Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ДОНЕЦЬКИЙ ІНСТИТУТ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ.doc
Скачиваний:
19
Добавлен:
18.03.2015
Размер:
2.22 Mб
Скачать

2.2. Класичний та посткласичний періоди у розвитку світової соціології.

Виникнення соціології як особливої форми знання про суспільство безпосередньо пов'язане з кризою суспільствознавчої науки, що з'явилася в середині XIX століття.

Генезу соціології пов'язують із французьким філософом Огюстом Контом (1798 - 1857 рр.), засновником позитивізму. Соціологія усвідомлювалася Контом, як наука про суспільство, його об'єктивні закони і логіку розвитку. Уведення категорії «соціологія» Конт пояснив:

а) необхідністю створення спеціальної дисципліни, присвяченої суспільним явищам;

б) бажанням відмежуватися від будь-якого роду спекулятивно-філософських побудов про соціальне життя, що часом змістовно виключають один одного.

Як форму соціальної політики Конт запропонував позитивізм - нову «релігію людства», у якій і закріплюються найкращі засоби організації громадського життя (інститут родини, обряд вступу в шлюб, інститут віросповідання, інститут вирішення національних проблем і т.п.), що ведуть людство в до прогресу і вічного світу на землі. Без «теологічного початку», за Контом, життя суспільства руйнується, тому що релігія - це фундаментальний фактор соціальності. Саме соціологія як наука вирішує проблему «теологічного синтезу». Конту належить ідея про рушійні сили і стадії соціального прогресу в історії. В основі прогресу лежить зміна основних цінностей, що визначають спосіб і форму організації людьми свого суспільного буття.

Герберт Спенсер (1820-1903 рр.) увійшов в історію соціології як один з її засновників. Його «підстави соціології» були першим досвідом побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Соціологія у Г. Спенсера стає загальною наукою, що включає в себе й антропологію, і етнографію, і соціальну філософію (теорію історичного розвитку).

22

Прийнявши за еталон науковості принципи біології, Г. Спенсер прийшов до висновку, що будь-яке суспільство має три системи органів:

1) підтргтувальну, відповідальну за виробництво продуктів;

2) розподільну, відповідальну за зв'язок різних частин соціуму на основі суспільного поділу праці;

3) регулятивну - в особі держави, що забезпечує інтеграцію частин у єдине ціле, підтримує стабільність і відтворення всього суспільства.

Органи суспільства, за Г.Спенсером, - це установи, інститути, соціальні й етнічні спільності. Джерелом розвитку суспільства Спенсер вважав еволюцію - процес плавний, поступовий, що виключає «прискорення» і втручання з зовні. Закони розвитку суспільства - об'єктивні закони, що виявляють себе по лінії найменшого опору, тому будь-якого роду революції і руйнування логіки історичного процесу. Суспільство, за Г.Спенсером, виступає як система, яка сама себе регулює.

Серед французьких соціологів особливе місце займає Еміль Дюркгейм (1858-1917 рр.). Він виступив із програмою «соціологізму», що обґрунтувала специфічність і самостійність соціології як особливої соціальної науки. Предметом соціології, по Е.Дюркгейм є «соціальні факти», що виступають як своєрідні елементи соціальної реальності. Ознаками соціального факту Е.Дюркгейм приймав його: 1) безособовість, 2) необхідність, 3) об'єктивність, 4) приналежність цілому, 5) примусовий характер і 6) здатність робити зовнішній тиск на індивіда. Дюркгейм підрозділяв соціальні факти на морфологічні, складові «матеріальний субстрат» суспільства (густота населення, наявність доріг, шляхів сполучення), і духовні (засіб поведінки, що не залежить від індивідуальної свідомості). Особливу славу принесла Е.Дюркгейму робота-етюд «Самогубство», яку можна назвати однієї з перших спроб вдалих емпіричних досліджень соціології. У цій роботі, виходячи з теорії соціальної солідарності і даних статистичного аналізу, Дюркгейм почав спробу створення соціологічної теорії самогубства. Ця теорія Е.Дюркгейма доводила, що суїцид обумовлюється головним чином не окремими унікальними особистісними

23

рішеннями, а соціальними принципами. Дюркгейм виділив чотири типи самогубств: егоїстичне, альтруїстичне, анемічне, фаталістичне.

Значний вплив на розвиток соціології зробив Ф.Тьонніс (1855-1936 рр.), запропонувавши розуміння соціології як суспільної науки, що складається з теоретичної, прикладної й емпіричної дисциплін. Ф.Тьонніс приділив велику увагу дослідженню природи соціальних груп і сутності процесів, що сприяють організації і функціонуванню людських співтовариств. У класичній роботі із соціології «Спільність і суспільство» (1887 р.) Ф.Тьонніс визначив зміст понять, винесених у заголовок і, власне кажучи, додав їм статус базисних категорій. Відповідно до його концепції історичний процес у цілому складається з двох епох спільного життя людей, спільності і суспільства, які між собою конфронтують. Історично первинне утворення «спільність» кваліфікується ним як епоха, для якої притаманні згода, звичай, релігія. Історично вторинне утворення «суспільство» визначалося Ф.Тьоннісом як епоха, для якої характерні суспільний договір, політика і суспільна думка.

У «розуміючій соціологи» М.Вебера (1864-1920 рр.) схожі ідеї були покладені ним в основу концепції «ідеальних типів». За М.Вебером, «ідеальний тип» - це створювана дослідником штучна, абстрактна теоретична конструкція, що відбиває істотні риси досліджуваної реальності. Такою конструкцією і став «капіталізм». У його роботі «Протестантська- етика і дух капіталізму», відповідно до цієї теорії, формування європейського капіталізму переважно здійснювалося в силу дії протестантської етики, орієнтованої на економію й ощадливість. Саме кальвінізм, за М.Вебером, сформував специфічний тип християнства, чиї духовні якості і риси характеру спонукали до відходу від традиції і переходу до капіталістичного підприємництва. Згідно з веберівською концепцією, капіталізм на Заході "зійшов на духовних дріжджах" протестантської етики, індивідуальної праці й особистої відповідальності. Вебер пояснює цей взаємозв'язок у такий спосіб: набожний підприємець, що веде скромний спосіб життя, використовує прибуток не для особистого споживання або накопичення, а для вкладу у своє підприємство. Економічний успіх на Заході

24

значною мірою відповідає масовому морально-психічному освоєнню сфери праці і підприємництва, насиченню Повсякденної діяльності етичним і релігійним змістом. М.Вебер розрізняв два типи капіталізму: торгово-лихварський і продуктивний. Відповідно до цього в господарській етиці сучасного капіталізму досить умовно можна виділити дві лінії: одна протестантська етика (за М.Вебером), інша — "атеїстична» (за К.Марксом). У «виробничій» діяльності превалює перший початок, у спекулятивній - другий.

Значний внесок у формування і розвиток соціології внесли австрієць Людвіг Гумплович (1838-1909 рр.), німецький соціолог Вільгельм Дильтей (1833-1911рр.), французькі соціологи Гюстав Лебон (1841-1931 рр.), Габриель Тард (1843-1904 рр.), американський соціолог Чарльз Кулі (1864-1929 рр.) та інші.

Так, наприклад, Л.Гумплович вважав, що соціальне життя це соціально-психологічний процес групової взаємодії, основною формою якого є боротьба. Об'єкт соціології у Л.Гумпловича -соціальна група, закони її функціонування і розвитку. Усі соціальні групи він підрозділяв на «прості» і «складні». До простих відносив первісні племена, інші етнічні утворення, до складних — стан, класи, державу і т.п.

Істотну роль у розвитку соціології в Німеччині зіграли ПОГЛЯДИ В.Дильтея. Однак, на відміну від сциєнтиського розуміння природи соціологічного знання, він запропонував інше її тлумачення. В основу лягла ідея про «розуміючу» і пояснювальну» соціології. Згідно з В.Дильтеєм «пояснювальна» соціологія прагне до встановлення причинного зв'язку явищ щиросердечного життя подібно тому, як це робить природознавство стосовно явищ природи. Вона здійснює розумове конструювання зв'язків і досвідченим шляхом перевіряє їх. Але в силу розходження предметів природознавства і соціології, перенесення в останню природничо-наукових методів неефективне. Тому необхідно, за В.Дильтеєм, розробляти методи «розуміючої» соціології.

Методом «розуміючої» соціології є герменевтика як засіб історичної інтерпретації і теорії тлумачення текстів. У силу цього психологія ставала фундаментальною конструкцією його соціології. Дією, головним чином, психічних сил пояснював він

25

походження класів, партій, держави. В.Дильтей затверджував, що природа людини, її психічні особливості й індивідуальні відмінності лежать в основі соціальної структури суспільства.

Значний вплив на формування соціологічних досліджень у Франції зробили ідеї Гюстава Лебона, антрополога, соціального психолога. Лебон був твердо переконаний у тому, що основним інструментом пізнання соціальних процесів та історії повинна бути психологія. Саме вивчення вчинків людей, що виявляються на неусвідомлюваному рівні щиросердечного життя, формує механізми соціальноої поведінки. На підставі цих уявлень Г. Лебон сформулював основні ідеї теорії «масового суспільства». Особливе місце у творчості Лебона займали проблеми «юрби». На його думку, у житті європейських народів наприкінці XIX - початку XX сторіч почався новий етап розвитку - «ера юрби». Розуміючи юрбу як групу людей, охоплених загальними почуттями, настроями і прагненнями, він виділяв риси «юрби»: 1) зараження загальною ідеєю, 2) усвідомлення непереборності власної сили, 3) втрата почуття відповідальності, 4) нетерпимість, 5) догматизм, 6) схильність до навіювання, 7) готовність на імпульсивні дії, 8) бездумне підпорядкування лідерам. Розглядаючи настання «ери юрби» як початок занепаду цивілізації, Г.Лебон особливо акцентував увагу на деперсоналізацію і деіндивідуалізацію людей у юрбі.

У розвиток соціальної психології значний внесок зробив американський соціолог, соціальний психолог Чарльз Хортен Кулі, який є автором «Дзеркального Я», теорії малих груп. Він досліджував соціально-психологічні механізми, що виникають у результаті взаємодії між індивідами, особистістю та суспільством, розглядав суспільство як психологічний організм, який існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільностями, верствами, групами й суспільством, де соціальне й індивідуальне єдині як частини цілого - людського життя.

Одним з найбільш відомих засновників соціальної психології є Габриель Тард - французький соціолог. У основній роботі «Закони наслідування» (1890 р.) у центрі дослідження -індивід. Суспільство ж розглядається як продукт взаємодії індивідів. Порівнюючи суспільство з мозком, Тард стверджував,

26

що якщо суспільство - мозок, то свідомість окремої людини є його клітина. Він вважав суспільство продуктом взаємодії Індивідуальних свідомостей через передавання людьми один одному та засвоєння ними вірувань, переконань, бажань та інше. Все своє життя він бажав створити нову науку - соціальну колективну психологію, яка повинна вивчати взаємодію індивідуальних свідомостей і виступати в ролі фундаменту соціології. Тард є засновником теорії наслідування, де наслідування — це процес повторювання різних форм буття.

І Іосткласичний період розвитку соціології (ЗО - 50 рр. XX ст.) пов'язаний з іменами П.Сорокіна, Т.Парсонса, Р.Мертона, дослідників франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе, Г.Фромма, М.Хоркхаймера).

І Іершим спробу універсального синтезу в соціології почав Питирим Олександрович Сорокін (1889 - 1968 рр.), що був ідеологом російської буржуазії, а згодом видатним американським мислителем. У багатогранній спадщині П.Сорокіна виділимо лише кілька аспектів: визначення і зміст соціології; соціальна стратифікація і соціальна мобільність, теорія соціокультурної динаміки.

У роботах «Соціологія революції» (1925 р.) і «Соціальна мобільність» (1927 р.) він сформулював основні положення теорії «соціальної стратифікації», у якій спробував зв'язати в єдине ціле два принципи:

а) структурну тотожность механізмів будь-якої соціальної взаємодії;

б) визначальну рол внутрішньо групових розбіжностей (протиріч) у структурі суспільства.

Соціальна стратифікація, за П.Сорокіним, «диференціація поданого населення в ієрархічно розташованих шарах». Конкретних форм розшарування суспільства, або страт -величезна безліч. Серед цих форм Сорокін виділяє три основні типи: економічний (багатий, бідний), професійний (високий престижний професійний статус, низький) і політичний (панівний, керований). Між ними існує тісна залежність. За рідкісним винятком усі ті, хто займає нижчу страту в одному підношенні, займає нижчу страту також і в інших відносинах. Соціальна стратифікація - постійна характеристика будь-якої

27

організованої групи і всього суспільства. Нестратифіковане суспільство, стверджує П.Сорокін, це «міф, який ніколи не був реалізований в історії людства». Нерівність постійна і вічна. Вона носить «природний» характер; у продовж історії змінюються лише її форми.

Неминучість стратифікації, вважає П.Сорокін, пов'язана з трьома фундаментальними факторами:

1) спільне, колективне життя індивідів, яке вимагає організації поведінки і відносин між членами спільності, що спонукає до життя розшарування на керівників і керованих;

2) навколишнє середовище, що об'єктивно ставить індивідів у нерівне положення: (допустимо, один має ділянку родючої землі, а інший - ділянку поганої землі і т.п.);

3) внутрішні біопсихічні розбіжності людей. Люди нерівні І фізично і тому по-різному почуваються, мислять і діють; і так буде вічно.

Усередині однієї країни і між різними країнами відбувається переміщення людей, і такий процес названий Сорокіним «соціальною мобільністю».

Таким чином, у XIX - на початку XX сторіччя наука поступово приходить до розуміння специфіки суспільства як особливого предмета та об'єкта пізнання. Складається й усвідомлення необхідності використання нових пізнавально-гносеологічних принципів і засобів вивчення соціального, якії відрізняються від попередніх, тому що традиційні шляхи пізнання суспільства засобами філософи, філософії історії, історіографії та механіки заводили соціальне пізнання до глухого кута. Одночасно розвиток біології, фізіології, психології та інших наук показував, що існують ще можливості нових переорієнтацій суспільствознавства, тим більше, що вже склалося чітке уявлення того, що суспільство - природне утворення, яке випливає з природи, являє собою її вищий продукт. У першій половині XIX століття наукова думка, усвідомлюючи безплідність філософії, віддає перевагу позитивному знанню (позитивізму), яке отримується через окремі специфічні науки шляхом спостережень та експерименту; відкидає «метафізичні проблеми та методи».

28

Становлення і розвиток соціології як науки відбувається Одночасно з поширенням соціальних досліджень різних сфер суспільного життя. Емпіричні дослідження економіки, політики, демографічних процесів суспільної думки стимулюють розвиток соціального пізнання, дають цікаві факти, дані, знання для аналізу потреб, інтересів, цінностей. Наприкінці XIX - початку XX сторіччя пожвавлюються соціальні дослідження найрізноманітніших сфер і процесів, тенденцій і закономірностей розвитку суспільства.

Таблиця 2.1. Основні напрямки соціології класичного та посткласичного періодів___________________________________

Основні напрямки соціології класичного та посткласичного

періодів

Напрямок

Основні представники

Соціологічний позитивізм

О.Конт, А. Тюрго, Дж. Міль, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, В. Паретто

Органістська школа в соціології

0. Конт, Г. Спенсер, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, П. Лілієнфельд, 0. Стронін, А. Фульє

Натуралізм:

1) соціальний

дарвінізм;

2) расово-антропологічна школа (расизм)

У. Беджгот, Л. Гумплович, У. Самнер, Г. Рантценхофер, А. Смолл, Л. Стефан, Е. Еванс, У. Крифорд

Ж. де Гобіно, 0. Амон, Ж. де Ляпуж, X. Чемберлен, Ф. Боас

Соціальна теорія марксизму

К. Маркс, Ф. Енгельс

Формальна соціологія

Ф. Тьонніс, Г. Зіммель, А. Фірканд, Л. фон Візе

Політична соціологія

М. Вебер, Дж. Бендікс, Ф. Селзник, А. Гоуднер, С. Липсет, Н. Луман, Ю. Хабермас, Т. Парсонс, Р. Мертон

Соціологічний

реалізм (соціологізм)

Е. Дюркгейм

29

2.3. Розвиток соціологічної думки в Україні і Росії XIX -початку XX століть. '

Основними напрямками розвитку соціологічної думки у Росії XIX - початку XX століть були:

1) географічний детермінізм;

2) суб'єктивізм;

3) антипозитивізм.

Географічний детермінізм. Ідея географічного напрямку отримала найбільш повне вираження у Лева Ілліча Мечникова (1838 - 1898 рр.) - вченого-географіста, соціолога і публіциста. Широку популярність як соціолог Л.І.Мечников здобув посмертно після виходу його головного твору «Цивілізація і великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку сучасних суспільств».

Суть соціологічної концепції Мечникова зводиться до наступного: якщо в органічному житті боротьба і співробітництво складають дві необхідні сили, то в суспільстві прагнення до кооперації стає провідним. Як і більшість теоретиків свого часу, Мечников розглядає дві вузлові проблеми: соціальний прогрес і його критерії, механізми соціального прогресу. У суспільному житті, за його словами, мірилом прогресу стає солідарність, що протягом еволюції поступово усе І більше витісняє первинну боротьбу за існування, що панує в природі.

Намагаючись розкрити механізм впливу природи на і соціальний устрій суспільств, він звернув свою увагу на становлення і розвиток давніх цивілізацій. Причину прогресу вбачав у річках, але не у всіх, а в тих, які давали людині багатство й у той же час загрожували її існуванню і розвитку. Боротьба зі стихіями вимагає від людей спільної праці, об'єднання в кооперації. Ніл, Тигр і Євфрат, Інд і Ганг, Хуанхе і Янцзи -«історичні ріки», тому що за короткий історичний термін вони могли або зробити плодоносними величезні області, здатні прогодувати мільйон людей, або знищити усі плоди людської діяльності взагалі. От чому, на думку Мечникова, саме в долинах рік виникали найбільші цивілізації стародавності. Об'єднання людей під страхом смерті породило і деспотичний засіб правління.

32

Географічна теорія Л.Мечникова зіграла прогресивну роль V спростуванні релігійно-містичних концепцій суспільства.

У руслі географічного детермінізму склалися й історико-філософські положення видатного російського історика Сергія Михайловича Соловйова (1820 - 1879 рр.). Він вважав, що "гори» і «камінь» розділили Західну Європу на окремі держави, а Російська рівнина привела до утворення об'єднаної держави.

Деякі елементи географічного детермінізму звучать у Василя ОсиповичаКлючевського (1841 - 1911 рр.). Який ідеалом визнав надкласове, а фактично буржуазну державу, у якій нібито гармонійно можуть злитися інтереси всіх верств (станів). Феодальну роздробленість Русі значною мірою пов'язував з достатньою кількістю рік і річечок у Володимиро-Суздальському межиріччі.

Історичний процес В.Ключевський розглядає як єдність двох сил - людського духу (особистість і суспільство) і «фізичної природи» країни. Клімат, напрямок вітру, ґрунт, рослинні пояси (степ, ліс), води - усе це впливає на розвиток країни, різні пороми життєдіяльності населення, поділ праці, спілкування і і п. Слідом за Л.Мечниковим В.Ключевський пише, що ріка привчала людей до гуртожитку і товариства, виховувала дух взаємодії, артельності, привчала людину відчувати себе членом суспільства.

Виникнення Російської централізованої держави Ключевський також пов'язував з особливостями природних умов, згідно з якими величезні степові простори, відсутність нездоланних природних перешкод для ворожих племен і народів обумовили створення централізованої влади для захисту від зовнішньої навали.

Суб'єктивізм. Наприкінці 60-х років серед революційно-демократичної інтелігенції відбувся різкий поворот до суб'єктивізму, до безмежної віри у творчу, перетворювальну силу революційної інтелігенції. На загальну теорію наклали відбиток й індивідуальні особливості того або іншого теоретика. Так, склалося різне розуміння форм і засобів революційної діяльності: підготовчо-пропагандистський напрямок

(ІІЛ.Лавров), змовницький (П.Н.Ткачов) і бунтарський (М.Л.Бакунін). На цьому ґрунті в народницькій соціології 60-70-х

33

років значно розвинулися суб'єктивістські волюнтаристичні ідеї. Воля, бажання й ідеали людей як активний початок протиставлялися об'єктивному ходові історії, а розвиток суспільства зводився до залежності від дій соціально активної особистості.

Петро Лавровий Лавров (1823 - 1900 рр.) в області соціології основну увагу приділяв наступним проблемам:

-співвідношення між соціологією й історією;

-визначення предмета і методу соціології;

-з'ясування ролі особистості в історії;

-розробка теорії прогресу, ролі держави в житті суспільства.

Суб'єктивістом у соціології був також інший великий російський соціолог Микола Костянтинович Михайловський (1842 - 1904 рр.). Поряд з П.Лавровим його можна вважати зачинателем нової науки - соціології. М.Михайловський вважав, що головною соціальною силою є особистість, а сукупність індивідів з їх бажаннями і потребами утворюють суспільство. Інша характерна риса - протиставлення природи і суспільства. У природі діють причинні зв'язки і закономірності, у суспільстві -теологічні закономірності і цільові фактори. «Корінна і незгладима різниця між ставленням людини до людини і до іншої природи, - писав М.Михайловський, - полягає насамперед у тім, що в першому випадку ми маємо справу не просто з явищем, а з явищами, які тяжіють до відомої мети, тоді як у іншому - мету, що не існує».

Вважаючи соціологію і природничі науки нерозривно пов'язаними між собою, він стверджував, що не можна неупереджено ставитися до фактів суспільної науки. М. Михайлівський відкидав еволюційну теорію Ч.Дарвіна і Г.Спенсера і виходив з теорії необхідності порятунку індивіда від руйнівного впливу соціального контролю. На його думку, між індивідом і суспільством відбувається війна, яка не припиняється, свідченням тому є історія Росії. Звернувши увагу на те, який вплив на соціальну поведінку мають наслідування, престиж, М.Михайловський передбачив психоаналіз З.Фрейда і В.Адлера.

Аналізом соціологічних ідей М.К.Михайловського займалися В.ІЛенін, Г.В.Плеханов, П.Л.Лавров, М.А.Бердяєв.

34

Друга історична група народів пов'язана з такими типами культур, коли розвиток творчих сил насильно обривається, життєвий цикл не завершується (перуанська, мексиканська культури). Сюди ж він, до речі, відносить молодий тип слов'янської культури, що тільки вступає в смугу розквіту.

Третій тип - це варвари, основний зміст діяльності яких не створювати культуру, а руйнувати, коли її творчі сили цілком згасли. Це «негативні діячі історії» - гуни, монголи.

Найбільш великим теоретиком «легального марксизму» був Петро Бернгардович Струве (1870 - 1944 рр.), який на початку свого теоретичного шляху був послідовником соціологічних поглядів К.Маркса, а після поразки революції 1905 р. став його теоретичним супротивником.

Виступаючи проти революції, П. Струве, як і інші «легальні марксисти», протиставляв їй шлях реформ. На його думку, не напруження класових протиріч характеризує соціальний прогрес, а їх поступове згасання, припинення. За П.Струве, історичний процес визначається розвитком культурних цінностей людства. Майбутнє Росії він бачить у розвитку капіталізму, сприяння розвиткові якого - головне завдання соціальної політики. П.Струве належить відома теза «підемо на навчання до капіталізму».

Соціологічна думка в Україні у XIX - на початку XX століть.

Соціологічна думка в Україні розвивалася як інтегративна частина європейської культури, відчуваючи помітний вплив концепцій як великих західних соціологів, так і блискучих представників російської соціології: Максима Ковалевського, Лева Мечникова, Миколи Данилевського, Миколи Карєєва, Євгенія де Роберти й інших. У 40-х роках XIX ст. в Україні сформувалося два основних напрямки в суспільно-політичній думці: ліберально-демократичний (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов) і революційно-демократичний (Сергій

Подолинський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка (Косач), Микола Гулак), що, у свою чергу, також вплинули на становлення і розвиток української соціологічної думки. Аналізуючи традиції українського національного

36

суспільствознавства, ми можемо виділити плеяду українських СОЦІОЛОГІВ кінця XIX - початку XX ст., серед яких ідеї Івана франка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка є найбільш показовими для української соціології класичного Періоду.

Михайло Петрович Драгоманов (1841 - 1895 рр.) прийшов V соціологію через історико-філософський напрямок. Він виступав проти приватної власності за суспільну, проти рівності, але за справедливість. В усіх питаннях: історичних, національних, державних, політичних ставив на перший план людину, потім суспільство, громаду. Кожна людина, незалежно від національності, повинна стояти вище державної нації. своєрідним еталоном виміру рівня демократії в державі для М Драгоманова був ступінь свободи національних меншостей у порівнянні з державною нацією.

М.Драгоманов вважав, що федерація є вищою формою демократії. Він представляв федеративний союз вільних самоврядних громад у державній структурі, де громада повинна відстоювати і забезпечувати вільний розвиток особистості. Його соціально-політичним кредо стали слова «космополітизм в ідеях і цілях, національність в основі і формах культурної роботи». Він був переконаний, що український рух сильний не тоді, коли він бігає за поверхневим націоналізмом і мріями про державну самостійність, а коли має на увазі загальнонародні інтереси культури і соціальні інтереси демосу.

Богдан Олександрович Кістяківський (1868 - 1920 рр.) -учень М.П.Драгоманова, філософ, юрист, політичний діяч. Б.О. Кістяківський розпочав спробу поєднати неокантианські погляди та суспільні явища з «позитивними методами» їхнього дослідження. Він прийшов до висновку, що результати, отримані за допомогою методів, перенесених із природничо-наукової Області в соціологію, є обмеженими, тому що в історичних процесах поряд з необхідністю значне місце займають стихійність і свідомі дії людей, обумовлені рівнем соціальної культури. Отже, тією реальністю, яку повинна вивчати соціологія, крім економічних відносин, свідомості і уявлень, є дії людей, обумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами, Звертання до цієї реальності - умова відокремлення

37

соціології як системи наук про соціальні відносини від філософії, як у свій час природознавства від натурфілософії.

Завдяки діям людей змінюється суспільство, відносини в ньому. Деякі стихійні дії переростають у звичаї, традиції, правила, яких люди в суспільстві дотримуються свідомо і несвідомо в рамках культури. Через соціальну культуру, на думку Б.Кістяківського, можливий шлях до права, якщо для особистості він стане обов'язковим. Це може відбутися тільки в суспільстві високої соціальної культури у межах правової держави.

Думки про відносини Росії й України Б.О.Кістяківський виклав у статті «Українці і російське суспільство», відзначивши з жалем, що Росія, що була нашою загальною Батьківщиною, для України була злою мачухою.

Інша соціологічна теорія, у розвиток якої зробив свій внесок Б.О. Кістяківський - це соціологія права. Почавши з критики права, він потім пропонує розуміння права, пояснюючи його за допомогою психологічних феноменів, тому що Б.О. Кістяківського хвилювали не тверді закони, акти, норми, а самі люди, їх ставлення до законів, правових форм поводження; останні він пов'язував з культурою. Культурна людина більш дисциплінована, вона живе за людськими принципами І правилами.

Б.Кістяківський підрозділяє індивідів на соціальні типи залежно від їх ставлення до права - адже люди мають різну свідомість і цілі у житті. Вони можуть бути високої культури, естетично розвинутими, але разом з тим революціонерами. Дії проти держави властиві революційній поведінку, і, у свою чергу, ведуть до руйнування норм і актів держави. Тому будь-яка держава незалежно від форми приймає такі закони (і це справедливо), що охороняють її як зсередини, так і зовні. Проте революційні дії вступають у протиріччя з культурою (традиціями, звичаями), а, як наслідок, і з правом.

Якби в Б.Кістяківського і не було теоретичних розробок в області соціології, та все одно ми вправі вважати його українським соціологом тільки за те, що він вивчав і був критиком зарубіжної соціології, що пізніше знайшла відображення в його роботах.

38

Михайло Сергійович Грушевський (1866 - 1934 рр.) - ще один учень М.П.Драгоманова. Соціологія зацікавила його ще в студентські роки, коли він вперше ознайомився з теорією Конта, працями Дюркгейма.

Мало відомий М.С.Грушевський як засновник Українського соціологічного інституту (УСІ), що відкрився у Відні восени 1919 р, Майже за рік роботи УСІ опублікував 8 робіт і серед них

робота М.Грушевського «Початки громадянства. Генетична

соціологія». Мета інституту — об'єднання різних політичних і наукових парадигм у єдиному науковому центрі. У програму діяльності УСІ були введені дослідження сучасних соціальних рухів, пропаганда досягнень соціологічних центрів у вивченні суспільства; підтримка відносин з міжнародними соціологічними організаціями, інформування міжнародних і соціологічних організацій про соціальні рухи в Україні.

І Іровідне спрямування його методологічної позиції, що, зрештою визначає характер історіософської концепції М. Грушевського, зумовлювалось прихильністю вченого до історико-соціологічного методу. Саме під впливом ідей Дюркгейма та Леві-Брюля М.Грушевський переосмислює соціологічні системи Конта, Спенсера, Вундта, обґрунтовуючи синтез історичного та соціологічного дослідження. Саме народ є "єдиним героєм історії з його ідеалами, змаганнями, боротьбою, успіхами і помилками». Головним, на думку М.Грушевського, що характеризує цей народ, є духовні фактори, які визначають неповторне національне обличчя народу. Говорячи про український народ, він підкреслює, що з-поміж інших народів він відрізняється прикметами антропологічними - будовою тіла, і психофізичними — складом індивідуальної вдачі, родинних і суспільних відносинах; побутом й культурою, матеріальною і духовною.

Предметом дослідження мають стати не видатні особи, не держава, а «народна маса», «народ» як «національна індивідуальність». Грушевський закликає до «ґрунтовних студій соціальної еволюції від самого низу: одвічної боротьби й чергування індивідуалістичних і колективістських потягів у людському житті, і тих умов буття, під впливом яких вони розвиваються».

39

У другій половині XIX - на початку XX століття один з відомих в Росії та Україні історик, юрист, соціолог Максим Максимович Ковалевський (1851- 1916 рр.) розробляє проблеми теоретичної соціології. На думку Ковалевського щодо соціології як системи наукового знання, психологія - не галузь біології, а підрозділ соціології. Конкретні науки - етнографія, статистика, політична економія та інші - забезпечують соціологію необхідними знаннями, у свою чергу, ці науки «повинні спиратися своїми емпіричними узагальненнями на ті загальні закони співіснування й розвитку, які покликана установити соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств». М.Ковалевський стверджував, що не існує єдиного визначного соціального фактора. У працях щодо реформування держави він захищає демократичні права і свободи, які виголошені у французькій Декларації прав людини і громадянина. Як і інші представники природньо-правової теорії М.Ковалевський розрізняв природні та громадянські права людини. Природні права людини властиві їй за природою, за правом її існування, а громадянські - право на щастя, свободу совісті, свободу слова. Держава, за Ковалевським, виникає після об'єднання людей у суспільство, тому що люди, які поєдналися, не можуть самі зберігати справедливість у стосунках між собою. Він прагнув створити позитивну соціальну теорію, яка повинна була стати такою ж доведеною й визначною як природно-наукові теорії.

Проблеми виникнення держави займають значне місце у творчості відомого українського письменника, поета-вченого, демократа Івана Яковича Франка (1856 - 1916 рр.). У контексті виникнення «людського суспільства» він розглядає природне право та суспільний договір. Категорія право, писав І.Франко, використовується різнопланово: для позначення не тільки права, але й релігійних догматів, правил моралі, законів природи і т.п. За І.Франком, необхідність держави обумовлена поєднанням приватних сил для загальної мети, уряди підтримують суспільну солідарність, перешкоджаючи приватним силам розірвати суспільне ціле. Багато уваги він приділяє концепції держави, прагне аналізувати виникнення і розвиток держави, стежить за етапами її становлення від створення спільнот, до виникнення

40

становить невід'ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного процесу. Вільний розвиток індивіду без цієї складової частини неможливий.

Певний інтерес викликають соціально-політичні погляди Володимира Кириловича Винниченка (1880 - 1951 рр.). Його концепція про державність України та суспільний розвиток базується на принципах соціалізму, на федеративному устрої держави та участі України як рівноправної з іншими державами у Федерації Росії. Єдиним ідеалом організованої української демократії є автономія України у складі Російської Федерації на принципах рівності; економічні зв'язки України будуються на взаємній вигоді та дотримуванні державної цілісності і Росії, і України.

Реальний вихід В. Винниченко бачить у запровадженні замість приватної чи державної колективної власності: «Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективу». Тому особливої ваги набуває утвердження відповідної моралі конкордизму, яка носить колективістський характер і дає змогу позбутись егоїстичних рис, що лежать в основі нерівності як моральної хвороби людства. Саме гіпертрофія егоїзму, породжена біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжували виникнення людини, і закріплена релігією, яка є «однією з форм загальної хвороби розладу сил», і веде до нерівності, розладу, породжуючи нещастя, що супроводжують дотепер людство впродовж усієї історії.

В.Винниченко добре усвідомлює, що переродження суспільства не може здійснитись лише за рахунок індивідуальних зусиль, спрямованих на власне моральне вдосконалення. Тому він робить висновок: «усякий конкордист навіть серед бушування дизконкордизму має сили творити в собі стан погодження й рівноваги своїх сил, досягаючи певного ступеня, але повноти щастя і він не може мати». Тому програма індивідуального морального вдосконалення доповнюється приписами колективної моралі, які передбачають реалізацію певної соціально-екоиомічної, політичної, інтернаціональної програм.

Політична програма повинна звільняти від догматизму, тоталітаризму, диктатури, стверджуючи натомість принципи

42

демократії, сутнісною рисою якої є свобода. У сфері міжнаціональних стосунків В.Винниченко передбачає необхідність встановлення «Світової Економічної Федерації з єдиним планетарним господарчим планом».

Микита Юхимович Шаповал (1882 - 1932 рр.) відомий нам як член Української Центральної ради, генеральний секретар і міністр урядів Української Народної республіки, доктор соціології, засновник Українського соціологічного інституту у Празі. У своїх публікаціях він поєднував ідею залучення українського суспільства до модерної світової цивілізації із боротьбою проти етнографічно зацикленого українофільства та українського лібералізму, водночас відстоюючи національний характер вітчизняної культури. Він ідейно спрямовував рух української інтелігенції не лише до культурництва, а і до політичної боротьби. У 1922 році виходить праця М.Шаповала «Соціологія українського відродження». Це перший соціологічний аналіз причин поразки української революції. Його власним історико-соціологічним аналізом був зроблений невтішний, проте об'єктивний висновок: «Історія помстилася над українським народом. Він поставив свою задачу створити свою державу, своє окреме суспільство, але він не мав сил для заступлення і ведення головних соціальних функцій. Принцип більшості не допоміг, і на українській землі панує тепер політично неукраїнська меншість: поляки в Галичині, москалі з жидами на Україні. Ця меншість справляється зі своєю задачею, а українська етнографічна більшість не справилась. Такий факт. Такий закон соціальної структури і поділу праці».

Саме М. Шаповал вперше поставив українські соціологічні студії на твердий науковий шлях. За його задумом завданням створеного ним інституту було: «...охопити у своїй програмі всю соціологію: царину загальнотеоретичних студій суспільства, конкретно-описове вивчення окремих національних суспільств (соціографія) і вивчення практичних суспільних проблем (соціотехніка або політика). В основі Соціологічний Інститут мусив би служити практичній, живій, життєвій меті -Українському відродженню, яке з шляху примітивного емпіризму в своїх вищих проявах повинно зійти на грунт об'єктивної науки і

43

ОСНОВНІ ПРЕДСТАВНИКИ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ І РОСІЇ ХІХ -ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Михайло

Петрович

Драгоманов

український соціолог;

вважав, що

федерація є вищою

формою демократії

Богдан Олександрович Кістяківський

український соціолог;

розробник теорії

«соціологія права»

Михайло

Сергійович

Грушевський

український соціолог;

розробник

історіософської

концепції

Лев

Ілліч

Мечніков

російський соціолог;

розробник географічної теорії;

вважав, що у

суспільному житті

мірилом прогресу є

солідарність

Максим Максимович Ковалевський

український соціолог; засновник теоретичної соціології; розробник природно-правової теорії

Микола Костянтинович Михайлівський

російський соціолог;

розробник теорії

необхідності

порятунку індивіду

від руйнівного

впливу соціального

контролю

Сергій

Михайлович

Соловйов

російський соціолог; представник географічного

детермінізму

Тарас

Григорович

Шевченко

український соціолог; представник революційно-демократичного напрямку в соціології

Сергій

Андрійович

Подолинський

український соціолог; розробник концепції автономно-федеративного устрою

Схема 2.5 а. Основні представники соціологічної думки в Україні і Росії XIX - початку XX століть.

45

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.