проблему дотримуються Дж. Фіцморіс, Ш. Руссо, М. Соренсен та інші науковці.

Я. Броунлі, розглядаючи питання співвідношення міжнародного і національного права, також відхиляє моністичну теорію примату міжнародного права. Він зазначає, що вона несумісна з наявністю суверенних держав. На його думку, найбільше відповідає дійсності «теорія координації», згідно з якою ці системи не стикаються у протиборстві як системи, позаяк вони діють у різних сферах: кожна з них є найвищою у своїй власній сфері. За колізії зобов'язань, нездатності держави на внутрішньодержавному рівні діяти так, як цього потребує міжнародне право, внутрішньодержавне право не може розглядатися як не-

1Kelsen И. Principles of International Law. N.Y. P. 110.

2Ibid. P. 114.

3Броунли Я. Международное право. М., 1977. Кн. 1. С. 69.

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

дійсне, це зумовлює лише міжнародно-правову відповідальність держави. Остаточний висновок ученого полягає в тому, що «кожній з двох систем — внутрішньодержавному та міжнародному праву — належить верховенство в її власній сфері, і жодна з них не має гегемонії над іншою»1. Претендуючи на самостійність, ця теорія близька до дуалістичної теорії і в певному сенсі може бути схарактеризована як сучасний її варіант, з урахуванням складних взаємовідносин між цими двома системами.

Стислий огляд теорій співвідношення свідчить про те, що кожна з них є науково обгрунтованою видатними фахівцями міжнародного права, має об'єктивне історичне коріння, вирішує певні соціальні завдання і має право на існування.

Доктрина міжнародного права про здійснення його норм у внутрішньодержавній сфері

Одним із найважливіших практичних аспектів теорій співвідношення міжнародного і національного права є питання про порядок виконання державою міжнародних договірних та звичаєвих зобов'язань на її території. Моністичні концепції співвідношення двох правопорядків припускають пряму дію норм міжнародного права у національній правовій системі. Представники інших концептуальних напрямів, зазначаючи різну природу відносин, що регулюються, і коло суб'єктів двох самостійних систем права, що взаємодіють, по-різному пояснюють суть процесу виконання настанов міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній сфері. Різне розуміння і пояснення суті явища та висвітлення різноманітних поглядів на вирішення цього питання знайшло свій відбиток у науковій

і навчальній літературі.

У підручнику «Міжнародне право» (1982) І. 1. Лукашук, розглядаючи питання про вплив правил міжнародного права на внутрішні відносини, пише про те, що для такого впливу вони повинні знайти відбиток у внутріш-

1 Броунли Я. Международное право. Кн. 1. С ПО.

254

__________ Доктрина міжнародного права про здійснення його норм _____________

ньому праві. Цей процес, як зазначає вчений, здебільшого іменують трансформацією, що буквально означає перетворення міжнародно-правових норм на внутрішньодержавні. Проте насправді йдеться не про перетворення одних норм на інші, а про створення нових норм, покликаних функціонувати в інших соціальних та правових середовищах. Зазначаючи, що трансформація являє собою важливий засіб імплементації, автор пише про те, що законодавство і практика держав дотримуються однієї з трьох систем трансформації: прямої трансформації, яку іноді називають інкорпорацією, тобто включенням правил, що містяться в договорі, безпосередньо у внутрішнє право країни; опосередкованої трансформації, коли правила договору набувають сили норм внутрішнього права лише в результаті видання законодавчим органом спеціального акта; і змішаної трансформації, найбільш поширеної, яка поєднує елементи перших двох систем. Автор бачить підстави для виокремлення відсильних норм закону як особливого різновиду норм внутрішньодержавного права в особливий різновид запровадження правил договорів у внутрішнє право країни і визначення їх як трансформаційних норм. Такі норми затверджують, що певні внутрішні відносини регулюватимуться відповідно до правил укладених із цього питання договорів1.

В іншому підручнику «Міжнародне право» (1999), висвітлюючи питання «національне право про взаємодію з міжнародним», І. І. Лукашук підтверджує думку про те, що механізм дії національного права непридатний для регулювання міжнародних відносин так само, як міжнародне право нездатне регулювати внутрішньодержавні відносини. Щоб бути спроможними регулювати стосунки з участю фізичних та юридичних осіб, правила, які містяться в міжнародному праві, мають увійти в правову систему країни в установленому нею порядку. Цей порядок звичайно називають трансформацією, проте йдеться не про перетворення норм міжнародного права на норми національного, а про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права. Трансформація може бути загальною та індивідуальною, прямою та опосередкова-

1 Див.: Лукашук И. И. Внутригосударственное право о соотношении его норм с нормами международного права // Международное право / Отв. ред. Г. И. Тункин. М., 1982. С. 74-77.

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

ною. Особливим видом імплементації міжнародних норм є відсилання. В такий спосіб норми міжнародного права, на думку вченого, інкорпоруються в національне право, а це дає підстави вважати, що, ставши частиною правової системи країни, норми міжнародного права не розчиняються в ній, а посідають особливе місце. їх варто розглядати як особливий різновид національних норм і позначати терміном «інкорпоровані норми», тобто норми, запозичені з міжнародного права1.

Викладені в обох підручниках твердження не ідентичні. Але усталеним у працях І. І. Лукашука є визначення процесу входу норм міжнародного права у правову систему країни терміном «імплементація», тоді як «трансформацією» позначається певний засіб імплементації.

Р. А. Мюллерсон у підручнику «Міжнародне право» (1994), описуючи процес впливу міжнародного права на внутрішньодержавне, зазначає, що основною причиною такого впливу є необхідність національно-правової імплементації норм міжнародного права. Автор пояснює, що процес здійснення норм міжнародного права всередині держави нерідко називають трансформацією, проте оскільки трансформація полягає в тому, що держава за допомогою свого внутрішнього права забезпечує реалізацію норм міжнародного права, її доцільніше іменувати націо- нально-правовою імплементацією норм міжнародного права. Міжнародне і внутрішньодержавне право будь-якої держави — це дві різні системи права. Різноманітними є й форми національно-правової імплементації.

Надалі автор не визначає таких форм, проте зауважує, що коли реалізація норми міжнародного права потребує певних дій суб'єктів внутрішньодержавного права, тоді можливі два основні варіанти допомоги національного права (засобів виконання вимог міжнародного права): відсилання — внесення до національного права відсильної норми, що відсилає до міжнародного права і санкціонує тим самим застосування правил міжнародного договору або звичаю для регулювання суспільних відносин, сторонами яких є фізичні або юридичні особи, і рецепції — прийняття державою норм внутрішнього права (прийнят-

■Див.: Лукашук И. И. Национальное право о взаимодействии с международным правом // Международное право. Общая часть. М., 1999. С.

223-228.

_________ Доктрина міжнародного права про здійснення його норм _________

тя нових, зміна чинних, скасування наявних норм), які сприяють виконанню приписів міжнародного права. Ці норми можуть повторювати текстуально, конкретизувати і адаптувати правила міжнародного права до особливостей правової системи держави1.

Л. П. Ануфрієва у підручнику «Міжнародне публічне право» (1999), пояснюючи процес реалізації взятого на себе державою міжнародно-правового зобов'язання та узгодження міжнародного і внутрішньодержавного права, зазначає, що серед юридичних форм такого узгодження в науці міжнародного права розрізняють: трансформацію (пряму та опосередковану), інкорпорацію, рецепцію, відсилання до міжнародного договору. При цьому автор зауважує, що термін «трансформація» має умовний характер, оскільки насправді норми міжнародного права не втрачають притаманної їм правової природи, а сутність явища, яке називається трансформацією, полягає в забезпеченні державою за допомогою своїх владних повноважень виконання міжнародних зобов'язань. У разі, якщо формулювання закону збігається текстово з настановами угоди, заведено говорити про інкорпорацію. А якщо в національному законі в індивідуальній або загальній формі зафіксовано правило про те, що за розбіжності норм національного права і норм міжнародного договору в урегулюванні певних суспільних відносин застосовуються норми міжнародної угоди, йдеться про відсилання до міжнародних угод. Термін «рецепція» автор не розглядає2.

Ю. М. Колосов у підручнику «Міжнародне право» (2000) зазначає, що, беручи на себе міжнародне зобов'я- зання, держава повинна забезпечити його фактичне виконання на всій своїй території всіма органами та особами, які перебувають під її юрисдикцією. Ця система заходів називається імплементацією. Вчений виділяє різні засоби (методи) імплементації: конституційне ви-

'Див.: Мюллерсон Р. А. Воздействие международного права на внутригосударственное // Международное право / Отв. ред. Г. И. Тункин. С.

135-142.

2 Ануфриева Л. П. Влияние международного права на формирование, функпионирование и развитие внутригосударственного права // Международное публичное право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1999. С. 8688.

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

знання безпосередньої (прямої) дії норм міжнародного права на своїй території і метод трансформації (обернення, перетворення), тобто заходи, які здійснюються державою для залучення настанов узятих на себе міжнародних зобов'язань у закони, що вже існують, або прийняття нових законів і правил. Інші пояснення відсутні1.

Англійські вчені М. Н. Шоу в підручнику «Міжнародне право» (1997) і Я. Броунлі в підручнику «Міжнародне право» (1977) зазначають, що практика Англії в питаннях застосування норм звичаєвого міжнародного права у внутрішньодержавній сфері неоднорідна, бо грунтується на двох різних доктринах: «доктрині трансформації» і «доктрині інкорпорації». Пояснюючи суть доктрини трансформації, М. Н. Шоу пише, що вона заснована на вихідних настановах позитивістів-дуалістів про існування двох різних систем, які діють самостійно, і на твердженні про те, що до того як будь-яке правило або принцип міжнародного права здобуде будь-який вплив у межах внутрішньої юрисдикції, вони мають бути явно і точно «трансформовані» у внутрішньодержавний закон за допомогою відповідного конституційного механізму, такого, як акт парламенту2.

Доктрина інкорпорації, на думку Я. Броунлі, полягає в тому, що норми звичаєвого міжнародного права слід розглядати як частину внутрішнього права і застосовувати як такі з тим застереженням, що вони інкорпоруються лише тому, що не є несумісними з актами парламенту або раніше винесеними судовими рішенцями в останній інстанції. Проте міжнародні договори, на думку обох науковців, визнаються частиною англійського права тільки в тому разі, якщо існує прийнятий відповідний парламентський акт. Ці тези підтверджуються великою кількістю судових прецедентів. Проте, як наголошує Я. Броунлі, основним завданням лишається створення логічних практичних взаємозв'язків між цими двома системами в межах юрисдикції конкретної держави, установлення між

1Колосов Ю. М. Соотношение международного и внутригосудар ственного права // Международное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов,

Э. С. Кривчикова. М., 2000. С. 9, 10.

2Malcolm N. Shaw. International Law Before Municipal Courts // In ternational Law. Cambridge, 1997. P. 105.

258

___________Доктрина міжнародного права про здійснення його норм ____________

ними узгодженості, а не формальної «гармонії» або «примату» міжнародного права1.

Ознайомлення з навчальним матеріалом свідчить про відсутність усталеного погляду на питання процесу здійснення міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній правовій системі. Різноманітні визначення тих самих термінів, якими користуються науковці, відсутність єдиного понятійного апарату у викладенні проблеми також ускладнюють її розуміння. Слід зазначити, що розглянутий навчальний матеріал відбиває наявність настанов різних концепцій, які паралельно існували в радянській і пострадянській науці міжнародного права і які можна визначити як: концепція імплементації (національно-правова імплементація норм міжнародного права), концепція трансформації (трансформація міжнародного права у внутрішньодержавне) і концепція узгодження (узгодження національних правових актів з міжнародно-правовими приписами — і навпаки).

Зміст наведених концепцій, по суті, віддзеркалює основні теоретичні настанови, напрацьовані вітчизняними фахівцями стосовно форм і методів забезпечення внутрішньодержавним правом застосування положень міжнародних угод у внутрішньодержавних справах.

Концепція імплементації норм міжнародного права найповніше відбита у праці вітчизняного вченого А. С. Гавердовського «Імплементація норм міжнародного права». Розглянемо коротко зміст основних її тез. Імплементація норм міжнародного права — це цілеспрямована організа- ційно-правова діяльність держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в межах міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвалених ними відповідно до міжнародного права зобов'я- зань. У разі реалізації міжнародно-правових норм на національному рівні необхідні додаткові внутрішньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, в реальні дії юридичних осіб та громадян, які перебувають під державною юрисдикцією.

Як основний інструмент функціональної регламентації діяльності підвладних їй органів щодо імплементації приписів норм міжнародного права держава використовує

1 Броушш Я. Доктрина инкорпорации в судах Англии и стран Содружества // Международное право. Кн. 1. С. 82, 83; 88; 93.

259