3. Взаємозв'язок релігії з іншими формами суспільної свідомості

Релігія і мораль

Між релігією та мораллю як формами суспільної свідомості існує тісний зв'язок. Адже моральні норми є частиною будь-якої релігії. Ці норми, як пра­вило поведінки людей, записані в священних книгах усіх релігій — у Біблії, Талмуді та інших, особливо широко — в Корані, де є всеохоп-лююча система правил, заборон, що охоплюють найрізноманітніші відносини між людьми. Церква, як правило, ототожнює свою мораль із загальнолюдською. Та загальнолюдська і релігійна мораль не то­тожні. Релігійна мораль включає загальнолюдські норми містифіко­вано, але не зводиться до них, має і специфічні норми, непритаманні загальнолюдській моралі. Існують дві взаємовиключні точки зору на релігійну мораль: одна огульно критикує та відхиляє релігійну мо­раль як реакційну та лицемірну; інша, навпаки, вихваляє і звеличує релігійну мораль. Обидві точки зору поверхові, перекручують її справжню роль.

Релігійна мораль, як і релігія, не має безпосередньо класового характеру, але кожен клас вносить в неї свої соціально-політичні елементи, ставлячи її на службу своїм інтересам. Тому правомірно говорити про рабовласницьку, феодальну, буржуазну та пролетарсь­ку мораль. У кожному суспільстві релігія вбирає те соціальне, що йому притаманне, і перероблює в релігійному дусі, відіграючи знач­ну роль у моральному вдосконаленні людей, особливо віруючих. Ре­лігійна мораль культивує людяність і доброту, чесність і безкорисли­вість, духовність і милосердя, працелюбність і багато інших загальнолюдських моральних цінностей. Це особливо важливо те­пер, коли знижуються традиційні моральні критерії поведінки лю­дей, широкий простір одержують організована злочинність, коруп­ція, користолюбство, ворожнеча та нетерпимість у взаємовідносинах людей.

Зосереджуючи увагу на духовно-ціннісних сторонах життя людей, їх свідомості та бутті, релігія істотно сприяє підвищенню духовності віруючих, збагаченню їх особистих якостей. Святійший патріарх Мос-кбвський і Всія Русі Олексій II вбачає моральний вплив релігії в то­му, щоб «повернути людям терпимість, розвіяти ворожнечу та роз­брат між ними, прилучити до одвічних загальнолюдських цінностей, розвивати моральні основи особистості». Та все ж хоч який не вели­кий внесок церкви у духовне життя людей, та вона не може претен­дувати на монополію у моральній сфері як основне джерело та єди­ний носій моральних ідеалів суспільства. Загальнолюдські моральні

570

571

норми століттями формувались у глибинах народної мудрості. Не в релігії, а у масовій свідомості людей закладено джерела загально­людської моралі, що одержали в лоні церкви своє узагальнення та поширення. Відомий політик Георгій Плеханов писав, що релігія не створює моральності, а тільки висвітлює її правила. Моральність як складне і багатогранне суспільне явище, відчуваючи вплив релігії та атеїзму, формується всією сукупністю суспільних відносин, соціаль­но-політичними та економічними умовами життя людей, макро- і мік-росередовищем, що їх оточує. Сім'я, школа, праця, побут — основні сфери виховання людини як особистості.

Сучасні діячі церкви та богослов'я наполегливо пропагують тезу, що віра в Бога є умовою високої моральності людей. Історія, однак, свідчить, що віра ніколи не гарантувала високих моральних якостей, не перешкоджала злочинам, що чинились під егідою церкви. Навпа­ки, християнська віра неодноразово використовувалась для виправ­дання багатьох антинародних дій. Один з визначних діячів Ватікану, Джованні Джарарді визнав, що «в ході історії чимало аморальних дій виправдовувались в ім'я релігії: переслідування, релігійні війни, людсь­кі жертви». Неможна забути й про церковну інквізицію, що зни­щила 9 млн. чоловік. Тому глибоко помилково ототожнювати мо­ральність з релігійністю. Чесні, порядні люди, як і злочинці, є як серед атеїстів і серед віруючих. Відомий психолог Зігмунд Фрейд говорив, що «аморальність в усі часи знаходила в релігії не меншу опору, ніж моральність». Наївно вважати, що страх злочинця перед міфічною небесною карою сильніше за страх перед реальною силою закону — перед тими покараннями, що загрожують йому тут, на Землі. Тим більше, що які б злочини не здійснено, церква ладна від­пустити злочинцю будь-які гріхи, досить «покаятися, аби будь-який гріх, будь-яка нечистота, тілесна чи духовна, згладилась повністю». Сперечаючись про винятковість моральної сили релігії, віруючий вче­ний Володимир Вернадський писав: «Я не дивлюсь на народ як на звіра з дурними інстинктами, якого стримує від дурних вчинків релі­гія, це вельми відоме на користь релігії положення, ніколи не переві­рене практично». Отже, критерій моральності не може служити во-дорозділом під час порівняння релігії та атеїзму. Ні релігія, ні атеїзм не можуть відповідати за моральні дії, що чиняться віруючими і неві­руючими або атеїстами. До того ж, норми загальнолюдської моралі визнаються обома світоглядами. Але й тут є принципова відмінність. Релігія сприйняла загальнолюдську мораль крізь призму своєї ідео­логії, містифікувала її, ставить їх у взаємозв'язок з «божественною волею». Відданість Богу — вищий критерій релігійної моральності.

Значне місце в релігійній моралі займає зневага до земного жит­тя в ім'я вічного загробного. Тлін земного життя яскраво виражений у «Новому Завіті»: «Що таке життя ваше? Пара, що появляється на короткочасно, а потім зникає». В «Еклезіасті» говориться, що земне життя є нічим іншим, як «суєта суєт» і всіляка суєта є «виснажли­вість духу». Та, хоча церква нерідко замовчує або інакше тлумачить основні положення релігії, проте релігійних книг вже не перероби­ти. І сама церква визнає їх неспростовними. Сучасні церковні писан-

ня знову підтверджують, що «не земля, а небо — справжня Вітчиз­на», «на небі вічне життя, спокій і насолода». Навряд чи можуть погодитися люди — віруючі і невіруючі з вимогою християнського всепробачення, записаною у нагорній проповіді: «любіть ворогів ва­ших, благословляйте тих, хто вас кляне, благотворіть тих, хто вас ненавидить і моліться за тих, хто ображає і ганяє вас». Ці «поради» звернені до віруючих, незважаючи на всю їх кричущу невідповід­ність реальним стосункам людей. В енцикліці папи Іоанна Павла II говориться: «Ми підносимо нашу молитву, що йде від віри... ця мо­литва водночас є любов'ю до людей... без різниці між друзями та ворогами». Ця формула спростовується практикою. Розрив між сло­вом і справою — істотна риса релігійної моралі.

Релігія та мистецтво . Мистецтво в усі історичні епохи - орга-

нічний елемент духовної культури людства. Як

форма суспільної свідомості, мистецтво естетично пізнає та освоює світ, є значний фактор виховання людей. Культура — сукупність досягнень сус­пільства, його матеріального та духовного розвитку. Культура — це не тільки створені суспільством цінності, але й духовне виробництво, діяльність по виробництву, поширенню та споживанню культурних цінностей; це про­цес активного впливу людини на природу та суспільство з метою творчого освоєння світу. Діяльність людини в сфері культури - це діалектична єд­ність двох процесів — з одного боку, духовне багатство особистості перет­ворюється в цінності культури, з іншого — цінності'духовної культури в процесі їх освоєння людиною перетворюються на багатство духовного сві­ту особистості. Людина виступає суб'єктом і об'єктом розвитку культури тому, що не тільки опановує культурні багатства суспільства, але й ство­рює культурні цінності, за висловом Максима Горького, будучи творцем «іншої природи» — культури. Складність культури як суспільного явища визначає її структуру, її поділ на матеріальну і духовну, національну і за­гальнолюдську, на світську і релігійну культуру, в тому числі мистецтво, як частину духовної культури.

Історично в філософії та естетиці склались дві протилежні точки зору на співвідношення релігійної та світської культури, зокрема мистецтва. Богословська концепція культури розглядає релігію як субстанцію, основу духовної культури. Відомий німецький теолог Пауль Тілліх, говорив, що ре­лігія — необхідний аспект духовного життя людства, людського духу. Поле­мізуючи з Іммануїлом Кантом, який вважав релігію минущим філософським ступенем людського розуму, Пауль Тілліх надавав релігії всеохоплюючого характеру, що виступає на всіх етапах суспільного розвитку. Релігія — не особлива функція духовного життя людини, а складова глибина всіх її функцій. Релігія і культура нерозривно зв'язані, визначною стороною їх служить ре­лігія. Релігія наділяє культуру суттю, в усіх її формах, виражає основопо­ложний інтерес. З іншого боку, будь-яка релігійна дія сформульована куль­турою, адже культура є формою релігії. Будь-яка творчість, навіть і спрямована безпосередньо на уславлення творця, дарована Богом, в підсумку є «богоп-роникненням». Отже, відпадає поділ культури на світську ти релігійну, бо вся культура єдина і є саме релігійною у своїй суті. Щоправда, і досі у світсь­кій літературі живе точка зору, що не заперечує історичних заслуг релігії та церкви у розвитку культури, особливо освіти і художньої творчості, роз­глядає релігію як чуже тіло в мистецтві, намагається принизити значення релігії в формуванні духовних цінностей, виключити релігію зі сфери людської культури. У середньовічній Русі, незважаючи на домінуючу роль християнс­тва в культурі та мистецтві, йому протистояли чисельні прояви вільнодумс­тва в народній культурі, насамперед, у фольклорі. Одним з таких проявів є скомороство, що мало багатовікову історію та зберіглося аж до середини

572

573

XVII ст. і незмінно зустрічало протидію й засудження з "боку правлячих кіл. Відомо, що релігія відіграла значну роль у розвитку живопису, скульптури, архітектури, музики, що безпосередньо зв'язано з потребами церкви у бу­дівництві храмів, монастирів, внутрішньому розпису в храмах, створенні ікон, релігійної музики. Разом з тим, в релігійних художніх творах викорис­товуються не тільки релігійні сюжети, але й образи світські, земні об'єкти, художньо відтворені релігійним мистецтвом. Художні твори на релігійні те­ми мали дві функції - релігійну та естетичну. За змістом художній живопис­ний твір релігійний, а за формою естетичний. Тут саме виявляється одна з суперечностей релігійного мистецтва. Церква зберігала над художниками суворий контроль, зв'язуючи їх певними канонами і догмами, що мали дот­римуватись. Це сковувало, звужувало творчі можливості художника, морально травмувало його. Але все це не мало перешкоджати правильній оцінці релі­гійного мистецтва, тим більше, якщо живопис відповідав високим естетич­ним вимогам. Вплив релігії на мистецтво, зокрема, на літературу, має місце й у розвитку світського мистецтва, в якому використовуються релігійні сю­жети, висловлюються думки на користь релігії («Собор» Олександра Гонча-ра, «Плаха» Чінгіза Айтматова та інші).

Зрозуміло, релігія — один з найважливіших елементів культури не тіль­ки релігійної, але й світської, спроможна задовольняти не тільки релігійні, а й естетичні, духовні, суспільно-економічні потреби всіх людей.

Співвідношення релігії та науки відоб-

Релігія і наука ражає протилежність двох світоглядів: на-

уково-матеріалістичного та релігійно-ідеалістичного. Наука дає людству вірну картину світу, розкриває закони природи та сус­пільства, сприяючи їх використанню в інтересах людей. Релігія ж, навпаки, відкидає або містифікує об'єктивні закони і гальмує їх відкриття, спираючись на визнання надприродних сил, нібито па­нівних над світом.

Наука спирається на факти, експерименти, відкриття, підтвер­джені життям, суспільною практикою. Релігія ж протиставляє нау­ковим узагальненням фантастичні вимисли і релігійні догми, що ілю­зорно відображають дійсність, життя людей. Наука вчить людей творчому завзяттю у боротьбі за підкорення сил природи, розкриття її таємниць і див, збагачує духовний світ людини, озброюючи її знан­нями та вміннями. Релігія ж збіднює та звужує світогляд людей, зас­мічує їх свідомість містикою та марновірством.

Протистояння науки і релігії, їх принципові суперечності, мають багатовікову історію. На сучасному етапі релігія вже не може боро­тися агресивними методами проти науки. Адже співвідносний сил між ними істотно змінились на користь науки. Величезні успіхи на­уки, що виявили неспроможність релігії, спонукають богословів до пошуків компромісів між релігією і наукою, щоб використати авто­ритет науки для зміцнення релігійного впливу і навіть обгрунтуван­ня релігії. Релігія уже не заперечує, не відкидає досягнень науки, а визнає її значні заслуги, намагається надати їм релігійного забар­влення. Найновіші відкриття науки — нібито є нічим іншим, як «бо-жею волею в дії», «електрони рухаються орбітою, визначеною Бо­гом» та ін. Ватіканом розроблені методи боротьби релігії проти науки. Створена і вже тривалий період функціонує Академія наук. Папа римський Іоанн Павло II офіційно визнав помилкою церкви її став­лення до Галілея, Коперника, Бруно та «реабілітував» їх, визнав тим

574

самим велич науки, її мужніх представників і банкрутство релігії. Нині богослови намагаються так би мовити «осучаснити» релігійний світогляд за рахунок внесення богословських тлумачень найновіших наукових досягнень, що нібито потребують доповнення релігійно-ціннісного бачення світу. Це нові варіанти «теорії двох істин» — наукової та релігійної, здатної завершити наукове дослідження та надати йому справжнього характеру, насправді ж мова йде про те, аби з допомогою релігії спотворити, принизити досягнення людсько­го розуму. Лише церква, заявив Іоан Павло II, спроможна забезпечи­ти вільний розвиток науки і підтримати її гідність, адже сама наука не здатна вирішити фундаментальні питання життя.

Богослови сподіваються розбавити матеріалістичну суть науки, послабити боротьбу науки проти релігії, закріпити авторитет релігії нібито прихільниці наукових знань. Так, німецький католицький богослов Стенлі Фер твердить, що релігія має виступати під прапором найновітних винаходів природознавс­тва, аби переоцінити природно-наукові уявлення у світі богословських поло­жень. Такі тенденції у взаємовідносинах науки і релігії мають місце не тільки на Заході, але й в Україні, де невелика частина інтелігенції стала на шлях богошукання, намагається примирити науку з релігією і, навіть, обгрунтувати її позитивну роль у пізнанні світу. Тут і вплив зарубіжних учених, які в науко­вій діяльності змушені йти на ті чи інші компроміси з релігією. Такі видатні вчені, як Альберт Ейнштейн, Макс Планк, Вернер Гейзенберг, Християн Шеплі, визнаючи в принципі ідею бога, все ж обмежували його роль, відмовляючи йому в ролі творця світу і верховного правителя світу, заперечували втручан­ня релігії в сферу наукового пізнання. Альберт Ейнштейн писав: «Для того, хто цілком переконаний в універсальності дії законів причинності, ідея про істоту, здатну втручатися в хід світових подій, абсолютно неможлива. Така людина аж ніяк не потребує релігії страху. Соціальна чи моральна реліїія також не потрібна йому». Однак, богослови, спекулюючи на окремих вислов­люваннях вчених, дають їм спотворене тлумачення, намагаючись довести ні­бито компетентність релігії у пізнанні матеріального світу; апологети релігії вводять у свої концепції богослов'я витлумачені найновіші досягнення науки, аби перетворити її у спільника і васала.

Найновіші досягнення науки про природу, успіхи кібернетики та елек­троніки, виникнення синергетики виразно продемонстрували, що наука для свого обгрунтування не потребує ніякої релігії, а вчені свідомо застосовують науковий матеріалістичний світогляд як єдиний, спроможний вести до піз­нання світу. «Без нього ми не мислимо, — писав академік Олександр Фер-сман, — ані науки, ані життя». Протилежність науки й релігії не може бути усунена, адже суперечності між ними нездоланні, існують постійно.

_р . . . У нерозривному зв'язку з проблемою взає-

Реліпя та атеїзм мовідносин науки з релігією знаходиться і пи-

тання про співвідносини релігії та атеїзму. Близкість, сплетеність двох проб­лем обумовлена тим, що наука за.природою атеїстична, адже атеїзм — це органічний елемент будь-якого матеріалістичного світогляду від античності дотепер, глибоко пронизує всі науки про природу, суспільство та людину. Всі науки мають атеїстичний характер, адже заперечують існування надприрод­них сил у природі та в суспільстві і матеріалістично обґрунтовують світогляд­ні висновки. Атеїстичне світорозуміння не вноситься до науки ззовні, а об'єк­тивно притаманне їй, навіть незалежно від поглядів учених, але найбільш дієве та ефективне, якщо співпадає з філософським кредо вченого. Видатні вчені всіх історичних епох, за незначним винятком, стояли на атеїстичних позиці­ях, хоча по-різному підходили до оцінки його значення.

Науковий атеїзм — складне, багатоаспектне поняття. Атеїзм — це теоре­тичне учення про релігію, її виникнення та сутність, її роль у суспільстві.

575

Але помилковим є усталений у суспільній свідомості погляд, що атеїзм — тільки заперечення релігії. Таке розуміння атеїзма, зазначав Карл Маркс, означало б перетворення його самого в різновид релігії. Заперечення релі­гії—не самомета, а засіб. За допомогою заперечення «атеїзм стверджує буття людини». В цьому і полягає гуманістичний зміст наукового атеїзму, який бореться за людину, за всебічний розвиток особистих сил у пізнанні та перетворенні світу. Виходячи з розуміння людини, як головної цінності, на­уковий атеїзм дає вірні орієнтації для оцінки свого місця та ролі у світі, для з'ясування суті життя. І навіть релігійні мислителі Микола Бердяєв, Сергій Булгаков вбачали в атеїзмі гуманістичні сторони, підкреслювали вагомість у духовному розвитку людини. Атеїзм, як і релігія, є невід'ємною частиною світової культури, формою суспільної свідомості. Але, на відміну від релігії, атеїзм невіддільний від наук про природу, суспільство та людину, і сам є наукою. В цьому й полягає основа його впливу та значення у вихованні молодих поколінь, у залученні до знань широких верств суспільства. Відпо­відно з міжнародними конвенціями про права людини Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначає свободу совісті двобічно — не тільки як свободу віри, в будь-яку релігію, але й як свободу зневір'я, свободу поширення на рівних засадах обох світоглядів.

Однак, в прямій суперечності із Законом практично реалізується тільки один бік свободи совісті — свобода релігії та ігнорується інший, не менш важливий — свобода атеїзму. Чимало газет, журналів, а також радіо й теле­бачення систематично насичуються релігійно-церковними матеріалами. Згор­тається природничо-наукова освіта в вищих навчальних закладах і школах, у клубах, палацах культури. Курс «Основи наукового атеїзму» у вузах заміне­но «Релігієзнавством». Тоді як релігійні організації, а також зарубіжні про­повідники систематично організують в Україні вечори, біблейські читання, лекційні цикли та ін. Аналогічні процеси відбуваються і в науковій сфері. Єдиний атеїстичний центр — інститут наукового атеїзму в Москві, його філіали в інших країнах СНД закрито. Порушено законодавство про свобо­ду совісті. Отже, невіруючі та атеїсти не мають навіть елементарних можли­востей для задовольняння культурно-духовних потреб.

Зрозуміло, атеїзм не безгрішний, як і все радянське суспільнознавство, припускав серйозні помилки, що визнають і самі атеїсти. Теорія наукового атеїзму в ряді питань догматизована та політизована. Науково-атеїстична пропаганда нерідко переростала в антицерковну, втрачаючи своє основне призначення — поширення наукових знань. Поряд з людьми, які перекручу­ють суть атеїзму, діяли багато тисяч справжніх атеїстів, які несли в маси науковий світогляд, роз'яснювали віруючим і невіруючим проблеми приро­ди, суспільства, людини. На Заході нині відбувається глибока «гуманістична революція», зв'язана із секуляризацією суспільства, з перемогою наукових знань.

Сучасна релігійна ситуація характеризується, по-перше, тим, що вивільнені з-під впливу адміністративно-командної системи всі без винятку релігійні конфесії розгорнули відновлення і широке вико­ристання прав на справжнє і гідне дотримання свободи совісті. По-друге, серед населення України різко виріс інтерес до релігійних вірувань, хоча інтерес для багатьох продиктований швидше впливом моди, аніж проникненням в суть релігійних учень. По-третє, інтерес до відроджуваній релігійній свідомості тісно переплітається з відрод­женням народних звичаїв, традицій, свят і ритуалів. І, нарешті, роз­виток сучасної релігійної свідомості супроводжується пожвавленням багатьох вірувань, окультизму та інших явищ, що межують з шарла­танством і вірою в чудодійні сили. Сучасне суспільство повторює уже знайомі в історії періоди смут і незгод, коли різні види містики

576

завжди виходили на історичну арену. Та нові явища в сучасній релі­гійній ситуації не відміняють, а навпаки, загострюють проблему кон­солідації суспільства на платформі його оновлення, що передбачає співробітництво і єдність віруючих і невіруючих, або ж належність віруючих до різних конфесій, нормальні державно-церковні відно­сини. Йде процес відновлення гуманістичних принципів відносин до релігії і церкви, зокрема, стала реальністю участь церкви в суспіль­них процесах, її позитивний вклад в забезпечення миру і спокою.

Отже, соціологія релігії як одна з галузей соціологічної науки, знаходиться у різноманітних зв'язках з усіма іншими суспільними явищами, з суспільним життям, поглиблює наукове розуміння релігії як продукту суспільного розвитку.

Література

Американська соціологія. Перспективи, проблеми, методи. М., 1971.

Б є р ге р Р., Лукман Т. Соціальне конструювання реальності. М., 1966.

Буржуазна соціологія на рубіжах XX століття. М., 1986.

Історія та теорія атеїзму. М., 1974.

Маркс К., Е н г є л ь с Ф. Про релігію. М., 1955.

О' Д є а Г. Соціологія релігії. Нью-Йорк, 1979.

Р а с с є л Б. Чому я не християнин. М., 1957.

С у х о в А. Д. Релігія в історії суспільства. М.,_$ 1979.

Т і л л і х П. Динаміка віри. М., 1957.

Угринович А. М. Вступ до релігієзнавства. М., 1986.

Хахслі Д. Релігія без одвертості. М., 1992.

Я б л о к о в І, Н. Соціологія релігії. М., 1979.

Питання для повторення

В чому суть предмету соціології релігії?

Сучасні зарубіжні концепції соціології релігії. Основні тенденції.

Яка суть релігії: різні точки зору?

В чому полягає специфіка церкви як соціального інституту? .

Який характер носять взаємини української держави з церквами?

19 8-37

577

СОЦІОЛОГІЯ СІМ'Ї ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ

Соціологія сім'ї — галузь соціології, що вивчає формування, розви­ток і функціонування сім'ї, шлюбно-сімейних відносин в конкретних соціально-економічних і культурних умовах. На відміну від інших га­лузей знань соціології, в 70—90-х роках в галузі соціології сім'ї в Україні дещо пожвавилось. Проведено ряд досліджень в галузі від­творення і соціального функціонування сім'ї. Пожвавлення інтере­су до сім'ї викликане і тим, що сім'я має забезпечити фізичне і духовне відтворення населення, тобто виконувати таку соціальну функцію, яка не під силу жодному соціальному інституту, що сім'я здійснює господарсько-побутові та інші соціальні функції, виступає фактором формування, переоцінки цінностей і рекомендацій до­рослих в процесі їх життєдіяльності.