14.Етногенез словян. Наукові теоріїї про прабатьківщину словян

Етногенез (походження народів) слов’ян - питання доволі дискусійне. Історична наука накопичила дуже багато концепцій походження слов’ян, які дуже часто протилежні одна одній. Такий стан речей зумовлений браком джерел та значною політизацією питання. Перш ніж зупинитися на основних концепціях походження слов’ян потрібно визначити: хто такі слов’яни та народи, які можна назвати слов’янськими? Слов’яни – це велика група споріднених за мовою та культурно індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частоково в Азії (Північна Азія). Чисельність слов’янських народів, за різними данними, сягає від 300 до 350 млн. осіб. Першим, хто спробував відповісти на питання: звідки, як і коли з'явилися слов'яни на історичній території, був найдавніший літописець Нестор - автор «Повісті временних літ». Він визначив територію слов'ян, включаючи землі по нижній течії Дунаю і Паннонію. Саме з Дунаю почався процес розселення слов'ян, тобто слов'яни не були споконвічними мешканцями своєї землі, мова йде про їх міграції. Отже, київський літописець з'явився-родоначальником так званої міграційної теорії походження слов'ян, відомої як «дунайська» або «балканська». Популярною вона була у творах середньовічних авторів: польських і чеських хроністів ХIII-XIV ст. Це думка довгий час розділяли історики XVIII - поч. XX ст. Дунайську «прабатьківщину» слов'ян визнавали, зокрема, такі історики, як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський та ін На думку В. О. Ключевського, слов'яни переселилися з Дунаю в Прикарпатті. Виходячи з цього, в його роботі простежується думка про те, що «історія Росії почалася в VI ст. на північно-східних передгір'ях Карпат ». Саме тут, на думку історика, утворився величезний військовий союз племен на чолі з плем'ям дулібів-волинян. Звідси східні слов'яни розселилися на схід і північний схід до Ільмень-озера в VII-VIП ст. Так, В.О.Ключевский бачить східних слов'ян порівняно пізніми прибульцями на своїй землі.

До епохи середньовіччя сходить зародження і розповсюдження ще однієї міграційної теорії походження слов'ян, що отримала найменування «скіфо-сарматської». Вперше вона зафіксована Баварської хронікою XIII в., А пізніше сприйнята багатьма західноєвропейськими авторами XIV - ХVШ ст. Згідно їх уявленням, предки слов'ян просунулися з Передньої Азії вздовж Чорноморського узбережжя на північ і осіли під етноніму «скіфи», «сармати», «алани» і «роксолани». Поступово слов'яни з Північного Причорномор'я розселилися на захід і південний захід.

На початку XX в. варіант, близький до скіфо-сарматської теорії, запропонував академік О. І. Соболевський. На його думку, назви річок, озер, гір у межах розташування стародавніх поселень російського народу нібито показують, що росіяни отримали ці назви від іншого народу, який був тут раніше. Такий попередницею слов'ян, за припущенням Соболевського, була група племен іранського походження (скіфського кореня). Пізніше ця група асимілювалася (розчинилася) з жили далі на північ предками слов'яно - балтійців і дала початок слов'янам десь на берегах Балтійського моря, звідки слов'яни і розселилися.

Інший варіант міграційної теорії дав інший великий історик і мовознавець академік А. А. Шахматов. На його думку, першою прабатьківщиною слов'ян був басейн Західної Двіни і Нижнього Німану в Прибалтиці. Звідси слов'яни, прийнявши ім'я венедів (від кельтів), просунулися на Нижню Віслу, звідки тільки що перед ними пішли в Причорномор'ї готи (рубіж II - III ст.). Слдовательно, тут (Нижня Вісла), на думку А. А. Шахматова, була втоорая прабатьківщина слов'ян. Нарешті, коли готи пішли з Причорномор'я, то частина слов'ян, а саме східна і південна їх гілки, рушила на схід і на південь в Причорномор'ї і утворила тут племена південних і східних слов'ян. А значить, слідуючи цій «прибалтійської» теорії, слов'яни з'явилися сторонніми на землю, на якій вони потім створили свої держави.

Існував і існує ряд інших теорій міграційного характеру походження слов'ян та їх «прабатьківщини» - це і «азіатська», висновки слов'ян з території Середньої Азії, де передбачалася загальна для всіх індоєвропейців «прабатьківщина», це і «середньоєвропейська», по якій слов'яни та їх предки виявлялися прибульцями з Німеччини (Ютландії та Скандинавії), розміщуючись звідси по Європі та Азії, аж до Індії, і ряд інших теорій.

Очевидно одне, що, згідно міграційної теорії, слов'яни зображувалися за літописними даними порівняно пізнім прийшлим населенням на займаній ними території (VI - VIII ст.), Тобто автори цих теорій не вважали їх постійними мешканцями тих земель, де слов'яни були відомі з старовині.

На противагу теоріям міграційного характеру в радянській історіографії визнається автохтонність походження слов'ян. Цікавими з цього приводу є погляди істориків не тільки нашої країни, але й наших сусідів. Зокрема, близькими до поглядів наших вчених 50-х - 70-х років XX ст. були і чеські дослідники, послідовники великого слов'янського вченого Л. Нідерле. Вони вважали, що слов'янство утворилося на великій території, до складу якої увійшла не тільки територія сучасної Польщі, але також значна частина сучасної України і Білорусії. З цієї точки зору - східні слов'яни з'явилися автохтонами (місцевими жителями) на своїй землі. Подібні погляди були висловлені болгарськими і польськими науковцями.

15.Проблема етногенезу словян як комплексна проблема

Етногенез (походження народів) слов’ян - питання доволі дискусійне. Історична наука накопичила дуже багато концепцій походження слов’ян, які дуже часто протилежні одна одній. Такий стан речей зумовлений браком джерел та значною політизацією питання. Перш ніж зупинитися на основних концепціях походження слов’ян потрібно визначити: хто такі слов’яни та народи, які можна назвати слов’янськими? Слов’яни – це велика група споріднених за мовою та культурно індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частоково в Азії (Північна Азія). Чисельність слов’янських народів, за різними данними, сягає від 300 до 350 млн.

Центральне питання визначення прабатьківщини форм. у 19ст у звязку з успіхом порівняльно-історичного методу у реконструкції прамов.Словянська прабатьківщина-це територія,на якій з інших прасловянських племен виокремилися носії прасловянської мови і почали розвиватися як самобутня етнічна спільнота. Визначення подальшого розселення словян у Європі-центральна проблема,яку розглядали у сукупності етнографічних,антропологічних,лінгвістичних показників.Комплексну традицію вивчення ранньої історії словян започатковано книгою «Словянські старожитності» 1837,Павла Шафарика. Він використовував джерела словянського походження,географічні назви,словянські перекази,етнографічні матеріали. Шафарик стверджував,що словяни в Європі є автохтонами. Його праці мають величезний вплив. Чеський славіст Любарт Нідерле у 1912 р публікує працю «Словянські старожитності».Праця Шафарика мала вплив на формування громадської думки у словян. Російський переклад праці Шафарика виконав Бадянський у 1942 р.Валентин Сєдов казав,що 1 етап комплексного вивчення етногенезу словян можна вважати комплекним дослідженням в галузі ономастики,етнографії,фольклористики,лінгвістики,кожна з яких користується певними методами і перед кожною стоять власні завдання. Труднощі виникають на 2 етапі,коли необхідно аналізувати і узагальнити результати,отримані різними науками. Єдиний спосіб-урахування якомога більше фактів різних наук.Найнадійнішим джерелом є історичні джерела.

16.Повість временних літ про походження словян.Дунайська теорія

Етногенез (походження народів) слов’ян - питання доволі дискусійне. Історична наука накопичила дуже багато концепцій походження слов’ян, які дуже часто протилежні одна одній. Такий стан речей зумовлений браком джерел та значною політизацією питання. Перш ніж зупинитися на основних концепціях походження слов’ян потрібно визначити: хто такі слов’яни та народи, які можна назвати слов’янськими? Слов’яни – це велика група споріднених за мовою та культурно індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частоково в Азії (Північна Азія). Чисельність слов’янських народів, за різними данними, сягає від 300 до 350 млн. осіб.

Першим, хто спробував відповісти на питання: звідки, як і коли з'явилися слов'яни на історичній території, був найдавніший літописець Нестор - автор «Повісті временних літ». Він визначив територію слов'ян, включаючи землі по нижній течії Дунаю і Паннонію. Саме з Дунаю почався процес розселення слов'ян, тобто слов'яни не були споконвічними мешканцями своєї землі, мова йде про їх міграції. Отже, київський літописець з'явився-родоначальником так званої міграційної теорії походження слов'ян, відомої як «дунайська» або «балканська». Популярною вона була у творах середньовічних авторів: польських і чеських хроністів ХIII-XIV ст. Це думка довгий час розділяли історики XVIII - поч. XX ст. Дунайську «прабатьківщину» слов'ян визнавали, зокрема, такі історики, як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський та ін На думку В. О. Ключевського, слов'яни переселилися з Дунаю в Прикарпатті. Виходячи з цього, в його роботі простежується думка про те, що «історія Росії почалася в VI ст. на північно-східних передгір'ях Карпат ». Саме тут, на думку історика, утворився величезний військовий союз племен на чолі з плем'ям дулібів-волинян. Звідси східні слов'яни розселилися на схід і північний схід до Ільмень-озера в VII-VIП ст. Так, В.О.Ключевский бачить східних слов'ян порівняно пізніми прибульцями на своїй землі.

20. Перші державні утворення

Са́мо — найдавніша відома країна слов'ян. Існувала на території сучасних Чехії і Нижньої Австрії. Державне утворення існувало в 623—660 на території моравів, чехів, лужичан, хорутан і панонців.

Основним джерелом з історії держави Само є Хроніка Фредегар . Всі інші джерела створені пізніше.

Згідно Хроніці Фредегар, держава було створено франкським торговцем з сенонского області по імені Саме на слов'янських землях. Він очолив повстання слов'ян ( вендов) проти Аварського каганату, у результаті був обраний королем (військовим вождем) і виграв війну. Хроніка Фредегар відносить цю подію до 623 році.

В 631 році на території держави Само було вбито кілька франкських купців. У відповідь франкський король Дагоберто I вислав каральну експедицію. Однак у битві під Вогастісбургом, що тривала 3 дні, Само розбив франкських армію.

Після смерті Само в 658 році держава, створена ним, розпалося під натиском авар.

Перше Болгарське царство — слов'яно-болгарська держава на півночі Балканського півострова, що існувало у період між 681 та 1018 роками.

Друге Болгарське царство — середньовічне болгарське царство, яке існувало з 1185 до 1396 року. У 1396 році було завойовано Османською імперією.

Вели́ка Мора́вія — історична держава західних слов'ян у басейні Середнього Дунаю, що сягала верхів'їв рік Лаби й Одеру. Виникла наприкінці VIII — початку IX століть на території сучасних Словаччини й Моравії та досягла розквіту в 860—880 роках.

21. Питання про існування писемності у словян у дохристиянський період

Одним із перших славістів, який досліджував проблему писемності словян у дохристиянську добу, був укр. рос. мовознавець середини 19 ст О. Бодянський, який звернув увагу на слова в житії Кирила (1494) про те, що Костянтин застав у Корсуні руську грамоту, богом дану русину. Вже в першій половині 20 ст рос. історик Нікольський аргументовано припускав, що це свідчення є дуже давнім і належить до кінця 11 - початку 12 ст. У Паннонській легенді є згадка про те, як під час просвітницької місії до хозарів Костянтин знайшов у місті Херсонес Псалтир та євангліє, написані невідомими літерами, які все ж зумів прочитати й зрозуміти. На підставі цих писемних свідчень, а також прямих і посередніх позамовних фактів можна аргументовано стверджувати реальність викристання письма ловянами (насамперед східними) ще до прийняття християнства. Зокрема, про використання видозміненого грецького письма в дохристиянській Русі свідчать грецькі та арабські джерела, договори першої половини 10 ст сіж київськими князями Олегом та Ігоремі Візантією.

Наукові припущення про існування писемності у дохристиянських словян у другій половині 19 ст обстоював Срезневський. Учений стверджував, що вже наприкінці 6 - напочатку 7 аж до середини 9 ст словяни, насамперед східні, користувалися греко-словянським письмом, яке Костянтин узяв за основу, вдосконалив і разом із братом створив глаголицю. Цієї думки дотримувалися Міллер, Ламанський, Істрін. Серед укр славістів її найпослідовніше обстоює Г. Півторак.

У 1958 р. на 4 Міжнародному конгресі славістів у Москві розгорнулася дискусія щодо походження писемності у словян між болгарськими (на чолі з Георгієвим) і радянськими (на чолі з Істріним) вченими. Вони не заперечувалиіснування у словян письма ще до Кирила та Мефодія, але активно сперечалися, яким було те письмо - кирилиця чи глаголиця, і кому належить першість у його використанні - південним чи східним надчорноморським словянам.

22.Створення словянської писемності

Донедавна авторство створення власне слов’янської писемності (прибл. 863) визнавали за братами Костян¬тином і Мефодієм. Про це свідчать житія святих, зокрема житіє Кирила і Мефодія; твори Чорноризця Храбра «О письменах»; твір «Обернення(в християнство) баварців і каринтанців» (871) анонімного латинського автора; пові¬домлення латинського автора Анастасія Бібліотекаря,«Житіє (Костянтина) і перенесення мощів св. Климента»,послання рим¬ських пап на честь учнів Костянтина й Мефодія — Климента Охридського, Наума та ін.

Особливо створенням власної писемності переймався князь Ростислав (правив у 846—870), бо Великоморавське князівство, яке включало території сучасної Моравії, Че¬хії, Словаччини, частину словенської Паннонії та Лужиш в Малопольщі, зазнавало серйозної німецької експансії. З метою протидіяти німецькій церкві Ростислав прагну створити в Моравії самостійний слов’янський єпископат. З цією метою він звернувся до імператора Візантії, знаючи про її могутні християнські традиції та добросусідські відносини з пів-денними і східними слов’янами.

Візантія також була зацікавлена в поширенні православної віри в Європі, тому імператор Михайло III відпра¬вив до Великої Моравії місію на чолі з Костянтином і його братом Мефодієм. Головним було те,що обидва вони, особливо Костянтин, були обдарованими вченими і глибоко переконаними християнами, здатними обернути у свою віру маси людей.У 860 р. брати-просвітителі відбули з місією в Констан¬тинополь до хазар.Місія до хазар Костянтина і Мефодія була успішною, адже, крім оголошеного на межі VIII—IX ст. державною релігією іудаїзму і поширеного під впливом арабів мусуль-манства, на території Хазарського каганату продовжувало діяти сім християнських єпархій на чолі з митрополією,двісті хазар були похрещені й двадцять візантійських полонених були відпущені з Костянтином. Місія дала ще :дин позитивний результат: завдяки зусиллям і вірі Ко¬стянтина ЗО січня 861 року в Корсуні було віднайдено мощі св. Климента, третього Папи Римського, який ще в 101 р. загинув у Херсонесі мученицькою смертю, будучи прив’язаним до якоря і втопленим поблизу берега. Знай¬дення й перенесення мощей блаженного Климента було сприйнято як чудо, що відіграло винятково позитивну роль у житті солунських братів.

Отже, місія до хазар дала новий позитивний досвід спілкування Костянтина й Мефодія з надчорноморськими народами, які в певний спосіб користувалися чужим (слов’яни) або своїм (наприклад, самаритяни) письмом. Цей досвід став корисним перед поїздкою до Великоморавського князівства, де й було створено власне слов’янську азбуку. Можливо, під впливом вражень від перебування и зустрічей зі східними слов’янами в Корсуні Костянтин розраховував на наявність літер у моравських слов’ян. 0днак літер у морав’ян, як і в інших слов’ян, не було, тому Костянтину довелося створювати їх разом з братом і роби¬ти перші переклади Слова Божого та інших християнсь¬ких книг. Для цього великоморавський князь Ростислав прийняв братів «з великою честю», створив їм якнайкращі умови і дав здібних учнів Створивши на основі грецького алфавіту слов’янську абетку як систему впорядкованих відповідно до фонетич¬них законів старослов’янської мови графічних знаків, Ко¬стянтин зі своїми помічниками почав переклад цією мо¬вою Євангелія та інших релігійних книг.

Наявність слов’янського письма і здійснених ним пере¬кладів була недостатнім чинником для їхнього поширення на християнських землях, бо учні Костянтина й Мефодія не були священиками, отже, не мали права на таку діяль¬ність, а самі брати не були єпископами і не могли посвяща- ти їх у такий сан. Крім того, в Європі панувало тверджен¬ня тримовників про те, що віровчення і богослужіння (лі¬тургія) можуть здійснюватися лише трьома канонічними мовами: латинською, грецькою і давньоєврейською, яки¬ми було зроблено напис на хресті з розіп’ятим Ісусом Хри¬стом. Щоб мати можливість вести службу слов’янською мовою і посвячувати своїх учнів у священики, Костянтин і Мефодій відправилися до Папи Римського. На закиди тримовників про обраність латинської, грецької та давньо¬єврейської мов і неприпустимість богослужіння по- слов’янськи Костянтин, цитуючи біблійні мудрості пре фарисеїв, лицемірів і книжників та послання апостола Павла про проповіді чужою мовою як безплідне говоріння в повітря, запальними словами переконливий і палкий виступ Костянтина заставив тримовників обмеженими і безпорадними перед справжнім Божим словом.

Після виснажливої праці зі створення старослов’янсь¬кого алфавіту, перекладу християнських книг і місії до Рима з тривалими зупинками в Паннонії та Венеції Костян-тин занедужав. За свідченнями Житія Кирила, його хворо¬ба стрімко загострювалася і наприкінці 868 р. він почав го¬туватися до смерті. Костянтин «наділився у святий черне¬чий образ і, прийнявши світло до світла, дав собі ім’я: Кирило. І в цьому образі пробув п’ятдесят днів». 14 лютого 869 року Кирило пішов із життя. Смерть ученого, поліглота й просвітителя, який мав високий авторитет у християнській церкві, і в Папи Рим¬ського зокрема, негативно позначилася на поширенні слов’янської писемності. Ще більше ситуація ускладнила¬ся тим, що зростав опір слов’янізації духовного життя в Моравії та Паннонії. Але й за таких умов Мефодій, будучи вірним закликові брата та їхній спільній справі, присвя¬тив усе своє подальше життя закріпленню й поширенню слов’янської писемності серед християн. Маючи чудові ор¬ганізаторські здібності, сильний характер, тверді переко¬нання й несамовиту працездатність, Мефодій занурився в процес впровадження старослов’янської мови, у духовну сферу суспільного життя. Спочатку в цьому йому сприяв паннонський князь Коцел, на прохання якого Папа Римсь¬кий прислав Мефодія для продовження розпочатої справи і який домігся від Папи Римського возведения солунсько- го просвітителя в сан єпископа та переведення його на посаду архієпископа. Завдяки старанням Мефодія та його учнів в Паннонії латина почала поступатися слов’янській мові в церковній службі та на євангельських читаннях.

Така ситуація обурила німецьких єпископів, які на¬прикінці 870 р. осліпили моравського князя Ростислава і відправили його в монастир, скориставшись зрадою і ва-сальською співпрацею його племінника Святополка. Ме- фодія тим часом було відправлено на довічне ув’язнення до Ельвангельського монастиря у Швабії і звільнено лише на початку 873 р. за участю вже нового Папи Римського Йоанна VIII. Повернувшись у Моравію, Мефодій, завдяки винятковій працездатності та твердому характеру, зумів не тільки вести результативну боротьбу з німецьким духів¬ництвом, державною владою і сумнівами Йоанна VIII, а й навчати нових учнів, перекладати нові тексти слов’янською мовою,' вдосконалюючи її писемну форму. Цій позиції Ме¬фодій не зраджував до останнього дня свого життя — 6 квіт¬ня 885 року. Поховали його, як і Кирила, з великими поче¬стями, щоправда, місце поховання залишилося невідомим.

Після смерті Мефодія наступник Йоанна VIII Стефан V заборонив читання Євангелія в слов’янському перекладі й богослужіння слов’янською мовою, дозволивши лише по-яснення по-слов’янськи. Таку позицію всіляко провокували й підігрівали німецькі священики. Як наслідок, Стефан V перестав підтримувати слов’янську писемність та перекла¬ди релігійних книг Адріана II. У посланні до Святополка, який з кон’юнктурних міркувань і духовної обмеженості не був прихильником слов’янського богослужіння, наприкін¬ці 885 р. Папа Римський категорично вимагав.

Після цього Святополк наказав вигнати з Моравії учнів солунських братів: Климента, Наума й Ангеларія наймані солдати (франки) вивели за межі моравської столиці, роз- дягли, голими тягнули по землі, знущалися, а потім поки¬нули їх у полі, звідки ті довго добиралися до Болгарського царства. Ще один учень, Горазд, очевидно, був убитий.

Такі радикальні антислов’янські кроки хоч і зруйнува¬ли налагоджену Кирилом і Мефодієм справу богослужіння і перекладів книг старослов’янською мовою в Моравії, але не знищили її. Після підкорення більшої частини Велико- моравського князівства угорцями в 906 р. богослужіння слов’янською мовою ще майже двісті років (до 1097) здій-снювали на чеських землях.

Вигнаних з Моравії Климента, Наума, Ангеларія з по¬честями прийняли в Першому болгарському царстві, яке в IX — першій половині X ст. переживало розквіт.

Просвітительська діяльність Климента Охридського і Наума й Костянтина Преславського піднесла на такий ви¬сокий рівень слов’янську писемність і богослужіння, що ге стало одним з найвагоміших складників розквіту Першого болгарського царства і слов’янської культури загалом. Вони виявилися гідними учнями зачинателів цієї справи, що мала загальнослов’янське та європейське значення Саме в давній Болгарії «золотого віку» старослов’янська писемність отримала ще назву давньоболгарської, стала ви¬датним культурним явищем, що об’єднало спочатку захід¬но-, потім південно-, а згодом і східнослов’янські народи Створена Кирилом і Мефодієм на основі солунського діалекту старослов’янська мова стала першою писемною зафіксованою літературною мовою слов’ян, що виконувала функцію міжнародної (загальнослов’янської). Будучи південнослов’янською за своїми визначальними ознаками, вона стала основою національних церковнослов’янських мов.

25. Давньословянські азбуки-кирилиця і глаголиця

Збережені до наших днів пам’ятки слов’янської писемності засвідчують, що найдавніші письмена виконували двома різними абетками, які отримали назви глаголиця і кирилиця. Однак дискусії щодо часу їх виникнення триває досі. Ще в 1755 р. Джузеппе-Симоніо Ассемані без наукових доказів заявив що створювачем глаголиці на межі IV—V ст. був св. Хероним,у зв’язку з чим цей вид абетки є давнішим від кирилиці. У 1785 р. Джоб-Фелікс Добнер,підтримуючи погляд про старшинство глаголиці, приписував її створен¬ня св. Кирилові. Трохи згодом Й. Добровський стверджу¬вав, що письмом Костянтина-Кирила була власне кирилиця, а після заборони її вживання Сплітським собором 1059—1060 рр. її було замінено новоствореною глаголи¬цею, авторство якої приписали св. Херонимові. Не знаючи ще про існування значно давніших пам’яток, писаних гла¬голицею, Й. Добровський у 1807 р. навіть припускав, що глаголиця могла бути запроваджена після затвердження слов'янської літургії Папою Римським Інокентієм у 1248 р.

З поглядами Й. Добровського не погоджувався Б. Копітгар, який вивчав пізніше оприлюднені глаголичні пам’ят¬ки: Кодекс Ассемані, Євангеліє з Реймсу, Фрагменти Клоза. На підставі проаналізованих текстів він дійшов виснов¬ку, що глаголиця є щонайменше не пізнішою від кирилиці, а може, навіть старшою. Він також припускав, що Кирило й Мефодій, які писали кирилицею, створили і глаголицю.

Підсумком у дискусії першої половини XIX ст. стало твердження П.-Й. Шафарика, що глаголиця є тим пись¬мом, яке створили Кирило й Мефодій. Кирилиця, на його думку, належить св. Климентові. Такий погляд був панів¬ним до середини XX ст. і залишається актуальним.

Принципово нове тлумачення цієї проблеми належить болгарському славісту Е. Георгієву і радянському славі¬сту В. Істріну, які сходилися на думці про старшинство ки¬рилиці як трансформованого дохристиянського письма слов’ян, а глаголицю приписували відповідно Кирилові або Мефодієві. Принципові розходження у поглядах цих учених стосувалися того, у яких саме слов’ян — південних чи східних — існувало здавна те невпорядковане письмо, яке в середині IX ст. солунські брати використали для створення власне слов’янської писемності.

Визнаючи наявність у дохристиянських слов’ян невпорядкованого письма на грецькій або латинській основі, сучасний український славіст Г. Півторак чітко визначає динаміку впровадженої в Македонії глаголиці як власне слов’янської абетки, створеної Костянтином з урахуван¬ням попереднього досвіду слов’ян, та її співвідношення з кирилицею.Як відомо, учні Костянтина й Мефодія (можливо, учень Мефодія Климент) на основі синтезу здавна поширеного в Болгарії грецького уставу і тих елементів глаголичної азбуки, що найкраще передавали особливості мовлення давньоболгарського на¬селення, не пізніше рубежу IX—X ст. створили нову, дос-коналішу азбуку, що згодом дістала назву кирилиці». За такої динаміки новостворена абетка, назву якої пов’язу¬ють з іменем Кирила, поступово витіснила глаголицю на-самперед у східній частині Першого болгарського царства, звідки поширилася на Русь на початку X ст., а згодом і на західних землях православних слов’ян, які були ближчими до римського впливу.

Поширилася кирилиця і в Сербії, яка за часів Симеона входила до складу Першого болгарського царства (у цер¬ковному вжитку хорватів до початку XXI ст. зберігалася глаголиця). У процесі витіснення слов’янського богослу¬жіння з Великої Моравії у X—XIII ст. її використовувало лише нижче духівництво, в XIV—XV ст. нею видали бага¬то оформлених кодексів. У 1347 р. хорвати перенесли гла¬голичну писемність на північ у Прагу, де вони стали на бік народу.Саме глаголицею 1483 р. був набра¬ний хорватський місал, який став першою друкованою книгою слов’янським шрифтом. Пізніше глаголицю вико¬ристовували при друкуванні й написанні різних церков¬них книг, а в неконфесійних цілях аж до зникнення з ужитку на початку XIX ст.

Отже, хронологічне співвідношення двох слов’янських абеток у давнину є очевидним: глаголиця як упорядковане письмо передувала кирилиці, поступившись їй як доско¬налішій на всіх слов’янських землях, де закріпився візан¬тійський зразок богослужіння. Такий висновок підтвер¬джують кілька фактів. По-перше, деякі глаголичні й ки¬риличні літери виявляють взаємну залежність, напрям якої завжди був однобічним: від складніших накреслень глаголичних літер до спрощених у системі кирилиці

По-друге, найдавніші рукописи (палімпсести), в яких на місці виведеного попереднього глаголичного тексту на¬несено новий кирилицею, що зумовлено дорожнечею виго¬товленого із спеціально обробленої шкіри пергамену. Такі факти підтверджують кілька палімпсестів (наприклад, Боннське євангеліє написане кирилицею в XII—XIII ст. на змитому глаголичному тексті Євангелія кінця XI ст., що зберігається в Москві) По-третє, в деяких кириличних книгах XII—XIII ст., переписаних у Болгарії, трапляються ще вживані в тогочас¬них переписах глаголичні вставки, натомість у давніх гла¬голичних рукописах поширені кириличні приписки пізні¬шого походження.

По-четверте, в деяких кириличних текстах спостеріга¬ються помилки, зумовлені переписуванням цих текстів з глаголиціПо-п’яте, мова глаголичних текстів є виразно старшою від мови кириличних текстів. Так, найдавніші пам’ятки, писані глаголицею («Київські листки» й «Празькі урив¬ки»), відображають багато моравських мовних елементів, які свідчать про їх виникнення ще в часи великоморавської діяльності просвітителів. Кириличні тексти таких ознак уже не мають, що свідчить про їх виникнення в по- моравський період.

26.Наукові гіпотези про походження глаголиці

Донині нерозв’язаним залишається питання про похо¬дження літер глаголиці, назва якої постала пізніше від ви¬никнення обох давніх слов’янських абеток. Спочатку сто-совно них уживалася складена назва «слов’янське пись¬мо» без уточнення, якого різновиду — глаголичного чи кириличного. Щодо терміна «глаголиця», то він, найімо-вірніше, виник на хорватському ґрунті, коли в Моравії та в Болгарії цей вид письма вже забули, а в Хорватії ще про¬довжували використовувати в церковних текстах і пов’язу¬вали зі слов’янськими словами, які називали глаголами, звідки глаголити — «розмовляти», тобто «вживати сло¬ва».Закріпленню в науці цього тер¬міна сприяло і те, що хорвати-глаголяші найдовше збері¬гали вже звиклу для слов’ян абетку, що стало підставою для їхнього групового прізвиська, видали нею в XV— XVI ст. книги, поширили її 1347 р. у Чехії, а 1483 р. саме глаголицею видали хорватський місал.

Існує також проблема, пов’язана з природою накре¬слень глаголиці, що зумовлено специфікою слов’янської фонематичної системи, на яку неможливо було перенести алфавіт якоїсь однієї мови. Єдиної думки щодо цього питання не вироблено. Деякі вчені витоки глаголиці шу¬кали й шукають в албанському письмі, яке молодше від слов’янського майже на 900 років, у ніким не засвідчених слов’янських рунах з нібито протоглаголичним письмом, у письмі давніх етрусків, з якими прагнули пов’язати етно¬нім руський, з нерозпізнаними писемними знаками над- чорноморських матеріальних пам’яток І—VII ст. тощо. Однак попри всі розбіжності в історії вивчення цієї пробле¬ми можна виділити кілька основних позицій: 1) глаго¬лиця — це трансформоване грецьке письмо; 2) глаголиця — це оригінальне письмо, від початку й до кінця придумане солунськими братами; 3) глаголиця — це слов’янське письмо з елементами різних мов і спеціально створеними знаками.

Дискусія щодо походження накреслень глаголиці роз¬почалася в 1881 р., коли англійський палеограф І. Тейлор привернув увагу до цього питання, а пізніше серйозну ар¬гументацію природи глаголичних знаків запропонували славісти В. Ягич і Й. Вайс. Позиції цих філологів збігали¬ся в оцінці походження літер глаголиці. Вони вважали, ще цю абетку було створено на основі грецького міну¬скулу — малих літер грецького алфавіту, які характехизувалися спрощеним написанням у рядок, тобто були прописними. Й. Вайс вважав, що глаголиця — стилізована грецька мінускула, з якої виводяться якщо й не всі, то принаймні більшість глаголичних літер. Щоправда, вче-ний знаходив грецькі відповідники лише для 12 слов’янсь¬ких літер, а ще для 4 визнавав лише грецький вплив

У середині XX ст. новий погляд аргументував фінсь¬кий славіст Г. Чернохвостоф, чию позицію розвинув В. Кіпарський. Ці вчені стверджували, що глаголиця є оригі-нальним слов’янським письмом, від початку й до кінця створеним Костянтином. Такий підхід пояснювався тим, що великий просвітитель був рішучим противником «три¬мовної єресі», тому свідомо не використовував алфавітів інших мов, особливо грецької, латинської та гебрайської (давньоєврейської). Про це, на думку прихильників зазначе¬ної теорії, свідчить уже сам початок глаголичної абетки, першою літерою якої є головний символ християнства — хрест, а всі подальші знаки являють собою комбінації ін¬ших символічних фігур — кружечка, який символізує всесильність, нескінченність і досконалість Бога, й три¬кутника, який символізує Святу Трійцю: Бога-Отця, Бо- га-Сина і Бога-Святого Духа. Але й ця теорія з кількох причин (швидкість створення й поширення слов’янського письма, яке розпочалося з глаголиці; традиція і доціль¬ність створення нових алфавітів у різних народів на осно¬ві існуючих; орієнтація Костянтина й Мефодія на знані ними античні письмена; попередній досвід неупорядкова- ного використання слов’янами грецького й римського письма; історичні згадки про виникнення письма у слов’ян тощо) не зняла сумнівів щодо природи глаголич¬них знаків і не стала загальноприйнятою.

Найпоширенішим у сучасній славістиці став третій по¬гляд: за своїм походженням глаголичні літери найбільшою мірою пов’язані з грецьким мінускульним алфавітом, де-які з них мають виразно самаритянські та давньоєврейські елементи, але загалом вони становлять оригінальну систе¬му, яка є творчим втіленням філологічного досвіду, лінгві¬стичного таланту та інтуїції творців писемності й перекла¬дачів св. Кирила й Мефодія. Пріоритет щодо створення глаголиці надають молодшому братові.

Глаголиця, як і створена за нею кирилиця, відповідала фонемному складу старослов’янської мови, хоч на момент її створення окремі літери не вписувалися у фонетичну систему словянського мовлення Попри тривалу дискусію та використання різних прин¬ципів у дослідженнях накреслень літер природа глаголиці продовжує залишатися багато в чому не зрозумілою. Складність розв’язання цієї проблеми зумовлена тим, що глаголична абетка, напевно, мала кілька джерел свого по¬ходження, частина з яких назавжди може залишитися не¬відомою.

Незважаючи на обмежений вік свого існування, так звана округла, або македонська, глаголиця постійно роз¬вивалася, пройшовши в цьому процесі чотири основні ета¬пи: солунський, великоморавський, чеський та охридсь- кий, які характеризувалися певними змінами.

Солунський етап (860—863) — це період створення глаголиці та найперших слов’янських текстів, перекладених Кирилом і Мефодієм.

Великоморавський етап (863—885) є періодом активної діяльності солунських братів і актив¬них змін у глаголичній азбуці.В цей період гла¬голицею були написані «Київські листки».

Чеський етап (885—1097) відображений в писемних пам’ятках слабко (до нас дійшли лише «Празькі уривки»), бо це був час жорсткого переслідування в ко-лишній Великій Моравії християнського віросповідання на слов’янській писемній основі.

Охридський період (886 р. — XII ст.) три¬вав, коли глаголиця була перенесена Кирилом, Мефодієм та їхніми учнями до Болгарії, де в Охриді св. Климент створив глаголичну писарську школу. Тут глаголиця всту¬пила в об’єктивне протиріччя з особливостями місцевого слов’янського мовлення, тому поступово її витіснила кири¬лиця. Так закінчив своє існування первісний варіант глаголиці,на основі якого розвинулося і функціонувало трансформоване глаголичне письмо в Хорватії і частково в Чехії.

27.Памятки старословянської мови Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з'являється потреба. Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов'янські азбуки: кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський просвітник Кирило – ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.Кирилиця – писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI-XII ст. Її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця – складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця – цілком оригінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах. До найдавніших глаголичних памяток відносять: Преславські настінні написи” – найдавніші старослов’янські пам’ятки глаголичного та кириличного письма, які знайшли в середині ХХ ст. болгарські вчені К. Миятев та І. Гошев на стінах і плитах Симеонівської церкви в колишній болгарській столиці Преславі. “Київські глаголичні листки” – одна з найдавніших києво-руських писемних пам’яток, написана глаголицею. Складається з семи пергаментних аркушів. Включає апостольські читання, молитви, пісні, римську обідню, перекладену з латинського джерела наприкінці Х ст. Знайдені єпископом Антонієм у монастирі Св. Катерини на горі Синай. - Напис Григорія на грецькому акті Іверського монастиря – найдавніший точно датований глаголичний напис на території Русі. - “Зографське Євангеліє” (тетраєвангеліє) – пам’ятка старослов’янської мови, написана глаголицею. Це неповний текст Євангелія, перекладений з грецького джерела наприкінці Х або на початку ХІ ст. у Македонії. Обсяг рукопису – понад 300 листків. - “Рильські глаголичні листки” – глаголичні уривки з “Паренесиса” сірійського богослова ІV ст. Єфрема Сіріна та сповідна молитва, перекладені з грецького джерела в Східній Болгарії. Обсяг збереженої пам’ятки – 5 листків, 3 вирізки з пошкодженим текстом і 3 вирізки, текст яких не піддається розшифровці. - Короткой глаголичний напис попа Упиря Лихого на Новгородському рукописі – зразок глаголиці в східних слов’ян. - “Савина книга” – неповний рукопис Євангелія на 129 листках, переписаний з глаголичного оригіналу на кирилицю в Східній Болгарії.

- “Маріїнське Євангеліє” – неповний глаголичний рукопис на 172 листках, переклад з грецького джерела, написаний у Сербії, ймовірно в Боснії.

-“Охридські листки” – уривок глаголичного євангельського тексту на двох листках, переклад з грецького джерела.

- “Синайський Псалтир” – глаголичний рукопис на 177 листках, переклад з грецького джерела, написаний в Македонії. Пам’ятку відкрив П. Успенський 1850 р. у монастирі Св. Катерини на горі Синай. Там вона й зберігається.

- “Празькі уривки” – старослов’янська пам’ятка моравсько-чеської редакції, два листки з текстами церковних пісень за грецьким обрядом, написані глаголицею.

Найдавніші кириличні памятки: - Найдавніший кириличний напис на території Русі, знайдений Д. Авдусіним при розкопках Гнєздовського кургану під Смоленськом. Він міститься на глиняному глеку й читається “гороухша” або “гороушьна” – “зерно гірчиці”. “Добруджанський напис” був знайдений 1950 р. у Румунії в м. Добруджі. Найдавніший кириличний напис свідчить про те, що з середини Х ст. кирилиця вже досягла великого розвитку. Напис на надмогильній плиті членів сім’ї болгарського царя Самуїла в Македонії, виконаний кириличними буквами – один з найдавніших датованих слов’янських написів. Текст містить 11 рядків. - Із кінця Х ст. з території Болгарії походять ще такі недатовані кириличні написи, як “Антибогомільський напис” монаха Ананія, “Преславський напис” Павла Хартофілакса, напис Мостича. У Югославії в Темницькому повіті відкрито “Темницький напис”. “Битольський напис” початку ХІ ст. знайдено в 1956 р. в південномакедонському місті Битол.

- “Реймське Євангеліє” датується 40-ми роками ХІ ст. Разом з Анною Ярославною потрапило до Франції. Під час вінчання в Реймському храмі 19 травня 1051 року Анна поклала на олтар написане кирилицею Євангеліє. Найдавніша її частина написана кирилівським уставним письмом з якогось старослов’янського тексту з ознаками східнослов’янської мови, оформлення спрощене. Текст – це місяцеслівна частина якогось Євангеліє-апракос (святкове). Решта тексту написана глаголицею в ХІV ст., завезена до Франції і прилучена до першої частини. Зараз Євангеліє зберігається в міській бібліотеці в місті Реймс.

- “Остромирове Євангеліє” (короткий апракос) – найдавніша датована рукописна кирилична пам’ятка церковнослов’янської мови, переписана на пергаменті дяком Григорієм (294 аркуші).

- “Новгородські Мінеї”. Збереглося три Мінеї: на вересень 1095 р. (176 аркушів), на жовтень 1096 р. (127 аркушів), на листопад 1097 р. (174 аркуші).

- У Софіївському соборі під зображенням святителів із книгами в руках написана азбука з 27 літер (так зване графіто). Знайдена в 1969 р. Збережені епіграфічні написи свідчать про протокириличне письмо.

- “Супрасльський рукопис” – переклад з грецького джерела Мінеї (житія святих, легенди, проповіді), написаний кирилицею в Східній Болгарії. Пам’ятку відкрив М. Бобровський -“Ененський апостол” – переклад з грецького джерела, дуже пошкоджений кириличний уривок збірного Апостола на 39 листках, відкритий у 1960 р. у болгарському с. Єнина-“Хіландарські уривки” – кириличний уривок проповіді на 2 листках, перекладений з грецького джерела в Східній Болгарії. Пам’ятку відкрив В. Григорович 1844 р. в Хіландарському монастирі на Афоні й згодом подарував бібліотеці Новоросійського університету в м. Одесі. - “Македонський листок” – староболгарська пам’ятка, уривок оригінального твору граматичного змісту, написаний кирилицею. Відкритий у Македонії О. Гільфердінгом. Зберігається в Санкт-Петербурзькій бібліотеці.

-“Листки Ундольського” – кириличні уривки на 2 листках євангельського тексту, перекладені з грецького джерела. -“Листки Лаврова” (Зографські) – кириличний уривок проповіді на двох погано збережених листках, переклад з грецького джерела. Пам’ятку відкрив П. Лавров 1906 р. на Афоні в Зографському монастирі і видав у Парижі 1926 р.

-“Слуцький Псалтир” – кириличний уривок на 5 листках, переклад з грецького джерела. Знайдений 1867 р. художником Д. Струковим у м. Слуцьку, біля Мінська. Текст пам’ятки видав І. Срезневський.

-“Купріянівські листки” – кириличний уривок на 2 листках євангельського тексту, переклад з грецького джерела. Відкрито археологом І. Купріяновим у Новгородській Софіївській бібліотеці й у 1865 р. передано у фонди Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки. Почерковими особливостями споріднюється з “Остромировим Євангелієм”.

28. Роль слов’янської палеографії у розв’язанні питань походження слов’янських азбук.

Палеогра́фія-історико-філологічна дисципліна, об'єктом дослідження якої є історія письма, його еволюція (переважно на основі давніх пам'яток) та характерні особливості на певних етапах розвитку. Особливості письма полягають у графічних формах знаків і літер, пропорціях та конфігураціях їхніх складових частин, шрифтах. Значення мають також місце і частота вживання окремих літер, види скорочень тощо. Також ця наука займається вивченням систем тайнопису (криптографії), особливостей оздоблення рукописів і написів, зокрема, орнаментів, мініатюр. Звичайно палеографія вивчає системи письма, а також предмети, пов'язані з письмом (матеріали, на які нанесено текст, зокрема, пергамен, тканини, берест, папір і філіграні на ньому; знаряддя писання; барвники, зокрема чорнила, за допомогою яких написано чи оздоблено текст; форми оправ книжок тощо). Спостереження над особливостями письма і практичне застосування їх у різних народів дуже давні. Так, в Україні викриття підробок грамот починається з XV століття. У граматиціЛаврентія Зизанія 1596 року міститься зауваження про особливості кириличної орфографії; в граматиці 1619 року Мелетія Смотрицького — міркування про особливості давньої графіки йправопису.

Формування палеографії в Україні відбувалося з XIX століття (праці І. Каманіна та інших). Особливого розвитку вона набула в наш час, чому значною мірою сприяло видання пам'ятокукраїнської мови, літератури, історії. . Окремі розділи палеографії досліджують письмові знаки, писальний матеріал, знаряддя листи, філіграні (водяні знаки) і видимі на папері зображення, художні прикраси, плетіння й т. п. в їх історичному розвитку.Це необхідно не тільки для правильності читання рукописних текстів, але і для визначення місця і часу їх виникнення, їх авторів та історію створення, виявлення різного роду підробок.З 50-х рр.. XX ст. предметом для вивчення палеографії стає лист нового часу.

Палеографія покликана допомогти історикам в роботі над письмовими пам'ятками. Добре знання рукописних текстів різних часів є передумовою для використання їх як історичних джерел.

Наукове вивчення старослов'янської мови розпочалося в кінці XVIII ст. і пов'язане з ім'ям видатного чеського славіста Й.Добровського (753—1829). Він перший почав досліджувати лексику церковних книг, зіставляючи словникові відповідники старослов'янських текстів з лексикою живих слов'янських мов. Але для багатьох слів такі паралелі не зазначені, очевидно, тому, що дослідник не знайшов їх, бо користувався пам'ятками пізніших списків, лексика яких значно відрізняється від лексики старослов'янських пам'яток X — XI ст.

Вивчаючи старослов'янське письмо, Й Добровський написав працю, спеціально присвячену глаголиці,— «Глаголиця» (1807).

П. Шафарик (1795—-1861), словацький учений, чимало зробив у галузі вивчення старослов'янської мови. Він брав участь у виданні пам'яток, досліджував лексику редакцій (ізводів), спеціально працював над питанням походження азбук та батьківщини старослов'янської мови. Його праці: «Расцвет славянкой письменности в Болгарин» (1848), «Взгляд на древ-ость глаголической письменности» (1852), «О происхожении й родине глаголигизма» (3857), «Взгляд на древность й судьбу глагольской письменности» (1865).Праці Й. Добровського, П. Шафарика відіграли певну роль у розвитку мовознавства.

О. X. В ос т о к о в (1781—1864) — один з основоположників вітчизняного слов'янознавства. Праці Востокова набули загального визнання і зберігають значення до нашого часу.Багато зробив О. Востоков у справі датування різних пам'яток. Він сумлінно і плідно працював у галузі палеографії, тому цілком слушно І. І. Срезневський вважає його засновником слов'янської палеографії. Палеографічний аналіз І філологічне коментування супроводжує такі праці О. Бостонова: «О славянской рукописи XI в., содержашей перевод творений св. Григория Богослова» (1825), «Дополнения й поправки к известию о Супрасльской рукописи ХІ в.» (1826). Неабияке значення для розвитку науки про старослов'янську мову мала праця О. Востокова «Описание русских й славянских рукописей Румянцевского музея» (1842), у якій дослідник чітко розмежовує болгарську, сербську, російську (північну і південну) редакції (ізводи), що сприяло відмежуванню власне старослов'янської мови від її подальших видозмін, зокрема від сєредньоболгарської мови. Протягом 1858—1861 рр. О. Востоков видав два том.«Словаря церковнославянского языка». Вчений брав участь у складанні «Словаря церковнославянского й русского языка» (1847), виданого Російською Академією.

В. І. Григорович (1815—1876) багато уваги приділяв вивченню слов'янських рукописів

В. Григорович досліджує питання відношення кирилиці до глаголиці. Йому належать такі праці, присвячені вивченню старослов'янської мови: «Изыскания о славянских апостолах» (1847), «О значений церковнославянского языка» (1851), «О древних памятниках церковнославянской лите-ратурьІИ1851), де дано класифікацію 12 кириличних і 7 глаголичних пам'яток на основі палеографічних даних і аналізу мови їх; «О древней письменности славян» (1852), «Славянские древности» (1879), «Славянские наречияз (1884).

І. І. Срезневський (1812—1880) все життя присвятив дослідженню давніх пам'яток. Він відкрив і видав деякі найдавніші пам'ятки, вивчення яких сприяло поповненню знань про старослов'янську мову. Згодом учений вирішив серйозно зайнятися вивченням глаголиці і глаголичних пам'яток. Найбільш відомі праці ї. Срезневського, присвячені цьому питанню, такі: «О глаголитскои письменности» (1856), «Древние глаголические отрьгвки, найденньїе в Праге» (1857), «Следьг глаголицьі в памягниках X в.» (1858), «Древние глаголические памятники» (1861 — 1863), «Древние глаголические памятники, сравнительно с памятниками кириллицы» (1866), «Добавочные заметки о древних глаголических памятниках» (1868),Однак питання про час складення глаголиці залишилося нерозв'язаним. І. Среяневський дуже багато часу присвятив вивченню пам'яток кириличного письма, де дано аналіз мови і палеографічних особливостей 33 пам'яток XI—XIV ст., з яких раніше були відомі тільки чотири; «Несколько притюминзний о Супрасльской рукописи XI в.» (1872). І. Срезневський був кваліфікованим палеографом. Його перу належить: «Известие о глаголическом четвероевангелие Зографского монастыря» (1855), «Вьшиски из списка Пандекта Антиохова XI в.» (1858), «Палеографические заметки, сделанные во время путешествия летом 1860 г.», О.Соболенський (1856—1929) — видатний вітчизняний лінгвіст, знавець слов'янських мов . Йому належить рад статей, присвячених старослов'янській фонетиці, дослідження з палеографії та історії письма: «Кириллица й глаголиця» (1909),«Образцы греческого письма по преимушеству IX—XI вв.» Остання праця має важливе значення при вивченні зв'язку кирилиці з грецьким письмом.

46. Етапи розвитку слов’янської філології

У науковій літературі існують різні підходи до характеристики розвитку слов’янознавства та слов’янської філології. Зокрема болгарський дослідник В.Георгієв визначає такі періоди у її розвитку

І.Період формування порівняльно-історичного мовознавства (перша половина ХІХ ст.).

У цей час були відкриті кафедри слов’янознавства у Московському, Петербурзькому, Харківському, Казанському університетах. Визначним славістичним центром була Прага. Завдяки працям Я.Грімма, Ф.Боппа встановлюється спорідненість індоєвропейських мов, до складу яких входять і слов’янські. Почалося видання слов’янських пам’яток, граматик окремих слов’янських мов, укладання словників. З’являються праці чеського вченого Й.Добровського, російського мовознавця О.Востокова, філолога й історика П.Шафарика, словенського науковця Ф.Міклошича, сербського вченого В.Караджича. Виходить "Енциклопедія слов’янської філології" за ред. І.Ягича.

ІІ. Період вияву основних закономірностей розвитку споріднених мов і літератур (з 70-х р. ХІХ ст. до 1916 р.).

Цей період характеризується розробкою порівняльно-історичного методу в мовознавстві. У Відні була створена славістична кафедра, яку очолив словенець Р.Міклошич, визначний представник порівняльно-історичного мовознавства. Вченими виявляються основні відповідності у звуках та формах слов’янських мов, визначаються закономірності в їх розвитку. З’являються роботи О.Потебні, І.Бодуена де Куртене, Ф.Фортунатова, О.Шахматова, А.Мейє.

ІІІ. Період виходу досліджень за межі окремих країн.

Встановлення контактів між слов‘янськими країнами триває з 1916 р. Розвивається започаткована у працях І.Бодуена де Куртене синхронно-описова лінгвославістика. Завдяки зусиллям учених М.Трубецького, Р.Якобсона, В.Виноградова, чеха Ф.Травнічека формується нова дисципліна – історія слов’янських літературних мов, яка на сьогодні переживає бурхливий розвиток.

2. Основні культурні та наукові центри слов’ян

Більшість культурних та наукових центрів асоціюється із сучасними та давніми столицями слов’янських держав та деякими великими містами. У східних слов’ян такими центрами були стародавні Київ, Новгород, Москва, Чернігів, Владимир, Суздаль, Псков, Галич. Для українців такими осередками стали Львів, Харків, Одеса, Ужгород, Перемишль, для білорусів - Мінськ, Вітебськ, Полоцьк, Брест, для росіян - Петербург, Воронеж, Нижній Новгород, Казань. У поляків - Варшава, Краків, Познань, Гданськ, у чехів - Прага, Брно, Оломоуц, Моравська Остава, у словаків - Братислава, Мартін, Банска Бистріца, Кошіце, у лужицьких сербів - Будишин, Хотебуз, у болгар - Софія, Тирново, Преслав, у македонців - Скоп’є, Охрід, у сербів - Београд, Нови Сад, у хорватів - Загреб, Дубровнік, Задар, у чорногорців - Тітоград, у боснійців - Сараєво, Мостар, у словенців - Любляна, Марібор, у русинів - Руський Керестур.

Серед науково-дослідних центрів у Європі та США слід відзначити слов’янське товариство у Великобританії, Інститут слов’янської філології в Італії, Інститут балканістики в Болгарії, Інститути слов’янознавства у Польщі та Франції, Об’єднаний комітет слов’янознавства у США тощо. У 1955 р. у Бєлграді був створений Міжнародний комітет славістів.

Під егідою ЮНЕСКО популяризує слов’янські культури Міжнародна асоціація, членом якої є і Україна. Наслідком співробітництва стали етимологічні словники слов’янських мов, зокрема російської (М.Фасмера), чеської і словацької (В.Махека), польської (Ф.Славського), української мови, "Лінгвістичний атлас Європи", "Загальнослов’янський лінгвістичний атлас".

Однією з найважливіших подій стала організація слов’янських з’їздів. Перший з’їзд славістів був проведений у Празі в 1929 р. На цьому з’їзді А.Мейє поставив питання про створення загальнослов’янського лінгвістичного атласу, але міжнародний стан довгий час не сприяв цьому.

У 2001 році в Москві відбувся VIIІ Всеслов’янський з’їзд, головною метою якого визначено зміцнення міжнародного руху за слов’янську єдність, сприяння поглибленню інтеграційних процесів у слов’янському світі.

Про результати досліджень славісти різних держав повідомляють на Міжнародних конгресах, конференціях. Зокрема в Києві у 1979 р. була проведена Міжнародна наукова конференція "Сучасні слов’янські культури: розвиток, взаємодія, міжнародний контекст". 29 березня 1994 р. Кабінет Міністрів України, підтримуючи ініціативу Міністерства культури і Українського комітету славістів, прийняв постанову про проголошення 24 травня кожного року Днем слов’янської писемності та культури.

47. Джерела слов’янської філології. Філологічні питання у слов’янській культурі від середньовіччя до кінця 18 ст.

Витоки славістики починаються до часу виникнення і зміцнення перших слов’янських держав, коли була усвідомлена і письмово зафіксована ідея слов'янської взаємності, слов'янської етнічної єдності ( «Повість минулих років» Нестора, хроніки Галла Аноніма і Кузьми Празького, «Літопис попа Дукляніна» і ін.). Інтерес до слов'янознавства виявляється і в пізніших історичних і художньо-публіцистичних пам'ятниках епохи феодалізму (гуситські трактати, чеська римована хроніка Даліміла, літопис Пулькави і ін., «Історія Польщі» Я. Длугоша, «Трактат про двох сарматіїв» Матвія з Мехова, історія Марцина Кромера, твори польського поета Я. Кохановського, російські літописи і хронографії, білорусько-литовське і українське літописання, трактат «Про походження і долі слов'ян» В. Прібоєвіча і ін.). У 17 ст підвищена увага до минулого і сьогодення слов'янських народів відбилася у вченій діяльності хорватів Ю. Кріжаніча і П. Вітезовіча, в творі історика-далматинця М. Орбіні «Слов'янське царство» (1601), в перекладах в Росії з польських історичних творів (М. Стрийковського і ін.). Свідомість слов'янської спільності створила умови для зародження наукової славістики, чому сприяли також успіхи античній філології і перехід до наукових методів видання середньовічних джерел. Слов'янознавство виникло в 2-ій половині 18 ст. як дисципліна в основному філологічна, така, що займається головним чином вивченням мови і літератури слов'янських народів, їх старожитностей, виданням і критикою переважно прадавніх письмових пам'яток. Успіх славістичних досліджень в слов'янських країнах в кінці 18 — початку 19 ст. у значній мірі був пов'язаний з підйомом національно-визвольного руху у західних і південних слов'ян, національним підйомом і зростанням симпатій в прогресивних колах російського суспільства до пригноблюваних слов'янських народів. Як наука славістика оформилася раніше інших країн в Чехії, де його зачинателем виступив І. Добровський, що визначив в своїх працях коло проблем, пов'язаних з подальшим розвитком слов'янської філології. Важливу роль зіграли праці І. Юнгмана, Ф. Челаковського, Ф. Палацкого, Ст. Гани. Для зміцнення відчуття слов'янської єдності особливе значення мала літературна діяльність словака Я. Коллара . У 18 ст. віддзеркаленням збільшеного інтересу до історії слов'янських народів з'явилася в Болгарії «Історія славено-болгарська» (1762) Паїсия Хилендарського, в Чорногорії — діяльність Ст. Петровича, в Сербії — І. Раїча і З. Орфеліна . Зародженню С. в Росії передували праці М. Ст. Ломоносова, що звернув увагу на спорідненість слов'янських мов, на роль церковнослов’янської мови у формуванні російської літературної мови, на історичну роль слов'ян в світовій культурі. Питаннями слов'янських старовин цікавився і російський історик Ст Н. Татіщев, до слов'янських сюжетів зверталися в кінці 18 — початку 19 ст. І. Н. Болтін, Н. М. Карамзін і ін. В цілому, як і в інших країнах, в Росії славістика була ще мало диференційованою науковою областю з переважанням філології і характерних для неї методів критики джерел і наукового аналізу. У організації наукових славістичних досліджень в Росії велику роль зіграв гурток Н. П. Румянцева і А. С. Шишкова, до якого примикав А. Х. Востоков . Важливу роль не лише в розвитку російської, але і болгарської славістики зіграли роботи філолога і історика-славіста Ю. І. Венеліна.

В Польщі в кінці 18 ст одним з основоположників С. був вчений і суспільний діяч Я. Потоцкий. З виникненням С. в слов'янських країнах, вона почала поширюватися і в Західній Європі (Франція, Італія, Англія і особливо Німеччина). У 18 ст початок вивченню в Німеччині слов'янської культури поклав І. Р. Гердер.

48. Слов’янське відродження та зростання інтересу до питань слов’янської історії, мови, культури.

В 1-ій половині 19 ст стали виникати перші кафедри cлавістики в університетах слов'янських і неслов'янських країн: кафедра слов'янських мов і літератур, очолена А. Міцкевичом в Коллеж де Франс в Парижі в 1840, кафедри славістики у Віденському, Лейпцігському, Берлінському, Будапештському і інших університетах. У Росії вони були відкриті в 1830-их рр. при Московському, Петербурзькому, Казанському і Харківському університетах, де в 40-их рр. ними керували професори О. М. Бодянський, І. І. Срезневський, П. І. Прейс, Ст. І. Григорович . Цей період був пов'язаний з відкриттям і накопиченням багатого історичного, філологічного, лінгвістичного і етнографічного матеріалу, описів рукописів, з обробкою текстів, створенням словників, граматик, фольклорних зборів.

В 2-ій половині 19 — початку 20 ст. спостерігається значний підйом слов’янознавства. З’явились спеціальні славістичні періодичні видання, виникли славістичні наукові спільноти. Посилювалася диференціація дисциплін, що входили до С. При переважанні філологічної проблематики розвивалися історичні, етнографічні і інші дослідження; у самій філології відбувалося відособлення власне досліджень літературознавства. С. з комплексної (з переважанням філології) дисципліни перетворювалося на комплекс самостійних наукових дисциплін. Значне місце в С. стали займати конкретні монографічні філологічні і лінгвістичні дослідження (словенця Ф. Міклошича, хорвата В. Ягича, поляка І. Бодуена де Куртене, чеха Я. Гебауера, поляка В. Нерінга і ін.). У Росії філологи-славісти досліджували головним чином порівняльне славістичне мовознавство, старослов'янську мову, історію, фонетику, граматику і діалектологію слов'янських мов: Ф. І. Буслаєв, А. А. Потебня, Ф. Ф. Фортунатов, А. І. Собольовський, М. Н. Сперанський, А. Шахматов, що працював також і над проблемою слов'янського етногенезу. Праці Шахматова, присвячені російському літописанню, сприяли підйому і історико-славістичних досліджень. Істотний вклад у вивчення слов'янської міфології внесли А. Н. Афанасьев Ст Ф. Міллер . Слов'янський фольклор, історію полабо-прибалтійських і південних слов'ян вивчав А. Ф. Гильфердінг . Історію слов'янської культури і древню історію слов'ян та їхні контакти з Візантією, народами інших країн досліджував Ст І. Ламанський, що зробив немало для розвитку слов'янської етнографії. Історією слов'янського права займався Ф. Ф. Зігель. Одним з перших поставив проблему історії слов'янських літературних мов А. С. Буділовіч . Носіями демократичних традицій в розробці проблем С. в 19 ст були російські революційні демократи — А. І. Герцен, Н. Р. Чернишевський, Н. А. Добролюбов, Ст Р. Белінський, народники — П. Л. Лавров і ін. На початку 20 ст. здобула популярність московська лінгвістична школа Фортунатова, що заклала основи точного (формального) дослідження мови. Основна заслуга в створенні російської порівняльно-історичної школи літературознавства належить А. Н. Веселовському ; цінні роботи з слов'янського мовознавства його учня Е. Ст Анічкова. З дослідженнями літературознавства в Росії виступили А. Л. Погодін, діяч польської і російської культури Ст Д. Спасовіч, на Україні — І. Я. Франко, Ст Р. Щурат, М. С. Возняк, в Польщі — А. Брюкнер, в Чехії і Словаччині — Я. Влчек, Я. Якубец, Ф. Шальда, в Болгарії — І. Шишманов, Д. Благоєв, Би. Пенев, в Сербії — І. Ськерліч, П. Попович, в Хорватії — М. Шрепел. Почалася систематична наукова розробка питань серболужицької філології і історії (Я. Е. Смолер, М. Горник, Я. Мука). З'явилися узагальнювальні праці з слов'янських літератур: у Чехії — І. Поливання, в Росії — А. Н. Пипіна . Вийшли монографії з конкретних проблем історії слов'янських народів: ранньослов’янського переселення, історії слов'янського права, реформації в слов'янських країнах, національно-визвольного руху і ін. (у Росії і Болгарії — М. Дрінов, в Росії — Н. Н. Любовіч, А. С. Трачевський, Ст Ст Макушев, Ф. І. Успенський, Ф. І. Леонтович, Ф. Я. Фортінський, А. А. Котляревський, А. Н. Ясинський, в Болгарії — Ст Н. Златарський, в Польщі — Р. Губі, О. Бальцер, А. Павіньський, в південнослов’янських землях — І. Руварац, Б. Богишич, С. Новаковіч, в Чехії — До. Іречек ) . Помітне місце в розвитку слов'янських етнографічних досліджень в Росії займають праці П. А. Ровінського . Важливою подією для С. було видання «Слов'янських старовин» (т. 1—4, 1902—34) чеського історика, археолога і етнографа Л. Нідерле . Міжслов'янським зв'язкам з прадавніх часів присвятив в Росії велику працю історик І. І. Первольф; російський історик М. Д. Любавський видав «Історію західних слов'ян» (1912).

В 2-ій половині 19 — початку 20 ст. C. у неслов'янських країн займались французькі історики Л. Леже, Е. Подіни, А. Рамбо ; славістичні дослідження з'являються в Німеччині (праці А. Леськина, Л. Ранке, Е. Бернекера, Р. Траутмана), Румунії (праці Б. Хашдеу, І. Богдан), Великобританії.

30.Класифікації сучасних словянських мов

Згідно з типологічною класифікацією словянські мови належать до флективних мов переважно синтетичної будови(поєднання слів у реченні здійснюється за допомогою мовних засобів,які включені у слово),допоміжних закінчень. Словянським мовам притаманні розвинуті системи словозміни та словотвору,наявність багатьох спільних рис,що зумовлені спільністю походження.

Спроби створення класифікації зявлялись ще у донаукову добу.

Одну з перших класифікацій запропонував в 17 ст. хорватський вчениий Юрій Крижанич.

Перші спроби наукової генеалогічної класифікації слов’янських мов на підставі 12 диференційних ознак належать чеському філологові Йозефу-Добредському.Його вважають патріархом слов’янської філології, який заклав основи систематичного_порівняльного дослідження мов. Учений поділяв усі слов’янські мови і діалекти на дві підгрупи: 1) західнослов’янські:польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з моравським, сілезьким і словацьким-говорами; 2) південно- східні: російська; іллірійська за говорами — болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далматським, рагузьким; хорватська з віндським говором. Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов’янських діалектів на західно- та східнослов’янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв’язки (у т. ч. і церковнослов’янські) ніж південними і східними слов’янами, ніж між південними й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов’язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов’янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і з відсутністю порівняльно-історичного методу.

Запропоновану Й. Добровським класифікацію слов’янських мов підтримали згодом і деякі представники порів няльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов’янських мов: західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діа¬лектів, що відкололися від східнослов’янської групи). За цією класифікацією до західнослов’янської під¬групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах — верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розгляда¬ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов’янська підгру¬па об’єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська. Південнослов’янську підгрупу становлять болгарська, македонська, сер-бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо¬слов’янська.

В основі триподілу словянських мов лежать генетико-культурні ознаки,доповнені критеріями культурно-географічних звязків.Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції слов’янських мов. Наприклад, діалектна ос¬нова чеської та словацької мов у добу державного утворен¬ня Само й Великоморавського князівства за своїми фоне¬тичними й лексико-граматичними ознаками була ближ¬чою до південнослов’янської, ніж до західнослов’янської, на основі якої сформувалися польська й лужицька мови. Підтвердженням цього є створена 863 р. Кирилом і Мефоді- єм на території ранньофеодальної західнослов’янської Ве- ликоморавської держави південнослов’янська за характе¬ром писемність. На її основі сформувалася старослов’янсь¬ка літературна мова, що належить до південнослов’янської підгрупи. Але після того як давні мадяри (угорці) напри¬кінці IX ст. вклинилися поміж західних і південних слов’ян, проточеські та протословацькі діалекти втратили безпосередній зв’язок з південнослов’янськими й поступо¬во почали зближуватися за своїми ознаками з контактни¬ми протопольською і протолужицькою мовами.

Аналогічні чи подібні процеси у різні історичні періоди відбувалися з іншими слов’янськими народами, тому важ¬ко провести чіткі межі між окремими мовами та мовними підгрупами. Так, існування в IX—XII ст. спільної для схід¬них слов’ян ранньофеодальної держави Київська Русь спричинилося до тісної інтеграції східнослов’янських пле¬мен та їхніх діалектів, що дало підстави стверджувати про морсько-словінською; 3) лужицькі мови; 4) чеська мова зі словацькою; 5) сербська, хорватська і словенська мови; 6)болгарська і македонська мови.

Лев Петрович Якубинський запропонував поділяти словнські мови на 6 підгруп:1)всі східнословянські мови;2)польська,кашубська,поморсько-славінська;3)лужицькі(верхня і нижня);4)чеська і словацька;5)сербська,хорватська,словенська;6)болгарська та македонська

Тадеуш Лер-Сплавінський,польський славіст,пропонує класифікацію,враховуючи не лише ступінь спорідненості,але і послідовне виокремлення вілповідних діалектів з прасловянської мови:1)живі і мертві;2)макромови,мікромови;3)давня болгарська традиція і молоді чорногорські мови;4)національні і міжнаціональні

З огляду на основні фонетичні типи рефлексів пра¬слов’янських звукосполук, територіальну поширеність мов, культурно-історичні зв’язки народів більшість сучас¬них учених визнає тричленну класифікацію слов’янських мов.

34. Основні риси та історія розвитку української мови

Усна й писемна форми укр. мови сформувалися на основі діалектів і памяток центральної частини Київської Русі. Тому на розвиток Давн. укр. літ. мови визначальним чином впливали насамперед створені в Києві та інших давніх містах України-Русі писемні памятки: Остромирове Євангліє (1056-1057), переписаний у Києві Ізборнік Святослава (1073) і скомпонований тут Ізборнік (1076), "Руська правда" - збірник норм давньоруського права (11-12 ст), "Повчання Володимира Мономаха (кінець11 - початок 12 ст), "Повість временних літ", "Слово о полку Ігоревім" невідомого автора, Київський літопис (кінець 12 ст), "Молєніє" Данила Заточника (12 ст), Галицько-Волинський літопис (13 ст), Пересопницьке Євангліє (1556-1561), Буквар і Апостол І. Федорова (1574), Острозька Біблія (1581),

Однак ці джерела та авторські твори І. Вишенського, К. Зиновієва, М. Смотрицького, П. Могили, І. Величковського, С. Величка, Ф. Прокоповича, Г. Косинського, Г. Сковороди та ін. носили книжний характер і не мали загальнонародного впливу на укр мову. Лише наприкінці 18 - на початку 19 ст І. Котляревський поемою "Енеїда" започаткував нову укр літ мову на народній основі.Продовжувачами процесу становлення сучасної укр літ мови були Г. Квітка-Основяненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка. Завершення цього процесу повязують з імям Т. Шевченка, який став основоположником нової укр літ і сучасної національної літературної мови.

Значний внесок у вивчення укр мови і питань слов філології загалом зробили історики мови та граматисти: Л. Зизаній (Грамматіка словенска), М. Смотрицький (граматика словенка 1619), І. Ужевич, О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський, І. Огієнко та ін.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі пд-сх наріччя середньонаддніпрянського говору на основі діалектів Полтавщини та Південної Київщини

Ознаки:

- тверді приголосні перед е (небо, ледар, село)

- мякі приголосні с, з, ц на місці х, г, к унаслідок 2 палаталізації: (блосі, друзі, руці)

- і на місці новозакритих о, е (біб, сіл, дід)

- фрикативний г на місці зімкнено- проривного псл g (гриб. нога)

- ікавізм, тобто поява початкового і перед групою приголосних (іржа, імла) або втрата і в аналогічній позиції (гра, голка)

- збереження кличного відмінка (Хлопче)

- паралельне закінчення ові, еві в Д і М відмінках іменників чол роду (батькові, коневі)

- синтетичні форми майб часу недок виду на му, меш , ме, муть (писатиму, носитимеш), паралельні до аналітичних)

- особове закінчення мо в дієсловах наказового способу, які виражають спільну дію ( ходімо, граймо)

Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови – це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів за доби капіталізму влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції (пригнічення) під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю.

У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-західну та південно-східну.Північні діалекти. Чернігівська обл,пн райони Сумської,Київської,Житомирської,Рівненської,Волинської обл Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні риси давніх епох. Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).

35.Основні риси та історія розвитку російської мови

Російська мова є державною в найбільшій у світі за територією, а серед словян – і за населенням країні – Російській Федерації. Російська літературна мова має багато спільних традицій з українською,хоч на її формуваннч більшою мірою впливали старослов’янські, північно –східноруські та власне російські писемні джерела:Остромирове Євангеліє(1057),Архангельське євангеліє (кн.. 9ст),Новгородські уривки (9ст),Синодальний Новгородський 1-ий літописі російське літописання ,яке досягло розквіту в 15-16ст. у містах Новгород,Псков,Твер,Москва та інші.У 1564 р.І.Федоров разом П.Мстиславцем видав першу російську друковану книгу Апостол.Переїхавши з України до Москви , М.Смотрицький 1648р. перевидав церковнослов’янську граматику.Перші професійні кроки в упорядкуванні і частковому наближенні до живого розмовного мовлення російської літературної мови зробили А.Кантемир і В.Треаковський. Вагомий внесок належить М.Ломоносову. Розвиток російської літературної мови на народній основі спостерігається у творах Д.Фонвізіна, О.Радищева, І.Крилова,М.Карамзіна. Загальнонародні норми російської літературної мови, з яких розпочинається її нова епоха і сучасний стан, розробив і закріпив у своїх творах письменник Олександр Пушкін(1799-1837). Закладені ним основи сучасної російської літературної мови збагачували в 19 ст. М.Лермонтов, М.Гоголь, І.Тургенєв, Ф.Достоєвський, М.Некрасов. Передові позиції російської літератури і мови в словянській і світовій культурах в 20 ст. розвивали І.Бунін, М.Булгаков, О.Толстой,О.Блок,С.Єсенін,А.Ахматова,М.Цветаєва.Будучи могутньою імперською країною, Росія всіляко сприяла розвиткові й поширенню російської мови і культури. Тому носіїв російської мови було значно більше, ніж власне росіян. Натомість українська і білоруська мови, функціонуючи в царській Росії, офіційно не визначалися як самостійні аж до відповідного рішення РАН у 1905р. У др.пол. 18ст. активізувалися лексико-графічна діяльність. Найвидатнішою лексикографічною працею є 4-томний «Тлумачний словник живої великоросійської мови»(1863-1866)вихідця з України В.Даля. У 20ст. видано :4-томні тлумачні словники російської мови за ред.. Д.Ушакова(1935-1940).

Сучасна російська літературна мова сформувалася на основі перехідних московських говірок середньо великоросійського наріччя. Для неї характерні такі основні ознаки:

Мякість приголосних перед (е):небо,село, темно,перед.

Акання(вада,нага)

Редукція голосних неверхнього піднесення (ч*ьлав*ек)

Збереження зімкнено-проривного псл.(g):год,багать,рогатый

(е) на місці псл.(е),д.-рус: лень,верить

Оглушення дзвінких приголосних у кінці слова:са(т),бе(к),гри(п)

Насиченість лексичного складу старослов’янізмами :враг, середа, пламя, плен,между.

Відсутність граматичної форми кличного відмінка : Отец!Друг!Сестра!

У сучасній російській мові переважно на основі європейських говірок сформувалося три діалекти(наріччя):

1.Північне наріччя, яке поширене на північ і північний схід від лінії, близької до міст Санкт-Петербург, Новгород,Кострома.

2. Південне наріччя,яке охоплює землі на південь і південний захід від умовної лінії , що тягнеться північніше міст Себеж,Білий, Рязань

3.Середньоросійські говори, які поширені між північним і південним наріччями навколо умовної лінії Псков-Твер-Москва-Володимир.

36.Основні риси та історія розвитку білоруської мови.

Білоруська мова поширена у Білорусі,назва якої сформувалася на основі словосполучення Біла Русь , що використовували в 14-16ст. на позначення білоруських земель.Писемні пам’ятки з виразними ознаками білоруської мови, на основі яких розвивалася її літературна форма,датовані 13-18ст. Це Псалтир (1296),Вкладна Івана Никоновича (14ст).Договір Полоцька з Ригою (1330), Жалована грамота великого князя Литовського Олександра-Вітовта Кестутиєвича Василю Карачовському (1386).Важливу роль у поширенні білоруської літературної мови відіграли засновані в 15 ст. перші школи. Істотний внесок у розвиток білоруської філології та культури належить книговидавцю і просвітителю першої половини 16 ст. Ф.Скорині. У 1517-1519 рр. у Празі він видав першу білоруську книгу Псалтир і 19 окремих книг Біблії книжнословянською мовою, в яку частково проникли елементи білоруського народного мовлення. Серйозні наукові дослідження з білоруської мови відновилися наприкінці 19ст. з виходом у світ «Словника білоруського наріччя» І .Носовича. На початку 20 ст. істотний внесок у вивчення білоруської мови зробив фундатор білоруської філології Ю.Карський своєю 3- томною працею «Білоруси».Сучасна білоруська літературна мова сформувалася на основі центральних говорів,які поєднують ознаки південно-західного і північно-східного наріч.Найхарактернішими її особливостями є:

- Мякість приголосних перед(е): мера,жнец

- Акання, яке закріпили на письмі: вада, барада;

- Нескладовий (у) на місці етимологічних (в) і (л): правда, воук

- (а), (і) перед групою приголосних: аржаны,імла

- Твердість(р): мора «море»,рака «річка»

- Дзекання і цекання, тобто поява африкат(дз*),(ц*) на місці мяких (д*), (т*):дзень, дзіва, ціхи, цень.

- Відсутність пасивної форми дієприкметників теперішнього часу.

У сучасній білоруській мові виділяють два основних діалекти:

1.Північно-східний, який об’єднує полоцьку і вітебсько-могилівську групи говорів, що тягнуться вздовж кордонів з Росіє., Латвією,Литвою.

2.Південно-західний , що охоплює гродненсько-барановицьку і слуцько-мозирську групи говорів, які поширені від кордонів Польщі та Литви .

37. Основні риси та історія розвитку польської мови.

Польська літературна мова зароджувалась на основі писемних памяток , найдавніші з яких належать до 13-15ст. До цього часу ділові та інші папери та інші папери писали лише латинською мовою. Активізація мовного й культурного розвитку Польщі спостерігається наприкінці 14 ст. з формуванням Польської держави. Просвітником національного відродження поляків був заснований 1364р. Яггеллонський університету у тодішній столиці Польщі м. Краків. Почали зявлятись оригінальні ділові та інші папери польською мовою, літературна форма якої досягла найвищого розвитку в 16 ст., коли після Люблінської унії 1569р. Польща і колишнє Велике князівство Литовське обєднання в Річ Посполиту. Паралельно з формуванням нової польської літератури почалося становлення сучасного польського мовознавства, про що свідчать розвиток лексикографії .У 1806-1814рр. вийшов у світ 6-томний словник польської мови С. Лінде . У 20ст. значний внесок у розвиток польського і словянського мовознавства зробили історики мови й етимологи Є.Курилович,О.Брюкнер, Г.Лябуда,З.Штібер.Сучасна польська літературна мова сформувалася на основі великопольських і малопольських говорів, а також мазовецьких говорів.Їхніми найважливішими ознаками є:

- Фіксований динамічний наголос на передостанньому складі

- Збереження носових голосних

- Відсутність якісної редукції ненаголошених голосних

- Відсутність предикативних коротких форм прикметників і дієприкметників

- Неонімічність творення прикметникових і прислівникових форм ступенів порівняння

- Наявність особливого типу відмінювання числівників

Польська група охоплює кілька основних груп діалектів:

1.Великопольська група говорів, які поширені навколо Познані в центрі Польщі і частково на північному заході країни.

2.Малопольська група говорів, які охоплюють м.Краків, найбільшу частину території Польщі – від центру країни до західних кордонів України і півночі Словаччини.

3.Мазовецька група говорів, які функціонують у північно-східній частині Польщі з м. Варшава і тягнуться до західних рубежів Білорусі.

4. Сілезька група говорів, які поширені в південно-західній частині Польщі з м. Вроцлав до північних кордонів Чехії і південно-східних рубежів Німеччини.

38.Основні риси та історія розвитку чеської мови

У др.. пол..12-13ст. Чехія стала могутньою державою.Найдавніші свідчення про неї відображені в латинських грамотах і творах, які витіснили старослов’янську писемність. Уже в 12-13ст. існувала ділова,наукова і художня література чеською мовою.Але перші твори чеської писемності датовані кінцем 13ст. Істотний внесок зробив Я.Гус у розвиток чеської мови, яка наблизилась до народної основи саме завдяки його зусиллям. Процес формування чеської літературної мови наприкінці 16ст. майже завершився,однак після поразки чехів від австрійців у 1620 р.державною було проголошено німецьку мову, що обмежило функції чеської мови.ЇЇ використовували лише в розмовно-побутовій сфері. У 1809-1819рр. німецькою мовою вийшла чеська граматика Й.Добровського, орієнтована на біблійну мову.Відродження інтересу до чеської культури й мови спричинилося до вивчення літератури, народної творчості ,писемних памяток.Створення Чехословацької держави після розпаду Австро-Угорської імперії в 1918р. зумовило відродження в 20ст чеської мови й науки про неї.Сучасна чеська літературна мова сформувалася на основі середньо чеських та інших говорів власне чеського діалекту.Однак у формуванні її норм чітко вираженої основи не було через вплив кількох наріч і реанімацію «будите лями» значної к-ті книжно-мовних одиниць часів розквіту старочеської мови 15-поч 16ст. Як наслідок чеська літературна мова зберігає істотні відмінності між усною формою, що являє собою народно розмовний міждіалектний варіант,і писемною формою книжно-літературного характеру.Основними ознаками чеської мови є:

Наявність довгих і коротких голосних

Збереження складотворних плавних (r)і (l)

Звукосполуки trat і tlat на місці tort і tolt

Чергування коротких голосних з довгими і дифтонгом (ои)

Специфічний для чеської мови дзвінкий і глухий (r)

Відсутність простих минулих часів

Велика к-ть типів відмінювання іменників і типів дієвідмінювання презент них форм дієслів

Виокремлюють три або чотири діалекти з поділом власне чеського на кілька говорів:

1.Власне чеський діалект , який охоплює західну частину Чехії з м. Прага

2.Ганацький діалект

3.Ляський діалект

Деякі вчені виділяють ще моравсько-словацький діалект .

39.Основні риси та історія розвитку словацької мови

Памятки словацької писемності зявились наприкінці 15-на початку 16 ст., хоч словакізми траплялися і в значно радніших джерелах, написаних чеською, німецькою і латинською мовами. Для писемних потреб словаки до 14ст користувались латинською мовою, а з 14 до кінця 18ст – чеською, якою були написані поштові книги суду в Боці.. Першу спробу створити словацьку літературну мову на основі західнословацького діалекту зробив мовознавець і просвітитель Словаччини кн..18-поч.19ст Антон Бернолак.Суттєво сприяла розвитку національної мови, літератури і культури Матриця словацька.Таким чином у словаків сформувалася власна літературна мова ,яку збагатив своїми творами поет Я.Краль,а наприкінці 19- поч..20 -письменники : С.Халупка, Я.Ботто, М.Кукучин.У 20 столітті літературну мову розвивали Л.Новамеський, А.Плавка, Ф.ГЕЧКО, В.Мінач.

Словацька літературна мова сформувалась на основі середньо словацьких говорів. ЇЇ характерними ознаками є:

- Дія ритмічного закону згідно з яким у двох голосних які іноді утворюють дифтонги (ie),(uo),(iu),(ia)

- Наявність специфічного словацького звука середнього між (а) й (е)

- Складотворні плавні (r) , (l),які можуть бути довгими і короткими

- Звукосполуки tort,tolt дають trat, tlat

- Втрата другої палаталізації в іменному відмінюванні крім чоловічого роду називного відмінка множини

- Втрата граматичної форми кличного відмінка

У словацькій мові сформувалося з групи діалектів:

1.Захівждна група говорів,поширена на півдні Словаччини і в Східній Чехії

2.Середня група говорів

3.Східна група говорів

Із здобуттям державної незалежності наприкінці 20 століття Словаччина активно розвиває національну мову й науку про неї.

40.Основні риси та історія розвитку лужицьких мов

Серболужицька мова

Західнословянський народ серболужичани називають ще лужичанами, лужицькими сербами.Усупереч соціальному і національно-культурному гнобленю серболужичани в 16 ст створили власну писемність, яка,хоч і обслуговувала істотно відмінні верхньо і нижньолужицький діалекти з ознаками окремих мов , в основі своїй все ж була спільно лужицькою.Розпаду серболужицької мови на дві близькоспоріднені сприяло не тільки її членування на два основні діалекти з багатьма відмінними ознаками , а й суспільні та культурні чинники:державно-територіальний поділ верхніх і нижніх лужичан відповідно між Саксонією і Пруссією.У 17-18ст. пожвавилося книгодрукування серболужицькими мовами. Вийшов у світ перший латино-сербський словник(1721р) Ю.Светлика, у др..пол. 18 ст. почалося формування серболужицької художньої літератури, яка набула розквіту в 19-20ст. Незважаючи на дивергентні процеси, що спричинилися до розвитку двох літературних мов, верхньо- і нижньолужицький варіанти мають і спільні ознаки :

1)наголос на першому складі

2)оглушення дзвінких приголосних у кінці слів

3. збереження двоїни

4. відсутність коротких форм прикметників

5. насиченість лексичного складу германізмами

Верхньолужицька мова

Верхньолужицька мова

Верхньолужицька літературна мова формувалася значною мірою під впливом культурно- релігійної атмосфери у відносно демократичній Саксонії, де проживали верхньолужичани і сусідніх Польщі та Чехії. У 20ст. традиції верхньолужицької літератури розвивав німецький письменник Ю.Брезан, продовжувалося вивчення верхньолужицької мови в БУДИШИНІ ТА ІНШих містах Німеччини .Формування верхньолужицької літературної мови відбувалося головним чиним на основі будишинськогой віттіхінайського говорів що ґрунтуються на верхньолужицькому діалекті,який розвинувся з племінної мови мільчан.

41. Основні риси та історія розвитку болгарської мови.

У 1 тис. до н.е. територію сучасної Болгарії заселяли переважно фракійці, які в 6-7ст. були асимільовані склавинами й антами , що прийшли на Балкани з Нижнього Подунавя і південноруських степів. Протягом 7-9 ст. відбулося поступове злиття двох різнорідних етносів – словян і болгар, унаслідок чого сформувався народ із словянською мовою та культурою,тюркською самоназвою болгари.Цей етнонім дав і назву країни Болгарія. Свого розквіту Перше болгарське царство досягло наприкінці 9-на початку 10ст. за царя Симеона.У цей час тут впроваджувалось християнство (865),утверджувалася і поширювалася старослов’янська мова.Створена Кирилом та Мефодієм словянська писемність набула статусу офіційної в церкві та в державі і разом з болгарською культурою досягла високого рівня. Відомими в Болгарії культурними діячами і просвітителями були Климент Охридський, Констянтин Преславський,Іоан,Чорноризець Храбр та ін.. Протягом 10-14ст. старослов’янська мова функціонувала як літературна і як знаряддя старослов’янської писемності релійного змісту.До найвидатніших писемних памяток болгарської мови належать :надпис чергубеля Мостича (10 ст), надпис царя Самуїла (993),Добромирове євангеліє , Болонський псалтир (12ст) та ін. У 17-18ст. на всій болгарській території поширювалась ново болгарська писемність дамаскіни – рукописні збірники релігійно повчальних творів,написані найпростішою розмовно-діалектною мовою.Вони слугували багатим матеріалом для історичної діалектології.Початок відродження загальнонаціональної болгарської писемності та культури припадає на др. Пол..18ст . Реальні ознаки сучасної болгарської літературної мови почали формуватися в др. Пол.19ст.у зв’язку з розвитком болгарської нації та діяльністю видатних представників національно – визвольного і літературного руху.Найяскравішим представником болгарської літератури, фундатором національної літературної мови став учений і громадський діяч Іван Вазов.На поч..20ст.національні літературні традиції розвивали Е.Пелін, Й.Йовков,а в др..пол-Є.Багряна,Д.Димов,Е.Станєв.Сучасна болгарська мова сформувалася в сер.19ст. на основі північно-східних говорів,поширених навколо м.Велико-Тирнове.У болгарській мові існують два основні діалекти , які різняться вимовою голосного на місті колишнього «єрчика».

1.Східний діалект з вимовою широкого голосного а на місті «йерчика»(бял).Він охоплює дві групи говорів:а)північно-західні;б)південно-східні;

2.Західний діалект з вимовою більш закритою голосного е на місці «йерчика»(бел).

42.Основні риси та історія розвитку македонської мови

Македонська літературна мова сформувалась лише в сер. 20ст.І 681р.Македонія входила до складу Першого болгарського царства , завдяки чому на її території в 9 ст. поширювалася словянська писемність.Твори македонською мовою друкували К.Рацин,В.Марковський, К.Неделковський та ін.. У цей час порушують питання македонської літературної мови,офіційна кодифікація якої відбувалася після закінчення Другої світової війни.

У повоєнні роки значний внесок у розвиток літературної мови на народній основі зробили: македонський поет і громадський діяч А.Шопов,письменники С.Яневський,В.Малевський, Б.Конеський.Македонська мова користується сербським варіантом кирилиці, який кількома літерами відрізняється від російського. У 1945р.було прийнято єдину орфографію,наближену до сербської графіки, а в 1970 р. було уточнено норми правопису. Македонська літературна мова сформувалася на основі західної групи говорів.

Македонська мова має три діалектні групи:

1.Північна група, поширена вздовж кордону із Сербією та з Косовим .

2.Західна група, що охоплює південно – західну частину Македонії від кордонів Албанії та Греції до р. Вардар на сході.

3.Східна група, яка тягнеться від р. Вардар на схід до кордонів з Болгарією й охоплює міста Кочани, Штіп.Говори македонської мови мають багато характерних ознак,які протиставляють виділені діалектні групи і відрізняють їх від літературної форми та близькоспорідненої болгарської мови.

43.Основні риси та історія розвитку сербської мови.

Заселивши басейн Середнього Дунаю в 6-7 ст., південнослов’янські племена зміцнювали свої позиції в цьому регіоні,асимілювавши рештки автохтонного іллірійського й частково кельтського населення.У період становлення сербської писемності (12-14ст.) серби послуговувалися двома словянськими азбуками – кирилицею і глаголицею. До найдавніших писемних памяток сербської мови належать : грамота боснійського бана Куліна, Мирославове і Вуканове євангелія,законник Стефана Душана.Зазнавши поразки у боротьбі з турками у 1389р. сербська мова і культура занепала, а Боснія та Герцеговина істотно мусульманізувалися і навіть перейшли на канонічний арабський шрифт. Щоправда, серби зберегли словянську писемність, хоч національні мова і культура розвивались переважно в усній народній творчості. З писемних памяток дійшла надрукована словянською кириличною азбукою книга чорногорського ієромонаха Макарія. Наприкінці 18- почю19ст. зародилась сербська світська література, біля витоків якої стояв письменник Д.Обрадович. Формування сербської літературної мови на народній основі припадає на першу половину-сер. 19ст..ЇЇ основоположником вважають сербського філолога,фольклориста та історика Вука Караджича.Він заклав лінгвістичні основи сучасної сербської орфографії. У 1814 І 1818 рр. В.Караджич видав сербську граматику.Розвиток сербської літературної мови в 19ст, повязують з літературною діяльністю Б.Радичевича, Й.Йовановича-Змая.Наприкінці 19-поч. – на поч. 20ст. зявились твори Б.Нушича. У 20ст. сербську літературну мову розвивали В.Назор, А.Цесарець, І.Антонович.Сербська писемність використовує кириличну азбуку, яка суттєво відрізняється від її східнослов’янського варіанта. Сербську кирилицю за іменем Вука Караджича ще називають луковицею.Сербська літературна мова сформувалась на основі штокавського діалекту, який охоплює практично всю сучасну Сербію.

Виокремлюють штокавський діалект, який характеризується вимовою зазначеного займенника як й охоплює практично всю територію поширення власне сербської мови. Щодо двох інших наріч – кайкавського і чакавського, то вони поширені переважно на теренах Хорватії.

Існує три групи говорів:

1. Східна група з вимовою(е)(евкавська)

2. Південна група з вимовою je в короткому складі та ije в довгому складі (єкавська)

3. Західна група з вимовою і (ікавська)

44.Основні риси та історія розвитку хорватської мови

Щодо питання про кількість словянських мов існують різні погляди. Це стосується насамперед самостійності хорватської та русинської мов. У традиційних джерелах 19-20 ст. виділяли одну сербохорватську, або хорватську, мову на таких підставах: 1)виникнення сербського і хорватського варіантів мови на основі хоч і різних, та все ж діалектів однієї мови – сербської;2)проживання сербів і хорватів протягом останнього століття в одній державі та започаткований у сер. 19 ст. об’єднавчий процес сербської й хорватської літературних мов на штокавській основі спричинилися до мінімального протиставлення цих близькоспоріднених мов у наступних десятиліттях;3)тотожність більшості одиниць у лексичній системі сербської та хорватської мов .

Давньохорватська писемність мало чим відрізнялася від давньосербської. На порубіжних сербсько-хорватських землях використовували обидві словянські азбуки – кирилицю і глаголицю.Найдавніші писемні пам’ятки хорватської мови є переважно глаголичними:Башчанський надпис. Надбання хорватської мови є глаголичні Гршковичів і Міхановичів уривки Апостола, а також дубровницькі грамоти. Основні писемні пам’ятки хорватської мови 15-17ст пов’язані з існуванням сербсько хорватської Дубровницької республіки.Серед них : Вінодольський закон; Полицький статут.У 1483р. у Венеції було надруковано першу словянську глаголичну книгу релігійного змісту для потреб хорватського населення.Обєднання хорватської літературної мови із сербською почалося 1836р.У цей час у хорватському варіанті літературної мови остаточно закріпилася латинська азбука. Значний внесок у вивчення хорватської мови зробили Т.Маретич, І.Броз,М.Решетар.До сер 19 ст. в хорватській літературні мові використовували іншу діалектну базу: в 15-17 ст. – чекавщину, що зумовлено провідною роллю Дубровницької республіки в розвиток хорватської культури, науки і мови. На території Хорватії функціонують усі три наріччя сербської та хорватської мов.

1. Штокавське наріччя охоплює незначну частину Північно-Східної та Південно- Східної та Південно – Східної Хорватії.

2. Чакавське наріччя як основа старохорватської літературної мови охоплює узбережжя Далмації, де поширені ікавські говори.

3. Кайкавське наріччя характерне для Північно- Західної та Центральної Хорватії і завдяки розташуванню на його територію столиці має істотний вплив на літературну мову.

45.Основні риси та історія розвитку словенської мови.

Територію Словенії південнослов’янські племена заселили ще наприкінці 6 ст.Ще остаточно не сформовані словенські культура , релігія і мова зазнавали відчутної германізації.Зародження словенської літературної мови пов’язане з поширенням протестантизму. Літературно-мовна діяльність словенських просвітителів 16ст. ґрунтувалась на рідному для них наріччі Нижньої Крайни, у зв’язку з чим основою старословенської літературної мови став доленський діалект. Наприкінці 18- на поч. 19ст. активізація національно-демократичних сил у Словевії зумовила формування словенської літературної мови: М.Похлін видав «Крайську граматику»4;поет В.Водник започаткував своєю творчістю нову словенську літературну мову кн.. 18-поч.19ст. Літературний почин В.Водник підтримали Я.Жупан й Е.Равнікар. У цей час спостерігався розквіту мовознавчої діяльності одного із засновників славістики Е.Копітара,який 1808р. видав першу науково граматику словенської мови і разом з чехом Й.Добровським активно популяризував словянську філологію в Європі, хоч і вважав можливим розвиток словянських культур у межах Австрії. Фундатором сучасної словенської літературної мови вважають поета першої пол.. 19ст. засновника нових жанрів і літературних форм у словенській поезії Франце Прешерна. У др. Пол.. 19 ст. формування словенської літературної мови завершилося, а в 20 ст. вона збагатилася завдяки творчості І. Цанкара, О. Жупанчича. У цей період розвивається і словенське мовознавство. Історично в словенській мові використовували два види графіки: словянську глаголицю і латиницю. Основні наріччя словенської мови:

1. Доленське наріччя, поширене на південний схід від Любляни.

2. Горенське наріччя,яке охоплює, яке охоплює Любляну і землі від неї на північний захід.

3. Ровтарське наріччя.

4. Приморське, або крашиське, наріччя, до якого належить резьянський і бенеський діалекти на теренах Італії.

5. Штирійське наріччя

6. Паннонське наріччя з прекмурським, або замурським

7. Західноштаєрське наріччя

8. Нотранські говори

9. Каринтійське наріччя

Словенські діалекти мають ознаки словенської літературної мови і західнослов’янських мов, які до угорської міграції тісно взаємодіяли з південнослов’янськими.

49. Засновники наукової славістики: Й. Добровський, П. Шафарик, Є. Копітар.

Йо́сеф Добро́вський (1753 —1829, ) — чеський славіст, вважається першим визначним слов'янським філологом, який заклав основи наукової славістики, визначив коло актуальних ще й зараз проблем: порівняльне дослідження слов'янських мов, виникнення слов'янського письма і його подальший розвиток.Наукова діяльність:Чеський мовознавець Йозеф Добровський був засновником нової славістики. Ученого, котрий своєю діяльністю дав поштовх розвиткові слов'янського мовознавства не лише у Чехії, а й далеко за її межами, нині гідно називають «патріархом словянської філології».Добровський перший почав досліджувати лексику церковних книг, зіставляючи словникові відповідники старослов'янських текстів з лексикою живих слов'янських мов. Уже в першій своїй праці «Історія чеської мови та літератури» (1792) вчений викладає не лише проблеми, пов'язані із чеською мовою, а й загальні слов'янські проблеми. Дослідник твердо переконаний, що всі слов'янські мови близько споріднені між собою, але разом із тим і вважає, що розбіжності між окремими слов'янськими мовами існували вже з найдавніших часів.Ще в 1792 р. Й.Добровський виділив дві групи слов'янських мов — південно-східну і північно-західну. До першої він відніс російську, старослов'янську, сербську, хорватську, словенську, до другої — чеську, словацьку, лужицьку, польську. Вивчаючи старослов'янське письмо, Й Добровський написав працю, спеціально присвячену глаголиці,— «Глаголиця»(1807).

Є.Копітар

Є́рней Ба́ртол (Варфоломі́й) Копі́тар 1780-1844, Відень) — словенський мовознавець та філолог.Займався лексикографією, реформуванням абетки, укладанням підручників, збиранням фольклору та просвітницькою діяльністю. Його зусиллями 1817 року в люблянському ліцеї було відкрито кафедру словенської мови.Досліджував давньослов'янські пам'ятки, 1836 року видав глаголичну пам'ятку старослов'янської мови XI століття «Glagolita Clozianus», куди увійшли так звані Фрейзінґенські (Мюнхенські) уривки — перший відомий текст слов'янською мовою, написаний латинкою. Е.Копітар доповнив видання короткою граматикою старослов'янської мови та історичним нарисом.Був прихильником ідей слов'янського відродження, тісно співпрацював із основоположниками слов'янської філології Йосефом Добровським та Вуком Караджичем. У своїх працях висунув теорію про карантансько-паннонське (словенське) походження староцерковнослов'янської мови, яку втім відкинула наукова спільнота.

Шафарік Павло Йосеф (13.05.1795, Кобельярово, Словаччина, 1861, Прага)- словацький і чеський славіст, діяч чеського і словацького національно-визвольного руху. Шафарик — перший славіст, що застосував порівняльно-історичний метод до вивчення слов'янських народів. У основних працях («Слов'янські старовини», 1837—1848; «Слов'янська етнографія», 1843) дав історичне обгрунтування слов'янської спільності і показав роль слов'ян в світовій історії. Займався також слов'янськими мовами, міфологією, чеською і словацькою літературою і фольклором, палеографією. У 1818 спільно з Ф. Палацким опублікував трактат «Основи чеського віршування...», у 1826 — «Історію слов'янської мови і літератури по всьому говору».Також у Празі Шафарик створив фундаментальну працю "Слов'янські старожитності"в якій закладені основи вивчення історії слов'ян. Зокрема у цій книзі Шафарик доводив індоєвропейське походження слов'ян та визнавав окремішність української та російської мов. Також, на відміну від більшості сучасних йому чеських учених, визнавав словаків за окремий від чехів народ. Проте виступав за застосування для обох народів єдиної літературної мови.За життя Шафарика були видані два томи "Слов'янських старожитностей". Третій том був підготований до друку і виданий уже після його смерті – у 1865 році.Шафарик брав активну участь у Слов'янському конгресі, що відбувся в 1848 році у Празі. Спочатку він навіть був обраний головою конгресу, але відмовився від цієї посади і на це місце був обраний Палацький. На конгресі Шафарик виголосив знамениту промову, в якій викривав облудність суджень про слов'ян їхніх сусідів (німців, мадярів, італійців), що вважали слов'ян нездатними до повної свободи і до вищого політичного життя.

50.Формування словянської філології як окремої наукової дисципліни

Невід'ємною складовою філології як науки є слов'ян¬ська філологія.

Слов'янська філологія — сукупність гуманітарних наук, які вивча¬ють культурне надбання слов'ян чи окремих слов'янських народів шляхом мовного й стилістичного аналізу писемних текстів.Об'єктом вивчення слов'янської філології є слов'янські мови та написані ними давні тексти різних жанрів і стилів, а відображений у них розвиток матеріаль¬ної й духовної культур слов'ян є її предметом.

Ґрунтуючись на вивченні слов'янських мов, літератур і фольклору, слов'янська філологія є органічним компонен¬том науки про слов'ян — слов'янознавства, або славістики, яка, крім дисциплін, що вивчають писемні тексти як основу духовної культури народу, охо¬плює й ті, що досліджують усі аспекти матеріального й ду¬ховного буття слов'ян: історію, міфологію, релігію, мистец¬тво, виробництво, побут, транспорт тощо.

Слов'янська філологія почала формуватися наприкін¬ці XVIII — на початку XIX ст., хоч її першими представни¬ками вважають авторів слов'янської писемності Костянтина (Кирила) і Мефодія (IX ст.), літописця Нестора (XI—XII ст.) та інших давніх просвітителів і дослідників писемних тек¬стів. Кафедри слов'янської філології як наукові та на¬вчально-методичні центри відповідного профілю створюва¬ли в провідних університетах переважно в середині XIX ст. ..У полі зору слов'янської філології як науки і навчаль¬ної дисципліни перебувають:

1) слов'янські народи й мови: етнокультурна близь¬кість і демографічний склад слов'ян, слов'янські мови, їхні особливості, генетична спорідненість, класифікація, літературні форми й діалекти;

2) праслов'яни й праслов'янська мова: витоки, особли¬вості та періодизація історії праслов'янської мови, найдав¬ніша територія праслов'ян та її розширення, лінгвістичні теорії їхньої прабатьківщини;

3) історія слов'ян та їхні зв'язки із сусідніми народами за даними мови: свідчення про слов'ян у творах античних європейських і східних авторів, значення діалектології, ономастики, етимології, запозиченої лексики для вивчен¬ня історії та міжетнічних і міжмовних зв'язків слов'янсь¬ких народів;

4) відображення матеріальної і духовної культур слов'ян у мові: матеріальна культура слов'ян у період ро¬дового ладу, соціальна структура давньослов'янського сус¬пільства, язичницькі уявлення про природу й навколиш¬ній світ за даними мови;

5) виникнення писемності у слов'ян: передумови вини¬кнення слов'янської писемності, старослов'янська мова, найдавніші слов'янські рукописи;

6) історія та актуальні проблеми слов'янської філоло¬гії: витоки й зародження слов'янської філології, стано¬влення й розвиток східно-, західно-, південнослов'янської та зарубіжної слов'янської філології, міжнародні славі¬стичні форуми й видання.Слов'янська філологія перебуває в тісних зв'язках з іншими науками: філософією — наукою про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення; логікою, що вивчає закони і форми мислення; психологією — наукою про закономірності, розви¬ток і форми психічної діяльності істот; історією, що досліджує закономірний розвиток народів, суспільних утво¬рень і подій; археологією — наукою, яка вивчає давній побут і культуру людства на підставі добутих під час розкопок речових пам'яток; етнографією — нау¬кою про культуру й побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки; д е-мографією, що вивчає склад і рух населення, зако¬номірності його розвитку; соціологією — наукою про суспільство і різні форми історичної зумовленості суспільного буття; антропологією, що вивчає антропологічну природу людини, її раси та ін. Через до¬тичні до мовного тексту аспекти філологія пов'язана та¬кож із семіотикою,анатомією, логопедією, фізикою, гео¬графією, інформатикою та іншими природничими дисци¬плінами.

Слов’янська філологія, як і будь-яка наука, має мето¬дологію, — систему вихідних принципів і спеціальних методів та прийомів дослідження. У філологічній методо¬логії виділяють три рівні: загальнофілософську, загально- наукову і часткову.

1. Загальнофілософська методологія. Її принципи й закони визначають орієнтацію, напрями і підходи до об’єкта наукового дослідження. У філології вона пов’язана з розв’язанням таких загальнофілософських проблем, як взаємовідношення матеріального та ідеального в культурі й мові; взаємозв’язок форми і змісту слів, а також знаків культури, відображених у текстах; єдність і боротьба про¬тилежностей як внутрішнє джерело розвитку мов і куль¬тур; дія закону переходу кількісних змін у якісні й пов’я¬заного з ним закону заперечення (перехід від спільного культурного і діалектного простору до окремих народів і мов, від язичництва до християнства тощо).

2. Загальнонаукова методологія. Вона ґрунтується на двох основних принципах: системності, згідно з якою писемні тексти і мови загалом слід вивчати як системні явища в їхніх зв’язках з іншими явищами дійсності, з ура¬хуванням різних аспектів діяльності, міжмовної і міжкуль- турної взаємодії, та історизму, який передбачає розуміння мови й культури як явищ, що історично розвиваються.

У слов’янській філології використовують такі загальнонаукові методи: а н а ліз— метод дослідження, що полягає у роз¬кладанні мовного цілого (тексту) на його складові з метою пізнання їх сутності; син т ез— метод вивчення об’єкта (тексту) в цілісності, єдності та взаємозв’язку складових частин, що забезпечує узагальнене його розуміння; д е д у кція— метод дослідження, який полягає у виведенні із загальних положень як істинних част-кових нових положень. Різновидом дедукції є гіпотеза як наукове припущення, що випливає із знання загальних істинних положень: і н д у кція-— метод наукового дослідження спосо¬бом логічного умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне.

Загальнонаукові принципи й методи часто зарахову¬ють до загальнофілософської методології.

3. Часткова методологія-Це система застосовуваних у відповідній галузі науки спеціальних методів і прийомів дослідження, зумовлених конкретною специфікою об’єкта або його окремих сторін і складових.

Філологія як сукупність взаємопов’язаних гуманітарних наук не має власних методів дослідження, а послуго¬вується усіма названими методами.

Щодо слов’янської філології, то вона використовує систему часткових методів, поширених у мовознавстві, літературознавстві, соціології, історії, археології та ін. Провідну роль з-поміж них виконують мовознавчі методи. Залежно від аспекту дослідження й мети вивчення об’єкта найчастіше застосовують описовий, порівняльно-історич¬ний, зіставний, соціолінгвістичний метод, метод лінгві¬стичної географії.

Описовий метод є методом планомірного аналізу мовних одиниць, їх інвентаризації та систематиза¬ції, з’ясування особливостей будови і функціонування з урахуванням різних перехідних випадків. Його викори¬стовують при вивченні сучасного стану мов і діалектів, але можуть застосовувати і до інших хронологічних зрізів з позиції синхронії — наукового розгляду мови як об’єкта дослідження на певному часовому зрізі у відриві від процесу мовного розвитку.

.Одним із способів застосування принципу історизму в мовознавстві є орівн яльно-історичний метод — система наукових прийомів визначення гене¬тичних відношень між мовами і відтворення (реконструк¬ції) доісторичного розвитку мов та їх виявлених конкретних ознак звукової спорідненості семантично тотожних чи близьких морфем порівнюваних мов. Порівняльно-історичний метод є основою для здій¬снення етимологічного аналізу слів або морфем, за допомогою якого встановлюють їх походження.,початкове звукове оформлення (праформу) та історію розвитку. Спираючись на фонетичні, морфологічні та. семантичні критерії порівняльно-історичного методу, ети¬мологічний аналіз слів передбачає використання прийому культурно-історичної інтерпретації позначуваних реа¬лій, яка пронизує весь курс слов’янської філології. Пов’язані з порівняльно-історичним методом прийоми та етимологічний аналіз слів ґрунтуються на д і а х р он і ї — науковому підході, що розглядає .мову з ура¬хуванням часових змін окремих компонентів мовної структури або, мови в цілому.

Для вивчення мов і культур у взаємодії між собою використовують зіставний ме т о д — систему наукових прийомів для синхронного порівняльного дослідження двох або кількох мов. Застосовуючи цей метод, виявляють типологічні (подібні) та контрастивні (відмінні, специфічні) ознаки на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному та ін.

За допомогою’ методу лінгвістичної геог р аф і ї вивчають територіальне поширення діалектних та ономастичних явищ певної мови з нанесенняміх умовни¬ми знаками на окрему карту (прийом картографування). Цей метод використовують у межах функціонування одні¬єї, двох або кількох мов, що контактують.

З метою вивчення особливостей народів і мов вдаються до соціолінгвістичного методу — досліджен¬ня соціальних аспектів розвитку мови, її суспільних функ¬цій у синхронії й діахронії, механізмів взаємодії мови й суспільства. За допомогою цього методу у слов’янській філології вивчають проблеми соціальної диференціації мов, взаємозв’язку мови й культури, мови й нації, мовної політики, двомовності тощо.

Отже, вивчення слов’янської філології забезпечує системні знання про слов’ян та їхні мови як інтелекту¬ально-естетичну словесну творчість народу, яка історич¬но розвивалася і була нерозривно пов’язана з культурни¬ми процесами та взаємодією живих і мертвих спорідне¬них мов.

51.О.Х.Востоков-один з основоположників наукової славістики

Востоков Олександр Христофорович (1781-1864, Санкт-Петербург, Росія) — російський філолог, поет, письменник, перекладач, основоположник вітчизняного слов’янознавства, доктор філософії Тюбінгенського університету, член-кореспондент Німецької Академії наук, доктор філології Празького університету, почесний член Московського та Харківського університетів, член Російської академії, академік Петербурзької академії наук.

Наукова діяльність

Олександр Христофорович Востоков розробив основи порівняльно-історичної фонетики i граматики слов’янських мов, наголосив на різниці між слов’янськими мовами давньої та сучасної епохи, визначив хронологічні рамки найважливіших історичних змін у складі слов’янських мов, подав зразки конкретного опису мови і палеографічних особливостей давніх писемних пам’яток,вперше запровадив прийоми порівняльно-історичного методу,відкрив носовий характер звуків,які розначають юс великий і юс малий.

Науковець охарактеризував фонетичне значення зредукованих голосних ь, ъ, зазначив, що г, к, х не можуть сполучатися з голосними переднього ряду, вказав, що короткі прикметники змінювалися за зразком іменників, а повні - виникли на основі приєднання вказівних займенників до коротких форм, визначив носовий характер юсів.

Олександр Христофорович Востоков глибоко проаналізував особливості мови Остромирова євангелія. Це дало можливість співвіднести російську мову з південно- i західнослов’янськими мовами в галузі фонетики, граматики i лексики. Упродовж 1858-1861 років мовознавець видав два томи "Словаря церковнославянского языка". Неабияке значення для розвитку науки про старослов'янську мову мала праця О. Востокова «Описание русских й славянских рукописей Румянцевского музея» (1842), у якій дослідник чітко розмежовує болгарську, сербську, російську (північну і південну) редакції (ізводи), що сприяло відмежуванню власне старослов'янської мови від її подальших видозмін, зокрема від сєредньоболгарської мови. Вчений брав участь у складанні «Словаря церковнославянского й русского языка» (1847), виданого Російською..Академією.

Значну увагу він приділив вивченню орфографічних особливостей писемних пам’яток. На основі ознак, які спостерігалися в пам’ятках, науковець поділяє давні кириличні тексти на чотири групи: старослов’янську, болгарську (пізню), сербську і російську.

55. слов’янське мовознавство у Західній Європі

У першій половині XX — на початку XXI ст. слов’янсь¬ка філологія значно розширила свою географію. Вона тра¬диційно розвивається в містах колишніх імперій (напри¬клад, у Відні), не втрачає актуальності в тих країнах, де слов’яни є автохтонами (наприклад, у Німеччині) або ком¬пактно проживають на землях інших народів (переважно в пострадянських країнах), зміцнює свої позиції в місцях емі¬грації слов’янських народів (СПІА, Канада, Франція, Італія та ін.), викликає інтерес у нових економічних і політичних партнерів слов’янських країн (членів ЄС, Японії тощо).

Історичне проживання на сучасних німецьких землях серболужичан і нащадків полаб’ян, а потім демократизація в об’єднаній Німеччині спричинилися до того, що тут сформу¬валося кілька центрів слов’янської філології і діяло багато славістів. Провідним німецьким славістом першої полови¬ни — середини XX ст. був мовознавець Макс Фасмер (Ще до Першої світової війни він викладав у кількох університетах Росії і вивчав слов’яно-грецькі між¬мовні зв’язки. У міжвоєнний період учений працював у Німеччині. За редакцією М. Фасмера виходив аналогічний часопис німецькою мовою «Часопис із слов’янської філо¬логії», в якому друкували найрізноманітніші статті порів-няльно-історичного, типологічного та описового характе¬ру, пов’язані зі слов’янською проблематикою. Особливе місце у його працях займали питання походження лексики слов’янських мов, історії розселення слов’янських, ірансь¬ких, балтійських та фінно-угорських народів у Центральній і Східній Європі. Досліджуючи їх, учений дійшов висновку про середньонаддніпрянську прабатьківщину слов’ян. Не¬зважаючи на фашистську владу і перебування в стані війни Німеччини з іншими країнами, насамперед слов’янськими, філолог не припиняв займатися питаннями славістики, працював над збиранням матеріалів і підготовкою до видання етимологічного словника російської мови. Під час воєнних бомбардувань більшу частину цих матеріалів було знищено, і вченому довелося їх відновлювати в повоєнний період.

У повоєнні роки основні зусилля німецького мовознав¬ця були пов’язані з підготовкою і виданням кількох фун¬даментальних словників російської мови: «Етимологічний словник російської мови» в 4-х т.,

кої етимології та граматики, слов’яно-балтійських міжмов¬них і культурних зв’язків та ін.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. в об’єднаній Німеччині продуктивно діють старі славістичні центри, серед яких особливо помітними є університети в Берліні, Мюнхені.Після завершення Першої світової війни значно ослабли позиції Австрії в різних сферах суспільної діяльно¬сті, в т. ч. і в славістиці. Однак закладені Ф. Міклошичем та В. Ягичем традиції слов’янської філології у Відні й досі підтримують в столиці та інших містах Австрії (Граці, Клагенфурті, Інсбруці). У Віденському університеті читав лекції зі слов’янських мов і досліджував проблеми слов’янської філології один з лідерів Празького лінгвістич¬ного гуртка М. Трубецькой. Тут учений підготував старо¬слов’янську граматику, у якій докладно проаналізував фонетичну й граматичну системи старослов’янської мови.

Високий рівень розвитку слов’янської філології впро¬довж XX ст. зберігався іу Франції. У міжвоєнний період заявив про себе французький славіст Анре Вайян (1890—1977), видавши разом з А. Мейє сербохорватську граматику. А. Вайян досліджував також пам’ятки старо¬слов’янської писемності, частину з яких у копіях XIII— XIV ст. видав. Протягом майже трьох десятиліть після Другої світової війни вчений працював над підготовкою і виданням багатотомної порівняльної граматики слов’янсь¬ких мов, основу якої становить розгляд морфологічних осо¬бливостей слов’янських мов. У світ вийшло п’ять томів цієї капітальної праці у семи книгах. Славістичні проблеми досліджували іу Великій Британії. Закладені В.-Р. Морфіллом основи слов’янської філології в Оксфордському університеті в повоєнні роки розвивав переважно на російськомовному матеріалі Б. Унбегаун. Різні аспекти слов’янських мов і міжмовних зв’язків досліджували Г. Лімінг, Дж. Стоун, А. Мак-Міллін, С. Акінер, Дж.-Дж. Корбет та ін.

У повоєнні роки відбулося значне пожвавлення славі¬стичних студій і зміцнення відповідних центрів у Румунії та Угорщині. У першій половині — середині XX ст. значну роль у становленні угорської славі¬стики відіграли Янош Мелих (1878—1963) та Іштван Кнежа (1898—1965), які досліджували здебільшого слов’яно-мадярські міжмовні зв’язки. Зокрема, І. Кнежа є автором монографічного дослідження слов’янських еле¬ментів в угорській мові, вивчав міжмовну взаємодію в топонімії Угорщини, мову словацьких переселенців, а також проблеми, пов’язані зі створенням слов’янської писемності Кирилом і Мефодієм.

Інтерес до славістики виявляють в інших європейсь¬ких країнах. Дослідження слов’янських мов і літератур (особливо проблем старослов’янської мови і слов’яно-ві- зантійських стосунків) традиційно здійснюють у Греції, Бельгії, Іспанії, Голландії. Зокрема, компаративісту і сла¬вісту Ніколаасу Ван-Вейку (1880—1941) належать книги «Історія старослов’янської мови», «Слов’янські мови: від єдності до множинності», численні праці зі слов’янської та балтійської акцентології, фонетики й граматики пра-слов’янської, слов’янських і балтійських мов тощо. Інте¬рес до сучасних слов’янських мов і літератур значно зріс після Другої світової війни, розпаду соціалістичної систе¬ми і входження більшості слов’янських країн до загально¬європейських структур та організацій. В В останні десятиліття слов’янська філологія пошири¬лася за межі Європи. Наприклад, у С Ш А емігрувало багато слов’янських філологів, створивши славістичні центри. Серед них представник Празької лінгвістичної школи Роман Якобсон (1896—1982). Він був серед органі¬заторів Московського, Празького й Нью-Йоркського лін¬гвістичних гуртків. Як один із засновників структураліз¬му він увійшов в історію насамперед загального мовознав¬ства, але вагомими є і його здобутки в галузі слов’янської філології та русистики. Р. Якобсон — автор кількох етимо¬логічних досліджень слов’янської лексики, праць з фоно¬логії та граматичної системи слов’янських мов, типологіч¬ного зіставлення споріднених мов.

56.Підсумки розвитку славістики у 19 ст

Бурхливий розвиток людської цивілізації спричинив¬ся до демократизації сучасних суспільств, високого куль¬турного та інтелектуального їх рівня. У цьому складному процесі гідне місце завжди займали слов’янські народи, значення яких у культурно-історичному розвитку Європи і світу різко зросло у 19- 20 ст.Це зумовило значне загострення інтересу до культур і мов слов’ян, розгортання славістичних досліджень як усереди¬ні слов’янських країн, так і за їх межами в усьому світі. Увагу дослідників привертають питання розвитку окре¬мих слов’янських народів, культур і мов, загально¬слов’янські, міжслов’янські та слов’яно-чужорідні акту¬альні проблеми. Історія слов’янської філології свідчить, що найскладніші її наукові завдання й найширша пробле¬матика знаходять розв’язання завдяки спільним зусиллям фахівців з різних галузей гуманітарних наук, які вироби¬ли методологію ефективного дослідження писемних тек¬стів як квінтесенції культурного розвитку слов’ян. Про¬відне місце в цьому процесі належить мовознавству з його описовим, історико-порівняльним, порівняльно-зіставним, лінгвогеографічним, соціолінгвістичним та іншими методами й прийомами, які в поєднанні з літературознав¬чими, історичними, археологічними, етнографічними та іншими свідченнями формують системні знання про мину¬ле й сучасне слов’янських мов і культур.

У 19 ст славістика досягла таких позитивних наслідків:сформувалося більшість словянських літературних мов,для яких були створені граматичні описи та перекладні словники;було зроблено значні успіхи у вивченні старословянської мови та початку вивчення словянських діалектів

1929 р у Празі відбувся 1 міжнародний зїзд славістів,на якому було прийнято рішення кожних 5 р проводити зїзд.1946 р у КНУ було відновлено кафедру славістики(Булаховський).1934 р у Варшаві відбувся 2 зїзд славістів1955 р за ініціативи О.Беліча у Белграді відбулася міжнародна славістична нарада,на якій було прийнято важливі рішення,одним з яких було рішення 1958р провести наступний 4 зїзд славістів у Москві.На нараді також розглядалося питання про Балто-словянську мовну етнічну єдність,також було обрано новий склад міжнародного комітету славістів.1983 р відбувся 9 зїзд славістів у Києві.Ознакою нового часу в славістиці стала консолідація діяльності вчених різ¬них країн, що знайшло вияв у регулярному проведенні славістичних наукових форумів і випусках національних та міжнародних часописів, чільне місце з-поміж яких зай¬мають філологічні видання.

57. Діяльність Ватрослава Ягича

Ватрослав Ягич ( 1838-1923) — хорватський лінгвіст, палеограф і археограф, літературознавець, історик,філолог-славіст.Професор Новоросійського (1872—1874), Берлінського (1874—1880), Петербурзького (1880—1886) та Віденського (1886—1908) університетів.Наукова діяльність:

Багато зробив для організаційного розвитку науки: став засновником першого міжнародного славістичного журналу («Архів слов'янської філології»); виступив ініціатором видання, був редактором «Енциклопедії слов'янської філології».Автор близько 700 досліджень з різних галузей слов'янознавства. Опублікував багато пам'яток слов'янської писемности (Зографське, Маріїнське, Добрилово Євангелія, Болонський Псалтир та ін.).

Автор праць з палеографії, старослов'янської мови, її історії («Чотири критико-палеографічні статті»; «Питання про руни у слов'ян»; «Глаголичне письмо»; «Історія виникнення церковнослов'янської мови»; історії науки і культури слов'ян («Історія слов'янської філології»800ст-1 міжнародний славістичний журнал,1875; «Джерела до історії слов'янської філології», «Історія сербо-хорватської літератури»), дослідження про Ю.Крижанича, ін. Для вивчення історії слов'янських народів особливе значення мають дослідження В.Яґіча про діяльність просвітителів Кирила та Мефодія, публікація окремих важливих правових пам'яток (Поліцький статут, Вінодольський закон та ін.) з коментарями.

Українознавчі дослідження

Досліджував давньоукраїнські пам'ятки, яким присвятив низку праць — «Галицьке Євангеліє 1144», «Іван Ужевич — граматик 17 ст.» та ін. Значну увагу приділяв вивченню української мови і літератури (використовував опрацьовані матеріали, зокрема, граматики Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького у своїх працях), фольклору, народної поезії.Відомий поет і драматург Іван Франко був його учнем.

61.Справа славістів

"Справа славістів" (Справа "Російської національної партії") - кримінальна справа за звинуваченням у контрреволюційній діяльності проти великого числа представників інтелігенції (в основному з Москви і Ленінграда) в 1933 - 1934 роках.

Арешти почалися ще в 1933, але справа фабрикувалася поступово, "Російська національна партія" починає фігурувати в ньому тільки в лютому 1934. Ключова роль у "розслідуванні" належала Г. С. Люшкову.

Під слідством перебували в основному філологи і мистецтвознавці з Інституту слов'янознавства, Російського музею і Ермітажу і вчені-природознавці. Решта фігурантів справи, на думку істориків, були залучені "для масовості". Серед заарештованих були члени-кореспонденти АН СРСР Н. Н. Дурново (до того часу виключений з Білоруської АН), Г. А. Ільїнський, А. М. Селищев, інші видатні вчені ( В. В. Виноградов, Г. А. Разуваєв, Г. А. Бонч-Осмоловський), письменник В. С. Трубецькой, секретар Інституту слов'янознавства В. Н. Корабльов. Крім того, збиралися доноси на В. І. Вернадського, М. С. Грушевського, Н. Д. Зелінського, Н. С. Курнакова, Д. Н. Ушакова, Д. П. Святополк-Мирського, Н. К. Гудзія, М. В. Щепкіну, емігранта В. Н. Іпатьєва.

Слухання справи відбулося навесні 1934, всього було засуджено понад сімдесяти чоловік. Зокрема, Лічков, Разуваєв, Р. Фасмер отримали по десять років таборів, Корабльов - десять років заслання, Дурново і Ільїнський - дев'ять років таборів, Селищев і В. Трубецкой - п'ять, Бонч-Осмоловський - три.

Долі учасників справи склалися по-різному. Лічков після численних клопотань Вернадського був звільнений достроково. Дурново, Трубецького та Іллінського розстріляли на черговому витку репресій. Виноградів отримав Сталінську премію. Люшков втік до Японії. Інститут слов'янознавства знову відкрився вже після війни.

Тим не менш, славістика в Росії не була знищена. В кінці 1930-х років стався її новий підйом в Москві і Ленінграді. Доноси, зібрані на знаменитих учених в рамках справи, в основному залишилися незатребуваними. Влада почала шукати нові шляхи взаємодії з інтелектуальною елітою.

Реабілітовані засуджені за "Справу славістів" були з 1956 по 1990 роки.

64.Славістика у Київському університеті. Одним із осередків, де розвивалося слов’янознавство, був Київський університет св. Володимира (у Російській імперії основними центрами славістичних досліджень традиційно були університети). Відкриття кафедри історії та літератур слов’янських наріч у Київському університеті св. Володимира передбачалося і регламентувалося тимчасовим чотирирічним статутом університету, який прийняли 15 липня 1842 року. Фактично викладання почалося в другому півріччі 1846–1847 навчального року, коли курс чеської мови прочитав ад’юнкт К. Ф.Страшкевич. До 1917року кафедру посідали тільки три професори – з 1847 до 1875 – випускник Головного педагогічного інституту в Петербурзі В. Я. Яроцький (професор із 1856 року); з 1875 до 1881 – професор О. О. Котляревський; а з 1882 до 1917 (з перервою впродовж 1912–1913 років) – професор Т. Д. Флоринський. Т. Д. Флоринський, довголітній глава славістики в Університеті св. Володимира, не був генератором ідей, творцем нових наукових напрямів, але, безперечно, був прекрасно підготовленим славістом із широким колом філологічних та історичних інтересів, добре обізнаним зі станом справ у цій галузі наукових знань. Він був автором багатьох лінгвістичних та історичних праць, систематично публікував критико-бібліографічні огляди найновішої літератури зі слов’янознавства в київських «Университетских известиях» та «Записках Историкофилологического факультета С.-Петербургского университета», його «Лекции по славянскому языкознанию» тривалий час використовували як посібник у різних університетах. Т. Флоринський читав курси з історії, етнографії слов’янських народів, викладав мовознавчі дисципліни, даючи студентам глибокі знання. У результаті боротьби за персональний розподіл кафедр на відділі точних наук «отаборилася російська професура», а гуманітарний відділ перейшов до рук українських професорів. 26 квітня 1922 року було обрано на кафедри гуманітарного відділу М. С. Грушевського (кафедра історії України), С. О. Єфремова (кафедра історії українського письменства – нова доба), Є. К. Тимченка (кафедра історії української мови), М. П. Василенка (кафедра історії слов’ян), М. К. Грунського (кафедра історії російської мови), М. Я. Калиновича (кафедра порівняльного мовознавства), а також М. Л. Туницького, який посів кафедру слов’янської філології.Згідно зі списком особового складу історико-філологічного факультету на перше січня 1918 року на кафедрі слов’янської філології було два професори – Тимофій Флоринський, заслужений позаштатний ординарний професор, доктор слов’янської філології та Олександр Лук’яненко, в. о. екстраординарного професора, магістр слов’янської філології; приват-доценти – Степович Андроник Іоаникійович, кандидат; Яворський Юліан Андрійович, доктор філософії; Рихлік Євген Антонович, магістрант. При кафедрі проходив підготовку до професорського звання Михайло Опанасович Драй-Хмара. Їхні долі, як і долі ще кількох учених, що працювали на кафедрі протягом кількох наступних років, складалися по-різному – переважна більшість їх зазнали репресій і припинили наукову роботу. Ті, хто продовжував викладати і займатися славістичними дослідженнями, з різних причин з Києва виїхали.О. М. Лук’яненко, який закінчив Київський університет 1903 року з двома золотими медалями та дипломом 1-го ступеня , був залишений для підготовки до професорського звання, з 1907 року – приват-доцент. Стажувався в Австрії та кількох слов’янських країнах, володів практично всіма слов’янськими мовами, його магістерська дисертація була відзначена 1913 року премією ім. О. О. Котляревського Російської академії наук. Працюючи професором у Київському університеті, О. М. Лук’яненко досліджував дуже широке коло славістичних проблем. У 1920 році О. М. Лук’яненко брав участь у роботі ініціативної групи, що займалася створенням філії Київського університету в Криму, і переїхав до Криму. Можна припустити, що саме від’їзд із Києва врятував О. М. Лук’яненка від репресій, які знищили його колег. Цікавою постаттю серед викладачів кафедри був Юліан Андрійович Яворський (1873–1937). Навчався у Львівському, Ві-денському, Чернівецькому університетах. Під керівництвом Г. Ягича підготував дисертацію і 1903 року здобув ступінь доктора філософії відділення слов’янської філології. З 1904 року жив у Києві, займався науковою роботою. У 1915 році Київський університет св. Володимира на визнання наукових заслуг обрав Ю. Яворського приват-доцентом кафедри слов’янознавства. 1920 року вчений із сім’єю емігрував до Чехословаччини, активно працював, друкувався в чехословацьких та закарпатських виданнях. Коли Закарпаття 1919 року увійшло до складу Чехословаччини, за підтримки уряду Республіки тут розгорнулися широкі наукові дослідження історії, етнографії, культури краю. Активну участь у цих дослідженнях брали відомі вчені-емігранти, серед яких був і Ю. Яворський (історії слов’янської писемності на Закарпатті була присвячена і його доповідь на Першому з’їзді славістів у Празі 1929 року). У 1918 році після закінчення підготовки до професорського звання повернувся з Петербурга до Києва професорський стипендіат М. О. Драй-Хмара. Слов’янознавча діяльність цього блискуче обдарованого, європейськи освіченого вченого-поліглота (знав 19 мов) і поета певною мірою залишається в тіні його поетичних та літературознавчих праць Після закінчення університету в 1915 році М. Драй-Хмару було залишено для підготовки до професорського звання. У роки Першої світової війни Київський університет було евакуйовано до Саратова. М. Драй-Хмару було відряджено до Петербурзького університету. Його підготовка до професорського звання здійснювалася під керівництвом визначних славістів О. О. Шахматова, П. О. Лаврова, І. О. Бодуена де Куртене.Після повернення до Києва М. Драй-Хмара працював в установах ВУАН, керував семінарами слов’янських мов та літератур, секцією слов’янського мовознавства. Опублікував праці, присвячені історії слов’янських літератур. У лютому 1933 року М. Драй-Хмару було заарештовано вперше. Через три місяці його випустили, але не поновили на роботі ні в Інституті мовознавства при ВУАН, ні в Польському 10 педагогічному інституті, ні в Інституті лінгвістичної освіти, його позбавили членства в Спілці наукових співробітників. Твори М. Драй-Хмари були вилучені з бібліотек, йому заборонили друкуватися. Удруге заарештований 5 вересня 1935 року, звинувачений в участі в «Націоналістично-терористичній ор-ганізації Миколи Зерова». У ході слідства М. Драй-Хмара від-кидав усі звинувачення і винним себе не визнав, зізнань не підписав. Помер у таборі на Колимі 1939 року. З 1919 року почав викладати в Київському університеті Володимир Петрович Петрусь З 1919 року викладав у Київському університеті. Був обраний професором слов’янських мов (1920–1921); у 1922–1929 роках був деканом історико-філологічного факультету. 26 вересня 1929 року В. П. Петруся було заарештовано і за участь у діяльності «контрреволюційної націоналістичної організації» 18 лютого 1930 року засуджено до трьох років таборів. На арешт В. П. Петруся відгукнувся М. Драй-Хмара. 22 грудня 1929 року він опублікував у харківській газеті «Пролетарська правда» статтю «Проблеми сучасної славістики». Ця стаття була власне відгуком на статтю Р. Якобсона » і стосувалася пере-дусім обговорення актуальних завдань славістики. Нагадаємо, що того року відбувся 1-ий Міжнародний з’їзд славістів у Празі. У його роботі брали участь і українські славісти – О. Курило, В. Ганцов, П. Бузук. Усі вони незабаром були репресова-ні. У статті М. Драй-Хмара підкреслював «байдуже ставлення до слов’янознавства як наших керівних кіл, так і широких Проте вже в жовтні 1933 року з формулюванням «участь у контррево-люційній організації» його було звільнено з роботи Після численних реорганізацій Київський університет у 1933 році відновив свою діяльність. Про відкриття кафедри славістики в ньому не йшлося. Слов’янознавство в Радянському Союзі в цей час було проголошене наукою «фашистською». Порівняльно-історичний метод, що переважно застосовував-ся в дослідженнях, не відповідав постулатам «нового вчення про мову». У 1934 році відбувся процес у справі так званої «Російської національної партії» («Справа славістів»), фігурантами якого були В. М. Перетц та М. Л. Туницький. Українські славісти, що залишалися в Україні, на цей час уже були знищені. Започаткована традиція української славістичної школи була брутально перервана. І коли після закінчення Другої вітової війни академік Л. А. Булаховський відновив кафедру слов’янської філології в Київському університеті, жоден її колишніх викладачів чи випускників там не працював.