I. Економічні заходи:

- розвиток малого та середнього бізнесу;

- організація суспільних робіт;

- упровадження гнучкого графіку роботи; диференційований підхід до працевлаштування слабко захищених верств населення, до яких належить і молодь.

II. Заходи, які передбачають реорганізацію системи освіти:

- поліпшення системи перепідготовки й перекваліфікації кадрів;

- удосконалення системи безперервної освіти;

- відповідність якісної підготовки спеціалістів структурі зайнятості населення.

III. Заходи, які передбачають удосконалення роботи служби зайнятості:

- підвищення оперативності та інформативності роботи служб зайнятості;

119

соціально організованими засобами їхнього задоволення. Джерелом девіантної поведінки є соціальна нерівність, нерівність можливостей, доступних людям, які належать до різних соціальних груп (страт).

У результаті інтеграції людей, чия діяльність та образ життя протистоять (не відповідають) панівним у суспільстві, формуються ціннісно-нормативні субкультури (злочинна, ретриська, підліткова, богемна та інші). До формування ретриських субкультур ( п'яниць, алкоголіків, наркоманів, хіпі) призводить:

1) особиста невлаштованість та незадоволеність (як результат протиріч соціально-економічного розвитку, соціальних умов буття);

2) нездатність чи неприязнь активних форм самоствердження, подолання конфліктних ситуацій, фрустрації («подвійна невдача»);

3) потреба у спілкуванні, у референтній групі («обирається не алкоголь, а компанія»);

4) інтеграція неформальних груп як наслідок тиску соціального контролю.

Сучасні соціологи запропонували приблизну типологію об'єднань з девіантною поведінкою та антисуспільною свідомістю:

- випадкова група - наприклад, група - ініціатор бійок на дискотеках, стадіонах і в інших місцях, однак вона має свої неписані групові норми та цінності;

- ретриська група (звичайне заняття - сумнівні розваги, токсикоманія та наркоманія; для них є характерним - прагнення піти від дійсності, від життєвих труднощів, як крайній варіант -суїцид);

- агресивна група (характерні особливості - жорстка ієрархічна структура, сильний груповий тиск на її учасників, серйозні санкції за порушення групових норм, психологічною основою яких є різке протиставляння «ми - вони»).

Основними формами девіантної поведінки молоді є:

- п'янство та алкоголізм (рання алкоголізація небезпечна за рядом причин: 1) вплив алкоголю на молодий організм призводить до більш тяжких наслідків медичною та соціального

122

характеру; 2) різко скорочується термін переходу з п'янства в алкоголізм (2-4 роки замість 5-10 років для дорослої людини); 3) зростає ризик народження дітей з фізичними та психічними аномаліями у осіб, які є п'яницями; 4) підвищується імовірність кримінальної поведінки);

-наркоманія (основними причинами наркоманії є: 1) соціально-економічна криза - моральна деградація суспільства, криза цінностей та ідеалів; 2) зруйнування інституту сім'ї; 3) відсутність життєвих перспектив; 4) погана організація дозвілля; 5) свідоме та цілеспрямоване «підсаджування» молоді «на голку»; 6) впевненість багатьох починаючих наркоманів у тому, що вони зможуть у будь-який момент зупинитися, «зав'язати»);

-суїцид (суїцидальна поведінка включає: 1) завершене самогубство; 2) суїцидальні спроби (замахи на своє життя); 3) наміри (ідеї));

-злочинність (основними критеріями злочинності є: 1) суспільна небезпека; 2) покарання за законом).

Крім цих основних форм девіантної поведінки молоді можна назвати ще: «дідівщина» у армії; вандалізм; порушення моральних та інших соціальних норм; проституція.

Таким чином, девіантна поведінка молоді є однією з найважливіших проблем сучасного українського суспільства. Саме суспільство повинно допомагати молоді

самостверджуватися; фізично, інтелектуально, творчо, емоційно розвиватися; забезпечувати житлом, роботою, щоб молодь відчувала, що її потреби та можливості не знаходяться у протиріччі, а, навпаки, збігаються.

Проблеми молодіжної субкультури й міжнаціональних відносин.

Субкультура - система норм і цінностей, які відрізняють групу від більшості суспільств. Вона формується під впливом таких факторів, як: 1) вік, 2) етнічне походження, 3) релігія, 4) соціальна група чи 5) місце проживання. Елементи субкультури знаходяться у культурі сучасної молоді в Україні.

Основними факторами, які обумовлюють стан молодіжної культури, є:

1) соціум (пошук свого шляху у нових соціально-економічних умовах, орієнтація на прискорене статусне

123

• феномен суб'єктивної «розмитості», невизначеності, відчуженості від основних нормативних цінностей (цінностей більшості);

• апатія, байдужість до політичного життя суспільства (тобто аполітичність);

• генераційна компліментарність (протипоставлення образу «ми» (молодь) і «вони» (усі попередні покоління));

• культурне відчуження (відрив молодого покоління від різноманітної культурної спадщини).

На рівні дозвільної самореалізації молодіжну субкультуру відрізняють наступні риси:

1) переважно розважально-рекреативний напрямок (спілкування з друзями, «нічогонероблення»);

2) «вестернізація» (американізація) культурних потреб і інтересів (цінності національної культури витискаються зразками масової культури, які орієнтовані на упровадження цінностей «американського стилю життя»);

3) пріоритет споживацьких орієнтацій над креативними (споживання виявляється як у соціокультурному, так і в евристичному аспектах; творча самореалізація, як правило, виступає у маргінальних формах);

4) слабка індивідуалізованість та вибірність культури (вибір тих чи інших культурних цінностей пов'язаний з груповими стереотипами достатньо жорсткого характеру, а також із престижною ієрархією цінностей у неформальній групі спілкування (референтній групі));

5) позаінституціональна культурна самореалізація (дозвільна самореалізація молоді здійснюється поза закладами культури, відносно помітно обумовлена взаємодією одного лише телебачення);

6) відсутність етнокультурної самоідентифікації (інтеріоризація норм і цінностей базується на традиційно радянській, або західній моделі виховання, тобто позанаціональній, а інтеріоризація етнокультурного змісту практично відсутня; народна культура більшістю молоді сприймається як анахронізм).

Національні відносини у багатонаціональній державі, яка знаходиться у стані системної кризи, є предметом уваги не тільки

125

політиків, а і вчених, у першу чергу - соціологів і психологів. Серед факторів, які обумовлюють негативні етноустановки, спід назвати:

• соціум (криза суспільства, його політичних і економічних структур, руйнування ціннісного світу призвели до розповсюдження соціальної аномії та фрустрації у всіх соціально-вікових групах населення, особливо у молоді);

• етнічність (на рівні масової свідомості самоцінністю стає саме етнічність як належність до «кровної» групової спільноти);

• вік (чорно-біле сприймання дійсності, безкомпромісний розподіл на «своїх» та «чужих», приятелів та ворогів лежать в основі етнічної компліментарності, перш за все, саме молоді).

Як на рівні особистості, так і на рівні спільності, судження про якості свого етносу нерозірвано повязані з уявленнями про характерні риси інших етнічних утворень та їхніх членів, причому, як правило, ці уявлення емоційно забарвлені та мають оцінювальну природу. Саме це дозволяє молоді формувати свої націоналістичні установки, які виникають внаслідок несприятливої економічної, політичної, демографічної, соціокультурної мотивації, причому дестабілізація національних відносин проходить у своєму розвитку декілька послідовних стадій: 1) відчуження; 2) неприязнь; 3) конфлікт, який супроводжується насильницькими діями.

Найважливішим індикатором етнічної самосвідомості, перш за все, молоді є етнічна самоідентифікація, яка достатньо варіабельна і обумовлена наступними факторами:

- місцем проживання (на своїй етнічній території чи на іншоетнічному середовищі);

- віком (молодь орієнтована на вибір національності «за бажанням самої людини» і менше за походженням);

-рівнем освіти (з ростом освіти зростає орієнтація з вибору національності «за бажанням», а не визначення її за походженням).

Таким чином, молодіжна субкультура є «перекручене дзеркало дорослого світу речей», відносин і цінностей. Розраховувати на ефективну культурну самореалізацію молодого покоління у хворому суспільстві не ДОВОДИТЬСЯ, тим більше, що і

1 26

народження й до 29 років (дитячі садки, підтримка сім'ї, освіта, соціальне забезпечення, зайнятість, житло, вільний час, обов'язкова військова служба та інші);

по-друге, діяльність спеціалізованих центральних урядових і муніципальних закладів, комітетів, комісій, що стосуються справ молоді (молодіжне безробіття, злочинність серед підлітків, соціальна незахищеність молодої сім'ї);

по-третє, політика у сфері вільного часу та освіти молоді (наприклад, комітети зі спорту та фізичної культури).

Мета молодіжної політики полягає у створенні сприятливих економічних і політичних умов, правових гарантій, які здатні покращити якість життя молоді (без шкоди для життєдіяльності інших груп і верств суспільства). Мета визначає дві взаємопов'язані задачі:

-створення об'єктивних умов для цивілізованого соціального становлення та розвитку підростаючого покоління (як об'єкту молодіжної політики);

-створення сприятливих умов для інноваційної, самостійної діяльності молоді у різних сферах суспільства та у інтересах самого суспільства; практичному випрацюванні нових суспільних відносин та форм соціальної життєдіяльності молоді (як суб'єктів політики).

Державна молодіжна політика - це інтегрування окремих програм і проектів, які стосуються молоді, в єдине ціле при підсиленні регулювальною ролі сучасної держави.

Для розуміння суті державної молодіжної політики важливо враховувати міжнародний досвід, який накопичений у рамках ООН (Організація об'єднаних націй), МОЛ (Міжнародна організація праці) та інших міжнародних організаціях. Для реалізації молодіжних програм ООН приділяє багато уваги дотриманню основних прав і свобод людини, перш за все права на життя. МОП у своїх рішеннях і практичній діяльності враховує довгострокові перспективи у зв'язку зі збільшенням кількості молодих людей у світі, особливо у розвинених країнах.

Для України державна молодіжна політика зводиться до наступного:

- ця політика є самостійним напрямком діяльності держави;

128

- держава проводить цю політику через систему органів управління й координації;

- ефективність реалізації програм залежить від урахування інтересів, потреб, бажань молоді, її вимог до якості освіти, працевлаштування, дозвілля, сфери послуг, що постійно змінюються;

- відбувається перехід від єдиних, централізованих загальнодержавних {національних) програм для всієї молоді до локальних, цільових, централізованих, гнучких проектів, при реалізації яких акцент робиться на зусиллях місцевих (муніципальних, районних) органів влади як більш, наближених до конкретних споживачів і враховуючих демографічні, соціальні, економічні та політичні особливості конкретної території, де формується й реалізується молодіжна політика.

У центрі та на місцях повинні існувати детально розроблені програми соціального захисту молоді, які базуються на двох основних принципах:

1) соціальне забезпечення (важливо створювати умови, при яких молоді люди та їхні сім'ї зможуть забезпечувати себе самі);

2) цільовий захист (треба забезпечити гарантований мінімум заробітної платні, послуг та інше. Це стосується, перш за все, молодих інвалідів, молодих матерів, сиріт та інших).

Реалізація державної молодіжної політики, вирішення протиріч соціального розвитку молоді передбачають формування цілісної системи, яка включає законодавчу базу, систему органів та закладів із справ молоді й реалізацію заходів (головним чином, на основі програмно-цільового підходу). Органи зі справ молоді не повинні підміняти галузеві структури, які включені у роботу з молоддю, а координувати їхню діяльність в інтересах молоді та суспільства, формуючи державну молодіжну політику.

Пріоритетними цілями сучасної молодіжної політики є вирівнювання соціального статусу різних груп молоді й становлення її суб'єктивності у сфері праці, духовного та фізичного розвитку.

У відповідності з цими цілями конкретним змістом наповнюються функціональні та структурні заходи реалізації молодіжної політики:

- забезпечення дотримання прав молоді;

129

Методологія тим і різниться з конкретними методами і методиками, що є перш за все етапом розробки соціологічного проекту, який вимагає теоретичного знання (обґрунтування).

Методологія в соціології має ще одну важливу особливість. Адже мультіпарадигмальність соціологічної науки, існування різнорідних теоретичних соціологічних систем відбивається на усьому процесі організації та проведенні конкретних соціологічних досліджень, особливо на етапі складання її програми. Самі ж парадигми - функціоналізм, символічний ентеракціонізм, феноменологія та інші - визначають доцільність та необхідність тих чи інших принципів, підходів до соціального життя, а також обрання власне конкретних явищ і процесів для аналізу. Тому методологія у емпіричному соціологічному дослідженні є також детермінованою визначеною парадигмою.

Визначимо терміни, які складають у соціології певну систему дій та прийомів (засобів) емпіричного дослідження. Методи - основні засоби збирання, обробки та аналізу даних. Методика - сукупність технічних прийомів, пов'язаних з даними методами, які включають окремі (часткові) операції, їх послідовність, взаємозв'язок у реалізації програми, стратегічного плану дослідження. Процедура - послідовність усіх операцій, загальна система дій і засобів організації дослідження. Це -найбільш загальні поняття, що відносяться до системи засобів збирання та обробки соціологічної інформації.

8.2. Етапи проведення конкретно соціологічного дослідження (КСД). У загальному вигляді етапи проведення конкретно-соціологічного дослідження мають наступну послідовність.

1. Виявлення (фіксація) проблемної ситуації.

2. Формування проблеми дослідження.

З.Розробка програми конкретно-соціологічного

дослідження.

4. Проведення соціологічного дослідження.

5. Аналіз отриманої соціологічної інформації.

6. Підготовка науково-обгрунтованих рекомендацій за результатами дослідження.

7. Прогноз ситуації на майбутнє.

132

Безпосередньою підставою для здійснення практично орієнтованого соціологічного дослідження виступає соціальна проблема або проблемна ситуація. Проблемна ситуація за влучним висловом В.О. Ядова, - це стан "знання про незнання", тобто безпосередня необхідність дослідження причин порушення нормального функціонування соціальної системи (аналіз якісних та кількісних змін, тенденцій розвитку певного соціального процесу).

Соціальна проблема виступає як завдання соціальної дії і характеризується певними ознаками. По-перше, це прагнення до зміни соціальної ситуації, що склалася. По-друге, при розв'язанні соціальних проблем є певна кількість варіантів їх вирішення, причому кожний з них має свої наслідки. Тому соціологічний аналіз повинен розглядати будь-яку соціальну проблему у зв'язку з основними параметрами всієї соціальної системи.

Подальшим кроком є переведення проблемної ситуації у формулювання наукової проблеми. Для цього необхідно:

- встановити реальне існування цієї проблеми (з'ясувати наявність показників, які характеризують цю проблему, облік, статистику та їх достовірність);

- вичленувати найсуттєвіші елементи або фактори проблеми (які соціальні групи та особи задіяні у соціальному процесі, їх інтереси, прагнення, можливі варіанти розвитку подій);

- виокремити вже відомі елементи проблемної ситуації, які не потребують спеціального соціального аналізу і виступають інформаційною базою для розгляду невідомих елементів (дані обліку та статистики з виникнення та розв'язання аналогічних проблемних ситуацій);

- виділити у проблемній ситуації основні і другорядні компоненти для визначення основного напрямку дослідницького пошуку;

- проаналізувати розв'язання аналогічних проблем, які вже були розроблені та застосовані раніше (опрацювати літературу, залучити експертів та спеціалістів з цієї проблеми).

Як приклад, можемо навести розроблену російськими соціологами О. та К.Радугіними п'ятикомпонентну характеристику виробничої проблеми (яка є найпоширенішою).

133

1. Суть або зміст. Визначаючи проблему, слід встановити, чому ми вважаємо, що соціальне напругження у трудовому колективі є високим (необхідно визначити стандартизовану шкалу, адже це можуть бути лише перші ознаки конфлікту).

2. Організаційне і фізичне розташування. У якому організаційному підрозділі (дільниці, бригаді, відділі, філіалі) і на якому фізичному об'єкті (підприємстві, приміщенні, конторі, складі) виявлена проблема? Наскільки широкого поширення вона набула? Яких виробничих й управлінських підрозділів вона торкнулася?

3. Володіння проблемою. Чи є проблема "відкритою" (знайомою усім) або "закритою" (відомою певному колу осіб)? Які конкретно люди (управлінці, спеціалісти, робітники, допоміжний персонал) причетні до проблеми і найбільше зацікавлені в їїрозв 'язанні?

4. Абсолютна і відносна величина. Наскільки проблема важлива в абсолютних величинах (наприклад, обсяг втраченого робочого часу або фінансів; об'єм незадіяних виробничих сил або кількість простоїв)? Який її вплив на підрозділи, в яких її зафіксували, на людей, причетних до конфлікту? Наскільки проблема є важливою для організації чи підприємства взагалі?

5. Часові межі. Відколи існує ця проблема? Проявилася вона лише одноразово, чи багаторазово, якщо так, то яка її періодичність? Якою є тенденція: проблема стабілізується, посилюється або послаблюється?

Завдяки такому попередньому аналізу, який проводиться на підготовчому етапі, проблемна ситуація набирає чіткого виразу у вигляді формулювання проблеми. На цьому підґрунті, власне, і стає можливим розпочати конкретно-соціологічне дослідження, яке розпочинається з розробки його програми.