4.2. Фактори, рівні, етапи й агенти соціалізації людини.

Механізми взаємодії особистості і суспільства містять дві групи чинників: 1) механізми соціалізації особистості (соціальна адаптація, соціальна індивідуалізація та соціальний контроль); 2) механізми саморозвитку особистості (індивідуальна цілеспрямованість, міжособистісне спілкування, різноманітні способи зв'язку індивіда із суспільством).

Соціалізація - це процес засвоєння соціальних ролей і культурних норм протягом життя. Кожна соціальна роль включає безліч культурних норм, правил і стереотипів поведінки (права, обов'язки, відносини) - вона пов'язана з іншими ролями, тому все це повинно бути засвоєним. Тому до соціалізації, правомірним є застосування терміну «засвоєння», а не «навчання», бо «засвоєння» - ширше за змістом і містить у собі навчання як одну з частин.

Поняття «соціалізація» пояснює те, яким чином людина з істоти біологічної перетворюється на істоту соціальну. Розвиток людини не можна зрозуміти відокремлено від родини, соціальної групи і культури, до яких вона належить. З перших годин життя людини починається процес її соціалізації, в основі якого містяться зв'язки між індивідуумами й засвоєння соціальних навичок. Прийнято виділяти первинну соціалізацію, що охоплює період дитинства, і вторинну соціалізацію, що займає більш тривалий час і включає зрілий і похилий вік.

Процес соціалізації ніколи не завершується. Найбільш інтенсивно соціалізація здійснюється у дитинстві та юнацтві, але розвиток особистості продовжується й у середньому і літньому віці. Доктор Орвиль Г.Брим (1966) стверджував, що існують наступні розходження між соціалізацією дітей і дорослих:

1. Соціалізація дорослих реалізується переважно через зміну їхньої зовнішньої поведінки, у той час як дитяча соціалізація корегує базові ціннісні орієнтації.

2. Дорослі можуть оцінювати норми; діти здатні тільки засвоювати них.

3. Соціалізація дорослих часто припускає розуміння того, що між чорним і білим існує безліч «відтінків сірого кольору».

Соціалізація у дитинстві будується на повному підкоренні дорослим у виконанні визначених правил. Л дорослі змушені

72

5.3. Основні категорії соціології культури, форми і функції.

У різноманітті сутнісних проявів культури, як форми або типу розвитку суспільства, можна ниділи їй загальні компоненти, показники, у яких відображається її зміст. Тому соціологія культури має свою розгалужену систему ПОНЯТЬ і категорій. До таких основних складових компонентів культури (елементів) зазвичай відносять мову, цінності, вірування, норми.

Мова - це понятійний, знаково-символічний елемент культури, система комунікації, яка здійснюється за допомогою звуків та символів, значення яких умовні, але мають визначену структуру. Н. Смелзер відводить мові особливе значення у системі культури, адже усі елементи культури можуть бути висловлені у мові. Мова - явище соціальне, нею неможливо оволодіти поза соціальною взаємодією, без спілкування з іншими людьми. Мова бере участь у процесі надбання та організації досвіду людей, вона виробляє загальноприйняті значення. Мова має здатність як об'єднувати, згуртовувати людей (суспільство, соціальні спільноти), сприяти формуванню почуття групової єдності, групової ідентичності, так і розділяти їх. Мова є найважливішим засобом комунікації (спілкування), а також зберігання і передачі (трансляції) інформації з покоління у покоління.

Одним з найважливіших елементів культури є цінності -переконання, які соціально схвалюються та поділяються більшістю суспільства (групи) відносно цілей, яких людина повинна прагнути досягнути, та основних засобів їх досягнення.

Цінність - це властивість суспільного предмету задовольняти визначені потреби суспільного суб'єкту (людини, групи людей, суспільства); категорія, за допомогою якої характеризують соціально-історичне значення для суспільства та особистісний сенс для людини визначених явищ дійсності. У соціології дуже часто використовується категорія "соціальна цінність", тобто компонент соціальної системи, який наділяється особливим значенням у індивідуальній або суспільній свідомості. За своєю сутністю це суб'єктивний символ, який має для кожної людини різне значення. Тобто цінність для кожної людини є різною, але це не означає, що у суспільства або соціальної групи

80

не може бути спільних цінностей, які вони висувають, стверджують і захищають.

Цінності - це загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких людина повинна прагнути, з яких складаються основні моральні принципи.

Розрізняють наступні види цінностей:

- термінальні цінності (цінності цілі, мети);

- інструментальні (цінності засобів).

Світ цінностей може виступати як у вигляді уявлень, переконань, думок, які стихійно склалися, так і у вигляді суворої, логічно обґрунтованої, аргументованої доктрини - у вигляді ідеології (від грецького idea - ідея, уявлення та logos — вчення).

У соціологічній інтерпретації ідеологія виступає у вигляді системи поглядів, ідей, які виражають конкретні інтереси великих суспільних груп: народів, класів, спільнот, соціальних рухів. Вона може розглядатися у якості осередку класового соціального інтересу, на відмінність від об'єктивного наукового відображення соціальної реальності. Разом з тим ідеологія, яка спирається на об'єктивне соціальне знання, стає науковою.

Таблиця 5.3. Типологія цінностей

№ п/н	Цінності	Характеристика цінностей
1	Сенсожиттєві	- уявлення про добро і зло, щастя, мету і сенс життя (наприклад калокогатія у стародавніх греків як єдність добра і краси)
2	Вітальні	- це цінності життя, здоров'я, особистої безпеки, добробуту, сім'ї, цінності освіти, кваліфікації, правопорядку і т. ін. (від лат. vitalis - життєвий)
3	Суспільного визнання та покликання	- любов до праці, соціальне становище, служіння громаді, людям, суспільству
4	Міжособистого спілкування	чесність, безкорисливість, доброзичливість, людяність
5	Демократичні	права людини, назагал, свобода совісті, переконань, вірування, свобода політичного вибору, національний суверенітет
6	Партикулярні	- прив'язаність до малої батьківщини, сім'ї, віра в Бога, прагнення до Абсолюту.

81

Суттєвим компонентом кульлури виступають соціальні норми. Категорія «норма» у широкому значенні цього слова позначає правило або керівний шочаток. Соціальні норми -правила поведінки, зразки, стандарти діяльності, дотримання яких очікується від кожного члена (будь-якої соціальної групи або спільноти і яке підтримується за допомогою санкцій.

Розрізняють наступні види норм:

- формалізовані правила (все те, що офіційно зафіксовано;

- правила моралі (пов'язані з уявленнями людей);

- зразки поведінки (етикет, мода).

Соціокультурні норми є дохідними від цінностей і ґрунтуються на них.

Соціокультурні норми виникли у процесі історичного розвитку суспільства як результат вираження практичних потреб його членів на конкретному історичному етапі, для упорядкування суспільних відносин на різних рівнях соціального життя. Історично і логічно норми пов'язані з оцінкою та цінностями.

Суспільство не залишається незмінним, тому частина норм може поступово втрачати своє значення для життєдіяльності людей. Вони або перестають діяти,, або змінюються. Інші норми залишаються суспільно значимими, стабільними протягом десятиліть і навіть більших періодів часу. Можуть з'являтися і зовсім нові норми.

Існуючі у суспільстві норми можливо класифікувати за різними критеріями, зокрема, за сферами діяльності (політичні, економічні і т.п.), і що особливо важливо, за змістом (звичаї, моральні та правові норми).

Звичаї - це успадковані стереотипні засоби поведінки, які відтворюються у визначених спільнотах або соціальних групах, є звичкою для їх членів. У будь-якому суспільстві нараховуються сотні та тисячі загальновизнаних зразків поведінки. Якщо звичаї переходять із покоління в покоління, вони перетворюються на традицію. Традиція (від лаг. traditio - передавати) - механізми відтворення та иереданаппя іншим поколінням визначених культурних норм, цінностей, засобів поведінки, які люди приймають у силу їх КОЛИШНЬОЇ ДОЦІЛЬНОСТІ та корисності.

н.'

Моральні норми - система поглядів щодо правильної та неправильної поведінки, засновані на прийнятих у суспільстві уявленнях про добро та зло, про належне або недозволене.

Формою соціально санкціонованої упорядкованої символічної поведінки є ритуал. Ритуал (від лат ritualis -обрядовий) - це сукупність встановлених звичаєм дій, яке включає і мовну поведінку; у символічній, упорядкованій формі відтворюють зв'язок індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому з найбільш значимими для них соціальними явищами: цінностями, інститутами, історичними подіями, людьми, природними об'єктами і таке інше, (наприклад, поховальний ритуал, або ритуал підняття прапору).

Усі звичаї, які існують у суспільстві, можна поділити на дві групи: по-перше, ті зразки поведінки, яким рекомендується слідувати у відповідності до правил етикету і ввічливості, по-друге, ті зразки поведінки, яким треба слідувати у взаємодіях з іншими людьми, бо вони торкаються життєво важливих інтересів членів суспільства, гарантують безпеку і соціальний порядок, саме існування соціальної спільноти як цілісності.

Особливою форою моралі є табу - абсолютна заборона, яка накладається на якесь слово, предмет, дію. Табу було широко вживаним у традиційних, простих суспільствах, але й у сучасних суспільствах вони також існують (наприклад, на канібалізм, інцест).

Визначені взаємопов'язані системи звичаїв і моральних норм можуть слугувати для регулювання процесів задоволення найбільш значимих потреб суспільства (наприклад, у відтворенні членів суспільства, яку потребу й виконує сім'я (родина)). Такі системи звичаїв і моральних норм називають інституційними. їх важливість полягає у тому, що вони свідомо розробляють та встановлюють формальний або неформальний кодекс слідування їм, а також виникає коло осіб, у якому кожна людина відіграє визначену роль у підтримці та захисті цих норм.

Важливим елементом культури, які регулюють поведінку людей, є правові норми. Правова норма - це стандартизована норма поведінки, формально схвалена суспільством, яка виступає у вигляді законів, постанов, розпоряджень та інших

83

актів, що приймаються юридично уповноваженими державними органами.

Правові норми - це формалізовані моральні норми, які вимагають беззаперечного виконання. Виконання норм, які встановлені законами, забезпечується спеціально створеними для цього інститутами (такими, наприклад, як міліція, суд, прокуратура та інші). У сучасному суспільстві закон стає найважливішим засобом регулювання багатьох видів поведінки в усіх сферах життя людини.

У кожному суспільстві існує визнана більшістю його членів сукупність культурних зразків, які є специфічними, неповторними, характерними тільки для цього суспільства, та які реалізуються масово їх життєдіяльністю.

Окрім визначених нами елементів культури, варто подати, «вертикальний аналіз» соціокультурного середовища, звертаючи увагу насамперед на певні форми культури. Здійснення такого аналізу дає змогу виділити у внутрішній структурі культури такі її основні форми: загальнолюдська культура, суперкультура, субкультура, контркультура, девіантна культура, особистісна культура, культурний релятивізм, етноцентризм, народна культура, елітарна культура, масова культура (характеристики подані у таблиці 5.3).

Можливо виокремити наступні функції культури:

1. Комунікативна - вона пов'язана з накопиченням і трансляцією соціального досвіду (у тому числі між поколіннями). Також пов'язана з передаванням повідомлень під час спільної діяльності. Існування такої функції дає можливість визначити культуру як особливий засіб спадковості соціальної інформації.

2. Регулятивна - пов'язана із створенням орієнтирів людських дій і системою контролю за цими діями.

3. Інтегрувальна - пов'язана із створенням системи значень, ціннісних норм, як найважливішою умовою стабільності соціальних систем.

Вказані функції культури дозволяють визначити культуру як механізм ціннісно-нормативної інтеграції соціальних систем.

81

5.4. Соціологія релігії

Релігія - форма суспільної свідомості, специфічний світогляд, концептуальне бачення світу, спосіб його пізнання -входить у орбіту філософії.

Існують два основних підходи до вивчення релігії: богословський та науково-філософський.

Богословський підхід - розглядає релігії «із середини» - як зустрічі і постійне переживання людиною присутності Бога в житті людей і навколишньому світі. Таке відчуття, на думку прихильників богословського підходу, дається людині через безпосереднє «бачення» Бога, виконання тієї ж внутрішньої вірогідності, як і відчуття людиною власного «Я». Богословський підхід обов'язково конфесійний, тобто існує богослов'я православне, католицьке, мусульманське та інші.

Науково-філософський підхід - вивчення релігії «ззовні», складової частини людської культури в її зв'язку й взаємодії з іншими компонентами культури.

Соціологічний підхід до релігії з погляду науки - це розгляд її як соціального явища, як важливого структурного компонента суспільства і різних соціальних проявів у взаємодії з усіма іншими соціальними явищами. Соціологія досліджує ставлення різних соціальних і національних спільнот до релігійного світогляду, шляхи виникнення релігії, функції релігії у суспільстві, особливості релігійних уявлень про світ і людину, специфічні риси релігійної етики й моралі, історичні форми релігії та інше. Вважається, що наукове знання про релігію за своєю сутністю є об'єктивним (ні релігійним, а ні антирелігійним).

Як галузь гуманітарного знання, а також предмет викладання соціологія релігії виникає разом з іншими гуманітарними дисциплінами у другій половині XIX ст. на межі філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства і має споїм завданням неупереджене дослідження релігій світу.

За своєю внутрішньою структурою соціологія релігії є полідисципліпарпим утворенням, яке поєднує наступні основні розділи (див. таблицю 5.5.);

86

Таблиця 5.5. Структура соціології релігії.

№ п/н	Назва розділу	Стисла характеристика
1	Історія релігії	- базовий розділ релігієзнавства, що займається вивченням виникнення релігійних уявлень, основних етапів, закономірностей еволюції релігії й основних релігійних явищ в історії людства.
2	Філософія релігії	- вивчає основні релігійно-філософські ідеї (першопричина існування світу, безсмертя людської душі, співвідношення душі і тіла) у їхньому історичному розвитку, дає тлумачення релігії за допомогою філософських понять і символів.
3	Психологія релігії	- досліджує психологічну підставу й джерела релігійного феномену, суспільну, групову, індивідуальну релігійну свідомість (релігійний досвід, почуття, настрій, традиції, потреби та ін.) у всьому різноманітті його проявів; значення психологічного фактору у функціонуванні релігії.
4	Географія релігії	- збирає і узагальнює інформацію про територіальну організацію світових і регіональних релігій, як в історичному плані, так і в сучасному вигляді.

5.6. Релігія як соціально-історичне і духовне явище

Слово «релігія» походить від латин. religio - благочестя, святиня, предмет культу.

Поняття «релігія» позначає віру, особливий погляд на світ, сукупність обрядово-культових дій, а також об'єднання віруючих людей у певну організацію, що випливають із переконання в існування того або іншого різновиду надприродного.

Як видно з визначення, релігія містить у собі чотири основні частини: віру, віровчення, культ і організацію.

87

Основу релігії, без якої вона неможлива, складає віра -особливий психічний стан повного визнання й прийняття будь-якого твердження або установки без достатніх обґрунтувань.

Головними особливостями віри є :

1) гранична індивідуалізованість, тому що будь-яка релігія має на увазі наявність певної організаційної структури, що виконує роль посередника між Богом і людиною;

2) особисте відношення до предмету віри (у вигляді будь-якого надприродного), оскільки віруючий, як правило, підсвідомо оцінює його позитивно, вважає відповідним тій системі норм і цінностей, які він поділяє;

3) емоційно-почуттєвий характер.

Якщо феномен віри розглядати суто з наукового погляду зору, то виявляється, що вона насправді будується на цілком природних психологічних підставах, зокрема:

1) емоції й почуття - як позитивні (любов, надія), так і негативні (жах перед невідомим);

2) воля (тому що релігійна віра передбачає свідому концентрацію всього психічного життя людини на релігійних образах і почуттях);

3) уява, завдяки якій абстрактне й розпливчасте поняття «надприродних сил» здобуває у свідомості звичайної людини конкретні образи богів, ангелів, бісів, Богоматері і т.п.

Проте, говорячи про віру, треба зазначити, що віра буває релігійною й нерелігійною. Основна ознака релігійної віри - це тверде переконання людини або людей в існування надприродного. Тоді як нерелігійна віра (наприклад, віра в існування неземних форм життя і т.п.) цієї ознаки позбавлена.

Віровчення - систематизований виклад змісту віри у догматах, визнаних раз і назавжди у незмінних істинах, що не підлягають критиці.

Культ - система (упорядкована сукупність) визначених, стереотипних, встановлених у дрібних деталях обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом.

Серед обрядів релігійного кульгу (хресне знамення, уклін, покріплення святою водою, жертвопринесення, запалювання свічок та іп.) мас молитви індивідуальне або колективне звернення віруючих до предмету своєї віри.

88

Культ виступає важливим показником ступеня зрілості релігії - чим більш розвинута релігія, тим більш складним і регулярним стає культ.

Оскільки обрядово-культова система релігії, як правило, є колективною дією, то ці дії вимагають упорядкування, організації.

Релігійна організація, властива сучасним нам світовим релігіям, тобто церква склалася не одночасно, а пройшла у своєму розвитку кілька етапів - група, громада, церква, із якої можуть віділятися секти.

Релігійна група - порівняно невеликий колектив людей, які спільно відправляють релігійні обряди.

Релігійна громада - релігійна організація, що виникає навколо оригінального релігійного віровчення, ознаками якої є:

1) добровільне контрольоване членство;

2) високій ступінь регулярності культу;

3) відсутність централізованого керівництва за наявності серед віруючих осіб, наділених функціями священнослужителів.

Церква - централізоване, ієрархічне об'єднання священнослужителів (кліру) і простих віруючих (мирян), що постійно відтворює і координує обрядово-культову сторону релігії. Вона є вищою формою релігійної організації.

Секта — релігійне об'єднання із самобутнім віровченням та культом, що відкололося від більшої релігійної організації і характеризується замкнутістю, ізольованістю від світу і від інших релігій, претензіями на винятковість поглядів її прихильників.

Сектантські догмати прості і, як правило, тяжіють до основ вчення тієї вихідної релігії, із якої виникла секта. Самобутність сектантського віровчення зводиться до того, що якісь другорядні елементи віри, які вже існували у вихідній релігії, тут зводяться до положення центральних. Влада в секті, як правило, дається завдяки особистим «духовним дарункам» і визнанню «духовної сили».

Якщо ж у будь-якій релігії не буде хоча б одного з цих елементів, то вона не буде вже релігією у повному розумінні цього слова. Бо важко уявити собі релігію без віри, віровчення, культу або організації.

89

Проте існує ще цілий ряд елементів, властивих кожній релігії (її догматичне і моральне вчення, аскетичні принципи і правила життя та інше); усі вони органічно й логічно пов'язані із зазначеними вище основними чотирма частинами релігії.

Релігія має також дві сторони: зовнішню - як вона представляється сторонньому спостерігачеві, і внутрішню, яка відкривається віруючому, який живе відповідно духовним і моральним принципам тієї або іншої релігії.

Із внутрішньої сторони релігія - це особливе духовне життя, що відкриває людині надприродний світ.

Із зовнішньої сторони релігія є:

1) у суспільно-практичному відношенні - організацією з визначеною структурою вірування (церква), правилами життя своїх послідовників, культом;

2) у філософському плані - світоглядом, що містить у собі систему конкретних положень {істин).

До істин релігії належать:

1. Сповідання духовного, зробленого, досконалого, особистого Початку - Бога, що є Джерело (Причина) буття усього, що існує, у тому числі людини, і завжди активно є присутнім у світі. Ця ідея Бога може мати дуже різноманітні за формою, змістом і ступенем вираження у різних релігіях: монотеїстичних {віра в єдиного Бога), політеїстичних {віра в багатьох богів), дуалістичних (віра у божественні початки: добре і зле), анімістичних {віра у наявність душі в усіх сил та явищ природного світу).

2. Переконання в тому, що людина здатна до спілкування, єднання з Богом і досконалим, вічного з Ним життя. Ця аксіома релігійного вчення складає, фактично, саму її сутність.

3. Віра у буття світу надприродного: ангелів та демонів, вступаючи у духовний контакт з якими (своїми чесними, або напроти аморальними вчинками), людина й визначає своє життя.

Класифікація релігій. Достеменно ніхто не знає скільки релігій існує у світі. Найчастіше говорять про тисячі різноманітних релігійних форм, що існували протягом значного відрізку людської історії, виникли недавно або збереглися у сучасному світі з давніх часів. Природно виникає потреба у їх упорядкуванні, типологіїації релігійних феноменів, незалежно

90

від часу або місця їх існування. Насамперед можна говорити про релігії живі й мертві, релігії первісні й родоплемінні, національні й світові, релігії природні й релігії щиросердя.

Поділ релігій на мертві й живі (сучасні) спирається на історію. Мертві релігії - це ті, що колись існували, але згодом зникли. Деякі з них залишили по собі пам'ять у вигляді руїн, святинь, гробниць, інших пам'ятників, іноді у вигляді релігійної літератури, легенд, міфів і т.п. Живі релігії - це нині існуючі релігії, що впливають на свідомість і дії певних груп людей, а також нетрадиційні релігійні об'єднання, які з'явилися в останні десятиліття.

Поділ релігій на природні і релігії щиросердя спирається на генетичний принцип (принцип походження). Під природними релігіями мають на увазі ті з них, які виникли безпосередньо у тій або іншій соціально-економічній системі. Вірування передавалися з покоління в покоління в розповідях, звичаях і обрядах. У таких релігіях релігійна група ототожнюється з людським колективом, тому кожна людина вже в силу свого народження й виховання сповідувала цю релігію. Первісні людські колективи, такі як родина, рід, клан, плем'я, спиралися на кровний зв'язок і зміцнювалися завдяки загальній релігії, включаючи спільний культ. Згодом групи, пов'язані кровним спорідненням, перетворювались у більші об'єднання за територіальною ознакою, внаслідок цього природні релігії розширювали свій ареал. До природних релігій належать первісні й родоплемінні релігії і значна частина релігій національних, таких як синтоїзм або індуїзм.

Інший характер мають релігії щиросердя. Вони пов'язані з особистістю засновника й фактом надприродного щиросердя, або осяяння. Історія знає багатьох таких засновників. Вони з'являлись досить часто на різних територіях і в різних релігіях. Серед релігій щиросердя найвідомішими є зороастризм, буддизм, християнство, іслам. Коли говорять про засновників релігії, то не мають на увазі, що окрема людина буквально заснувала ту або іншу релігію, а вважають, що вона відігравала значну роль у становленні цієї релігії.

Існують інші критерії для класифікації релігій:

91

1) кількість віруючих та їхня питома вага у загальній чисельності населення (статистичний);

2) ареал поширення (картографічний);

3) форми поширення: дискретні, тобто розкидані по усьому світові (іудаїзм, кришнаїзм), і континуальні, тобто розповсюджені компактно по країнах і континентах (християнство, іслам);

4) правовий статус (релігії, що підтримуються державою; релігії, що не підтримуються державою; релігії, до яких держава ставиться нейтрально);

5) державний статус (релігії, що мають статус державних, релігії, статус яких не закріплений державними документами; релігії національних меншостей);

6) рівень організації (жорстоко централізовані, не жорстоко централізовані, децентралізовані релігії).

Релігії також можуть бути:

1. Політеїстичними (великий пантеон богів) і монотеїстичними (єдинобожжя);

2. Урбаністичними (міськими й сільськими).

Таким чином, соціологічний підхід визначає і досліджує релігію як соціальний інститут, який виконує дві функції:

З одного боку, релігія як соціальний інститут моделює суспільне середовище людського життя - у тому вигляді і тією мовою, що зрозуміла усім без винятку. Завдяки цьому усім людським діям надається осмислений скоординований характер.

З іншого боку, релігія як соціальний інститут встановлює визначальні норми й мотиви соціальної поведінки у суспільному середовищі, робить їх абсолютно значимими для людей.

92