15. Проблема етногенезу слов’ян як комплексна наукова проблема сучасної славістики.

Загальновизнаним у сучасній історичній науці вважається положення, що слов'яни, які згодом розселилися в Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, - є автохтонами і представляють одну з гілок індоєвропейської спільноти, що колись існувала.Саме з цього етнотериторіального загалу вийшла германо-балтослов'янська спільнота, з якої згодом виділилось балтослов'янське етноплемінне об'єднання. І тільки після того, як на початку І тис. н. е. слов'яно-балтська спільнота розпалася, розпочалось формування праслов'ян - носіїв давньослов'янської мови.Індоєвропейці - велика група племінних об'єднань (слов'ян, балтів, германців, романців, греків та ін.), формування яких відбувалося на просторі від сучасної Індії до Західної Європи. Вони розмовляли спорідненими мовами, що свідчило про їхнє спільне .У процесі розселення на півночі Європи локалізувались германці, в центрі - кельти, на схід від Дніпра – індо-іранці, а у проміжній зоні від Балтики до Карпат - слов'яни і балти.Від початку нової ери та впродовж майже всього першого тисячоліття тривала міграція слов'янських племен, що супроводжувалась відокремленням, змішуванням, асиміляцією, знищенням та іншими процесами, які, врешті-решт, у наступні століття стали підґрунтям для виникнення трьох гілок сучасного слов'янства: західної, східної та південної. Незначною була й територія розселення давніх слов'ян. Зважаючи на те, що писемні повідомлення про них до початку нової ери майже зовсім відсутні або надзвичайно фрагментарні (здебільшого вони надходили з районів Північного Причорномор'я), до територій імовірного розселення праслов'ян слід включати певну частину території сучасної України, насамперед Північно-Західну Волинь.Повідомляючи в І ст. н. е. про венедів, римський історик Тацит згадує балтські племена естів та фенів. За його свідченнями, венеди в той час населяли сучасну Південно-Східну Польщу, Південно-Західну Білорусь та волинські й поліські землі України. Відомості Птоломея (II ст. н. е.) дають змогу розширити територію розселення праслов'ян, долучивши до неї північне Прикарпаття й частину Балтійського узбережжя (Венедська затока). На сьогодні є достатню підстав стверджувати, що саме гунське вторгнення значною мірою стимулювало давні слов'янські племена до розширення ареалу свого розселення З кінця V ст. розпочинається колонізація давніми слов'янами Балкан, що, безумовно, стало однією з визначних віх їхньої етнічної історії - своєрідним "зоряним часом. Для етногенезу праслов'ян особливе значення мало налагодження співробітництва з Візантією у справі колонізації Балкан. Переконливою ілюстрацією цього є результати археологічних досліджень, унаслідок яких була відкрита "празька культура" (Прага - Корчак).

Значення "празької культури" як першої достовірно праслов'янської полягає ще й у тому, що вона по суті об'єднала ті регіони, які після розпаду балтослов'янської, а згодом і праслов'янської спільноти стали ареалом початкового розселення самостійних етнолінгвістичних груп, на основі яких сформувалися пізніше племена східних, західних та південних слов'ян. У наступних століттях з цих трьох гілок виділилися вже окремі нації та народи, які сьогодні населяють Центральну, Південно-Східну й Східну Європу та значну частину Євразії.

17. Мовні дані у розв’язанні проблеми локалізації прабатьківщини слов’ян.(конспект у зошиті за 14.10.13)Древнерусский літописець, зазначаючи єдність походження слов'янських народів,рассказивает про їхнє прабатьківщині: він повідомляє легенду у тому, що у старі часи єдиний слов'янський народ жив на берегах Дунаю, де нині Венгрия Болгарія,та був різні групи цього народу розселилися на нові землі, назвавши шись по-різному. Так давньоруські історикиXI—XII ст. вирішували проблему прабатьківщиниславян.Тим більше що встановлено, що історія мови та історія етносу не збігаються Коли сучасні археологічніисследования виявляють, що в чи іншому районі Європи за тисячі років було істотних переміщень населення і побудову лантухтурно-етнографические ознаки сучасних жителів досліджуваного району — результат розвитку автохтонів, але це означає, як і мову автохтонів був тією ж, як і мову сучасного населення цього району. Ось чим при суворо науковому підході до проблеми освіти сучасних народів історія мови не рівнозначною історії складання фізичних ікультурно-етнографических особливостей носіїв цієї мови. Відповідно й проблема прабатьківщини повинно вирішуватися окремо для мови та й інших особливостей носіїв.встановивши факт походження славянских мов з одного джерела — праслов'янського мови, висунуло проблемуславянской прабатьківщини якисторико-язиковую.Праславянский мову мав оформитися у зоні зустрічі з балтійськими мови ми, іранськими, і навіть німецькими, зкотори ми його об'єднують дуже давні загальні особливості у Словнику й у граматиці.Географічні висновки у разі були дуже загальними, оскільки точнерасположение балтів і германців під час формування праслов'янського мови (>II—1 тисячоліття до зв. е.) був визначено, і уотношении древніх іранців було відомо, що вони у той час вздовж північного узбережжя у Чорному морі (до них ставилися скіфи ісменившие їх пізніше сармати). Слов'янськапра батьківщина визначалася у разі десь на північ чи північному заходу від північного Причерноморья.На межіXIX—XX ст. з Було виявлено, що назви дерев,произрастающих в помірному поясі Центральній, іВосточ іншої Європи, єобщеславянскими (>береза, верба, дуб, ялина, липа, вільха, сосна, ясен), отже, існували впраславянском мові до її розпаду. Назви ж дерев, котрі ростуть на схід басейнів Вісли і Дністра, в слов'янських мовами є запозиченими із західних європейських мов (бук, тис та інших.У той самий час слова, які позначають особливийности морського середовища, у різних слов'янських мовами формувалися самостійно, т. е. по тому, як окремі групираспавшего ся праслов'янського об'єднання вийшли на море.На початку XX в. зрозуміли, щообщеславянские назви об'єктів оточуючої при пологи що неспроможні характеризувати весь більш як тисячолітній період розвиткупраславянского мови, а відбивають лише географічну середу, у якій праслов'яни перебувалинакануне розпаду. Зважаючи на це, А. А. Шахматов (див. А. А. Шахматов} розвивав ідею двох слов'янськихпрародин: району, не більшекоторого праслов'янський мову склався («перша прабатьківщина»), і, який праслов'янське племена займали напередодні розселення по Центральній і Східній Європі («друга прабатьківщина») і який, на його думку, находился в басейні Вісли.У визначенні «першої прабатьківщини» А. А. Шахматов коливався; проте необхідно пам'ятати, що вона можна булозначитель але віддалений від «другий прабатьківщини»: немає сумнівів у цьому, що праслов'янський мовусформировался з індоєвропейських діалектів серединної Європи, отже, не більше території, яка зайнята слов'янами й у час.На підставі висновку проавтохтонности слов'ян досліджують останні десятиліттяширо киє археологічні пошуки. Завдяки ним сьогодні вже добре відомі особливостіжиз ні і побуту слов'ян початкового періодурасселения з «другий прабатьківщини».