- •52.Заснування кафедр словянської філології у рос імперіі
- •4. Праслов’янська мова, значення порівняльно-історичного методу в ї реконструкції.
- •7. Діалектні відмінності у праслав'янській мові.
- •15. Проблема етногенезу слов’ян як комплексна наукова проблема сучасної славістики.
- •18. Археологічні дані у розв’язанні проблеми локалізації прабатьківщини слов’ян.(стр.120)
- •35.Основні риси та історія розвитку російської мови
- •36.Основні риси та історія розвитку білоруської мови.
- •37. Основні риси та історія розвитку польської мови.
- •39.Основні риси та історія розвитку словацької мови
- •40.Основні риси та історія розвитку лужицьких мов
- •41. Основні риси та історія розвитку болгарської мови.
- •42.Основні риси та історія розвитку македонської мови
- •43.Основні риси та історія розвитку сербської мови.
- •45.Основні риси та історія розвитку словенської мови.
- •10.Матеріальна культура давніх слов’ян.
- •1.Предмет і завдання курсу «Вступ до словянської філології»
- •3. Словянські мови серед інших індоєвропейських мов. Проблема балто-словянських мовних звязків
- •14.Етногенез словян. Наукові теоріїї про прабатьківщину словян
4. Праслов’янська мова, значення порівняльно-історичного методу в ї реконструкції.
ПРАСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА, спільнослов’янська мова — мова-предок слов’янських мов. Сформувалася на основі одного з праіндоєвроп. діалектів .Існують давні структурні риси у фонетиці, граматиці і лексиці, що є спільними для слов’ян. і балт. мов (припускається існування у минулому якогось виду балто-слов’янської мовної спільності).
П. м. реконструюється шляхом порівн.-істор. вивчення слов’ян, мов із залученням типол. даних. Порівняльно-історичний метод — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос¬лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов¬лення закономірностей їх розвитку. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич¬ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча¬ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.Порівняльно-історичний ме¬тод виник на початку XIX ст. Його основоположника¬ми є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Ї. Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорід¬неності мов і пізнання їх історії . Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в мину¬лому. Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мов¬них явищ, установлення системи відповідностей і від¬хилень від них на різних рівнях, моделювання вихід¬них праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.
Найважливішою процедурою порівняльно-історич¬ного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлен¬ня відповідників на всіх рівнях мови. Порівняння укр. город, рос. город, польськ. grod, чеськ. hrad, болг. град, лит. gardas, англ. garden, нім. Garten дало можливість відтворити прафор¬му *gordb. Таке порівняльне вивчення призвело до вста-новлення регулярних відповідників одних звуків іншим у різних споріднених мовах: [о] — [а] — [є], [г] — [ж] —[з], [ой] — [ей] — [є] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з'явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розу¬міють регулярні відповідності у звуках спільних за по¬ходженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з одно¬рідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фо¬нетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основ¬ним доказом їх спорідненості.
Впродовж часу П. м. зазнала глибоких перетворень, зокрема у фонетиці. У ранній період це втрата придихових проривних приголосних, занепад лабіалізованих задньоязикових приголосних та зміна палатальних g’, k’, у z, s, виникнення нового приголосного х з придихового kh, а також із s після і, u, г, k, занепад ларингальних приголосних, Закон відкритого складу зумовив такі важливі фонет. зміни, як занепад приголосних у кінці слова, розвиток протетичних приголосних, переміщення меж складів. Результатом загального процесу пом’якшення приголосних стала перша палаталізація задньоязикових g, k, х, які перейшли у палатальні шиплячі dž’ (пізніше ž’), č’, š’ (ž’ērǒs, č’ī, souš’ītī — укр. жар, чи, сушити). Після монофтонгізації дифтонгів, у пізній період історії П. м., відбулися друга і третя палаталізації задньоязикових приголосних. Їх наслідком стали м’які свистячі — палаталізованіdz’ (пізніше z’), c’, s’ (друга палаталізація) та палатальні dz" (пізніше z"), c", s" (третя палаталізація), пор. mūs’ě,ŏv’ьс"ā укр. мусі (від муха), вівцяОснову праслов’ян. словника склала праіндоєвроп. лексика. Разом з тим П. м. втратила багато праіндоєвроп.лексем. Частина назв тварин і рослин зникла у зв’язку з переселенням праслов’ян і змінами фауни та флори (напр., праіндоєвроп. назва коня). Багато слів було втрачено у зв’язку з заборонами — табу (витіснення праслов’ян. новотворами назв риби, змії, собаки, ведмедя). Чимало новотворів — серед назв частин тіла, явищ природи, соціальних і сімейних відносин та ін. Розвиток словотворення здійснювався у напрямі до збагачення й урізноманітнення словотв. інвентаря. Зростає роль суфіксації, яка втрачає зв’язок з внутр. змінами будови слова, складається новий спосіб словотворення — префіксація та ін. Продуктивним був і лекс.-семант. спосіб. Частину слів П. м. запозичила з ін. мов.
У морфології П. м. зберегла найзагальніші риси праіндоєвроп. мови, передусім її флективний тип.
ŏ > о. Наголос у П. м. був музичним. На довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях розрізнялися два види інтонації: акутова (висхідна) і циркумфлексова (спадна).