3. Словянські мови серед інших індоєвропейських мов. Проблема балто-словянських мовних звязків

Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро¬сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо¬ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після ки¬тайської, індійської, германської та романської груп).Слов’янська група мов поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн носіїв): східну (українська, російська, білоруська), західну (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до західної підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.

БАЛТО-СЛОВ’ЯНСЬКА МОВНА СПІЛЬНІСТЬ— гіпотетична єдність у далекому минулому слов’янської і балтійської груп мов. Ґрунтується в основному на великій подібності у їхній лексиці. Балто-слов’янська мовна єдність чи прамова — одна з класичних проблем індоєвропейського мовознавства.

Серед науковців немає одностайної думки щодо взаємозвязків словянських і балтійських мов.А.Шлейхер,К.Бругман,О.Шахматов,В.Георгієв та інші пояснюють близькість груп мов наявністю балто-словянської прамови,яка утворилася після розпаду індоєвропейської мови. Поява такої гіпотези повязана з тим,що у словянській гілці індоєвропейської сімї мов виявлено неоднаковий ступінь структурної близькості до інших гілок цієї сімї. Зокрема було помічено,що із сучасних індоєвропейських гілок мов до словянської найближче всього балтійська. Спільність балтійської і слов’янської мов поширюється на всі мовні структури. Більш архаїчні своєю будовою балтійські мови надають у розпорядження дослідника істор.-лінгв. перспективу для вивчення слов’янських, що нерідко зберігають лише релікти тих явищ, які в балт. мовах представлені цілими системами. Структурна похідність багатьох слов’ян. форм (по відношенню до балтійських) навіть викликала поширену в ост. роки гіпотезу про походження слов’ян. мов з периферійного західнобалт. діалекту. В Україні основоположниками дослідження Б.-с. м. с. стали О. Потебня, Я. Ендзелін, Л. Булаховський.

Науковці відзначають,що при реконструкції навіть найдавніших прасловянської та прабалтійської мов поряд з наявною значною спільністю у них виявлені істотні розбіжності.Це свідчить,що тієї єдності мовних явищ,яка була необхідна для існування окремої самостійної мови,не було,отже,не було і самої мови. Що ж стосується великої спільності між ними,то це пояснюється тривалим тісним контактом.

Противники теорії існування єдиної балто-слов'янської мови висловлюють аргументи, які можна звести до двох типів. Перший полягає в наявності в одній з груп мов тих чи інших інновацій, відсутніх в іншій групі, при цьому існують загальні або аналогічні інновації, які не допускають пояснення цього факту з того, що вони могли виникнути після остаточної розбіжності балтійських і слов'янських мов. Самі по собі ці факти не спростовують гіпотези балто-слов'янської мовної єдності, наприклад у формі мовного союзу, проте припускають істотну початкову розбіжність мов. До другого типу можна віднести заперечення, що зводяться до того, що аналогічні інновації розвивалися в обох мовних групах близьким але не тотожним чином, або призвели до різних кінцевих результатів. Частина цих аргументів не суперечить можливості розвитку слов'янських мов з однієї з бічних гілок балтійських мов, однак, підтвердження таких гіпотез наштовхується на брак фактичних даних. Багато заперечення обох типів оскаржуються як з фактичної, так і з методологічної точки зору. Наприклад, істотну проблему становить відсутність глибокої прабалтійської реконструкції, викликане недоліком надійних даних по західно-балтійським мовам. Об'єктивному вирішенні питання про балто-слов'янську єдність заважає суттєва політизація цього питання в Росії (СРСР), Литві, Латвії та, меншою мірою, Білорусі, країнах Західної Європи та США.

В цілому, вчені Російської імперії, СРСР, Росії дотримувалися позиції балто-слов'янської спільності та існування в минулому єдиної балто-слов'янської мови. Націоналістичні круги Латвії та Литви дотримувалися протилежної точки зору. Обидві сторони час від часу "підганяли рішення під відповідь", особливо це було вірно для публікацій далеких від науки (популярна література, "жовта" преса, політичні матеріали, розраховані на створення масової громадської думки.)

В даний час робляться окремі спроби підняти в подібному ключі питання про значення балтійського субстрату для формування білоруської мови та етносу.

У XIX в. існувала гіпотеза балто-німецької мовної єдності,що також використовувалася різними колами Німецької імперії для обгрунтування претензій на територію Латвії та Литви.

11.Суспільна організація давніх словян

Питання про прабатьківщину слов'ян ще остаточно не розв'язане. Як свідчать археологічні та інші дані, слов'яни уп¬родовж першої половини І тис. н. е. населяли територію від Верхнього Придніпров'я та верхів'їв Сейму на північному сході до Дніпра і верхів'їв Пруту на південному заході й до верхів'їв Вісли на заході. В той час слов'яни, як і скіфи, пере¬бували на останньому етапі первіснообщинного ладу, точніше на етапі його розкладу (І—VIII ст.). Період первісно-общинних відносин у слов'ян, як бачимо, затягнувся. Насамперед це пояснюється тим, що серед них на¬було великого поширення підсічне землеробство, яке вимага¬ло спільних зусиль значної кількості людей. Однак з поступовим переходом до рального землеробства розпочалася індивідуалізація виробництва, зростала продук¬тивність праці, і тепер уже зі складу великих патріархальних сімей дедалі частіше виділялися малі сім'ї. Цей процес залежав від місцевих умов, тому відбувався нерівномірно. У першій половині І тис. н. е. на зміну первісній великій родовій патріархальній общині приходить сусідська (ще кровноспоріднена з нею) сільська територіальна община. Тож попе¬редні родові зв'язки поступаються місцем новим — терито¬ріальним. Але це не означає, що кровноспоріднена система зовсім віджила. Старі й новоутворені роди продовжували спільно господарювати упродовж багатьох століть. Типовими східнослов'янськими поселеннями середини І тисячоліття були неукріплені села. Сільські общини, як пра¬вило, розселялися на чималих територіях. Якраз такий висно¬вок випливає з повідомлення Прокопія Кесарійського про те, що анти (слов'яни) жили «в жалюгідних хатинах, розташо¬ваних на значній відстані одна від одної».

Залежно від типу поселень деякі сільські общини VI—VIII ст. зводили й городища (гради) — укріплення, де тутеш¬ня людність ховалася від нападників.

Хоч організація слов'янських общин залишалася родопле¬мінною, в них відбувалося станове (майнове) розшарування. Описуючи суспільний лад антів (слов'ян), візантійські автори VI — початку VII ст. констатували не лише наявність у них ра¬бів, а й работоргівлю. Рабовласництво в антів безперечно існу¬вало у IV ст. н. е., коли цар (рекс) Бож очолював боротьбу про¬ти готів. Як оповідає Прокопій Кесарійський, анти під час одного з набігів у Фракію багатьох римлян пограбували й обернули на рабів.

Спочатку рабів було небагато. Основними виробниками залишалися селяни. Але їхні господарства поступалися тим, де застосовувалася рабська праця. В сім'ях, що мали рабів, влас¬ність зростала. Очевидно, в них примножувалась і земельна власність.

Наслідками розвитку станових відносин у східних слов'ян VII—VIII ст. були виокремлення ремесла й утворення міст (градів). У найдавніших градах, що зводились для захисту від нападників, жили й ремісники, які виготовляли знаряддя праці та зброю. Ремесло виникло на основі індивідуального виробництва, властивого сільським общинам. Нова система землеробства вимагала подальшого вдосконалення рального реманенту. Чимало археологічних культур середини І тися-чоліття свідчить, що в землеробській техніці досить часто використовувалися деталі, виготовлені із заліза. Доказом значного розвитку тогочасного ремесла є поховання цієї епохи, в яких знайдено зброю, цінні предмети тощо.

Археологічні матеріали свідчать і про те, що в середині І тисячоліття серед слов'янського населення були люди, які займалися лише військовою справою. Це — дружин¬ники. Для них ратна служба була фахом. Вони становили привілейований (згодом панівний) прошарок тогочасного сус¬пільства.

Аристократична верхівка східних слов'ян передфеодальної доби створила дружинну організацію воїнів-профе¬сіоналів. Дружинники помітно вирізнялися з-поміж населен¬ня. Іноді вони жили в окремих, відведених для них місцях (укріпленнях чи градах). Провідники воїнів входили до ото¬чення князя — головного командувача дружини. З цих людей пізніше сформувався стан бояр — великих землевласників-феодалів.Чи не всі дружинники мали рабів і збагачувалися за допо¬могою невільницької праці.Отже, внаслідок соціально-економічного розвитку східних слов'ян у І—VIII ст. виникли два суспільно-економічні ук¬лади: 1) дрібних вільних виробників, звичайних общинників-селян; 2) уклад рабовласницький. Вони обидва сформувалися в процесі розкладу первіснообщинного ладу на основі індиві¬дуального господарства й приватної власності, тобто на тих нових засадах, які зруйнували архаїчну суспільну формацію.Ці уклади всередині сільської територіальної общини сприяли появі трьох основних станів: 1) вільних селян-общин¬ників; 2) рабовласників; 3) рабів.