Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Андрущенко.doc
Скачиваний:
46
Добавлен:
18.03.2015
Размер:
4.74 Mб
Скачать

2. Розвиток соціальних знань в Стародавньому Світі

Міф і епос - стародавні форми відображення дійсності

Міфологія (грецьк. муіпоз —розповідь, сказання) фантастичне відображення дій­сності, реальних подій у первісній свідо­мості, втілене >в характерну для давнини усну творчість. Міф виникає на ранніх етапах історії як розповідь, фантастичні образи якої (боги, легендарні герої, події та ін.) стали спробою узагальнити і з'ясувати різні явища природи і суспільства. Всяка міфологія долає, підкорює і формує сили природи у відобра­женні і з допомогою відображення, але вона зникає разом з насту­пом справжнього, дійсного панування над силами природи. МЛіф — це своєрідна форма прояву світогляду, світосприйняття стародавнього суспільства. В міфі всі явища природи і суспільства відображені в персоніфікованій формі, художньо узагальнених образах, але на від­міну від звичайних чуттєвих уявлень, міфологічна фантазія сповнена чудесами. Міф — завжди узагальнене відображення певних явищ, подій тощо. Міфологія зображувала дійсність в тій чуттєвій формі, через яку людина сприймала оточуючу навколишню природу, світ, сама будучи невід'ємною часткою природи, світу. З розвитком сус­пільства, що відображається насамперед в меншій залежності люди­ни від природи, відбувається поступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності, реальності подій і явищ, що відбуваються, до інших форм відображення. У різних народів це відбувається по-різ­ному і на різноманітних історичних стадіях розвитку. Виникають нові форми світосприйняття, де уже фантастичні образи поступово змінюються людськими, на передній план виступають люди. Люди­на, яка не сприймає покірно визначену їй долю, веде боротьбу з Роком, приносить себе в жертву заради інших людей або ж перема­гає Зло, та ін. Виникає нова форма соціального знання —епос.

Якщо міфологія по-своєму пояснює світ, причинно-наслідкові зв'язки в природі та суспільстві, розкриває уявлення про Добро і Зло, доступно, художньо, наївно орієнтує людину в її ділах і думках, то в міру зменшення залежності людини від природи здійснюється

2 8-37

33

перехід від міфологічного сприйняття дійсності до її відображення у зовсім інших формах: на передній план виступає людина, яка покір­но не сприймає свою Долю — різновидність художньо-літературної творчості (сказання, оповіді та ін.). Епос — оповідь про минуле, що малює картину життя народу, розповідає про його ідеали, мораль, прагнення. Ідеал, мораль втілюється в образі історично реального або вигаданого героя-богатиря, сповненого незвичайної сили, розу­мом, хитрістю, здатністю подолати всі перешкоди, що виникають на його шляху. Герой сповнений і Добра, і Справедливості. Втілюючи інтереси народу, герой бореться зі Злом, Неправдою, що символізу­ють його противників, ворогів. Битва, насамперед, відбувається на фоні історичної долі народу, історичних подій і особливостей. Геро­їчний епос опоетизований філософією, мораллю, політикою, норма­ми повсякденної життєдіяльності етносів, народів, елементами їх духовної культури.

Соціально історичний прогрес народжує нові форми пізнання дійсності і її відображення у свідомості індивідів та маси. Виникає філософія як первинне, нероздільне знання. Філософія виникає в глибокій, сивій давнині, задовго до появи фізики, хімії, біології та інших наук. Поняття філософія — грецьке: філео і софія, що озна­чає любов до мудрості. Можна подумати, що філософія виникла просто за потреби поміркувати, подумати від знічев'я. Так іноді у звичайному, буденному житті і вживається поняття, коли хочуть перервати непотрібні міркування співрозмовника, кажучи: «Кинь філософствувати». І це не випадково. В античності, в середні віки, в період панування богослів'я філософія часто ставала нікчемним, пустопорожнім міркуванням, використовувалась щоб обгрунтувати всякі релігійні, фантастичні уявлення. В дійсності ж, звичайно, фі­лософія як наука нічого спільного не має з таким поглядом, мірку­ванням. Адже недаремно філософія виникла раніше інших наук, як тільки людина почала серйозно міркувати про навколишній її світ, прагнучи з її допомогою обгрунтувати суспільство, суспільні, полі­тичні та соціальні явища і події. Людина, сповнена потреб практич­но оволодіти силами природи, пізнати навколишній світ, реальність життя, і вдавалась до філософії. Поступово йшло становлення мате­матики і природничих наук. Міфологія і епос заміняються точним описом минулих подій — історичними хроніками та самою історі­єю — наукою. Виникають, розвиваються і утверджуються елементи наукового знання. Успішному розвитку наукових знань сприяв роз­виток суспільного поділу праці, поглиблення її спеціалізації. Особ­ливо велике значення для виникнення та розвитку науки мав поділ праці на розумову та фізичну, поява соціальної верстви людей, які займалися духовною діяльністю. 4

Джерела пізнання соціальних явищ, історичних подій, пізнання суспіль­ства сягають в сиву давнину. Спроби формування соціальних теорій є в творчості Демократа (близько 470 р. до н. є. — помер в глибокій старості), Платона (близько 428 — 347 рр. до н. є.), Арістотеля (384 — 322 рр. до н. є.) та інших мислителів античності. Джерела, що дійшли до сучасності, свідчать про спроби пояснити суть різноманітних фактів, подій, явищ, процесів сус­пільного розвитку. Іноді вони здаються наївними, але тоді це — радикальні

34

джерела пізнання світу і навколишнього середовища, пізнання суспільства. Значний інтерес тоді становлять проблеми виникнення та розвитку емпі­ричних соціальних досліджень, форм та методів збирання фактів, даних, описи подій, явищ та суспільного життя, способів, методів класифікації, сис­тематизації, узагальнення тощо. Суспільна практика вимагала глибше пізна­ти природу та закономірності її розвитку.

Перехід від первісносуспільних відносин до рабовласницьких і процес формування політичної організації суспільства, соціальної станової, Кастової структури, поява товарно-грошових відносин, торгівлі, військової служби, збирання податків та дані, утримання державного апарату тощо, вимагало різноманітної і досить повної інформації. Це один з стимулів використання знань математики в соціальній сфері. Виникає тоді і потреба в різноманітній інформації про населення, його склад та заняття, необхідної для обліку в процесі вироблення політики власних структур і влади. Здійснюються перші переписи населення і перші спроби кількісного аналізу соціальних явищ і процесів. Згадки в Біблії про перший перепис населення у стародавніх єв­реїв (XII ст. до н. є.). Та наука підтверджує факт проведення перепису насе­лення царем Давидом (близько 973 р. до н. є.). Перепис зайняв тривалий період. Його результати свідчили, що ізраїльтян налічувалось більше 800 тис. сильних чоловіків, здатних воювати, а іудеїв 500 тис. Безперечно, переписи населення мали політико-економічне значення. На Стародавньому Сході цар Давид створив велику централізовану державу, що об'єднала Ізраїль та Іу­дею, встановив релігійний культ, сформував постійне військо, розвинуту систему державного апарату (суд, чиновників, збирачів податків та дані, писа­рів та ін.). Створення держави обумовлено потребами розвитку емпіричних соціальних досліджень. Переписи населення, здійснювані воєначальниками, свідчили про пошуки резервів воїнів та робочої сили. Населення здебільшо­го сприймало переписи як богопротивну справу. Так, в Римській імперії, в Росії часів Петра І переписи населення викликали протести, чутки про пришес­тя нечистої сили, спалахували бунти, масове ухилення від реєстрації тощо. Уже в період царювання Солона в Греції існувала складна система статистич­ного обліку доходів жителів. Переписи населення і його майна в Старода­вньому Римі здійснювалися з метою визначення соціального, політичного, військового та податкового статусу.

Вчення про суспільство в Стародавній Греції

Історія Стародавньої Греції дає багатий матеріал для соціології. Процеси становлення та розвитку суспільства та соціальних знань — дуже важливий об'єкт аналізу умов появи соціальних спіль­ностей, різноманітних соціальних інститутів, об'єднань, установ, зба­гачення системи соціальної орієнтації, ідеалів, потреб, інтересів, кри­теріїв суспільного і індивідуального престижу тощо. Процеси, що відбувалися, мали й інший важливий аспект: формування та розви­ток емпіричних досліджень, соціальних явищ та подій, що ставали Джерелом досліджень, класифікацій, узагальнень емпіричних фак­тів, подій, явищ і становили поняття протосоціології.

Аналіз перших кроків емпіричних соціологічних досліджень в Ста­родавньому Світі показує повну залежність їх розвитку від знань ма­тематики, геометрії, фізики. Розвиток філософії йшов паралельно з історичними знаннями, але ці два пізнавальні процеси ніколи не пере­тинались, але збагачували один одного. Пізнавальний досвід історії не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних про­цесів відсутній в історії: стихійна реалізація історичної необхідності, соціальні, економічні, політичні процеси, війни та ін. породжували та підтримували упевненість в існуванні Долі, Рока, приреченості і да-

35

ремних прагнень, спроб людини подолати їх. Ні історики, ні філософи античності не розглядали суспільство як особливе утворення, що роз­вивається за власними законами. Для них суспільство ще виступає як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія уявлялись як ком­понент космічного буття. Звідси і прагнення філософів розглядати сус­пільство, державу індивідів в аспекті загального, спільного.

Історія античності свідчить, що з появою рабовласницьких сус­пільств, чіткого поділу праці на фізичну та розумову і перетворення розумової праці в специфічну сферу діяльності змінюється і характер пізнання: від сугубо прагматичного, спрямованого на задоволення практичних потреб пізнання набуває власну логіку розвитку, формує внутрішні потреби, що уже можна назвати показовими. Власне вини­кає наукова самосвідомість, формуються окремі елементи гносеології, тобто вчення про здатність, здібність людини пізнавати дійсність, джерела, форми і методи пізнання та ін. Пізнавальні потреби разом з соціальними обумовлюють виникнення перших спроб опису та фік­сації подій минулого і сучасного, їх осмислення, оцінки та аналізу. Поступово дедалі більше значення набувають проблеми істинності, достовірності документів та історичних фактів, про які йде оповідь, виникають і розвиваються окремі принципи систематизації і опису історичних подій і викладу фактів, появляються перші спроби істо­ричних оповідей про минуле на основі раціонального переосмислен­ня міфів, епосу, легенд, подій, хроніки та ін. І міфологічне, і епічне відображення реальності поступово витісняється філософським ос­мисленням реальності і історичними оповідями про життя суспіль­ства, його соціальні структури, системи суспільних і міждержавних відносин та ін/Соціальні потреби класового суспільства породжують нові форми їх відображення, обгрунтування і захисту, обумовлюють появу детальніших способів аналізу соціальних проблем та методів їх реалізації. Розумова, теоретична діяльність піддається розшаруван­ню, роздробленості. Появляються найрізноманітніші галузі знань. По­ряд з історичними, філософськими знаннями розвиваються політич­ні, празові та інші форми суспільнознавстваГ)В історії дедалі більше закріплюються імена найяскравіших представників суспільствоз­навства та інших галузей знань, що стояли у витоків наукового ос­мислення реальності, які передали свої знання новим поколінням мислителів-логографів, закріпивши письмові відомості географічно­го, побутового і історичного характеру.

Вчення . Творчість визначного філософа Старо-

Платона та Арістотеля давньої Греції Платона велика і різно­манітна. Соціально-політичні проблеми

найповніше вирішуються в працях «Політика», «Держава», «Закони».-Потребу в державі та законах Платон пояснює постійним прагненням людей до задовольнення своїх бажань, прагнень приблизитися до сус­пільного ідеалу. Основне зло сучасного йому суспільства Платон ба­чив у людському егоїзмі, що випливає з комерціалізації людських від­носин, Срібролюбство, жадоба, користь, свавільність та зарозумілість, зухвальство підривають стабільність суспільства. Таке суспільство хворе з середини і його необхідно лікувати: повернути розвиток «спиною до 36

|моря» — на думку Платона, це «найгіркіше сусідство». Море напов-|нює країну прагненням легко нажитися за допомогою великої і малої ^торгівлі, вселяє в душі лицемірство і брехливі звички. \ /Держава забезпечує задовольнення природних потреб людей, і 'тому в сучасній державі люди діляться на верстви, спільності, гру­пи відповідно особливостям їх душі. Існують і різні недосконалі, І правильні і неправильні форми державного ладу. Правильними фор-Е мами державного ладу Платон вважає монархію і аристократію то­му, що вони законні, і їх діяльність спрямована на досягнення у

■ суспільстві благ та злагоди. Неправильними формами політичного устрою держави для Платона виступають: тімократія (панування чистолюбців і користолюбців, що прагнуть до наживи і збагачен­ня), олігархія (панування купки багатіїв-марнотратців, злодіїв, майс­трів темних справ, здатних на злочини за ради користі людей, які не займаються своїми справами), демократія —влада більшості, що може бути законною і незаконною, якщо демос — народ — силою захопить владу, а тиранія—влада однієї особи над всіма. Тиран при-

■ ходить до влади на хвилі лицемірного популізму: всім посміхається, всіх обіймає, звільняє від боргів, роздає землю, а трохи пізніше знищує декого з тих, хто виступає проти тирана або засуджує його | дії. Платон правильним і неправильним формам державного устрою ї протиставляє ідеальну державу, що здатна реалізувати основний '' принцип життя: справедливість та благо (в його розумінні) для кожного члену суспільства.

Держава Платона — це ідеалізація афінського кастового устрою. Його . суть полягає в поділі громадян на три стани: філософів-правителів, стражів і * безпосередніх виробників-землеробів та ремісників. Кожний стан має займатися тим, на що здатний, і не втручатися в справи інших станів. Гармонічне ієрархічне поєднання, доповнюючи один одного, діяльність станів на основі обліку внутрішніх якостей кожного з них, створює ідеальний державний устрій}' розумному початку — філософам — належить панувати, простому ж ;■ початку — стражам — бути збройним захистом від внутрішніх та зовнішніх _ ворогів, підкорюючись розумному початку. Обидва початки — розумний і |, простий — управляють початком нерозумним — вільними землеробами і рїмісниками, які за «своєю природою прагнуть багатства». Платон намагається $ сконструювати свій ідеальний поліс з допомогою творчої трансформації прин-' ципів східного ієрархічного управління — генерального поділу суспільства ; на два стами: управлінців і виробників. Суть конструкції Платона полягає у [ фундаментальній перебудові самого полісного життєустрою: усунення від уп-'. равління суспільством більшості Вільнюс громадян (землеробів, ремісників] ' і передачі їх політичних прав закритому стану верховних управлінців та їх помічникам. Принцип Платона «займатися своєю справою» протистоїть по­лісному принципу загального доступу до політичних рішень: в ідеальній дер-^, жаві Платона «мізерні оброблення більшості підкорюються розумним ба-•*. жанням меншості». Людина для держави, а не держава для людини — ось кредо політичної філософії Платона. Держава має бути щасливою «не в ок­ремо взятій його частині, не так, щоб лише дехто в ній був щасливим, але так, Щоб держава була щаслива повністю». Ллатон відкидає всі існуючі види дер-і жавного устрою як нестійкі і ганебні саме тому, що в них влада завжди стає ' результатом реалізації і панування партикулярних інтересів певних соціаль­них верств, спільностей.

Використання «східної» ідеї про жорстке розмежування різних станів необхідно Платону для того, щоб зробити владу внутрішньо

37

незалежною від тиску матеріальних інтересів, ліквідувати доступ до неї всіх власників. Звичайно ж, залучення філософів до управління грунтується, насамперед, на тій основі, що філософи за духовним складом і родом діяльності найбільш далекі від мирських спокус. Хо­ча ГІлатон в «Законах» допускає участь усіх громадян в управлінні державою через складну систему багатоступеневих виборів, все ж сам проект держави та ж версія тотального панування. Оволодіння політичним мистецтвом відрізняє дійсного управлінця від усіх інших, що володіють владою. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організувати і вести загальнодержавне життя, плести полі­тичну тканину.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу вніс відомий філософ Арістотель — учень знаменитого фі­лософа Платона, став основоположником логіки, психології, політи­ки та ряду інших галузей знань, залишив величезну спадщину: вчен­ня про суспільство, державу і владу. Визнаючи вічність існування світу і вічний рух, Арістотель прийшов до висновку про існування вічної причини світу і його вічного руху. Сенс життя людини — до­сягнення вищого блага діяльністю, творчою, продуктивною працею. Тільки розумна діяльність, творча, продуктивна праця робить люди­ну красивою. Держава-поліс виникає природно як і всі живі організ­ми в природі. Лише в державі людина стає повноцінною, тому що людина «за природою своєю істота політична», «істота соціальна». Той, хто живе поза державою, або недорозвинута морально істота, або надлюдина. В основному творі «Політика» Арістотель робить спроби об'єктивно визначити достоїнства і недоліки різних форм правління і пропонує найоптимальніший варіант державного устрою. Аналіз походження та розвитку держави дає Арістотелю можли­вість визначити, що історичними формами спілкування людей стали сім'я, поселення, що складались з кількох сімей, колонії, тобто родові землегосподарські общини, з яких потім формується, складається дер­жава-поліс. Держава домінує над індивідом, сім'єю і родом, тому що покликана забезпечити високу моральність всіх мешканців, жителів поліса-держави. Всім громадянам держави забезпечується справедли­вість тому, що «право, яке служить мірилом справедливості, є регулю­юча норма політичного спілкування». Критично розглядаючи всі відо­мі тоді спроби полісної перебудови суспільства, принципово відкидає державноцентричний спосіб вирішення проблеми Платоном. Не бачить виходу Арістотель і в тому, щоб «зробити державу надто єдиною», особливо з допомогою спільності жінок і майна, замінити «симфонію унісоном або ритмом, одним тактом». Тотальній програмі абсолютної єдності, підкорення інтересів частини інтересам цілого, тобто підко­рення інтересів індивідів інтересам держави, протиставляє Арістотель і ідею відносної єдності, що грунтується на досягненні збалансованого поєднання приватних інтересів. Уявлення про те, що абсолютна ціліс­ність є великим благом невірне, тому, що міцніша для держави, осо­бисто для поліса з дрібними інтересами цілісність відносна.

і|іа думку Арістотеля, держава є формувана і певна сукупність громадян. Тут мова йде уже не про первинні елементи держави:

38

індивід, сім'я та ін., а про громадян. Громадянин той, хто може брати участь в законодавчій і судовій владі держави. Держава — продукт природного розвитку і подібна до первинних об'єднань, що природно виникли як сім'я і поселення. Але держава це і вища форма відносин, У політичному спілкуванні всі інші типи відносин досягають мети: з огляду на те, що природа і різноманітні форми їх спілкування досяга­ють свого завершення тільки в державі, Арістотель вважав, що при­рода держави стоїть перед природою сім'ї, індивіда, що держава пе­редує індивіду. Але Арістотель виступає захисником права людини, індивіда, насамперед, індивідуального права приватної власності, об­ґрунтовує необхідність індивідуальної сім'ї і її індивідуальної специфі­ки в порівнянні з державою, виділяє в суспільстві класи і верстви вільних людей: землероби, ремісники, торгівці, наймані робітники, за­можні люди (знать), воїни, стражі, судді, управлінці. Найкориснішим класом вважає землеробів, які внаслідок своєрідного способу життя і територіальної розкиданості не схильні активно втручатися в управ­ління державою. Управляти державою мають люди, які мають доста­ток і здібність, знання та уміння. Це люди середнього класу.

.Зібравши та узагальнивши величезний досвід міст-держав (полі­сів), Арістотель сформулював шість форм управління державою, три з яких вважав правильними. Класифікація державних форм, їх розпо­діл в залежності від кількох владарюючих (один, небагато, більшість) Арістотель вважає непринципіальним, а висуває внутрішні якості уп­равління, що може бути регульованим, правильним і нерегульова-ним, неправильним. У правильних формах правлячі суб'єкти через систему норм і обмежень різноманітного характеру діють в інтере­сах спільного блага. В неправильних формах правлячі суб'єкти не стримуються такою системою норм та обмежень і тому діють в своїх власних інтересах, встановлюючи абсолютні режими правління. Пра­вильними формами державного правління, що забезпечують загальне благо і користь, Арістотель вважав монархію — царську владу, арис­тократію — владу небагатьох, знатних, які мають і здібності, і знання та уміння управляти людьми, політію — правління більшості, збалан­соване правлінням, відібраними на основі цензу, освіченості, уміння більшості заради спільного добра і блага. Неправильними, ненормаль­ними формами вважались тиранія — необмежене правління однієї осо­би, яка використовувала владу повністю в своїх інтересах і користі; олігархію — правління небагатьох знатних і багатих осіб, які владу використовували лише у власних інтересах і користі, демократію необмежене правління незаможної більшості людей, що здійснюється в інтересах винятково більшості людей. Для Арістотеля, насамперед, важливі внутрішні принципи організації влади, те, заради чого влада діє" Суб'єктом влади може бути і одна особа, і нечисленні групи, біль­шість народу, але головне, щоб їх влада не абсолютизувалась, а става­ла відносною, не небезмежною, а регулюючою. Свавілля демосу аж ніяк не краще свавілля тирана. І Арістотель вважав, що серед непра­вильних найгіршою формою управління державою є тиранія, а най­кращою — демократія і основний шлях перетворення неправильних форм у правильні є регулювання тиску інтересів, і фундаментальною

39

основою стійкої правильної форми управління — демократії мають і стати верстви населення держави, які нейтралізуючи крайні претензії протилежних соціальних полюсів, спроможні інтегрувати їх хоча і в відносної, але стабільної цілісності. Тільки там, де у складі населення середні верстви мають переваги або над обома крайностями, або над однією з них, державний лад може розраховувати на стійкість.

Система Арістотеля містить дуже багато елементів соціологічних знань, що належать до предметної сфери протосоціології, в ній зак­ладено елементи наукового знання про соціальне управління, визна­чено деякі його знання. Попередники Арістотеля також розуміли необхідність управління державою суспільством. Управління держа­вою — певний процес, а не теоретична система знань для забезпе­чення процесу управління. Вперше Арістотель порушує і частково вирішує проблему способу життя і відмічає, що спосіб життя набага­то залежить від пізнання, від того, що людина розуміє під щастям або благом. Виділяється три способи життя: перший грубий, коли люди під благом і щастям розуміють лише розваги та потіхи; дру­гий — державний, коли гідні та діяльні люди розуміють поваги, почес­ті як мету життя і третій — споглядальний спосіб життя) Досить глибоко розглядає Арістотель і таку сугубо соціологічну проблему, як дозвілля і вільний час. Дозвілля — початок всього і умова розвитку порядності та політичної діяльності людини істоти політичної. Доз­вілля — невід'ємна складова частина життя людини у зв'язку з користуванням благами, відчуттям задоволення, щастя, блаженства та ін. Дозвілля — не просто вільний час, а час, заповнений різнома­нітними заняттями, філософським спогляданням, грою, фізичними вправами, забавами, що викликають відчуття приємності та задово­лення, мистецтвом, музикою, бесідами, спілкуванням тощо. В діяль­ності певне місце займають суспільні цінності: життя людини, роль поколінь у житті держави, доброта, порядність, справедливість та ін. Соціально-полішчна Соціально-політична ідеологія Старо-

ідеологія Риму давньої Греції та Риму формувалась в про-

цесі розкладу міфу і виділення відносно

самостійних форм суспільної свідомості. Інтенсивна торгова діяль­ність греків, розширення пізнавального кругозору, удосконалення технічних навиків і уміння, активна участь громадян в справах полі­са, особливо демократичного, викликала кризу міфологічних уявлень і спонукала шукати нові методи, пояснення подій і явищ в світі. Со­ціально-політичні і правові вчення в Стародавньому Римі формува-. лись на основі філософських напрямів, що перенесені з Греції. При формуванні соціально-політичних теорій і концепцій римські мисли­телі, філософи опирались на запозичені з грецьких джерел уявлення про форми держави, співвідношення закону і справедливості, при­родні права та ін. Новизна та оригінальність політичного світогляду римських мислителів полягала у висуненні ідей, концепцій, теорій відповідних відносинам зрілого рабовласницького суспільства. Виникнення великої земельної власності і концентрація багатства супроводжується поглибленням соціальних суперечностей і непри­миримості, поставили панівні верстви перед необхідністю посилити 40

соціально-правовий захист майнових відносин. Усвідомлення потре­би захисту майнових відносин викликало у панівних верств підви­щений інтерес до правових і соціальних засобів закріплення свого панування, породжувало уявлення, що держава служить для захисту майна і тримається на злагоді громадян. Тоді ж практична діяльність юристів по тлумаченню законів, стала узагальненням юриспруденції в самостійну галузь знань, розширюються і розробляються соціальні проблеми та ін. Уточнюються, доповнюються соціально-політичні те­орії, що відображають перебудову державних механізмів в період, коли республіканська форма правління змінюється промонархічним режимом та ін. Визначними ідеологами соціально-політичних та правових вчень виступають знаменитий оратор Марк Тулій Ціцерон (106 — 43 рр. до н. є.), відомі юристи Гай, Папініан, Павел, Ульніан, Модестін. Пізніше зароджуються теократичні доктрини Августіна Бла­женного, в яких виправдовується держава, що стоїть на захисті по­рядку на землі та ін., в служінні церкві, в допомозі небесному граду спрямовувати світ земний до світу небесного, зберігати і підтримува­ти єдність образу людських думок і бажань. Помітний слід в історії Стародавнього Риму залишила соціально-політична і правова думка знаменитим визначенням держави («справа народна») дане Ціцеро-ном, а також ідеї про право (закон) як зв'язки, основу суспільства, здійснена римськими юристами кодифікація законів, становлення но­вої світової релігії — християнства.

Наростання кризи рабовласництва вело до різкого погіршання становища народу. Могутня державна 'машина Римської імперії жор­стоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій і споді­вань на допомогу фантастичних сил. Початкове християнство (приб­лизно І ст. — перша половина II ст.) різко відрізнялось за характе­ром від наступної ідеології церкви. Християнством засуджувалось рабовласництво, утиски і безправність християн, проголошувалось знищення Римської імперії, яку називали «царством диявола», че­кали пришестя месії Христа — визволителя, божого посланика, який зруйнує царство зла, кине гнобителів в «гієну вогняну», встановить рай на Землі. Еволюція християнства супроводжувалась жорсто­кою боротьбою між церквою і різними сектами. З середини II ст. протест пригноблених проти рабовласництва набирає широкого єретичного руху. Помітною віхою у розвитку соціально-правової ідеології християнської церкви стало вчення епіскопа Аврелія Ав­густіна (354 — 430 рр.), прозваного Блаженний. Розвиваючи вчення про державу, Августін вказував, що в світі існує дві держави: «бо­жий град» (церква) і «град земний» (держава). Церква йде по землі, маючи за мету на небі, є «царство небесне». Град земний — держа­ва — створіння людське, його мета — тримати всіх в покорі, підтри­мувати тимчасовий порядок. Джерелом зла є вільна воля людей, що веде їх від самотності до спільності, а рабство створене не приро­дою, не правом людей, а виною їх перед Богом та ін. Тісний союз Церкви і держави, переплетіння їх механізмів створили теократич­ну імперію, що затримала розпад рабовласництва.

41

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.