2. Соціальні функції науки

Суттєвим компонентом системи уп­равління наукою і, насамперед, одним з найважливіших факторів її розвитку є по­літика у сфері науки. В сучасних умовах великого зростання нау­кового потенціалу, ускладнення взаємозв'язків окремих наукових нап­рямків, суспільство здатне забезпечити оптимальний розвиток науки та найефективнішу наукову діяльність тільки з допомогою держави. Безумовно, планування наукової діяльності — право та обов'язок вчених. Але без фінансової підтримки держави, без вироблення за­гальної стратегії розвитку науки, без відповідної організації науко­вих досліджень, без вирішення кадрових та багатьох інших питань, що виступають предметом політики у сфері науки, ефективний роз­виток науки неможливий.

Світовий досвід підтверджує, що політика у сфері науки давно стала невід'ємним елементом системи соціального управління, що саме там, де така політика здійснюється ефективно, і наука, і суспільство досягають значних результатів. Основні напрямки по­літики у сфері науки такі: по-перше, визначення стратегії розвит­ку науки, її пріоритетних напрямків. Це інтегральний, глобальний напрямок, зв 'язаний з координацією розвитку науки відповідно інтересам та меті суспільства, досягнення максимальної ефектив­ності науки, визначення головних напрямків наукових досліджень, що можуть забезпечити світове лідерство у сфері науки. По-дру­ге, вирішення проблеми фінансування науки. Тут визначається не тільки загальний обсяг та спрямованість капіталовкладень у нау­ку, але виробляється ефективний механізм їх використання. По-третє, створення ефективної організаційної структури науки, тоб­то визначення вірного співвідношення фундаментальних та прикладних досліджень; галузевої та міжгалузевої форм організа­ції науки; науково-дослідницької та викладацької діяльності; про­цесів централізації в управлінні наукою та процесів самокеруван­ня; діяльності наукових колективів та окремих вчених. По-четверте, вирішення різноманітних кадрових питань науки: підготовці та пе­репідготовці наукових кадрів; відповідне матеріально-технічне за­безпечення; створення умов для вільної наукової творчості, ви­роблення механізмів ефективного впровадження наукових досягнень у виробництво.

Плідність політики у сфері науки забезпечується системним дослід­женням проблем розвитку самої науки — соціальних, економічних, структурно-організаційних, методологічних, логіко-гносеологічних, іс­торичних, психологічних — та адекватною загальною політикою дер­жави, сприятливими об'єктивними умовами розвитку науки. Тому, конкретно-соціологічні дослідження, спрямовані на вивчення, з од­ного боку, передумов, а з іншого — реального стану розвитку науки, виступають невід'ємною умовою процесу управління науковою ді­яльністю.

519

Серед факторів, що перешкоджають роз- витку науки, виділяють внутрішні та зовнішні. розвитку науки Зовнішні фактори — це ставлення суспільства

до науки (недостатній обсяг капіталовкладень у науку, несвоєчасне оновлен­ня її матеріально-технічної бази, низькі вимоги до науки, а іноді й вимоги, протилежні її розвитку тощо). Несприятливі зовнішні фактори створили та­ку внутрішню структуру науки, яка не здатна до розвитку навіть при зміні зовнішніх умов. Механізм гальмування у межах науки становлять монопо­лізм та бюрократизм. Жорсткий розподіл та залежність науки створюють економічні та політичні підстави для її монополізації та бюрократизації. Ко­ли кожна галузь науки «відведена» одному чи декільком закладам, їх керів­ники мають можливість контролювати галузь, не допускати «чужинців» та відкидати інакомислення. Організаційні та економічні особливості науки до­повнюються ще гіпертрофованою, суто формальною ознакою (наявність на­укових ступенів, звань, тощо). Наукові ступені та звання виступають не стільки ознаками поваги, скільки знаряддям панування в науці, що підсилює її моно­полізацію, клановість тощо. Недоліки вітчизняної науки багато в чому є спад­щиною попереднього тоталітарного ладу. Справа в тому, що наука, як частка суспільства, поступово набувала усі риси панівного режиму. Тоталітарний режим грунтувався на бюрократії, то ж і наука з необхідністю бюрократи­зувалася. Режим не терпів самостійно та сміливо мислячих, переслідував їх у науці, якщо їх міркування йшли всупереч встановленим нормам. Але ж без таких науковців розвиток науки неможливий. Наука — відкриття ново­го — за природою «інакова». Чим значніший вчений, тим більше «інаково» мислить стосовно панівних уявлень. Звідси, зрозуміло, що більш за все нау­ковій творчості потрібна свобода, а не тільки матеріальне чи фінансове за­безпечення. Про неможливість тривалий період розвиватися в умовах нес­вободи свідчить й історичний досвід України. Наука страждає від будь-яких видів несвободи: обмеження свободи думки та дискусій, нерівності за наці­ональними чи соціальними ознаками, паспортного режиму чи обмежень на прописку, ускладненості переходу вченого в іншу установу, обмежень на контакти з іноземними вченими чи власними колегами, обмежень на отри­мання інформації тощо. Але свобода повинна бути властива усьому суспіль­ству, тому що реалізувати її лише у одній галузі суспільного життя неможли­во. Отже, одним з найважливіших факторів підвищення ефективності наукової діяльності виступає демократизація науки як частина загального процесу демократизації суспільства.

Процес демократизації науки передбачає зміну внутрішніх та зовнішніх факторів її розвитку. Уже зроблено перші кроки. Це гласність, в умовах якої з'явились нові яскраві ідеї та ім'я учених, розширилися можливості одержан­ня необхідної інформації, відкриті раніше заборонені напрямки досліджень. Піддано критиці та похитнулися числені бюрократичні структури. Це — роз­ширення міжнародних контактів вчених, що так необхідні для розвитку на­уки на рівні світових стандартів. Але, безумовно, важливе значення в проце­сі демократизації науки мають економічні фактори. Тільки радикальні економічні перетворення забезпечать якісне оновлення всієї системи нау­кової діяльності та наукової творчості, наукового пошуку.

Фінансування науки- Одним з найважливіших економічних фак-

нові форми торів розвитку наукової діяльності, створення

системи її матеріально-технічного забезпечен­ня виступає ефективне фінансування науки. Залучення матеріальних ресур­сів — важливий показник наукового потенціалу держави, можливостей вес­ти на високому рівні наукові дослідження та розробки. Яскравим прикладом взаємозв'язку капіталовкладень у науку та її ефективності, зокрема як соці­альної сили, виступає Японія. Після поразки у другій світовій війні Японія, незважаючи на тяжке економічне та фінансове становище, за рахунок жорс­тких обмежень в усіх сферах суспільного життя, почала різко підвищувати

520

витрати на розвиток науки. Кошти витрачались на придбання наукової ін­формації та технологічних ліцензій. Потім почалось надзвичайне зростання вкладень капіталів у розвиток власної, насамперед, фундаментальної науки. Японці прийшли до висновку, що тривала орієнтація на іноземні науково-технічні дослідження ослаблює власний науковий потенціал. На протязі трид­цяти років (з 60-х до 90-х років) витрати Японії на наукові дослідження та конструкторські розробки зросли у 8 разів, тоді як у США — у 2 рази, у Німеччині — приблизно у 3,5 разів, у Франції — у 3 рази. Тепер же увесь світ захоплюється японським «економічним дивом». У високорозвинених країнах давно усвідомили, що достатні капіталовкладення у науку — необ­хідна умова розвитку її власного, і суспільства. З середини 80-х років питома вага витрат на науково-дослідницькі та конструкторські розробки у валово­му національному продукті стабільно пропорційна 2,5 — 2,7 рази для Японії, США, Німеччини і 1,9 — 2,1 - для Англії та Франції. Між тим, статистика свідчить, що за 20 років (з середини 70-х років — початку 90-х років) темпи зростання фінансування наукових досліджень в Україні та інших країнах Співдружності незалежних держав мали постійну тенденцію до зниження й наприкінці сформувалась система фінансування науки за «залишковим прин­ципом». Це привело до того, що вітчизняна наука практично за всіма пара­метрами (невелика кількість Нобелівських лауреатів, проданих за кордон ліцензій, низьке цитування праць вчених за кордоном) відстає від науки розвинених країн та перебуває у надзвичайно скрутному стані (на межі роз­паду — значна кількість провідних науково-дослідних інститутів, посилю­ється відток кваліфікованих науковців з України за кордон тощо). Якщо такий стан залишиться й далі, то відставання вітчизняної науки може стати незворотним.

Безумовно, сучасне економічне становище України характеризується гли­бокою кризою: розбалансованістю народного господарства, великим дер­жавним (зовнішнім та внутрішнім) боргом, значним дефіцитом державного бюджету, вкрай розлагодженим станом фінансів, що ускладнює виділення коштів на розвиток науки. Але економія на науці — прямий шлях до ще більшої відсталості та злиденності. Скупість суспільства стосовно науки обер­тається великими економічними та соціальними втратами. Це може привес­ти Україну до національної трагедії.

Зрозуміло, значне підвищення фінансування науки має супроводжува­тись ефективним використанням вкладених коштів. Наприкінці 80-х років зроблено перші кроки на шляху вироблення нових механізмів розвитку на­уки, перехід наукових закладів на господарський розрахунок та самофінан­сування. Суть ідеї самофінансування науки в тому, що самостійні підпри­ємства в умовах жорстокої конкуренції та самофінансування не будуть, як це бувало раніше, розбазарювати кошти, що одержані із держбюджету на науку, а віддадуть їх тим науковим колективам, де можна одержати макси­мальний ефект. Наукові колективи активніше шукатимуть реальних замов­ників та займатимуться тими науковими розробками, що відповідають існую­чим суспільним потребам. Отже, мала виграти наука і економіка. Але, як відомо, так не сталося. Причин багато. Одна з них в тому, що в умовах економічної кризи підприємства не мають достатньо коштів для розробки тих чи інших наукових проектів, якщо вони з'являються, то переважно спрямовуються на фінансування тих з них, що можуть принести миттєвий ефект. В сучасних умовах без прогресивного випереджаючого розвитку фундаментальних дос­ліджень загальне піднесення ані науки, ані виробництва неможливе. Фунда­ментальні дослідження без державної підтримки здійснюватися не можуть.

Отже, пошук нових принципів та методів фінансування науки триває.

Одна з нових форм фінансування — система «Грант», що існує в світі й

нещодавно почала діяти в Україні. Суть системи грантів двоаспектна: пошук

талановитих вчених та новий принцип фінансування конкретних тем та нап- •

,рямків наукових досліджень. В межах такої системи кошти на наукові дос-

521

лідження виділяються на конкурсних засадах. їх одержує той науковець чи науковий колектив, який має найбільші шанси вирішити певну наукову проб­лему. Досить перспективна й відносно нова форма фінансування наукових досліджень та впровадження їх досягнень - венчурна. Вперше ця форма використана у СІІІА, а тепер застосовується в Японії та інших високорозви-нених країнах. Венчурна форма фінансування полягає у формуванні розви­нутої системидержавно-монополістичноїпідтримки ризикового науково-тех­нічного підприємництва. Створення самостійних груп-венчурів стало важливим елементом американської моделі науково-технічного розвитку, а з середини 80-х років — стандартною організаційно-управлінською формою фінансування науково-технічного розвитку. Запровадження нових форм пла­нування та фінансування науки, безумовно, сприяє її розвитку, посиленню процесів її демократизації, вирішенню багатьох кадрових проблем.

Видатний український вчений академік Оновлення Борис Євгенович Патон на питання про го-

кадрових ресурсів ловні напрямки перетворень в науці досить науки чітко відповів, що «треба змінювати кадро-

ву політику й інакше розподіляти кошти. Без людей високого рівня мислення у науці не буде нових ідей, без розумного фінансування — можливості їх реалізації». Тому першочергові завдання у науці — «кад­ри та фінанси». Взаємозв'язок між кадровими та фінансовими ре­сурсами науки й її розвитком зрозумілий. Вченим задля нормальної наукової діяльності потрібні приміщення, наукове обладнання, мате­ріали (бажано не застарілі), житло, гідна заробітна плата за працю, що реально б відбивала їх науковий потенціал. Але взаємозв'язок має і інший аспект: якщо кошти -та тематику між окремими вченими та науковими колективами розподіляє бюрократична надбудова над інститутами чи керівництво інститутів, то вони і будуть повновлас-ними господарями долі усіх науковців тієї чи іншої наукової устано­ви. Звідси, необмежені можливості для розправи з незручними, нес­лухняними, тими, хто думає інакше, тобто для відбору кадрів не відповідно їх творчому потенціалу, а на підставі їх особистої відда­ності, чи іншої «зручності», «карманості». Запобіганню згубних для розвитку науки явищ й можуть, безумовно, допомогти нові форми її організації та фінансування. Недаремно академік Борис Євгенович Патон систему «Грант» назвав системою «смерть бездарним». Ця система підриває економічні підстави бюрократизму в науці, забез­печує просування саме талановитих вчених.

Проблема кадрових ресурсів науки охоплює комплекс й інших аспектів. Мається на увазі необхідність підвищення якості підготовки та перепідго­товки наукових кадрів. Низька ефективність наукової діяльності в Україні зумовлена тим, що науковці всіх рівнів ще не повністю відповідають сучас­ним вимогам своєї професії, не завжди можуть та бажають працювати в умовах, що змінилися. Тут потрібна психологічна готовність і відповідні на­вички наукової творчої праці. Важливу роль відіграє і система вищої та се­редньої освіти, яка б відповідала вимогам розвитку науки і суспільства.

Демократизація науки, запровадження нових форм її планування авто­матично не приведуть до розквіту науки. Ддй встановлення широких міжна­родних наукових зв'язків ще недостатньо тільки відкрити кордони та виді­лити необхідні кошти. Важлива умова стійких, продуктивних міжнародних контактів — знання іноземних мов, що необхідно для особистого спілкуван­ня між вченими та систематичного знайомства з новітними досягненнями світової науки. На жаль, система освіти України ще не забезпечує вільного

522

володіння іноземними мовами. Важливе оволодтмл п «а*-?»___,____

ною грамотністю, без якої неможлива сучасна наукова діяльність. Хоча вже з середини 80-х років почав широко розгортатися у вищій та середній школі процес навчання користування комп'ютером. Безумовно, тут тільки декла­раціями чи правильними, вивіреними методиками навчання не обійтись. До­сі комп'ютери ще не стають невід'ємним елементом наукового та суспільно­го життя. І доки не створено відповідне матеріально-технічне та інформаційне забезпечення процесу комп'ютерізації, доти навіть одержані у сфері комп'ютерізації знання будуть втрачатися.

Важливе значення для розвитку науки в Україні мають моральні аспек­ти оновлення наукових кадрів. Розвиток науки завжди спирався на своє­рідну етику наукової діяльності: наукову сумлінність вченого, неприпусти­мість підробки результатів наукових досліджень, плагіат тощо. Честь та порядність вченого завжди були та залишаються основою наукової діяль­ності. Та в міру того, як тоталітарний режим набував сили, а суспільство та наука дедалі бюрократизувалися, головною, самодостатньою метою діяль­ності ставав кар'єризм. Задля кар'єри приносили в жертву честь та поряд­ність. Приклад тому — академік Трохим Лисенко та його послідовники, які десятиріччями фальсифікували результати своєї «наукової» діяльності та містифікували суспільство, не гнушаючись нічим, навіть фізичним перес­лідуванням та усуненням наукових опонентів. Доброчесна, не підлегла кон'юнктурі наукова діяльність ставала небезпечною не тільки для власно­го добробуту, а й навіть для життя. Згубними для суспільства, науки, вче­них були не тільки самі переслідування. Навіть ті, кого не торкнулись реп­ресії, жили в жаху. У такій атмосфері сформувалось декілько поколінь наукознавців. Жах до кінця не подоланий й в сучасних умовах, хоча й набув інших форм (прагнення ховатися за авторитети, уникати критики тощо). І тепер буває так, що наукові ступені та звання отримують не за знаннями та ерудицію, а з допомогою знайомств, використання службово­го становища тощо. Безумовно, не усі вчені і в минулому і в сучасних умовах піддалися тиску несприятливих життєвих обставин, багато з них є зразками громадянської та наукової мужності.

Отже, наука для свого розвитку потребує не просто кваліфікова­них кадрів, а вчених, які мають громадянську та наукову гід*ність, порядність. Це необхідно тому, що в сучасних умовах, коли наукові відкриття можуть мати глобальні наслідки, безпринципний вчений — загроза не тільки для розвитку науки, але й для долі суспільства.

Наука завжди виступала і виступає як Наука стимулюючий, революціонізуючий фак-

та суспільний прогрес _ТОр суспільного життя. Наукові відкрит­тя допомагали і допомагають людині у важкому оволодінні силами природи. Наукові уявлення про світ в усі історичні епохи ставали важливим фактором боротьби з міфологічними_г релігійними пере­житками у сфері світогляду. Наука критично ставиться до наявного знання та його передумов, історично розвивається, постійно від­криває все нові обрії пізнання, а разом з ними й нові перспективи розвитку людини.

Зрозуміло, що взаємозв'язок науки та суспільного розвитку по-різному знаходить прояв у різні історичні періоди. На ранніх етапах розвитку сус­пільства вплив науки на матеріальне виробництво відчувався слабо. Між науковими відкриттями та їх втіленням в практику, розповсюдженням їх серед широких кіл населення проходили часто сторіччя. Природно, що й соціальна значимість науки уявлялась інакше, ніж у сучасних умовах, хоча завжди оцінювалася досить високо. Уже в античності знання розглядалося як складова частина та необхідна умова доброчесності, а найвищою формою

523

діяльності вважалася споглядальна діяльність вченого-мудреця. Споглядаль­ний ідеал знання, що склався в античності, сам по собі, зберігся в середні віки. Але істина вважалася прерогативою теології. Прогресивним вважалося знання, що йшло від Бога. Хоча наука навіть не претендувала на те, щоб сперечатися з релігією за право на формування світоглядницьких істин, її вплив на суспільне життя не зникає.

Взаємозв'язок науки та суспільного прогресу посилюється в епоху Від­родження і пізніше. Філософ Бернард Рассел вважав, що майже все, чим відрізняється новий світ від попереднього, зумовлено наукою. Змінюється характер взаємозв'язку науки та суспільства. Взаємозв'язок стає двобіч­ним: з одного боку, капіталістичне виробництво, що народжувалось тоді, потребує інтенсивного, систематичного вивчення природи, приводить до виникнення експериментального природознавства, з іншого — розвиток природознавства дедалі більше допомагає людині в практичному оволодін­ні силами природи. Під впливом таких факторів відбувається перегляд сис­теми уявлень про науку, її місце та роль у суспільстві, стверджується ідеал «земного», поверненого до реальності позитивного знання, практично ко­рисного для удосконалення людського життя. Така ситуація, що складалася в світі, знайшла відображення у відомому афоризмі філософа Френсіса Бекона: «Знання — сила». Видатні мислителі XVII-XVIII стст. не тільки підбивають підсумок попереднього розвитку, констатуючи посилення зна­чення науки для діяльності, існування та блага людини, а мріють про неба­чений, навіть безмежний прогрес наукового знання, його сприятливий вплив на суспільство та особу. Наукове знання розглядається як найвища цін­ність, а досягнення істини вважається найкращим, найбільш гідним для людини.

У XX ст., в умовах розгортання науково-технічної революції, знов змі­нюється характер взаємозв'язків науки з суспільством, загострюється су­перечливість впливу наукового пізнання на суспільний розвиток. Природ­но, відбувається й переосмислення соціокультурного значення науки. Висловлюються різноманітні, навіть, суперечливі думки. Представники сці­єнтизму (особливо популярному аж до 60-х років XX ст.) абсолютизують роль науки, підкреслюють ті незчислені блага, що приносить наука людині та людству. Прихильники антисцієнтизму (поширеного у 70 —80-х роках) акцентують увагу на незчислених бідуваннях, якими людство платить за ці блага. З початку 90-х років дедалі частіше перемагає розуміння, що наука сама по собі не всесильна, але й не «демон», що вирвався з-під контролю людини.

Наука — невід'ємний елемент суспільного життя та використан­ня її досягнень, що самі по собі мають подвійний потенціал, залежить від людини, суспільства. Наука дедалі відчутливіше втручається не тільки в суспільне, але й в особисте життя людини, впливаючи на її самосвідомість, емоції, якісно змінюючи її уявлення про світ та осо­бисто про себе. Сучасна наука, через звернення до біологічної при­роди й психофізіологічних особливостей людини, шукає шляхи до­помоги активному формуванню здібностей людини відповідно до розвитку техніки. Людина вперше в історії отримує можливість з допомогою медичної генетики зменшити тягар патологічної спадко­вості, що накопичена у процесі еволюції, звільнитися від багатьох спадкових хвороб тощо.

Історія підтверджує,» що наука дійсно виступає важливим фак­тором суспільного прогресу. Проте це буває тільки тоді, коли, з одного боку, суспільство готове використовувати наукові відкриття на благо людини, а, з іншого — коли суспільні потреби усвідомлю-

524

ються наукою, виступають її внутрішніми стимулами розвитку. Хо­ча вплив науки на суспільне життя змінюється, але йому властиві й певні загальні риси. Тому можна виділити три загальні групи соці­альних функцій науки. По-перше, функції культурно-світоглядницькі; по-друге, функції науки як безпосередньої продуктивної сили сус­пільства; по-третє, її функції як соціальної сили, що пов'язані з тим, що наукові знання та методи дедалі частіше використовуються для вирішення різноманітних проблем суспільного життя. Набуття нау­кою різних соціальних функцій — наслідок складних та суперечли­вих процесів, що відбуваються частково поступово, частково одно­часно.

Проникнення науки в усе нові сфери життя — процес безперер­вний та незворотний. Кожний канал взаємозв'язку науки та суспіль­ства, виникнувши більш не зникає, постійно розширюється, збага­чується новими формами стосунків.

Культурно-світоглядницька ^{Уже 3} зародження у стародавньому світі,

функція науки наука виступала важливим фактором подолан-

^т* ня пережитків міфологічного світогляду. Навіть

її виникнення значно зумовлено потребою суспільства у новому баченні, розумінні світу, яке б спиралося на знання. В епоху середньовіччя наука поступово здає світоглядницькі позиції. Головною світоглядницькою устано­вою тоді стає релігія, теологія. У сфері науки залишалися проблеми більш практичні, «земні». Але й тоді культурно-світоглядницька функція науки не зникає. Сама теологія намагається мати наукоподібну форму, а в монас­тирях продовжується засвоєння, збереження та нагромадження окремих на­укових знаннь. Практично усі бунтарі від науки аж до XVII ст. - представ­ники церкви. Саме вони створили духовні передумови для того, щоб пізніше наука одержала перемогу над теологією у боротьбі за право визначати сві­тогляд.

Перші реальні ознаки світоглядницького значення науки набули сили в епоху Відродження та зв'язані з коперніковським переворотом. Адже для того, щоб прийняти геліоцентричну систему Коперніка необхідно було від­мовитись не лише від певних догматів церкви, але й від уявлень повсякден­ного світосприймання. Минули сторіччя насичені численими драматичними епізодами переслідування та нерозуміння вчених, які своїми відкриттями спростовували традиційні світоглядницькі уявлення. Відповіді науки на пи­тання про структуру матерії, будову Всесвіту, виникнення та суті життя, походження людини тощо перетворились на елементи загальної освіти. Без освіти наукові уявлення не можуть стати складовою частиною в культурі суспільства. Культурна цінність науки полягає в тому, що наука — знаряддя теоретичного та практичного оволодіння природою. Саме наука перемагає властиве традиційному світогляду «обожнення природи», перетворює її на «предмет для людини», «корисну річ». У науці як культуростворюючій силі одночасно втілюється Прагнення людини до теоретичного, адекватного осяг­нення світу та її ж прагнення до підкорення світу своїм потребам та меті. За допомогою науки людина засвоює та перетворює світ та, тим самим, фор­мує й себе як культурну людину.

Ступінь оволодіння природою за допомогою науки — це об'єктивний вимір особистого культурного розвитку людини. Культурно-світоглядниць­ка функція науки не може бути реалізована без відповідної системи освіти та виховання. Щоб наука виконувала суспільне призначення, її знання ма­ють розповсюджуватись, засвоюватись широкими колами населення. Це й забезпечує взаємодія науки та освіти, що спрямована на засвоєння науко­вих досягнень з метою їх практичного використання. Система освіти теж має велике значення для розвитку та функціонування науки, тому що у її

межах відбувається підготовка наукових кадрів, створюються умови для ово­лодіння науковою картиною світу. Освіта — це необхідна передумова реалі­зації можливостей розвитку суспільства та особи, що створює наука.

Необхідність нерозривного зв'язку науки-освіти-культуриусвідомлюва-лась вже з давніх часів. Так, у середні віки поряд з біблійською істиною: «у великій мудрості багато й скорботи, той хто примножує знання, примножує й скорботу», існувала й інша: «Вчення — світло, а невчення — темрява» (Іоанн Дамаскін, VII ст.). Сама система середньовічної освіти охоплювала не тільки релігійні, але й світські знання, грунтувалася на ідеї «семи вільних мис­тецтв» — граматиці, риторики, діалектиці, геометрії, астрономії, музиці, просвіті. Поширення наукових знань вважалось необхідними умовами сус­пільного прогресу.

В сучасних умовах, в епоху науково-технічної революції, взаємозв'язок науки та освіти набуває нового характеру. Наука виступає оновлюючим освіту фактором. Бурхливий розвиток науки значно розхитав традиційні засади системи освіти, викликав глибокі зміни та своєрідну ланцюгову ре­акцію в усій структурі, програмах, підручниках, методах викладання тощо. Одна з особливостей розвитку науки в сучасних умовах — стрімкий процес зростання та оновлення знання. У науці відбувається подвоєння знань про­тягом 10 років, у біології — 5 років, у генетиці - 2 років, у ядерній фізиці та космонавтиці — 1,5 років. Багато знань застарівають, особливо швидко — інженерні. Кваліфікація інженера за десять років застаріває приблизно навпіл, а значна частина знань, що будуть необхідні спеціалісту через 5 — 8 років, як вважають, ще не відома та не може бути засвоєна у процесі навчання. Ці особливості епохи науково-технічної революції вимагають переорієнтації системи навчання з засвоєння готового знання на форму­вання здатності до безперервної освіти, оволодіння методами та засобами самонавчання. Необхідно також подолати відрив між зростаючою вартістю освіти та її недостатньою ефективністю, між формальним навчанням, у про­цесі якого людина, засвоює певну суму знань, та формуванням культурної, творчої, соціально відповідальної особи. Випереджаючий розвиток живого знан­ня передбачає: кожне нове покоління людей, що розпочинає трудову діяль­ність, повинне володіти більш високим рівнем загальної та спеціальної освіти, ніж попереднє йому, вже на етапі безперервної системи освіти виникає необ­хідність в оволодінні такими знаннями, потреба в яких поки ще обмежена певним вузьким колом спеціалістів, але з часом стане загальною. Це, насампе­ред, стосується комп'ютерної грамотності.

„ У системі соціальних функцій науки та

продуктивна сила ^її взаємодії з іншими компонентами со-

суспільства щальноі структури суспільства головна

роль належить науковим знанням, що за­безпечують розвиток матеріального виробництва. Наука не тільки обслуговує виробництво, але й ставить перед ним нові завдання, спе­ціально готує його до засвоєння науково-технічних досягнень. Наука впливає на виробництво різним чином — іноді прямо, іноді опосеред­ковано. Наука бере участь у виробничому процесі, втілюючись у матеріально-технічні, особові та організаційно-технологічні елемен­ти продуктивних сил. З розвитком машинного виробництва, наука стає безпосереднім фактором виробництва, а виробництво з свого боку — безпосереднім техніко-технологічним застосуванням науки. Так поступово наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу суспільства, а наукова праця — у виробництво.

Можливість участі науки у розвитку продуктивних сил об'єк­тивно закладена в самій необхідності використання знань у про-

цесі матеріального виробництва. Навіть багато видів діяльності у матеріальному виробництві — специфічні види наукової діяльності. Це складання програм, планів, прогнозів, зміна та удосконалення структури виробництва, розвиток нових його видів відповідно досягненням природничих та технічних наук, використання нових технологій, удосконалення організації виробництва та управління. Але аж до середини XIX ст. наука виступала лише потенційною продуктивною силою суспільства. Практичні результати наукових досліджень у промисловості, сільському господарстві, медицині то­що, використовувались епізодично, не приводили до загального ус­відомлення та використання різноманітних можливостей науки. І тільки у XX ст., а особливо, в умовах науково-технічної революції, наука здебільшого стає безпосередньою продуктивною силою суспільства. Суть процесу характеризується, по-перше, матері­алізацією наукових знань у речових елементах виробничих сил (знаряддя, засоби праці, техніка, технологія тощо), а також їх вті­ленням в організаційні форми виробництва, по-друге, включен­ням наукових знань безпосередньо у діяльність основних учасни­ків виробництва, по-третє, перетворенням науки у теоретичну засаду виробничих процесів.

Отже, наука не окремий елемент виробництва, а втілюється в усіх елементах продуктивних сил. Не тільки природничі чи технічні науки виступають у ролі продуктивних сил, а й суспільні. Інженер­на психологія, промислова естетика, фізіологія праці, економічна статистика, соціальна психологія тощо здійснюють безпосередній вплив на технологічне поєднання людини з знаряддям праці і мо­жуть прямо впливати на виробничий процес. Політична економія, соціологія, право, мовознавство, мистецтвознавство тощо впливають на виробництво посередньо. Але оскільки наука — продукт загаль­ної праці та між окремими її напрямками існує внутрішній взає­мозв'язок, то наука як ціле виступає суспільною продуктивною си­лою у сферах матеріального та духовного виробництва. Наука — не тільки матеріальна, але й духовна продуктивна сила. Усі соці­альні функції науки взаємопов'язані між собою, що яскраво виявля­ється на прикладі взаємодії науки, освіти, виробництва. Наукова діяльність приводить до збільшення загального обсягу знань, яки­ми володіє людство. Виробнича діяльність має як додатковий продукт нову інформацію, що приєднується у ході науково-дос­лідницької діяльності. Наявні та нові знання використовуються у виробництві, забезпечують наукову діяльність та сприймаються освітою.

Освіта формує дослідницькі кадри та робітничу силу для вироб­ництва, що може повернутися у систему освіти задля перепідготов­ки. Виробнича, наукова та освітня діяльність виступають триєдиним джерелом формування кваліфікованих спеціалістів. Всебічний вплив науки на суспільне життя набуває в сучасних умовах ще один вимір. Наука дедалі більше починає виступати соціальною силою, безпо­середньо включаючись у процеси соціального розвитку та управ­ління ними.

526

527

XX ст. особливо яскраво показало, що суспільний розвиток відбувається не лі-

. нійно та автоматично, а багатоваріантно

суспільством . . ... . ^г „

внаслідок свідомої діяльності людей як

соціальних суб'єктів. В сучасних умовах виникає питання про необ­хідність соціального управління процесами суспільного розвитку. Соці­альне управління — це свідомий вплив на хід глибинних суспільних процесів: економічних, соціальних, політичних, духовних за допо­могою різних соціальних інститутів. У такому розумінні соціальне управління, по суті, виражає новий соціальний тип суспільного роз­витку, якому служить не окрема «наука про управління», а вся су­купність природничих, технічних, та особливо суспільних наук.

Для того, щоб процес соціального управління став ефективним, необхідні дослідження різних його аспектів — кібернетичних та органі­заційно-технологічних, соціально-політичних, юридичних та психо­логічних. Так, кібернетика шляхом розробки загальної теорії управ­ління виявляє загальні закономірності управління, що завжди потребують збору та переробки інформації, врахування зворотних зв'язків тощо. Але сама інформація, необхідна для управління в пев­ній сфері суспільного життя, стиль та конкретні механізми управлін­ня, характер рішень та ін. залежать від специфіки об'єкту, знання про який можуть дати тільки відповідні суспільні науки. Звідси, орга­нізація управління на наукових засадах вимагає використання різ­них комплексів суспільних наук в залежності від тієї сфери суспіль­ного життя, у якій здійснюються комплексні дослідження і в яких бере участь певна група наук.

Комплексний вплив наук на процеси соціального управління врахо­вує зростаючу роль методів кібернетики, статистики, математичного моделювання, що при використанні їх у суспільних науках підви­щують точність досліджень, доведень та висновків. Виділяють нап­рямки впливу науки на процес соціального управління. По-перше, методи науки використовуються для розробки програм соціального та економічного розвитку. Характерна риса сучасності — вироблення довгострокових, великомасштабних програм — енергетичних, еколо­гічних, продовольчих, демографічних, містобудівних, науково-техніч­них. По-друге, наука — важливий фактор у вирішенні глобальних проблем сучасності. Бурхливий науково-технічний розвиток привів до небезпечних для людини та людства наслідків: виснажування при­родничих ресурсів планети, зростаючого забруднення повітря, води, грунту. Вчені першими почали подавати сигнали тривоги, побачили симптоми наближення екологічної кризи, обгрунтували її глобаль­ний характер. Ще на початку 70-х років американські соціологи вису­нули концепцію меж зростання науки та техніки, що заклала основу глобалістики. Різні аспекти глобальних проблем та, особливо, еколо­гічної (їх підстави, масштаби, параметри, засоби та шляхи вирішення), перетворилися на предмет наукового дослідження.

Наука є необхідний фактор соціального передбачення та прогнозування, невід'ємна частина соціального управління. Соціаль­не управління зв'язано не тільки з прийняттям конкретних рішень

528

та виробленням шляхів їх реалізації, але й з постановкою мети та завдань розвитку суспільства, окремих його сфер, з передбаченням наслідків тих чи інших соціальних проектів та програм. Потреба пе­редбачення майбутнього, що впливає на свідомість та поведінку лю­дей у сучасних умовах, привела до створення спеціальної науки про майбутнє — футурології. Якщо ще зовсім недавно в Україні футуро­логію заперечували як «буржуазну науку», то тепер ніхто не запере­чує її права на існування, футурологія — спеціальна галузь глобаліс­тики — використовує різноманітний арсенал методик, логічних та технічних засобів пізнання, комп'ютерне моделювання. Різні типи соціальних прогнозів по-різному використовуються в процесах соці­ального управління. Нормативні прогнози, які орієнтовані на досяг­нення у майбутньому певної мети, містять різні рекомендації для реалізації відповідних планів та програм розвитку, а прогнози-засте-реження складаються для впливу на свідомість та поведінку людей з метою відвернути можливе небажане майбутнє. Соціальне управлін­ня зв'язане не тільки з розвитком суспільства, але й з формуванням та розвитком людини. Наука — необхідний засіб розвитку людини, її культури, освіти, змін у сфері її свідомості та світогляду. Наукові знання необхідні для здійснення управління самою наукою як не­від'ємною частиною суспільства. Отже, наука комплексно, всепро-никаючи впливає на суспільне життя, особливо інтенсивно на техні-ко-економічний розвиток, соціальне управління, систему освіти та ті соціальні інститути, що беруть участь у формуванні світогляду люди-

ни.

Літературі

Американская социология. М., 1972.

Б є р н а л Д ж. Наука истории общества. М., 1980.

Вернадский В. И. Философские мисли натуралиста. М., 1988.

В о л к о в Г. Н. Социология науки. М., 1968.

Д о бр о в Г. М. Наука о науке. К., 1989.

К у н Т. Структура научннх революций. М., 1975.

М а л к є й М. Наука и социология знання. М., 1983.

ТараповИ. Е. Интеллектуальннй труд, наука и образование. Кризис

в Украине. Харьков, 1994.

Я куб а Е. А Социология. Харьков, 1996.

Питання для повторення

Що таке наука? Аспекти вивчення науки як різноманітного соці­ального явища.

В чому полягає процес інституалізації науки? Сучасні моральні

проблеми науки.

Особливості науково-дослідницької діяльності та наукових колек­тивів.

529

СОЦІОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

Проблема виховання — одна з вічних соціальних проблем, вичер­пне розв'язання якої в принципі неможливе. Але в сучасних умовах проблема засяяла новими гранями у зв'язку з процесами демократи­зації суспільного життя в Україні, що визначають основний вектор соціальної політики держави. Осмислення проблем виховання пере­повнює русло таких наук, як педагогіка, психологія та філософія. Виховання як соціальне явище дедалі частіше стає спеціальним об'єк­том дослідження соціологічної науки, що зв'язує підвищення інтере­су до питань виховання з соціально-економічними та політичними реформами, які відбуваються в Україні. Соціологічні інтереси до ви­ховання виявляються лише там і тоді, де і коли починається демокра­тизація соціальних інститутів. Згортання демократичних перетворень синхронно веде до згортання соціологічного інтересу до виховання. Це — соціально-історична закономірність: наукові дослідження сус­пільства і людини можливі лише в демократичному суспільстві, де поважається розум і воля інших, де соціально правомочні здоровий глузд, громадська думка і масова поведінка.