1.Предмет і завдання курсу «Вступ до словянської філології»

Невід'ємною складовою філології як науки є слов'ян¬ська філологія.Слов'янська філологія — сукупність гуманітарних наук, які вивча¬ють культурне надбання слов'ян чи окремих слов'янських народів шляхом мовного й стилістичного аналізу писемних текстів.Об'єктом вивчення слов'янської філології є слов'янські мови та написані ними давні тексти різних жанрів і стилів, а відображений у них розвиток матеріаль¬ної й духовної культур слов'ян є її предметом.Ґрунтуючись на вивченні слов'янських мов, літератур і фольклору, слов'янська філологія є органічним компонен¬том науки про слов'ян — слов'янознавства, або славістики, яка, крім дисциплін, що вивчають писемні тексти як основу духовної культури народу, охо¬плює й ті, що досліджують усі аспекти матеріального й ду¬ховного буття слов'ян: історію, міфологію, релігію, мистец¬тво, виробництво, побут, транспорт тощо. Слов'янська філологія почала формуватися наприкін¬ці XVIII — на початку XIX ст., хоч її першими представни¬ками вважають авторів слов'янської писемності Костянтина (Кирила) і Мефодія (IX ст.), літописця Нестора (XI—XII ст.) та інших давніх просвітителів і дослідників писемних тек¬стів. Кафедри слов'янської філології як наукові та на¬вчально-методичні центри відповідного профілю створюва¬ли в провідних університетах переважно в середині XIX ст. ..У полі зору слов'янської філології як науки і навчаль¬ної дисципліни перебувають:1) слов'янські народи й мови: етнокультурна близь¬кість і демографічний склад слов'ян, слов'янські мови, їхні особливості, генетична спорідненість, класифікація, літературні форми й діалекти;2) праслов'яни й праслов'янська мова: витоки, особли¬вості та періодизація історії праслов'янської мови, найдав¬ніша територія праслов'ян та її розширення, лінгвістичні теорії їхньої прабатьківщини;3) історія слов'ян та їхні зв'язки із сусідніми народами за даними мови: свідчення про слов'ян у творах античних європейських і східних авторів, значення діалектології, ономастики, етимології, запозиченої лексики для вивчен¬ня історії та міжетнічних і міжмовних зв'язків слов'янсь¬ких народів;

4) відображення матеріальної і духовної культур слов'ян у мові: матеріальна культура слов'ян у період ро¬дового ладу, соціальна структура давньослов'янського сус¬пільства, язичницькі уявлення про природу й навколиш¬ній світ за даними мови;

5) виникнення писемності у слов'ян: передумови вини¬кнення слов'янської писемності, старослов'янська мова, найдавніші слов'янські рукописи;

6) історія та актуальні проблеми слов'янської філоло¬гії: витоки й зародження слов'янської філології, стано¬влення й розвиток східно-, західно-, південнослов'янської та зарубіжної слов'янської філології, міжнародні славі¬стичні форуми й видання.Слов'янська філологія перебуває в тісних зв'язках з іншими науками: філософією,логікою,психологією; історією; етнографією — нау¬кою про культуру й побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки; демографією,соціологією,антропологією. Через до¬тичні до мовного тексту аспекти філологія пов'язана та¬кож із семіотикою,анатомією, логопедією, фізикою, гео¬графією, інформатикою та іншими природничими дисци¬плінами.

2.Словянські держави на сучасній політичній карті світу . Виникнення словянських держав новітньої доби.

Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро¬сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо¬ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після ки¬тайської, індійської, германської та романської груп). За даними Internet, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001—2005 pp. становила майже 290 млн осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах про¬живають: росіяни (понад 145,5 млн осіб), українці (понад 47,1 млн), білоруси (до 10,3 млн), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн), чехи (до 10,3 млн), словаки (понад 5,4 млн), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн), болгари (до 9 млн), хорвати (до 4,5 млн), боснійці (до 3,8 млн), словенці (понад 2 млн), македонці (понад 2 млн), чорногорці (понад 0,7 млн). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблиз¬но однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв біло¬руської та української мов менше, ніж білорусів і українців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських на¬родів на три групи: східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини), західну (поляки, чехи, слова¬ки, серболужичани і кашуби), південну (болгари, македон¬ці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застере¬женнями, чорногорці).Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів і, відповідно, сло¬в'янських мов немає. Це зумовлено постійно діючими іс¬торичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивер-генції (диференціації)Саме тому, наприклад, гене¬тично близькі до закарпатських і східнословацьких укра¬їнців русини (руснаки), які в середині XVII ст. переселили¬ся на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок таких процесів набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічно схожий процес, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племе¬на (слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фра¬кійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему слов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйня¬тим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватсь¬ку мову. Натомість більшість науковців не вважає окреми¬ми слов'янськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середо¬вищі і належать до південнослов'янських народів як на¬родності. Ледь помітними залишаються на початку XXI ст. сліди колись відомого слов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками.

Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє полі¬тичний чинник. Так, на початку XX ст. професор Київ¬ського університету Св. Володимира Т. Флоринський ак¬тивно переймався долею і мовою 2,7 млн словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського наро ду та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імпе¬рії. З іншого боку, в XX — на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лем¬ківських українців як мови окремого слов'янського наро¬ду, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі.

Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів, які функціонують у різних стату¬сах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну спе¬цифіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від мате¬ринських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення.

Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати праслов'янська етномовна спіль¬ність, слов'яни розселилися на різні території, почали ко-ристуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і мен-тальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створен¬ня чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі По¬сполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавало¬ся зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці — Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари — Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янські народи, крім росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, пів¬денні слов'яни протягом XIV—XIX ст. перебували під ту¬рецько - османським гнітом. Білоруси і значна частина ук¬раїнців знаходилися в цей час (XIV—XVIII ст.) у складі Польщі, Великого князівства Литовського та Речі Поспо¬литої. В XIX — на початку XX ст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Ав¬стрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії.

Нерідко слов'янські народи були розірваними частина¬ми в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буко¬вина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Украї-на). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Укра¬їна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має ба¬гатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією. Національно-етнічну роздрібненість і державну не¬влаштованість більшості слов'янських народів підсилюва¬ли релігійні відмінності. Більшість східних і південних (крім хорватів і словенців) слов'ян традиційно належить до православ'я і користується власне слов'янською писем¬ністю — кирилицею. Західні слов'яни, а також хорвати і словенці, — це переважно католики і користуються лати¬ницею. Щоправда, в різні історичні періоди це співвідно¬шення змінювалося. Так, значна кількість чехів (гусити), поляків і білорусів (кальвіністи) в давні часи належала до протестантського руху, частина західних українців була й залишається прибічниками унії, тобто представниками греко-католицької церкви, яка посідає проміжне місце між православ'ям і католицизмом, а деякі групи південних слов'ян, крім словенців, унаслідок багатовікового пануван¬ня турків-османів змушені були прийняти мусульманство і частково перейти на арабське письмо. Релігійна розпорошеність слов'ян перешкоджала їх ду¬ховному та культурному зближенню й сприяла перерозпо¬ділу сфер впливу між супердержавами.