Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а XV Міжнародно-правова відповідальність

Непереборну силу, непередбачений випадок, форсмажор Комісія закріпила у ст. 23 проекту так: «1. Проти - правність діяння держави, шо не відповідає його міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо це діяння було викликане force majeure, тобто непереборною силою або непередбаченою зовнішньою подією, яка не піддавалася контролю держави і яка (який) зробила (зробив) для держави матеріально неможливим за вказаних обставин дотриматись свого зобов'язання. 2. Пункт 1 не застосовується: а) якщо ситуація force majeure виникла внаслідок дій держави, про яку йдеться, або внаслідок таких дій у сукупності з іншими факторами; б) якщо ця держава повинна була передбачити ризик виникнення такої ситуації».

Мається на увазі, що в разі непереборної сили та непередбачених зовнішніх подій, які не підлягають контролю з боку держави, остання в особі своїх органів або агентів виявилася у становищі реальної, об'єктивної неможливості вибрати поведінку, яка б відповідала вимогам її міжнародного зобов'язання, або встановити, що ця її поведінка не відповідає тому, що вимагається. Мова може йти про природні явища (землетруси, епідемії, повені тощо) або про непередбачувану діяльність людей (катастрофа на атомній електростанції, знищення об'єкта іноземної власності на території держави та ін.). У таких випадках держава повинна бути абсолютно позбавлена можливості упередити негативні наслідки або проявити власну волю, щоб змінити ситуацію.

Такі випадки передбачені у ст. 14 Конвенції про територіальне море і зони, які прилягають, 1958 р., ст. 18 Конвенції ООН з морського права 1982 р., ст. Ill Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за збитки від забруднення нафтою (остання, наприклад, знімає відповідальність, коли збитки, заподіяні внаслідок війни, воєнних дій, громадянської війни, повстання або природного явища виняткового, неминучого і невідворотного характеру) та в інших міжнародно-правових документах.

Прикладом урахування непереборної сили може бути рішення Постійної палати третейського суду у справі про концесію маяків Оттоманської імперії 1956 p., коли було знято відповідальність Греції за те, що вона не змогла повернути маяки компанії в тому стані, в якому вона їх от-

_________D ________

______ Обставини звільнення від міжнародно-правової відповідальності

римала. Маяки були розбиті бомбардуванням, якого Греція не могла подолати.

Стихійне лихо створює ситуації, коли суб'єкти, які мають певні міжнародні зобов'язання, не здатні їх виконати через дії сил природи, технічні аварії, техногенні катастрофи. При цьому береться до уваги й те, що в подоланні сил природи чи аварій люди, які діють від імені держави, можуть обрати варіант поведінки, який рятує їх, але не відповідає міжнародним зобов'язанням держави. За таких обставин звертається увага на те, чи все-таки була можливість не порушувати міжнародних зобов'язань в умовах вимушеної поведінки.

За умови доведення фактичної відсутності свободи вибору може бути знято вимогу прямого перенесення правопорушення на відповідальність. Так, Конвенція про запобігання забрудненню моря викидами відходів та інших матеріалів допускає таке забруднення лише у виняткових випадках порятунку життя людей на морі. У ст. 24 проекту статей про відповідальність Комісія записала: «1. Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародним зобов'язанням, виключається, якщо суб'єкт поведінки, яка складає діяння цієї держави, в ситуації крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя довірених йому осіб.

2. Пункт 1 не застосовується, якщо а) держава, про яку йдеться, сприяла виникненню ситуації крайнього лиха або Ь) якщо поведінка, про яку йдеться, могла викликати порівнянне або ще тяжче лихо».

Особливим є ставлення в міжнародному праві до стану необхідності. Річ у тому, що держави досить часто посилаються на стан необхідності як на причину недотримання міжнародних зобов'язань (закони та звичаї війни не дотримувалися, позаяк мала місце тяжка воєнна ситуація, іноземне судно у відкритому морі було потоплено, бо це був крайній захід боротьби із забрудненням моря тощо). У проекті статей Комісії ця ситуація розкривається так (ст. 25): посилання на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння неможливе за винятком тих випадків, коли: а) це діяння було єдиним засобом захисту суттєвого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої загрози; б) це діяння не завдало серйозної шкоди суттєвим інтересам держави, щодо якої

Г л а в а XV Міжнародно-правова відповідальність

існує вказане зобов'язання. Посилання на стан необхідності є правомірним за наявності одночасно ряду факторів: небезпеки (неминучої), яка загрожує життєвим інтересам держави; надзвичайної ситуації держави, за якої вона не могла поводитися інакше; тимчасовий характер вимушеної поведінки. Не можна посилатися на стан необхідності, якщо міжнародним договором передбачена можливість такої ситуації і відповідні їй дії не визнані виправданими, і якщо держава, яка здійснила такі дії, сама сприяла створенню стану необхідності, через що вона ж не виконала своїх міжнародних зобов'язань.

Суб'єкти міжнародно-правової відповідальності

Основним суб'єктом міжнародно-правової відповідальності є держава. Не виключена міжнародна відповідальність для міжнародних (міжурядових)

організацій, інших суб'єктів міжнародного права і навіть фізичних осіб. Держава несе безпосередню відповідальність за дії своїх органів законодавчої, судової та виконавчої влади. Не можна погодитися з думкою деяких авторів (М. О. Захаров, Ю. В. Петровський, В. 1. Менжинський та ін.), що суб'єктом міжнародно-правової відповідальності можуть бути державні органи. Останні не є самостійними учасниками міждержавних відносин. їхні представницькі функції не поширюються на міжнародні правопорушення в розумінні допускання можливості здійснення таких.

У міжнародних відносинах дії органш держави завжди сприймаються як дії держави у цілому. Однією з властивостей прояву державного суверенітету в зовнішніх відносинах є єдність державної влади. Допустити, що кожна з гілок влади діятиме в міжнародних відносинах самостійно, можна лише за бажання розуміти державну міжнародно-правову відповідальність шляхом поділу і перенесення на її органи з тим, щоб посиланням на неузгодженість дій органів зняти, применшити гостроту відповідальності в цілому.

Під час обговорення цих питань у Комісії міжнародного права учасники домовилися про таке:

482

Суб'єкти міжнародно-правової відповідальності

1. Поведінка органу держави, згідно з міжнародним правом, розглядається як поведінка самої держави незалежно від того, чи буде цей орган установчої, законодавчої, виконавчої, судової чи іншої влади, а також незалежно від його функцій (міжнародних чи національних) та місця в ієрархії державної організації.

2.Це правило поширюється на поведінку органів ад- міністративно-територіальних підрозділів, якщо вони діяли як такі, а також на органи, які не належать до вказаних структур, але уповноважені внутрішньодержавним правом здійснювати певні прерогативи державної влади, якщо вони діяли як такі.

3.Не розглядаються як поведінка держави: а) поведінка особи або групи осіб, які діяли самостійно, а не від імені держави; б) поведінка органу держави на території

іншої держави чи будь-якій іншій території, що знаходиться під юрисдикцією цієї держави, не розглядається як дії останньої у випадках, коли він не виконував функцій «найнятого» органу; в) поведінка органу міжнародної організації на території держави; г) поведінка органу повстання на території держави.

Залежно від участі в міжнародному правопорушенні розрізняють: держави — основні учасники (реалізатори) міжнародного правопорушення, держави-співучасники і держави, які сприяли злочину.

Разом зі зміцненням ролі міждержавних організацій у міжнародних відносинах та в міжнародному співробітництві зросла й можливість чинити правопорушення і безпосередньо нести відповідальність за такі дії. Як су- б'єкт міжнародно-правової відповідальності міжнародна організація відповідає за правопорушення, які вона допустила, діючи в межах своїх установчих документів, особливо тоді, коли вона вийшла за межі статутних повноважень.

Сучасне міжнародне право передбачає також міжна- родно-правову відповідальність фізичних осіб за злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людяності. Тобто як суб'єкти міжнародних протиправних дій вони можуть відповідати за агресивні дії і такі, що до них прирівнюються: за злочини проти законів та звичаїв війни, за застосування заборонених видів зброї, геноцид, расову дискримінацію, апартеїд та ін. За такі правопорушення

483

Г л а в а XV Міжнародно-правова відповідальність

передбачено універсальне й не обмежене строками давності переслідування злочинців.

Прикладом міжнародно-правової відповідальності фізичних осіб може бути відповідальність осіб, які переслідуються за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права на території колишньої Югославії.

Окремим видом відповідальності фізичних осіб слід вважати таку, що настає за найманство, піратство, незаконне виготовлення і розповсюдження наркотиків, злочини проти безпеки цивільної авіації, міжнародний тероризм, валютно-фінансові злочини, рабство, работоргівлю (торгівля людьми), взяття заручників та ін.

Види і форми міжнародно-правової відповідальності

Міжнародно-правова відповідальність реалізується в конкретних видах і формах. Під видами відповідальності мають на увазі матеріальну і політичну. Іноді ці два види називають: матеріальний і нематеріальний. Серед нематеріальної відповідальності розрізняють: моральну, політичну і морально-політичну. Але, по-перше, таке дроблення мало підтверджується практикою реалізації міжнародно-правової відповідальності. По-друге, зводити відповідальність за порушення норм міжнародного права до моральності не зовсім коректно. Безперечно, міжнародна мораль суттєво впливає на характер певних обмежень щодо порушення норм міжнародного права, але замінити собою юридичну

відповідальність вона не може.

Коли йдеться про політичну відповідальність, то слід враховувати певну умовність цього терміна. Адже будь-яка відповідальність держави як політичного організму за своєю суттю є політичною. В такому разі говорять про умовність терміна, відсутність такого, який більше підходить, тощо. Висловлюється й така думка, що за політичної відповідальності можливі лише політичні наслідки.

Чіткої межі між політичною (нематеріальною) і матеріальною відповідальністю немає. Матеріальний збиток може тягнути тільки на політичну відповідальність, і, на-

484

Види і форми міжнародно-правової відповідальності

впаки, нематеріальний збиток (порушення прав людини) може викликати матеріальну відповідальність за заподіяну моральну шкоду.

Нематеріальна відповідальність може виступати в різних формах: сатисфакції, ресторації, обмеження суверенітету, обмеження юрисдикції держави та ін.

Сатисфакція — задоволення нематеріальних вимог для відшкодування збитку, заподіяного (серед іншого) честі й гідності держави. Сатисфакція може бути простою (висловлення офіційного співчуття, жалю; принесення вибачення; запевнення в тому, що подібні акції не повторяться в майбутньому; визнання неправомірності вчинених дій, дезавуювання дій представника держави, виявлення пошани і належних почестей прапору потерпілої держави та виконання її гімну в урочистій обстановці, видання спеціального законодавчого або іншого нормативного акта для забезпечення виконання відповідних зобов'язань тощо) і надзвичайною (тимчасове обмеження суверенітету і правоздатності держави; призупинення діяльності законодавчих, виконавчих і судових органів держави; здійснення влади органами іншої держави; реорганізація політичної системи; скасування актів, які дозволяли діяльність певним політичним партіям; демілітаризація і скорочення збройних сил; контроль за використанням наукового потенціалу тощо).

Ресторація — це відповідальність, за якої держава-по- рушниця зобов'язується відновити попередній стан певного матеріального об'єкта (відновлення якості питної води, фауни і флори, які постраждали від прикордонної діяльності держави-порушниці, тощо).

Досить часто як форма політичної відповідальності застосовується призупинення прав та привілеїв, які випливають із членства у міжнародних організаціях, або як крайній захід — виключення з міжнародної організації (1940 p. CPCP було виключено з Ліги Націй за розпочату війну проти Фінляндії).

Матеріальна відповідальність суб'єкта міжнародного права настає тоді, коли порушення міжнародних зобов'я- зань пов'язане з заподіянням матеріального збитку. Вона може бути у формі репарації, реституції і субституції.

Репарація — це відшкодування суб'єктом-порушником матеріальної шкоди грішми, товарами, послугами тощо.

485

Г л а в а XV Міжнародноправова відповідальність

До репарацій вдавалися за рішенням Кримської конференції 1945 р. (Німеччину було зобов'язано відшкодувати СРСР збитки в 20 млрд доларів, згодом уряд ФРН прийняв рішення про сплату компенсацій громадянам колишнього СРСР, яких було вивезено в неволю до Німеччини), після війни США в Індокитаї та бомбардувань НАТО Югославії. Репарація часто призначалася і за окремі міжнародні правопорушення (в 1996 р. Міжнародний суд ООН прийняв рішення про сплату США Ірану компенсації у 131 млн доларів за збитий у 1988 р. пасажирський літак).

Іноді державу-порушницю обмежують у правах розпоряджатися власними матеріальними ресурсами за скоєння особливо небезпечних міжнародних злочинів. Такі дії ще називають надзвичайною репарацією. Вона застосовується не тільки для відшкодування збитків, а й щоб запобігти новим правопорушенням у майбутньому. Іноді репарація виступає у вигляді нагороди дер- жаві-жертві за рахунок держави-порушниці. В такий спосіб рішенням Потсдамської конференції 1945 р. від Німеччини відокремлено Кенігсберг і частину Східної Пруссії.

Реституція — це повернення майна в натурі державіжертві правопорушення, незаконно вивезеного з її території державою-порушницею або її співучасницею. Реституція в натурі може бути у формі повернення майна, художніх цінностей, бібліотек, промислового обладнання, наукових лабораторій, транспортних засобів тощо. Таке повернення може здійснюватись у формі реституції in integrum, коли держава-порушниця не тільки відновлює попередній стан, а й несе витрати, пов'язані з цим (звільняється захоплена територія, виводяться війська, техніка, демонтуються установки тощо).

Якщо понесені збитки не можна покрити реституцією в натурі, то потерпіла держава має право на компенсацію. Компенсація може не тільки охоплювати реальні матеріальні збитки, понесені державою-жертвою, а й включати проценти, втрачену вигоду.

Різновидом реституції є субституція, що полягає в заміні неправомірно знищеного або пошкодженого майна, будинків, художніх цінностей, транспортних засобів та ін. на рівноцінні.

486

8

Відповідальність за правомірну діяльність

Відповідальність за правомірну діяльність

Як і будь-яке правило, так і правило «фактичною підставою для міжнародно-правової відповідальності є міжнародне правопорушення» має свої винятки.

Міжнародне право в окремих випадках допускає міжнародно-правову відповідальність, коли держава (або інший суб'єкт) здійснювала правомірні дії. Як приклад часто вказують на можливість огляду іноземних торговельних кораблів військовими кораблями (ст. 22 Конвенції про відкрите море 1958 р. і ст. 110 Конвенції ООН з морського права 1982 р.) у разі достатньої підозри, що судно веде піратський промисел, несанкціоноване радіомовлення тощо. Коли ж достатня підозра виявилася безпідставною, то необхідно відшкодувати судну заподіяні збитки.

Такого типу відповідальність одні вчені називають абсолютною, другі — об'єктивною, треті — відповідальністю за правомірну діяльність. Гадаємо, що термін «об'єктивна» найменше підходить для такого типу відповідальності. На відміну від негативної відповідальності, яка справді об'єктивно виступає за некомпетентну реалізацію свободи волі суб'єкта і є закономірною для нього за порушення норм міжнародного права, відповідальність за правомірну діяльність об'єктивною вважатися не може. Те саме стосується й терміна «абсолютна відповідальність», якою вона не є в розумінні терміна «абсолютний».

Приклад Чорнобильської АЕС показує, що відкриття ядерної енергії, технічні й техногенні досягнення на рівні генної інженерії приносять людству не тільки переваги, а й збільшують ризики катастроф. І освоєння космосу, і використання ядерної енергії та технологій можуть призвести до непередбачених (під кутом зору розвитку науки на сьогодні) результатів. Припинити відповідну діяльність означало б зупинитися на шляху прогресу. Держави обрали інший варіант: продовжувати поліпшувати безпеку користування об'єктами підвищеної небезпеки, а в разі виникнення непередбаченої шкоди — відшкодувати збитки, незважаючи на відсутність безпосередньої вини.

487

Висловлена на те згода держав закономірно вимагала свого договірного (а не звичаєвого) закріплення в кожному конкретному випадку. Зрозуміло, що коли немає вини держави, то без її згоди (в кожному разі) не можна притягнути до відповідальності.

Отримавши конвенційне закріплення, така згода більшості держав з часом стає універсальною згодою, і факт визнання її іншими державами не стає визначальним, коли вони завдають шкоди іншим своєю правомірною діяльністю. Як записано в Конвенції про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними об'єктами (1972), держава, шо запускає космічний об'єкт, несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за збитки, які цей космічний об'єкт завдав на поверхні землі або повітряному судні в польоті (ст. 11).

Таку відповідальність передбачено Римською конвенцією 1952 р. про відшкодування збитків, заподіяних іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні, Паризькою конвенцією 1960 р. про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії, Брюссельською конвенцією 1962 р. про відповідальність операторів ядерних суден, Віденською конвенцією 1963 р. про цивільну відповідальність за ядерні збитки, Брюссельською конвенцією 1969 р. про цивільну відповідальність за збиток, заподіяний забрудненням нафтою, Брюссельською конвенцією 1971 р. про цивільну відповідальність у галузі морських перевезень ядерних матеріалів та ін.

Про важливість зазначеної проблеми в міжнародному праві свідчить те, шо з 1978 р. Комісія міжнародного права ООН працює в напрямі «Міжнародна відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом» з метою проведення кодифікації відповідних норм.

З метою визначення підстав для міжнародної відповідальності за правомірну діяльність науковці пропонують керуватися аналогічними підставами для відповідальності за міжнародні правопорушення: через установлення особливостей та зіставлення нормативно-правових і фактичних підстав. Але при цьому слід мати на увазі, що для відповідальності за правомірну діяльність не є норматив- но-правовою підставою наявний звичаєвий комплекс норм, що вона повинна базуватися на певних договорах, які

488

Відповідальність міжнародних організацій

спеціально закріплюють умови виникнення такої відповідальності.

Фактичною підставою для відповідальності за правомірну діяльність буде не результат реалізації свободи волі, а подія, шо не залежала від волі держави, але стала причиною заподіяння збитку. При цьому потрібно, щоб: а) подія була не меншою, ніж непереборна сила як для об'єкта підвищеної небезпеки, так і для наслідків дії цього об'єкта; б) наявним був збиток матеріального характеру; в) був прямий зв'язок між аварією об'єкта підвищеної небезпеки та матеріальним збитком.

Порядок установлення обсягу відповідальності за правомірну діяльність визначається міжнародними договорами.

Відповідальність міжнародних організацій

Відповідальність міжнародної (міжурядової) організації має певні особливості, що випливають з її правосуб'єктності. Різні міжнародні організації в силу їхніх статутів мають різний обсяг правосуб'єктності і як

наслідок — різні межі та обсяг відповідальності.

Крім статутів, відповідальність міжнародних організацій передбачена в ряді універсальних міжнародних договорів. Так, у Договорі про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р., у Конвенції про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними об'єктами, 1972 р., в Угоді про рятування космонавтів, повернення космонавтів та повернення об'єктів, запущених у космічний простір, 1968 р. передбачена міжнародна відповідальність міжнародних організацій за збитки, заподіяні в результаті космічної діяльності, яку здійснюють міжнародні організації.

Стаття 57 Статуту ООН передбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних галузях.

На сьогодні стала визнаною норма міжнародного права, згідно з якою міжнародні організації є суб'єктами міжна- родно-правової відповідальності та суб'єктами міжнародних

489

Г л а в а XV Міжнародно-правова відповідальність

домагань. У разі міжнародно-правової відповідальності остання настає незалежно від того, чи порушено її органами статутні зобов'язання, чинні норми загального міжнародного права чи норми внутрішнього права організації.

Для того щоб настала міжнародно-правова відповідальність міжнародної організації, необхідна наявність протиправної поведінки на порушення міжнародних зобов'язань, вини організації, наявність збитку і причиновонаслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою. Міжнародним організаціям властива як політична, так і матеріальна відповідальність.

Політична відповідальність можлива у разі прийняття дискримінаційного рішення з обмеженням державного суверенітету як членів, так і держав-нечленів організації; порушення положень угоди про штаб-квартиру; неправомірне застосування збройних сил тощо.

Матеріальна відповідальність міжнародної організації може мати два результати: 1) безпосередню відповідальність і 2) солідарну відповідальність міжнародної організації та держав-членів.

Згадана Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними об'єктами, встановлює солідарну відповідальність на таких засадах: 1) домагання щодо компенсації за збиток висуваються насамперед міжнародній організації, яка здійснила запуск об'єкта; 2) коли організація протягом півроку не компенсувала суми заподіяного збитку, держава-позивач може порушувати питання про відповідальність перед державами-членами цієї організації.

Матеріальна відповідальність міжнародної організації може настати в силу різних обставин: недбалого здійснення власних функцій, внаслідок чого було заподіяно збитків іншим суб'єктам; невиконання міжнародних зобов'язань за угодами, стороною яких є організація; заподіяння збитку джерелом підвищеної небезпеки (від космічного апарата до автомашини або судна організації); недотримання санітарних норм, технічних регламентів тощо.

Міжнародна організація несе відповідальність за протиправну поведінку своїх виконавчих органів та персоналу. Відомий факт укладення в 1957—1965 pp. ООН угод із Бельгією, Грецією, Італією, Люксембургом і Швейцарією про відшкодування збитку, який було заподіяно громадя-

Відповідальність міжнародних організацій

нам цих країн та їхньому майну Збройними силами ООН у Конго під час відомих операцій.

Міжнародна організація може бути суб'єктом міжнародних домагань, якщо заподіяно шкоду її майну, будівлям, посадовим особам. Так, коли під час збройного конфлікту між Ізраїлем та арабськими державами ізраїльські терористи вбили в Єрусалимі посередника графа Бернадота та військового оглядача ООН полковника Серо, справу розглядав Міжнародний суд ООН. У консультативному висновку від 11 квітня 1949 р. Суд визнав у питанні відшкодування збитків, заподіяних на службі ООН, що Організація Об'єднаних Націй, будучи суб'єктом міжнародного права і носієм міжнародних прав та обов'язків, може здійснювати свої права шляхом висунення міжнародних домагань.

Залежно від визнання правоздатності міжнародної організації на території держави, на підставі установчого акта або угоди з державою про її штаб-квартиру або представництво, вона може нести відповідальність за міжнародним приватним правом або правом країни її перебування.

РЕКОМЕНДОВАН А » ЛІТЕРАТУРА

„

Василенко В. А. Ответственность за международные правоотношения. К., 1976.

Верещетин В. Р. Новый шаг на пути кодификации права ответственности государств //

Российский ежегодник междунар. права. 1992. СПб., 1994. Ежегодник Комиссии международного права. 1984. Нью-Йорк, 1985.

Т. 2, ч. 2.

Курис П. М. Международные правоотношения и ответственность государств.

Вильнюс, 1973.

Международное право / Отв. ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунов.

М., 1999 (гл. 7).

Международное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова.

М., 2000 (гл. 11).

Нешатаева Т. Н.

Санкции системы ООН (международно-правовой аспект). Иркутск, 1992.

Ушаков Н. А. Основание международноправовой ответственности государств.

М., 1983.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ САНКЦІЇ

Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій

Під міжнародно-правовими санкціями слід розуміти правомірні примусові заходи, які застосовують суб'єкти міжнародного права для припинення міжнародного правопорушення, відновлення прав потерпілих суб'єктів та виконання правопорушником зобов'язань унаслідок відповідальності, що виникла у

відповідь на правопорушення.

Досить авторитетною є думка, що міжнародно-пра- вова санкція — це окрема форма міжнародно-правової відповідальності. Але більшість українських учених із цим твердженням не погоджуються. Визначаючи міжна- родно-правові санкції як односторонні індивідуальні або колективні (спільні), примусові дії держав, покликаних припинити правопорушення та змусити правопорушника виконати зобов'язання, що випливають з його відповідальності за протиправну поведінку, вони (В. А. Василенко, Н. М. Ульянова, М. К. Коростаренко, М. К. Михайловський та ін.) застережували: «Не слід ототожнювати міжнародно-правові санкції з міжнародно-правовою відповідальністю і вважати їх формою останньої. Якщо міжнародно-правова відповідальність є обов 'язком віднов-

492

________Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій _____________

лення порушених прав та відшкодування, то міжнародноправові санкції — це засіб, за допомогою якого відновлюють порушені права і домагаються відшкодування»1.

Український учений В. А. Василенко, який спеціально досліджував проблеми міжнародно-правових санкцій, дійшов висновку, що їх слід розуміти як «дозволені міжнародним правом і такі, що мають прецесійний характер, примусові заходи, які застосовуються суб'єктами міжнародного права для охорони та підтримки міжнародного правопорядку на випадок, якщо суб'єкт-правопорушник відмовляється припинити міжнародне правопорушення, відновити права потерпілих суб'єктів і (або) добровільно виконати обов'язки, які випливають з його міжнародноправової відповідальності»2.

Міжнародно-правові санкції завжди є формою дозволеного примусу в міждержавних стосунках. Самі примусові заходи можуть бути як санкціоновані, так і несанкціоновані (в обох випадках ідеться про правомірні примусові заходи). Несанкціоновані примусові заходи можуть застосовуватися до виникнення міжнародно-правової відповідальності як реакція на недружні акти, ситуації, непереборну силу, конфліктні ситуації, що стали наслідком внутрішніх громадянських воєн тощо. Більшість таких заходів з настанням міжнародно-правової відповідальності набувають характеру міжнародно-правових санкцій. Якщо несанкціоновані примусові заходи є проявом насильства і сваволі, вони не можуть набути характеру санкцій навіть після настання міжнародно-правової відповідальності.

Право на примусові заходи належить кожному суб'єктові міжнародного права, але практика його реалізації в них різна. Найефективніше реалізовують своє право на примусові заходи держави як індивідуально, так і зусиллями кількох держав (у порядку самодопомоги), а також через відповідний міжнародний інституційний механізм (за допомоги міжнародних організацій). Тому не зовсім правильно вважати, що примусові заходи — це лише колективні дії, передбачені статутами міжнародних організацій.

Санкції можуть бути як заходи із застосуванням збройних сил, так і без них. Для сучасного міжнародного права

1Міжнародне право. К., 1971. С 267.

2Василенко В. А. Международно-правовые санкции. К., 1У8/. с лъ.

493

Г л а в а XVI Міжнародноправові санкції

більш характерним є застосування незбройних санкцій. Якщо раніше переважали санкції в порядку самодопомоги, то за умов сучасного міжнародного правопорядку превалюють централізовані санкції з використанням можливостей міжурядових організацій.

Залишилось імперативним правилом застосування між- народно-правових санкцій, що вони є можливими лише у відповідь на правопорушення. В цьому й полягає різниця від неправомірного застосування сили в міжнародних відносинах і від правомірних превентивних примусових заходів. Так, превентивні примусові заходи, до яких іноді вдається Рада Безпеки ООН, не є санкціями. Вони застосовуються не у відповідь на правопорушення, а з метою запобігти загрозі миру та безпеки. Повноваження на такі дії має лише Рада Безпеки ООН. Окремі держави такими повноваженнями не наділені; їхні посилання на національну безпеку, національні інтереси як причину застосування превентивних примусових заходів не є правомірними.

Не можуть мати характеру санкцій насильницькі дії держави-правопорушниці у відповідь на застосування до неї санкцій. Подібний спротив можна розцінити лише як нове правопорушення. Застосування санкцій — процес односторонній. Суб'єкт, який застосовує санкцію, не може бути стороною-правопорушницею. Мета застосування санкцій: припинити міжнародне правопорушення, захистити права жертви правопорушення, відновити їх до того стану, в якому вони перебували до початку правопорушення, й реалізувати міжнародно-правову відповідальність суб'єкта правопорушника. Очевидно, що в реалізації такої мети немає місця для нових дій насильницького характеру з його боку. А ненасильницькі дії можуть бути тільки для відновлення порушеного правового статус-кво з боку правопорушника. А це категорія дій не санкційного характеру, а терпіння і несення обмежень.

У міжнародно-правових дослідженнях під санкцією розуміють не тільки примусові заходи у відповідь на правопорушення. Санкцією називається й та частина норми міжнародного права, яка визначає ці заходи. Існує й такий погляд на санкцію, що це форма політичної міжна- родно-правової відповідальності або явище, яке охоплює заходи примусового впливу та відповідальність.

494

_________і ________

________Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій_________

Утім, між примусовими заходами, санкцією та міжна- родно-правовою відповідальністю можна простежити певну відмінність. Власне, для застосування санкцій підставою є не стільки факт міжнародного правопорушення (основна підстава для міжнародно-правової відповідальності), скільки відмова виконати міжнародні зобов'язання щодо ліквідації наслідків такого правопорушення.

Якщо міжнародно-правова відповідальність безпосередньо пов'язана з міжнародним правопорушенням, то міжнародно-правова санкція, як правило, — опосередковано. Вихід на міжнародно-правову санкцію можливий за такою схемою: міжнародне правопорушення — міжна- родно-правова відповідальність — відмова суб'єкта-пра- вопорушника добровільно виконати зобов'язання щодо ліквідації наслідків правопорушення — міжнародно-пра- вова санкція.

Дослідники інституту міжнародно-правових санкцій (В. А. Василенко, Ю. В. Петровський та ін.) наголошують на тому, шо характерна відмінність санкцій розпочинається у відповідь на друге правопорушення — відмову виконати зобов'язання щодо ліквідації шкідливих наслідків первинного протиправного акту. Отже, міжнарод- но-правова відповідальність можлива без міжнародноправових санкцій, але санкції без відповідальності неможливі.

Міжнародні санкції є примусовими заходами впливу не на всякого правопорушника, а лише на того, хто добровільно не хоче реалізувати свій обов'язок щодо ліквідації шкідливих наслідків правопорушення. Норми, які регулюють цей процес, сформували в сучасному міжнародному праві особливий інститут правоохорони і правозастосування — міжнародно-правові санкції. Норми цього інституту забезпечують порядок примусового відновлення первинних (тобто таких, що функціонували до правопорушення) правових відносин, а якщо це неможливо, то заміни їх на адекватні. Вони забезпечують відшкодування збитків, які настали в результаті як правопорушення, так і відмови добровільно виконати зобов'я- зання щодо відповідного відшкодування. Кінцева мета міжнародно-правових санкцій — відновлення неперервно функціонуючого механізму міжнародно-правового регулювання.

495

Г л а в а XVI Міжнародно-правові санкції

Типи і види міжнародно-правових санкцій

У науці міжнародного права пропонуються різні класифікації міжнародно-правових санкцій. Одні вчені (Д. Б. Ле-він) називають п'ять видів санкцій: 1) примусові заходи за Статутом ООН стосовно загрози миру, порушення миру та акту агресії; 2) індивідуальна і колективна самооборона від збройного нападу; 3) опір колоніальному гніту; 4) реторсії і незбройні репресалії; 5) примусові заходи для приведення у виконання рішень Міжнародного Суду ООН. Інші вчені (В. Давід) поділяють міжнародно-правові санкції на дві групи: а) санкції загального міжнародного права; б) санкції організованого

співтовариства держав.

В українській науці міжнародного права найбільш прийнятною вважається класифікація, запропонована проф. В. А. Василенком: 1) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги; 2) міжна- родно-правові санкції, які здійснюються державами за допомогою міжнародних організацій. Кожному з типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій, форми та способи їх застосування.

Залежно від правового забезпечення застосування примусових заходів, інтенсивності їх застосування і юридичних наслідків такого застосування серед санкцій, які здійснюються державами в порядку самодопомоги, розрізняють такі: 1) реторсії; 2) репресалії; 3) розрив дипломатичних і консульських відносин; 4) самооборона; 5) невизнання.

Реторсіями вважаються примусові заходи однієї держави щодо суб'єкта-правопорушника на захист своїх державних інтересів. Реторсії — відповідні примусові заходи, що ведуть до обмеження інтересів держави-порушниці, які (інтереси) не охороняються міжнародним правом. Реторсії можуть застосовуватися у відповідь на недружній акт, несправедливу, упереджену поведінку іншого суб'єкта, але в межах, допустимих міжнародним правом. Такі реторсійні заходи не вважаються міжнародно-правовою санкцією, бо застосовуються без попереднього правопорушення. До реторсій належать: заборона дипломатичним представникам або громадянам іноземної держави вільно

496

Типи і види міжнародно-правових санкцій

відвідувати певні райони країни їхнього перебування у відповідь на подібні обмеження щодо своїх дипломатів та громадян у тій державі (інші обмеження); відкликання посла з держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення; висилання з країни рівної кількості дипломатів держави, що раніше вислала з країни дипломатів першої держави; оголошення дипломатів persona non grata; заборона в'їзду в країну або відміна візиту делегацій, у тому числі й глави держави; ускладнення або повна заборона видачі в'їзних віз громадянам іншої держави у відповідь на подібну поведінку цієї держави; встановлення обмежень на імпорт із держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення; підвищення митних податків на товари такої держави; безмитні обмеження на товари дер- жави-порушниці або такої, що вчинила недружній акт (обмеження квот на ввезення, додаткові податки на імпорт товарів, висунення завищених вимог до якості імпортованої продукції тощо); націоналізація власності громадян і юридичних осіб, вилучення вкладів з банків держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення.

Репресалії є правомірними примусовими заходами, які чиняться з метою відновлення своїх порушених прав і спрямовані на обмеження або ліквідацію прав іншої держави у відповідь на її неправомірну поведінку. Репресалії не можуть застосовуватись у відповідь на недружелюбні або інші акти, які не є міжнародним правопорушенням. Репресалії повинні бути співрозмірними із заподіяними збитками і тим примусом, який є необхідним для відшкодування цього збитку. Саме тому сучасне міжнародне право не визнає таких репресалій, як бомбардування, захоплення чужої території, блокада, інтервенція тощо. Такі репресалії під час війни не можуть підміняти мирних (незбройних) репресалій. Тому правомірними можуть бути лише політичні та економічні репресалії, зокрема позбавлення (тимчасове) або обмеження дипломатичних привілеїв та імунітету офіційних представників держави-по- рушниці; ембарго, повна або часткова заборона продавати і постачати будь-яку сировину, промислові й харчові вироби чи майно на територію держави-порушниці, заборона надавати транспортні засоби для перевезень громадян, товарів і вантажів на територію держави-порушниці; бойкот (повна або часткова заборона купувати і ввозити

497

Г л а в а XVI Міжнародно-правові санкції

будь-яку сировину, промислові й харчові вироби чи майно з території держави-порушниці, заборона користуватися транспортними засобами держави-порушниці, на участь її представників у торговельно-промислових заходах на території потерпілої держави); секвестр майна; замороження банківських вкладів держави-порушниці; конфіскація її майна та вилучення її авуарів з банків потерпілої держави тощо.

Обмеження, які застосовуються щодо інтересів держа- ви-порушниці, не забезпечені міжнародним правом, вважаються реторсією, а не репресаліями.

Найбільш відчутними формами репресалій є розрив з державою-порушницею торговельно-економічних відносин та її повна економічна ізоляція.

Розрив дипломатичних і консульських відносин у доктринах міжнародного права розглядають і як самостійний вид міжнародно-правових санкцій, що здійснюються державами в порядку самодопомоги, і як форму репресалії.

За певних обставин розрив дипломатичних і консульських відносин можливий і в разі недружніх актів. У такому разі вони не будуть міжнародно-правовою санкцією, бо застосовані не у відповідь на міжнародне правопорушення.

Розрив дипломатичних відносин може бути одночасно з розривом консульських відносин, а може таким і не супроводжуватися. Крім того, можливим є призупинення дипломатичних і консульських відносин як дещо м'якша форма впливу на державу-порушницю.

Іноді держави вдаються до такого виду міжнародноправової санкції, що застосовується в порядку самодопомоги, як самооборона. Суть дій у порядку самооборони полягає в їхньому збройному примусовому характері. Розрізняють дві форми самооборони: необхідна самооборона і самооборона від агресії.

Необхідною обороною є опір збройними силами зазіханням іноземної держави на недоторканність державного кордону, її воєнним вилазкам, які ще не можна кваліфікувати як акт агресії (заслання військово-розвідуваль- ного літака на територію держави-жертви, запливання військових суден у територіальні води такої держави тощо).

Застосування необхідної оборони має, як правило, обмежений (у часі, просторі, інтенсивності тощо) характер.

498

Типи і види міжнародно-правових санкцій

У разі необхідної оборони бажаним є попередження про можливість її застосування, якщо держава-порушниця не припинить порушення.

Попередження може бути у формі пропозиції військовому літаку здійснити посадку або морському судну покинути територію держави. Попередження необхідне тому, що правопорушення може бути ще не реальним, об'єктивно відсутнім (підготування на кордоні до вторгнення) або вимушеним (порушення територіальної недоторканності через аварію, стихійне лихо чи технічну помилку, якої припустився екіпаж судна). Застосування збройної сили в таких випадках не є правомірним.

У разі самооборони від агресії таких обмежень немає. Це максимально можлива збройна відсіч держави-жертви агресії державі-лорушниці, бо агресія вважається найтяжчим міжнародним правопорушенням. Право на самооборону від агресії — суверенне право кожної держави. Але й при його реалізації необхідно мати на увазі принцип пропорційності. Невизнання може стосуватися результатів, ситуацій, пов'язаних із неправомірними діями дер- жави-порушниці. Невизнання може бути у формі: відмови держави визнати чинність міжнародного договору, укладеного під тиском або з іншими порушеннями норм міжнародного права; невизнання неправомірних територіальних змін; невизнання фашистського, расистського або колоніального режиму держави, що веде до ізоляції такої держави, тощо.

Серед санкцій, які здійснюються за допомогою міжнародних організацій, розрізняють такі: призупинення прав і привілеїв, які випливають із членства у міжнародній організації (позбавлення права голосу в органах організації; позбавлення права на представництво в органах організації; позбавлення права на отримання допомоги та обслуговування); відмова у членстві (неприйняття правопорушника до членів організації; виключення державиправопорушниці з організації); позбавлення можливості міжнародного співробітництва з іншими суб'єктами міжнародного права (повний або частковий розрив економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо та інших засобів зв'язку, розрив дипломатичних відносин — ст. 41 Статуту ООН, ст. 8 Міжамериканського договору 1947 р., ст. 87 Чиказької

499