Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а I

_________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права __________

кривали негативні сторони і не привели до певних позитивних наслідків. Одна група вчених наполягає на тому, що це — система юридичних норм, які створені визнаними і вповноваженими на те суб'єктами міжнародного права і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжнародне право — це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної реалізації трьох основних завдань: 1) застосування чинних норм міжнародного права; 2) ліквідації небездоганних минулих правових рішень; 3) встановлення цілей у спільних інтересах суб'єктів і забезпечення їх засобами досягнення. Таким чином, міжнародне право — це не система норм, а нормативна система, в межах якої норми посідають досить скромне місце.

Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного права, для другої — динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає природі того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього характерна невелика динаміка змін, безумовне сповідання державного суверенітету, визнання волі та інтересу держави як основного фактора міжнародного правотворення. Підставу для оптимізму прихильники динамічного погляду на природу права, на визначення його суті через процес прийняття владних рішень вбачали в міжнародному праві, що розвивалося з прийняттям Статуту ООН.

Наскільки обидва напрями були далекі від розуміння справжнього міжнародного права, свідчить «Керівництво з термінології міжнародного публічного права (права миру) і міжнародних організацій», складене І. І. Паенсоном у співпраці з Управлінням з правових питань ООН, науковими установами Іспанії, Швейцарії та Інститутом держави і права Російської Федерації.

У визначенні цілей міжнародного права марксисти зійшлися на такому: «Оскільки держава — явище історичне, виникла в результаті поділу суспільства на класи, вона відімре зі зникненням останніх і побудовою комуністичного суспільства; проте до тих пір існування держав продовжує бути об'єктивно необхідним, і тому перетворення ООН на своєрідний світовий уряд є недосяжним. Єдиним засобом збереження міжнародного миру й безпеки і

Поняття міжнародного права

забезпечення підвищення ефективності міжнародного права є його розвиток як права міждержавного, а не над-

державного*^.

їхні опоненти вбачали ціль міжнародного права у «зникненні суверенітету окремих держав взагалі і виникненні світової держави, забезпеченої законодавчими, виконавчими і судовими органами, або — як наближення до такого рішення — докорінне перетворення ООН на своєрідну світову федерацію»1.

Недивно, що за такого розуміння міжнародного права теорія розвивалася своїм шляхом, а практика — своїм, що в кінцевому підсумку зашкодило обом. Сучасне міжнародне право далеке від того, яким розуміли його дер- жави-переможці, затверджуючи Статут ООН. Якщо класичне міжнародне право було суто міждержавним за характером, то сфера дії сучасного міжнародного права суттєво змістилася всередину від державних кордонів. Класичне міжнародне право було виключно правом держав, сучасне міжнародне право стало правом держав, міждержавних організацій і фізичних осіб. І вже не спрацьовує теза, що дії міждержавних організацій — це саме дії держави, бо принаймні на їх здійснення потрібна згода держави. Сьогодні більшість рішень міждержавних організацій щодо конкретної держави затверджується без її згоди. А саме рішення організації перестало бути арифметичною сумою голосів держав-членів (за аналогією, як державна воля не є сумою воль її громадян).

Фізичні особи своїми домаганнями до держав про відповідальність за порушення останніми їхніх прав, визначених міжнародним правом, настільки заполонили їхню увагу, що держави змушені створювати нові державницькі структури гуманітарного характеру, постійно передбачати в бюджеті засоби для відшкодування збитків таким особам тощо. Сьогодні держава приділяє міжнародно-право- вим питанням відносин «держава—фізична особа» більше уваги, ніж відносинам «держава—держава».

Класичне міжнародне право забороняло втручання у внутрішній конфлікт у державі, якщо він не загрожував міжнародному миру й безпеці. Сучасне міжнародне право

1Manual of the Terminology of Public International Law (Law of Peace) and International Organization. Brussels, 1983. P. 17.

2Ibid. P. 16.

Г л а в а I

_________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права __________

дозволяє таке втручання, якщо конфлікт загрожує правам людини, національних меншин або корінних народів.

Класичне міжнародне право проголошувало у Статуті ООН (п. 2, ст. 1) принципи поваги самовизначення народів. Після фактичного завершення процесу деколонізації міжнародне право (особливо регіональне і партикулярне) дедалі більше пов'язує дію цього принципу з дотриманням територіальної цілісності держав. Уже в процесі схвалення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права у ст. 27 передбачалися права національних меншин більше як індивідуальні, аніж групові. Сучасне міжнародне право автоматично не пов'язує права національних меншин з правом на самовизначення. Зміни заторкнули й регіональне міжнародне право. Наприклад, у рамках Європейського Союзу держави передали ряд своїх суверенних повноважень спільним структурам цього об'єднання.

Ці та інші зміни держави змушені визнати у своїх основних національних законах. Більшість із них закріпили примат міжнародного права, перевагу цінностей, спільних для всього людства, перед суто національними інтересами.

Отже, визначати міжнародне право лише як систему норм, що склалася в класичний період міжнародного права, означало б гальмувати його розвиток, консервувати на рівні минулого стану, ігнорувати міжнародно-правові процеси, що відбуваються нині, звужувати суть міжнародного права до одного нормативного компонента.

Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на систему норм явно недостатній і застарілий. Воно не обмежується системою норм і не завершується створенням норми. Сповідання лише норми характерне для гіпертрофовано статичного погляду на право, коли держава формулює й застосовує норми права. Тоді норма полегшує контроль за поведінкою інших суб'єктів. У внутрішньодержавних правовідносинах держава ніколи не була рівним суб'єктом, про що свідчить кількість позовів щодо держави. Саме тому й пропагувалася концепція «закон — це воля держави», щоб зняти будь-які непорозуміння (чи, не дай Бог, зазіхання) з боку інших суб'єктів права. Право в таких випадках ставало більше засобом утримання в покорі державі інших суб'єктів, ніж засобом регулювання

Поняття міжнародного права

відносин, визначення прав та обов'язків суб'єктів. У нормальній правовій ситуації з трьох категорій норм права — дозволів, зобов'язань і заборон — превалюють перші, а останні становлять лише кілька відсотків. У країнах, де сповідувався етатичний підхід (фашистських, тоталітарних і под.), було обернене співвідношення. Ось чому нерідко висловлювалися твердження, що в таких країнах регулятором відносин виступають політичні, ідеологічні і партійні норми, а не право.

Суто етатичний погляд на право простежується і в деяких твердженнях, концепціях правової держави, під якою часто розуміють стан рівності прав та обов'язків інших суб'єктів між собою, а не держави (зокрема) перед ними. І вже взагалі не припускається можливість контролю за діями держави на правотворчій і правозас-тосовчій стадії і, в разі необхідності, скасування рішень держави. Багато держав сповідують цю концепцію і в міжнародному праві стосовно інших суб'єктів міжнародного права. Державі потрібні визначення права тільки через систему норм хоча б тому, що на цій стадії існування права держава ніби стоїть осторонь від нього. Скажімо, вилучення з поняття права правозастосовчої стадії означає зняти контроль в основному з діяльності держави, яка є в міжнародному праві переважним реалізато-ром його норм.

Але право — це не тільки система норм. Право — це і правові аксіоми, правові ідеї, правові гіпотези та версії, концепції правового акта, юридична техніка, правові поняття і визначення, правові стандарти, правові презумпції, юридичні конструкції, правові поправки, правові примітки, правові класифікації, правові символи, правові фікції, правові застереження, правила застосування норм права тощо. Звичайно, за бажанням увесь цей та інший правовий інструментарій можна загнати в «прокрустове ложе» системи норм. Але цим самим не тільки збідніє суть права, а й відкриється шлях до зловживання, про що вже йшлося.

Для прикладу розглянемо два останні елементи з названих: правові застереження і правила застосування норм права. Відомо, що в ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод «Свобода висловлювання поглядів» передбачено, що здійснення цієї сво-

Г л а в а I

__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права __________

боди, оскільки воно пов'язане з обов'язками та відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Виходячи з твердження «право то є система норм» і маючи такий широкий набір застережень, в умовах відсутності контролю за правотворчою і правозастосовчою діяльністю держави в деяких з них були прийняті настільки обмежувальні закони і створені такі прецеденти у праві, що від «свободи висловлювання поглядів» нічого не залишилось. І держава завжди мала рацію, бо діяла згідно з законом і згідно з нормами Європейської конвенції. Аналіз такої діяльності держави виявив елементарні порушення права з її боку. Норми права залишалися ті самі, але було їх неадекватне розуміння і специфічне застосування. В результаті ці норми стали засобом порушення права. Це сталося тому, що свободу слова (ширше: свободу висловлювання поглядів) не розуміли як одну з головних засад демократичного суспільства, як основоположну умову прогресу і самореалізації індивіда. Держави (в особі їх посадових представників) не хотіли припустити, що вказана свобода стосується не лише «ідей» та «інформації» сприятливого характеру, а й таких, що можуть непокоїти, ображати, навіть шокувати. З вимог норми права їм було важливо вивести плюралізм, терпимість та відвертість, що вкрай необхідно демократичному суспільству. В застереженні слово «необхідний» не тлумачилось як існування «нагальної соціальної потреби». Втручання держав у застосування вказаної статті досить часто було не спшмірним «поставленим правомірним цілям», не завжди розумним, ретельним і добросовісним. Уже перші випадки контролю європейськими органами за практикою дотримання статті засвідчили порушення з боку законодавчих, виконавчих і незалежних судових органів. Фактично на основі однієї й тієї статті Конвенції в різних державах діяло різне «міжнародне право».

Предмет і об'єкт міжнародного права

Звичайно, звідси не випливає, що перехід на нові засади розуміння права зменшить кількість зловживань і порушень. Водночас визначати міжнародне право лише як процес прийняття рішень небезпечне зведенням права до застосування сили, відривом процесуальних компонентів міжнародного права від матеріальних (головним з яких на будь-якій стадії розвитку залишиться система норм), невиправданою ревізією чинного нормативного комплексу (а можливо, і його нехтуванням), ототожненням міжнародного права з програмою його розвитку.

Отже, як один із варіантів можна сформулювати таке визначення: міжнародне право — це система юридичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування, прийняті повноважними суб'єктами для реалізації спільних інтересів.

Предмет і об'єкт міжнародного права

В сучасній науці міжнародного права значна більшість учених вирізняє поняття «предмет міжнародного права» і «об'єкт міжнародного права».

Під предметом міжнародного права розуміють особливий вид соціальних відносин — міжнародні відносини, що мають міждержавний характер. Це твердження різні автори формулюють по-різному. Одні (Г. М. Мелков) предмет міжнародного права визначають як суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції, так і територіальних кордонів держав. Предметом міжнародно-правового регулювання вони вважають відносини між суб'єктами міжнародного права. Другі (Г. І. Тункін) визначають предмет міжнародного права як відносини між акторами міждержавної системи. Треті (Г. В. Ігнатенко) вважають, що предметом міжнародного права є міжнародні правовідносини, які включають відносини між державами, між державами та міжурядовими

Г л а в а I

_________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права__________

організаціями, між державами і державоподібними утвореннями, між міжнародними міжурядовими організаціями. Вказані відносини вони об'єднують одним поняттям: міждержавні відносини як предмет міжнародно-правово- го регулювання. Оскільки такі їх суб'єкти, як міжнародна міжурядова організація, є формою об'єднання держав, нація, що бореться за незалежність, є державою у стані формування, а державоподібні утворення також мають ряд ознак держав.

Незалежно від деяких нюансів ці визначення мають одну спільну ознаку — предметом міжнародного права у них виступають відносини. Різниця полягає лише в тому, що одні автори не виходять за межі суто міждержавних відносин як предмета міжнародного права, інші — цю сферу розширюють. Ряд авторів під впливом змін, які відбуваються в сучасному міжнародному праві, трансформують і свої погляди на предмет міжнародного права. Наприклад, якщо Г. В. Ігнатенко раніше вважав, що предметною сферою дії міжнародного права є тільки міждержавні відносини і її розширення не виходить за міждержавні межі1, то сьогодні його позиція дещо змінилася2.

Крім міждержавних відносин, до предмета міжнародного права він прилучає певні міжнародні відносини недержавного характеру (відносини держав з фізичними і юридичними особами, які перебувають під юрисдикцією інших держав, а також з міжнародними неурядовими організаціями та міжнародними господарськими об'єднаннями) і навіть окремі внутрішньодержавні відносини (щодо прав і свобод людини, цивільно-правові відносини з іноземним елементом тощо).

Не дискутуючи з приводу того, наскільки правомірним є суміщення предметів правового регулювання внутрішньодержавного, міжнародного приватного та міжнародного публічного права, зазначимо лише, що воно не розширює предмета міжнародного права за межі відносин.

Від предмета міжнародного права слід відрізняти об'єкт міжнародного права. Об'єктом міжнародного пра-

1Международное право и общественный прогресе. М., 1972. С. 100.

2Международное право. М., 1999. С. 7—12.

Предмет і об'єкт міжнародного права

ва також є відносини. Але якщо «предметні» відносини встановлюються за суб'єктами та об'єктами, то «об'єктні» відносини — за певними благами (матеріальними і нематеріальними), з приводу яких вони розвиваються. І як суб'єкти права не можна вважати об'єктом міжправового регулювання, так само благо не є власне об'єктом міжнародного права. Воно виступає тим фактором, цінністю матеріального чи нематеріального характеру, з приводу яких склалися міжнародні відносини — об'єкт міжнародного права. Міжнародно-правові відносини складаються з приводу таких благ, як природні ресурси, континентальний шельф, об'єкти, що запускаються в космос, тощо. Правом вплинути на ресурси, шельф та космічні апарати не можна, але можна врегулювати відносини, що виникають з приводу цих об'єктів. Так само, коли говорять про дії чи утримання від дій як фактор, з приводу яких склалися «об'єктні» відносини, не слід розуміти, що міжнародне право впливає буквально на дії (рух літака, пароплава, людей тощо). Воно регулює відносини, які сприяють, дозволяють чи забороняють певні дії або утримання від них. У науковій чи навчальній літературі ці нюанси часто ігноруються, і автори (Г. М. Мелков, Ф. 1. Кожевников, Д. Б. Левін та ін.) під об'єктом міжнародного права мають на увазі «все те, з приводу чого суб'єкти міжнародного права можуть вступати в міжнародні правовідносини, які не належать виключно до внутрішньої компетенції держав і можуть виходити за межі території кожної конкретної держави»1. Коли б це було так, то об'єктом міжнародного права залишилися б лише космос і відкрите море («за межами території держав»), якщо виходити з теорії державного суверенітету, або ж практично все, що може бути врегульоване правом, бо сьогодні значно звузилася сфера «виключно внутрішньої компетенції держави».

На жаль, застосування термінів «предмет міжнародного права», «об'єкт міжнародного права» ще не усталилося, і те, що одні автори називають предметом, інші можуть називати об'єктом, і навпаки. Трапляється навіть, що ті самі автори в різних публікаціях плутають визна-

1 Международное публичное право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1998. С. 9-10.

Г л а в а I

_________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права__________

чення цих термінів. Так, 1994 р. Л. М. Шестаков під предметом міжнародного права розумів міждержавні відносини1. Але вже через три роки він стверджує, що «відносини між державами, відносини незалежних одне від

одного суверенних утворень... є об'єктом міжнародного права»2.

У 1971 р. І. 1. Лукашук писав: «Об'єктом міжнародних правовідносин є все те, з приводу чого суб'єкти права вступають у правові відносини на основі принципів і норм міжнародного права. Такими об'єктами можуть бути матеріальні і нематеріальні блага, певні дії або утримання від них... Предметом міжнародно-правового регулювання є особливий різновид суспільних відносин, відносини міжнародні, а точніше — міждержавні. Під міждержавними відносинами ми розуміємо також відноси-

ни держав з міжнародними організаціями і останніх між собою»3.

1975 р. він ще залишався на цій позиції: «Об'єктом міжнародного права в цілому є система міжнародних відносин, об'єктом окремого договору є певні міжнародні відносини, на які спрямована його дія. Все ті ж відносини, але ще більш конкретні, будуть об'єктом правовідносин. Різниця лише в обсязі відносин, що регулюються, і ступені їх індивідуалізації»4.

1996 р. він змінив думку на прямо протилежну: «Під об'єктом права розуміється все, на що спрямована його дія, що воно покликане регулювати, до обслуговування чого зводиться його соціальна функція. У міжнародному праві таким об'єктом є... міжнародні, а точніше, міждержавні відносини. Від об'єкта міжнародного права слід відрізняти предмет міжнародно-правового відношення, під яким розуміється все те, з приводу чого сторони вступають у правовідносини. Таким предметом можуть бути дії та утримання від дій (договір про співробітництво чи про ненапад), територія тощо»5.

'Международное право /Под ред. Л. М. Шестакова. М., 1994. С 9. 2 Шестаков Л. М. Понятие международного права //Вест. Моск. унта. Сер. Право. М., 1997. № 6. С 93. 'Міжнародне право. К.., 1971. С 7, 8.

4Лукашук И. И. Международно-правовое регулирование междуна родных отношений. М., 1975. С. 80.

5Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1996. С. 20.

Характерні особливості міжнародного права

Трапляються випадки, коли автори в одному дослідженні користуються терміном «предмет міжнародного права» як синонімом «об'єкта міжнародного права». На жаль, таке застосування термінів не вносить ясності в розуміння міжнародного права.

Характерні особливості міжнародного права

Коли йдеться про характерні особливості міжнародного права, то слід розрізняти особливості сучасного міжнародного права та особливості класичного міжнародного права, характерні риси міжнародного права як особливої системи права та особливості міжнародного права як специфічної системи управління міжнародними відносинами. Особливості сучасного міжнародного права встановлюються, як правило, у порівнянні з класичним міжнародним правом. Окрім зазначених раніше, назвемо

ще й такі:

—заборона застосування сили і загрози силою, агресивних, загарбницьких дій. Здійснення таких дій сучасне міжнародне право кваліфікує як злочин проти миру, людства і людяності;

—мирне вирішення міжнародних конфліктів — імперативна норма владнання суперечок;

—відмова від концепції «міжнародне право — право цивілізованих народів»;

—гнучке поєднання універсального, загального, регі-

онального, локального і партикулярного регулювання міжнародних відносин;

—наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і застосування міжнародного права;

—зростання питомої ваги норм, що стосуються прав і свобод людини;

—перерозподіл ряду класичних функцій і повноважень держав завдяки відповідним міждержавним організаціям;

—гуманізація міжнародного права, зменшення в ньому коефіцієнта статичності;

Г л а в а I

___________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права _________________

—зростання ролі процесуальних, процедурних компонентів міжнародного права;

—динамізм і взаємодія з іншими системами управління

впроцесі регулювання міжнародних відносин;

—розширення сфери міжнародно-правового регулю-

вання.

Особливості міжнародного права як системи права здебільшого виводяться з порівняльної характеристики його з внутрішньодержавними системами права. Специфіка міжнародного права визначається такими параметрами:

—особливий спосіб створення норм: у міжнародному праві — самими суб'єктами права (насамперед державами), у внутрішньодержавному праві — законодавчими, виконавчими, а в деяких правових системах — і судовими органами;

—особливі суб'єкти права: в міжнародному праві — держави, міждержавні організації, народи і нації, що борються за незалежність (держави у стані утворення), державоподібні утворення і лише частково і в суттєво обмеженому обсязі фізичні особи; у внутрішньодержавних правових системах — як правило, фізичні та юридичні особи, органи державної влади й місцевого самоврядування, політичні партії, громадські організації, інші соціальні об'єднання;

—особливі предмети права: в міжнародному праві — відносини між суб'єктами міжнародного права; у внутрішньодержавному праві — відносини між суб'єктами національної системи права, які перебувають у межах юрисдикції конкретної держави;

—особливі об'єкти права: в міжнародному праві — міжнародні відносини, які складаються з приводу певних матеріальних і нематеріальних благ; у національному праві

— внутрішньодержавні відносини, які складаються з приводу тих самих благ і благ, що перебувають цілком у межах юрисдикції конкретної держави;

—особлива соціальна сутність права: норми міжнародного права мають загальнодемократичний характер; норми внутрішньодержавного права завжди збігаються із сутністю держави-правотворця (соціалістичні, буржуазні тощо);

—особливий характер побудови системи права: між-

ЗО

Характерні особливості міжнародного права

народне право — координаційна система права; внутрішньодержавні системи — субординаційні;

—особливі джерела права: в міжнародному праві — міжнародний договір, міжнародний звичай, рішення міжнародних міждержавних організацій і деякі інші (див. гл. 3);

увнутрішньодержавному праві — закони та підзаконні акти;

—особливий порядок застосування примусу для дотримання норм міжнародного права: у міжнародному праві примус здійснюється самими суб'єктами права на індивідуальній чи колективній основі, на основі діючих принципів і норм у межах, зазначених чинними міжнародними договорами і звичаями; у внутрішньодержавному праві примус здійснюється тільки державними органами в межах повноважень, окреслених національним правом.

Крім внутрішньодержавного, міжнародне право тісно взаємодіє з міжнародним приватним правом. Ця взаємодія буває настільки активною, що деякі вчені ототожнюють у певних параметрах міжнародне приватне право з міжнародним публічним правом. Так, Г. 1. Тункін вважав, що «міжнародне приватне право — це комплекс правових

норм... які частково належать до міжнародного публічного права (міжнародні угоди)»1. Ще далі в такому ототожненні йде Г. В. Ігнатенко, який знаходить для обох систем права не тільки спільні норми, а й суб'єкти, предмет правового регулювання, методи, форми регламентації тощо. Сучасне міжнародне право, вважає він, настільки зблизилося з міжнародним приватним правом, що відбулося їх взаємопроникнення. Міжнародні відносини з участю фізичних і юридичних осіб вийшли за цивільно-правові рамки, охопили адміністративно-правову, кримінальноправову та інші сфери. Міжнародні договори почали відігравати більш суттєву роль у регулюванні такого роду відносин і безпосередньо встановлювати правила поведінки фізичним і юридичним особам, які перебувають під юрисдикцією різних держав.

Нерідко, зауважує Г. В. Ігнатенко, один і той самий міжнародний договір включає норми, присвячені відносинам між державами, між державами і юридичними та фізичними особами, а також між самими юридичними та

1 Международное право /Под ред. Г. И. Тункина. М., 1982. С. 11.

Г л а в а I

_________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права __________

фізичними особами (індивідами) різних держав. Для підтвердження цієї думки він наводить приклад з договорами про правову допомогу з цивільних, сімейних і кримінальних справ, угоди про уникнення подвійного оподаткування прибутків і майна, Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів тощо.

В результаті автор робить висновок, що міжнародне публічне право за багатьма параметрами не можна відокремити від міжнародного приватного права, що веде до їх реального зближення і навіть суміщення предметів регулювання, кола учасників правовідносин, методів і форм регламентації1.

Сьогодні ряд держав визнали джерелом свого внутрішньодержавного права деякі міжнародні договори. Але це не привело до підміни однієї системи права іншою чи до суміщення їх предмета правового регулювання або су- б'єктів права. Передчасним такий висновок є і щодо міжнародного приватного права, яке базується на своїх відносинах — цивільно-правових (майнових і немайнових), певних сімейних, авторських і трудових. Властивий їм «іноземний елемент», як і те, що в таких відносинах беруть участь іноземні фізичні та юридичні особи (додатковий «іноземний елемент»), не перетворює їх на міжнародні публічно-правові відносини. Міжнародне приватне право залишається в межах своїх особливих суб'єктів правовідносин, предмета правового регулювання, значною мірою джерел права, різних механізмів правотворення, правозабезпечення і правозастосування.

Навіть при формальному наближенні елементів міжнародного публічного права та міжнародного приватного права між ними фактично існує досить чіткий «поділ праці»: перше діє в публічно-правовому контексті, дру- ге—в цивільно-правовому. Міжнародне приватне право, зокрема, бере на себе регламентацію цивільно-правових аспектів діяльності іноземців, іноземних юридичних осіб, права власності, зобов'язального права у кредитнорозрахунковій сфері, зовнішньоторговельних контрактах, договорах перевезень тощо (якщо відповідні питання не входять виключно до сфери дії внутрішньодержавного права).

'Международное право. М., 1999. С. 11.

Характерні особливості міжнародного права

Особливості міжнародного права як специфічної системи управління міжнародними відносинами встановлюються під час аналізу його співвідношення з політикою, мораллю, релігією, ідеологією та іншими системами управління, які функціонують, зокрема, і у сфері міжнародних відносин. Найчастіше міжнародне право зіставляється з політикою, що стало особливо характерним для досліджень після наради в Гельсінкі (1 серпня 1975 p.). Як заявили представники держав з приводу Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, він не є міжнародним договором, але накладає неправові зобов'я- зання, обов'язкові для виконання.

Сам Заключний акт, як і його тлумачення фахівцями, сприяв появі більших узагальнень з питання співвідношення політики та міжнародного права. Одні вчені (головним чином прихильники концепції «політично орієнтованої юриспруденції»: Г. Моргентау, Н. Катценбах, М. Каплан, М. Макдугалл, М. Райсман, Л. Генкін, Ф. Фелісіано та ін.) більш активно почали стверджувати, що міжнародне право зливається з політикою. Інші (здебільшого позитивісти) не менш категорично заперечували можливість підміни міжнародного права політикою. Гадаємо, найреальнішу думку з цього приводу висловив 1.1. Лукашук: «Суть проблеми полягає насамперед у тому, що юристи поки що не здатні адекватно вирішити проблему співвідношення політики та міжнародного права»1.

Складність криється в тому, що як політичні, так і міжнародно-правові норми часто сформульовані в одних і тих самих міжнародних договорах, вони мають формально подібну структуру норм, формально подібний механізм нормотворення; як ті, так і інші зумовлюють міжнародні зобов'язання суб'єктів тощо.

Щоправда, на сьогодні вдалося виявити й певні відмінності цих систем управління міжнародними відносинами. Дотримання зобов'язань за нормами міжнародного права засноване на принципі добросовісного виконання зобов'язань згідно з міжнародним правом. Дотримання зобов'язань за політичною нормою засноване на моральних засадах, good faith, bonae fidei, вірності слову тощо. Норми міжнародного права більш консервативні, менш

1 Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. С.32.

Г л а в а I

__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права __________

гнучкі і, як правило, надають обмежену кількість варіантів поведінки, на відміну від суто політичних норм. У разі недотримання політичних норм частіше посилаються на докорінну зміну обставин. Для невиконання норм міжнародного права таке посилання можливе лише у випадках, визначених міжнародним правом. Механізм заміни чи скасування політичних норм менш жорсткий, ніж це передбачено для норм міжнародного права. Менш жорсткими є й санкції за недотримання політичних норм; в основному вони зводяться до заходів морально-політичного впливу.

Мораль є формою суспільної свідомості, вона відбиває уявлення народів про справедливе, необхідне. В основі обов'язковості норм міжнародного права лежать, зокрема, й вимоги моралі (наприклад, принцип pacta sunt servanda трансформувався в міжнародне право з морального принципу бути вірним даному слову. Моральні, загальнолюдські цінності є критерієм розвитку міжнародного права. Ряд норм спочатку функціонують виключно як моральні засади, а згодом держави формулюють їх як юридичні норми (наприклад, заборона злочинів проти миру і людяності тривалий час була моральною вимогою, а у Статуті Нюрнберзького трибуналу закріплена як норма міжнародного права).

Серед учених домінує думка, що основні принципи міжнародної моралі є правовим утіленням вимог міжнародного права. І сьогодні міжнародна мораль повніше, ніж міжнародне право, відбиває загальнолюдське уявлення про добро і справедливість.

Не можна замовчувати і вплив релігії на міжнародне право. Фактично церква повернула феодальній Європі до того забуті і втрачені праці давніх грецьких і римських мислителів (Платона, Аристотеля, Цицерона та ін.). Через запозичення канонічним правом норм римського права церква сприяла відродженню Corpus juris civilis і впливу останнього на становлення європейських національних правових систем і регіонального міжнародного права, яке згодом розрослося до рівня загального та універсального. Основна норма сучасного міжнародного права, його принцип та імператив pacta sunt servanda вперше був формально затверджений Карфагенським собором 438 р. Біблія, Коран не лише визнавалися джерелами міжнародно-

Характерні особливості міжнародного права

го права, а й суттєво впливали на розвиток міжнародних відносин. Церква вплинула на розвиток правил міжнародної торгівлі з невірними, боротьби з контрабандою, заборону застосовувати у війні певні види зброї (арбалети), зміцнення інституту репресалій тощо.

Беручи до уваги ці та інші впливи релігії на міжнародне право, ряд авторів (Ю. Я. Баскін, І. 1. Лукашук, Дж. Нафцигер, Н. Бентвіч та ін.) схильні бачити в релігійних нормах і думці духовну основу міжнародної правотворчості і правозастосування, тлумачення системи норм міжнародного права, міжнародної правосвідомості. 1, виходячи із сучасних реалій, їм важко заперечити в цьому.

Завдяки релігії в міжнародному праві спочатку затвердилися інститути Божого миру і Божого перемир'я, які згодом були розвинуті до рівня інституту мирного вирішення міжнародних суперечок. Значний вплив має релігія і на становлення деяких інших інститутів міжнародного права; так, до сьогодні функціонує мусульманське міжнародне право (на рівні регіонального). Впливаючи на свідомість віруючих, релігія здатна значно підвищити ефективність здійснення міжнародного права.

У цьому напрямі подібний вплив на міжнародне право може мати хіба що ідеологія. Вона здатна як розвалити систему міжнародного права (як це сталося в XX ст.), так і зміцнити її (що відбувається в міжнародному праві з часу радянських перебудовних процесів). Міжнародно-правова ідеологія, поділена на західну, соціалістичну і «третього світу», знову стає ідеологією, міжнародною правосвідомістю, що відповідає сучасному розвиткові міжнародного права.

Ідеологія покликана постачати міжнародне право ідеями, поглядами, сформульованими інтересами, волями та цілями. Міжнародне право, по можливості, закріплює їх як норми, принципи, стандарти поведінки.

Через міжнародну правосвідомість ідеологія впливає на процес створення, застосування і забезпечення виконання норм міжнародного права. У свою чергу, міжнародне право впливає на вироблення певних ідеологічних засад.

Практика свідчить, що ідеологія, яка розвивається на загальнолюдських цінностях, сприяє розвитку між-

Г л а в а I

__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права __________

народного права. 1, навпаки, ідеологія, яка базується на національній винятковості, національних чи расових перевагах, часто здатна завдати непоправної шкоди міжнародному праву. Виходячи з уроків таких деструктивних ідеологічних впливів, сучасне міжнародне право забороняє пропаганду нацистської і расистської ідеологій.

Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права

Питання природи юридично обов'язкової сили міжнародного права — це питання науки, а не практики. У практиці міжнародно-правових відносин вони практично ніколи не обговорювалися, а коли й обговорювалися, то лише під впливом наукових дискусій. До речі, самі вчені на запитання, звідки походить обов'язкова сила міжнародного права, так і не дали аргументованої відповіді, хоч за історію науки міжнародного права воно заторкувалося сотні разів. Як підсумок численних дискусій з цього приводу можна констатувати, що кожний науковий напрям, кожна школа, доктрина міжнародного права має свій набір відповідей. Принагідно зазначимо, що на практику вони, як правило, суттєво не впливають, і в цьому аспекті вона дотримувалася і дотримується своїх правил: міжнародне

право — то є право, і його слід дотримуватись.

Чи не єдиний наробок учених з цього питання — це встановлення факту, що юридична обов'язковість норм міжнародного права є головною особливістю, завдяки якій воно відрізняється від інших норм соціальних систем, що функціонують у міждержавній сфері. Послідовники етатичного мислення у праві часто закидають, що це послаблює міжнародне право порівняно з внутрішньодержавним правом, у якому завжди відоме джерело юридично обо- в'язкової сили норм права — воля держави. Таке твердження також є сумнівним, бо грунтується лише на тому, що держава є основним правотворцем у внутрішньодержавному праві. А якщо поставити питання: звідки похо-

________ Природа юридично обов 'язковоі сили міжнародного права ________

дать юридична обов'язковість велінь держави? чому суд може виходити із загальних засад права, і де їх джерело обов'язковості? чому обов'язкові для виконання умови контракту між фізичними та юридичними особами, які не є велінням держави? чому обов'язкові для виконання міжнародні договори, які не є велінням лише однієї держави? чому в певних випадках має юридичну силу закон іноземної держави? і т. д. Таких питань може бути безліч, і на них можна дати одну відповідь: тому що в усіх названих випадках у кінцевому результаті ми знайдемо відповідне веління держави про їхню обов'язковість. Але прискіпливі знову можуть поставити запитання: а чому це веління є юридично обов'язковим? — і дискусія піде по колу.

Саме по такому колу точиться дискусія в науці міжнародного права, де часто замість веління держави називається принцип pacta sunt servanda. Представники окремих шкіл спробували вирватися з цього «зачаклованого» кола, і тоді з'ясувалося, що скільки шкіл, напрямів, доктрин чи концепцій — стільки й відповідей на це запитання.

Можна назвати лише два випадки негативної відповіді на юридично обов'язкову силу міжнародного права. І в обох випадках авторів цієї відповіді не підтримали ні теоретики, ні практики міжнародного права. Якщо на практиці держави й не дотримувалися певних міжнародних зобов'язань, то це не тому, що окремі вчені не визнавали юридично обов'язкової сили міжнародного права. Міжнародно-правовий нігілізм мав досить обмежену сферу прояву (в теорії міжнародного права окремих країн: Німеччина, Велика Британія, частково США) і період популярності (друга половина XIX — перша половина XX ст.).

Спочатку спробував узяти під сумнів (точніше, заперечити) юридично обов'язкову силу міжнародного права Дж. Остін (1790—1859). Виходячи із засад загальної теорії права, він стверджував, що міжнародне право має лише моральну силу. Так, він підсумував негативне ставлення до міжнародного права деяких своїх попередників (Т. Гоббса, С. Пуффендорфа, і. Бентама та ін.).

На сьогодні спробу заперечити юридичну обов'язковість норм міжнародного права зробив X. Л. А. Харт (див. розділ X його монографії «Концепція права», Лондон, 1961,

Г л а в а I

_________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права__________

1994). Показово, що він, як і його попередник Дж. Остін, виходить лише із загальнотеоретичних засад права (що саме по собі не може бути підставою для неправильних суджень), продемонструвавши досить віддалене розуміння природи міжнародного права. Щоправда, X. Л. А. Харт у своїх висновках не стверджує, а здебільшого сумнівається: «мої джерела сумніву», «ми не претендуємо на визначення в такий спосіб слова «право» або «юридичний», «це можливе роз'яснення поняття права, а не визначення права», «відсутність міжнародної легіслатури, судів з обов'язковою юрисдикцією і централізованих санкцій викликає певні тривожні відчуття, принаймні в душах теоретиків права», «аргументи, що змусили теоретиків вагатися», «форми сумніву виникають», «форма сумніву походить», «одна з першопричин сумніву», «сприймати всерйоз класифікацію неможливо», «ми мусимо розглянути більш правдоподібну форму аргументації» тощо. Одне слово, у Харта — цілковитий сумнів щодо юридично обов'язкової сили міжнародного права.

Провідні західні вчені висунули таку аргументацію щодо подібних сумнівів:

—сучасна історична юриспруденція вже не перебільшує ролі «сили» у праві. Існувало й існує багато спільнот без формальної законодавчої влади, між якими система права діє і є юридично обов'язковою, і таке право нічим не відрізняється від того, що діє в державах;

—такі погляди на міжнародне право ще можна зрозуміти за часів Дж. Остіна. Сьогодні величезний масив «міжнародного законодавства» є результатом укладених численних міжнародних договорів і не меншої кількості міжнародно-правових звичаїв. Навіть якщо й прийняти заперечення, що в міжнародному праві не існує централізованої суверенної законодавчої процедури, то не можна не погодитися, що процедура обговорення та формулювання норм міжнародного права («міжнародного законодавства») на міжнародних конференціях і в міжнародних органах міждержавних організацій, які функціонують нині, встановлені не менш чітко, якщо не більш уміло, ніж це відбувається у внутрішньодержавних законодавчих процедурах;

—питання юридичної сили міжнародного права є питаннями лише для теоретиків права; міністерства закор-

________ Природа юридично обоє 'язково! сили міжнародного права ________

донних справ різних держав, представники інших державних та міжнародних адміністративних органів ніколи не мали сумнівів щодо цього. Якби це було так, то держави в аргументації своїх (та інших суб'єктів) міжнародних зобов'язань оперували б категоріями моралі, моральними аргументами. Але вони цього не роблять, а посилаються на міжнародно-правові прецеденти, міжнародні договори та звичаї, думку фахівців міжнародного права, а не моралі та етики1. Другу спробу заперечити юридично обо- в'язкову силу норм міжнародного права було зроблено представниками німецької доктрини права (А. Лассон, Ф. Цорн, К. Бергбом та ін.). Фактично вони спробували відродити концепцію Дж. Остіна про те, що норми міжнародного права є лише моральними приписами. 1 позаяк у міжнародному праві немає влади над державами, то вони можуть діяти незалежно від будь-якої зовнішньої волі і зовнішнього закону. Для підсилення цього нігілістичного погляду автори спробували використати гегелівську концепцію міжнародного права як «зовнішньодержавного права», концепцію Г. Єллінека автолімітації (тобто самообмеження) держави, яка будувалася на тому, що принцип «договорів потрібно дотримуватися» не є підставою для визнання обов'язковості міжнародного права. Бо ж, вважали вони, з однаковим успіхом можна проголосити інший принцип: якщо договір суперечить інтересам держави, то він не діє.

Слід зазначити, що в різні історичні періоди деякі держави так і намагалися діяти. Але під загрозою застосування до них міжнародно-правових санкцій вони відмовлялися від таких задумів або несли відповідне покарання.

Нині прихильників цієї концепції наука міжнародного права не знає. На певні аналогії наводить концепція американського вченого М. Макдугалла, яка багато в чому ототожнює міжнародне право з політикою сили: норми міжнародного права створюються, змінюються і скасовуються у світових центрах сили за допомогою сили і підтримуються силою. Але таке бачення міжнародного права поділяють лише деякі вчені, здебільшого американські. Держави, в тому числі й США, ніколи не заявляли про те, що вони керуватимуться цією доктриною.

1 Starke J. G. Introduction to International Law. Ninth Edition. London, 1984. P. 18.