Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

Основні риси та особливості міжнародної п равосуб' єктності

Аналіз суб'єктів міжнародного права, які функціонували в різні історичні епохи, засвідчує, що для більшості з них не властивий суверенітет. Виводити міжнародну пра-восуб'єктність на основі суверенітету означає звужувати коло суб'єктів міжнародного права. Лише в останні століття держави (і далеко не всі) підпадають під це поняття. Суверенітет можна взяти за критерій певної класифікації суб'єктів міжнародного права, але некоректно

виводити з нього сутність правосуб'єктності.

Основою, джерелом міжнародної правосуб'єктності є міжнародні договори та звичаї, що регулюють міжнародне співробітництво учасників міжнародних відносин. Саме в нормах міжнародного права можна виявити особливості міжнародної правосуб'єктності, носіїв міжнародних прав та обов'язків, риси, повноваження учасника міжнародних відносин як суб'єкта міжнародного права та ін. Міжнародна правосуб'єктність — властивість суб'єктів міжнародних відносин — визнана і визначена нормами міжнародного права.

Твердження «суверенітет — невід'ємна властивість су- б'єкта міжнародного права» виключно доктринальне. На сьогодні не існує жодного міжнародно-правового акта, який закріплював би ці роль та місце суверенітету в між- народно-правовій суб'єктності. Достовірно як те, що прихильники концепції «суверенітет — основа правосуб'єктності» захищали цю тезу здебільшого для відстоювання міжнародної правосуб'єктності держави, так і те, що шукати міжнародно-правові акти для міжнародно-правової суб'єктності марно, бо майже весь цей інститут міжнародного права створений і функціонує завдяки звичаєвим нормам. Але, по-перше, послідовники цієї концепції часто обстоювали своє гасло, аби довести, що тільки держава є суб'єктом міжнародного права. Це суперечило практиці міжнародно-правових відносин, учасниками якої були й інші суб'єкти права. Крім того, апологети вказаної концепції були непослідовними, бо, як правило, обстою-

300

_______ Основні риси та особливості міжнародної правосуб'єктності _______

вали правосуб'єктність усіх держав без винятку. Як стверджувалося, найправильнішим є твердження, згідно з яким висновок про правосуб'єктність держави доцільно робити з факту існування самої держави. Але в той час, коли ця концепція створювалася (перша половина XX ст.), у світі було більше залежних держав (тобто позбавлених суверенітету), ніж незалежних. Отже, концепція «суверенітет — основа міжнародної правосуб'єктності» несла на собі ще й реакційне навантаження, тобто фактично закріплювала ситуацію «правосуб'єктність для обраних».

По-друге, джерелом інституту міжнародної правосуб'єктності дійсно є здебільшого міжнародно-правові звичаї. Тому у визнанні міжнародно-правової суб'єктності учасника міжнародних відносин бажано посилатися хоча б на звичай, а

не на opinio juris sive necessitatis. Opinio juris, будучи лише еле-

ментом звичаю, не може замінити його в цілому.

Аналіз основ міжнародної правосуб'єктності, становлення, розвиток та зникнення окремих суб'єктів міжнародного права, здійснення ними правоздатності, дієздатності і деліктоздатності засвідчує, що коло суб'єктів, їхні права та обов'язки підвладні впливу закономірностей, які діють на них (суб'єктів) через міжнародні відносини та міжнародне право.

В період піднесення національно-визвольної боротьби на Заході була популярною така теза: «Наявні суб'єкти міжнародного права вільні в перетворенні будь-якого об'єкта міжнародного права на його суб'єкт і створювати нові суб'єкти міжнародного права за власним бажанням» (Дж. Шварценбергер). Національно-визвольній боротьбі це не допомогло, але сутність міжнародної правосуб'єктності заплутало. Інституту міжнародної правосуб'єктності менше, ніж будь-якому іншому інституту міжнародного права (хоча б через його «конституційне» становище в системі міжнародного права) властиві волюнтаризм і довільність рішень.

Саме держави (в силу їх місця та ролі в міжнародних відносинах і статусу в міжнародному праві) сьогодні визнаються основними, типовими, загальновизнаними су- б'єктами міжнародного права. Міжнародну правосуб'єктність держави ще називають фактичною завдяки дії норми: виникнення держави — юридичний факт, який започатковує її правосуб'єктність.

ЗОЇ

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

Міжнародна правосуб'єктність держави ніким не створюється, вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати інших суб'єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів. Завдяки зазначеним властивостям держав їх міжнародну правосуб'єктність ще називають первинною.

Держави — головні суб'єкти міжнародного права. Вони можуть безпосередньо контролювати діяльність інших суб'єктів міжнародного права. їхня ж діяльність контролюється опосередковано, через міжнародний інституційний механізм.

Держави є універсальними суб'єктами міжнародного права, тому практично не існує таких міжнародно-право- вих відносин, суб'єктом яких не могла б бути держава.

Особливості суб'єктів міжнародного права можна виявити, якщо виходити з норм міжнародного права, які встановлюють їх виникнення (скажімо, держава — за фактом виникнення, а міжнародна організація — за укладенням установчого договору), юридичну природу, обсяг правосуб'єктності.

Дискусії з приводу юридичної природи суб'єктів міжнародного права виникали щоразу, коли її ініціатори в основу обстоювання правосуб'єктності клали специфічні чи навіть загальні ознаки (властиві усім суб'єктам міжнародного права), але поодинокі, відокремлені від інших. Юридична природа суб'єктів міжнародного права будується на комплексі як загальних, так і специфічних ознак. Скажімо, загальне правило для суб'єкта міжнародного права бути спроможним реалізувати свою правоздатність, дієздатність і деліктоздатність у відриві від конкретних правовідносин призводить до тих самих хибних висновків, що й апологетика суверенітету. Адже правовідносини інституту міжнародної правосуб'єктності можуть складатися як з обмеженою дієздатністю, так і з деліктоздатністю лише з окремих правопорушень, так і, зрештою, з правоздатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю чи може бути не пов'язана з активною дієздатністю.

Загальні стандарти суб'єктів міжнародного права: а) бути здатним реалізовувати права та обов'язки на основі норм міжнародного права; б) здатним бути стороною у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права,

_______ Основні риси та особливості міжнародно! правосуб'єктності _______

які створені головним чином завдяки міжнародним угодам; в) бути здатним створювати (виробляти) норми міжнародного права; г) мати самостійний міжнародно-пра- вовий статус, у силу їх доктринального оформлення можуть мати винятки. Скажімо, здатність виробляти норми міжнародного права в основі своїй явно доктринального походження. Вона не лише не має міжнародного договірного закріплення, а й стосовно окремих суб'єктів міжнародного права не визнавалася навіть на звичаєвому рівні. Свого часу західні держави не визнавали цієї здатності за нацією, народом, які борються за свою незалежність. І справді, сьогодні важко назвати ту норму міжнародного права, у виробленні якої брали участь нація або народ, що боролися за незалежність. Навіть принцип самовизначення, на основі якого велась ця боротьба, було вироблено державами без будь-якої самостійної участі нації або народу.

Визнання здатності створювати норми права як властивості суб'єкта права — явний перекіс у бік особливостей міжнародного права. У загальній теорії права, у внутрішньодержавному праві такої вимоги до суб'єкта права немає і бути не може. Інакше, крім держави, правосу- б'єктність решти учасників правовідносин було б поставлено під сумнів.

Стосовно інших стандартів суб'єктів міжнародного права можна сказати, що вони характерні практично для всіх учасників сучасних міжнародних правовідносин. Може йтися лише про те, що не всі суб'єкти міжнародного права реалізовують її в однаковому обсязі. Але обсяг реалізації міжнародної правосуб'єктності не є критерієм для визнання правосуб'єктності. Так, твердження «всі держави є рівними суб'єктами міжнародного права» не впливає на обсяг їх правосуб'єктності. І такі держави, як Андорра, Монако чи Сан-Маріно, не є рівними за обсягом наповнення і реалізації правосуб'єктності з такими державами, як США, Росія чи Китай.

Для суб'єкта міжнародного права важлива не лише здатність володіти правами та обов'язками, а й реалізовувати свій міжнародно-правовий статус, який, крім прав та обов'язків, містить свободи суб'єкта, його законні інтереси тощо. Саме в правовому статусі суб'єкта міжнародного права відображені характер та обсяг міжнародної

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

правосуб'єктності. І якщо за своїми свободами або законними інтересами суб'єкти міжнародного права є рівними чи майже рівними, то за колом суб'єктивних прав та юридичних обов'язків вони різні. Отже, навіть у рівних між собою суб'єктів міжнародного права може бути (і найчастіше так воно і є) різний правовий статус.

Сказане закріплено як прецедент у сучасному міжнародному праві. У консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. зафіксовано, шо «суб'єкти права тієї або іншої правової системи не є обо- в'язково ідентичними, оскільки йдеться про їхню природу або обсяг їхніх прав».

Інститут міжнародної правосуб'єктності

Інститут міжнародної правосуб'єктності є головним, центральним у системі сучасного міжнародного права. Його норми можна порівняти з конституційними нормами внутрішньодержавного права. Саме через норми, які охоплює цей інститут, через закріплені в них юридичні можливості, через це своєрідне «право на права» можна вийти на суб'єктів міжнародного права, на їхні права та обов'язки, в кінцевому підсумку — на міжнародний пра-

вопорядок у цілому.

Слід зазначити, що у вітчизняній науці навіть висловлювалася думка (Д. І. Фельдман), що міжнародна правосуб'єктність є головною галуззю сучасного міжнародного права. Більш важлива роль визнавалася лише за «основними принципами міжнародного права», які також доктринально об'єднувалися в окрему галузь міжнародного права. Пропонувався й інший підхід до міжнародної правосуб'єктності як до галузі «правового становища держав як суб'єктів міжнародного права» (Д. Б. Левін).

Ідея виокремлення права міжнародної правосуб'єктності у спеціальну галузь не знайшла підтримки серед юристів-міжнародників. І річ не тільки в тому, що вона була недостатньо аргументованою. Концептуально вона виводилася з довільних висновків, не підкріплених прак-

304

Інститутміжнародноїправосуб'єктності

тикою функціонування системи міжнародного права. Запропонована структура галузі «право міжнародної правосу- б'єктності» суперечила загальним засадам побудови галузі права. її автори включали до структури «права міжнародної правосуб'єктності» самостійну галузь «право міжнародних організацій». Отже, «право міжнародних організацій» поставало ніби самостійною галуззю і водночас несамостійною, бо входило в «галузь» «право міжнародної правосуб'єктності» (ще одна недоречність: галузь входить у галузь).

До цієї галузі залучалися окремі підгалузі, але їх особливість, юридична природа, принципи побудови не розкривалися або розкривалися без належної наукової аргументації. Так, вважалося за доцільне виокремити в особливу підгалузь галузі «право міжнародної правосу- б'єктності» — «правовий статус держави як суб'єкта міжнародного права». На користь цієї пропозиції висловлювалися лише два аргументи: а) особлива роль держави в системі міжнародно-правового регулювання та б) сукупність принципів та норм, пов'язаних із державою як суб'єктом міжнародного права.

До галузі «право міжнародної правосуб'єктності» належали й такі інститути, як «інститут визнання», «інститут правонаступництва» та ін.

Більшість теоретиків і практиків під «правом міжнародної правосуб'єктності» розуміє інститут сучасного міжнародного права, що об'єднує групу правових норм, де визначаються юридичний зміст суб'єкта міжнародного права, режим правового статусу учасника міжнародних правовідносин, загальні юридичні права і загальні юридичні обов'язки суб'єкта міжнародного права, умови, вимоги до суб'єктів міжнародного права, функції, структура, види правосуб'єктності та види суб'єктів права тощо.

Перелік норм міжнародного права та особливість сфери, в якій вони діють, дали підставу багатьом ученим (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаева, С. О. Ма-лінін, В. С. Верещетін та ін.) вважати, що міжнародно-правові норми, що стосуються міжнародної правосуб'єктності, складають інститут, спільний для всього міжнародного права.

За своєю структурою цей інститут поділяється на групу норм, які визначають юридичний зміст міжнародної правосуб'єктності. Ці норми, зокрема, визначають, хто є

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

чи може бути суб'єктом міжнародного права, які його су- б'єктивні юридичні права та суб'єктивні юридичні обо- в'язки, тобто сферу реалізації, об'єкт інституту міжнародної правосуб'єктності.

Слід виокремити комплекс норм, які встановлюють режим правового статусу учасника міжнародних правовідносин. У цілому їх можна поділити на норми, шо визначають міру свободи суб'єктів міжнародного права та їхні законні інтереси, загальні юридичні права і загальні юридичні обов'язки.

Норми, які визначають загальні юридичні права су- б'єкта міжнародного права, складають чотири основні комплекси: а) ті, що формулюють право, яке визначає міру дозволеної поведінки; б) ті, що формулюють право вимагати; в) ті, що формулюють право суб'єкта міжнародного права на позитивні дії; г) ті, що формулюють право на домагання.

У структурі норм, які формулюють право, що визначає міру дозволеної поведінки, розрізняють чотири основні підгрупи: норми, які закріплюють право суб'єкта міжнародного права здійснювати дозволені дії; норми, які закріплюють право суб'єкта не здійснювати дозволених дій; норми, які закріплюють право здійснювати в повному обсязі дозволені дії; норми, що формулюють право частково здійснювати дозволені дії.

Як правило, договірно-правові джерела не формулюють норм із суворо спеціалізованим призначенням, одна й та сама норма може закріплювати різні варіанти як міру дозволеної поведінки.

Норми, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, більш жорстко закріплюють відповідне право. По-перше, кількість можливостей реалізувати право вимагати вони зводять до мінімуму, а саме до двох варіантів: потенційно визначеного права вимагати і потенційно не визначеного права вимагати. Ці варіанти характеризуються чітко встановленими нормами, кожна з яких, як правило, містить однозначне правило поведінки.

Трохи складніший за своєю структурою комплекс норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного права на позитивні дії.

По-перше, в самому комплексі таких норм розрізняються спеціалізовані підгрупи норм, а саме: а) ті, що фор-

Інститутміжнародної правосуб'єктності

мулюють право на фактичне володіння певними благами та їх використання; б) ті, шо формулюють правотворчу правосильність суб'єкта міжнародного права; в) ті, що формулюють секундарну (додаткову) правосильність су- б'єкта міжнародного права.

По-друге, кожна зі спеціалізованих підгруп норм, які формулюють у сукупності право на позитивні дії, становить досить складний комплекс норм із власною внутрішньою спеціалізацією. Наприклад, у підгрупі норм, які визначають правотворчу правосильність суб'єкта міжнародного права, помітно вирізняються ті, шо надають певним суб'єктам право владного характеру, а також ті, що передбачають за певними суб'єктами міжнародного права тільки право на договірну ініціативу.

У підгрупі норм, що визначають секундарну (додаткову) правосильність суб'єкта міжнародного права, спеціалізація норм є ще детальнішою. Серед таких норм можна виокремити ті, що формулюють право на врахування зустрічних вимог, право на денонсацію обов'язків, право на правонаступництво та ін.

Іноді висловлюється думка, що право на домагання не є самостійним у системі загальних юридичних прав суб'єкта міжнародного права, що це лише підрозділ, окремий комплекс норм, які формулюють право вимагати. Можна погодитися з такою думкою, якщо при цьому не забувати особливості норм, які формулюють право на домагання.

На відміну від норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, норми, що складають право на домагання, мають такі особливості: а) в них завжди є безпосередній адресат; б) зобов'язання за цими нормами виконуються засобами примусу; в) вони формулюють право, яке існує у правовідносинах не з початку їх формування, а в процесі виникнення додаткових юридичних фактів стосовно реалізації суб'єктивного права; г) ці норми започатковують нову стадію реалізації суб'єктивного права, коли приводиться в дію апарат примусу.

Норми, які встановлюють загальні юридичні обов'язки суб'єкта міжнародного права, складають три основні комплекси норм: а) ті, що формулюють обов'язок активної поведінки; б) ті, що формулюють обов'язок пасивної поведінки; в) ті, що формулюють обов'язок терпіти захо-

307

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

ди впливу. Кожен із зазначених трьох комплексів — складна підсистема норм, що, як правило, містить власні, більш деталізовані, спеціалізовані групи норм.

Так, серед комплексу норм, які формулюють обов'язок терпіти заходи впливу, можна виокремити свої три підгрупи норм: а) ті, що формулюють міжнародно-правову відповідальність суб'єкта міжнародного права; б) ті, що визначають превентивні примусові заходи і механізм їх застосування; в) ті, що формулюють міжнародно-правові санкції та їх застосування. Якщо заглибитися далі, то можна виявити нові підгрупи норм, які стосуються того чи іншого аспекту правосуб'єктності учасника міжнародних правовідносин.

Наприклад, у підгрупі норм, що формулюють міжна- родно-правову відповідальність суб'єкта міжнародного права, можна виявити підгрупу норм, які стосуються негативної відповідальності, та підгрупу норм, які допускають абсолютну відповідальність, матеріальну і нематеріальну, політичну та моральну відповідальність, форми відповідальності та ін.

Важливо мати на увазі, що це не довільна класифікація одних і тих самих норм, а групи, підгрупи, інші сукупності спеціалізованих нормативних комплексів, які закріплюють одну зі сторін, один з аспектів функціонування суб'єкта міжнародного права.

Ці нормативні комплекси не слід плутати з тими, що визначають функції міжнародної правосуб'єктності в цілому.

В сучасному міжнародному праві норми, що складають інститут міжнародної правосуб'єктності, виконують такі функціональні завдання: 1) вони є засобом фіксації кола суб'єктів; 2) у разі необхідності вони виконують функцію конкретизації кола реальних суб'єктів міжнародного права;

3)вони є визначальником методу правового регулювання;

4)вони наділяють правом правосуб'єктності; 5) такі норми визначають загальне юридичне становище суб'єктів міжнародного права; 6) сама міжнародна право-суб'єктність розвивається через втілення юридичних норм; 7) такі норми наділяють суб'єктів міжнародного права загальною, галузевою і спеціальною міжнародною правосу-б'єктністю.

Центральними в структурі інституту міжнародної правосуб'єктності є комплекси норм, які визначають право-

308

Інститутміжнародноїправосуб'єктності

здатність, дієздатність і деліктоздатність суб'єкта міжнародного права.

Правоздатність — то є здатність володіти правами та виконувати обов'язки. Дієздатність — то є здатність самостійно здійснювати права та обов'язки. Деліктоздатність

— то є здатність нести відповідальність за правопорушення. Специфіка норм міжнародного права, які закріплюють правоздатність суб'єкта міжнародного права, прозирається в їхній спеціалізації. Одна група норм закріплює таку правоздатність суб'єкта міжнародного права, що має прямий вихід на дієздатність. Можна сказати, що такі норми не тільки складають основу міжнародної дієздатності, а й виступають за обсягом та кількістю значною більшістю.

Інша група норм прямо пов'язує правоздатність суб'єкта з його деліктоздатністю. Щоправда, таких норм у системі інституту міжнародної правосуб'єктності значно менше, ніж у системі внутрішньодержавного права. Для міжнародного права характерний як прямий, так і, особливо, опосередкований зв'язок правоздатності й деліктоздатності. Інститутові міжнародної правосуб'єктності також властиві випадки, коли норми, що регламентують правоздатність суб'єкта міжнародного права, безпосередньо не пов'язані з активною дієздатністю. Цю властивість інколи використовують (щоправда, не завжди аргументовано) зарубіжні вчені, коли намагаються довести міжнародну правосуб'єктність транснаціональних компаній, і західні та вітчизняні вчені, коли доводять міжнародну правосуб'єктність фізичних осіб і деяких міжнародних організацій.

Дієздатність у міжнародному праві буває повна, або активна, і обмежена. Як правило, в інституті міжнародної правосуб'єктності норми, що закріплюють повну дієздатність, стосуються лише держав. Обмежена дієздатність властива іншим суб'єктам міжнародного права. Знову ж таки, ця властивість норм інституту міжнародної правосуб'єктності активно використовується прихильниками міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній і фізичних осіб.

Серед норм, які регулюють міжнародну деліктоздатність, розрізняють три основні підгрупи: а) ті, що стосуються будь-якого міжнародного правопорушення. Як пра-

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

вило, це норми-принципи, або норми загального, універсального характеру дії; б) ті, що регулюють галузеву деліктоздатність. Ці норми діють не лише в обмеженій сфері, в певній галузі або галузях, але й досить часто виходять на обмежене коло суб'єктів (наприклад, не регулюють деліктоздатності міжнародних організацій, вільних міст, Ватикану та інших суб'єктів міжнародного права); в) норми, що стосуються небезпечних міжнародних злочинів. Вказані норми вперше з'явилися в міжнародному праві після Другої світової війни у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу.

В цілому норми інституту міжнародної правосуб'єктності формулюють (закріплюють) три основні види правосуб'єктності: а) загальну, тобто здатність бути суб'єктом у межах усієї системи міжнародного права. На сьогодні такою правосуб'єктністю володіють лише держави; б) галузеву правосуб'єктність, тобто здатність бути суб'єктом у межах галузі міжнародного права (міжнародного економічного права, міжнародного космічного права, прав людини, міжнародного повітряного права, права міжнародної безпеки, міжнародної охорони навколишнього середовища, міжнародного договірного права, права збройних конфліктів, дипломатичного права, консульського права, права представництва при міжнародних організаціях, права міжнародних організацій, міжнародного морського права, територіальна правосуб'єктність тощо); в) спеціальну правосуб'єктність, тобто здатність бути суб'єктом невеликого кола правовідносин у межах галузі чи інституту міжнародного права. Така правосуб'єктність буває активна (наприклад, коли мова йде про певні міждержавні організації) і пасивна (характерна для підопічних, підмандатних територій та ін.).

За характером формулювання прав та обов'язків норми інституту міжнародної правосуб'єктності вирізняють суб'єктів, яких можна назвати типовими. Наприклад, держави, міждержавні організації (особливо в галузі права міжнародних організацій), державоподібні утворення. Ряд норм формулюють права та обов'язки учасників міжнародних правовідносин для окремих випадків або в обмеженій сфері дії міжнародного права. Носіїв і реалізаторів цих прав та обов'язків можна було б назвати нетиповими суб'єктами міжнародного права. До них належать вільні

зТо

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

міста, в окремих випадках — фізичні особи. Зарубіжні вчені часто досить широко тлумачать поняття «нетиповий суб'єкт міжнародного права» і включають до цієї групи транснаціональні компанії, неурядові організації. Щоправда, їхня «правосуб'єктність» досить часто забезпечується доктринальним тлумаченням, бо в інституті міжнародної правосуб'єктності відсутні норми, що забезпечували б їм цей статус.

Окремо серед комплексу норм інституту міжнародної правосуб'єктності можна назвати норми, що формулюють вимоги до суб'єкта міжнародного права. Точніше, норми, які поширюють свої права та обов'язки лише на тих учасників міжнародних відносин, що володіють певними властивостями і здатні безпосередньо скористатись нормативними розпорядженнями.

Такі учасники міжнародних відносин повинні бути зовнішньо відокремленими від інших учасників, персоніфікованими, тобто виступати «зовні» у вигляді єдиної особи і мати здатність виробляти, виражати і здійснювати персоніфіковану волю.

Всі норми інституту міжнародної правосуб'єктності можуть функціонувати за наявності двох умов: 1) соціальної — свободи волі суб'єкта міжнародних відносин і 2) юридичної — здатності суб'єкта міжнародних відносин бути носієм прав, виконувати обов'язки й нести відповідальність за міжнародні правопорушення. Якщо суб'єкт не відповідає вказаним вимогам, то він залишається суб'єктом міжнародних відносин і не може стати учасником міжнародних правовідносин.

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

Як уже зазначалось, у системі суб'єктів сучасного міжнародного права первинною, основною, типовою, головною і загальновизнаною правосуб'єктністю володіють держави. У вітчизняній науці міжнародного права ці та інші особливості міжнародно-правової

суб'єктності дер-

ЗЇ1

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

жави виводились в основному з властивості державного суверенітету.

Ідея по суті правильна, але її не можна зводити у принцип, імператив. Крім того, некоректним у таких спробах (про що йшлося вище) є виведення міжнародної правосуб'єктності держави лише з її суверенітету, шо збіднює саму правосуб'єктність як властивість держави. Немає необхідності перебільшувати значення суверенітету й послаблювати роль інших факторів впливу на розвиток правосуб'єктності держави. Як справедливо зауважують учені (Г. 1. Тункін, А. М. Талалаєв, Ю. М. Колосов та ін.), до сьогодні державний суверенітет визначається як верховенство в межах власної території і незалежність у міжнародних відносинах. Фактично ця боденівська конструкція суверенітету діяла до створення в рамках ООН універсальної системи безпеки. Верховенство держави на власній території сьогодні нерідко обмежується в інтересах прав людини, зміцнення безпеки тощо. Держава не є в міжнародних відносинах такою незалежною, як про це говорив Ж. Боден.

У міжнародному праві переважає думка про те, що абсолютного суверенітету держави нині не існує. Взаємозалежність, взаємозв'язок держав поглиблюються залежно від інтенсивності міжнародного співробітництва, а воно на сьогодні надзвичайно насичене.

На правосуб'єктність держави суттєво впливає її правова самостійність і незалежність. У правовому розумінні держави рівні за юридичною самостійністю і незалежністю. Але ця рівність не поширюється на коло суб'єктивних прав та обов'язків. Юридична рівність держав як суб'єктів міжнародного права означає, що ніхто з них не може нав'язувати іншому свою волю, обов'язки без його згоди.

Але кожна держава сама вирішує, з ким і в які правовідносини (якщо вони не суперечать принципам та нормам міжнародного права) вступати. Отже, за обсягом суб'єктивних прав та обов'язків, за юридичним наповненням свого правового статусу держави, як правило, не є рівними. Таким чином, якщо за своєю правоздатністю держави рівні, то в реалізації своєї міжнародної дієздатності, крім виняткових випадків, рівності не буває.

312

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

Коли називають складові держави (в доктринах у різних авторів вони різні), часто посилаються на договір у Монтевідео (1933), де зазначається, що держава — це такий суб'єкт міжнародного права, якому властиві: населення, територія, уряд і можливість вступати у відносини з іншими державами. Практично за всіма своїми складовими держави також не є рівними. Але ця нерівність не може поширюватися на правосуб'єктність у цілому. У вітчизняній науці міжнародного права свого часу висловлювалося твердження (Ф. 1. Кожевніков, Г. П. Задорожний, Г. І. Морозов, В. І. Менжинський та ін.), що малі держави (Монако, Ліхтенштейн, Андорра, Сан-Маріно) неспроможні нести обов'язки, властиві державі як суб'єкту міжнародного права. На підтвердження цієї тези її автори посилалися на відмову найбільшій з малих держав — Ліхтенштейну в прийомі до Ліги Націй (1921). У подібних судженнях науковці плутали обсяг міжнародних прав і обов'язків держави як суб'єкта міжнародного права та міжнародну правосуб'єктність у цілому. Сучасна практика міжнародноправового співробітництва однозначно підтверджує рівність держав як суб'єктів міжнародного права незалежно від розмірів її території чи населення. Що ж до правового наповнення цієї властивості держав, обсягу їхніх прав та обов'язків у світовому співтоваристві, то тут, звичайно, марно наполягати на рівності.

Держави відмовляються від певних союзів, не бажають вступати в окремі правовідносини і тим самим зменшують обсяг своїх суб'єктних прав та обов'язків за міжнародним правом.

Держави можуть також в односторонньому порядку визначати свій правовий статус таким, що поступається в частині реалізації міжнародної правосуб'єктності іншим державам. Прикладом цьому може бути проголошення статусу нейтральної держави або прийняття рішення про неприєднання. Без сумніву, в галузі забезпечення міжнародного миру та безпеки правовий статус держав — постійних членів Ради Безпеки — суттєво відрізняється від статусу інших держав.

Різниця в правовому статусі держав у сфері міжнародних відносин не є винаходом сьогоднішнього дня. Так склалося історично з часу виникнення держави та виходу її на міжнародну арену. Свого часу ця різниця випливала

ЗЇЗ

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

зі статусу держав-членів особистої і реальної унії, конфедерації, французького союзу та британської співдружності націй, федерації і просто окремо взятої держави. При цьому йшлося про обмеження суверенітету і тільки в окремих випадках — про добровільно взяті на себе, в силу свого суверенного права, зобов'язання.

До створення ООН міжнародне право ділило держави на «цивілізовані» і «нецивілізовані», «християнські», «мусульманські» тощо, залежні і незалежні, європейські і третього світу та ін. Певна річ, не всякий поділ держав є реакційним. Існують класифікації, які просто фіксують реалії сьогодення: високорозвинуті держави і країни, що розвиваються (від місця серед цих держав залежить рівень допомоги, що отримується, розміри членських внесків у міжнародних організаціях тощо), ядерні і без'ядерні держави, нейтральні держави і держави, які не приєдналися до блоків, та ін.

Різна за обсягом міжнародна правосуб'єктність у простих і складних держав. Законодавство багатьох федеративних держав визнає сьогодні за членами федерації право зовнішніх зносин (право укладати міжнародні договори, обмінюватися представництвами тощо). Деякі члени федерації (наприклад, Росії) взагалі не мають права самостійного виходу в міждержавну сферу (тоді як законодавчо за ними визнається суверенітет).

Для держави як суб'єкта міжнародного права характерним є не те, чи володіє вона всіма суб'єктними правами, а наскільки вона забезпечена основними правами і здатна виконувати обов'язки. Саме тому основні права іноді називають невід'ємними правами держави як су- б'єкта міжнародного права.

У межах ООН питання основних прав та обов'язків держав розглядалося вже в перші роки створення цієї організації. 1949 р. Комісія міжнародного права підготувала за дорученням Генеральної Асамблеї ООН проект Декларації прав та обов'язків держав (резолюція 375 (IV)). На жаль, держави активно не відгукнулися на проект, і Генеральна Асамблея відклала його розгляд.

Проект практично містив усі права та обов'язки, про які йшлося на міждержавних форумах або яких держави домагалися в міждержавних відносинах. Зокрема, йшлося про право держави на здійснення юрисдикції на своїй те-

314

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

риторії і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійснення усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов'язок самому поважати це право та ін.

Крім мирного вирішення міжнародних спорів, на державу покладаються інші (їх також називають головними) обов'язки. Серед них: утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від надання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов'язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов'язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

Маючи досить широкі права в міждержавних відносинах, держави обмежені в їх правоздатності. Вони не можуть мати владу над світоглядом людини, її переконаннями, думкою, не можуть претендувати на безмежні права в економічній сфері (наприклад, у торгівлі), не можуть відмовлятися виключно від усіх принципів та норм міжнародного права, які створювалися до утворення держави, та ін.

Держава не може претендувати на безмежний суверенітет. З іншого боку — має межу в обмеженні своєї самостійності і незалежності, за якою вона втрачає правосуб'єктність у цілому. Тому такі обмеження слід розглядати в кожному випадку окремо крізь призму всіх норм інституту міжнародної правосуб'єктності і практики їх застосування. Так, 1923 р. Постійна Палата Міжнародного правосуддя «відмовилася вбачати в будь-якому договорі, за яким держава зобов'язується здійснювати або не здійснювати якихось дій, відмову від суверенітету. Певною

ЗІ5

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

мірою кожна конвенція, що породжує зобов'язання такого типу, веде до певних обмежень у реалізації державою своїх суверенних прав у тому сенсі, що вони окреслюють напрямок цієї реалізації. Але характерна ознака державного суверенітету саме й полягає в можливості брати на себе міжнародні зобов'язання».

Коли йдеться про державу як суб'єкт міжнародного права, то мається на увазі саме держава, а не її органи та посадові особи. На практиці часто вживають терміни «народ», «нація», «уряд», «міжурядова організація», «міжурядові угоди», «міжвідомчі угоди» тощо. Як правило, здебільшого йдеться про одну сторону, одного учасника, одного суб'єкта міжнародного права — державу.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій

Вперше питання визнання міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій постало практично у зв'язку з діяльністю Ліги Націй. Створення цієї організації висунуло перед державами-членами завдання наділення її правами, властивими суб'єкту міжнародного права, надання посадовим особам Ліги Націй привілеїв та імунітету, вирішення інших проблем міжнародної правосуб'єкт-ності. Укладення угоди між Лігою Націй і Швейцарією (1926), в якій Ліга виступає як рівноправний суб'єкт договору, зняло більшість сумнівів щодо міжнародної правоздатності та дієздатності міжнародної

організації.

Але в науці міжнародного права ще тривалий час панувала думка, що міжнародні організації не можуть бути суб'єктами міжнародного права. Не відставали в таких твердженнях і вітчизняні вчені. Не поколивало цієї переконаності навіть створення ООН і наділення її ще чіткішими правами та обов'язками суб'єкта міжнародного права.

Не вдаючись до аргументів, радянські вчені (С. Б. Крилов, Л. А. Моджорян, М. К. Коростаренко, Є. О. Коровін та ін.) продовжували стверджувати, що не можна розглядати як суб'єктів міжнародного права численні міжна-

_________ Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій __________

родні організації, адміністративні органи міжнародного характеру, які створювалися спеціальними договорами, річкові комісії, різні бюро, санітарні комісії тощо. Навіть такі організації, як ООН, на їхню думку, не слід вважати суб'єктами міжнародного права, бо вони створювалися для практичної допомоги державам у міжнародному співробітництві, а не для заміни їх на міжнародній арені.

Не вплинув на зміну позиції противників міжнародної правосуб'єктності міжнародної організації і Міжнародний Суд ООН, який у своєму консультативному висновку «Про відшкодування збитку, завданого на службі ООН» (прийнятий у зв'язку з убивством службовця ООН у Палестині) визнав можливість міжнародної організації бути суб'єктом міжнародного права.

На той час у твердженні «міжнародна організація — суб'єкт міжнародного права» вбачалося: 1) спробу досягти буржуазними країнами світового панування через надання ООН «наддержавних» функцій; 2) намагання принизити роль суверенітету держави — «єдиного показника наявності міжнародної правосуб'єктності»; 3) спробу втілити в життя концепцію примату міжнародного права над національним через «становлення міфічного наддержавного міжнародного правопорядку»; 4) домогтися невизнання «науково встановлених радянськими вченими об'єктивних критеріїв міжнародної правосуб'єктності» та ін.

Але вже наприкінці 60-х років крига невизнання міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій скресла. З багатьма застереженнями (як-от: міжнародні організації мають деякі несуттєві за певних обставин права і зобов'язання) міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій починає визнаватися. На Заході ще й нині функціонують цілі школи і напрями невизнання міжнародної правосуб'єктності міжнародної організації.

У вітчизняній науці на сьогодні переважає визнання за міжнародними організаціями властивостей суб'єкта міжнародного права. Ця правосуб'єктність вторинна. Міжнародні організації беруть участь у міжнародних правовідносинах: володіють правосуб'єктністю в межах, установлених міжнародними угодами — установчими актами цих організацій.

Міжнародні організації володіють спеціальною міжнародною правосуб'єктністю. Спеціальна правосуб'єктність

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

міжнародних організацій визначається їхніми функціями. Тому її інколи ще називають функціональною. Саме через функції ООН Міжнародний Суд вивів у Консультативному висновку її правосуб'єктність. Як правило, межа правосуб'єктності міжнародних організацій вказується в їхніх установчих актах.

Крім специфічних прав та обов'язків міжнародних організацій, їхні установчі акти формулюють і загальні типові права та обов'язки — складові міжнародної правосуб'єктності. Це: а) право укладати договори з державами та міжнародними організаціями; б) право визнання держав та урядів (через прийом в організацію); в) право на співробітництво з суб'єктами міжнародного права та ін.

Права та обов'язки міжнародної організації як суб'єкта міжнародного права не слід плутати з її правами та обо- в'язками як юридичної особи: а) право укладати контракти, договори найму; б) право на придбання рухомого та нерухомого майна і розпоряджатися ним; в) право укладати договори про оренду; г) право бути стороною в судовому розслідуванні та ін.

Міжнародні організації не можуть бути стороною у справі, яку розглядає Міжнародний Суд ООН. На їхні запити Суд дає лише консультативні висновки. Міжнародні організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, скоєних на території розташування організації. Це — функція держави перебування організації, яка в той же час не може без згоди Генерального секретаря Організації проводити обшуки, арешти тощо в межах розташування організації.

Для міжнародних організацій характерне одностороннє представництво; вони, як правило, не посилають своїх представників у держави-члени (виняток становить практика діяльності ООН, ОБСЄ та місії деяких інших організацій).

Формально маючи право укладати міжнародні договори, фактично (і юридично) міжнародні організації обмежені щодо сфери реалізації цього права. В основному установчі акти міжнародних організацій передбачають їхнє право укладати договори про співробітництво з іншими міжнародними організаціями, про штаб-квартиру організації, з адміністративних та фінансових питань, про на-

318

___________ Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій ___________

дання технічної допомоги і з питань правонаступництва. І хоч Віденська конвенція про право договорів з участю організацій (1986) закріплює універсальне правило: «Правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації», кількість таких договорів ше досить незначна.

Право на правонаступництво міжнародної організації має свої особливості порівняно з таким правом у державі. Воно не завжди пов'язане з припиненням існування держави. Відомо, що право на майно Ліги Націй передавалося за угодою між цією організацією та ООН — останній. Випадки реалізації права правонаступництва відомі в практиці Ліги Націй, ООН, Всесвітньої метеорологічної організації та ін.

Сьогодні деякі прихильники міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій (Ф. Сейєрстед, А. Серені, Г. Чіу, П. Ретер та ін.) намагаються прирівняти міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій до правосуб'єктності держав через проголошення концепції «іманентної правосуб'єктності». Зважаючи на те, що міжнародні організації часто здійснюють правові дії, не передбачені "їхніми статутами, вони стверджують, що правосуб'єктність міжнародних організацій випливає, як і в держав, з міжнародного права у цілому, а не тільки зі статутів. Статути, за їхнім твердженням, не надають прав правосуб'єктності, а лише можуть їх звузити. Проте це суперечить практиці, установчим актам міжнародних організацій.

Критикуючи роль установчого акта (статуту) у фіксації обсягу міжнародної правосуб'єктності міжнародної організації, вказані автори «виводять» із загального міжнародного права правосуб'єктність усіх організацій. Але такої норми в загальному міжнародному праві не існує, і тому в кожному конкретному випадку необхідно укладати статут або інший установчий акт міжнародної організації. Саме тому в консультативному висновку від 11 квітня 1999 р. Міжнародний Суд ООН з'ясовував питання: чи володіє ООН міжнародною правосуб'єктністю? 1 позитивна відповідь базувалася на Статуті ООН.

У цьому рішенні Суд торкнувся ще одного питання, відповідь на яке була підхоплена вченими: чи впливає кількість членів міжнародної організації на її правосу-

ЗІ9