Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Андрущенко.doc
Скачиваний:
46
Добавлен:
18.03.2015
Размер:
4.74 Mб
Скачать

2. Дальший розвиток соціології в XIX ст.

Постановкою ряду проблем, що торкаються основ соціології як науки, Огюст Конт і Герберт Спенсер серйозно вплинули на розвиток соціологічної думки. Так, виділене Опостом Контом питання про зв'язок природно-наукових поглядів з власне соціологічними сприяло жва­вому обговоренню теми про зближення різноманітних соціологічних поглядів, про залежність окремих елементів суспільної структури і розуміння необхідності їх аналізувати. Тоді ж тлумачення Гербертом Спенсером суспільства як специфічного дискретного організму при абсолютизації специфіки соціального організму вело соціологів до ви­бору іншої позиції — методологічного індивідуалізму в соціології та ін. Соціологічний позитивізм став основною домінуючою назвою соціології XIX ст. Його основні концепції розроблялися відомими соціологами Джоном Міллем, Емілем Дюркгеймом, Карлом Марксом, Максом Ве­бером, Толкоттом Парсонсом та ін.

В XIX ст. в науці стався різкий перехід до соціальної пробле­матики. Соціологія Огюста Конта і Герберта Спенсера прискорила процес. Наукове пізнання пройшло довгий і складний шлях до усві­домлення, що .Всесвіт, Земля, світ живої і неживої природи цікавить суспільство і пробуджує науковий пошук саме тому, що все це пот­рібне людині для забезпечення його фізичного і духовного існуван­ня. З людини починається наука, а сенс — у пізнанні природних і суспільних факторів її буття. Розвиток соціології, політичної соціоло-

86

Натуралізм в соціології -ХК - початок XX ст.

тії сприяв усвідомленню специфіки соціальної природи суспільства і людини, а також їх унікальності як природного історичного явища. В Росії, в Україні тоді ж під впливом прогресивної соціально-політичної думки Заходу і Сходу появляються в соціально-політичній думці різні напрями: натуралізм, соціальний дарвінізм, географічна школа та ін.

Натуралізм — соціально-політичні концепції, що базуються на методах і пізнавальних засобах природознавства. Більшості натуралістичних концепцій властиве ігнорування складної діалектики суспільного розвитку, вульгарно-матеріалістичне тлума­чення її закономірностей, заперечення свідомого і цілеспрямовано­го характеру людської діяльності. Позитивною стороною натураліз­му виступає прагнення виробити об'єктивну і чітку систему знань, аналогічну теоріям розвитку природничих наук. В середовищі пред­ставників і прихильників соціально-політичної думки виступали і прихильники напрямку, що прагнули пізнати закони функціону­вання і розвитку суспільства шляхом проведення і розвитку анало­гій з біологічними організмами або біологічною еволюцією. Інші намагались пояснити суспільне життя і поведінку людини поши­ренням на них закономірностей, що встановлені у фізиці. Проте багато натуралістичних теорій визнавали географічне середовище провідним фактором соціальних змін чи висхідним пунктом соціо­логічного аналізу суспільного буття, порядку.

Визначне місце в історії географічної школи в політичній соціо­логії займає прихильник французького напрямку в соціогеографії, публіцист, географ, соціолог Лев Ілліч Мечніков (1838—1888), брат відомого російського біолога, учасник: руху за національне визволен­ня Італії, друг Гарібальді. В центрі соціологічної концепції лежить щея суспільного прогресу історії люАСТва. Соціальний прогрес, зв'яза­ний з розвитком промислового виробництва і техніки, свідчить про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес також безпосередньо зв'язаний з еволюцією соціальних зв'язків між людьми і «фактом зростання загальнолюдської солідарності». Соці­альні явища і процеси, підкреслював Лев Мечніков, є критеріями і рисою суспільного прогресу. Опираючись на вчення Чарльза Дарві-на про боротьбу за існування і природний відбір в біологічному світі, Лев Мечніков відмічав, що такі ж процеси ведуть до диференціації організмів і органів та спеціалізації їх функцій, що в сукупності «ко­лективної праці всіх органів забезпечують життя цілісному організ­му. Теж саме відбувається і в суспільстві». Тут суспільні процеси і. явища мають вивчатись політичною соціологією, визначати тенден­ції і шляхи розвитку, прогресу, досліджувати прояви солідарності і об'єднання людських сил. Люди об'єднуються, кооперуючись, узагальнюючи зусилля з метою виживання. Природа рідко створює сприятливі умови для існування людини. З сукупності факторів, що визначають розвиток суспільства, Лев Мечніков виділяє природно-географічні і фізичні явища і сфери.

В працях відомих російських істориків Сергія Михайловича Со­ловйова і Василя Йосиповича Ключевського чітко простежується

87

вплив концепції географічного визначення (детермінізму). Сергій Со-ловйов відмічає, що своєрідність географічного розташування краї­ни між Європою і Азією обумовило ведення постійної боротьби з кочівниками. Кріпосне право розглядається як вимушений захід, що викликався необхідністю використання твердих форм правління під­даними, потребами збільшення війська у зв'язку з величезними прос­торами, суворістю кліматичних умов. Василь Ключевський основні періоди історії Росії зв'язував з колонізацією чужих земель і розгля­дав її як основний фактор російської історії. Відома спроба російсь­кого філософа, історика Бориса Миколайовича Чичеріна з'єднати періоди татаро-монгольських експансій з зростанням кочівного насе­лення, коли потрібний життєвий простір тощо. Концепції географіч­ного визначення є своєрідним варіантом, відголоском стародавніх міфологічних і натурфілософських уявлень про торжество природи і суспільства, гармонії космосу і суспільства. Пізніше з'явились тео­софські і філософські концепції протилежності природи і суспіль­ства за принципом стихійності і розумності. Науково-технічний прогрес XX ст. і його наслідки обумовлюють пошуки збереження гармонії між суспільством і природним середовищем і безпосереднє втручання людини в захист природи.

Органічна школа в Дзеркалом людства виступала природа, нав-

соціології колишній світ. Спочатку людина власні якості

переносить на світ природи (анімізм, антропо­морфізм), а пізніше навпаки — природні властивості і закономірності основ природи редукує на себе і власний світ (людина-рослина, людина-машина). Виникають в соціології школи: органіки, соціальний дарвінізм, расово-ан­тропологічна, географічна та ін. Рекомендації і пропозиції Огюста Конта, Герберта Спенсера розуміння соціології як «соціальної фізики», що орієн­тується на методи біології, фізики та ін., виявились живучими. В XIX ст. більшість соціологічних шкіл намагались зрозуміти соціальне з допомогою біологічного або природного, а тому одержали в історії соціології назву на­туралістична соціологія.

В кінці XIX - початку XX ст. в західній соціології формується орга-ністська школа, що розглядала суспільство як аналог природного організму, а соціальне життя пояснювала через безпосередню проекцію біологічних закономірностей. Органістська школа мала глибокі коріння в історії — по­рівняння суспільства з організмом використовувалось багатьма дослідника­ми — суспільствознавцями, філософами (Платон, Гоббс, Конт, Спенсер та ін.), на відміну від попередників прихильники органістської школи (Павло Лілієнфельд в Росії, Альберт Шеффле в Німеччині, Рене Вормс, Альфред Епінас у Франції та ін.) твердили, що суспільство і є організм, шукали дедалі більше нових аналогій між суспільством і організмом. На думку Павла Лілі-єнфельда, в суспільстві торгівля виконує ті ж функції, що й кровообіг в орга­нізмі, а функції уряду аналогічні функціям головного мозку. Альберт Шеффле аналізував економічне життя в суспільстві як пряму проекцію обміну речо­вин в організмі, використовуючи поняття соціальне тіло та ін. Суспільство досліджувалось не стільки в динаміці, скільки в статиці як система рівноваги. Відомий французький соціолог, філософ Рене Вормс в праці «Організм і сус­пільство» наводить численні аналогії між структурою і функціями людського суспільства і біологічними організмами, вважаючи, що суспільства - індиві­дуальні організми, як частки живої природи, підвладні законам розвитку, під­креслює надорганічну і надіндивідуальну суть соціальної реальності. Тоді ж Рене Вормс слідом за Габріелем Тардом надавав особливе значення психіч­ним факторам суспільного розвитку, соціологію разглядав як синтез окре-

88

мих соціальних наук. Органіцизм Павла Лілієнфельда, царського сановника, суттєво відрізнявся від спенсерівського тим, що принцип аналогії замінюєть­ся ототожненням соціального і біологічного організму. Відмінність соціаль­ного організму від біологічного полягає лише в значному удосконаленні і складності суспільства, живе і розвивається, як і всі організми природи. Пав­ло Лілієнфельд доповнив органіцизм концепцією соціальних хвороб, якими називає будь-які відхилення або порушення в системі соціального організму. Функції лікаря в такому випадку беруть на себе уряд і держава, щоб забезпе­чити соціальне здоров'я суспільства. Французький біолог і соціолог Альфред Епінас вважав, що соціальна наука вивчає не стільки аналогію між «клітинка­ми» біологічного і соціального організму, скільки об'єднання між істотами тваринного світу, які нагадують об'єднання людей в суспільстві. Якщо ж сис­тема поєднання клітин складає організм, то його можна розглядати як асоці­ацію, суспільство.

Відомі представники органістської школи — німецький і австрійський економісти, соціологи, політичні діячі Альберт Еберхард, Фрідріх Шеффле в працях «Капіталізм і соціалізм», «Суть соціалізму» та ін. розглядають сус­пільство як органічну цільність, як соціальне тіло, подібне організму. Соці­альне тіло, за Шеффле, утворює п'ять типів соціальної тканини: специфічні соціальні органи і засоби комунікації, житлове устаткування;обладнання, що не мають аналогів в біології організму; захисна тканина (одяг, покрівля, різні укриття); тканина, що складається з економічних, культурних, соціальних організацій; тканина, що утворює організації і установи, зв'язані з виконанням державних функцій, реалізацією влади і діяльністю адміністрації, і психоло­гічна тканина, що лежить в основі установ, що займаються інтелектуальною сферою діяльності. Цілісність структури і функціювання соціального тіла — органічно єдиної системи забезпечується з допомогою трьох видів органів та інститутів, по-перше, органи зовнішнього життя (виробництво, транспорт, торгівля, охорона); по-друге, органи внутрішнього життя (спілкування, ви­ховання, релігія, наука, література, мистецтво та ін.); по-третє, координацій­но-регулюючі органи (держава і її установи), що забезпечують існування та життєдіяльність суспільства. Представник органістської школи французький -філософ Альфред Фулльє намагається примирити різні точки зору через єди­ний синтез. Філософські погляди Фулльє «спирались» на визнання оживлен­ня матерії (гілозоїзм), яка нібито наділена «свідомою свободою», а «ідеї сили лежать в основі еволюції». Основні ідеї соціології Фулльє викладено в праці «Сучасна наука про суспільство». Тут суспільство розглядається як цілісний живий організм, що виникає в процесі еволюції «ідеї — сили». Отже, не тіль­ки природні, а й соціальні фактори обумовлюють існування суспільства як єдиного організму в кінці XIX ст.-

В Україні, та й в Росії представником вульгарного органіцизму висту-ійав соціолог Олександр Іванович Стронін, син селянина, закінчив істори-ко-філософський факультет Київського університету. Учителював в Ніжи-йі, Полтаві. В 60-х роках за зв'язок з народниками висланий на заслання до Сибіру. На засланні написав працю «Історія і метод», де розвиває механіс-ігичну теорію суспільства, використовуючи як метод соціологічного аналі­зу аналогію з машиною. Суспільство побудовано пірамідально і основний Його закон побудови — закон рівноваги. З Олександром Строніним поле-|Мізували Максим Ковалевський, Микола Михайловський, Лев Мечніков, Михайло Туган-Барановський та ін.

Соціальний дарвінізм, що виник тоді під впливом досягнень біології на відміну

ід органіцизму, що орієнтувався переважно на пошук зовнішніх Іаналогій між організмом і суспільством, прагнув використати зако­ни біології. Ідеї процесу пристосування органічної еволюції, сфор­мульовані Чарльзом Дарвіном, виникли під впливом асоціації, зов-89

нішньої аналогії з боротьбою за існування Мальтуса і ідеєю про вільну конкуренцію між індивідами Адама Сміта. Тут науковий па­радокс: біологічна теорія використовується для пояснення соціаль­ного, тоді як Чарльз Дарвін визнає, що в основу біологічної теорії покладено принцип соціальної боротьби між людьми за існування, взятий з концепції Мальтуса. Біологізаторська течія в науці в кінці XIX — початку XX ст. намагалася звести закони розвитку суспіль­ства до біологічних закономірностей природного відбору, вижи­вання найбільш пристосованих до положень теорій інстинкту, спад­ковості та ін. Основна ідея соціального дарвінізму — спроби до­вести, що в основі соціальної структури лежать природні здібнос­ті людини. Будь-які соціологічні положення не мають суперечити природним науковим законам, що управляють людською приро­дою. Та конкретні закони і їх розуміння не були незмінними в соціальному дарвінізмі і визначались не стільки розвитком біоло­гії, як науки, скільки соціально-політичними симпатіями і праг­неннями представників соціального дарвінізму. Це породжувало суперечливу різноманітність його версій, що використовувались для підтримки широкого спектру політичних ідей — від войовни­чого консерватизму до анархізму і соціалізму. Ще до Дарвіна ан­глійський економіст Томас Мальтус і ідеологи консерватизму ви­користовували тезу про боротьбу за існування «для обгрунтуван­ня» принципів і пояснення механізму збереження соціальної іє­рархії шляхом правильного розподілу в ній «найбільш пристосо­ваних», тобто для захисту теорії суспільства, що базується на ідеї природної рівноваги. Серед прихильників соціального дарвінізму чимало представників лібералізму. Дарвінізм використовувався для захисту принципів індивідуалізму і конкуренції, стихійністі в сус­пільному розвитку і вільного від державного втручання в ринкову економіку (Герберт Спенсер, Уільям Самнер та ін.). Герберт Спен-сер приписував економічній конкуренції ту роль, яку природний відбір відіграє в теорії Чарльза Дарвіна.

Ідеї Дарвіна про зародиші суспільних інстинктів у тварин, про еволюційну корисність моральної поведінки і альтруїстичних якос­тей як засобів підтримання соціальної солідарності (необхідність умов виживання роду) стали основою ліберальної течії в межах соціально­го дарвінізму — так званої «еволюційної етики» (в Англії Леррі Сте-фен, Ендрю Еванс, Уільям Кліффорд, Уолл Беджгот, Леонард Хобха-ус та ін., в Росії подібні ідеї розвивав Петро Кропоткін). По суті, формувалася соціологія, що пояснювала походження принципів, нави­ків, звичок моральної поведінки соціальної суспільності їх корисніс­тю для об'єднання і виживання. В основному ж розуміння інстинкту як відображення ірраціонального в колективній поведінці в дарвініз­мі стало грунтом для міркувань про роль расових відмінностей, про ірраціональне в цивілізації і в соціальній еволюції, для критики демократії як найбільш сприятливого середовища для виявлення ін­стинктів. Соціальна дарвіністська школа — явище багатопланове і різнорідне, не обмежується соціологією, а знаходить поширення в антропології, психології, мистецтві та ін.

90

Теоретично комплекс ідей тяжів до спенсерівського ліберального варіанту органіцйзму. Засобом виміру суспільної корисності моралі (загальнолюдський аспект) і моралі (груповий, корпоративний ас­пект) стали потреби соціального організму, а не утилітаристське об­числення своєкорисних інтересів, що стикаються на вільному ринку. Це передбачало історичне і соціологічне дослідження ролі моралі, а також заперечення абсолютних кодексів моралі, що існували в кож­ному історичному суспільстві. Прогрес моралі став соціальним екві­валентом процесу природного відбору, що науково доводить: мораль не тільки бажана, а й необхідна. Замість економічної «пристосова­ності» мірою еволюційної міцності стала моральна і інтелектуальна пристосованість. Серед захисників ліберальної демократії в соціаль­ному дарвінізмі Уолт Беджгот особливо підкреслював культурний, а не індивідуальний відбір, з соціальних варіантів, до яких відносили нові технології, відкриття, нові політичні інститути та ін. В суспільстві прагнення до панування є соціальний варіант дії законів природного світу, поширений на міжгрупову зовнішню боротьбу і силове супер­ництво індивідів в групі за панівне становище. Основна боротьба йде між групами і відображається в конфліктах, суперечках та ін., де перемагають згуртовані спільності. В суспільстві, підкреслював Уолт Беджгот, йде постійне змагання за існування, де перемагають згурто­вані соціальні спільності та ін., де норми і звичаї, що підтримуються традиціями, допомагають перемагати. Фізична боротьба за виживан­ня розуміється як явище, характерне лише для примітивних сус­пільств, і витісняється на пізніших стадіях еволюції культурним зма­ганням, а право — це високе відображення морального інстинкту людства і тим самим є еволюційним розвитком. Один з основополож­ників соціальної психології і представник психологічного напрямку в соціології французький соціолог Габріель Тард прагнув звільнити со­ціологію від біологізму і органіцйзму, полемізував з Емілем Дюркгей-мом і його школою з позицій номіналізму, тобто джерелом і єдиним суб'єктом соціального є індивід і соціальні дії. В противагу Емілю Дюркгейму вважав суспільство продуктом взаємодії індивідуальних свідомостей через передачу людьми один одному і усвоєння ними вірувань, переконань, бажань, намірів та ін. Ставилась мета: ство­рення науки — соціальної психології, що мала вивчати взаємодію ін­дивідуальних свідомостей і тим самим виступати фундаментом соціо­логії — науки про суспільство. Суспільні процеси пояснювались дією психологічного механізму наслідування, на якому будуються людські взаємовідносини.

Заперечуючи біологічні аналогії, властиві органіцйзму, в пояс­ненні розвитку суспільства, польсько-австрійський соціолог Людвіг Гумплович пояснював соціальні явища з позицій натуралізму, роз­глядаючи історію людства як природний процес, а соціальні закони як просто різновидність законів природи. Звідси фаталізм і фетиши­зація історичної необхідності в концепціях Людвіга Гумпловича. Предмет соціології — дослідження соціальних спільностей і їх взає­мовідносин, що відрізняє соціологію від філософії, історії. Концеп­цію розуміння суспільства Людвіг Гумплович називає моністичною,

91

монізмом, розуміючи природність фактів людського існування. Його монізм, по суті, натуралізм, що грунтується на «природних проце­сах», де соціальне є лише різновидністю законів природи. В основі соціології лежать закони біології. Та Людвіг Гумплович не переносить механічні закони природи на суспільство, а підкреслює, що кожний загальний закон трансформується і проявляється через суспільні явища. Пізнання специфічного прояву дій загальних законів через соціальні явища розглядає як соціальні закони. Людвіг Гумплович прихильник концепції соціального реалізму, за якою суспільство роз­глядається як субстанціональне утворення, особлива система, що не зводиться до взаємодії індивідів. Суть концепції соціального реаліз­му полягає в тому, що людство не єдине за походженням і генетично різні соціальні спільності походять з різних джерел, що і обумовлює неоднорідність змагання, суперництво між соціальними спільностя­ми є природне і вічне.

Головна причина боротьби між соціальними спільностями, вка­зує соціолог Уільям Самнер, є матеріальні потреби кожної з них, прагнення задовольнити потреби за рахунок багатства і засобів іс­нування інших соціальних спільностей та ін. Заради задовольнення матеріальних потреб воюють держави, заради задовольнення мате­ріальних потреб точиться боротьба за владу в державі. Це вічний рушій історії людства. Бідність і багатство, конкуренція і свобода торгівлі — результати безперервної соціальної еволюції, що через боротьбу між людьми за існування з необхідністю породжує існуючі суспільні відносини, де перемагає сильний, який пристосовується та ін. Це необхідна умова існування і розвитку цивілізації. Це типова аргументація прихильника соціального дарвінізму. Уільям Самнер до­повнює теорію соціального дарвінізму законами природного відбору і боротьби за існування, підкреслюючи, по-перше, що природний відбір і боротьба за існування мають вирішальне і універсальне значен­ня, що, по-друге, соціальна еволюція має автоматичний і неухильний характер. Ідея природного відбору в його інтерпретації виступила як ідея природності соціального відбору, тому соціальна нерівність розглядається як нормальне явище і необхідна умова в розвитку ци­вілізації. Думки про спільність соціальних законів і природних біоло­гічних законів показують, що суспільству властиві такі процеси роз­множення, самозбереження, боротьби за існування, які характерні для біологічного світу тощо. Таку позицію підтримували німецький географ і етнограф Фрідріх Рамцель, австрійський соціолог Густав Ратценхофер, американський соціолог Альбіон Смолл та ін.

В сучасних умовах в порівнянні з рубежем XIX і XX ст. вплив ідей соціального дарвінізму істотно знизився. Між тим, багато ідей соціального дарвінізму (ідеї соціально-культурної адаптації, відбору та ін.) мали не тільки історичний інтерес, а проявляються в функціоналізмі, соціобіології, порівняльній етології. Природно, різ­номанітні школи позитивізму в соціології початку XX ст. лише перші кроки на шляху формування соціології як самостійної науки. Соці­ологічні досягнення в постановці соціологічних проблем (соціальні конфлікти, етноцентризм та ін.) поступово до початку XX ст. ви-

92

Расово-атропологічна школа черпали свій потенціал, тому, що основні принципи, незв'язані з виявленням по суті соціальних механізмів розвитку суспільства, ігнорували його історичну суть.

В руслі натуралізму соціології XIX ст. ви­никає расово-антропологічна школа не скіль­ки як прагнення осмислення проблеми людсь­ких рас, скільки як спроба використати науку для обгрунтування расизму. В расово-антропологічній школі виділяються два напрями: перший — зв'язаний з спробами розкрити глобальні рушійні сили розвитку всесвітньої історії, другий — обмежується аналізом локальних процесів, в основному в центрі Європи і виходить з розуміння природного відбору і боротьби за виживан­ня, що проповідувалось соціальним дарвінізмом. Представниками расово-антропологічної школи стали філософи, соціологи, що стояли на позиціях органіцизму, соціального дарвінізму: Жозеф Хьюстон, Артюр де Гобіно, Отто Аммон, Жорж Ваше де Ляпуж, Стюарт Чемберлен та ін. Концепції расово-антропологічної школи однозначно рішуче осуджені і відкинуті наукою. їх вивчення має не наукове, а загальноосвітнє значення.

Один з основоположників расово-антропологічної школи в соціології французький філософ, дипломат Жозеф Артюр де Гобіно (1816—1882) ос­новні рушійні сили розвитку суспільства бачив в расових особливостях на­родів, вважав, що соціальні інститути, культура випливають з расових, біоло­гічних джерел. Чистота раси — джерело розвитку цивілізації. Чим раса чище біологічно, тим значніші її вроджені здібності і тим інтенсивніше раса роз­вивається історично. Змішення рас Жозеф Гобіно вважав суперечливим про­цесом: по-перше, виникнення цивілізації викликало змішення рас, а по-друге, до змішення рас приводила загибель цивілізацій. Успішно розвиватися цивілі­зація могла лише тоді, коли її очолювала біла раса, і Гобіно розглядає білу расу «історичною», якій властиві вроджені монололії на розум, фізичну силу і красоту. Високо розвинутий інтелект, енергійність, надзвичайно велика здат­ність внутрішньої і зовнішньої організації, почуття гумору, хоробрість, муж­ність, войовничість та ін. — все це і висуває білу расу на історичну роль в розвитку суспільства, цивілізації. Інші раси — нижчі раси. Концепція Жозе-фа де Гобіно зводилася, по-перше, до того, що соціальне життя і культура є результат дії расово-антропологічних факторів, по-друге, раси, тобто багато людей, об'єднані спільними спадковими фізико-антропологічними ознаками, є основними суб'єктами соціально-історичних процесів, що раси не рівні між собою інтелектуально, творчо та іншими здібностями; по-третє, расові змі­шування шкідливі з позицій соціального і культурного розвитку; соціальна поведінка людини повністю або переважно визначається -біологічною спадковістю. Концепція взята на озброєння ідеологами «арійської раси». Дехто з представників расово-антропологічної школи (Жорж Ляпуж, Отто Аммон та інші) для обгрунтування науковості своїх позицій, займаних в антрополо­гії з приводу вищої арійської раси, виступали засновниками напрямку — со­ціальної антропології. В їх працях знаходять спроби встановлення прямої залежності між класовою належністю і антропологічними індивідуальними якостями і ознаками особи (форма голови, волосся, ріст тощо). Соціолог От­то Аммон намагається навіть обгрунтувати закономірні зв'язки між обсягом основних фізіологічних показників і соціально-класовим становищем люди­ни в суспільстві- Реакційна теорія, що оправдувала соціальну нерівність, екс­плуатацію, війни належністю людини до різних рас. Расизм зводить суспіль­ну суть людей до їх біологічних, расових ознак, довільно поділяючи раси на «вищі» і «нижчі». В фашистській Німеччині расизм стає офіційною ідеоло­гією, служить виправданням агресивних війн, знищенням людей та ін. В гіт­лерівській Німеччині концепції расизму забезпечили одному з соціологів Хюстону Стюарту Чемберлену титул «народного митця». Властивий ан­тропосоціології зв'язок расизму з концепціями соціального дарвінізму харак­терний і для світогляду Людвіга Вольтмана, який на відміну від антропосоціо- 93

логів, проголошував демократичний національний соціалізм. Людвіг Воль-тман грубо фальсифікував історичні факти, приписуючи найважливіші до­сягнення світової культури саме впливу німецької раси. Ідеологічні концеп­ції расово-антропологічної школи стали обгрунтуванням привілеїв панівного класу, імперіалістичній експансії тощо.

Соціолог Хюстон Стюарт Чемберлен вважав джерелами європейської цивілізації три культури: культуру греків, що дала європейцям філософію, мистецтво, поезію; від римлян громадянство, право, ідея святості сім'ї і власності, а іудейська релігія євреїв народила християнство. Базуючись на стародавній культурі жителі Північної Європи — тевтони — створили влас­ну цивілізацію і культуру (тевтонська раса є прямою спадкоємницею арійсь­кої раси, її духу тощо). Расово-антропологічні напрямки в соціології вияви­лись безрезультатними. Адже концепції расової антропології грунтувалися, по-перше, на становленні, що соціальне життя і культура є результати дії расово-антропологічних факторів; по-друге, основними суб'єктами соціаль­но-історичних процесів є раси; інтелектуальні і творчі здібності різних рас не одинакові; по-третє, для соціального і культурного розвитку расові відно­сини є шкідливими, соціальна поведінка людини обмежена біологічними на­хилами та ін.

Однією з різновидностей расово-антропологічної школи стала антропо­соціологія. Антропосоціологія соціальна (етнологія) — галузь соціології, об'єкт вивчення якої є кримінальні і традиційні суспільні системи. "Один з осново­положників сучасної соціальної антропології Франц Боас (1858— 1942), аме­риканський етнограф об'єднує форсування антропології соціальної як науки з елементами стародавніх мислителів-етнографів Геродота, Цезаря, Таціта з узагальненням ідей Жан Жака Руссо, Йогана Шіллера, з працями соціально­го історика Герберта Цайпа (XIX ст.). Становлення антропології соціальної як особливої теорії з специфічним предметом і методологією пов'язують з еволюціонізмом, що на початку XX ст. розробляла т. з. історична школа Боаса. Концепція школи полягала в висуванні етнологічних досліджень куль­тури, в переважанні індуктивних методів дослідження ідей унікальності куль­тур і запереченні ідей прогресу. Соціальна антропологія вивчає соціальні структури і процеси стосовно їх культурним умовам та зв'язкам і особливо традиції стосовно до «простих суспільств».

Природно, натуралізм в соціології — соціологічні концепції, що базують­ся на методах і пізнавальних засобах природознавства, біології, психології та інших наук, здійснює дослідження процесів становлення людського суспіль­ства. Позитивність натуралізму в соціології полягає в прагненні виробити об'єктивну і цілісну систему знань, аналогічну теоріям розвинутого природоз­навства. Існувало дві основні форми натуралізму: соціал-біологізм і соціаль­ний механіцизм. Расово-антропологічна школа розглядається здебільшого як раціоналізація расових і етнічних пересудів, як соціальні міфи, що негатив­но впливають на розвиток суспільства.

Створена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом всередині — другій половині XIX ст. теорія соціального розвитку суспільства є соціологія мар­ксизму. Критично сприймаючи зміст концепцій марксизму багато Сучасних соціологів Заходу не заперечують історичних заслуг Карла Маркса і Фрідріха Енгельса у формуванні і розвитку соціально-по­літичної думки. Ім'я Карла Маркса і Фрідріха Енгельса згадуються поруч з іменами Огюста Конта, Макса Вебера, Еміля Дюркгейма, Герберта Спенсера та ін. І хоча Маркс як соціолог прагнув тісніше зв'язати наукову діяльність з політичною в рядах соціалістичного робітничого руху «все ж не ховав, що його праці з економії спрямо­вані проти панування буржуазії на захист інтересів трудових лю-

94

Соціологія марксизму

дей». Маркс прагнув по-новому осмислити майже всі сучасні со­ціальні науки — економічні, історичні, правові, політичні, філо­софські, та ін.

Місце і роль соціології марксизму в історії соціологічної думки визначається тим, що функціонування суспільства, свідомість і пове­дінка людей, які живуть в суспільстві, аналізуються з позицій матері­альних умов, їх життя, з позицій суперечності і конфліктів в реально існуючому способі виробництва. Існує багато тлумачень і визначень соціології марксизму. Марксизм розглядає ідеї в комплексі соціаль­но-культурних цінностей суспільного розвитку, що існували тоді в реальному житті. Тому-то неправомірно ототожнювати ідеї і погляди Маркса, Енгельса з ленінізмом, сталінізмом, троцкізмом, маоїзмом та ін., де торжествував авторитет і окремо взяті ідеї марксизму як засоби зробити закономірними політичні явища, події в реальному житті. По-друге, зміна суспільних реалій впливала і на формування світогляду Маркса і Енгельса. Безумовно, соціологія марксизму дру­гої половини XIX ст. не зводиться до революційного пролетарського месіанства; реалії життя вносили певні уточнення, розширення тих чи інших теорій, зв'язаних з розвитком суспільства. По-третє, Маркс і Енгельс одні з перших стали використовувати емпіричні соціологіч­ні дослідження.

Питання про взаємодію матеріальних і духовних цінностей в сус­пільстві — принципове питання соціології. Карл Маркс висунув і обгрунтував ту незалежну змінну, що відіграє вирішальну роль — спосіб матеріального виробництва. Відстоюючи первинність буття пе­ред суспільною свідомістю не в розумінні появи у часі спочатку бут­тя, а потім свідомості, а в визнанні вирішальної ролі буття в процесі взаємодії. Висновками аналізу всіх суспільств для Маркса стало з'ясу­вання стану продуктивних сил, наукового і технічного знання, мате­ріальних відносин між людьми. Ідеї ж, суб'єктивні прагнення лю­дей — відображення, насамперед, матеріальних відносин і тому не можуть виступати основним, вирішальним фактором суспільних змін. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний, духовний процес життя взагалі. Не свідомість людей виз­начає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. Мабуть, жодне з положень не зазнавало інтенсивної критики, як по­ложення, що буття визначає свідомість. Марксизм, мовляв, виходить з економічного визнання, тобто пояснює виникнення певних соці­альних структур і відносин, політичних та культурних інститутів ціл­ком з тенденцій економічного розвитку, хоча в реальному житті скрізь і всюди можна спостерігати зворотні зв'язки. Отож явища самі впли­вають на економіку, на характер реального виробництва. Проте ж різке акцентування ролі способу виробництва, матеріального життя мимоволі применшує значимість культурних, духовних, релігійних цінностей у розвитку суспільства. І все ж багато послідовників мар­ксизму абсолютизували думку Маркса, зовсім ігнорували важливу роль культурних цінностей. В таких умовах, природно, ніяк не могло сприяти суспільному прогресу, не пішло на користь людям, навіть якщо і сталося зростання продуктивних сил. Заради об'єктивності у

95

висловлюваннях самого Маркса відсутнє прагнення звести дії всіх факторів суспільного життя лише до економічного фактору не запе­речуючи їх взаємодії. Та і сам Маркс всіляко відхрещувався від еко­номічного визначення, підкреслюючи, що неможна-з'ясовувати еко­номічну необхідність так, нібито лише вона є активним фактором, а всі інші — лише пасивні. Звичайно, система об'єктивних соціальних, політичних і духовних процесів, що визначають становище індиві­дів, їх бачення світу, їх інтереси, спричиняючи до тих чи інших дій, складається остаточно на основі економічної необхідності.

В соціології Карл Маркс одним з перших визначає суспільство, як об'єктивну саморозвиваючу реальність. Джерелом саморозвитку суспільства виступають суперечності і конфлікти насамперед в про­цесі матеріального життя. На певному ступені розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають в суперечності з існуючими виробничими відносинами, або з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивались. З форм розвитку продуктивних сил ви­робничі відносини і відносини власності перетворюються в їх пута. Тоді і настає соціальна революція. Свідомість треба пояснювати з суперечностей матеріального життя, з існуючого контакту між сус­пільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Тут маємо три принципові моменти: суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами є рушійною силою розвитку сус­пільства. Соціальна революція — суть не політична випадковість, а закономірний прояв історичної необхідності. Свідомість людей ві­дображає реальні життєві суперечності. І незалежно від суб'єктив­них бажань окремих людей, правлячих сил маси думають і діють в залежності від характеру суперечностей насамперед матеріального життя. Змінюються суперечності і конфлікти — змінюються форми мислення людей, переоцінюються цінності. Якщо ж постійно не вра­ховуються матеріальні інтереси мас, якщо суперечності наростають і поглиблюються, то виникає, формується революційна свідомість, що приводить маси в рух і через соціальну революцію відбуваються радикальні зміни, якісне оновлення суспільних відносин. Такий пог­ляд на суспільство і на розвиток увійшов в історію суспільної думки як діалектичний матеріалізм.

Конкретно аналізуючи капіталізм, Маркс і застосовує діалектич­ний матеріалізм. Це дало Марксу можливість сформулювати доводи неминучого саморуйнування капіталістичних суспільних відносин, що історично сформувалися, і заміни їх такими відносинами, що роз­кривали б гуманістичну природу людей, відповідали б їх суттєвим прагненням. Капіталістичні виробничі відносини, відмічав Карл Маркс, є останньою антагоністичною формою суспільного процесу вироб­ництва, антагоністичною не в розумінні індивідуального антагоніз­му, а в розумінні антагонізму, що виростає з суспільних умов життя індивідів, але продуктивні сили, що розвиваються в надрах буржуаз­ного суспільства створюють разом з ним матеріальні умови для вирі­шення, подолання антагонізму. Тим-то капіталістичною суспільною системою завершується передісторія людського суспільства. Отже, за Марксом, на певному рівні розвитку продуктивних сил капіталіс-

96

тичні відносини стають перешкодою на шляху прогресу, що усува­ються соціальною революцією. Та в останні роки життя Маркс шу­кав і альтернативні варіанти, що прямо є соціологічним аналізом но­вих і явних реалій, що виникали у капіталістичному суспільстві. Уже в другій половині XIX ст. Маркс відмічає серйозні трансформації в самому способі виробництва, вказує на формування акціонерних то­вариств, що дає, по-перше, колосальне розширення масштабів ви­робництва і виникнення підприємств, що були неможливі для окре­мого капіталіста, підприємства, які раніше належали уряду, стають суспільними. По-друге, капітал, що сам по собі грунтується на сус­пільному способі виробництва та робочої сили, одержує тут безпосе­редню форму суспільного капіталу (капіталу безпосередньо асоційо­ваних індивідів) в протилежність приватному капіталу, а його під­приємства виступають суспільними підприємствами в протилежність приватним підприємствам. Це усунення капіталу, як приватної влас­ності в межах самого капіталістичного способу виробництва. По-тре­тє, перетворення справді функціонуючого капіталіста в простого уп­равлінця, який розпоряджається чужими капіталами. Але це лише намітки Маркса, та й вони свідчать про усвідомлення ним народжен­ня якісно нового суспільства, що не можна некритично сприймати характеристики традиційного капіталізму. І невипадково пізніше Фрід-ріх Енгельс підкреслює, що в соціології марксизму цінні не ті або інші окремо взяті положення, а діалектично-матеріалістичний підхід до аналізу суспільства.

Соціологія марксизму охоплює системний аналіз суспільних відно­син, класів та класової боротьби. Карл Маркс підкреслює, що належ­ність людини до класу, її соціальні інтереси' обумовлені насамперед економічними відносинами. В традиційних суспільствах характер со­ціальних відносин такий, що соціальне становище більшості індиві­дів досить суворо регламентувалось з моменту їх народження і до самої смерті. Таке становище речей принципово не виключало певну соціальну мобільність. Та вона обмежувалась лише окремими індиві­дами, що не мало суттєвого впливу на соціальне життя. Класовий поділ приводив до того, що одні соціальні спільності людей завдяки соціальному становищу мали матеріальні, політичні і інші привілеї, другі, навпаки, позбавлялись необхідного для існування і виживан­ня. Система виробничих відносин становить першооснову, базу, де формуються всі інші відносини людей — правові, політичні, ідеоло­гічні, та ін. Економічна сфера набирає певну суть або незалежну змінну інших соціальних явищ та процесів. Історія, відмічав Карл Маркс, це не що інше, як діяльність людини, яка досягає своєї мети. Процеси соціальних змін відбуваються не самі по собі, а лише внас­лідок діяльності людини і шляхом її діяльності. Проте, важливо пос­тійно ураховувати, що соціальна діяльність розгортається в певних матеріальних умовах, обмежена певними інституційними межами і залежить від рівня суспільної свідомості.

Події 40-х років XIX ст. і пізніше у Франції, Англії, Німеччині та інших країнах Західної Європи Маркс і Енгельс оцінювали з позицій ідеології соціалістичного руху. На відміну від Сен Сімона, Огюста

97

Конта та ін., які також звертались до питання про соціальні наслідки промислового перевороту в країнах Західної Європи і Америки, фун­датори марксизму доводять, що суспільний лад, який формується на індустріальній економічній основі, є лад, далекий від ідеалів прогре­су, є нестабільним і внутрішньо суперечливим, визнають, що сучас­не західне суспільство — це суспільство з високим рівнем розвитку продуктивних сил. Капітал, наймана робоча сила і земельна влас­ність —основні елементи внутрішньої соціальної структури капіталіс­тичного суспільства, яким відповідають три великі суспільні класи — буржуазія, робітничий клас і селянство.

Концепція соціальної структури капіталістичного суспільства Кар-ла Маркса зв'язана з аналізом антагоністичних, непримиримих від­носин між власниками підприємств і робітничим класом як головної рушійної сили. В капіталістичному суспільстві відбувається постійна асиміляція проміжних елементів соціальної структури (селянства, дріб­ної буржуазії, інтелігенції та ін.), йде процес поляризації, а тенденції конвергенції практично перекривають можливість формування се­реднього класу. В соціальній поляризації Маркс бачив джерело анта­гонізму класів, глибинну причину класової боротьби. Отже, люди є продукт суспільства і об'єктивного становища в процесі виробниц-

!іі і тва, але втягнуті в класову боротьбу люди стають самі творцями сус-

пільства. Такий загальний погляд на класи і класову боротьбу, але

Ц',1«, для Маркса ніколи це не догма і суттєво корегувався відповідно змінам

соціальних реальностей. І якщо в ранніх творах Маркса акцент робиться на жорсткій соціальній диференціації, що приводила до рельєфно вираженого поділу всіх людей на дві групи — гнобителів і гноблених, а класова боротьба пояснювалася не інакше як серцевина історичного процесу, то пізніше сучасне капіталістичне суспільство характеризується як антагоністичне суспільство — буржуазія і робіт­ничий клас є основними силами, які вступають в непримириму бо­ротьбу один з одним. Та в капіталістичному суспільстві крім буржуа­зії та робітничого класу існують і проміжкові спільності — ремісни­ки, торгівці, селяни та ін. Пізніше, в працях «Класова боротьба у Франції», «Вісімнадцяте брюмера Луі Бонапарта» Маркс детальніше аналізує соціальну структуру капіталістичного суспільства, виділяю­чи промислову, фінансову, торгову, дрібну буржуазію, селянство, пролетаріат і люмпен-пролетаріат, уточнюючи критерії класу, від­значаючи не лише ставлення до засобів виробництва, а й спільність діяльності, спосіб мислення та спосіб життя. Особливо важливо для вичлення класу, на думку Маркса, усвідомлення належності до соці­альної єдності, відчуття відмінності інтересів від інтересів інших груп, наявність волі до спільних дій. Люди можуть не усвідомлювати своїх класових інтересів і між тим керуватися ними у своїх діях.

Карл Маркс допускав найрізноманітні форми класової боротьби, не заперечував значимості мирних форм боротьби робітників за по­ліпшення добробуту і реалізацію природних прав людини в межах професійного руху, вважав, що реформи, хоча б в ранній період капіталізму, не вирішують проблеми непримиренності, не приведуть до подолання відчудження трудівників від засобів виробництва. Кар-

98

динально ж вирішити проблеми непримиримості інтересів, на думку Маркса, може тільки соціальна революція. Логіка революційного онов­лення суспільства випливає з фундаментального уявлення про те, що оптимальною умовою його здійснення є рівновага і стабільність, тоб­то відсутність суперечностей і конфліктів. їх наявність в політичній і соціальній системах — це хвороба і недостатність суспільної систе­ми. Революційні і консервативні установки передбачають встанов­лення ідеальної стабільності в суспільстві, по суті шляхи виходу з кризової ситуації. Реалізація такої установки об'єктивно вимагає ство­рення механізмів для підтримання однорідної або тотальної суспіль­ної структури в соціальній і економічній сферах. Широко відомі сло­ва Маркса: революції — локомотиви історії, та чомусь забувається або не помічається думка, що революційну боротьбу важко регулю­вати, її кінцеві результати часто виявляються мало схожими на дек­ларовану мету. Адже Енгельс прямо підкреслював, що «в будь-якій революції неминуче допускається багато дурниць». Головне ж пи­тання революції — питання влади. Питання влади не зводилось лише до ідеї диктатури пролетаріату. Елементи політичної діяльності соціологія марксизму відносить до влади. Аналіз же відносин між матеріальними, продуктивними силами і державними інститутами — політичними, соціальними, громадськими установами, дав можливість обгрунтувати ідею визначення економічного і політичного цілого — взаємозалежності громадянського суспільства і держави, підкреслю­ється, що громадянське суспільство це зміст, а держава — форма, «держава, політичний лад є підлеглими, а громадянське суспільство, царство економічних відносин — вирішальний елемент. Раніше ж вважалрсь, що держава є визначальним, а громадянське суспіль­ство — визначуваним елементом. Власне державна влада, її монопо­лія ніколи не забезпечать свободу, навпаки, справжня свобода мож­лива лише там, де є емансіповане громадянське суспільство, здатне диктувати свою волю державі. Свобода полягає в тому, щоб перетво­рити державу з органу, що стоїть над суспільством, в орган цілкови­то підкорений суспільству. Всі потреби громадянського суспільства незалежно від того, який клас панує, неминуче проходили через волю держави, щоб у формі законів одержати загальне значення. Держав­на воля взагалі визначається змінюючими потребами громадянсько­го суспільства.

Дуже суперечливі і однобічні інтерпретації ідей Маркса про «злам» буржуазної держави в процесі революції. Ще на початку 50-х років XIX ст. Маркс безумовно відстоював ідею «зламу» і зокрема підкрес­люючи, що всі перевороти удосконалили машину держави, замість того, щоб її зламати. Та пізніше і Маркс і Енгельс відмічали значний для характеристики влади «поворотний пункт», з якого виникає і розвивається тенденція відокремлення держави від економічно па­нівного класу: буржуазія втрачає здатність до винятково політичного панування. Буржуазія шукає собі союзників, з якими, зважаючи на обставини, або ділить своє панування, або-уступає його цілком. Таку державу уже треба не «ламати», а «перетворювати». Та Маркс і Енгельс не абсолютизували революційну форму суспільного життя,

99

не ігнорували інші його форми, а прагнули розкрити діалектику поо: туповості і стрибка в розвитку суспільства, звертаючи увагу на склад­ний, неоднозначний і суперечливий характер взаємозв'язків між яви­щами. Гостра критика марксизмом сучасного йому соціального ладу як несправедливого, антигуманного певно сприяла реформуванню раннє-капіталистичної економічної системи і формуванню соціально орієнтованої державної політики. Зрозуміло, що уже в ранній період творчості і політичної діяльності питання влади та держави Карл Маркс, Фрідріх Енгельс розглядають через призму співвідношення політичної і соціальної революції, політичної і загальнолюдської еман­сипації, тобто визволення від залежності, пригноблення та ін. Отже, якщо розглядати соціологію класів та класової боротьби, соціологію революції та інші проблеми теорії розвитку суспільства та соціальних, політичних, економічних явищ в суспільстві, можна знайти і супе­речності, і двозначності, і просто помилки. Частину з них, зважаючи на зміни життєвої практики, виправив сам Маркс, щось зкоректував після його смерті Фрідріх Енгельс, переглянуто ним співвідносний революційних форм в суспільному процесі, введено поняття револю­ції «зверху»: показ висхідної лінії революції доповнюється аналізом спадної лінії, висунута ідея про забігання революції вперед з негатив­ними наслідками для суспільства та ін., а щось просто не витримало випробування часом — абсолютизації соціально-класових антагоніз­мів, приниження ролі формального демократизму, тлумачення демок­ратії як історично приходящого явища та ін.

Зміни суспільних відносин, викликані розвитком капіталізму в Росії після реформ 60 — 70-х років, породжували об'єктивну не­обхідність виникнення різноманітних соціологічних шкіл і напрям­ків. Основні з них: географічна школа (Лев Мечніков, Сергій Солов-йов, Василь Ключевський), органістська (Олександр Стронін, Петро Лілієнфельд); суб'єктивізм (Петро Лавров, Микола Михайловський); психологічна школа (Лев Петражицький, Микола Кареєв); багато-факторний напрям (Максим Ковалевський); діалектико-матеріаліс-тичний (Георгій Плеханов, Володимир Ленін) та ін. В 60-х роках в соціально-політичній думці Росії виникає суб'єктивний напрям і іс­нує до початку XX ст., зазнавши значної еволюції. Провідні теорети­ки суб'єктивізму: Петро Лаврович Лавров (1828 — 1900) та Микола Костянтинович Михайловський (1842—1904) створили оригінальну соціологічну концепцію, надаючи значну увагу проблемам співвідно­шення соціального і історичного; предмету і методу соціології, теорії прогресу та ролі особи в історії.

Прагнучи виявити відмінності між соціологією і історією, Петро Лавров вважав, що суспільство і його закони можуть пізнаватися в тій мірі, в якій осмислена історія. Соціологічні явища, події тісно переплітаються з історичними. Пояснюється це тим, що соціологія і історія починають вивчати суспільство з вивчення людини як при­родного явища. Сам Петро Лавров визначав, що «соціологія є наука, що досліджує форми прояву, посилення і послаблення солідарності між свідомими органічними особами. В суспільному розвитку відбу-

100

Соціологічна думка Росії в кінці XIX ст.

вається посилення свідомості особи і солідарності в суспільстві. Ці два взаємозв'язані процеси і є об'єктивні ознаки «соціального прег-ресу». І Петро Лавров визначає «прогрес як сенс історії, здійснюєть­ся в зростанні і зміцненні солідарності, наскільки вона не заважає розвитку свідомих процесів і мотивів дії в особах». Особа з її кри­тичною свідомістю виступає провідною силою соціального прогресу. Адже історичне життя людства саме і починається з формуванням критично мислячої особи. Петро Лавров розглядає особу як творця і носія морального ідеалу і як силу, здатну змінити суспільні форми. Тому і формула прогресу складається з двох частин. Єдино можливою метою прогресу є досягнення солідарності в усіх сферах суспільного життя. Та для встановлення міцної, стійкої, істинної солідарності поки ще не настали умови. Солідарність людей роз'їдає капіталістичний лад. І тільки, на думку Петра Лаврова, нове суспільство — соціалізм спроможне встановити істинну солідарність людей праці.

Рішуче виступив проти органічного напрямку в соціології філо­соф Микола Михайловський, який доводив повну безпідставність аналогій і паралелей між суспільством і організмом, підкреслюючи, що при такому методі виявляється лише зовнішня, випадкова схо­жість, а не глибинні причинні зв'язки. Історія управляється спільни­ми, постійними законами, що формуються порядком і зміною фаз історичного руху. Та разом з ним розвиток цивілізації не є щось фатально приречене, не підлягає зміні тому, що історичний процес охоплює свідому діяльність людини. Необхідність і напрям розвитку визначають історичні закони, а індивідуальна діяльність — швидкість соціального прогресу. Ідеал визначає не тільки вибір історичного нап­рямку, характер діяльності людини, а й дає «реальний зміст» зако­нам історії. Микола Михайловський відводив значне місце проблемі соціального прогресу, вказуючи, що прогрес є поступове наближен­ня до цілісності суспільства, до можливо повного і всебічного поділу праці між його органами і можливо меншому поділу праці між людь­ми. Все, що веде до збільшення різнорідності — «неморально, нес­праведливо, шкідливо», і, навпаки, все, що веде до однородності — «морально, справедливо і розумно». Тому Микола Михайловський палко ратував за сільську общину, що, на його думку, дає можли­вість для всебічного і гармонічного розвитку кожної особи, підкорює інтереси суспільства інтересам людини.

В кінці XIX ст. в Росії склався і почав дедалі поширюватися мар-'ксистський напрям в соціології, видатними представниками якого є Георгій Валентинович Плеханов і Володимир Ілліч Ленін.

Російський революціонер та мислитель, засновник соціал-демок-ратичного руху в Росії Георгій Валентинович Плеханов (1856 1918) піддав різкій критиці суб'єктивний підхід російських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав соціологічні ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розуміння історії, розро­бив питання співвідносин ролі особи і народних мас в історії. Народ-ники-суб'єктивісти вважали, що Росія йде своїм самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересаджений» в Росію, капіталізм для самобутнього російського економічного ладу випадковий, є занепа-

101

дом, регресом. Тому треба затримати, зупинити розвиток капіталізму і припинити ломку капіталізмом вікових устоїв російського життя. Зіставляючи умови виникнення і історичної ролі капіталізму на Захо­ді з умовами розвитку капіталізму в Росії, Георгій Плеханов з'ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і зробив висновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, показав, що капіталістичні відносини пробивають дорогу в місті і в селі, ведуть до розладу устоїв селянського світу — общини, громади. Послідовно відстоюючи марксистське визначення історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюнтаризму в історії, розглядав історію людського суспільства як необхідний закономірний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв'язок між об'єктивною і суб'єктивною сторонами суспільного життя. Кри­тикуючи соціологічні теорії Петра Лаврова, Петра Ткачова, Миколи Михайловського та ін. в питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов відмічав, що не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в історії, а видатні особи нерозривно зв'язані з народом, виражають його інтереси і прагнення.

Аналогічні позиції займав Володимир Ілліч Ленін (1870—1924) — російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридич­ний факультет Петербургського університету. Зарахований поміч­ником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома процесами. Двічі захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в ор­ганізації та діяльності «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відтак репресований царською владою. Висланий в Сибір (1897— 1900). Організатор та ідеолог нелегальної газети «Искра». Один з організаторів Російської соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 р. до квітня 1917 р. в еміграції, один з головних ідеологів Жов­тневої революції в Росії 1917 р., голова Ради народних комісарів (1917 — 1922), один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу.

Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та вра­ховуючи специфіку Росії, Володимир Ілліч Ленін в загальних рисах сформулював марксистську політичну доктрину XX ст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов'язавши марксизм з іде­ологією, Володимир Ленін ідеологізував саму доктрину, що стала по­літичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною док­трини стала концепція соціалістичної революції. Концепція містила ідею про можливість перемоги соціалістичної революції в одній, ок­ремо взятій країні, положення про об'єктивні передумови революції та суб'єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею революційної ситуації, поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною та переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Володимиру Леніну належить розробка концепції держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, струк­тури, періоду існування, тактики державної політики. Розроблено кон­цепцію пролетарської демократії як явища перехідного типу, вису­нуто власну теорію соціально-класової структури суспільства і дано

102

визначення поняттю клас. В полеміці з західною і народницькою со­ціологією, Володимир Ленін розвиває марксистське положення про економічно-політичні системи, за якими суспільство — це живий організм, в його функціонуванні і розвитку, що перебуває на певній ступені історичного розвитку. Слідом за Плехановим ганебність суб'єктивістської методології в оцінці ролі особи в історії показує і Ленін і якщо Плеханов в полеміці з народниками в основному роз­робляє питання ролі особи в історії, то Ленін значну увагу приділяє ролі класів, народних мас, підкреслюючи, що недоліком попередніх соціологічних теорій є нерозуміння ролі народних мас в історії. Воло­димир Ленін вважав величезним завоюванням марксистської філо­софії матеріалістичне розуміння історії. В теорії історичного матеріа­лізму бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей сус­пільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне перетво­рення суспільства. Творчо досліджуючи питання економічного, полі­тичного і духовного розвитку суспільства в сучасну епоху, Володи­мир Ленін розвинув всі сторони марксистської соціології. Особливе значення мають дослідження з питань ролі особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.

Важливу концепцію психології людських мотивів детально обґрун­товує філософ, психолог Лев Іванович Петражицький (1867—1931), визначаючи роль і місце в обгрунтуванні психології людських мотивів соціології, підкреслює, що соціологія як наука покликана вивчати людсь­ку участь в процесах суспільного життя. На думку Льва Петражицько-го, всі основні соціологічні поняття — господарство, суспільство, дер­жава, культура, цінність та багато інших утворень далеко не наукові, метафоричні, багатозначні. Тому їх використання приводить соціо­логію до фальшивих узагальнень. Традиційна соціологія вважала ос­новним науковим поняттям суспільство, потім висуває цінність, та ці поняття суспільства і цінності не з'ясовували мотивів впливу на пове­дінку індивіда. І Лев Петражицький висуває основним поняттям соці­альну поведінку і її мотиви. Соціальне поняття — мотив, рівнозначний психологічному — емоції. Розглядаючи емоції як змістовний причин­ний компонент соціальної поведінки, Лев Петражицький проголошує предметом соціології розуміння соціальної дії.

В історію соціологічної думки Росії Микола Кареєв (1850 — 1931) увійшов як прихильник позитивізму. У своїх працях Микола Кареєв використовує суб'єктивний метод. Суспільство в соціології виступає в абстракціях, поза його історичних, економічних та інших особли­востей. Суспільство — складна система психічних і практичних вза­ємодій істот, особистостей, ділиться на дві частини: культурні групи і соціальні організації. Культурні спільності — предмет індивідуаль­ної психології, їх ознаками є не природні властивості, а ті звички, традиції, що виникають в результаті виховання. Соціальні ж органі­зації — сукупність економічного, юридичного і політичного середо­вища, результат колективної психології — вивчаються соціологією.

В кінці XIX ст. в російській соціології виявилась неспроможність географічного визначення, теологічного і психологічного редукти-візму. Стає очевидним, що при розв'язанні складних соціальних проб-

103

лем неможна покладатись на якийсь один фактор, а треба враховува­ти всю сукупність і взаємодію соціальних явищ і елементів. Так в російській соціології виникає плюралістичний підхід у вивченні сус­пільства, виразником якого став відомий російський учений Максим Максимович Ковалевський (1851 —1916). Як соціолога Максима Кова-левського цікавили проблеми: зв'язок соціології з історичними нау­ками, порівняльно-історичний метод дослідження, соціальні законо­мірності і суспільний прогрес. Сприйнявши ідею Маркса про кла­сову боротьбу як засіб розв'язання соціальних проблем, Максим Ковалевський детальніше розвиває ідею гармонії праці та капіталу і здібності держави вирішувати всі конфлікти мирно, тому-то і по­няття соціального прогресу зв'язано з розширенням солідарності. Мета соціології розкрити причину покою і руху людського суспіль­ства, стійкості та розвитку порядку в різні епохи, спадкоємності та причини його зв'язку між собою. Одним з важливих методів соціо­логії Максим Ковалевський вважав порівняльно-історичний метод, що визнає єдність і цілісність суспільства людства, історичних за­кономірностей та ін. Соціальний прогрес є основним законом соці­ального життя.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.