2. Сімейні відносини і демографічні процеси

. . Сучасна сім'я виступає сферою фор-

еформація суспільства мування і ареною практичного прояву полі-і сімейно-шлюбні ^] . . . . ^г .

тичних ідеалів, світогляду, інтересів люди-

ВІДНОСИНИ _,.,.. • , _и

ни. В сім і, через сім ю формуються

первинні ціннісні орієнтації і соціальні рекомендації дитині, підлітку. І чим масштабніше завдання, проблеми, що їх вирішує суспільство в процесі демократизації і реформування, тим і масштабніше підго­товка людини до життя, тим скоординованіше діє вся система соціа­лізації, всі соціальні інститути. Розширення і збільшення чисельності факторів, що впливають на людину (позитивно і негативно), особли­во в умовах великих міст, масова міграція населення, зростання тем­пів науково-технічного прогресу, активна боротьба старого, ще не здающого свої позиції, з новим, прогресивним передбачає активіза­цію діяльності всіх ланок соціалізації людини, в тому числі і сім'ї. Тим більше, що високий морально-виховний потенціал має повна сім'я, яка максимально реалізує свої можливості не тільки як соці­альний інститут, але й як морально-психологічний осередок. Це роз­межування двох сторін шлюбно-сімейних відносин — їх взаємодія з соціальними процесами, нормами, рекомендаціями і внутрішнім зміс­том — допомагає визначити основні показники творчого потенціалу сім'ї: міру врахування суспільних інтересів, розвинутість її духовних потреб, характер розподілу побутових турбот між членами сім'ї, ін­тенсивність спілкування між батьками і дітьми, рівень вимогливості до себе і інших тощо. Варто не забувати, що сім'я закладає основи відносин між близькими людьми, формує орієнтації на трудову, сус­пільно-політичну діяльність людини. Багато проблем виховання мо­рально, естетично зрілої людини вирішуються з великими трудноща­ми, тому що батьки часто не володіють ефективними засобами і методами розвитку свідомості і поведінки особи, яка формується. Тому-то цілеспрямоване, активне виховання і освіта дітей в сім'ї мі­німальне, основні сили батьки віддають матеріальному забезпечен­ню, але не на духовне формування і розвиток дітей. За даними соці­ологічних досліджень в Україні, Росії, Білорусі та ін., в середньому працююча жінка за добу виділяє для виховання дітей 16—18 хвилин, а у вихідні дні 30 — 35 хвилин. Духовне спілкування батьків з дітьми, їх спільні заняття, на жаль, залишаються недозволеною розкішшю. В сім'ї духовне спілкування батьків з дітьми зводиться до контролю за навчанням дитини в школі, а сам контроль —до з'ясування того, які оцінки одержують діти в школі та ін.

Існує багато причин поганого виховання в сім'ї. В сучасних умовах низь­кий економічний рівень розвитку України, коли основна маса часу батьків витрачається на добування засобів і коштів на існування (зарплати, продук­тів харчування, промислових товарів та ін.), низька культура суспільного життя і подвійна мораль, демагогічність суспільства пагубно відбиваються

587

на сімейному вихованні дітей, на зміцненні самих сімей тощо. В Україні, Росії, Білорусі, Прибалтиці, в країнах Середньої Азії та інших незалежних державах вирішення жіночого питання полягає в юридичному і фактичному рівному становищі чоловіка і жінки, в широкій участі жінки в суспільному виробництві, перетворенні побуту та ін. Реальність, проте інша. Жінки ма­ють подвійне навантаження — і на роботі і в сім'ї. Тим-то, одним з важливих напрямків в підвищенні виховної функції сім'ї є формування нових відно­син між чоловіком і жінкою — подружжям в сім'ї. Соціологічні досліджен­ня, проведені в ряді регіонів України показали, що трудове навантаження міщанки в простих сім'ях з дітьми становить 77 — 78 годин на тиждень, в тому числі вдома — 36—38 годин. Інакше, середній робочий день жінки-матері, включаючи і неділю, становить 11 — 12 годин. Нерівність чоловіків і жінок у побуті — одна з головних причин підвищення неміцності сучасної молодої сім'ї. Починаючи з 90-х років розлучення збільшилось до 67 тис, в 50-х роках до 930 тис, в розрахунку на сто укладених тоді ж шлюбів стано­вить в 50-х роках — 3, в 60-х роках — 10, в 70-х роках — 27, а напочатку 90-х років — 40, за даними офіційної статистики. Але самі розлучення повністю не відображають реальність розпаду сімей і розірвання шлюбів. Соціологіч­ні дослідження, проведені в ряді регіонів України, показують, що третина всіх розлучень припадає на сім'ї, які фактично існували менше року, ще третина розпадаються на другий — п'ятий рік життя. Розлучення — це в основному, проблема молодих сімей.

Масова свідомість добре відображає існуючий розподіл обов'язків між чоловіком і жінкою; добрий чоловік допоможе дружині, тобто сімейні функції у чоловіка, насамперед, виховання дітей — це не його обов'язок, а лише допомога дружині. І це тоді, коли жінка-мати в сучасній сім'ї і матеріально забезпечує дітей (її заробітна плата відчутна в сімейному бюджеті). І зовсім не випадковий той факт, що в пресі немає доступних даних про затрати часу чоловіків на виховання дітей. Жінка народжує дитину. Та догляд і виховання дітей мають стати турботою не матері, а обох — подружжя. Зміни відносин між подружжям передбачають, насамперед, зміни суспіль­ної думки, таку переорієнтацію, коли виховання дітей вважається природним обов'язком не лише матері, але й батька. Цьому сприя­тиме прояв законодавчої політики, що забезпечує дійсну рівноправ­ність участі подружжя у вихованні дітей. Пільги у вихованні дітей повинна мати не жінка, а сім'я. Кому ними користуватися — батьку чи матері — це право вибору має належати сім'ї. Поки ж законодав­чо закріплено, що виховання дітей залишається святим обов'язком жінки-матері. Оголошене ж законом рівне право батька і матері у вихованні дітей практично порушується. Активна участь чоловіка у вихованні дітей змінить і якісно жіноче виховання, зробить духовне спілкування дітей і батьків багатим і повноцінним.

Криза сім'ї ^В сучасних умовах дедалі помітніше

як соціального інституту ^{СТаЄ К}Р^{ИЗа СІМ}"І ^ЯК СОЦІаЛЬНОГО ІНСТИТуТу

суспільства, шляхи виходу з якої поки що

неясні. Криза виявляється в тому, що сім'я дедалі гірше реалізує свої основні функції —організацію подружнього життя, народження і ви­ховання (соціалізацію) дітей, відтворення населення і робочої сили. Причини такої кризи не лише частково зв'язані з специфічною істо­рією розвитку України, а мають більш загальний характер для всіх індустріальних держав, є породженням індустріальної цивілізації. Су-

588

часна демографічна ситуація вимагає розробки конкретної програ­ми розвитку шлюбно-сімейних відносин і оптимізації процесів від­творення населення. її створення вимагає об'єднання зусиль пред­ставників різноманітних галузей знань. Така програма має охоплювати питання підготовки молоді до сімейного життя, престижу сім'ї, її жит­лового і економічного становища, оптимального поєднання людьми різних функцій в сім'ї, народному господарстві і суспільстві, деякі проблеми соціального забезпечення та ін.

Формування і зміцнення сім'ї — непроста справа. Сім'я, як і вся оточуюча дійсність, розвивається через подолання ряду об'єктивних і суб'єктивних суперечностей. Серед суперечностей є: зменшення народжуваності і падіння приросту населення України, збільшен­ня чисельності жінок у порівнянні з чисельністю чоловіків, змен­шення середнього розміру сімей і збільшення смертності, падіння продуктивності праці в суспільстві і зовсім низький рівень продук­тивності праці в домашньому господарстві, зростання потреб сім'ї і обмеження можливостей їх задоволення, реалізації та ін., легковаж­не ставлення до шлюбу і сім'ї, міф про особливі якості чоловіків в порівнянні з жінками, забуття принципів честі, цинізм, п'янство, від­сутність поваги в сім'ї, високий процент чисельності розлучень (роз­падається кожна третя шлюбна пара). Так, в середині 80-х років за­гальна чисельність населення в країнах Співдружності становила майже 290 млн. в тому числі 47 % чоловіків; напочатку 60-х років жінок налічувалось більше, аніж чоловіків на 2,7 млн.; напочатку 70-х років — на 18,9 млн., а в кінці 80-х років - на 16,9 млн.. Не сталося великих змін і в 90-х роках. Таке співвідношення між статями скла­лось за рахунок старших віків і викликане здебільшого наслідками другої світової війни. В середині 90-х років в Україні середній розмір сім'ї — 3 душі. Народжуваність різко впала і в Україні, а також в інших країнах Співдружності - Російській Федерації, Білорусії, При­балтиці. В країнах Середньої Азії і Казахстану сім'я складається з 5 — 6 душ. В середині 90-х років в Україні налічувалось уже більше 16 млн. сімей. Ідеальною сім'єю, в розумінні чисельності, можна вважа­ти сім'ю, яка складається з чоловіка, жінки і трьох дітей.

Про зниження репродуктивної функції сім'ї свідчить триваюче поши­рення малодітства. Проблеми народжуваності полягають не просто в її зни­женні, а саме в зниженні до малодітства (одна - дві дитини, що не досить для збереження відтворення населення). В сучасних умовах на значній те­риторії України (приблизно 80 % населення) рівень народжуваності недос­татній навіть для простого відтворення населення. Про що свідчать, хоча б, соціологічні і статистичні дані по Харківщині. На території Харківщини в середині 90-х років проживало більше 867 тис. жінок, з яких майже 63 тис. — одинокі, в одиночку виховують своїх дітей майже 87,5 тис. харків'янок; 385 міщанок.мають 5 і більше дітей, а в селах 59 багатодітних матерів. Щорічно хлопчиків народжується більше, аніж дівчаток. Так, напочатку 90-х років в Харкові народилось майже 9 тис. дівчаток і більше 9,2 тис. хлопчиків і до 24 років у харків'янок нема проблем з вибором наречених-хлопчиків, якщо вибирають їх з своїх однолітків: на тисячу дівчат — більше тисячі хлопців. А жінкам постарше складніше, тому що співвідношення куди менш сприятли­віше для них. Можливо тому в Харкові, твердить статистика, жінки частіше вступають в шлюб до 24 років. А ті, хто не встигає це зробити, часто знахо-

589

дять свого обранця серед хлопців помолодше або старше. В середині 90-х років в місті зареєстровано 10% загальної кількісті шлюбів, де дружина стар­ше чоловіка, Для багатонаціонального Харкова характерні змішані шлюби. Напочатку 90-х років інтернаціональні шлюби становили 13,4 тис. або 40% загальної їх кількісті. В 1990 році відзначили столітній ювілей 80 жінок і 4 чоловіка - харків'яни.

Ріст населення на територіях з проживанням більшості молоді відбу­вається здебільшого за рахунок ще відносно молодої вікової структури (в тому числі і за рахунок міграційного притоку молоді). А там, де демографіч­ний потенціал вікової структури вичерпується, починається депопуляція (сіль­ське населення ряду регіонів Російської Федерації, України, великі міста, зокрема Москва, Санкт-Петербург, Нижній Новгород, Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ та ін.). Малодітне, не відтворююче себе населення великих міст. Скоротилось відтворення окремих народів (росіян, українців, народів Прибалтики та ін.). Не відтворює себе інтелігенція, значна частина робітни­ків. Про це свідчать порівняльні дані. Загальний коефіцієнт досяг 44, а в кінці 60-х років — становив 19, в середині 80-х років загальний коефіцієнт становив уже 20, а напочатку 90-х років — 18, а кількість народжених вияви­лась найвищою за всі роки, починаючи з другої світової війни — 5,6 млн. Та уже в середині 90-х років загальний коефіцієнт народжуваності різко спав, знизився, тобто 16 дітей на тисячу населення. Серед наслідків малодітниц-тва — не тільки загроза депопуляції, не тільки старіння населення і змен­шення трудових ресурсів, але й інші: упрощення кровнорідної структури суспільства, зростання одинокості, труднощі виховання (соціалізації) одино­ких дітей. Певну лепту малодітництво вносить в міграційні процеси, в мі­жетнічну напруженість.

Існує такий парадокс. Низька народжуваність перешкоджає багатоліт­нім зусиллям уповільнити зростання населення великих міст, які б суворі рішення про припинення прийому на роботу мігрантів не приймались, коли ж виникає велика потреба, деякі відомства завжди добиваються винятків з правил. Внаслідок міграція, зростання населення у великих містах триває доти, поки народжуваність в них не збільшиться до рівня заміщення поко­лінь. Існують і виникнуть в майбутньому і інші суспільні наслідки масового малодітства. Але які? Поки ніхто не досліджує. Викликає занепокоєння зрос­тання малодітництва індустріального суспільства. Та зрозуміло, не йде мова про повернення до зростаючої масової багатодітності, за швидке зростання населення. Зовсім ні. Йде мова лише за стабілізацію народжуваності на рів­ні, що забезпечує трохи розширене відтворення населення в найближчій перспективі. На відміну від багатьох інших соціальних нормативів у демог­рафії відносно легко визначаються чіткі числові параметри оптимальної на­роджуваності. Так, межа простого відтворення населення за найнижчої смер­тності відповідає величині сумарного коефіцієнта народжуваності, дорівнює 21 дитина в середньому на сто жінок, за все життя незалежно від їх шлюб­ного становища. Це число рівнозначне величині 26 дітей на сто жінок, але уже в розрахунку на шлюбну пару, здатну до дітонародження, також за все життя. Це означає, що тільки для збереження простого відтворення насе­лення сім'ї з трьома дітьми мають становити не менше половини загальної кількості сімей.

Про дальші перспективи народжуваності гадаємо не на основі простої екстраполяції (тобто висновків, одержаних з спостережень за однією частиною населення) існуючих тенденцій, а на основі ре­зультатів всієї суми досліджень репродуктивності населення, прове­дених в Україні, Росії, Білорусі та інших державах і взагалі в світі. Причини зниження народжуваності аж до малодітництва в принципі інтернаціональні, породжені позасімейним характером індустріаль­ної цивілізації. Причини зниження народжуваності, насамперед, зв'я-

590

зані з втратою сім'єю виробничої функції, а потім і ряду інших (пе­редача досвіду від батьків дітям, влади батьків над дітьми, забезпе­чення старості та ін.). Ні характер праці, ні винагороди за працю тепер не залежать від наявності кількості дітей, ні від наявності взагалі сім'ї. Навпаки. Малодітні сім'ї виграють у всьому перед багатодітни­ми. Багатодітність з переваги стала лише тягарем сім'ї, іноді — под­виг, іноді — патологія, але дедалі рідше — норма. Багатодітні сім'ї часто-густо виявляються поставленими в становище попрошанок і дармоїдів держави. І поки таке становище не зміниться, народжува­ність знижуватиметься. Несприятлива ситуація в Україні і з смер­тністю. Померлих дітей на троє більше народжених. За даними ста­тистики, в середині 90-х років померло стільки населення в Україні, скільки становить населення одного такого міста, як Суми, і народ­жуваність не поповнила його. Середня тривалість життя чоловічого і жіночого населення, навіть після його підвищення в 80-х роках, за­лишається однією з найнижчих серед економічно розвинутих країн. Високий рівень смертності здебільшого з різних причин смерті, в тому числі від травматизму, самогубств, дорожно-транспортних ви­падків та ін. Все це зв'язано з кризою сім'ї. Та проблема кризи сім'ї дедалі простіша, аніж проблема малодітництва, її вирішення зале­жить не стільки від якоїсь спеціальної політики, скільки від рівня і способу життя, матеріального забезпечення сімей.¹

Побут — це обумовлена способом Побут виробництва матеріальних благ і рівнем

і соціально-економічні соціально-економічного і культурного відносини розвитку суспільства сфера соціального

життя, що є сукупністю способів і форм задоволення особистих матеріальних і духовних потреб людей. Характер побуту і його струк­тура визначаються не тільки способом виробництва, а й соціаль­ним становищем кожного індивіда, соціальними відмінностями, куль­турою суспільства. Побут — соціальне явище, що має досить стійкий характер. Кожна соціально-економічна система суспільства харак­теризується своїм типом соціальної організації побуту. В різних за соціально-економічним характером суспільствах і політичних ре­жимах складались і різні форми побуту, що відображали властиві суспільству соціальні відносини і соціально-політичні і економічні суперечності.

Докорінні перетворення в сфері побуту, здійснювані в процесі формування демократичного суспільства з широкими ринковими від­носинами і зв'язками, спрямовані на усунення контрастів у повсяк­денному житті різноманітних соціальних спільностей населення, на забезпечення фактичної рівності жінки з чоловіком, на утвердження в побуті нових духовно-моральних основ, зростання питомої ваги і ролі суспільних форм обслуговування і задоволення потреб людей, неухильне піднесення матеріального добробуту і духовної культури народу. З приватної справи побут має стати предметом уваги держа­ви, суспільства. Держава бере на себе основне піклування про задо­волення найважливіших життєвих потреб своїх громадян: забезпе­чення житлом, комунальними послугами, організацією медичного

591

обслуговування, створення умов для здоров'я і культурного відпо­чинку та ін., тобто створення таких умов, які б сприяли всебічному гармонійному розвитку особи, зростанню її потреб і їх задоволенню. Соціальна політика в сучасній Україні спрямовується на поліпшення побутових умов громадян, підвищення рівня освіти і культури насе­лення, дальший розвиток охорони здоров'я, санаторно-курортного лікування і відпочинку, поліпшення системи соціального забезпечення, розвиток сфер обслуговування та ін. Тепер же рівень системи соці­ального розвитку України низький. Багато ще негараздів і труднощів переживають люди, що є відображенням затяжної економічної і по­літичної кризи.

Сучасний побут в України виступає в основних формах: сімей­ний, суспільний і виробничий. В структурі побуту виділяється дві сторони: матеріальна і духовна і (відповідно з його суб'єктами) побут особи, соціальної групи, верстви або суспільства. Сімейний побут характеризується індивідуальними і груповими (звичайно, в межах сім'ї) формами задоволення потреб, організації відпочинку, дозвілля, внутрісімейними нормами міжособових відносин, культури спілку­вання і потреб, властивих даному мікроосередку. Суспільний побут охоплює державносуспільні форми задоволення потреб людей, орга­нізації різноманітних побутових послуг; включає також основні прин­ципи і норми людського співжиття, духовно-моральні цінності, що впливають на свідомість і поведінку членів суспільства. Сюди можна віднести і нові громадянські звичаї, свята, обряди, традиції. Вироб­ничий побут (фабрично-заводський) — це організація, безпосередньо за місцем праці, харчування і відпочинку трудівників, постачання їм продуктів, забезпечення медичним обслуговуванням, дитячими ясла­ми, дитячими садами, таборами відпочинку для дітей, пансіонатами та ін. Форми побуту перебувають між собою в тісному взаємозв'яз­ку. Так, сімейний побут залежить від рівня організації громадської служби побуту і якості наданих нею послуг. В свою чергу, матеріаль­на сторона суспільного побуту не може успішно розвиватися без врахування попиту населення на ті чи інші види побутових послуг, а його духовні устої зазнають впливу норм і правил співжиття, що складається і функціонує в сфері сімейного побуту. Дальше удоско­налення побуту впливає на розвиток сім'ї.

В поняття демографічна політика час-^уть то вкладається дуже вузьке коло питань,

обмежених природним відтворенням на­селення. Демографічна політика — фак­тично соціальна політика в широкому розумінні, але з врахуванням якісного складу населення того або іншого регіону, населеного пун­кту, а також виробничого колективу — і повинна сприяти зміцнен­ню сім'ї, соціальної справедливості при розподілі суспільних благ, що створюють найсприятливіші умови для виховання підростаю­чого покоління, поєднання материнства з трудовою і соціальною активністю жінки, збільшення тривалості життя, поліпшення стано­вища пристарілих та інвалідів, планомірного розвитку соціальних благ відповідно демографічній ситуації. Отже, демографічна по-

демографічної політики

літика — система соціальних заходів, спрямована на формування бажаної для суспільства усвідомленої демографічної поведінки. Де­мографічна політика передбачає і систему заходів по регулюванню народжуваності, піклування про всі статево вікові категорії (дітях, жінках, чоловіках, пристарілих та ін.), зміцнення сім'ї.

Демографічна Демографічна (та й соціальна) політика

політика ^в Україні поки що є безсистемний набір різ-

в Україні ^них допомог і пільг, розмір яких визнача-

ється не потребами сім'ї, а можливостями

державної казни. В результаті допомоги і пільги за всієї їх кориснос­ті для сімей виявляються не ефективними, не змінюють демографіч­них тенденцій. Наступила уже пора змінювати стратегію соціальної (і демографічної) політики. Від політики допомог потрібно переходи­ти до політики доходів, чим і занепокоєний уряд України. В ідеалі треба прагнути до того, щоб ні пільги, ні допомоги стали не потрібні. Сім'я з кількома дітьми має стати спроможною утримувати себе. Допомога в деяких екстремальних ситуаціях: молодій сім'ї напочатку її становлення, у випадках хвороби або втрати годувальника, одино­ким літнім людям та ін., є необхідною. Поруч з матеріальними фак­торами величезне значення належить і факторам моральним. Треба підняти престиж сімейного життя, домашніх занять, підвищити роль матері та батька та ін.

Характер життєдіяльності сім'ї, внутрішні відносини впливають на пове­дінку людини-працівника в усіх сферах життя і, насамперед, на її діяльність у трудовому колективі (виробничу, суспільну та ін.). У зв'язку з цим сім'я виступає як фактор стабільності трудового колективу. Трудовий же колек­тив може впливати на стабілізацію сімейно-шлюбних відносин. Ставлення сім'ї до підприємств формується засобами масової інформації, системою про­фесійної орієнтації, ступенем участі підприємства у вирішенні проблем на­селеного пункту, де розташоване, і ставленням адміністрації до проблем сім'ї та побуту та ін. Соціальний опит на ряді підприємств Харкова показав, що на вибір місця роботи більшістю опитаних (56 %) впливали не засоби масо­вої інформації або зусилля школи і підприємств, а сім'я; випадкові обстави­ни - ЗО %; часто мотиви взагалі відсутні — 10 % та ін. Ще слабо впливає на вибір майбутнього місця роботи і школа: лише 10 % опитаних прийшли пра­цювати на те підприємство, де працювали мати і батько. Багато з опитаних висловились категорично проти того, щоб їх діти йшли працювати на під­приємства, де вони трудяться. Мабуть, не головна роль належить у виборі професії і підприємству.

Головну роль в здійсненні демографічної політики відіграє дер­жава і місцеві органи влади. Підприємства займаються, насамперед, виробництвом. Проте це не означає, що вони можуть ставитись до своєї території як тимчасові господарі, за принципом «після мене — хоч потоп». Тут йдеться про культуру виробництва. Це особливо важ­ливо в найближчому майбутньому, коли підприємства одержать дій­сну господарську самостійність, розгорнуть конкретні ринкові від­носини, будуть змушені більше дбати про підвищення якості робочої сили. Підприємство не повинно займатися демографічною політи­кою, дбати про підвищення народжуваності та ін. Але підприємство може багато зробити в інтересах підвищення ефективності вироб­ництва, поліпшення умов праці та побуту працівників, підвищення

592

20 8-37

593

культури виробництва, сприяючи тим самим поліпшенню станови­ща навколишнього середовища. Все це стосується демографічних результатів. Стійкість, стабільність тієї чи іншої соціальної спільнос­ті (в такому випадку сім'ї та трудового колективу) залежить від задо­волення різних потреб її членів: матеріальних (продукти, житло, одяг та ін.) і соціально-психологічних (відчуття цінності своєї особи, пот­реби взаєморозуміння та ін.). Індиферентність трудових колективів до реалізації соціально-побутових проблем значно відбивається і на внутрішніх сімейних відносинах, що нерідко викликає конфлікти у сім'ї, незадоволення сімейним життям тощо. В різноманітності соці­ально-економічних зв'язків сім'ї і суспільства, сім'ї і держави важли­вішу роль все ж відіграють взаємозв'язки між трудовим колективом і сім'єю. Саме трудові колективи покликані не тільки проявляти пік­лування про поліпшення умов праці і побуту, але й дбати про задово­лення інтересів та потреб працівників і їх сімей та ін.

Шляхи зміцнення Основними функціями держави по

_С}_м>ї розвитку і зміцненню сім'ї є: охорона сім'ї,

захист від необгрунтованого втручання в

її справи. В Конституції України багато уваги приділено правам лю­дини. Так, це важливо, але сім'ї, де починається формування грома­дянина як особи, закладається повага до прав інших людей, їх гід­ності, відведено лише кілька рядків. В сучасних умовах охорона сім'ї зводиться в ранг державної політики і, насамперед, через гарантова­не право на працю кожної людини, кожної сім'ї. Тут необхідно відмі­тити, що ефективне використання трудового потенціалу молодих сі­мей, які вступають в життя — один з важливих шляхів сучасного етапу соціальної політики держави.

По-перше, саме підростаюче покоління — практично єдине дже­рело в державі поповнення робочої сили. Якщо приріст чисельності працівників в середині 60-х років йшов за рахунок молоді на 30 %, в 70-х років — на 57 %, а в 80-х роках — на 9С %, то в середині 90-х років — більше 80 %. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство обе­рігається державою.

По-друге, перетворення техніки і технології на виробництві в процесі впровадження досягнень науки і техніки народжує нові складні професії, збільшує кількість видів кваліфікаційної праці, що вимагає не тільки глибоких професійних знань, але й здібностей для швидкого переучування в ході самого трудового процесу. Мо­лодь, через вікові соціально-психологічні особливості, має здебіль­шого необхідні для працівника якості. Науково-технічний прогрес змінює уявлення про необхідний набір якостей, характерних рис працівника. Зі зміною вимог, що ставить суспільне виробництво перед молодим робітником, змінюються і орієнтири в системі тру­дового виховання, насамперед, в межах впливу сім'ї на підлітка. Становлення цілісної системи трудового виховання і зміна його нап­рямку зв'язана з реалізацією ряду суперечностей. Одна з супереч­ностей обумовлена тим, що підприємствам властивий відомствений підхід до організації трудового виховання, спрямований на закріп­лення молодих робітників на виробництві. Підхід

594

такий реалізується і в сімейному трудовому вихованні. В сім'ї стійкі уявлення про необхідність формування у молоді поважного став­лення до певної професії, необхідності здійснення майбутньої тру­дової діяльності та ін. Такий підхід грунтується на особистому дос­віді батьків, міркуваннях престижності тієї чи іншої професії, підприємства та ін. Друга суперечність виникає у зв'язку з потре­бами суспільства в ініціативних виконавцях, в яких основний кри­терій дисциплінованості і відповідальності є усвідомлена дія за принципом: «Зробив —добре!». Близько 80% підлітків залучають­ся до домашньої роботи, але одночасно не беруть участі у вирі­шенні питань, зв'язаних з організацією праці, розподілом сімей­ного бюджету та ін. Підліток формується як сторонній спостерігач, для якого головне — виконати будь-яку роботу аби його похвали­ли. Третя суперечність зв'язана з тим, що в трудовому вихованні, сім'я і підприємство спрямовують підлітка на вибір однієї профе­сії на все життя, а постійний розвиток технології, оновлення тех­ніки ставлять перед працівниками проблему постійного навчання, оволодіння знаннями, тобто професійної переорієнтації. З почат­ку 90-х років йде, хоча і повільно, оновлення верстатного парка в машинобудівництві і триватиме роками, що з необхідністю вима­гає оволодіння працівником нової спеціальності. З врахуванням суперечностей і необхідності їх вирішення потрібно скоректувати взаємодію сім'ї і виробництва, тим більше це складно в умовах ринкових відносин.

По-третє, не менш важливим напрямком зміцнення сім'ї є дер­жавні заходи, безпосередньо спрямовані на стимулювання народ­жуваності та ін. Демографічна політика держави спрямована на забезпечення не тільки народжуваності, але і охорони материнства та дитинства, на збереження здорової сім'ї і врахування сучасних змін її соціальних функцій. В сучасних умовах потреба в дітях грун­тується не на економічних міркуваннях, а швидше, на моральних і психологічних мотивах: любов до дітей, радість спілкування з ними та ін. Ефективність соціально-демографічної політики залежатиме від того, наскільки вона сприяє вирішенню проблеми сім'ї, дитинс­тва, материнства та ін. Сучасна сім'я виступає сферою формування і практичного прояву ідеалів, світогляду, інтересів.

По-четверте, важливим об'єктом демографічної політики вис­тупають молоді, зокрема, студентство. Основні соціальні проблеми мо­лоді зв'язані з «життєвим стартом» — здобуттям освіти, початком тру­дової діяльності, формуванням сім'ї, професійним зростанням і просуванням та ін., всі проблеми в умовах неспівпадіння фізіологічної зрілості (акселерація) і соціальної, яка навпаки, затягується у зв'язку з зростанням тривалості навчання (сучасна багатоступінчатість), поши­рення ранніх шлюбів, труднощів адаптації в умовах ринку в трудово­му колективі і загальному соціальному навантаженні вимагає ефек­тивності і компетентності у реалізаціях і рішенні проблем, зосередження демографічної політики на молодих сім'ях і таких, де виховуються неповнолітні діти, батьки яких беруть участь у суспіль­ному виробництві та ін. Мета і доцільність демографічної політики на

20*

595

поєднувати в сім'ї відтворення, народження дітей і власне життя бать­ків враховуючи соціальні якості і гармонійний розвиток особистості батьків і дітей. Висловлюється думка, що одним з засобів зміцнення сім'ї є повернення до материнського покликання жінки, залишення нею роботи на виробництві, в суспільному житті та ін. Та ряд соціоло­гів і західних і вітчизняних вважають, що повернення жінки до мате­ринства не вирішує проблеми, бо жінка, яка спробувала, вкусила сво­боди, не відмовиться від вільного вибору трудової і суспільної діяльності. Перспективним їй здається і є спільне ведення домашнього госпо­дарства. Сім'я - конкретно історична система взаємовідносин між подружжями, як мала соціальна спільність - осередок суспільства, обумовлений спільністю побуту, взаємної моральної відповідальністю і соціальною необхідністю у фізичному і духовному відтворенні насе­лення суспільства.

Література

Ант о н о в А. И. , Б о р и с о в А. А. Кризис семьи и пуга его

преодоления. М, 1990. „ _<т.

Абдулатипов Н. Г. Человек, нация, общество. М, 1991.

Ар и сто в а И. Г. Специализация подрастающего поколений и семья // Семья и социальная структура. М., 1987.

До р н о П. В. Современньїй брак: проблеми и гармонии. М., 1990.

З а ц є п и н В. М. и АР- Молодая семья. К., 1991.

МацковскийМ. С. Современная семья. М., 1989.

Молода сім'я. К., 1981.

С м ель з є р Н. Социология. М., 1994.

Харчев А. Г., Мацковский М. С. Современная семья и ее проблеми. М., 1984.

Питання для повторення

Сім'я - складне соціальне явище. Які функції сім'ї? Методологічні підходи до соціологічного аналізу сім'ї.

Історичний характер сім'ї як соціального інституту. Тенденції розвитку сімейних відносин. Шляхи подолання напруженості, конфліктності в сім'ї. В чому суть причин розпаду сім'ї?

596

Соціологічний практикум

ТЕОРІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ, МЕТОДИКА СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Соціологічні дослідження і суспільна практика

Суть соціологічної діяльності

Соціологія, як і будь-яка теоретична наука, включає два елементи: систему нагромаджених знань (насамперед теоре­тичних) і дослідницьку діяльність. З допомогою соціологічних дослід­жень здійснюється дальше пізнання об'єктивних законів розвитку і функціонування соціальних організмів і спільностей людей і визна­чаються шляхи і форми використання нагромаджених знань на прак­тиці. Соціологічні дослідження неможна ототожнювати з економіч­ними, юридичними і іншими видами досліджень подібно тому, як соціологію неможна ототожнювати з політичною економікою, юрис­пруденцією та іншими науками. Специфіка будь-якого соціального дослідження обумовлюється, насамперед, об'єктом і предметом нау­ки, в межах якої здійснюється. Це означає, що своєрідність соціоло­гічних досліджень лежить в основі специфіки науки соціології.

Наукове управління соціальними процесами здійснюється з до­помогою нагромадження, переробки і передачі інформації, викорис­товуються різні способи одержання і перетворення інформації. Це, по-перше, побутова свідомість, що реалізується в процесі повсякден­ного практичного життя людей, по-друге, емпіричне вивчення соці­альної діяльності людей і соціальної дійсності; по-третє, конкретні соціологічні дослідження. В процесі конкретних соціологічних дослід­жень пізнання відновлює безпосередню видиму картину соціальних об'єктів, але уже на основі знань про закони їх розвитку і функціо­нування, характеристики об'єктів, що в емпіричному пізнанні відоб­ражені як «безпосередні» і «перші», в конкретних дослідженнях ви­являються самими опосередкованими і кінцевими. Здійснення таких досліджень виявляється можливим тільки при наявності теорії, що правильно відображає суть соціальних організмів, тоді як емпіричні дослідження можливі завжди, незалежно від тієї ступені, якої досяг-ло соціальне пізнання в розкритті закономірних зв'язків. Специфіка конкретного знання полягає в тому, що в ньому неповторима своє­рідність суспільних явищ зв'язана з специфічними умовами місця і часу, де вони перебувають, детально відтворюються і пізнаються як особлива форма їх суті, що відображається в чистому вигляді в теорії. Об'єктивною основою, що обумовлює відмінність теоретичних і конкретних знань, є єдність і багатоманітність суспільного життя. Виступаючи єдиним за своєю суттю, суспільне життя водночас вкрай різноманітне в формах прояву. На відміну від конкретних емпіричні знання відтворюють в систематизованій формі зовнішню, поверхне­ву сторону соціальних об'єктів. Залишається не розкритою суть об'єк-

597

тів, що перешкоджають розумінню емпіричних характеристик сус­пільних явищ як форм прояву закономірних зв'язків. Саме таке ро­зуміння дозволяє досягти конкретних соціологічних досліджень. їх підсумком виступає знання не лише законів, а й форм їх прояву в певних умовах. Конкретні дослідження починають або з вивчення теоретичних результатів, або самі включають в попередній етап, зав­данням якого є розкриття закономірних зв'язків об'єкту. Конкретні соціологічні дослідження ніби надбудовуються над теоретичними і пропонують застосування емпіричних методів пізнання, збір та об­робіток фактів, даних. Специфіка конкретних соціологічних дослід­жень своєрідно проявляється в сфері наукового управління. Спільна реалізація соціальних проблем напочатку виводиться з теорії на ос­нові знань необхідних зв'язків суспільних явищ. Звичайно, такий висновок ще не дає готового рішення, на основі спеціальних соціо­логічних теорій розкриваються лише найсуттєвіші властивості соці­альних систем.

Конкретно-соціологічні дослідження викликані потребами соці­альної практики, тому що без них неможливо перебудувати суспіль­ство у новому ключі. Починаючи з 90-х років, відповідно зі змінами умов, посилено розроблялась методологія, методика та техніка кон­кретно-соціологічних досліджень. Для використання їх в практиці управління створюється ряд переваг. Тоді, мабуть, сучасну форму конкретних соціологічних досліджень, де чітко виділяються етапи програмування, збору інформації, неправильно розглядати як єдино можливу. Необхідно враховувати досвід їх попереднього історично­го розвитку. Конкретно-соціологічні дослідження за специфікою сут­тєво відрізняються від емпіричних, які істотно обмежуються пізнан­ням зовнішніх, поверхових зв'язків соціальних явищ. На відміну від емпіричних досліджень конкретні дослідження дозволяють одержати повне і всебічне знання, в якому зовнішні характеристики соціаль­них процесів зрозумілі як прояв глибинних закономірних зв'язків. Конкретні дослідження не тотожні теоретичним. Завданням теоре­тичних досліджень є пізнання об'єктивних соціальних законів в їх «чистому вигляді». Конкретні емпіричні дослідження відрізняються від засобів і методів збирання, відбору та опрацювання інформації, що застосовуються в практиці наукового і соціального управління. Аналіз показує, якщо в управлінні соціальними процесами доміну­ють емпіричні методи і способи одержання і перетворення інформа­ції, то в системі наукового управління суспільством основним засо­бом вироблення управлінських рішень виступають конкретні соціологічні дослідження. В науковому управлінні соціальними про­цесами конкретно-соціологічні дослідження виконують дві функції: пізнавальну і управлінську.

Суть пізнавальної функції полягає в описі, поясненні, прогнозу­ванні, а суть управлінської — у формуванні конкретної мети, визна­ченні програм, а також вироблення рекомендацій по корегуванню прийнятих рішень в процесі її реалізації. Аналогічні функції викону­ються з допомогою емпіричних способів одержання інформації. Проте, суб'єкт пропонованих заходів в межах певного соціального контек-

598

сту не знає їх віддалених наслідків. Лише конкретні соціологічні дослідження через гносеологічну специфіку дозволяють суб'єкту со­ціального управління встановлювати зв'язок конкретної соціальної політики з загальною перспективою історичного процесу, з найвід-даленішою метою перетворюючої діяльності у людей. Конкретні со­ціологічні дослідження і є найефективніший метод формування, ви­роблення управлінських рішень в науковому управлінні соціальними процесами. І все ж така інформація має рід суттєвих недоліків. По-перше, інформація не відображає сукупності соціальних факторів, що стосуються життєдіяльності колективу. Адже, сюди належать не тільки реальні акти поведінки працівників, керівників, а й, зокрема, думки, оцінки, міркування членів колективу (а як без них визначити реальне ставлення працівників до праці?). По-друге, інформація мо­же відображати, наприклад, лише думку керівників на ту чи іншу проблему (зокрема причини порушення трудової дисципліни), але це не спільна, «середня» думка всіх працівників. По-третє, не завжди інформація, що є, наприклад, в документах адміністрації, рішеннях інших громадських об'єднань та ін., достовірна, об'єктивна. Очевид­но, що лише в сукупності та соціальна інформація, що є традиційно в кожному трудовому колективі, і інформація, що одержана з допо­могою соціологічних досліджень, допоможуть знайти найоптималь-ніші шляхи і методи соціального управління.

В сучасних умовах існує три типи соціологічних досліджень. Роз-відкові дослідження проводяться в тому випадку, якщо на об'єкті є туманне уявлення і соціолог поки що неспроможний висунути будь-яких гіпотез (наприклад, керівництво підприємства бажає знати, як «поведуть себе» працівники, якщо підприємство з державного тран­сформується в акціонерне). Розвідкове дослідження передбачає ос­новні стадії: а) складаються по можливості повні бібліографії, потім вивчаються джерела та література: б) проводяться бесіди з компе­тентними особами, а саме спеціалістами, які працюють над аналогіч­ними проблемами, і практиками, які зайняті в сфері виробництва та ін. Бесіди з спеціалістами переслідують певну мету. Треба перекона­тися, що складена бібліографія охоплює всі питання і сторони проб­леми, що не упущено щось важливе. Бесіди з практиками також мають певну мету: пошук додаткової інформації. Допустимо, збира­ємся вивчати соціальні проблеми організації контролю. Перша лю­дина, з якою маємо поговорити — представник громадського контро­лю. І перше питання: хто з працівників громадського контролю міг поділитися практичним досвідом організації і здійснення контролю, системи прийняття рішення, методами і способами контролю та ін. Далі. Проведення інтерв'ю, — пошук надійних документальних відо­мостей, даних, картотек, протоколів рішень, довідок, звітів та ін. І потім — проекти первинних гіпотез, передбачень. Бесіди вимагають деяких навиків і уміння. Треба створити атмосферу відвертої розмо­ви. Іноді корисно зняти особисту відповідальність співрозмовника при ставленні питань. Не питати прямо: «Які фактори впливають на такий-то процес?» Ті ж питання побічно: «Дехто вважає..» та ін., і потім вислухати, з'ясувати думку співрозмовника. У його відповідях

599

часто виявляються, з'ясовуються нові або висловлені кимось думки, оригінальні контраргументи. Дуже небезпечно удавати себе неком­петентним у питанні через бажання одержати нову інформацію. В таких випадках співрозмовник обмежується загальними тривіальни­ми міркуваннями і мета не досягається. Завершальна стадія розвід-кового дослідження ставить метою виявити поведінку новаків, які працюють на об'єкті. Новачки гостро підмічають ті особливості, які непомітні старожилам. Важливо звертати увагу на можливі конфлік­тні і незвичайні ситуації, що найрельєфніше характеризують нор­мальні умови діяльності. Інтересні перехідні стадії об'єкту в момент реконструкції, здійснення соціальних і економічних експериментів, бурхливого розвитку, коли аналіз соціальних явищ вкрай необхід­ний для прийняття правильних рішень. Розвідкове дослідження за­вершується чітким формулюванням, викладом проблеми, визначен­ням мети, завдань їх вивчення і формулюванням основних гіпотез.

Описове дослідження передбачає систематичний якісно-кількісний опис об'єкту. Наприклад, керівник в принципі знає, які особливості здійснення дисциплінарної практики, але його цікавлять причини по­рушень дисципліни в якомусь конкретному колективі, склад поруш­ників, можливості виникнення страйку тощо. Збирання інформації здійснюється на основі або монографічного, або вибіркового дослід­ження. Опис, як і будь-який інший тип дослідження, не може бути чисто фактуальним, без всяких методологічних передумов. Величезну роль тут відіграє обгрунтованість групування емпіричного матеріалу. Нерідко до описових досліджень висуваються претензії у зв'язку з тим, що вони не розкривають причинно-наслідкових зв'язків або дають тривіальні результати. Проте, що відомо на рівні здорового сенсу, ще не є науково доведене. Описове дослідження допомагає упорядкуванню відомих фактів, встановленню співвідносин між ни­ми — іноді кількісно. Описові дослідження повністю мають наукову цінність, якщо вони забезпечують досить повне і чітке описування соціального об'єкту без залежності від того, що результати дослід­ження не відповідають на питання про причинно-наслідкові зв'язки об'єкту. Таке дослідження завершується класифікацією емпіричних даних, що стосуються структури об'єкта.

Експериментальне дослідження. Найважливішою умовою його ре­алізації є досить високий рівень знань в межах проблеми, що вивча­ється і вирішується, дозволяє проаналізувати причинно-наслідкові за­лежності у розвитку тих чи інших соціальних процесів, сприяє формуванню стратегії. Мета дослідження — встановлення функціо­нальних зв'язків в соціальних об'єктах і процесах, а при реалізації практичного соціального експерименту — пошук управлінських рішень.

В реальній практиці соціологічних досліджень рідко буває так, щоб один з трьох варіантів існував і діяв в чистому вигляді. Іноді в одному дослідженні поєднуються всі три. Структурно процес будь-якого соціологічного дослідження ділиться на етапи: а) розробку прог­рам досліджень; 6} збирання емпіричного матеріалу; в) опрацювання матеріалів дослідження (статистичні і математичні); г) аналіз резуль­татів дослідження і розробка рекомендацій.

600

Важливе значення мають спеціальні те-

Інформація орії, що розглядають закономірності соці-

в системі управління ального розвитку суспільства. Соціологіч­ні теорії дають наукові відповіді на витікаючі актуальні проблеми сучасності. Емпіричні соціологічні дослідження, що розвиваються у тісному зв'язку з соціологічними теоріями, беруть активну участь у науковому пізнанні закономірностей розвитку, забезпечують приріст нових емпірично обгрунтованих знань про справжні шляхи виявлен­ня нових фактів і тенденцій змін окремих сфер життя суспільства. Таку роль відіграють багаточисельні галузеві соціології, що узагаль­нюють величезну масу інформації про конкретні соціальні явища, події і процеси суспільного життя.

Емпіричні соціологічні дослідження виконують пізнавальні фун­кції. По-перше, інформаційну, що дозволяє одержати первинні дані про індивідів і спільності, їх потребах, інтересах, орієнтаціях, мотивах, фактах реальної і вербальної поведінки, про суспільну і громадську думку'та ін.; по-друге, в конкретних ситуаціях емпіричні досліджен­ня створюють інформаційну базу для пізнання соціальної дійсності.

Соціологічна інформація має властивості: по-перше, всебічно і глибоко характеризує і аналізує соціальний процес, досягає макси­мальної адекватності пізнання завдяки репрезентсваності, стійкості і достовірності; забезпечує порівняно точні і конкретні відомості при досягненні об'єктивних і суб'єктивних параметрів пізнання. По-дру­ге, теоретичну, що дозволяє виявити нові закономірності і тенденції і тим самим істотно збагатити соціологічну теорію. Особливо це сто­сується повторних емпіричних досліджень, що здійснюються за спів-ставними методиками.

Практична функція соціології тісно зв'язана з пізнавальною. Єд­ність теорії і практики — характерна риса соціології. Розкриваючи закономірності розвитку різних сфер суспільства, соціологічні дос­лідження дають конкретну інформацію, необхідну для здійснення справжнього соціального контролю над соціальними процесами. Практична функція соціології відображає, насамперед, висунення на­уково аргументованих прогнозів розвитку суспільства. Соціологічні теорії дозволяють передбачити віддалені перспективи соціального розвитку. Особливість соціологічного прогнозу полягає в цілісності, що дає можливість визначити тенденції розвитку суспільства. Прик­ладна соціологія, зв'язуючи теорію з дійсністю, безпосередньо об­ґрунтовує практичні рекомендації для складання планів соціального розвитку та ін. Велике практичне значення мають дослідження ком­плексних соціальних проблем, які дають можливість створити ціліс­ну картину майбутнього розвитку основних сфер життя суспільства, передбачити можливі негативні наслідки, накреслити шляхи і засоби оптимального управління соціальними процесами. Формування соці­ологічного прогнозу вимагає з'ясування стійких тенденцій розвитку явищ, передбачає повторні дослідження тощо. В соціальному прог­нозуванні важливу роль відіграють соціологічні теорії розвитку різ­них сфер суспільства. їх створення дозволяє сконцентрувати велику масу інформації стосовно широкого кола соціальних явищ і розкри-

601

ти закономірності їх розвитку. Соціологічні теорії служать надійною базою обгрунтування моделей, що прогнозуються і що стосуються окремих соціальних процесів і явищ. Відповідно специфіки соціологіч­них досліджень практичні рекомендації, що висуваються соціоло­гами, стосуються двох груп соціальних факторів: об'єктивних і суб'єк­тивних. Об'єктивні фактори: умови, ритм, а також конкретні: умови праці, побуту і реальна поведінка суб'єкта в таких умовах. Вивчаючи їх вплив на систему соціальних відносин, соціолог опирається на кон­кретну інформацію, здобуту в процесі дослідження, і визначає тен­денції їх дальшого розвитку. Суб'єктивні явища, аспекти: мотиви, мета, наміри, установки, інтереси, ціннісні орієнтації, суспільна, громадська думка тощо. Досліджуючи їх взаємозв'язок з нормами і цінностями соціальних спільностей, груп, встановлюється ступінь від­хилення і розробляються засоби удосконалення міжособових, між-спільнісних відносин.

Одним з важливих елементів соціальної і політичної системи сус­пільства є засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення, кіно та ін.). їх соціальна роль зв'язана, насамперед, з розвитком свідомос­ті мас, кожної особи. Система засобів масової інформації — соціаль­ний інститут, що забезпечує збирання, опрацювання і розподіл ін­формації в масовому масштабі, на основі закономірностей, панівних в суспільстві. Діяльність засобів масової інформації полягає в забез­печенні обміну соціальною інформацією між великими групами лю­дей в межах соціального мікросередовища з допомогою соціальних організацій і об'єднань, а також технічних засобів збирання, опра­цювання і поширення інформації. Предметом соціології засобів ма­сової інформації виступають закономірності духовного їх впливу на формування свідомості і соціальної поведінки людей. Ефектив­ність засобів масової інформації визначається ступенем їх впливу на політичну, економічну, соціальну, культурну сфери життя сус­пільства і співвідносинами між метою їх пропаганди або окремими виступамиЛ фактичним її досягненням. Діють загальні специфічні критерії ефективності пропаганди, засобів масової інформації. В діяльності засобів масової інформації відображаються зв'язки і вза­ємозалежності не тільки системи масового спілкування, але й всьо­го суспільства.

В процесі демократизації суспільного життя в Україні зростає роль суспільної, громадської думки. Суспільна, громадська думка — своєрідний спосіб існування суспільної свідомості у вигляді неофі­ційної масової свідомості якоїсь соціальної спільності людей, зв 'яза-них спільністю інтересів, в яких фіксується їх ставлення до подій або явищ суспільного життя, до діяльності політичних партій, установ і особистостей.

Суспільна думка виражається у формі рекомендацій і вимог, а також проявляється в схваленні або осудженні дій тих або інших соціальних інститутів, вчинків окремої людини або якоїсь групи лю­дей. Суспільна думка складається в результаті цілеспрямованого впли­ву на маси політичних організації, установ і стихійно — на основі практичного життєвого досвіду, традиції, звичаїв тощо.

602

Тому-то, в суспільній думці виявляються не лише різні інтереси, але й неоднаковий ступінь їх усвідомлення. При співпадінні корін­них інтересів в суспільній думці відображаються найрізноманітніші специфічні інтереси і потреби — національні, професійні, духовні та ін. Знання структури або інші міркування, що визначають ті або інші міркування і оцінки соціальних спільностей, стають об'єктивно не­обхідною передумовою для вироблення і реалізації різних проектів та планів в процесі прискорення соціально-економічного розвитку і демократизації політичного життя України. Соціальна суть суспіль­ної думки полягає в тому, що сприяє зосередженню думки, почуттів і дій людей на певній дійсності, дає їй оцінку, що є вихідною базою для зміни або збереження певного фрагменту суспільного життя. Суспільна думка, що формується соціальною спільністю людей, ві­дображає інтереси окремих груп особистостей. Тому-то виразником суспільної думки може бути будь-який громадянин, будь-яка соці­альна спільність людей, якщо їх публічно висловлена думка відобра­жає ставлення якоїсь соціальної спільності, народу, нації і актуальні проблеми дійсності. Процес відображення суспільної думки — це вис­ловлення її, надання гласності багатьом індивідуальним думкам з ак­туальних проблем дійсності або безпосередньо (через форми пред­ставницької демократії).

Існує три види відображення суспільної думки: по-перше, стихій­но висловлена суспільна думка; по-друге, висловлена суспільна дум­ка з інщіативи державних органів, громадських організацій, засобів масової інформації, що звертаються безпосередньо до мас за їх по­бажаннями, пропозиціями, думками тощо (всенародне обговорення проектів законів, обговорення в пресі якихось актуальних проблем та ін.), по-третє, висловлення суспільної думки в процесі спеціальних соціологічних досліджень (опитів). Важливо, що суспільна думка мо­же висловлюватись, функціонувати нібито на двох рівнях: на рівні словесному (вербальна поведінка), коли якась оцінка зовнішньо сприй­мається більшістю, великими масами, але не веде до конкретних дій, і на рівні діловитості. Це реальна поведінка, коли соціальні групи діють відповідно з усвідомленою оцінкою. Очевидно, перехід суспіль­ної думки від відображення до реалізації зв'язан з процесом її об'єк­тивності в системі соціальних норм, соціального регулювання і кон­тролю. В такому процесі і виникає зв'язок суспільної думки і суспільних відносин, які мають нормативи і оцінки. Суспільна дум­ка—в діючому стані стає елементом суспільних відносин.