Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а V Норми міжнародного права

лювання п. 1—4 статті починаються словами: «підтримувати міжнародний мир...», «розвивати дружні відносини...», «здійснювати міжнародне співробітництво...», «бути центром для узгодження дій...» Позаяк нормативність та обов'язковість статей Статуту ООН є загальновизнаними, не викликає сумнівів і юридична обов'язковість таких норм-цілей.

Правові норми загального характеру часто залучаються до текстів універсальних міжнародних договорів гуманітарного права. Наприклад, п. 2 ст. 2 Конвенції про права дитини 1989 р. передбачає таке: «Державиучасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання...»; п. 4 ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошує: «Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають користь, що постає із заохочення і розвитку міжнародних контактів та співробітництва у науковій і культурній галузях». Кількість прикладів таких міжнародних договірних норм нескінченна. Специфіка їхніх структури та змісту відбиває специфіку їх створення і реалізації. Сенсовий зміст міжнародно-правових норм визначає їх регулятивну спрямованість, але не впливає на основну, визначальну властивість — їхній юридично обов'язковий характер. Під цим кутом зору з практичною метою поділ договірних, обов'язкових правових норм на норми «твердого права» і «м'якого права» навряд чи необхідний і доцільний. Наведена термінологія за змістом набагато ближча до узвичаєного поділу норм міжнародного права залежно від юридичної сили на імперативні та диспозитивні, проте заміна усталених понять також є безперспективною.

Багато дослідників погоджуються з тим, що основними джерелами норм так званого м'якого права є резолюції міжурядових організацій системи ООН та її органів, насамперед Генеральної Асамблеї ООН, політичні акти регіональних конференцій та організацій, наприклад Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 p., Будапештські рішення 6 грудня 1994 p., інші міжнародні акти, прийняті державами, міжурядовими організаціями, які мають не юридичний, а моральнополітичний характер. Проте характеристика даного яви-

180

Концепція «м'якого права» (soft law)

ща та вживана термінологія залежать від індивідуальних поглядів авторів. П. В. Саваськов, посилаючись на такі резолюції Генеральної Асамблеї ООН як на норми міжнародного «м'якого» права, пише, що вони не містять юридичних зобов'язань і не є нормами міжнародного права1. Т. М. Нешатаєва, розглядаючи такі резолюції-рекоменда- ції, дійшла висновку, що вони є джерелом права міжнародних організацій, якому, на відміну від міжнародного публічного права, відомий поділ джерел на рекомендаційні та обов'язкові (тверді і м'які)2. С. В. Черниченко зазначає, що норми, які містяться в резолюціях-рекомен- даціях, іноді відносять до так званого «м'якого права», проте, на його думку, норми рекомендаційного характеру не є правом. Учений вважає, що «м'яке право», яке розуміють як високоавторитетні норми, що містяться в резо- люціях-рекомендаціях, — це метафора, це своєрідне «передправо»3.

Відсутні єдність поглядів та усталена термінологія і в зарубіжній міжнародно-правовій літературі. Наприклад, М. Чінкін використовує термін «м'яке право»4, Дж. Голд — «м'яке міжнародне право»5, І. Зейдель-Го- генвельдерн — «міжнародне економічне м'яке право»6, Малкольм Н. Шоу зазначає, що «м'яке право» не є правом, а являє собою необов'язкові документи та угоди рекомендаційного характеру, кодекси правил поведінки або стандартів7 тощо.

Очевидно, що на межі XX і XXI ст. новітнє універсальне міжнародне право внаслідок різноманітних причин, і не в останню чергу через припинення політичного протистояння та пошуку правового компромісу між дер-

1Саваськов П. В. Нормы международного «мягкого права» // Меж дународное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. С. 22—23.

2Нешатаева Т. Н. Резолюции-рекомендации в системе ООН и кон цепция «мягкого» международного права (soft law) // Международные организации и право. М., 1999. С. 100—111.

3Черниченко С. В. Теория международного права. М., 1999. С. 325.

4Chinkin M. The Challenger of Soft Law: Development and Change in International Law // 38 International and Comparative Law Quaterly. 1989. P. 850.

5Gold J. Strengthening the Soft International Law of Exchange Arran gements // 77 American Journal of International Law. 1983. P. 443.

6Seidl-Hohenveldem I. International Economic Soft Law // 163 Hague Academy of International Law. 1980. P. 164.

7Malcolm N. Shaw. International Law. Cambridge, 1997. P. 92-93.

Ї8Ї

Г л а в а V Норми міжнародного права

жавами двох у минулому протилежних рівносильних со- ціально-економічних систем, значно уповільнило свій розвиток. За період 1990—1999 pp., проголошений ООН Десятиліттям міжнародного права, головною метою якого було заохочення прогресивного розвитку міжнародного права, його кодифікація, поширення та більш широке визнання, крім декількох документів про певні види озброєння і Конвенції Міжнародного союзу електрозв'язку 1992 р., не було ухвалено жодного загальнозначущого, універсального міжнародного договору. В цей же період значно зросла політична активність держав, результатом чого стало прийняття політичних актів: універсальних резолюцій, декларацій ООН і, що надзвичайно важливо для держав Європи, регіональних актів, документів Ради Європи, Європейського Союзу, НБСЄ та ОБСЄ. Зрозуміле прагнення регіональних політичних сил додати політичним нормам, які містяться в таких актах, більш жорсткого, ніж політико-рекомендаційного, характеру.

Отже, зазначаючи значне зростання правового значення таких актів і обґрунтовуючи наявність у настановах таких документів певної юридичної сили, деякі вчені пропонують розширити сферу джерел позитивного міжнародного права. Проте відсутність будь-яких узвичаєних на універсальному або регіональному рівнях міжнародно-правових документів, де б держави визнавали існування або висловлювали бажання до створення таких обов'язкових для себе міжнародно-правових норм «м'якого права», свідчить про те, що на сучасному етапі доктрину «м'якого права» можна розглядати лише як розробку та пропозицію нових теоретичних положень щодо юридично обов'язкових форм закріплення результатів міжнародного співробітництва у міжнародній правовій практиці.

Все це засвідчує те, що нормами так званого м'якого права є інституційні, рекомендаційні неправові норми, які містяться в документах міжнародних міжурядових організацій, настанови яких можуть мати обов'язковий політичний, але не юридичний характер. Такі норми виконують надзвичайно важливу допоміжну роль у становленні або визначенні opinio juris звичаєвих та підготуванню і розробленню договірних міжнародно-правових норм.

Ієрархія норм міжнародного права

Ієрархія норм міжнародного права

Викладене вище деякою мірою дає відповідь на два найважливіші з практичного погляду запитання, які постають при здійсненні норм міжнародного права: про існування ієрархії норм міжнародного права та про співвідношення і взаємозв'язок договірних та звичаєвих норм у системі міжнародного права. Стосовно першого питання доктрина міжнародного права дає однозначну відповідь про існування ієрархічних зв'язків між нормами в системі міжнародного права. Чільне, з погляду юридичної сили, місце в системі посідають договірні та звичаєві основні принципи загального міжнародного права, які є імперативними нормами загального міжнародного права, що містяться у певних універсальних міжнародних договорах. Імперативні норми визначають межі дійсності або недійсності інших норм як двосторонніх, так і багатосторонніх договорів. Доцільно наголосити на тому, що такі норми визначають не зміст інших норм, а їхню юридичну дійсність або недійсність у загальному міжнародному праві. Щодо другого питання більшість теоретиків і практиків міжнародного права вважають, що обов'язкова сила договірних та звичаєвих норм однакова. З погляду засобів створення і форм існування ці норми мають істотні розбіжності, проте з огляду на юридичну чинність вони є рівними. Договірні та звичаєві норми одного ієрархічного рівня мають однакову юридичну силу. На випадок колізії між ними та відсутності певного взаємного рішення суб'єктів про вибір застосовної норми доктрина припускає використання відомого загального принципу права «lex posterior derogat priori» (наступний закон має переважну силу перед попереднім). У разі невідповідності договірних та звичаєвих норм різного ієрархічного рівня незалежно від форми їх існування повинні застосовуватися ті, що мають

більшу юридичну силу у міжнародно-правовій системі.

183

Г л а в а V Норми міжнародного права

Кодифікація норм міжнародного права

Наявність у системі міжнародного права великого масиву взаємозалежних норм порушує питання про їхню впорядкованість, систематизацію, тобто вирішення питання кодифікації міжнародно-правових норм. Історія теорії і практики вирішення цього питання постає від початку XIX ст. Одним із перших міжнародних кодифікаційних актів, як вважають юристиміжнародники, є ухвалений Віденським конгресом 1815 р. Регламент, що закріпив старі і запровадив нові ранги

дипломатичних агентів.

Відомий дослідник цього питання А. П. Мовчан посилається на працю англійського юриста 1. Бентама, який ше в 1843 р. писав про те, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, аніж кодекс міжнародного права»1. На початковому етапі розробки вказаної проблеми основна ідея полягала у створенні універсального кодексу, що містив би всі існуючі, визнані «цивілізованими народами» звичаєві і договірні норми міжнародного права. Іншими словами, постало практичне завдання підготування та оприлюднення, тобто доступу широкого кола заінтересованих осіб до чинних звичаєвих і договірних норм. Такий процес систематизації нормативного матеріалу зазвичай називають інкорпорацією, тобто систематизацією норм без їхнього якогось юридичного доповнення, розвитку, зміни. Цю ідею не було реалізовано через відсутність узгодженої позиції держав щодо переліку таких норм та бурхливого процесу розвитку міжнародного права, що проявилося у зростаючій активності двостороннього і, що дуже важливо, багатостороннього нормотворчого процесу, зміни старих і становлення нових принципів та норм міжнародного спілкування.

Включення до Статуту ООН положення щодо кодифікації міжнародного права стало новим етапом у розумінні та визначенні мети цього процесу. Пункт 1а ст. 13 містить положення про те, що «Генеральна Асамблея організує дослідження і робить рекомендації з метою: а) сприяння

1 Див.: Мовчан А. П. Кодификация и прогрессивное развитие международного права. М., 1972. С. 32—33.

Кодифікація норм міжнародного права

міждержавному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації». У цій настанові термін «кодифікація» доповнений формулюванням «прогресивний розвиток» — це вказує на те, що ООН ставить за мету не тільки систематизацію чинних норм загального міжнародного права, а й сприяння їх подальшому розвитку та врегулювання актуальних питань міждержавних відносин.

Для реалізації настанови ст. 13 у грудні 1946 р. Генеральна Асамблея ООН створила «Комітет з питань прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації». Цей орган визначив, у чому полягає різниця між «прогресивним розвитком» і «кодифікацією» міжнародного права. Завдання, пов'язані з розробкою проектів конвенцій з питань, які ще не врегульовані міжнародним правом або в яких право було ще не досить розвинуте в практиці держав, Комітет відніс до «прогресивного розвитку» міжнародного права. Інші завдання, зокрема точнішого формулювання і систематизації права у тих галузях, де є норми, встановлені широкою практикою держав, прецедентами і доктриною, Комітет визнав «кодифікацією». 1947 р. було розроблено Статут Комісії міжнародного права, в якому це положення зафіксоване у ст. 15. Саме Комісія з міжнародного права веде велику роботу щодо систематизації та прогресивного розвитку міжнародного права. Комісія розробляє проекти статей і готує проекти кодифікаційних актів, які надаються для схвалення на міжнародних конференціях або сесіях Генеральної Асамблеї ООН, а потім певним чином визнаються державами як обов'язкові. Добре знаними прикладами таких актів є Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 p., Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 p., Конвенція ООН з морського права 1982 р. і багато інших. Нормотворча практика свідчить про те, що обидва процеси — і систематизація чинних норм, і розробка нових — нерозривно пов'я- зані між собою, доповнюють один одного і часто визначаються загальним широким поняттям «кодифікація».

Відповідно до цього розуміння, як зазначає А. П. Мовчан, кодифікація міжнародного права являє собою систематизацію та вдосконалення норм загального міжнародного права, які здійснюються шляхом встановлення і точного формулювання змісту чинних норм, перегляду зас-

Г л а в а V Норми міжнародного права

тарілих норм та розробки нових норм з урахуванням потреб розвитку міжнародних відносин і закріплення в єдиному внутрішньо узгодженому порядку цих норм у міжнародноправовому акті1.

З цього визначення випливають такі завдання кодифікації: 1) пошук та визначення точних формулювань чинних норм загального міжнародного права у певних його галузях; 2) перегляд застарілих і розробка нових норм, які мають характер загального міжнародного права; 3) систематизація таких норм у офіційному письмовому акті — міжнародному договорі, призначеному для прийняття і визнання його положень суб'єктами права як норм загального міжнародного права.

Кодифікація є офіційною лише в тому разі, коли в ній беруть участь держави безпосередньо або за допомогою міжурядових міжнародних організацій. Інші приклади кодифікацій, які здійснювали визначні вчені (І. К. Блюнчлі, А. Бустаманте, Д. І. Каченовський та ін.), або окремі наукові національні чи міжнародні установи, або неурядові організації (Інститут міжнародного права, Міжнародний комітет Червоного Хреста, Гаазька академія міжнародного права, національні асоціації міжнародного права та ін.), є неофіційними і мають допоміжне значення для встановлення тих або інших правових норм чи наукових досліджень, а також для вивчення і викладання питань кодифікації.

Такі кодифікаційні акти можуть бути універсальними загальновизнаними чинними конвенціями; універсальними чинними конвенціями, визнаними тільки окремими державами; або такими універсальними конвенціями, шо не набрали чинності і являють собою письмовий перелік, як правило, звичаєвих норм, який за певних обставин може в майбутньому стати чинним кодифікаційним актом. Прикладами таких конвенцій відповідно є: чинна Конвенція ООН з морського права 1982 р., у якій беруть участь близько 90 держав; Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 p., яка відповідно до її ст. 49 п.1 має мінімально необхідне число ратифікацій (15), Віденська конвенція про правонаступницт-во держав щодо державної власності, державних архівів і

1 Мовчан А. П. Кодификация и прогрессивное развитие международного права. С. 60.

Взаємодія норм міжнародного права

державних боргів 1983 р., яка на цей час не набрала достатньої кількості ратифікацій і не набула чинності.

Кодифікаційний акт є єдиним письмовим офіційним документом або складається з кількох взаємоузгоджених документів, які містять міжнародні норми, чинні у певній галузі міжнародного права. Прикладом першого є Віденська конвенція про консульські відносини 1963 p., другого

— Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, прийнята Радою Європи 1950 р., та 11 протоколів, ухвалених до неї в різні роки її існування.

Від актів кодифікації треба відрізняти дії щодо інкорпорації — систематизація за певними критеріями чинних нормативно-правових актів та видання їх в окремих збірниках документів. Такі документи-можуть мати як офіційний, так і неофіційний інформативний характер. Наприклад, згідно зі ст. 20 Закону України про міжнародні договори України 1993 р. «Договори, що набули чинності для України... публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в друкованому органі — газеті Верховної Ради України та в «Зібранні чинних міжнародних договорів України». Секретаріат ООН відповідно до п. 1 ст. 101 видає збірник міжнародних договорів «Treaty Series», як чинять й інші міжнародні організації.

Кодифікація забезпечує найзагальніше розуміння, тлумачення і застосування наявного чинного нормативного матеріалу, сприяє становленню міжнародної нормативної системи та зміцненню світового правопорядку в цілому.

Взаємодія норм міжнародного права з нормами інших систем регулювання міжнародних відносин

З найдавніших часів норми міжнародного права взаємодіють із нормами міжнародної моралі та міжнародної ввічливості. На відміну від міжнародного права, міжнародна мораль являє собою систему моральних норм, які суб'єкти міжнародного права зобов'язані виконувати, щоб уникнути осуду світового співтовариства. Прикладами

норм між-

Г л а в а V Норми міжнародного права

народної моралі є норми, що зобов'язують надавати допомогу іншим державам під час стихійного лиха, виявляти сумлінність у вирішенні суперечок тощо. Норми міжнародної моралі є неписаними, юридично необов'язковими і дуже загальними, недотримання їх не спричиняє міжнародно-правової відповідальності й виключає застосування міжнародно-правових санкцій.

Норми міжнародного права тісно взаємодіють із нормами міжнародної моралі, проте розвиток моральних норм завжди випереджає появу норм міжнародного права. Норми моралі немовби відіграють роль моделей, при сприйманні яких держави створюють норми права. «Міжнародне право, — зазначає Г. К. Дмитрієва, — сприяючи зміцненню позицій моралі, посилює її регулюючий вплив на міжнародні відносини. З іншого боку, від ступеня відповідності міжнародного права нормам моралі залежить ефективність самого права. Чим вищим є моральний авторитет міжнародного права, тим більшою є сила його впливу на народи і держави, тим ефективніше його функціонування»1. Норми міжнародної моралі відіграють допоміжну роль у регулюванні міжнародних відносин, позаяк не мають юридичної сили, а мають моральний, політичний характер.

Існують приклади як історичного, так і сучасного посилання на норми міжнародної ввічливості. Міжнародна ввічливість (comitas gentium) являє собою сукупність нормативних положень, які застосовуються в регулюванні міждержавних відносин і посідають проміжне місце між нормами міжнародної моралі та міжнародно-правовими звичаями. Як і норми моралі, ці норми не є юридично обо- в'язковими. Проте, на відміну від моралі, вони містять конкретніші правила поведінки і мають форму звичаю, тобто правила, яке фактично регулює міждержавні відносини, але за яким держави не визнають юридично обов'язкової сили. Прикладом норм міжнародної ввічливості в дипломатичній сфері можуть служити різного роду протокольні і церемоніальні норми: віддання шани прапору держави перебування, покладання вінків до святих місць тощо.

Правило міжнародної ввічливості може стати нормою міжнародного права за допомогою перетворення його на

1 Дмитриева Г. К. Взаимодействие международной морали и международного права //СЕМП. 1977. М., 1979. С. 150-151.

Взаємодія норм міжнародного права

звичаєвість, а звичаєвості — на міжнародно-правовий звичай або ж шляхом його договірного закріплення1. Тобто тривале застосування кількома суб'єктами правил ввічливості перетворює його на звичаєвість.

Звичаєвість — це міжнародне правило поведінки, що не має юридичної сили та укладається безпосередньо у відносинах між державами в результаті підтвердження його тривалою практикою. Таким чином, тривале застосування в практиці ненормативного правила міждержавного спілкування перетворює його на звичаєвість або традицію. Традиції являють собою правила більш широкого і загального характеру, ніж звичаєвість. Прикладом цьому є традиція державної гостинності, що містить специфічні для окремих регіонів звичаї.

До суспільних явищ, які тісно взаємозалежать і взаємодіють із нормами міжнародного права, належать політика, зовнішні відносини та дипломатія держав. Міжнародне право завжди нерозривно пов'язане з політичною взаємодією держав, що здійснюється за допомогою дипломатії. Для врегулювання або вирішення будь-якої міжнародної проблеми завжди є необхідним політичне рішення зацікавлених у ньому суб'єктів міжнародного права. Використовуючи сучасний інструментарій міжнародного права, дипломатія здійснює цілі і завдання зовнішньої політики держави та політичне врегулювання її відносин з іншими державами у процесі міжнародного спілкування. Популярною є теза про примат міжнародного права у політиці, який полягає в тому, що держави, визнавши обов'язковими ті чи інші міжнародні норми, повинні співвідносити свої політичні дії з вимогами настанов цих норм.

Суттєвий історичний вплив як на міжнародне право в цілому, так і на формування його сучасних норм має релігія. Вона сприяє духовному і моральному вихованню суспільства. Релігійна свідомість, виступаючи важливою частиною суспільної свідомості, не може не робити впливу на формування та зміст як внутрішньодержавного, так і міжнародного права. Світові релігії (християнство, іслам, індуїзм) справляють різний вплив на міжнародне право, але міжнародне право не містить норм, які були б неприйнятні для будь-якої світової релігії.

1 Див.: Василенко В. А. Основы теории международного права. С. 200—203.

Г л а в а V Норми міжнародного права

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ^^^„^^«^^«^^.„^^

Алексидзе Л. А.

Некоторые вопросы теории международного права: императивные нормы права (jus cogens). Тбилиси, 1982.

Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988. С. 228—264.

Гавердовский А. С. Специфика норм международного права и их классификация // Имплементация норм международною права. К., 1980. С. 11—47.

Колодкин Р. А.

Критика концепций «мягкого права» //Сов. государство и право. 1985. № 12. С. 95-100.

Лукашук И. И.

Нормы международного права. М., 1997.

Мингазов Л. X. Эффективность норм международного права. Казань, 1990.

Миронов Н. В. Международное право: нормы и их юридическая сила. М., 1980.

Мовчан А. П.

Кодификация и прогрессивное развитие международного права. М., 1972. С. 32-33.

Общепризнанные нормы в современном международном праве / Отв. ред. Н. Н. Ульянова. К., 1984.

Пушмин Э. А.

Понятие основных принципов международного права // СЕМП. 1978. М., 1980. С. 72-84.

Рулько Е. Т., Войтович С. А. Роль императивных норм в организации системы международного права //СЕМП. 1983. М., 1984.

Суворова В. Я. Локальные нормы международного права // Правоведение. 1973. № 6.

Ушаков Н. А. Проблемы теории международного права. М., 1988.

Черниченко С. В.

Нормы и осуществление международного права // Теория международного права: В 2 т. М., 1999. Т. 1. С. 17—101.

Шестаков Л. Н.

Императивные нормы в системе современного международного права. М., 1982.

Brownly I.

Principles of Public International Law. Oxford, 1990. Ch. 1.

Klabbers J.

The Redundancy of Soft Law //Nordic Journal of International Law. 1996. Vol.65. P. 167-182.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Поняття основних принципів міжнародного права

Ставлення до основних принципів міжнародного права в науці неоднозначне. Західні вчені, за невеликим винятком, не виділяють основних принципів міжнародного права. На крайній випадок, вони (Дж. Старк, Е. Сой, Дж. Штуцкі, Дж. Фіцморіс, X. Уолдок, Р. Аго, Г. Даам та ін.) ведуть мову про «імперативні принципи», «норми jus cogens», «принципи публічної політики», «норми загального міжнародного права», «імперативні норми загального міжнародного права», «фундаментальні норми міжнародного права» тощо. Як правило, крім констатації, що такі норми важко піддаються ідентифікації, сутність їх не досліджувалась. Окремі західні автори роблять спроби перелічити такі норми. І знову ж таки — хто і як їх розуміє, стільки в нього цих норм. Часто до них зараховують цілі інститути міжнародного права. Е. Сой відносить до таких принципів тільки норми jus cogens: принцип заборони застосування сили, повага суверенітету і незалежності держав,

невтручання.

А. Фердросс налічує трохи більше принципів: принцип заборони порушення прав третіх держав, принцип

Ї9Ї

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

гуманності, заборона застосування сили не інакше як з метою самооборони, обов'язок вирішувати спори мирними засобами, обов'язок сприяти будь-яким діям ООН, здійснюваним відповідно до Статуту, обов'язок утримуватися від будь-якої допомоги державі, до якої ООН застосовує запобіжні (превентивні) або примусові заходи.

Інші принципи вирізняє в сучасному міжнародному праві Я. Броунлі. Це, так би мовити, принципи «гуманної спеціалізації»: заборона агресивної війни, заборона геноциду, заборона работоргівлі, заборона піратства, принцип самовизначення та принцип постійного суверенітету над природними ресурсами.

Вітчизняні вчені дотримуються іншого бачення принципів сучасного міжнародного права, хоч серед них також чимало своєрідного, суб'єктивного тлумачення. І хоча за кількістю наукових досліджень, присвячених цій проблемі (а це десятки монографій і сотні наукових статей), вітчизняні вчені тримали першість у науці міжнародного права, слід визнати, що при з'ясуванні сутності основних принципів міжнародного права ми просунулися недалеко.

У період між двома світовими війнами радянські науковці в основному перелічували принципи (суб'єктивно визначаючи їх у системі міжнародного права). Прийняття Статуту ООН пожвавило інтерес до цього питання, але тільки наприкінці 60-х — у 70-ті роки з'являються спеціальні дослідження. За наступні три десятиліття здобуто не дуже багато: трохи зменшилося ідеологічне обгрунтування таких норм, але схоластичні пояснення, еклектичний набір аргументів залишилися майже без змін. На сьогодні навіть не вироблено сталого поняття основних принципів міжнародного права.

Майже кожне дослідження основних принципів міжнародного права переповнене епітетами у визначенні цих понять. Це — «основоположні», «загальноприйняті», «імперативні», «правові і неправові», «високого і найвищого порядку», «керівні начала», «основні», «найбільш узагальнені», «в концентрованій формі», «універсальні», «загальнообов'язкові», «вищої політичної, моральної та юридичної сили», «стабільні», «програмні», «авангардного регулювання», «найважливіші», «головні ідеї», «головні цілі», «корінні», «комплексні», «взаємообумовлені», «особливої юридичної сили» та інші норми міжнародного права.

_____ І _____

Поняття основних принципів міжнародного права

Насправді ж вітчизняна наука міжнародного права перебуває тільки на підході до вироблення робочого варіанта. По-перше, склалася така ситуація, що скільки авторів пише про принципи міжнародного права, стільки (за кількістю) маємо принципів. Очевидно, в багатьох дослідженнях ідеться, власне, не про принципи міжнародного права. По-друге, десятиліттями вітчизняна наука твердила про принципи міжнародного права, проголошені Жовтневою революцією. Зокрема, виокремлювалися соціалістичні міжнародно-правові принципи як більш «передові» у системі міжнародного права і такі, яким належить майбутнє: принцип соціалістичного інтернаціоналізму, принцип братерської дружби й тісного співробітництва, принцип товариської взаємодопомоги (вже в самій назві розкривається ідеологічний задум принципів).

І річ не в тому, що «об'єктивна закономірність» цих «принципів» не витримала випробування часом, що вони зникли з наукових публікацій одночасно із самою соціалістичною системою. Проблема в тому, що, як заявили нові керівники колишніх соціалістичних держав, їх поневолювали саме завдяки цим ідеологічним (а не правовим) постулатам. Тобто те, шо видавалося за вищий критерій права, у дійсності було протиправним. Підтвердженням тому є спроба радянських науковців видати явно брутальне порушення норм міжнародного права за застосування «передових» принципів міжнародного права. Наприклад, радянська держава завжди свято виконувала свої зобов'я- зання, що випливали з принципів соціалістичного інтернаціоналізму, братерської дружби й тісного співробітництва, товариської взаємодопомоги. Яскравим проявом дії на підставі цих принципів була «допомога» Радянського Союзу угорському народові в 1956 p., «допомога» разом з іншими соціалістичними країнами народові Чехословаччини в 1968 р. (додамо ще війну в Афганістані та інших країнах, віддалених від Радянського Союзу), охорона соціалістичних завоювань і захист їх суверенітету та незалежності від імперіалізму, а також допомога в'єтнамському народові в його боротьбі проти агресії Сполучених Штатів1.

Така ж доля спіткала й принцип мирного співіснування держав з різним соціальним ладом, який виводився з

1 Див.: Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970. С. 493.

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

ленінських цитат про «мирне співжиття» соціалістичних і капіталістичних держав. Вбачати заслугу цього принципу в тому, що він перевів «класову боротьбу» з боротьби безпосередньо між класами в площину відносин між державами, зокрема в боротьбу соціалістичних і капіталістичних держав, у боротьбу двох систем', є підміною, власне, правового призначення права певними ідеологічними нашаруваннями.

Сказане не свідчить про відсутність основних принципів міжнародного права взагалі. Помилки окремих науковців і навіть наукових шкіл щодо певних правових реалій не є свідченням того, що останніх не існує. На сьогодні завдання науки міжнародного права полягає в тому, щоб очистити свою сферу від надмірних ідеологічних нашарувань, псевдоправових конструкцій і об'єктивно вивчити природу, утворення та функціонування основних принципів міжнародного права. Для цього насамперед необхідно визначитися в понятті основних принципів міжнародного права. В радянський період ближче від усіх до визначення сутності, поняття основних принципів підійшли професори Е. А. Пушмін та М. О. Ушаков.

Е. А. Пушмін запропонував таке поняття принципів міжнародного права: «Основні принципи можна визначити як об'єктивно зумовлені закономірності розвитку міжнародних відносин, найважливіші властивості міжнародного права, що відбивають його сутність і визначають зміст міжнародно-правових норм та інститутів, закріплені в системі міжнародного права, яка історично склалася, як норми найзагальнішого, універсального характеру, що мають основоположне значення, норми імперативні, які в силу цього є найважливішим критерієм міжнародної законності»2.

Проаналізувавши зазначене поняття, М. О. Ушаков сформулював своє: «...Основні принципи сучасного міжнародного права — це система найзагальніших вихідних і взаємопов'язаних норм загального міжнародного права, які регулюють в узагальненому вигляді поведінку держав та інших суб'єктів міжнародного права в усіх

1Див.: Тункин Г. И. Теория международного права. С. 42.

2Пушмин Э. А. Мирное разрешение международных споров. М., 1974.

С. 8.

_____І ____

Поняття основних принципів міжнародного права

сферах міжнародних відносин і мають імперативний характер (і відповідно є критерієм дійсності інших міжна- родно-правових норм) і визначають у концентрованому вигляді основний зміст та цілеспрямованість міжнародного права»1.

Обидва визначення містять багато зайвого, не суттєвого для поняття або такого, що є характерним не тільки для основних принципів міжнародного права. Скажімо, не тільки принципи є об'єктивно зумовленими закономірностями міжнародних відносин. Коли сказано, що принципи визначають зміст міжнародно-правових норм, то зрозуміло, що вони визначають і зміст інститутів (адже ці ж таки норми компонують інститути), і сутність міжнародного права. Термін «система міжнародного права, що історично склалася» більшою мірою характеризує систему, аніж принципи.

Зайві також наголошення, що принципи є нормами «найзагальнішого, універсального, імперативного характеру». Наприклад, існує мало таких конкретних норм міжнародного права, як принцип мирного врегулювання спорів, особливо у редакції Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН

1970 p.

Не всі принципи міжнародного права є універсальними нормами. Практика засвідчує також наявність регіональних принципів (наприклад, принцип непорушності державних кордонів). Окремі вчені висловлюють думку про існування партикулярних (локальних) принципів міжнародного права. Звісно, що вони не є основними, але тоді з метою розуміння поняття «принципи міжнародного права» доцільно було б дати кілька визначень: «основні принципи», «принципи», «загальні принципи» тощо. Зрозуміло, що такий підхід суперечить логіці вироблення понятійного апарату.

Щодо імперативності як невід'ємної властивості між- народно-правових принципів нижче буде показано, що не всі з них або принаймні деякі з них у повному обсязі є імперативними нормами.

1 Ушаков Н. А. Проблемы теории международного права. М., 1988. С.

62.

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

Гадаємо, зайвим є залучення критерію міжнародної законності до визначення поняття принципу міжнародного права. Вона, як наприклад «міжнародний правопорядок» (див. главу XVIII), є дещо іншою сферою прояву принципів. І не в цих сферах знаходяться їхні основні властивості.

Тавтологічним є твердження, що принципи — це «взаємопов'язані норми», коли йдеться про систему права. Викликають сумнів і твердження про те, що «принципи регулюють у загальному вигляді поведінку», та ще й «в усіх сферах міжнародних відносин».

Враховуючи сказане, можна сформулювати таке визначення поняття основних принципів міжнародного права (робочий варіант): це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого та правозастосовчого процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.

Функції основних принципів міжнародного права

Сучасний доктринальний підхід до визначення функцій основних принципів міжнародного права зводиться до трьох основних поглядів на цю проблему: а)

зведення функцій основних принципів міжнародного права до функцій міжнародного права у цілому (їх ототожнення); б) виокремлення функцій основних принципів міжнародного права із загальних функцій міжнародного права; в) деталізація функцій міжнародного права до їх елементарних проявів і визначення таких як функцій основних принципів міжнародного права.

Кожен з таких підходів має свої як позитивні, так і негативні наслідки.

Такі функції міжнародного права, як зміцнення наявної системи міжнародних відносин, їх правове регулювання, є очевидними і зрозумілими й щодо основних принципів міжнародного права. Та коли йдеться

Функції основних принципів міжнародного права

про функцію інтернаціоналізації міжнародного життя, інформаційно-виховну функцію міжнародного права, як пропонують окремі вчені (І. 1. Лукашук), то перенесення всіх функцій на основні принципи міжнародного права викликає сумнів. За всієї важливості таких принципів здійснення цих глобальних завдань для них непосильне.

Невиправданою є спроба деяких науковців (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов та ін.) звести «функції принципів міжнародного права до двох: сприяння стабілізації міжнародних відносин шляхом обмеження їх певними нормативними рамками і закріплення всього нового, що з'являється у практиці міжнародних відносин, і, таким чином, сприяння їх розвитку». Скоріше, тут може йтися про засоби здійснення функцій основних принципів міжнародного права, а не про самі функції.

Поширеною є спроба виокремлення компонентів та елементів функції міжнародного права в окрему функцію основних принципів міжнародного права. У такому разі функція принципів перестає бути основним чинником їх впливу на міжнародні відносини, суб'єкти міжнародного права та міжнародне право у цілому.

Невиправдане подрібнення функцій основних принципів міжнародного права очевидне й тоді, коли самі функції міжнародного права поділяються залежно від регіону його дії або від проблеми, яку воно покликане вирішити. В такому разі взагалі проблематично говорити про реальні функції основних принципів міжнародного права. Вітчизняній науці міжнародного права властивий такий поділ функцій для загального міжнародного права: а) підтримка та зміцнення мирного співіснування держав двох систем, вживання колективних заходів щодо запобігання і припинення актів агресії (та інших форм протиправного застосування сили) і щодо роззброєння; б) здійснення міждержавної співпраці в економічній галузі (з урахуванням всесвітнього поділу праці), а також у соціальній, науковій і культурній сферах в інтересах всебічного поліпшення умов життя людей, сприяння добробуту народів; в) проведення міжнародних заходів з метою ліквідації колоніалізму в усіх його формах та проявах, ліквідації расизму та інших злочинних зазіхань на права народів і людини.

Г л а в а VI Основні принципи міжнародного права

Для «соціалістичного міжнародного права» передбачалися «свої функції»: а) координація зовнішньої політики соціалістичних держав з метою забезпечення загального миру та безпеки, колективний захист соціалізму і надання взаємної допомоги в разі агресії; б) здійснення соціалістичної економічної інтеграції, проведення комплексних заходів в усіх сферах співробітництва в інтересах будівництва соціалізму та комунізму; в) всебічна підтримка визвольних, революційних рухів відповідно до цілей суспільного прогресу, які отримали міжнародно-правове закріплення.

Реалії сьогодення ще раз підтверджують, що привнесення у право нехарактерних для нього властивостей є приреченим на неуспіх.

Мало підстав для визнання і тих функцій, які привносяться в міжнародне право з інших нормативних систем або підмінюють функції, власне, засобами здійснення функцій. Так, у праці «Курс международного права» (М., 1989), одним із співавторів якої є І. І. Лукашук, вказується більш як десять функцій основних принципів міжнародного права. Крім того, що «вони впливають на міжнародні відносини за допомогою не тільки правового, а й політичного і морального механізмів нормативного регулювання», на думку авторів видання, основним принципам міжнародного права властиві ще й такі функції: закріплення та охорона підвалин системи міжнародних відносин; сприяння нормальному функціонуванню цієї системи; забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей та інтересів; виконання функції основного системоутворюючого фактора всієї міжнародної нормативної системи; виконання ролі головного системоутворюючого фактора системи міжнародного права; виконання функції нормативної основи правотворчого і правозастосовчого процесу, а також прогресивного розвитку міжнародного права; функціонування як вищий критерій законності; закріплення основних прав та обов'язків держав; виконання ролі фундаменту міжнародного правопорядку; ідеологічна функція — втілення головного ідейного змісту міжнародного права, ідейної основи міжнародно-право- вої системи; здійснення авангардного регулювання загального характеру в процесі виникнення нових суб'єктів або нових сфер взаємодії держав.

Функції основних принципів міжнародного права

Пізніше І. І. Лукашук наполовину скоротив кількість функцій основних принципів міжнародного права, довівши їх до майже реальної кількості1.

Якщо виходити з усвідомлення того, що функція є основним чинником впливу на зовнішнє середовище, то можна вказати на такі функції основних принципів міжнародного права:

1.Функція зміцнення наявної системи міжнародних відносин та сприяння її передбачуваному розвиткові.

2.Функція сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об'єднання норм, інститутів та галузей навколо власних загальнообов'язкових правил.

3.Функція закріплення основних прав, обов'язків і

законних інтересів суб'єктів міжнародного права, визначення основ їхньої взаємодії шляхом установлення правових статусів.

4.Функція забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовчого процесів.

5.Функція зміцнення міжнародної законності, визначення її сутності.

6.Функція укріплення системи міжнародного правопорядку та визначення напрямів його розвитку.

7.Функція заповнення прогалин у міжнародному праві.

8.Функція формування і розвитку міжнародної правосвідомості.

Через те, що основним масивом норм сучасного між-

народного права є диспозитивні норми, які у своїй переважній більшості залишаються маловідомими суб'єктам міжнародного права (крім, звичайно, тих, кого вони безпосередньо зобов'язують або наділяють правами), основні принципи міжнародного права й сьогодні несуть на собі основний тягар формування та розвитку міжнародної правосвідомості. Держави, політичні діячі та більшою мірою широкі кола народних мас часто оцінюють поведінку суб'єктів міжнародного права насамперед за тим, наскільки вони дотримувалися основних принципів цього права.

1 Див.: Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1966. С.

123.