Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а XI Міжнародна правосвідомість

всебічний характер. Практично неможливо уявити таку сферу функціонування міжнародної правосвідомості, з якої цілковито було б вилучено людину.

Численність суб'єктів міжнародної правосвідомості вплинула на проведення відповідних класифікацій. Серед них найбільш прийнятним є поділ суб'єктів міжнародної правосвідомості на: а) безпосередніх носіїв правосвідомості і б) виразників правової свідомості.

Безпосередні носії правової свідомості поділяються на: а) окремих індивідів і б) їх соціально-економічні спільноти.

Міжнародну правосвідомість окремих індивідів, у свою чергу, поділяють на правосвідомість державних і політичних діячів, учених, особливо діячів науки міжнародного права, пересічних людей тощо.

За своїм значенням для становлення, розвитку та прояву міжнародної правосвідомості, як правило, найвище оцінюється правосвідомість і відповідна діяльність вчених,

аособливо діячів науки міжнародного права. З цього приводу колишній Генеральний секретар ООН Перес де Куельяр говорив про Статут ООН: «На якомусь етапі історії ідеї, втілені у Статуті ООН, були фантастичними і навіть дивними. Ці ідеї зародилися в умах не державних діячів,

атаких мислителів, як Гуго Гроцій під час його діяльності першопрохідця у справі розробки норм війни і миру та

Іммануїл Кант у своєму есе про вічний мир. Правлячі кола навряд чи звернули на них увагу»1.

Як не дивно, надто низько оцінювалася та оцінюється міжнародна правосвідомість державних та політичних діячів. Втім, дивуватися тут, мабуть, не варто. По-перше, вони самі досить часто й з відвертим цинізмом висловлю-

валися на адресу міжнародного права. Свого часу висловлена Бісмарком, а потім майже слово в слово повторена Бетвін-Гольвегом цинічна фраза «Я дію, і я переконаний, що я завжди знайду професора міжнародного права, який виправдає мої дії», у XX ст. приписувалася Й. Сталіну, А. Гітлеру і багатьом іншим творцям нігілістичної міжнародної правосвідомості.

На жаль, стосовно міжнародної правосвідомості цієї категорії суб'єктів ситуація не змінилася навіть після

' Куэльяр X. П. де. Послания и заявления, посвященные Международному году мира. 1986. Нью-Йорк, 1987. С. 33—34.

Суб'єкти міжнародно-правово! свідомості

прийняття Статуту ООН, інших міжнародно-правових актів, які суттєво піднесли загальний рівень міжнародної правосвідомості.

І. І. Лукашук зазначає, що правосвідомість не тільки керівників держав, а й бюрократії різних рівнів — досить суттєвий фактор у функціонуванні міжнародного права. Значення цього фактора зростає в міру ускладнення між- народно-правового регулювання.

На жаль, учений констатував, що «правлячі кола держав не тільки не приділяють належної уваги розвитку міжнародно-правової свідомості населення, а й власної». Посилаючись на американського колегу (Дж. Нафцигера), він робить висновок, що рівень міжнародно-правової свідомості не тільки керівників держав, а й численних дипломатів далекий від оптимального, що міжнародне право є таємницею для більшості політичних лідерів, дипломатів, інших осіб, які приймають рішення. Так було й раніше, коли, як визнавав шведський канцлер А. Оксеншерн, «розум невігласів керував світом». Але з того часу мало що змінилося. «Відомо чимало випадків, — приходить до висновку І. І. Лукашук, — коли на чолі відомств закордонних справ стояли кваліфіковані юристи, які використовували професійні знання на шкоду міжнародному праву. В СРСР таким був А. Я. Вишинський, автор радянської концепції примату національного права над міжнародним, у США — Д. Ачесон і Дж. Ф. Даллес. Правосвідомість не зводиться до знання права, вона повинна включати переконаність у необхідності її поважати»1.

Показово, що в передвиборних програмах президентів провідних країн світу (США і Росії) Б. Клінтона, Дж. Буша і Б. М. Єльцина майже не фігурувало міжнародне право.

Вважається, що рівень міжнародно-правової свідомості населення, пересічних людей — низький. Іноді цим пояснюють і те, що політичні лідери вилучають міжна- родно-правові питання зі своїх передвиборних програм. Якщо це й можна визнати, то, в будь-якому разі, не як тенденцію. Масова міжнародно-правова свідомість, хоч і не так швидко, як хотілося б, але росте і міцніє у свідомості людей. У відповідальні періоди історії вона відігравала чи не головну роль (варто згадати рух за заборону

1 Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. С. 83.

Г л а в а XI Міжнародна правосвідомість

випробувань ядерної, хімічної і бактеріологічної зброї, протести проти війни у В'єтнамі й Афганістані, проти введення військ у Чехословаччину 1968 р. та ін.). Визнанням ролі носіїв масової міжнародно-правової свідомості можна вважати Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ 1989 р. Його вже назвали Кодексом народної дипломатії. Документ особливо наголошує на необхідності міжнародних контактів таких представників широкої громадськості, які суттєво впливають на розвиток масової міжнародно-правової свідомості: викладачів, науковців, журналістів та ін.

До безпосередніх носіїв міжнародно-правової свідомості належать також соціально-історичні спільноти: малі соціальні групи, корінні народи, національні меншини, нації, народи в цілому, міжнародна співдружність тощо.

У радянській науці міжнародного права тривалий час стверджувалося, що активним носієм міжнародної правосвідомості є робітничий клас, який знаходиться в центрі сучасного демократичного руху і навколо якого «об'єднуються інші носії прогресивної міжнародної правосвідомості». Але науці міжнародного права не відомий жодний внесок робітничого класу (як класу) у становлення і розвиток міжнародної правосвідомості. Навіть із гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!» йому не вдалося створити більш-менш тривалої міжнародної організації. Без відповідного інституційного механізму нічого й говорити про його відчутний вплив на міжнародну правосвідомість.

Значно більшого в цьому плані результату досягли невеликі об'єднання в різних країнах колишніх в'язнів гітлерівських концтаборів. Об'єднавшись з іншими організаціями, вони виступили за європейську інтеграцію, за європейську Хартію прав людини, за власний суд із відповідними санкціями. Зіткнувшись із різким неприйняттям цього з боку правлячих кіл Європи, вони домоглися перелому в правосвідомості насамперед широкої громадськості європейських країн. Під тиском масових організацій своїх країн правлячі кола європейських держав були змушені піти на укладення Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, створити Європейський суд з прав людини, інші відповідні інституційні механізми. І сьогодні можна говорити про корінну зміну міжнародної правосвідомості в цій сфері.

Суб'єкти міжнародно-правової свідомості

Незаперечний внесок у розвиток і реалізацію міжнародної правосвідомості слід визнати з боку національних меншин корінних народів та інших соціальних об'єднань. Варто зазначити, що, наприклад, вироблення проекту Декларації прав корінних народів у Підкомісії з попередження дискримінації і захисту меншин відбулося завдяки зусиллям представників корінних народів, втіленню в положеннях Декларації їхнього бачення і розуміння відповідних міжнародно-правових положень.

Важливою для розвитку міжнародно-правової свідомості є діяльність різного роду організацій та об'єднань, організовані міжнародні рухи тощо. їх іще називають виразниками міжнародної правосвідомості. Слід зазначити, що такі соціальні інститути здатні самостійно здійснювати функції суб'єкта міжнародної правосвідомості. Очевидно, що з цього виходили автори Статуту ООН, коли уповноважували у ст. 71 Статуту ЕКОСОР «проводити належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, які входили в його компетенцію».

Саме такі організації змінили в міжнародній правосвідомості переконання, що політика й міжнародне право

— сфера діяльності керівників держав, політиків, професійних дипломатів. 1 вже усі підстави мав американський науковець Д. Нанда, щоб заявити наприкінці 80-х років на XII Всесвітньому конгресі Міжнародної академії порівняльного правознавства, що «в наш час вийшли на міжнародну арену громадські сили. їх участь у створенні й застосуванні міжнародного права дає змогу внести в нього ідеї, які поділяються не тільки панівними класами держав, а дійсно цілими націями». Саме міжнародна правосвідомість таких громадських об'єднань дедалі частіше втілюється у відповідні міжнародно-правові документи. Наприклад, висновки Міжнародної комісії щодо розслідування злочинів США в Індокитаї були відображені в проекті додаткового протоколу до міжнародних конфліктів до Женевських конвенцій 1949 p., а згодом деякі з них були закріплені вже в додаткових протоколах до Женевських конвенцій.

Безперечно, що суб'єктами міжнародної правосвідомості є суб'єкти міжнародного права: держави, міждержавні об'єднання та ін. Залежно від того, в якій іпостасі

Г л а в а XI Міжнародна правосвідомість

вони виступають, можна говорити про загальну міжнарод- но-правову свідомість (носій — співдружність держав), індивідуальну міжнародно-правову свідомість (носій — окрема держава), асоціативну міжнародно-правову свідомість (носій — міждержавна організація, зокрема НАТО). На сучасному етапі розвитку міжнародної правосвідомості одним із найвагоміших факторів її формування є резолюції міжнародних організацій, насамперед Генеральної Асамблеї ООН.

Структура міжнародно-правової свідомості

На даному етапі розвитку міжнародних відносин говорити про цілісну загальну міжнародно-правову свідомість, очевидно, ще рано. Як виняток, може йтися про окремі аспекти, напрями міжнародного права, щодо яких склалися чи складаються такі погляди, уявлення або ідеї, що поділяються всіма суб'єктами

міжнародної правосвідомості.

Сучасна міжнародна правосвідомість має досить складну структуру. її компоненти та елементи можна конструювати за різними класифікаційними критеріями. Досить часто дослідники обмежуються аналізом структури міжнародної правосвідомості залежно від її суб'єкта.

Очевидно, що такі компоненти міжнародної правосвідомості мають суттєві відмінності. 1 навіть у межах одного критерію часто складно говорити про спільну міжнародну правосвідомість. Для цього є більш-менш обгрунтовані підстави, коли йдеться про такого виразника міжнародної правосвідомості, як міждержавні організації. Але й тут трапляються винятки.

Як засвідчує практика, часто міждержавна організація відбиває міжнародну правосвідомість того, чиї членські внески та інші дотації вагоміші.

З державами як виразниками міжнародної правосвідомості справа ще складніша. Тут про спільність міжнарод- но-правової свідомості можна говорити стосовно окремих

404

Структура міжнародно-правово! свідомості

галузей або інститутів міжнародного права (дипломатичне право, право міжнародних договорів, право міжнародних організацій тощо).

Стосовно галузей або інститутів міжнародного права, які заторкують суверенітет держав (наприклад, інститут торговельних представництв), або такі, що трохи більше за інші «ідеологізовані» (права людини, міжнародне гуманітарне право тощо), то тут мало підстав для констатації факту існування спільної міжнародно-правової свідомості. Особливо характерним у цьому аспекті є інститут прав людини.

Міжнародна правосвідомість держав у цій сфері є принципово різною. Одна група держав, в основному країни Європи, насамперед скандинавські держави (Швеція, Норвегія, Данія та ін.), сповідують концепцію всебічної відданості зобов'язанням у сфері прав людини. Вони й тримають першість за кількістю ратифікованих конвенцій, які діють у цій сфері. Дивного тут нічого немає, якщо взяти до уваги, що сучасне міжнародне право виникло як європоцентристське. Починаючи з Французької революції, історія міжнародного права у сфері прав людини є історією впровадження європейських стандартів, європейського бачення прав і свобод людини.

Інша група держав, не бажаючи йти супроти концепції прав людини, прийняла інше рішення — вирішити це питання в національному законодавстві. Це дало їм змогу закріпити власні стандарти, власне бачення правового статусу людини й водночас не копіювати сліпо європейські стандарти. Сьогодні такі держави (а їх очолюють США) взяли на себе найменше зобов'язань за міжнародними пактами з прав людини. Правосвідомість американських юристів (а більшість із них шкодують, що їхня держава займає негативну позицію щодо багатьох міжнародних пактів у сфері прав людини) не збігається із правосвідомістю урядових кіл.

Окрему позицію в цій сфері займає КНР, представники якої не погоджуються сліпо наслідувати європейські стандарти у сфері прав людини. На їхню думку, таке запозичення в умовах Китаю зашкодить національним цінностям, традиціям, звичаям, культурі. Тим паче, що правосвідомість у сфері прав людини не збігається з європоцентристською. Вони вважають, що сучасне міжнародне

405

Г л а в а XI Міжнародна правосвідомість

право могло б і повинно акумулювати в собі досягнення всіх регіонів у сфері прав людини, а не нав'язувати стандартів одного регіону іншим.

Своєрідним компонентом у міжнародній правосвідомості у сфері прав людини є правосвідомість мусульманських держав, яка не збігається ні з європейською, ні з американською, ні з китайською. І було б надто оптимістичним очікувати, що мусульманські держави у своєму баченні прав людини поступляться віковими традиціями задля вироблення спільної з європейськими державами міжнародно-правової свідомості.

Зрозуміти ці особливості становлення й розвитку міжнародної правосвідомості можна, якщо підійти до її структури з аналізу головних компонентів: міжнародно-правової психології та міжнародно-правової ідеології. Інколи висловлюється думка, що міжнародно-правова культура є третьою складовою міжнародної правосвідомості. Але більшість дослідників вважає, що допускати таке означає міняти місцями причину і наслідок, бо сама міжнародноправова свідомість є складовою міжнародно-правової культури.

Стосовно міжнародно-правової психології як компонента міжнародної правосвідомості слід сказати, що це найбільш консервативна ланка в її структурі. Складові компоненти (елементи) міжнародно-правової психології (міжнародно-правові традиції, звичаї, звички, почуття, уявлення тощо) найменше піддаються міжнародно-право- вому «омолодженню». їхні основні детермінанти знаходяться у внутрішньодержавній сфері. Звичайно, й тут не уникнути змін. Але для змін у звичках, почуттях, настроях, психології націй чи народу потрібен досить тривалий час. Саме тому сподівання на вироблення спільної міжнародноправової психології в так званих ідеологічно-гуманітарних галузях міжнародного права незначні.

Трохи більшого в досягненні змін у міжнародній правосвідомості можна досягти через вплив на інший важливий її компонент — міжнародно-правову ідеологію. Між- народно-правові ідеї, концепції і теорії конкретного су- б'єкта або виразника міжнародної правосвідомості легше піддаються змінам у разі переконання в необхідності відповідного правового регулювання на користь загальним інтересам.

______ 4 ______

Функції міжнародно! правосвідомості

Але й тут не слід переоцінювати можливості. Міжна- родно-правова ідеологія, хоч і розвивається темпами, що збігаються з міжнародним правом, володіє власним зарядом здорового консерватизму, який часто також дуже важко піддається змінам. А та ідеологічна засада, що сформована на рівні держави, може навіть не мати відповідного аналогу в міжнародному праві, але продовжуватиме активно впливати на відповідну міжнародну правосвідомість. Досить красномовно про це свідчить приклад з ідеологією мирного співіснування.

Самостійне функціонування міжнародно-правової ідеології настільки очевидне, що деякі вчені вилучають її зі сфери міжнародної правосвідомості. Існує навіть думка (І. І. Лукашук), що «міжнародно-правова свідомість входить до складу міжнародно-правової ідеології».

Але, як засвідчує практика, на міжнародно-правову свідомість можна вплинути через її складову — міжнарод- но-правову ідеологію. Частину легше вилучити з ужитку, аніж ціле. Певну міжнародно-правову ідеологію можна заборонити правовим актом (заборона нацистської або расистської ідеології). Заборонити міжнародну правосвідомість правовим актом не можна. Вона змінюється через зміну своїх складових: міжнародно-правову психологію, міжнародно-правову ідеологію, міжнародно-правову культуру в цілому.

Іноді у структурі міжнародної правосвідомості вирізняють: наукову, теоретичну, навчальну міжнародну правосвідомість, міжнародну дипломатичну, воєнну, договірну правосвідомість. Але цей поділ зумовлений певними завданнями наукового дослідження. Реально таких відокремлених компонентів у структурі міжнародної правосвідомості не існує.

Функції міжнародної правосвідомості

Вплив міжнародної правосвідомості на становлення й розвиток міжнародного права можна помітити з аналізу

її функцій. Вважається, що міжнародна правосвідомість

Г л а в а X! Міжнародна правосвідомість

здійснює три основні функції: а) пізнавальну; б) оціночну; в) регулятивну.

Через пізнавальну функцію суб'єкти міжнародної правосвідомості з'ясовують особливості наявних міжнародних відносин та можливості встановлювати нові відносини, що підпадають під міжнародно-правове регулювання і вже врегульовані, або такі, що містять прогалину в міжнародному праві. Суб'єкти міжнародної правосвідомості через пізнавальну функцію встановлюють, якою ще (крім міжнародного права) управлінською системою (політикою, мораллю, релігією тощо) можна врегулювати відповідні міжнародні відносини.

Тобто здійснення пізнавальної функції міжнародної правосвідомості надає змогу встановити межу можливого міжнародно-правового і неправового впливу на відповідну сферу міжнародних відносин. Це настільки важливо для здійснення пізнавальної функції і воно настільки часто відокремлено проявляється, що деякі дослідники пропонують вважати визначення межі міжнародно-правового і неправового впливів на міжнародні відносини окремою її функцією.

Однією з функцій міжнародної правосвідомості, вважає І. І. Лукашук, є визначення сфери дії міжнародно-право- вого регулювання.

З'ясуванням об'єкта міжнародно-правового регулювання, ступеня його врегульованості правом і неправовими засобами, встановленням існуючих прогалин та можливостей їх урегулювання, з'ясуванням інших питань предмета і об'єкта міжнародного права та ступеня їх урегульованості обмежується пізнавальна функція міжнародної правосвідомості.

Оціночна функція міжнародно-правової свідомості дозволяє на основі зібраних фактів дати їм правову оцінку. При цьому оцінюється не лише сам факт, а ситуація, за якої він склався в цілому. Виробляється судження про відповідність певних фактів, ситуацій у міжнародному праві, міжнародній законності та їх можливий вплив на міжнародний правопорядок.

У ході реалізації оціночної функції виробляється ставлення суб'єкта міжнародної правосвідомості до існуючої врегульованості міжнародних відносин на даному етапі. На цьому етапі встановлюється практична необхідність

408

Функції міжнародної правосвідомості

(користь) від чинної норми міжнародного права, її відповідність новим потребам та інтересам суб'єкта міжнародного права.

Досить часто міжнародно-правова свідомість суб'єктів міжнародного права створює ідеальну (для себе) модель необхідної норми. Якщо така модель суттєво розходиться з чинною нормою, то міжнародно-правова оцінка породжує в правосвідомості мотив.

Міжнародно-правовий мотив узгоджується з вираженими в правосвідомості потребами, інтересами суб'єкта міжнародного права і в разі їх відповідності породжує певну ціль. Тут потрібно розрізняти ціль як елемент міжнародної правосвідомості, спрямований на створення норми міжнародного права, і ціль як складову змісту чинної норми.

Останні також безпосередньо стосуються міжнародної правосвідомості. Але це вже існуючі нормативні моделі бажаної поведінки в майбутньому, стосовно яких вироблені спільні елементи правосвідомості.

Такі цілі в міжнародному праві, що закріплені у Статуті ООН, як: підтримувати мир і безпеку, розвивати дружні відносини, здійснювати співробітництво у вирішенні проблем міжнародного економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, сприяти розвитку поваги до прав людини та основних свобод, створювати умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права, — самі є потужним фактором впливу на міжнародну правосвідомість.

Вони є важливим регулятором міжнародних відносин і, як справедливо зазначають деякі науковці (В. А. Василенко, Г. В. Ігнатенко, Г. 1. Курдюков, Н. М. Ульянова та ін.), є юридично обов'язковими, породжують певні права та обов'язки.

Ціль міжнародної правосвідомості, яка формулює ідеальну модель правового регулювання, що фіксує певні прогалини в міжнародному праві і намагання їх уникнути, не узгоджена з іншими суб'єктами міжнародного права. Максимум, до чого вона може привести (а може, й не привести), — це до вироблення міжнародно-правової волі окремо взятого суб'єкта міжнародного права. Така воля в

409

Г л а в а XI Міжнародна правосвідомість

міжнародній правосвідомості відображає активні наміри відповідного суб'єкта здійснити певні міжнародно-правові зміни. Вона може втілитися у відповідну норму міжнародного права (якщо є спільність у міжнародній правосвідомості суб'єктів міжнародного права щодо таких змін), а може залишитися нереалізованою.

Регулятивна функція міжнародної правосвідомості проявляється не тільки в коригуванні дій суб'єктів міжнародного права на правотворчій стадії. До речі, доцільніше розглядати дію міжнародної правосвідомості окремо на: а) передправотворчій і б) правотворчій стадії. На передправотворчій стадії відбувається усвідомлення суб'єктами інтересів і цілей та формування їх у відповідні правові ідеї. На правотворчій стадії міжнародна правосвідомість здійснює пошук найефективнішого втілення виробленої правової ідеї в норму міжнародного права та втілення виробленої моделі в конкретну норму. Правосвідомість відіграє важливу роль і на стадії реалізації норм міжнародного права. Вона націлює процес реалізації на якнайефективніше досягнення оптимального результату міжнародноправового регулювання.

Реалізація норм міжнародного права залежить від рівня міжнародно-правової свідомості. Вона може відбуватися на рівні саморегуляції (коли відсутній зовнішній вплив на суб'єкт міжнародного права, а його правомірні дії базуються на його правосвідомості) або на рівні застосування права. Така реалізація норми міжнародного права не завжди відповідає міжнародній правосвідомості суб'єкта, який її реалізує.

Рівень міжнародної правосвідомості проявляється при тлумаченні відповідних норм міжнародного права.

Слід мати на увазі, що міжнародна правосвідомість впливає як на правотворчість, так і на застосування норм міжнародного права через пізнавальну, оціночну й регулятивну функції. Але якщо завдяки пізнавальній та оціночній функціям на правотворчій стадії з'ясовується: існує норма чи ні, відповідають їй відносини чи ні, то на стадії застосування норм міжнародного права вирішуються інші питання. Наприклад, відповідають чи ні правореалізуючі дії суб'єкта міжнародного права відповідній нормі міжнародного права, закріпленій у ній моделі поведінки.

Функції міжнародної правосвідомості

Саме завдяки регулятивній функції міжнародної правосвідомості суб'єкти міжнародного права виконують відповідні правові вимоги.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА _

Куэлъяр X. П. де.

Послание и заявление, посвященные Международному году мира. Нью-Йорк, 1986.

Лукашук И. И.

Международное право. Общая часть. М., 1996. Международное право / Под ред. Г. И. Тункина. М., 1994. Международное право / Под ред. Ю. М. Колосова,

В. И. Кузнецова. М., 1998.

Пацация М. Ш.

Международно-правовое сознание: понятие, структура, проблемы воспитания. М., 1986.

Черниченко С. В. Теория международного права: В 2 т. М., 1999. Т. 1.

МІЖНАРОДНИЙ ПРАВОТВОРЧИЙ ПРОЦЕС

Сутність міжнародного правотворчого процесу

Основний шлях створення норм міжнародного права

— досягнення угоди між його суб'єктами. У сфері міждержавних відносин немає спеціалізованого нормотворчо-го органу. Самі суб'єкти здійснюють правотворчі функції. Міжнародна правотворчість — це активно творча діяльність суб'єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, волі (позицій). Звідси випливає висновок, що головним суб'єктом правотворчого процесу

є держава.

Сформована державна воля, якщо вона може бути задоволена в національних умовах, формулює внутрішньодержавний правовий акт; якщо для її реалізації необхідні зусилля інших держав, то вказана воля формує відповідну позицію держави для досягнення результату разом з іншими державами.

Це відбувається в певному правовому порядку. Процесу міжнародно-правового нормоутворення властиві дві стадії: а) досягнення згоди інших суб'єктів міжнародного права (передусім держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди (на рівні волевиявлення) стосовно

412

Сутність міжнародного правотворчого процесу

визнання цих правил поведінки як норм міжнародного

права.

Міжнародна правотворчість починається з правотворчої (договірної) ініціативи, що може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Цьому передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб та інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав неможливий. Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних компонентах: а) власному баченні механізму розв'язання проблеми; б) прогнозі перспективи її впорядкованого розвитку; в) можливості використання потенціалу інших держав при вирішенні вказаної проблеми.

Останні, як правило, мають власну позицію щодо такої проблеми, а якщо ні, то після першого сигналу з боку зацікавленої держави сформують її. Таким сигналом є правотворча (договірна) ініціатива. Вважається, що міжнародна договірна ініціатива може мати наслідки лише в тому разі, коли вона надійшла від суб'єкта міжнародного права, насамперед безпосередньо від держави або органу, повноважного від її імені виступати з договірними ініціативами.

Проте національне право держав, як правило, не встановлює кола органів, здатних від імені держави виступати з договірною ініціативою. Відповідь випливає в основному з практики зовнішньополітичної діяльності держави. До органів, які можуть виступити від імені держави з договірною ініціативою, належать спеціалізовані та неспеціалізовані органи зовнішніх відносин.

З ініціативою укладення міжнародних договорів можуть виступати інші органи, громадські організації і навіть фізичні особи. Проте вони не можуть представляти державу у сфері зовнішніх відносин, а тому така ініціатива не породжує для держав ніяких зобов'язань, як, власне, й ініціатива міжнародних неурядових організацій, хоч у цілому вони суттєво впливають на розвиток міжнародної правосвідомості, на становлення договірної ініціативи держави, міжнародних (міждержавних) організацій.

Безпосереднє створення норм міжнародного права розпочинається з процесу узгодження позицій суб'єктів міжнародного права щодо можливого варіанта (моделі) норми. В арсеналі держав має бути належний набір можли-

413

Г л а в а XII Міжнародний правотворчий процес

вих поступок, компромісів, прийнятних варіантів. Чим більший інтерес держави в новій нормі міжнародного права і чим більша різниця в її позиції з контрагентами, тим більший арсенал поступок, компромісів і допоміжних варіантів буде задіяно в ході узгодження позицій. Держава, зацікавлена в кінцевому результаті, повинна не тільки мати обгрунтовану позицію, а й попередньо визначитися, на які компроміси вона готова піти заради досягнення мети.

Коли позиції збігаються або тотожні, немає необхідності йти на компроміс. Позиції держав, інших суб'єктів міжнародного права відображені в проекті угоди чи іншому акті і сформульовані як правила поведінки. Процес узгодження позицій за своєю суттю є процесом «шліфування» правил поведінки, вироблення прийнятного проекту норми права. Прийнятність визначається не тільки відповідністю кінцевій меті держави, а й оптимальністю збігу прав та обов'язків учасників угоди, їх збалансованістю для сторін.

Дві стадії міжнародного нормотворчого процесу за часом можуть збігатися, а можуть мати суттєвий розрив (іноді до кількох років).

Акти міжнародних організацій і конференцій, які приймаються голосуванням або консенсусом, якщо держави погодилися визнати за ними юридичну силу, а також міжнародно-правові акти, які набирають сили з моменту їх підписання, як правило, формуються в умовах, коли одна стадія правотворчого процесу не відокремлена від іншої.

У разі набуття міжнародно-правовим актом чинності (на умовах ратифікації, підписання певною кількістю сторін або певними учасниками, якщо станеться певна подія або складеться певна ситуація тощо) розрив між стадіями міжнародного правотворчого процесу є закономірним.

Складність міжнародного правотворчого процесу змусила держави піти на його інституалізацію. Сьогодні розроблення універсальних міжнародно-правових актів, як правило, здійснюється в межах міжнародних організацій.

Організаційно-правову основу нормотворчого механізму міжнародних організацій складають їх установчі акти (в яких закріплено цілі, принципи, функції, повноважен-

4Ї4

1

Сутність міжнародного правотворчого процесу

ня щодо правотворчого процесу) і правила процедури головних органів організації.

Міжнародна нормотворча діяльність міжнародних організацій досить різноманітна. Вони можуть виступити з договірною ініціативою, запропонувати проект міжнародноправового акта, скликати дипломатичну конференцію для його обговорення, провести його узгодження в межах власних органів, стимулювати держави до визнання виробленого міжнародно-правового акта юридично обов'язковим, здійснювати функцію реєстратора й депозитарію, з допомогою держав готувати офіційні тексти різними мовами, мати повноваження тлумачення, а іноді й перегляду акта тощо.

Вцілому міжнародні організації здійснюють правотворчі функції як безпосередньо, так і у співробітництві з іншими суб'єктами міжнародного права. Вони можуть також виконувати допоміжні правотворчі функції в процесі вироблення норм міжнародного права іншими суб'єктами. Деякі вчені (Е. А. Шибаєва, Е. А. Пушмін та ін.) називають таку нормотворчу функцію квазінормотворчою.

Певними особливостями характеризується міжнародний правотворчий процес у виробленні звичаїв. Стосовно традиційних звичаїв, які склалися історично і функціонують, завдання міжнародного нормотворчого процесу — привести їх у відповідність до нових міжнародних реалій. Ті ж звичаї, що тільки починають формуватися (через формулювання в міжнародних угодах, резолюціях міжнародних організацій і конференцій та ін.), утворюються в порядку міжнародного правотворчого процесу, в ході якого виробляються відповідні міжнародно-правові акти (угоди, адміністративні і технічні регламенти тощо).

Внауці вважається, що основний міжнародний процес проходить через створення міжнародних договорів, міжнародних звичаїв, принципів jus cogens.

Через резолюції, рекомендації міжнародних організацій, рішення міжнародних судових та арбітражних інституцій, національне законодавство та рішення національних судових інстанцій проходять допоміжні процеси утворення норм міжнародного права.

Певний вплив на міжнародний правотворчий процес мають міжнародно-правові доктрини, резолюції громадських організацій і наукових установ, виступи відомих державних і політичних діячів.

415

Г л а в а XII Міжнародний правотворний процес

Принципи

міжнародного правотворчого процесу

Міжнародний правотворчий процес — це сфера міжнародних відносин, досить детально врегульована сучасним міжнародним правом. Серед численних норм, які успішно діють у цій сфері, особливу роль у стабілізації міжнародного правотворчого процесу

відіграють принципи правотворчої діяльності.

Зазначені принципи фіксуються як у нормах міжнародного права, так і в основних актах національного законодавства, їхня мета — уникнути колізій у правотворчій діяльності, піднести ефективність вироблення нових норм міжнародного права.

Умовно принципи міжнародної правотворчої діяльності можна поділити на дві основні групи: ті, що забезпечують політико-правовий аспект міжнародного правотворчого процесу, і такі, що вдосконалюють техніко-уп- равлінський бік справи. Такий поділ має суттєві недоліки, бо чимало з політико-правових принципів мають усі підстави належати до принципів управління (для права це закономірно) — і навпаки. Класифікація має на меті лише окреслити двоєдине завдання принципів міжнародної правотворчої діяльності: а) показати основні вимоги, які неминуче мають дотримуватися в забезпеченні трансформації волі суб'єкта міжнародного права у правову норму; б) наголосити на основних умовах, дотримання яких необхідне для оптимального функціонування механізму міжнародної правотворчості.

Одним з головних політико-правових принципів міжнародної правотворчості є принцип рівноправності. Він вимагає визнання юридичної рівності всіх суб'єктів-учас- ників міжнародного правотворчого процесу. Міжнарод- но-правові акти, укладені з порушенням принципу рівноправності, визнаються недійсними з моменту укладення. Принцип рівноправності закріплено як у численних актах національного законодавства, так і в універсальних міжнародних договорах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 p., Віденська конвен-

Принципи міжнародного правотворчого процесу

ція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. та ін.).

Міжнародний правотворчий процес має здійснюватися на основі дотримання принципу міжнародної законності. Дотримання його сприяє становленню певної підпорядкованості міжвідомчих міжнародно-правових актів — міждержавним, міждержавних універсальних між- народно-правових актів — союзним договорам, актам про ненапад, договорам про дружбу та співробітництво, а всіх разом — вимогам Статуту ООН. Правотворча діяльність суб'єктів міжнародного права не може суперечити режиму міжнародної законності. Саме тому основні правила міжнародного правотворчого процесу держави закріплюють у своїх конституціях, а міжнародні організації — в установчих актах.

Важливими політико-правовими принципами міжнародного правотворчого процесу є такі вимоги: дотримання конституційної процедури укладення міжнародних угод; урахування інтересів іншої сторони; укладення між- народно-правових актів належними суб'єктами та їхніми повноважними представниками; повна добровільність і незастосування сили; заборона обману в ході переговорів (узгодження позицій) і дій, які ведуть до текстуально неточного відображення узгоджених правил; заборона підкупу учасників міжнародного правотворчого процесу та їхніх представників та ін.

Ефективність міжнародного правотворчого процесу багато в чому залежить від рівня організації, досконалості механізму правотворчості, від того, наскільки усвідомленими є природа, можливості системи управління міжнародними відносинами і наскільки вдало вони застосовані до міжнародно-правових властивостей, від того, наскільки дотримані основні техніко-управлінські принципи міжнародної правотворчості.

Серед таких принципів міжнародної правотворчості доцільно вказати на принцип відповідності суб'єкта управління об'єктові управління, який сприяє об'єднанню різних ланок механізму правотворчості в одне ціле. Порушення цього принципу призводить до перешкод у функціонуванні системи правотворення, а в результаті — до порушення міжнародної законності.

Гл а в а XII Міжнародний правотворчий процес

Важливими є принцип ієрархії державних органів, які мають міжнародні правотворчі повноваження, і принцип ієрархії нормативних розпоряджень. Участь багатьох державних органів у міжнародній правотворчій діяльності характеризується різним обсягом їх повноважень. Створюється своєрідна ієрархічна піраміда, на верхівці якої знаходиться верховний орган державної влади; в залежності від нього перебуває вся правотворча діяльність підпорядкованих органів. Ієрархія органів певною мірою веде до ієрархії створених ними правових актів.

Крім зазначених принципів міжнародної правотворчої діяльності суб'єктів міжнародного права, важливо також мати на увазі принцип наукової обгрунтованості міжнародної правотворчої діяльності, принцип ретельної підготовки та обговорення спроектованих актів, принцип максимального врахування попередніх міжнародно-пра- вових актів і практики їх застосування, принцип відповідності міжнародно-правового акта об'єкту його регулювання та ін.

Ефективність міжнародного правотворчого процесу залежить від того, наскільки вказані принципи враховувалися під кутом зору їх взаємодії і взаємозв'язку.

Односторонні акти держави у міжнародному правотворчому процесі

Як уже зазначалося, міжнародний правотворчий процес являє собою сферу міжнародних відносин, у якій одночасно співробітничають щонайменше два суб'єкти міжнародного права. Гадаємо, це твердження потребує певного уточнення, а саме — в тому, що іноді джерелом міжнародних зобов'язань може бути односторонній акт держави. Більше того, в сучасній практиці міждержавних відносин з'явилися численні односторонні акти (у формі нот, заяв, виступів лідерів держав, інших державних і політичних діячів тощо), якими держави беруть на себе зобов'язання поводитися певним чином на міжна-

родній арені.

418

______ Односторонні акти держави у міжнародному правотворчому процесі ______

Щоправда, більшість із них мають морально-політич- ний характер, та це не применшує їхнього значення, бо вони зобов'язують державу до певних дій. І наступна відмова будь-якої держави від своїх заяв завдає відчутної шкоди її престижу й авторитету. Маючи на увазі президентів держав, Дж. Кеннеді попереджав: «Слова будь-ко- го, хто обіймає цю посаду, особливо слова про зовнішню політику, безумовно повинні бути надійними, бо з великою вірогідністю враховуватимуться багатьма: суперниками, союзниками, тими, хто підтримує нейтралітет, Конгресом, членами адміністрації, а також усіма різноманітними індивідами та групами інтересів, що складають американський електорат».

Деякі автори (В. Деган, М. О. Ушаков та ін.) вважають, що односторонні акти держави здатні створювати норми міжнародного права, а тому є джерелом міжнародного права. Вказані автори бачать в односторонніх актах держави важливий канал, засіб міжнародної правотворчості. Вони гадають, що найбільше значення джерела міжнародного права, крім установлених (договір, звичай та ін.), сьогодні набув односторонній юридичний акт держави. Свого часу на цьому наполягали прихильники Декрету про мир як джерела міжнародного права.

Автори попереднього твердження, очевидно, не вбачали різниці між джерелом міжнародного права і джерелом міжнародно-правового зобов'язання. «Найбільшого значення джерела міжнародних зобов'язань держав, — зазначає М. О. Ушаков, — крім безпосередньо міжнарод- но-правової норми, нині набуває, ймовірно, односторонній юридичний акт держави, а саме односторонній юридичний акт зобов'язання. Йдеться про односторонню заяву держави... про нове міжнародне зобов'язання»1.

Тут слово «крім» зайве. Бо ж такі зобов'язання беруться лише на підставі чинних правових норм. І відповідне міжнародне зобов'язання не є новим. Держава лише погоджується з тим, що воно поширюватиметься й на неї, тобто факт одностороннього акта (заяви, ноти тощо) держави лише свідчить (як юридичний факт), що в певні

1 Ушаков Н. А. Проблемы теории международного права. М., 1988. С.

26.

419