Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

рію міжнародного права жодний суб'єкт права. Може йтися лише про створення для ТНК правового статусу, підпорядкованого державам. Через те, що ТНК функціонують у різних країнах, домогтися чіткого вирішення навіть цього питання не вдалося.

В сучасній науці міжнародного права панує здебільшого негативне ставлення до визнання ТНК суб'єктами міжнародного права. Поодинокі прихильники такої правосуб'єктності висловлюють скоріше побажання, аніж наукові доведення. Так, французький учений Ж. Тускоз, найбільш переконаний серед своїх колег у міжнародній правосуб'єктності ТНК, вважає, що «деякі юридичні особи, метою яких є одержання прибутків (як транснаціональні компанії) або які мають безкорисливі цілі (як недержавні організації)... є суб'єктами міжнародного права». Свою тезу він обгрунтував таким чином: «Правомірність цієї точки зору буде підтверджена всією цією працею (підручник «Міжнародне право»), у якій ми всебічно розглянемо це і доведемо, що транснаціональні компанії також є суб'єктами міжнародного права». Насправді доведення звелося до висновку: «Міжнародне право могло б створити норми, які б регулювали ТНК; але зусилля, що докладалися до цього часу, мали тільки дуже слабкий успіх». Більш оптимістичного висновку прихильники міжнародної правосуб'єктності ТНК не висловлювали.

Самостійно, завдяки тиску на держави ТНК домоглися трохи більшого: право участі в роботі деяких міжнародних організацій (наприклад, ЮНКТАД), право участі в підготовці документів деяких міжнародних форумів, участі на паритетних засадах у розв'язанні проблеми «північ— південь» та ін.

Дослідники міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній (К. Н. Океке, Дж. Фіцморіс, А. Вульфер, Б. Белл, У. Т. Фокс, Дж. Бартон, Дж. Розено, Г. Каттан та ін.) звертають увагу на договори, які укладають транснаціональні компанії з державами. При цьому робиться спроба надати таким угодам державно-владних властивостей. Наприклад, К. Н. Океке, А. А. Фатурос, аналізуючи концесійні угоди (між приватними корпораціями і державами), визначають останні як засіб забезпечення гарантій з боку держави корпораціям звичайних

340

9

______Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній _____

прав і владних повноважень, які в нормальному стані належать державам і здійснюються ними.

Іноді робиться спроба визнати результати неправомірного тиску транснаціональної компанії на державу за права більш суттєві, аніж права та обов'язки держави в сучасному міжнародному праві. Посилаючись на угоду між Грецією та американською корпорацією (Коннесотт Купер Корпорейшн) 1956 p., автори наголошують, що компанія отримала право вивезення за кордон без будь-яких обмежень капіталів і товарів. Отримала на десятиліття гарантії від імпортних та інших обмежень, які не надавалися навіть грецьким державним структурам. Була звільнена на цей період від будь-яких державних чи місцевих податків та зборів. У разі невиконання зобов'язань однією зі сторін домовлено вирішувати справи у міжнародному арбітражі тощо.

Автори зазначають, що в подібних концесійних угодах, а також в угодах про економічний розвиток (як приклади наводяться: угода між Ганою і Вольта Алюміній Компані; консорціум американських і канадських компаній 1960 p.; угода між Індією і Стандарт Вакуум Ойл Компані (угода Індія—Вакуум Ойл) 1952 p.; між Іраном та його національною компанією — з одного боку та американськими, англійськими, французькими і голландськими компаніями — з другого (угода Іранського консорціуму) 1954 р.) держави визнали за інвесторами значну кількість гарантій та привілеїв, яких вони у звичайній практиці міждержавного співробітництва не визнавали за іншими державами. За такими угодами, наголошують науковці, держави визнавали якість адміністративних актів, які мали превалюючу законодавчу силу. Але, продовжують дослідники юридичної природи транснаціональних компаній, ці угоди мають більшу юридичну силу, ніж законодавчі акти. В разі конфлікту між державою і транснаціональною компанією в міжнародному арбітражі застосовується не національний законодавчий акт вищої юридичної сили, а норми міжнародного права. Як приклад називається Лівійський закон про нафту 1955 р. зі змінами 25 листопада 1965 p., який закріпив, що Лівія з транснаціональними нафтовими компаніями буде керуватися принципами і нормами міжнародного права, а в разі відсутності таких — загальними принципами права, зокрема тими, що застосовуються арбитражами.

341

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

Досить часто цитується стаття 13 Іранського закону про нафту (1957) про застосування у відносинах із компаніями «принципів міжнародного права» і висновок, до якого дійшов міжнародний арбітраж у справі між Саудівською Аравією та арабо-американською нафтовою компанією (Арамко) 1958 p.: «Якщо не можна застосувати якої-небудь норми внутрішньодержавного права якої-не-будь держави в усіх питаннях стосовно транспортування морем, територіальними водами, що перебувають під суверенітетом держави, та відповідальності держав за порушення їх міжнародних зобов'язань, то у відносинах, які регулюються концесійними угодами, застосовується публічне міжнародне право».

Посилаючись на такі законодавчі або судові рішення, автори, як правило, замовчують, що більшість із них приймалися під тиском самих транснаціональних компаній, а отже, не можуть вважатися за зразок правового вирішення проблеми. Те, що порушує право, не можна вважати правом. Недивно, що минало небагато часу, і держави скасовували подібні угоди.

Крім того, посилання на можливість застосування норм міжнародного права у відносинах із транснаціональною компанією не робить останню суб'єктом міжнародного права. Коли держави закріплюють, що вони будуть застосовувати до своїх торговельних відносин Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980), Конвенцію про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974) або Конвенцію про право, яке застосовується до договорів міжнародної купівлі-про- дажу товарів (1985), — то звідси не слід робити висновок, що відповідні юридичні особи у сфері торгівлі стали су- б'єктами міжнародного права. Вироблені стандарти між державами і права та обов'язки юридичної особи — різні правові категорії.

Ці та подібні до них права далекі від прав, властивих інституту міжнародної правосуб'єктності. Отже, висновок може бути лише один: транснаціональні компанії не є суб'єктами міжнародного права.

Прихильники міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній (М. Макдугал, В. Фрідман, Ж. Тускоз) сподіваються на визнання такої правосуб'єктності через визнання «квазіміжнародного права». Логіка доведен-

______Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній _____

ня проста: корпорації не підпадають під контроль жодної правової системи, а тому для регулювання їхньої діяльності слід укладати договори між корпораціями та державами. Ці договори й стануть джерелами «квазіміжнародного права», та при цьому вони залишаться всього-на-всього міжнародними приватно-правовими контрактами. Тобто «квазіміжнародне право» не є міжнародним публічним правом з характерними для нього суб'єктами. Тут мова може йти скоріше про міжнародне приватне право чи внутрішньодержавне право залежно від конкретної правової ситуації.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА m

Вельяминов Г. М.

Международная правосубъектность // СЕМП, 1986. М., 1987.

Захарова Н. В.

Индивид — субъект международного права // Советское государство и право. 1989. № 11.

Корецкий В. М.

Избранные труды: В 2 кн. К., 1990. Кн. 1.

Малинин С. А., Ковалева Т. М.

Правосубъектность международных организаций // Правоведение, 1992. № 5.

Труженникова Л. Т.

Доктрина международного права о правовом положении физического лица // Моск. журн. междунар. права. 1994. № 4.

Ушаков Н. А. Государство в системе международно-правового регулирования.

М., 1997.

Brownlie I.

Principles of Public International Law. Oxford, 1990.

Bart Driessen.

A Concept of Nation in International Law. The Hague, 1992.

Malcolm N. Shaw. International Law.

Cambridge, 1997.

ВИЗНАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Поняття визнання

Історія і сучасний розвиток міжнародного співтовариства свідчать про те, що це не остаточно встановлене, незмінне утворення; воно постійно змінюється, склад учасників міжнародних стосунків залежить від процесів, які відбуваються в їхньому суспільному та політичному житті. Внаслідок таких змін виникають нові, припиняють або продовжують своє існування у зміненому вигляді попередні суб'єкти міжнародного права, або з'являються утворення, що претендують на такий статус у майбутньому. Загальновідомими прикладами таких нових суб'єктів міжнародного права є держави, які створюються шляхом об'єднання однієї держави з іншою або відокремленням від держави якоїсь частини або частин, що утворюють нові держави, а також поділом держави на декілька самостійних держав, з припиненням існування колишньої. Практика також засвідчує, що в сучасних державах трапляються випадки утворення урядів не тільки мирним, конституційним шляхом, але й насильницьким, всупереч їхнім конституціям. Внаслідок громадянських воєн і національно-визвольних збройних

повстань на частинах те-

344

______ 1 _____

Поняття визнання

риторій, до того контрольованих законним урядом, виникають опозиційні до нього військові та політичні орг

анізації, режими й адміністрації. Такі ситуації порушують питання про правову реакцію на них існуючих су- б'єктів міжнародного права, про міжнародно-правовий статус таких утворень та їхнє міжнародно-правове визнання. Набуло актуальності також питання про визнання нових держав у рамках міжнародних організацій та ін.

Міжнародне визнання має двоякий характер: як політичний, так і правовий. У минулому за такої ситуації переважало політичне розуміння, яке засвідчувало схвалення чи несхвалення нової держави, або уряду, або територіальних змін, аніж визнання юридичних фактів таких змін. Акт визнання є передусім політичним актом, бо здебільшого виступає заявою або постановою вищих органів держав про бажання встановлення з державою, яка визнається ними, дипломатичних відносин у повному обсязі*, або встановлення певних міжнародних стосунків у інших формах. Проте в кожному випадку визнання, утримання або відмови у визнанні виникають певні взаємні правові відносини та юридичні наслідки, що і є цариною права.

Відсутність універсального міжнародного документа, який би регулював процес визнання нових утворень або зобов'язував міжнародне співтовариство в цілому чи окремо його членів визнавати те чи інше новітнє утворення, зумовлює те, що кожна держава або група держав мають право самостійно для себе вирішувати питання можливості, засобу, форми, типу та різновиду визнання, тобто така їх практика далеко не одноманітна. Проте з даних питань у міжнародному праві існують узвичаєні доктринальні положення, загальні принципи та звичаєві норми, які практикуються більшістю держав і складають так званий інститут визнання в міжнародному праві.

До загальноприйнятих положень інституту міжнародного визнання належать такі. Юридичного обов'язку визнання не існує, але загальновизнаним є право усталеного

* Йдеться про бажання, бо дата визнання може збігатися або не збігатися з датою встановлення дипломатичних відносин. Наприклад, Республіка Коста-Ріка визнала Україну 23 грудня 1991 p., а дипломатичні стосунки встановила 9 червня 1996 р. Одним з останніх в один і той самий день, 19 січня 1999 p., визнав Україну і встановив з нею дипломатичні відносини Союз М'янмар.

345

Г л а в а IX Визнання в міжнародному праві

суб'єкта на визнання або мотивовану відмову від визнання новітніх утворень. Узвичаєними формами визнання є: визнання dejure (де-юре), de facto (де-факто) і ad hoc (ад хок). За засобами їхнього здійснення розрізняють: наочно засвідчене визнання і визнання, що припускається (мовчазне визнання). Типи визнання залежно від різновиду утворення, що визнається, а також певних умов такого визнання поділяються на: визнання (в традиційному його розумінні), попереднє визнання, зумовлене визнання, колективне визнання, невизнання.

Визнання здійснюється органом, компетентним, згідно з конституційним правом даної держави, репрезентувати її в зовнішніх зносинах. Надане визнання, як правило, не відкликається і не скасовується, а в разі докорінної зміни обставин його вилучення є автоматичним.

Визнання може бути визначене як наочно засвідчена заява або така, що припускається, або інші дії чинного суб'єкта міжнародного права, які констатують факт політичного і правового існування нового утворення з метою встановлення з ним міжнародних відносин. Практика засвідчує, що такими утвореннями можуть бути: нова держава, новий уряд, що здобув владу неконституційним шляхом, національно-визвольний рух та органи його керівництва, міжнародна організація. В минулому держави вдавалися до визнання озброєних угруповань, які вели боротьбу з діючим урядом як «повстала» або «воююча» сторона. Відповідно до сторони, що визнається, визнання поділяють на певні види. Найпоширенішим і юридично усталеним серед них є визнання нових держав та урядів.

Визнання держав

Шодо правової сутності та юридичного значення виправі тривалий час існують дві конкуруючі теорії: конститутивна і декларативна. Відповідно до конститутивної теорії політичний акт визнання є попередньою умовою існування юридичних прав нової

держави. Теорія доводить, що саме акт визнання

346

Визнання держав

іншими державами створює нову державу, породжує і забезпечує її міжнародну правосуб'єктність. Тобто нові держави як повноправні суб'єкти міжнародного співтовариства створюються на підставі бажання і згоди вже існуючих держав. До визнання нова держава нібито не існує. Прихильниками конститутивної теорії є такі відомі теоретики міжнародного права, як Д. Анцилотті, Л. Оппенгейм, Г. Кельзен.

Г. Лаутерпахт, один із прихильників конститутивної теорії, на засадах дослідження практики держав дійшов дещо інших висновків. Засуджуючи численні відмови реально існуючим державам у визнанні за політичними мотивами, він зазначає, що визнання нової держави, яка додержує умови державності, має бути правовим обов'язком, а не питанням політичних міркувань1. Вчений наголошує не на політичному, а на правовому характері конститутивного визнання.

Ця теорія часто піддається критиці. Без відповіді залишаються традиційні питання її супротивників про наявність міжнародної правосуб'єктності новітньої держави, якщо вона визнана не більшістю, а лише кількома державами. Якщо вона є суб'єктом міжнародного права для цих держав, то як же визначається її дійсний правовий статус стосовно всіх інших країн? Відповідно постає питання про необхідну кількість визнань для надання державі такого міжнародно-правового статусу та ін. Теоретично невизнана держава, не будучи суб'єктом міжнародного права, не обтяжена його нормами і вільна, зокрема, від виконання настанов Статуту ООН та інших універсальних міжнарод- но-правових актів і загальновизнаних міжнародних звичаєвих норм, які є гарантом підтримання сучасного міжнародного правопорядку, міжнародного миру та безпеки.

Існують також інші слушні критичні зауваження стосовно цієї теорії. Так, С В. Черниченко вказує на те, що держави можуть існувати і вступати в будь-які контакти з іншими державами, а уряди, які здобули владу неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкт міжнародного права і без офіційного визнання2. І. 1. Лукашук

1Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947. P. 55.

2Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Между народное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1998.

С. 65.

Г л а в а IX Визнання в міжнародному праві

зазначає, що визнання держави є одностороннім актом, яким держава визнає факт утворення нової держави і тим самим — її міжнародно-правову суб'єктність, але щойностворена держава стає суб'єктом міжнародного права через обставини власне факту створення суверенного формування1.

Можна стверджувати, що визнання конститутивне в політичному сенсі. Це означає, що існуючі держави визнають нове утворення як державу, що є свідченням визнання з їхнього боку її політичного статусу і згоди на встановлення міжнародних стосунків. Це не означає, що акт визнання юридично конститутивний, бо юридичні права та обов'язки держави виникають не в результаті її визнання іншими державами, а в результаті набуття нею необхідних елементів державності, передбачених міжнародним правом для будь-якої країни. Про це йдеться в декларативній теорії визнання.

На відміну від конститутивної теорії, декларативна теорія виходить з того, що визнання є лише декларацією, що констатує факт виникнення нового суб'єкта міжнародного права. Держава стає суб'єктом міжнародного права в результаті самого факту свого утворення, незалежно від визнання будь-ким. Тобто нова держава набуває міжна- родно-правової суб'єктності не на підставі схвалення чи згоди інших держав, а на підставі юридичного факту свого утворення.

Наукове обгрунтування і значення мають обидві доктрини, проте на підтримку останньої схиляються все більше авторитетних учених-практиків. Наприклад, цей принцип до вирішення питання було зафіксовано ще в резолюції 40-ї сесії Інституту міжнародного права (Бельгія) від 23 квітня 1936 р. «Про визнання нових держав та урядів»: «На існування нової держави і всі правові наслідки, пов'язані з таким існуванням, не впливає відмова у визнанні з боку однієї або більше держав»2. У Статуті Американських держав, ухваленому в Боготі 1948 р., у ст. 9, присвяченій фундаментальним правам та обов'язкам держав, записано, що «політичне існування держави не залежить від

1 Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1996. С. 316.

2Annuaire de L'lnstitut de Droit International. Paris, 1936. Vol. 39. P. 300;

Международное право в избранных документах: В 5 т. М., 1957. Т. 1. С.

106.

Визнання держав

визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності...»1. Югославська арбітражна комісія, створена Міжнародною конференцією 1991 p., у своєму висновку № 1 проголосила, що «існування або зникнення держави є питанням факту» і що «результати визнання іншими державами є суто декларативними»2.

Практика держав, які відмовлялися протягом певного часу визнавати інші держави, наприклад ФРН та НДР, Арабські держави та Ізраїль, США і СРСР, також свідчить про те, що держави, які не визнають інших держав, не заявляли про те, що невизнані держави позбавлені міжнародного статусу, їхня позиція полягала в тому, що визнання не було надане насамперед із політичних міркувань.

Аналізуючи декларативну та конститутивну теорії визнання, слід зазначити, що коли на сьогодні перша з них має вирішальне значення в разі настання юридичних наслідків у міжнародно-правовому плані, то друга — в міждержавному і внутрішньодержавному. Так, політичне та юридичне існування держави, наявність у неї прав та обов'язків відповідно до міжнародного права не залежить від її визнання іншими суб'єктами міжнародного права, й у цьому разі об'єктивність декларативної доктрини очевидна. Проте для правових стосунків конкретних держав щодо певних питань, наприклад розгляду в національних судах держав важливих матеріальних та фінансових позовів іноземних держав та урядів, винятково важливе значення матимуть рішення компетентної влади про визнання таких позивачів. Національні суди не компетентні визнавати держави або уряди, і для них у даному плані висновок про таке визнання компетентної державної влади матиме конститутивний характер.

Узвичаєно, що визнання — це право держав, проте сучасні міркування вчених-міжнародників і практика держав свідчать про те, що надання визнання новим державам дедалі частіше пов'язують із тим, чи задовольняють вони необхідні міжнародні вимоги державності та низку інших специфічних вимог. Характерними елементами державності, як засвідчують міжнародна теорія і практи-

1119 United Nations Treaty Series. P. 49.

292 International Law Reports. P. 162.

Г л а в а IX Визнання в міжнародному праві

ка, є: населення, територія і політична організація влади. Наприклад, у ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав 1933 p., підписаної Сполученими Штатами й 19 латиноамериканськими державами, так визначено критерії державності в міжнародному праві: «Держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати наступні ознаки: а) постійне населення; б) певну територію; в) уряд і г) здатність вступати у стосунки з іншими державами»1.

Вимога наявності в нових державах зазначених ознак характерна, наприклад, для практики надання визнання Великою Британією і США. Позиція США в цьому питанні полягала ось у чому: «З точки зору Сполучених Штатів, міжнародне право не вимагає від держави визнавати інше утворення як державу... Ухвалюючи таку настанову, США традиційно регламентували наявність певних чинників. Ці чинники складають: ефективний контроль над певною територією і населенням; організовану урядову адміністрацію на цій території та спроможність до ефективних дій для провадження зовнішніх зносин і виконання міжнародних зобов'язань»2.

Новітня практика засвідчує, що в процесі визнання держав можуть висуватися й інші міжнародні вимоги. 16 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство ухвалило Декларацію, озаглавлену «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і Радянському Союзі», в якій було затверджено загальну позицію стосовно цього процесу. В документі зазначено, що визнання нових держав потребує виконання ними таких умов: поваги до настанов Статуту Організації Об'єднаних Націй і зобов'язань, підписаних у Заключному акті Гельсінкі і в Паризькій Хартії, особливо щодо норм права, демократії і прав людини; гарантії прав етнічних і національних груп та меншин відповідно до зобов'язань, ухвалених у межах ОБСЄ; поваги недоторканності всіх кордонів, які можуть бути змінені лише мирними засобами та відповідно до загальної угоди; ухвалення всіх відповідних зобов'язань стосовно роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї, а також безпеки і регіональної стабільності; зобов'язання вирішувати всі питання щодо правонаступництва держав і

1Международное право в избранных документах. Т. 1. С 34.

2Digest of US Practice in International Law. 1976. P. 19—20.

350

Визнання держав

регіональних суперечок відповідно до угод, включаючи, якщо це необхідно, звернення до арбітражу. 31 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство зробило заяву, в якій зазначалося, що Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Молдова, Туркменістан, Україна та Узбекистан запевнили, що вимоги Керівних принципів будуть ними виконуватися. Відповідно держави-члени Співтовариства оголосили, що вони готові приступити до процесу визнання цих держав.

Такий тип визнання можна визначити як колективне, обумовлене визнання держав. Заслуговує на увагу факт поєднання країнами-членами Європейського Співтовариства у вирішенні питання визнання нових держав принципів конститутивної і декларативної теорій. Без визнання неможливе партнерство та співробітництво між ЄС і новими країнами, які зацікавлені в розвитку демократичних та економічних реформ, торговельної та економічної співпраці, регіональному співробітництві, зміцненні договірних відносин тощо. А таке визнання держави ЄС гарантують новим державам Східної та Західної Європи за умов виконання ними основних принципів і норм міжнародного права, певних універсальних, регіональних та інших зобов'язань. Держави погодилися і висловили очевидну згоду з таким засобом визнання, і тому наведений приклад свідчить про подальший розвиток міжнародних звичаєвих норм у цьому інституті міжнародного права. Він також є доказом існування сучасної практики визнання новоутворених держав у межах міжнародних організацій.

Для визнаних держав простий факт визнання є недостатнім, їхня мета — ефективне використання правових і політичних результатів цього акту. Визнання забезпечує стабільні політичні та економічні стосунки і реальне здійснення прав, які випливають із прав та обов'язків міжнародної правосуб'єктності.

Питання міжнародно-правового визнання актуальне для України як держави, що вийшла з федеративного утворення. Після проголошення Декларації про державний суверенітет України 1990 р. та припинення існування СРСР у 1991 р. Україна не мала перешкод на шляху до свого визнання. За останніми даними її визнали більш як 160 країн світового співтовариства.

35І

Г л а в а IX Визнання в міжнародному праві

Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України рішення про визнання іноземних держав приймає Президент України.

Визнання урядів

Значення і правові наслідки визнання нового уряду значно відрізняються від визнання нової держави. Якщо останнє стосується питання міжнародної правосуб'єкт-ності, то у визнанні уряду йдеться не про визнання нового суб'єкта міжнародного права, а про здатність уряду репрезентувати державу як суб'єкт міжнародного права у міждержавних зносинах. Міжнародна правосуб'єктність належить державі, і на неї не впливає зміна урядів на її території. Позаяк саме уряд є тим органом, що засвідчує волю держави, відмова в його визнанні позбавила б державу можливості ефективно здійснювати свої міжнародні права. Визнання уряду може дорівнювати визнанню держави, але не навпаки. Визнання уряду означає, що держава, яка визнає, розглядає зазначений уряд законним і єдиним представником держави у міжнародних стосунках. Так, у резолюції Інституту міжнародного права «Про визнання нових держав та їхніх урядів» від 1936 р. зазначається, що визнання нового уряду вже визнаної держави є вільним актом, яким одна або кілька держав констатують, що певна особа чи група осіб здатні керувати державою, яку бажають представляти, і заявляють про свої наміри

підтримувати з нею або з ними відносини.

Узвичаєно, що питання визнання уряду виникає лише в тому разі, коли уряд здобуває владу іншим, аніж визначено в національному законодавстві, шляхом. При вирішенні даної проблеми існує певна доктринальна суперечність. Однією з найвідоміших є так звана доктрина законності. Згідно з цією доктриною кожний уряд, що приходить до влади в країні, є законним не у зв'язку з керуванням у країні де-факто, а у зв'язку з тим, чи відповідає його поява встановленому в такій державі правопорядку та конституційним нормам. Ранні автори, в тому числі Г. Гроцій, були послідовними прихильниками цієї до-

Визнання урядів

ктрини. Міністр закордонних справ Еквадору Карлос Тобар висунув трансформовану версію цієї доктрини, яку було затверджено Конвенцією держав Центральної Америки 20 грудня 1907 р. (відтоді називається «доктриною Тобара»). Відповідно до ст. 1 цієї Конвенції уряди сторін, що домовляються, не визнають уряд, який може прийти до влади в одній з п'яти республік унаслідок державного заколоту чи революції, спрямованих проти вже визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Ця доктрина мала на меті перешкодити численним військовим заколотам і революційним ситуаціям у латиноамериканських країнах, допускає відмову визнати де-факто будь-який уряд, створений таким чином. Означена доктрина застосовувалася до 1933 р. США стосовно уряду колишнього Радянського Союзу. Значного поширення ця доктрина не набула.

Протилежна точка зору міститься в іншій доктрині, що передбачає автоматичне визнання урядів за будь-яких обставин. Вона була сформульована в «Комюніке міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав» від 27 вересня 1930 р. Автором доктрини вважають тогочасного міністра закордонних справ Мексики, чиїм ім'ям її й названо — «доктрина Естрада». В Комюніке зазначалося, що Мексика не коментує з приводу надання визнання новим режимам у країнах, де відбулися заколоти. Вона на власний розсуд, незалежно від перебігу подій, зберігає свої представництва, продовжує приймати дипломатичних представників цих держав та підтримує з ними стосунки. Це мотивується тим, що внаслідок заяв про визнання складається практика, яка зазіхає на суверенітет інших націй і зумовлює те, що внутрішні справи держави стають предметом для оцінки іншими країнами. Останні позитивно чи негативно оцінюють питання законності або незаконності режиму. Хоча доктрина зазнавала критики за те, що не враховує політичних міркувань держав і ліквідує різницю між визнанням та підтримкою дипломатичних стосунків, ряд держав, наприклад Бельгія і Франція з 1965 p., Велика Британія з 1980 p., Австралія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія наприкінці 1980-х років і деякі інші країни запровадили практику, відповідно до якої вони не розглядають питання про визнання урядів окремо від визнання держав або взагалі відмовляються від

Г л а в а IX Визнання в міжнародному праві

визнання урядів. У такий спосіб держави прагнуть утримуватися від схвалення або заохочення того чи іншого уряду, але підтримують з ними дипломатичні або інші міжнародні стосунки.

Сучасна практика визнання урядів керується також доктриною «ефективного контролю», яка полягає в тому, що ефективний контроль нового уряду над територією держави є основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання. Такий контроль має бути наочно запровадженим з передумовами стабільності та тривалості.

У світовій практиці неодноразово порушувалося питання про визнання урядів у вигнанні. Таке питання вирішувалось у двох випадках: по-перше, за обставин, коли уряди, чиї керівники або кабінети в повному складі тимчасово залишали національну територію внаслідок кризових ситуацій. Це траплялося, наприклад, під час Другої світової війни, коли уряди Нідерландів, Греції, Бельгії, Люксембургу, Норвегії, Польщі та Югославії переїхали до Лондона. В даному випадку не було потреби в якомусь формальному акті визнання, бо ті уряди були утворені конституційним шляхом, і їхня законна діяльність не переривалася.

Інша ситуація складалася, коли одночасно з існуючим законним урядом держави формувалися нові уряди на тій самій державній території або за кордоном. За приклад править тимчасовий уряд Алжиру, встановлений у Каїрі до здобуття країною незалежності, та тимчасовий уряд Анголи Роберто Холдена в Леопольдвіллі. За таких ситуацій виникала проблема визнання. З огляду на політичний аспект подібного виду визнань практика держав неоднозначна. Проте під міжнародно-правовим кутом зору такі уряди не мають отримувати визнання де-юре або дефакто, а також набувати будь-який правовий статус. Означені новоутворення, за певних обставин можуть бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює ефективний контроль на всій території або більшій її частині, такі дії є передчасними і повинні розглядатися як акти втручання у внутрішні справи держави. Прикладом такого втручання є визнання де-юре, надане Німеччиною та Італією режимові Франко на початку громадянської війни в Іспанії 1937 р. (за два з половиною роки до її закінчення), тоді

354

______ 4 _____

Інші види визнання

як законний республіканський уряд усе ще контролював значну частину території країни.

Як уже зазначалося, визнання держав та урядів спричинює юридичні наслідки не тільки в міжнародному, а й у внутрішньодержавному аспекті. Відповідно до внутрішнього законодавства багатьох держав, наприклад США, Великої Британії, за звернення до їхніх національних судів іноземних держав та урядів із позовами щодо їхнього майна та іншої власності, визнання їхніх певних прав та обов'язків або рішень таких судів стосовно певних виконавчих дій нового уряду на їх території такі питання будуть вирішуватися судовою владою у разі наявності факту визнання таких держав та урядів компетентним національним органом, затвердженим, як правило, установою закордонних справ. Практика держав у цьому питанні досить різноманітна, проте найпоширенішим є правило, згідно з яким невизнані держави та уряди не мають будьяких прав перед національними судами держав, які їх не визнали.

Інші види визнання

ТТо інших видів визнання, J І які практикувалися державами, належать: визнання органів національного опору; органів національно-визвольних рухів; «повсталої сторони»; «воюючої сторони». Відповідно до новітнього міжнародного права його норми поширюються і на «організовані озброєні угруповання» та «антиурядові озброєні сили» на території держави, де діє законний уряд.

Якщо під час боротьби за свою державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює органи на- ціонально-визвольного руху або національного опору, то такі органи або організації можуть бути визнані іншими державами. Таке визнання забезпечує для них певні юридичні наслідки, обсяг яких залежить від конкретного виду визнання. Подібне визнання застосовувалося під час Другої світової війни, наприклад при визнанні окремими державами Антифашистського Віча Югославії, Польського

355

Г л а в а IX Визнання в міжнародному праві

комітету національного визволення, Французького комітету національного визволення.

Особливого поширення практика такого визнання набула в період ліквідації колоніальної системи 60—70-х років XX ст. Національно-визвольні рухи визнавалися як окремими державами, так і міжурядовими організаціями, насамперед ООН та Організацією африканської єдності, котрі надавали їм статусу спостерігачів. Як справедливо зазначалося в правовій літературі, своєрідність цього виду визнання полягала в тому, що воно надавалося не нації чи, власне, народу, а національно-визвольним рухам, причому цей термін використовувався для позначення не самого руху, а організації, що його очолює і провадить боротьбу1. Таким визнанням користувалися, наприклад, Народна організація Південно-Західної Африки, Народний рух за визволення Анголи, сьогодні таке визнання має Організація визволення Палестини.

Головним юридичним наслідком цього визнання було те, що за таким військово-політичним керівництвом або організацією опору, які виборювали незалежність народів, визнавався статус їхнього законного представника з певним обсягом міжнародної правосуб'єктності. Як суб'єкти міжнародного права вони можуть вступати у відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, укладати або приєднуватися до певних міжнародних угод, брати участь у роботі міжнародних організацій і конференцій. Концепція правосуб'єктності та визнання народів, які виборюють своє звільнення і державну незалежність, під кутом зору сучасних міжнародних стосунків втратила актуальність, але не втратила свого значення.

В літературі зазначалося, що такі види визнання, як визнання «воюючої сторони» і «сторони, яка повстала», є цікавими лише з історичного погляду громадянських воєн минулого. Проте збройні конфлікти наприкінці XX ст., наприклад на території колишніх СФРЮ та СРСР, Афганістану, Анголи, інших держав, привертають увагу до міжнародної практики вирішення конфліктних ситуацій, у яких стикаються інтереси законного уряду, повсталої або воюючої сторони, третіх держав.

1 Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Международное право. С. 68.

Інші ВИДИ визнання

Зазвичай визнання «воюючої сторони» є можливим у тому разі, якщо вона відповідає чотирьом умовам: у межах території однієї держави починаються явні та чітко визначені військові зіткнення між її збройними силами та іншими озброєними групами; воююча сторона контролює істотну частину території; воюючу сторону складають організовані групи, що здійснюють військові дії під керівництвом командування відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, яке застосовується у збройних конфліктах; наявність об'єктивних обставин, які змушують державу, що визнає такі формування, визначити своє ставлення до учасників конфлікту. Останнє засвідчує: якщо конфлікт аж ніяк не торкається інтересів третьої держави, то визнання нею такого утворення може розглядатися як дія, що заохочує повстанців, а також втручання у внутрішні справи держави. Правові наслідки такого визнання полягають, по-перше, в поширенні на воюючі сторони законів та звичаїв війни, а по-друге, в тому, що законний уряд не несе відповідальності за дії визнаної «воюючої сторони» перед державами, що її визнали. Відомим історичним прикладом є визнання повстанців південних штатів як воюючої сторони Великобританією, Францією та іншими країнами під час громадянської війни в США 1861 p.

У разі коли іноземні держави внаслідок будь-яких міркувань не визнавали на території держави збройних груп, які протидіють урядові як «воююча сторона», наприклад у зв'язку з відсутністю необхідних визначальних чинників, проте не розглядають таких утворень, як бандитські угруповання озброєних злочинців або порушників закону, в минулому для їхнього визначення іноді вживався термін «повстала сторона». Складно з'ясувати якісь загальноприйняті узвичаєні юридичні наслідки такого визнання. Йдеться здебільшого про індивідуальне бажання держав здійснювати з повстанцями хоч якісь тимчасові відносини, наприклад одержання ними гуманітарної допомоги, надання права притулку або політичної підтримки.

Як у випадку визнання іноземною державою «воюючої сторони», так і в разі визнання «повсталої сторони» йдеться не про надання їм будь-якого юридичного статусу, а про визначення об'єкта дії певних міжнародно-пра- вових договірних або звичаєвих норм.

Г л а в а IX Визнання в міжнародному праві

Сучасне міжнародне право не передбачає таких видів визнання, розглядає їх як втручання у внутрішні справи країни, але конвенційно закріпило інститут міжнародного гуманітарного права захисту жертв неміжна-родних збройних конфліктів, у якому вирізняє такі утворення, як «організовані озброєні угруповання» та «антиурядові збройні сили». Міжнародно-правові норми визначили ці утворення та вимоги, яким вони повинні відповідати на території держави, де діє законний уряд. Так, ст. З, спільна для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткового протоколу II, передбачає, що збройний конфлікт неміжнародного характеру постає тоді, коли в межах території однієї держави починаються явні й чітко визначені військові зіткнення між її збройними силами та іншими організованими озброєними угрупованнями, а також коли антиурядові збройні сили, організовані під керівництвом відповідального командування, здійснюють такий контроль над частиною території, що дає їм можливість провадити безупинні та узгоджені воєнні дії. В цих ситуаціях держави-учасниці вказаних конвенцій повинні застосовувати настанови конвенцій до осіб, які входять до складу таких озброєних угруповань, щодо їхніх прав та основних свобод. Проте зазначена стаття проголошує, що застосування цих положень не буде торкатися юридичного статусу сторін, які перебувають у конфлікті.

Форми визнання

напо лягають на тому, що це політичне питання і не зумовлює

будь-яких правових наслідків. Проте більшість авторів на підставі сучасної теорії і практики вважають, що тради ційними формами міжнародно-правового визнання є виз нання де-юре, де-факто і ад хок. У резолюції Інституту міжнародного права «Про визнання нових держав та "їхніх урядів» також зазначається, що визнання є або остаточ-

Форми визнання

ним і повним (де-юре), або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами (де-факто). Вказані форми визнання мають різні юридичні наслідки. Такі наслідки не впливають на правосуб'єктність нової держави чи дієздатність нового уряду, створених відповідно до вимог міжнародного права. Вони залежать від обсягу реалізації такої правосуб'єктності та дієздатності в міжнародних контактах, які здійснюються виключно на умовах взаємності.

Найпоширенішою формою визнання державами нової держави або нового уряду вже існуючої держави є форма де-юре. Визнання де-юре є офіційним, остаточним і повним. Воно випливає з певної заяви, що формується в офіційних актах, або з факту, який наочно означає намір визнати, яким є, наприклад, встановлення офіційних міжнародних відносин. У науковій літературі стверджується, що таке юридичне визнання, відповідно до сучасного міжнародного права, має надаватися новим утворенням у разі їх повної відповідності його вимогам (наявність території, населення, влади, здійснення тривалого та ефективного контролю, можливість здійснювати міжнародні права та обов'язки). Таке визнання зумовлює стабілізацію політичних та економічних стосунків, обмін дипломатичними представництвами вищого класу, визнання компетенції адміністративної і судової влади визнаної держави, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає.

У разі коли виникають сумніви про повну відповідність нових держав та урядів основним вимогам міжнародного права або коли процес остаточного визнання зволікається внаслідок громадянської війни, політичних чи інших обставин, держави використовували форму визнання дефакто. Наприклад, Велика Британія визнала радянський уряд де-факто 1921 р. і де-юре — 1924 р. Та сама Велика Британія, визнаючи республіканський уряд Іспанії під час громадянської війни 1936—1939 pp. де-юре, в той же час визнала де-факто збройні сили під командуванням генерала Франко, щойно вони захопили країну.

Досліджуючи це питання, Г. Лаутерпахт, зокрема, зазначав, що дійсною метою визнання де-факто є заява про те, що орган, затверджений як уряд існуючої або

359