5. Філософія історії - новий етап в розвитку соціального пізнання

Соціологічні вчення

періоду кризи феодалізму

і буржуазних революцій

ХУШст.

Ідейна боротьба у Франції XVIII ст. розкрила протиборство прогресивного фі­лософського, соціального і політико-пра-вового вчення з феодальним світоглядом, формування політичної свідомості буржу­азії та народжуванного молодого робітничого класу. Просвітництво як ідейний рух, закономірний ступінь в розвитку буржуазної соціаль­но-політичної думки. Тоді в Європі проявляється політичний радика­лізм, що містить корінні рішучі дії і крайні погляди. Загально визна-

59

ним лідером французького Просвітництва виступав визначний пись­менник і філософ Вольтер (псевдонім, справжнє ім'я Франсуа Аруе (1694— 1778), який в історію суспільної думки увійшов як пристрас­ний викривач католицької церкви, релігійного фанатизму і мракобіс­ся. Феодальні порядки Вольтер критикував з позицій раціоналізму, вказував, що на зміну деспотичному правлінню прийде царство розу­му і свободи, де кожна людина матиме природні права — право на особисту недоторканність, право приватної властивості, свободу пре­си, свободу совісті та ін. Під свободою Вольтер розумів усунення феодальних пережитків, що сковували творчу ініціативу людини, її приватну підприємницьку діяльність. Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів. Передбачав Вольтер ліквідацію кріпос­ного права, вивільнення селян від залежності церкви і держави. Про­пагував законність і ліберальні методи здійснення влади. Соціальні ідеї Вольтера відповідали інтересам- торговопромислової верхівки французької буржуазії, спрямовували прогресивні сили суспільства на усунення феодальних порядків і повалення абсолютизму.

Визначним теоретиком,держави і права Вчення Франції став Шарль Луі де Монтеск'є

Шарля Монтеск'є (1689- 1775). Суспільно-політичні погляди про державу і Право ' . _ ' . —,

знайшли відображення в романі «Персидсь­кі листи», а також в історичному нарисі «Роздуми та причини величі та падіння римлян». Основна ж праця — книга «Про дух законів». Хід історичного розвитку, відмічав Шарль Монтеск'є, визначається не бо-жею волею і не випадком, збігом обставин, а дією відповідних законо-мірностейТ)Запозичуючи ідею природного (догромадянського) стану, Шарль Монтеск'є все ж відкидає раціоналізаторські конструкції утво­рення держави, що виводилось із вимог природного права. Не сприй­мав і саме поняття суспільного договору.. Закономірності суспільного життя Монтеск'є розкриває через поняття спільного духу нації. За його вченням, на загальний дух, моральність і закони нації вплива­ють багато причин. Ці причини діляться на дві групи: фізичні і мо­ральні. Фізичні причини визначають суспільне (розміри і місце краї­ни, чисельність населення та ін.). Моральні причини вступають в дію пізніше, з розвитком цивілізації (політичний лад, релігійні вірування, моральні переконання, звичаї та ін.). В ученні Монтеск'є піднімається до свідомості того, що історичний розвиток суспільства є результат складної взаємодії об'єктивних і суб'єктивних причин. Серед мораль­них причин важливими є принципи державного ладу. Для Монтеск'є цроблема раціональної організації суспільства — це проблема полі­тична, правова, а не соціальна. Ідеал повної свободи обґрунтовується історичними формами держави: республіка (демократія і аристокра­тія), монархія і деспотія. Кожна з них має свій власний принцип, що характеризує державну владу, її взаємовідносини з громадянами. По суті, характеризуючи форми держави, Монтеск'є визначає і політич­ний режим: республіка — держава, де влада належить або всьому народу (демократія), або частині його (аристократія); монархія — це одноособове правління, що опирається на закони, і деспотія — одноо­собове правління, але відсутні закони, процвітає свавілля тощо. Та для

забезпечення законів і свободи необхідний і в республіці і в монархії поділ влади. Шарль Монтеск'є виділяє в державі законодавчу, виконавчу і судову влади. Зосередження всієї повноти влади в руках однієї осо­би, установи або стану неминуче веде до зловживання і свавілля. Крім розмежування компетенції, принцип поділу влади передбачає також надання їм спеціальних повноважень з тим, щоб вони об­межували і стримували один одного. Вчення Шарля Монтеск'є про розподіл влади відзначалось новизною у порівнянні з попередніми концепціями про державу і владу. Ідеї Шарля Монтеск'є мали вели­чезний вплив на дальший розвиток соціальної і політико-правової думки Франції та інших країн Європи?

Політико-правові, ^{в ХУШ ст}- відомими представниками

соціальні погляди французького матеріалізму виступали Де-

французьких матеріалістів «І ДІАРО (1713— 1784), ГІОЛЬ Анрі Гольбах

(1723— 1789), Клод Антуан Гельвецій

(1715— 1771) та ін., які стояли на позиціях передових демократично-настроєних верств буржуазії. Французькі матеріалісти розгорнули фронтальну атаку на християнську релігію, критикували деїзм, тоб­то релігійно-філософське учення, що допускає існування бога лише як первопричину миру і не вивчає його впливу на розвиток при­роди та суспільства. Критикуючи феодальні, державні устої і його політико-правову, соціальну основу, французькі матеріалісти пропо­нували такі управлінські інститути, що відображали б інтереси сус­пільства. Політичні вчення французьких матеріалістів стали кроком вперед у порівнянні з ідеями Монтеск'є. Проголошена ними ідея інтересу обумовленості характеру людини суспільними і соціальни­ми умовами і насамперед політикою, а також рівність людини, її вроджене прагнення до добра та ін. мали прогресивне значення.

Дені Дідро — один з відомих французьких матеріалістів, філософ, керівник енциклопедії, письменник, разом з Вольтером мав великий вплив на сучасників і розвиток суспільної думки. В основі соціально-політичного вчення Дені Дідро лежить ряд положень теорії природно­го права. Основне в теорії — поняття природи людини. Спочатку люди жили в природному додержавному становищі, були рівні між собою і керувались повною незалежністю. В його інтерпретації при-

і родне становище виступало не стільки як період ізольованого існуван­ня індивідів, скільки як епоха первісних колективів з суспільною влас­ністю на засоби праці. З появою приватної власності і духу наживи — джерела всіх пороків «природна рівність зникла», і люди поділились на багатих і бідних. Державна влада виникає як продукт суспільного договору, що люди укладають між собою, щоб забезпечити своє щастя, що дає суспільству можливість створення організованої політичної

І форми. Суспільний договір не позбавляє людей їх природної свободи і рівності. Людина лише частково передає державі свою природну не­залежність з метою забезпечення інтересів і об'єднання волі і сили всіх. Державна влада базується на волі народу-суверена, тоді як пра­вителі і царі — всього лише її тримають. Знищення феодальних по­рядків цілком можливо мирним шляхом з допомогою законодавчих реформ і морального виховання народу. Критикуючи дух корисливос-

60

61

ті, зажерливості і вихваляючи звичаї стародавніх народів, які не знали власності, Дені Дідро не закликав до усуспільнення майна, а виступає прихильником приватної власності в невеликих розмірах. Головна мета держави — забезпечення прав громадян, їх свободи і щастя.

В ученні Поля Анрі Гольбаха — прихильника конституційної мо­нархії, а в ряді випадків — освіченого абсолютизму, знаходимо бага­то інших думок про устрій держави і суспільства. В суспільстві всі виступають як предмет обміну. Саме те, що люди не одинакові, і спонукає, навіть змушує їх звертатися один до одного і надавати взаємну допомогу. Вирішальна роль в історії відводилась діяльності законодавств. Шлях визволення людей лежить через освіту. Незнан­ня власної природи привело рід людський до того, що він опинився поневоленим і став жертвою урядів. Створювати державу і закони людей змушують інтереси особистої користі. Суспільство сприймалось як царство розуму. І природні закони ті, що випливають з природи людини, складаючи найважливіші принципи суспільних відносин. Природні права вічні і невіддільні. Основні природні права: свобода, власність та безпека людини. В суспільстві діють основні закони, обумовлені суспільним договором, і визначають взаємовідносини між носіями влади (сувереном) і народом. Завдання законів обмежувати владу володаря і правити в інтересах суспільства. Закони визнача­ють повноваження суверена, його права, а також те, в яких межах народ повинен коритися володарю.

Один з представників французьких матеріалістів XVIII ст. — Клоа Андріан Гельвецій виступав за політичні свободи, рівність всіх перед законом, висував гасла свободи слова, друку, думки і совісті. Відкида-ючи географічні фактори, що визначають суспільне життя, Клод Гель­вецій визначає, що відмінність в законах і звичаях обумовлені винят­ково-соціальним середовищем. Люди всюди народжуються з рівними здібностями і нахилами, а відрізняються один від одного лише під впливом сім'ї, виховання і найближчого оточення. Висловлюється не­мало глибоких догадок про матеріальну обумовленість свідомості, її історичний розвиток, соціальну природу моралі і політичних установ. Суспільні інтереси є однією з основ виникнення держави і законів.

Політичні вчення французького просвіт­ництва стали ідейною зброєю Великої Фран­цузької революції (1789 р.). Разом з тим во­ни сприяли виникненню і розвитку прогресивних політичних і соці­ально-економічних ідей в країнах Європи та ін. Один з визначних французьких просвітителів, філософ, теоретик педагогіки Жан-Жак Руссо в працях «Бесіди про походження і основах нерівності між людь­ми» та ін. викладає радикальний характер політичних поглядів, піддає різкій критиці феодально-станові відносини, вказує причини нерів­ності появи і розвитку приватної власності. Разом з тим ідеалізується первіснообщинний лад, відкидаючи учення Томаса Гоббса про те, що в первісному суспільстві йде «війна всіх проти всіх». Оперуючи наяв­ністю різних політичних вчень, Жан-Жак Руссо пише, що спочатку люди жили, як звірі. У них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи уже про власність або мораль. Люди були рівні між собою і

Радикалізм Жан-Жака Руссо

вільні. Та в міру удосконалення навиків, знань людини, знарядь її праці міцніли суспільні зв'язки, поступово зароджувались соціальні формування: сім'я, плем'я, народність. Період виходу з дикості, коли людина стає суспільною, залишається вільною — найщасливіша епо­ха. Далі розвиток цивілізації зв'язан з появою і зростанням суспільної нерівності, з регресом свободи. Спочатку виникає майнова нерівність, що стала основою для приватної власності землі. На зміну природному стану приходить громадянське суспільство. З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розпалюються жорстокі суперечності, непримиренність. Нерівність соціальна, економічна веде і до нерівності політичної. Прийняті ж закони безповоротно знищили природну свободу, остаточно закріпи­ли власність, перетворили хитру узурпацію в непорушне право і заради вигоди небагатьох прирікли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні. З переродженням держави в деспотію нас­тає беззаконня, відсутність всяких владних структур, а панує тільки тиранія. В природному ж становищі все тримається на силі, на зако­ні сильнішого. Повстання проти тиранії є правомірним актом, як і розпорядження, що їх давав підлеглим деспот, управляючи держа­вою. В протилежність Гоббсу, який в теорії суспільного договору виправдовував абсолютистську монархічну державу, Жан-Жак Рус­со висловлювався за утворення такої держави, що забезпечує демок­ратичні права. Величезні переваги вчення Жан-Жака Руссо і поляга­ють у відстоюванні демократичних прав і свобод. При всій відносній прогресивності політичних поглядів Жан-Жака Руссо^ вони такі ж ідеалістичні, як і погляди інших просвітителів XVIII ст. Його вплив на сучасників, особливо в період буржуазних революцій, заслонив вплив Вольтера і Монтеск'є. Якобінці використовували вчення Руссо про закони як відображення спільної волі і необмеженого суверенітету народу для забезпечення революційної диктатури.

В XVIII ст. поряд з демократичними, со-

Соціальні і політично-правові ціальними, політичними концепціями розвит-вчення утопічного соц.ал.зму £_{у держави} > управління суспільством роз-

вивались соціальні і політико-правові вчення утопічного соціалізму. Один з представників утопічного соціалізму сільський священник ЖанМел'є (1664— 1729), своєрідно розуміючи природне право, співзвучне уявленням про справ­жню справедливість, що складалися в середовищі народу, підкреслює, що не­ма справедливості в тому, що одні несуть всі тягари праці і незручності жит­тя, а інші, не знаючи турбот і праці, мають насолоду всіма благами і зручнос­тями життя. Різко засуджуються вищі стани феодального суспільства, які живуть за рахунок народної праці, пригноблюють, кривдять, грабують на­род. Різко засуджуються монархія і церква. Вся купа релігій і політичних законів становить лище таємні системи несправедливості, з їх допомогою багаті гноблять бідних, руйнують і тиранять народ та ін. Засудження феода­лізму і приватновласницького ладу з позицій інтересів трудівників у вченні Жана Мел'є органічно зв'язано з програмою народної революції, з побудовою справедливого суспільства, без приватної власності, що породжує збагачен­ня найсильнішіх, хитрих і спритних, злих і негідних, породжує зубожіння народу. Народна революція має привести до ліквідації не тільки феодалізму, а й приватновласницького ладу взагалі.

Тоді ж у Франції появились уже прямо комуністичні теорії Мореллі, Лєжє-Марі Дешан та ін. Доктрина Мореллі грунтується на деяких положен-

62

63

нях теорії природного права. На відміну від буржуазних теоретиків природ­не становище зображується як золотий вік, коли люди підкорялись тільки законам природи, що передбачали спільність майна і загальну обов'язковість праці. В концепції'Мореллі нема місця суспільному договору. Виникнення і утвердження приватної власності перевернуло вверх дном всі закони природи, спотворило пристрасті людей, породило жадобу та ін., виник приватний ін­терес — ця виснажлива хвороба всякого суспільства. Мореллі підкреслював зв'язок держави, політики, моралі з відносинами власності, заперечував Монтеск'є, який критикував принципи демократії, аристократії, монархії і деспотизму. При збереженні приватної власності концентрація багатств не­минуче веде до того, що демократія перетворюється в аристократію, арис­тократія — в монархію, а монархія — в деспотію, тиранію. Тому нема сенсу шукати найкращу форму управління, доки не знищена приватна власність і народжені нею приватні інтереси. Ідеї утопічного соціалізму знайшли відоб­раження і в працях інших мислителів. Особливе місце займав бенедиктинсь­кий монах Лєжє-Марі Дешан, який ділив історію людства на три етапи: ди­кість, коли люди не знали власності, влади, законів; потім люди перейшли до стану законів, виникла нерівність, власність, закони, суспільство ділилось на соціальні спільності, а потім настає царство «безумства звичаїв», обман і насилля. Та в «стані звичаїв» не буде релігій, війн, судів, торгівлі, банкрутс­тва, спекуляції та ін. Життя людей стане простим і близьким до природи. Свідомість моральної єдності людей і простота життя приведе до відмирання примусу та управління суспільством.

XVIII ст. увійшло в історію Європи і Америки як століття Просвітництва. Блис­куча плеяда філософів, проголосила всесил­ля людського розуму і завдала смертельного удару суєвір'ю і мрако­біссю — темній спадщині Середньовіччя. Вільнодумство входило в моду. Вивільнення розуму від пут обскурантизму сприяло швидкому прогресу наук і мистецтва. На початку століття в лоні філософії фор­мується і розвивається філософія історії, що ставила метою вивчен­ня історії суспільства. І хоча філософія історії — продукт XVIII ст., все ж елементи соціальної філософії властиві і творчості ряду філо­софів античності і творчості мислителів Середньовіччя, Августіна Ма-кіавеллі та ін. Системою філософських і історичних методів аналізу соціальних процесів залишається філософія історії в концепціях Ніцше, Канта, Гегеля. Історики тоді аналізували джерела демокра­тичних революцій в Європі, Америці та ін. В працях відомих пред­ставників соціально- політичної думки Фрвнсуа Гізо (1787— 1874), Огюста Т'єррі (1795- 1856), Луї П'єра (1797- 1877), Жюля Мишеля Томаса Пейпа (1737- 1809), Томаса Джефферсона (1743- 1838), Олександра Гамільтона (1737— 1804) та. ін. розглядаються важливі ідеї, формуються теорії про державу, право, суспільство: по-перше, істо­рія твориться людьми, по-друге, революція є результат суспільних суперечностей, загострення яких вибуховонебезпечне, по-третє, по­ходження соціальних спільностей і станів, державної влади сягають своїм корінням до завоювань одних племен іншими. Філософія істо­рії виступає зв'язуючою ланкою філософії і соціології — галузі знань, що вивчає суспільство, державу. Концепції філософії історії ставили метою дослідити процес виникнення людства, розкрити рушійні си­ли історії і її законів на базі емпіричних і узагальнених фактів і да­них, подій і явищ в історії, культурі народів. Поява філософії істо-

64

рії — свідчення про завершення відносно тривалого етапу у розвитку самої філософії і початку нового етапу у розвитку соціального піз­нання, що привело до відокремлення гуманітарних, тобто суспіль­них, людських знань від філософських, а суспільствознавство поза філософією було поділено на різні галузі знань, в тому числі і соціо­логічні. Філософія історії прагнула відобразити історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ, подій, фактів та історії культури і їх філософське узагальнення.

Один з перших італійських філософів Джамбаттіста Віко (1668— 1754) робить спроби реалізувати принципи філософсько-історично­го аналізу світового процесу історії. Розглядаючи історію як продукт діяльності людей, відмічає, що історичний процес об'єктивний, але не означає, що людина з її свободою, інтересами може змінювати хід історії, тому що історичні закони мають характер передбачень і не співпадають з волею царів та інших історичних осіб. Відповідно закономірному характеру соціальних процесів суспільство у розвит­ку проходить три обов'язкові цикли або етапи. Спочатку етапи, коли теоретичні уявлення панують, оволодівають розумом, а жреці управ­ляють суспільством. Відсутні держава і правові закони і норми. По­тім суспільство вступає в період, коли виникають держави з усіма їх атрибутами, і коли представники аристократії, стоячи у керма держа­ви, нав'язують волю, забезпечуючи собі заможне життя і жорстоко гноблячи плебс — народ. І потім уже йде період людства — вищий ступінь розвитку суспільства. Виникають республікансько-демократич­ні представницькі монархії з правами і свободами для всіх громадян суспільства і забезпечується їм гідний суверенітет і особисті свободи і права. На такому етапі законодавство мудро поєднує співвідношення приватного і спільного інтересу, забезпечує справедливість у вирішен­ні соціальних проблем та ін. Процес історичного розвитку людства відбувається по спіралі від нижчого до вищого. Грунтовно розгляда­ється і аналізується суть людини в органічному поєднанні з систе­мою внутрішніх і зовнішніх зв'язків, концентрується увага не на при­родних факторах історичного процесу, незалежних від людини, а на тому, що саме людина вносить в історію людське, що відрізняється від природного, що людина творить історію. Творення історії самою людиною — умова і людське самопізнання, тому що людські суспільні знання не що інше як самоусвідомлення мети і плодів своєї істо­ричної діяльності, творчості. Світ людини — це система зв'язків і взаємовідносин, що об'єднує її з іншими людьми, з навколишнім се­редовищем. Саме через взаємодію' розвивається людина і суспіль­ство. Циклічність історії — загальний закон розвитку всіх народів. Метод аналізу історичного процесу, запропонований Джамбатістом Віко, різко відрізняється від більшості філософсько-соціологічних кон­цепцій, де історичні події, явища і факти стверджуються сконстру­йованою схемою, використанням емпіричної основи історії. Незро­зумілий сучасниками Джамбатісто Віко випереджує ідеями розвиток суспільства, що відіграли потім важливу роль в становленні принци­пу історизму в соціальному пізнанні, набагато випередивши ідеї Йо-гана Гердера, Георга Гегеля та ін. і які вплинули на істориків Фран-

3 8-37

65

ції. В сучасній соціології ідеї Джамбатіста Віко модернізуються, тран­сформуються в числених концепціях та доктринах походження та розвитку держави, суспільства.

У розвиток філософії, історії значний вклад вніс Жан Антуан Кондорсе (1743— 1794) — французький соціолог, політичний діяч, який примикав до жирондистів. В економічних питаннях — прихильник фізіократів. Критикуючи релігію з позицій деїзму і просвітництва, Жан Антуан Кондорсе закликав відмовитись від марновірства і розгорнути розвиток наукових знань. В праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» розвивається погляд на історію як на продукт розуму. Проголошуючи демократичний лад вершиною розумності та «природності», Жан Кондорсе розкриває основні рушійні сили історич­ного прогресу — розум, знання, людські здібності, визначає основні етапи історичного прогресу, висловлює думку про роль праці у роз­витку суспільства, значимість суспільного поділу праці.

На основі різних випадкових ознак Жан Антуан Кондарсе ділить істо­рію на десять епох. Перша епоха у розвитку людини: виникнення полюван­ня, риболовства, поява уміння виготовляти знаряддя праці та інші інстру­менти. Люди живуть сім'ями, ріст їх сприяє створенню родів, племен. На такій стадії суспільство ще не знає приватної власності. Люди постійно шукали їжу, не маючи вільного часу для занять наукою, мистецтвом. Поступовий перехід від напівтваринного існування людини до людського способу життя, добування засобів для життя, збереження певної кількості добутих продуктів харчування та ін. — характерні риси, що відрізняють людину від тварини. Друга епоха у розвитку суспільства: поява кочівників-скотарів та перехід до землеробства. Поділ праці приводить до спеціалізації діяльності людини, обу­мовлює формування соціальної структури, виникнення приватної власності та ін., виникає соціальна нерівність, перетворення захоплених у боях і вій­нах між племенами і народами полонених в підневільних робітних людей та ін. Третя епоха: виникнення письменності, що дала можливість розвивати пізнавальні можливості суспільства, духовність. Четверта епоха: прогрес людського розуму в Греції і Стародавньому Єгипті та інших цивілізаціях. П'ята епоха: прогрес науки, її поділ, піднесення та занепад, період Платона, Арістотеля, Архімеда, інтенсивний розвиток механіки, гідравліки, мистец­тва грецьких та інших античних майстрів, виникнення в Стародавньому Ри­мі правової науки, розвиток історичних, соціально-політичних вчень і знань. Виникає християнство. Шоста епоха: занепад науки і освіти вже до відрод­ження в період хрестових походів теології, міфів тощо. Це епоха торжества теологічних міфів, феодальної анархії, кріпосництва, зародження магоме­танства, іслама та ін. Сьома епоха: визначається першими досягненнями на­уки в період Відродження до винаходу книгодруку. Наукові досягнення: ком­пас, порох, в сфері культури - творчість Данте, Бокаччо та ін. Восьма епоха охоплює винахід книгодруку, подолання наукою і філософією старих погля­дів. Виникають, формуються національні мови, національні культури, звичаї та ін. Йде боротьба проти релігії, відбувається реформація та ін. Змінюються старі уявлення про Сонячну систему, відкриття Коперніка і Галілея, а проблему пізнання реалізує метод Бекона. Математика відкриває логарифми. Дев'ята епоха починається від періоду Декарта і триває до утворення французької республіки: досягнення незалежності людського розуму, що відкриває без­межні можливості перспектив суспільного прогресу. Десята епоха: епоха майбутнього, торжество розуму на Землі.

Соціальні ідеали Жана Антуана Кондорсе відображають свобо­ду, рівність, братство, а віра в справедливість, торжество розуму не­се відбиток ідей гуманізму епохи Відродження. Заслуга Жана Антуа-

66

на Кондорсе полягає в послідовній і систематичній розробці теорії суспільного прогресу і застосуванні принципу історизму для аналізу історичного процесу.

Значний інтерес становлять праці з філософії історії відомого ні­мецького просвітителя Йогана Готфріда Гердера (1744— 1803). Його позиції не завжди послідовні. Визначаючи Бога творцем світу, Йоган Гердер водночас стверджує, що Бог передав долю людства самим лю­дям та ін. Концепцію світової історії як закономірного, єдиного, взає­мозв'язаного цілісного процесу викладено в праці «Ідеї до філософії історії людства». Обґрунтовував необхідність філософії історії як ок­ремої галузі знань, розглядаючи з позицій філософії історію людини як закономірне продовження розвитку природи. Рослинний та тварин­ний світ — продукт еволюції природи, а сама людина самопороджуєть-ся природою, несе елементи неорганічного і органічного світу, є вер­шиною природи. Одним з визначних елементів людської історії висту­пає культура, що визначає прогрес. Суспільство — певна соціальна спільність, існує завдяки взаємозв'язку індивідів і спільностей людей між собою. Історія народів Стародавнього Сходу (Китай, Корея, Япо­нія та ін.), Греції, Риму, Близького Сходу (Вавілон, Ассірія, Єгипет та ін.), народів Європи стала для Йогана Гердера базою досліджень роз­витку світової історії. Основні риси концепції історії, ідеї саморозви-нення, спадковість культури історії людства, її безперервність в прос­торі і в часі —об'єктивні, закономірний суспільний прогрес.

Потреба в економічних і політичних знаннях викликалась розвит­ком капіталістичних відносин розширеного виробництва, торгівлі та ін. Все це змушувало шукати шляхи і засоби одержання різноманіт­ної соціологічної інформації, стимулювало розвиток різних галузей соціальних знань. В XVII ст. виникає наука — політична економія, що стала новим кроком в пізнанні суспільства та його закономірностей. В середні віки економічна наука розвивалась в лоні так званої каме-ралістики (суміш різних знань — економічних, географічних, агролі-соводства і навіть мистецтва та ін.). Мета і завдання камералісти-ки — навчання управління великими феодальними господарствами. Від камералістики поступово відокремлюється політична економія, попередником якої став меркантелізм. Меркантелізм — економічна політика, зв'язана з концепціями нагромадження грошового балансу країни і концентрації грошової маси державою, що забезпечує багатство, економічну і політичну могутність. Англійський учений еко­номіст Уільям Петті (1623'—1687) один з перших представників класич­ної політичної економії показав, що не грошова політика, а виробниц­тво є основа економічної та політичної могутності держави. Пізніше Адам Сміт (1723-1790), Давид Рікардо (1772-1823) заклали основи теорій трудової вартості, розкрили деякі закони капіталістичного ви­робництва (вартості товару, обігу грошей та ін.). Вперше в історії поряд з економічними закономірностями встановлюються емпірич­но-соціальні закономірності та ін. Англійський комерсант ДжонГра-унт тоді ж встановлює закономірності співвідношення новонарод­жених і померлих. В Німеччині дослідники Йоган Зюссмільх, Герман Конрінпа ін. займаються проблемами статистичних досліджень де-

з* 67

мографічних процесів. В XVIII ст. в Росії через економічні, політичні, воєнні потреби здійснюються перші переписи населення. Тоді ж і в Україні проведено подушний перепис населення. Тривав процес пос­тупового нагромадження даних, фактів для суспільствознавства. Соці­альні пізнання XVII — XVIII стст. створили якісно нові умови дальшого історичного розвитку. Соціально-економічні, політичні і духовні пот­реби і логіка розвитку самого наукового пізнання обумовили широке розгортання різноманітних соціальних досліджень. Досягнення політич­ної економії, соціальної і моральної статистики, тобто демографічних досліджень, фундаментальні ідеї філософії історії свідчили, що ціліс­ність і єдність людства відкривали шлях досліджень дальшого розвит­ку соціального пізнання.

Бурхливий розвиток соціально-політичних і правових учень спос­терігається і в Сполучених Штатах Америки в період боротьби за незалежність. В полум'ї визвольної війни 1775— 1783 рр. англійських колоністів проти метрополії народжується незалежна держава — Спо­лучені Штати Америки. Колоністи обмежувались тоді вимогами зрів­нялівки політично-правового режиму в колоніях з режимом, що іс­нував в Англії. Вимоги теоретично обґрунтовувались принципами англійського загального права та конституційності та ін. З 70-х років XVIII ст. вимоги колоністів радикалізуються і для обгрунтування їх беруться природно-правові доктрини, що розроблялися тоді в Захід­ній Європі. Тоді ж найвизначнішими представниками соціальної, по-літико-правової теорії в США виступали активні учасники визволь­ного руху в колоніях Томас Пейн (1737—1809), Томас Джефферсон (1743—1826), Олександр Гамільтон (1757—1804) та ін. Під впливом ідей визвольного руху, природно-правових теорій в трактовках Гоб-бса, Мільтона, Локка, Вольтера, Монтеск'є, Руссо формуються полі­тичні та правові погляди Томаса Пейна, який розрізняє природні і громадянські права людини (право на щастя, свободу совісті, сво­боду слова та ін.). З утворенням суспільства та держави люди пере­дають частину природних прав в «загальний фонд». Виникають гро­мадянські права, що належать людині як члену суспільства. Це ті права, які людина не здатна захищати своєю владою (право власнос­ті та ін.). Раніше не існувало приватної власності на землю та ін. З переходом до землеробства появляється і приватна власність на зем­лю. Виникає і поділ людей на багатих і бідних. Адже, за природою всі люди рівні в правах, а поділ на багатих і бідних є наслідком появи приватної власності. Держава ж виникає слідом за об'єднанням лю­дей в суспільство, бо об'єднавшись люди не здатні оберігати спра­ведливість між собою. І держава створюється людьми за суспільним договором — єдино можливому способу утворення держави. Тому верховна влада в державі має належати самому народу. Ідея народ­ного суверенітету приводить Пейна до висновку про право народу знищувати або засновувати будь-яку форму правління — про право народу на революцію і обґрунтовує допустимість і необхідність відді­лення колоній від Англії і утворення власної незалежної держави. Республіканське правління має грунтуватися на принципі народного представництва. Таке правління засновано в інтересах суспільства і

68

здійснюється в інтересах людей — індивіда і спільності. Соціально-політичні погляди Томаса Джефферсона близькі до політичних пог­лядів Томаса Пейна. Радикальне демократичне трактування природ­но-правової концепції проявилось в уявленні Джефферсона про сус­пільний договір як основу устрою суспільства, що давав всім його учасникам право конструювати державну владу, а звідси логічно вип­ливала ідея народного суверенітету і рівності громадян в політичних і соціальних правах. Його ідеал — демократична республіка вільних і рівноправних фермерів. Джефферсон —автор Декларації незалежнос­ті Сполучених Штатів. Одним з відомих політичних діячів періоду ут­ворення США є і Олександр Гамільтон, теоретичні концепції та прак­тична діяльність якого відіграли важливу роль в створенні Конститу­ції США. Оцінюючи політичні і правові погляди американських мис­лителів, варто підкреслити, що вперше в історії ідеї природно-право­вої доктрини конкретизовані в конституційних та правових актах.

„ . . . Тоді, коли в передових країнах Захід-

Політико-еоціальні вчення .. _, .

в Західній Європі ^нш Європи соціальна політико-правова

(кінець XVIII - початок XIX) теорія уже починає обособлюватися у від­носно самостійну галузь знань, соціаль­ні, політико-правові вчення в Німеччині ще розвивалися в межах філософії. Безсилі німецькі бюргери віддавали перевагу в політиці роздумуванню замість того, щоб діяти. Обгрунтування класових інте­ресів переносились в сферу абстрактної теоретизації і міркувань про суть і роль людини в суспільстві, її прагнення до свободи та ін. На рівні теоретичних узагальнень соціальні і політично-правові концеп­ції ставали відірваними від безпосередніх запитів практики філо­софії. При всіх недоліках, зв'язаних з відмовою від вирішення на­сущних проблем соціальної перебудови, німецька класична філосо­фія відіграла плідну роль у розвитку суспільної теорії.

Родоначальник класичної німецької філософії Імануіл Кант стає основоположником одного з великих напрямків теорії держави і права. В основі кантовської філософії лежить протиставлення емпіричного (дослідного) і апріорного методів пізнання. У «Маніфесті звичаїв» викладене своєрідне тлумачення природного права. Йдучи за Руссо, Кант дотримується умовного природного становища, де відсутнє об'єк­тивне право. Людині властиве одне-єдине природжене право — сво­бода морального вибору. Звідси випливають невід'ємні моральні якості людей: рівність, здатність ділитися своїми думками та ін. В додер-жавний період людина здобуває суб'єктивні природні права: право на власність, право на життя та ін. Відповідно до принципів умовно­го підходу до пояснення соціально-політичних явищ Кант відмовля­ється вирішувати питання про походження держави, прагне подола­ти певну суперечність, властиву концепціям природного права, де утворення держави шляхом договору ставало і реальною подією ми­нулого і основою майбутньої ідеальної організації політичної влади. На думку Канта, суспільний договір є лише ідея розуму, що має безперечно практичну реальність. Кант надає суспільному договору риси регулятивного принципу, що дозволяє судити про справедли­вість конкретних законів. Ідея договору служить «безпомилковим мі-

69

рилом» права і безправ'я. Вклад Імануіла Канта у розробку політич­ної теорії характеризується тим, що сформулювано основні ідеї і принципи сучасних вчень про правову державу. Дано і визначення: держава — поєднання багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави — верховенство закону. Кант підкреслював, що розглядає не державу, що існує в реальності, а державу в ідеї, такою, якою має бути відповідно з чистими принципами права і що покли­кана гарантувати стійкий правопорядок, держава має будуватися на началах суспільного договору і народного суверенітету.

Найбільш завершеними і систематизованими судженнями про пра­во, державу і громадянське суспільство стали погляди Георга Віль-гельма Фрідріха Регеля (1770—1831) —класика німецької філософії. Політико-правові погляди Гегеля склались під впливом Французької буржуазної революції і спочатку були радикальними, але потім, під впливом змін політичної ситуації в країнах Західної Європи і поси­лення феодально-дворянської реакції, дедалі ставали консервативни­ми. Політико-правове вчення Гегель розглядає як необхідну складо­ву частину філософії, ідея права трактується як єдність права і його здійснення або «наявність буття» права, його реалізацій. Гегель прагне подолати недоліки кантівського апріоризму, що відриває логічне від історичного в праві. Розглядаючи ідею права, Гегель виходить з концепції ідеї тотожності мислення і буття. В ученні про право і державу тезис тотожності мислення і буття знаходить відображення у формулі: «Що розумне, то дійсне; що дійсне, то розумне». Тут під дійсністю розуміється не все існуюче в реальності, а лише те, що існує із необхідності. Дійсність вище існування. Гегель рішуче запе­речував природно-правову теорію походження держави. Природний стан і природне право є стан безправ'я, свавілля, стан, де не можна ■сказати нічого, окрім того, що «з нього необхідно вийти». Тільки в державі людина здобуває свободу. В державі громадянин одержує гідну йому честь завдяки посаді, на яку поставлений, завдяки профе­сії, якою володіє і завдяки будь-якій своїй трудовій діяльності. Заслу­га Гегеля в тому, що замінивши поняття «природне становище» кате­горією громадянське суспільство, здійснив розмежування громадянсь­кого суспільства і держави.

Громадянське суспільство виникає після виникнення держави, що складається з трьох систем: потреб індивіда і задоволення їх з допомогою його праці,, а уже через працю індивіда і задоволення потреб всіх інших, дієвості правосуддя, що охороняє свободу і властивість приватної особи та ін. На думку Гегеля, громадянське суспільство ділиться на три стани: субстанціональний (землевласники-дворяни і селяни); промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники); загальний (чиновники). Основна функція громадянського суспільства, що в усіх діях покладається на правосуддя — стежити, щоб вільно розвивалась приватна власність і не охоплювалась соціальними, моральними вимогами. У визначенні громадянського суспільства Гегель трактує громадянське суспільство як систему матеріальних потреб. Правильно відмічаючи суперечливий характер буржуазно­го суспільства, Гегель між тим намагається виявити джерела дер-

70

жавності не на основі аналізу матеріальних, економічних відносин, а звертаючись до ідеальних передумов — народного духу та ін.

Абсолютизуючи і містифікуючи ці ідеальні передумови, Гегель проголошує основою державності народний дух у формі релігії. Дер­жавний лад випливає і єдино тільки і може випливати з істини релі­гії. Держава є не що інше, як ідея розуму, свободи і права. Держава виступає як моральне ціле, де долаються всі суперечності, що є в громадянському суспільстві. Держава саме і є не що інше, як органі­зація поняття свободи. Ідея держави як організація свободи прояв­ляється, по-перше, у вигляді конкретної держави, по-друге, у відно­синах між державами як зовнішнє держайне право і по-третє, у світовій історії Гегель відстоює конституційну монархію і критикує ідею народного суверенітету і республіканського правління. Консти­туційна монархія має три влади: законодавчу, урядову і судову (владу володаря).

Політичне вчення Гегеля мало величезний вплив на розвиток полі-тико-правової думки. Прогресивні положення теорії стали основою розвитку ліберальних і радикальних концепцій. Соціологічні концепції Георга Гегеля стали важливим джерелом формування політичних, соціальних і економічних ідей Маркса. Саме теорії держави недос-тавало, насамперед, політичного підходу і Маркс в полеміці з Геге-лем формулює систему соціально-економічних і політичних ідей. Основні положення концепції про державу полягають в тому, що, по-перше, держава — це конституційна монархія, що володіє сильного виконавчою владою, зрівноваженою участю громадян в управлінні і додержанням індивідуальної суспільної і місцевої автономії, по-дру­ге, правова і інституційна структура держави перебуває в процесі постійних змін, викликаних наміром пристосування теоретичних пе­редумов до традиційних умов, по-третє, політичне життя кожної епохи формується і визначається домінуючими духовними і матері­альними силами епохи, всієї її культури і цивілізації, по-четверте, остаточне з'ясування характеру кожної епохи і їх змін шукати в природі буття Духу, Розуму.

Філософія історії чітко поставила проб-^Ідеї лему закономірності і об'єктивності істо-

талібералізму' ричного прогресу, робила спроби поєднати

факти, емпірику з теорією узагальнення.

Проте спроби, що не опирались на тверді методологічні основи з чітким розумінням діалектики емпіричного і теоретичного, і самі історико-культурні факти, дані, явища, події обмежені, їх не досить для відкриття дійсних закономірностей історичного розвитку. Зако­номірність історії залишилась ідеєю, а не доведеним фактом. Це обумовило кризу у розвитку соціальною пізнання і на початку XIX ст. філософія історії втрачає домінуюче становище у розвитку соціаль­ного знання.

Паралельно з філософією історії триває становлення інших, нових галузей знань. Проблеми революційної демократії, індустріалізації виступають ключовими. Перший напрям в соціально-політичній думці тоді об'єднував тих, хто позитивно сприйняв ці суспільні цінності,

71

що виникли в процесі революційних подій і, насамперед, реалії бур­жуазного суспільства. Це позиція ліберальної соціально-політичної думки, зокрема, позитивізму. І другий напрям, який зібрав концепції, що в тій чи іншій формі відстоювали попередні давнішні порядки, прагнули критикувати їх з позицій минулого, ідеалізували феодалізм та ін. Такий напрям одержав назву в соціально-політичній думці — консерватизм. І якщо освітяни XVIII ст. своєю діяльністю стимулювали процес революційної ломки старого суспільного ладу, то мислителі першої половини XIX ст. прагнуть в тій чи іншій формі осмислювати революційні перетворення і оцінити той суспільний лад, що йшов на зміну старому режиму. Проблеми революційної демократії, капіта­лістичних відносин та інші виступають ключовими для прогресивних мислителів. Ідеологія лібералізму мала важливе значення для формуван­ня соціологічної думки і розвитку соціологічної теорії. Суспільно-політичні ідеї консерватизму і лібералізму — важлива сторінка в істо­рії соціальної думки XIX ст. Звичайно ж, далеко не все з проблемати­ки, що обговорювалась консервативними і ліберальними теоретика­ми, можна прямо і безпосередньо віднести до соціології, але ті цін­ності, що їх відстоювали консерватори і ліберали — цінності порядку •і свободи, виявились далеко не чужими в теорії соціології.

Соціологічні проблеми Соціологічні ідеї консерватизму, лібе-

і утопічний соціалізм ралізму і утопічного соціалізму займали в

першій половині XIX ст. важливе місце в

соціально-політичній думці Європи. Філософи, соціологи прагнули в тій чи іншій формі осмислити результати революційної ломки старо­го суспільного ладу й оцінити той суспільний лад, що йшов на зміну феодальному. Тоді ж усі без винятку мислителі займаються ключови­ми проблемами демократії, індустріалізму і капіталізму.

Поширення ідей французьких просвітителів, французька рево­люція 1789 р., якобинський терор, революційні і наполеоновські війни — все це викликало ненависть і опір реакційних класів фео­дальної Європи. Феодальна реакція особливо посилилась після по­разки Наполеона у війні з Австрією, Росією, Прусією. За революці­єю наступила реставрація. У Франції знову запанували Бурбони. Емігранти, особливо реакційні кола феодального дворянства, що повернулись до Франції, прагнули ліквідувати завоювання буржу­азної революції. Реакціонери нападали на просвітництво. Тоді ж з осудом французької революції виступили англійський парламента­рій Едмунд Бьорк, швейцарець Карл Людвіг Галлер, савойський граф Жозеф де Местр, французький політичний діяч віконт Луї Габріель Амбруаз, віконт де Бональд та ін. Найвпливовішим ідеологом кон­серватизму виступає Жозеф де Местр (1753 — 1821). Жив в Савойї, Швейцарії, на Сардинії, довго був посланником короля Сардинії в Росії. Всю силу свого незвичайного таланту Жозеф де Местр обру-шив на просвітництво і революцію. Людина, яка може все змінити, але не може нічого створити або змінити до кращого без допомоги божої, загордилась і вважає джерелом верховної влади, захотіла все робити сама. І бог покарав людей. Революція — божа кара, зруйнувала весь політичний порядок, спотворила моральні закони.

72

Революція приречена на безплідність, твердив де Местр, міцне ли­ше те, що грунтується на божественній волі і закликав французів до своєї старовинної конституції, що їм дала історія і через монар­ха одержати свободу. Тоді Франція знову стане честю і прикрасою Європи.

Аналогічні ідеї містили і твори де Бональда (1755—1840). Револю­ція, твердить де Бональд, сталася від послаблення' віри в бога, що революція розкладає суспільство, веде до жахливого деспотизму. За­кони людських суспільств випливають з природи людини взагалі і тому політичні суспільства можуть мати лише природний устрій. За­кони такого суспільства виражають божу волю, природу людини і спільну волю. Мета будь-якого суспільства — охорона особи і майна. Бональд критикує сучасників-філософів за індивідуальні основи їх теорій, прагне створити філософію не індивідуального, а загального, спільного. Природним ладом суспільства, заснованого на природі ре­чей, за твердженням Бональда, є монархія. її прообраз і основний елемент — сім'я. Монарх спрямовує силу відповідно до спільної волі. Коли ж суспільна воля єдина, то влада не може розподілятися.

Середньовічні ідеали прагнув обгрунтувати бернський патрицій Карл Людвіг Галлер (1768 — 1854), професор права в Бернському уні­верситеті. Через політичні перевороти покинув Швейцарію. Прий­няв католицтво. Галлер жив у Франції, в Австрії, присвятив своє життя боротьбі з революційними ідеями. Галлер писав, що богом встановлений природний закон, що управляє всіма людськими від­носинами, за яким сильний владарює, слабіший підкорюється. Суспільна нерівність випливає з природної нерівності людей. Бо­гом визначена влада батька, господаря, освіченого неосвіченим. Бог встановив заборону посягати на права іншого. Галлер відкидає ідею суспільного договору, що ставить людське свавілля на місце вічно­го, встановленого богом порядку. Теорія суспільного договору супе­речить історичним фактам — жодна держава не виникла так. Люди завжди жили громадою, зв'язані рядом відносин без всяких догово­рів, оскільки їх сили і потреби нерівні і вони мають потреби один в одному. Суспільство — не штучне утворення, а природне станови­ще людства: однаково виникає і держава не з теоретичних побудов, а історично. З осудженням французької революції виступає англійсь­кий парламентар і публіцист Едмунд Бьорк (1729— 1797), який бачив в революції загрозу Англії.

Отже, консервативні мислителі негативно ставляться до револю­ції як насилля, брутального розриву з традиціями народного життя, відстоюють принцип монархії, станової ієрархії, католицизму та ін.

Соціальна філософія лібералізму, патріархом якого вважають класика економічної науки Адама Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі, стає провідною в соціально-політичній дум­ці. Програмні ж основи лібералізму з урахуванням досвіду Фран­цузької революції опрацювали Ієремій Бентам, Джон Стюарт Мілль, Бенжамін Констан та ін. Звичайно, лібералізм — це конгломерати поглядів, що зосереджуються навколо провідних ідей: індивідуа­лізм, утилітаризм. Відстоюючи цінності буржуазного активізму та

73

раціоналізму, ліберали захищають від консервативної критики ідео­логію Просвітництва. Будь-який суспільний інститут, доводить Ієре-мія Бентам, слід оцінювати, насамперед, з погляду, чи служить сус­пільству, людям на користь. Ідеологія лібералізму мала важливе зна­чення для формування соціологічної думки і розвитку соціологічної теорії, заклала основу теорії соціальної дії, ставила питання про зв'язок між соціальними диспозиціями особистості та інституційни-ми рамками соціальної діяльності, а також про зв'язок між окреми­ми соціальними субстанціями. Не випадково, пізніше, ринкова мо­дель покладена в основу теорій суспільства — функціоналістської, теорії соціального обміну та ін.

Одним з фундаторів політичного лібе-

Історична соцюлопя ралізму, суспільно-політичної течії, що знай-

ШарляАлекссадеТоквшя щ^ _{в ХХ ст широке} розповсюдження, Є французький історик, соціолог і політик XIX ст. Шарль Алексіс де Ток­віль. Народився Шарль Алексіс де Токвіль 29 липня 1805 р. поблизу Парижа в аристократичній сім'ї. За часів якобінського періоду у Франції батько й мати ув'язнені та від страти їх врятували події 9 термідора. Ні соціальне походження, ні доля батьків, ніщо на початку життєвого шляху Шарля Токвіля не виявило, що він стане щирим прихильником демократичного суспільного ладу. Вивчав право, у 1831 — 1832 рр. був в Північній Америці, де аналізував американську політичну систему. Головним результатом його перебування в США стала книга «Демок­ратія в Америці», що стала популярною серед європейської громадсь­кості, послужила вагомим аргументом при обранні Шарля Алексіса де Токвілля членом Академії моральних і політичних наук, а потім і фран­цузької академії. Він стає депутатом парламенту Франції, а пізніше обирається до установчих зборів, згодом і членом законодавчих зборів. Після залишення політичної сцени, поселився поблизу міста Туз, де займається науковою діяльністю; подорожує до Німеччини, Англії, де зустрічався з відомим англійським теоретиком лібералізму Дж. Ст. Міллем; публікує ряд праць з проблем політичного ладу у Франції та ін. Помер Шарль Алексіс Токвіль 16 квітня 1859 р.

Основною темою роздумів та досліджень мислителя є історич­ний поворот в усіх сферах тодішньої людської спільності, осмислен­ня народження демократичного суспільства. Соціальна філософія Шарля де Токвіля про демократію є своєрідний синтез ліберальних та демократичних ідей. Хоча на сучасників його праці серйозно не вплинули, та були заново відкриті на початку XX ст. Раймондом Аро-ном та ін. Глибоко і гостро відчував Шарль Алексіс де Токвіль силу перелому, що здійснювався в Європі після бурхливих подій револю­ції 1789 р. у Франції. Перебуваючи в Сполучених Штатах Америки зміг детально ознайомитися з специфікою політичного і соціального життя та суспільного буття, наочно переконатися у різноманітності прояву буржуазного прогресу. Соціологія Шарля Алексіса де Токві­ля — це своєрідна історіографія раннєбуржуазного суспільства. Як­що пізніше соціологи оперували поняттями індустріального та доін-дустріального суспільства, то Шарль Алексіс де Токвіль порівнює, протиставляє суспільство аристократичне і демократичне.

74

Аристократичне суспільство — втілення старого феодального ре­жиму, зруйнованого французькою революцією. Соціальне явище — демократія — лейтмотив роздумів та досліджень Шарля Алексіса де Токвіля. Демократичне суспільство — це егалітарне суспільство, де повалено старий феодальний лад, скасовано феодальні привілеї, па­нує рівноправність. Тут же існують лише індивідуальні відмінності між людьми, зумовлені їх неоднаковими здібностями, освітою, дос­татком. В процесі історичного розвитку суспільства реалізуються два основні закони: по-перше, всі конкретні суспільства незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку неодмінно йдуть до де­мократії; по-друге, демократичний лад тісно зв'язаний з розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації. Суспільний прогрес несе лю­дям демократію, свободу, рівність. На нерівності не може грунтува­тися свобода в демократичному суспільстві. Свобода передбачає рівність умов існування й охороняється різноманітними політични­ми та соціальними інститутами, в тому числі демократичним зако­нодавством, свободою громадян створювали політичні об'єднання, свободою преси, волелюбними звичаями людей. Свобода і рівність — це потужні фактори руйнування старого, аристократичного суспіль­ства. Відсутність сваволі у суспільстві і супутніх їй аристократич­них привілеїв, обмежень і перепон і передбачає свободу. Та свобода і рівність часто-густо суперечать одна одній і наростання політич­них та економічних свобод може супроводжуватись активним соці­альним розшаруванням, тобто зростанням нерівності. І, навпаки, до­сягнення рівності може привести до ліквідації певних політичних і економічних свобод та ін. Принципове вирішення проблеми — в ши­рокому розгортанні в суспільстві індивідуальних свобод та укорі­ненні стабільної політичної демократії. Укорінення демократії в США пояснюється історичними умовами, юридичними законами і духов­ністю населення. Для розвитку демократії історичні та географічні умови менш значущі, ніж юридичні закони, а юридичні — менш значащі, аніж звичаї, мораль і релігія людей. Особливістю демокра­тії в США є відсутність феодального суспільства і демократія роз­вивалась на власній основі, широким залученням громадян в полі­тичне життя, політичної відповідальності і політичного плюралізму. Алексіс де Токвіль —теоретик демократичного ладу суспільства, один з родоначальників політичного лібералізму. Заслуга полягає насамперед у розробці конкретно-історичного аналізу проблем де­мократії, застосуванні соціологічних понять і методу, який дає змо­гу розглядати проблему демократії у тісному зв'язку з соціографі-єю конкретно-історичного суспільства.

Політичні погляди Кінець XVIII і майже вся перша поло-

утопічного соціалізму вина XIX ст. - період оцінки результатів

французької революції і переосмислення

ідейних наслідків. Це період, коли незрілому капіталістичному ви­робництву, незрілим становим, класовим відносинам відповідали і незрілі теорії. Утопічний соціалізм кінця XVIII — першої половини XIX ст. опирався на нагромаджений досі ідейний багаж. Великі уто­пічні соціалісти Анрі Сен-Сімон, Шарль Фур'є, Роберт Оуен сприй-

75

няли від просвітителів XVIII ст. віру в всемогутність людського розуму, Все лихо існуючої суспільної невпорядкованості випливає від того, що істина, справедливість ще не пізнані. Соціалісти вва­жали, що соціалізм — вираження розуму, істини, справедливості — відкритий ними, Сен-Сімоном, Фур'є, Оуеном, і залишилось те, чо­му присвятили значну частину життя: переконати всіх в історичній значимості свого відкриття, насущній необхідності його реалізува­ти. Соціалісти-утопісти наївно гадали, що від лихоліть бурхливого розвитку капіталізму страждають усі соціальні спільності. Анархія виробництва, безробіття, економічні кризи, політичні перевороти, революції і реставрації, формальність проголошених прав і свобод, війни і загарбання чужих територій — все це зазнавало нищівної критики з позицій розуму, в ім'я загальних, спільних інтересів на­роду. В галузі політико-правової теорії утопічний соціалізм зв'язу­вав критику тодішньої держави і права з розкриттям виявлених вад капіталістичного суспільства, що бурхливо розвивається.

Абстрактно конструюючи соціалістичний ідеал, соціалісти-утопісти висловили тоді ряд геніальних догадок про співвідносини політики і економіки, про закономірності розвитку суспільства і держави. Разом з тим їх соціалізм залишався утопічним, його основною заслугою стала критика капіталізму. Соціалісти-утопісти глибоко і блискуче викрили болячки і вади капіталізму, щиро прагнули до принципово нового, розумного соціального устрою, що несе справедливість в сус­пільних відносинах і благо кожній людині. У своїх уявленнях про соціалізм утопісти багато в чому піднялись "Над сучасним їм рівнем науки про людське суспільство в усіх його сферах — економіці, по­літиці, ідеології. Незважаючи на ілюзії можливості збереження при­ватної власності (Сен-Сімон), гармонію праці і капіталу (Фур'є) для великих соціалістів-утопістів розумно організоване виробництво має базуватися на зовсім нових, колективістських і планових засадах, причому, на думку Оуена, це можуть зробити самі трудящі, без капі­талістів.'Якщо ж помилкою була недооцінка політичного фактору в боротьбі проти капіталізму, то цікавими виявились думки про перспективи відмирання політичних функцій влади в майбутньому суспільстві. В працях великих утопістів ідея подолання політичного відчуждення вперше одержала всебічне обгрунтування. Сен-Сімон вважав відпадіння потреби в державі результатом розпливання полі­тики в економіці, заміни управління людьми керівництвом виробни­чими процесами. Фур'є обгрунтував ідею поступової заміни держав­ної влади владою" ненасильницькою, тим, що неминуче гігантське зростання виробництва, досягнення справжньої свободи, гармоніч­ного розвитку та задоволення пристрастей кожної людини за умов нового ладу. Для Оуена відмирання політичної влади —результат спів-падіння суспільних і особистих інтересів в майбутньому суспільстві. Від ідей попередніх представників раннього комунізму про «відмиран­ня держави» (Мел'є, Дешан, Марешаль) великі соціалісти-утопісти істотно відрізнялись тим, що відмирання держави ставили в залеж­ність з промисловим прогресом, зі збереженням і використанням в майбутньому суспільстві досягнень культури і цивілізації.

Історичні заслуги соціалістів-утопістів безперечні. Консерватив­ні, ліберальні та соціалістичні напрямки в соціальній думці кінця XVIII — початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології, як науки про суспільство, внаслідок їх відверто неакадемічного характеру і чітко вираженої політичної тенденційності. Та все ж їх представники порушують чимало проблем, що пізніше потрапляють у коло інтере­сів соціології. Це, насамперед, питання про соціальну природу і фун­кції демократичних інститутів, специфіку ринкових відносин, форми реорганізації суспільних відносин та ін.

Ще в античності, коли вперше усвідомлена й осмислена ясна різни­ця між людиною і навколишнім світом, виникають спроби теоретич­но осягнути соціальний вплив людського буття. В епоху Протагора і софістів, коли усвідомлюється потреба розмежування між двома елементами людського буття, природним і суспільним середовищем, сягають у джерела науки про суспільство, саме тоді формуються фундаментальні для соціології проблеми подібності і різниці між за­конами природи і суспільного життя. В античну епоху та Середньовіччя ще відсутнє уявлення про соціологію як самостійну науку та тоді уже досить детально розроблені концепції, доктрини політичної та пра­вової теорії, економіки, етики та інших галузей знань, в центрі яких — проблема законів та норм суспільного життя. Починаючи з епохи Ренесансу, знання про суспільство поступово звільняються від релі­гії — теоретичної оболонки і набувають секулярних, тобто світських, мирських форм. Пізніше формуються теорії громадянського суспіль­ства та правової держави, осмислення значення спільносних інтере­сів і договірних засад у суспільному житті.

Література

Ар о я Раймонд. Зтапьі развития социологической мьісли. М., 1993.

Захарченко М. В., П о г о р і л и й О. І. Історія соціології від античності до початку XX ст. К., 1993.

Ручка А. А., Т а н ч є р В. В. Очерки истории социологической мьісли. К., 1992.

X в о с т о в В. М. Социология. Введение. Исторический очерк учений об обществе. М., 1987.

Питання для повторення

Розвиток соціальних знань в Стародавньому світі.

Що є спільного і відмінного між міфом і епосом?

Соціальні знання епохи Середньовіччя.

Соціальні знання в XVII —початок XIX ст.

В чому ж суть соціологічних поглядів Нікколо Макіавеллі, Жана Бодена, Гуго Гроція, Томаса Гоббса, Джона Локка про людину, сус­пільство і державу?

В чому ж суть і значення поглядів Шарля Монтеск'є для форму­вання соціологічних знань?

Соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму, утопічного соціа­лізму.

76

77

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ

В XIX - XX стст.

(Класичний період)

і. Опост Конт і Герберт Спенсер - основоположники соціолога - самостійної науки

Принципова характерна особливість соціальних вчень XVIII ст. полягала в тому, що суспільство розглядалось просто як частина природи, а знання про суспільство як складова частина інших, уже відомих наук, як «політична арифметика», «соціальна фізика» та інше. І лише в середині XIX ст. утверджується розуміння соціології як самостійної науки про суспільство, як цілісної системи поряд з фізикою, хімією, біологією та ін. Це заслуга основоположників на­уки Огюста Конта і Герберта Спенсера. Честь введення в науковий обіг поняття соціологія належить Огюсту Конту і невипадкове ві­докремлення соціології в самостійну науку. Виділення соціології в окрему самостійну науку підготовлене всім попереднім соціально-політичним, економічним, духовним розвитком людства, французь­кого суспільства зокрема і особливо. Адже перша половина XIX ст. — період бурхливого промислового розвитку передових країн, зв'язано­го з оволодінням і використанням сили пару і впровадженням ма­шинної індустрії, фундаментальних відкрить практично в усіх галу­зях природознавства, складних, швидких, масштабних і гострих со­ціально-політичних конфліктів та змін, особливо у Франції. На фо­ні економічного і соціально-політичного розвитку рельєфно вияви­лось серйозне відставання знань людей про самих себе і про те суспільство, де живуть. І аналогічно, як вищий тоді рівень розвитку капіталістичних економічних відносин в Англії став сприятливою обставиною для появи класичної економічної теорії Адама Сміта і Давида Рікардо, так і найвищий рівень розвитку суспільно-політич­них відносин у Франції став благодатною основою для формування соціології Огюста Конта і його послідовників.

В історії суспільної думки у Франції філософ Огюст Конт (1798— 1857) відомий як родоначальник позитивістської філософії і позити­вістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії (метафізики) і теології. Основні твори: «Курс позитивної філософії», «Система позитивної політики...». Філософські та соціо­логічні погляди тісно переплітались в творчості Огюста Конта, Пев­ний вплив на формування його теоретичних концепцій мала твор­чість Сен-Сімона, у якого Огюст Конт тривалий період працював секретарем. Але через серйозні розбіжності з основних фундамен­тальних теоретичних, політичних і особистих питаннях їм довелося розійтись. Для Огюста Конта неприйнятні ідеї класової боротьби і рівності виробників. У період революційних подій в Парижі Огюст Конт виступав проти революційних дій пролетаріату і проти його послідовників. Ідеї «соціальної фізики» сягають аж в XVII ст., а в

Анрі Сен-Сімон: наука про людину

першій половині XIX ст. їх особливо пропагував Сен-Сімон. Але ніхто до Конта не зумів розвинути цю ідею з такою повнотою, сис­тематичністю і аргументованістю.

Контовську позитивістську лінію в філософії і соціології продов­жує розвивати англійський дослідник Герберт Спенсер (1820— 1908), засновник органічної школи в соціології. У другій половині XIX ст. Герберт Спенсер просуваєтся далі по шляху становлення соціології як самостійної науки, особливо в галузі системного і структурно-функціонального підходу до вивчення суспільства. Основний твір «Ос­нови соціології» містить ідеї і принципи побудови соціології.

В історії соціологічної думки певний слід залишила творчість Анрі Сен-Сімо­на, французького соціолога, соціаліста-уто-піста. На початку XIX ст. дедалі більше приділяється уваги перевагам позитивного, знання, що формується з допомогою спеціальних наук шляхом спостереження і експерименте. Виходячи з розуміння, що позитивні знання — наукові, а не метафізичні, позитивні знання стають певним напрямом в філософії — позитивізмом, І Сен-Сімон одним з перших приходить до розуміння науковості позитивних знань. Уже в 1813 р. в праці «Нарис науки про людину» Сен-Сімон висту­пає з твердою вимогою відмовитися від абсолютної передбачуваної концепції про істинність науки, «надати'науці про людину позитив­ність, обгрунтованість її на спостереджені і розроблення методом, що використовується в інших галузях фізики». Сен-Сімон пропонує суспільствознавству відмовитися від метафізичної сили науки про людину і надати їй позитивний, принципово новий характер, що доз­волило б широко пізнати дійсність, світ людини, проникнути в суть багатоманітних зв'язків і відносин в суспільстві, пізнати людину в об'єктивних умовах колективного буття. Сен-Сімон вважав основою прогресу суспільства прогрес знання людського розуму, що розгля­дався ним як «перехідний закон». Історія суспільства — єдиний лан­цюг взаємозв'язаних між собою минулого, сучасного і майбутнього знань, тому що майбутнє складається з минулого і сучасного інте­лектуального потенціалу.

Розглядаючи історію суспільства як безперервний процес роз­витку людського розуму, Сен-Сімон розкриває її через «закон трьох фаз» — теологічної, метафізичної та позитивної. Правда, тут Сен-Сімон суперечить самому собі, адже сам же наполегливо заперечує методологію метафізики. Відмовляючись від метафізики, нездатний з'ясувати причини соціальних явищ, Сен-Сімон з позитивістських позицій вводить ряд нових методологічних положень: відмова від спе-куляційності і пріоритет спостережень в процесі пізнання, орієнта­ція на точні методи природознавства та ін. Виходячи з науки про людину і суспільство, позитивізм вносить такі постулати: виділення суспільства як специфічного наукового предмета і об'єкта дослід­ження; постановка питання про необхідність науки про людину як самостійної галузі наукового знання; введення спостережень і точ­них методів фіксування явищ і опис їх взаємодій та взаємозв'язків; розгляд суспільства в системі його взаємозв'язків з природою і за-

78

79

лежності науки про людину (соціальної фізики або фізіології) від природних і соціальних наук. Сен-Сімон критикував історію і іс­ториків за те, що вони не піднімались над хаосом фактів, за уза­гальнення детального аналізу, не бачили їх зв'язків між собою в системі: минуле, сучасне, майбутнє. В такій критиці переваги і переконливість надавались «закону трьох фаз», на якому базу­ються практично всі розділи і судження Сен-Сімона про людину і суспільство. На початку XIX ст. передова суспільна думка дедалі зосереджується на безплідності мети фізичної філософії і на пере­вагах позитивних знань про людину і суспільство.

- В 30-х роках XIX ст. Огюст Конт об­ґрунтовує принципи позитивізму, як філо­софського напрямку. Кризове становище, в якому так довго перебували найцивілізовані народи, допоможуть людям подолати тільки позитивні, наукові знання про еволюцію приро­ди і суспільства, вважав Огюст Конт. Позитивні знання, що основані на спостереженні і експерименті, протиставлялись химеричним, не­реальним, і протягом всієї своєї творчості Огюст Конт підкреслював, що далекі від здорового глузду знання вчені мають ставити значно нижче навіть «самодовільних вірувань людства». Позитивні знан­ня — знання «доступні нашому розуму і корисні для нас». Здорові думки мають безперервно поліпшувати умови індивідуального або колективного існування. Але людство, за Контом, лише поступово зможе перейти до позитивної науки про суспільство. -5\осліджуючи процес розвитку людського розуму в різних сферах, "Огюст Конт сформулював закон трьох стадій розвитку розуму або трьох різних теоретичних становищ: теологічного, метафізичного і наукового (по­зитивного). Отже, за природою людина користується спочатку теоло­гічним (релігійним), потім метафізичним (філософським, абстрактно-теоретичним) і позитивним, науковим методами мислення. Розумовий розвиток людини здійснюється постадійно і послідовність досягнен­ня різними галузями знань позитивного відповідає різноманітній при­роді явищ, визначається ступенем їх «спільності, простоти, взаєм­ною залежністю». Тому-то спочатку як наука народжується фізика, потім хімія, а після біологія, а для довершення системи наук спосте­реження людському розуму залишається сформувати соціальну фі­зику. В класифікації наук, пропонованій Огюстом Контом, соціологія йде за біологією. Соціологія вивчає діяльну істоту (індивіди і сус­пільство). Кожна діяльна істота в наукових концепціях має бути пред­ставлена статично і динамічно. Та на відміну від біології, соціологія розглядає діючих і здатних діяти індивідів як соціальних утворень, тобто в контексті взаємодії соціальних спільностей. Стала новаторс­твом висунута Огюстом Контом вимога до соціології: вивчати закони явищ, що спостерігаються, а не шукати апріорних, тобто існуючих до всякого досвіду першопочаткових чистих, незмінних причин, об­ґрунтовувати достовірність, істинність своїх виводів на фактах і на зв'язках, а не філософською інтерпретацією розуміння історії.

Специфіка соціологічного підходу до суспільного життя полягає в тому, що соціологічний підхід становить теоретичні дослідження

80

законів соціальних явищ з допомогою загальнонаукового методу, а не філософської рефлексії, тобто відображення, дослідження пізнаваль­ного акту, взаємне відображення єдиного. В сукупності суспільні явища, за Контом, — образний організм. Ця ідея Конта передбачила поста­новку методології структурно-функціонального аналізу. Ідея «поряд­ку і прогресу» проходить «червоною ниткою» через всю концепцію соціології Огюста Конта. Велика політична і моральна криза сучас­ного суспільства, міркував Огюст Конт, обумовлена, насамперед, ро­зумовою анархією. Очевидно, «розбіжності умів» стосовно всіх ос­новних правил, що лежать в основі соціального порядку. Соціолог, який досліджує, легко відзначає відсутність в суспільстві спільних ідей, висуваючи на основі вивчення емпіричних фактів нові і приєм-лемі для всіх ідеї, розкриваючи процес становлення нової спільності принципів і створення відповідних установ, що сприяє повному по­доланню суспільної кризи. Поки ж окремі уми не сприймуть однос­тайно спільні ідеї, на основі яких можна будувати спільну соціальну доктрину, пише Огюст Конт, народи, незважаючи ні на які політичні паліативи (тобто заходи, що не забезпечують повного вирішення проб­леми) по необхідності залишаться в революційному стані і формува­тимуть тільки тимчасові'установи. Та Конт попереджає, що потрібно лише мудре втручання в природний хід суспільного життя. Треба тільки привести в струнку систему всі знання про особисте і колек­тивне людське існування, одночасно вивчивши думки, почуття і дії людей. Тільки точна оцінка природного ходу еволюції людства може дати теоретичний фундамент для мудрого втручання, систематичні зміни на базі знань, що постійно вносяться спонтанно, спроможні значно зменшити «згубне сповільнення і різку неузгодженість».

Соціологію Опост Конт ділить на дві основні частини — соці­альну статику і соціальну динаміку. Соціальна статика покликана вивчати умови панування і закони функціонування соціальних сис­тем. Соціальна статика — це, по суті, анатомія суспільства, теорія суспільного порядку, раціональна, ефективна організація суспільства, досягнення'соціальної гармонії (консенсуса). І Опост Конт порівнює суспільство з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Та розглядати функціонування будь-якого окремого органу відірвано від цілісного живого організму неможна. Тому суспільство — цілісна система, і неможливо правильно зрозумі­ти суть, роль і місце в суспільному житті, окремі його структурні елементи поза його цілісністю. Для Огюста Конта головним, висхід­ним у співвідношеннях і взаємодії суспільства і особи виступає сус­пільство, а не особа, адже не індивіди створюють суспільство, а сус­пільство визначає соціальну природу особи. Поділяючи суспільство на окремі соціальні структурні елементи, соціальні інститути, Огюст Конт особливо виділяє сім'ю, державу і релігію, що відіграють важ­ливу роль в забезпеченні органічної єдності суспільства. Саме сім'я, а не індивід становить ту одиницю, з яких і складається суспільство. Людина з народження переважно егоїстична, хоча в її природі поряд з егоїстично-особистим є і неегоїстичне, соціальне. І вся історія людс­тва в Огюста Конта це поступове подолання егоїстичних нахилів

81

людини: на ранніх етапах розвитку людства явно переважали его­їстичні інстинкти людей, які дедалі більше долаються в міру індустрі­ального розвитку суспільства, що потім приводить до поширення і утвердження альтруїстичних основ, тобто готовності жертвувати сво­їми інтересами заради інших. І однією з важливих функцій сім'ї стає виховання молодого покоління в дусі альтруїзму, подолання врод-женного егоїзму, індивідуалізму.

Спираючись на методологічні і світоглядні установки Сен-Сімо-на про суспільство і людину, Огюст Конт намагається сформулюва­ти основний закон, що сприяє перетворенню донаукового знання про суспільство і людину в науковий закон, якому підкоряється сус­пільний процес. Соціальні зв'язки мають, мабуть, зовнішній харак­тер, тому що в їх виникненні важливу роль відіграє матеріальна необхідність, що втілюється в таких інститутах, як промисловість, торгівля, армія та ін. Природа соціальних зв'язків є головне питання соціальної статики, що має своїм предметом взаємовідносини, які зберігаються при всіх історичних умовах, елементах соціального ор­ганізму. Тут-то у Конта на передній край виходить поняття система, що досі залишається одним з центральних в соціології. У Конта по­няття система органічно зв'язано з ідеєю еволюції. Тим-то Огюст Конт претендував на відкриття теоретичного закону подвійності ево­люції і соціальної і інтелектуальної.

Соціальний закон — це закон двох стадій історичного розвитку, за яким всі думки необхідно проходять три змінні одна одну стадії. Спочатку теологічна стадія, де відкрито панують спонтанно діючі функції, що не мають доводів. Потім метафізична — з звичним пере­оформленням і формулюванням абстракцій або сутності, що прий­маються за реальність. І, нарешті, позитивна стадія, що незмінно обґрунтовується точною оцінкою зовнішньої діяльності, історичної реальності: На думку Огюста Конта, від загального становища людсь­кого знання залежить і рівень техніки, ремесел, промисловості та ін. Закон трьох стадій історичного розвитку одночасно є і законом роз­витку всього людства. Знання людини і знання культури людства, вважав Огюст Конт, проходить три стадії: теологічну, метафізичну, по­зитивну. Держава — це охоронець суспільного порядку, виразник «суспільного духу», що стоїть на сторожі соціальної солідарності і бореться проти тенденцій розходження ідей, почуттів і інтересів у суспільстві. Без такого порядку неможливий суспільний прогрес. То­му дотримання суспільного порядку підкорення державі і його нор­мам, законам, вважає Огюст Конт, це священний обов'язок будь-якого клана суспільства. Але єдність суспільства, людства в ідеалі має базуватися, насамперед, на духовній, моральній єдності. І тут особливо велика, на погляд Конта, роль релігії, релігійних переко­нань,, що створюють фундаментальну основу соціального порядку: руй­нується віра, розпадаються і соціальні зв'язки.

Соціальна динаміка вивчає закони розвитку соціальних систем і їх зміни. Соціальна динаміка Огюста Конта — це позитивна теорія суспільного розвитку. Не заперечуючи певну роль у суспільному розвитку інших факторів, які Огюст Конт називав вторинними (клі-

мат, раса, приріст населення, розподіл праці), безумовний пріоритет віддавав первинним, духовним, розумовим. Тим-то характер сус­пільства на кожному історичному етапі і напрям його розвитку виз­начається «станом його розуму». Три ступені безумовного розвитку людства — теологічна, метафізична і позитивна — відповідають трьом стадіям історичного прогресу. Перша стадія — теологічна, охоплює ста­родавність і раннє середньовіччя аж до XIII ст. Панування релігійно­го світогляду, воєнно-авторитарні, політичні режими, очолювані жре-цями і військовими — ось що характерне для теологічної стадії. Друга стадія — метафізична охоплює XIV—XVIII стст., для яких характер­ний перехід від одного, старого, що руйнується, суспільного порядку до нового, у зв'язку з чим таку стадію Огюст Конт називав перехід­ною. У духовній сфері чільне місце займають філософія, метафізика, в політичній сфері — професіонали-юристи, публіцисти, аристокра­ти. Третя, вища стадія — позитивна, що почалася в XIX ст., разом з утвердженням позитивної наукової свідомості. За контівською соці­альною динамікою настає розквіт економіки (промисловості, реме­сел), науки, а в минуле повністю відходить воєнний дух і міліта­ристський спосіб панування, на місце аристократії приходить соці-ократія, принципи побудови, функціювання і розвитку якої розробля­ються особливою прикладною наукою — позитивною політикою. В центр духовного життя висуваються вчені, філософи, позитивісти і діячі мистецтва, а на місце старої традиційної релігії з богом прихо­дить позитивізм з проповіддю всезагальної любові суспільства, людс­тва. У здшсненні ідеаліїз позитивної політики важливу роль Огюст Конт відводив робітникам за умов їх відмовлення від соціалістичних поглядів — знищити священну приватну власність та ш.

Значення соціології Огюста Конта визначається тим, що на осно­ві синтезу досягнень суспільствознавства того періоду і всупереч панівним тоді спекулятивно-споглядальним філософським підхо­дам і теологічним поглядам вперше обґрунтовує необхідність нау­кового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання за­конів його розвитку; визначив соціологію як особливу науку, що базується на спостереженнях; поставив питання про проведення емпіричних досліджень в науці; обгрунтував закономірний харак­тер розвитку історії, загальні контури соціальної структури і ряду важливіших соціальних інститутів суспільства.

Соціологія Досліджуючи походження всіх живих

Герберта Спенсера організмів, Герберт Спенсер вважав, що і

суспільство розвивається як природа, як

живий організм, прагнув провести як можна більше емпіричних уза­гальнень для доводу еволюційної гіпотези. Це дозволило б стверджува­ти з великою упевненістю, що еволюція здійснювалась і здійснюєть­ся в усіх середовищах природи, в тому числі в науці і мистецтві, в релігії і філософії. Суть еволюції Герберт Спенсер, опираючись на праці Карла Бера, бачив в переході від гомогенності (однорідності) до гетерогенності (неоднорідності), зростаючій з'єднанності і спе­цифічної обумовленої певності. Ідеї Герберта Спенсера доповнені тезою про загальні тенденції зростання внутрішньої диференціації,

82

83

що супроводжується удосконаленням процесу інтеграції органів. Всі морфологічні ознаки еволюції Герберт Спенсер знаходить і в розвит­ку суспільства. Полемізуючи з представниками «організмічного» пог­ляду на суспільство Платона, Гоббса, стверджує, що аналогія між біологічним і соціальним неповна, тому що індивідуальний організм має конкретність, тоді як соціальний — дискретний, преривний і непреривний, протилежні, але взаємозв'язані властивості матеріаль­них об'єктів. Отже, суспільство не може і не повинно поглинати окрему особу. Істотним виміром соціального процесу вважається пе­рехід від суспільства, де особа цілком підкорена соціальному цілому, до такого становища, де соціальний організм служить складовим йо­го індивідів. Герберт Спенсер розглядав еволюцію як перехід від непевної безладної однорідності до певної, з'єднаної різнорідності, що супроводжує розсіяність руху і інтеграцію матерії, виділяє три види матерії: неорганічну, органічну і надорганічну. Аналізу піддає надорганічну еволюцію.

Форма надорганічної еволюції виявляється людськими суспіль­ствами, їх зростанням і будовою, продуктами і відправленнями. Але соціальні явища здебільшого обумовлені не властивостями, що складають суспільство одиниць, і умовами існування цих одиниць, а умовами життя всього суспільства і самим життям суспільства. Соці­ологічним поглядам Герберта Спенсера на суспільство властивий ін­дивідуалістичний підхід до еволюції суспільства. Люди живуть і зали­шаються жити один з одним тому, що їм вигідно. Спільне життя" людей — необхідна умова для розвитку індивіда. Зовнішні і внутріш­ні «фактори соціальних явищ» розглядалися Гербертом Спенсером як стартовий стан умов розвитку індивідів і їх власні, як первісних людей, фізичні, емоціональні і інтелектуальні виміри. Безсумнівно, що вторинні або похідні фактори охоплюються соціальною еволюці­єю. Людська діяльність і соціальні явища значно залежать від влас­тивостей клімату, ландшафту місцевості проживання тієї або іншої спільності людей і грунту, флори і фауни місцевості та ін. Герберт Спенсер підкреслює, що більш ранні стадії соціальної еволюції най­більш сильніше залежать від місцевих умов, аніж пізніші, доходить висновку, що прогрес первісної людини затримувався відсутністю здібностей, що можуть проявитися тільки з самим прогресом. Розви­ток вищих фізичних, емоціональних, інтелектуальних здібностей йшов спільно з соціальним прогресом. Чим менш розвинутими є фізичні, емоціональні і інтелектуальні здібності людини, тим сильніше її за­лежність від зовнішніх умов існування, важливою частиною яких може бути відповідне групове утворення. У боротьбі за виживання людина і спільність здійснюють ряд ненавмисних дій, об'єктивно зумовлених функцій. Такими функціями, що здійснюються членами певних груп і самими групами, визначаються групові організації і структури, відповідні інститути контролю за поведінкою членів соціальних спільностей, груп та ін.

У процесі надорганічної еволюції виникають суспільні структури і організації, що мають функціональну спрямованість. І соціологія вив­чає функціювання тієї або іншої суспільної одиниці, зосереджується

на результатах, що появляються в ході взаємодії одиниць. Соціологія описує і пояснює виникнення і розвиток політичної організації та цер­ковних установ, життєдіяльність суспільства і його компонентів, їх регуляцію і виробничі відносини тощо. Досліджує соціологія і розви­ток мови і знання, мораль і естетику, а також ураховує взаємну залеж­ність між структурами і організаціями суспільства, з одного боку; і життєдіяльністю суспільства і його частин, з другого.

Герберт Спен­сер намагався провести послідовну аналогію між біологічним організ­мом і суспільством як соціальним організмом, твердив, що безперер­вне зростання суспільства дозволяє розглядати його як організм. Сус­пільства, як біологічні організми, розвиваються в формі зародишів з невеликих мас шляхом збільшення одиниць і розширення спільнос­тей, об'єднання спільностей у великі спільності і їх дальше об'єднання та ін. Первісні суспільні спільності, подібно групам простіших орга­нізмів, ніколи не досягають значної величини шляхом простого зрос­тання. Повторні процеси утворення великих суспільств шляхом об'єд­нання дрібніших приводять до поєднання вторинних утворень в тре­тинні. Отже, Спенсер виділяє типи суспільств за стадією розвитку. Один з важливіших критеріїв типології суспільств — відмінність у формах соціальної регуляції. Для соціального організму, як і для біоло­гічного, характерне не тільки утворення дедалі більшої маси в процесі зростання, але й збільшення поєднання маси з зближенням її частин. Взаємна залежність частин, що перетворює складні спільності в єдине ціле — суспільство, не може існувати без певного розвитку «лінії поєд­нання і пристосування для спільної дії». Для координації дедалі різно­манітних з збільшенням маси соціального організму діяльностей в сус­пільстві необхідний правовий центр і відповідні засоби сполучення між дедалі віддаленими просторово одна від одної соціальними одини­цями. Центр з допомогою засобів сполучення впливає на частини.

Основна типологічна відмінність соціальних структур, за Спенсером, полягає в тому, чи є співробітництво людей в досягненні спільної мети добровільним чи примусовим. Саме це визначає про­тилежність суспільств «воєнного» та «промислового» типів. Герберт Спенсер, на відміну від своїх попередників, ясно бачить, що «воєн­не» суспільство неможна вважати пройденим етапом історії; що са­ме протиставлення «воєнної» і «промислової» соціальної організації має характер типологічної абстракції, що ізолює окремі фрагменти та тенденції складнішої соціальної реальності. Еволюційно-історичНий підхід поєднується у Герберта Спенсера з структурно-функціональним та системним. Соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, вироблення засобів для життя і розподільчої. Джерелом класових відмінностей вважалося завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають підневільними або кріпаками. Відрізняється початкова, мягкіша форма «домашнього рабства»; наступна стадія масового використання рабської праці в землеробстві і ремісництві супроводжується різким погіршенням ста­новища підневільних. Рабство зв'язано з розвитком поділу праці, що потім породжує і психологічні стимули збереження існуючого по­рядку. Спочатку працівник фізично, а часто і розумово поступається

84

.85

тому, хто змушує його працювати. Праця стає ознакою неповноцін­ності. Потім розвивається почуття гордості, що зміцнює марність. Згодом додається ще третє почуття: боротися з ворогами та дикими звірами вважається єдиним заняттям, гідним "чоловіків. Так три сти­мули поєднуються, щоб утвердити відмінність між правлячим воєн­ним класом і підлеглим виробничим класом.

Аналізуючи «регулятивну систему», Герберт Спенсер звертає певну увагу на механізми «соціального контролю», розглядає власне політичне управління, як один з його видів. За Гербертом Спенсером, весь «соціальний контроль» тримається на «страсі перед живими і мертвими». «Страх перед живими» підтримується державою, а «страх перед мертвими» — церквою. Всякий соціальний інститут складався як стійка структура «соціальних дій». Соціальний контроль здійсню­ється «церемоніальними інститутами», які старші, аніж церква і дер­жава. Церемонії регулюють спілкування, символізуючи «статус» і «ранг» суб'єктів, що вступають у відносини, і культивують «почуття субординації». Герберт Спенсер, на відміну від Огюста Конта, не розглядав соціальну еволюцію як прямолінійний процес. Використо­вуючи для доводів еволюційної гіпотези аналогію між «живим і полі­тичним» тілами, Герберт Спенсер усвідомлював її обмежені можли­вості для «створення нарису емпіричної соціології» та ін. Багато ідей Герберта Спенсера згодом використані і далі розвинуті сучасною західною соціологією, зокрема, структурно-функціональним аналі­зом Толкотта Парсонса, культурологією і соціальною біологією.