2. Соціальна обумовленість і соціальна дія права

Соціальна державна і суспільна, гро-

Законодавча мадська діяльність, в результаті якої ство-

сощолопя права рюється, підтримується і розвивається сис-

тема законодавчих актів та інші правові норми є правотворчість. Правотворчість (законодавча) діяльність — складна сукупність різ­номанітних елементів: реалізація державної волі і правової норми; санкціонування державою норм поведінки людей; безпосереднє фор­мування нових норм компетентними правотворчими органами. Од­нією з основних функцій соціального управління є формування і реалізація загальнозначних правил поведінки. Правотворчість зв'я­зана з аналізом методів і способів формування правових норм, резуль­татів процесу вироблення норм і правил, їх реалізації і ефективності дії правових норм. Велике значення в процесі правотворчості нада­ється його суб'єктам. Участь особи і колективу в прийнятті рішень залежить від ряду умов, від ступеня офіційного визначення прав на участь у прийнятті рішень, від змісту самого рішення, тому стимулю­ючим фактором є рішення, спрямовані на формування єдності інте­ресів особи і мети колективу, від ступеня заінтересованості людини в прийнятті і реалізації рішень, що морально і матеріально задоволь­няють і людину, і колектив.

Демократія, народовладдя означає, що влада не тільки належить народу, але й повністю здійснюється народом в різних формах. І тим самим забезпечується реальна участь населення у реалізації держав­ної влади, багатоманітних функцій управління. Є дві основні сфери участі народу у вирішенні державних справ: безпосередньо і через представників. Представницька демократія означає рішення вибор­ними представниками найважливіших державних і суспільних справ: Конституція України і прийняті на її основі законодавчі акти визна­чають сферу діяльності представницьких органів' влади так, щоб во­ни охопили основні питання державного, господарського і соціаль­но-культурного будівництва. Забезпеченню пріоритету основ представницької демократії сприяють принципи державного життя: верховенство закону, право представницьких органів формувати ор­гани управління і контролювати їх діяльність, забезпечення прямого впливу виборців на прийняття рішень тощо. Велике значення має і розвиток безпосередньої демократії, що відображають одну з особ­ливостей народовладдя. Безпосередня демократія створює можли­вості формувати думку з питань загального або місцевого характеру і брати участь кожному в її формуванні та реалізації.

Специфіка правотворчої діяльності впливає і на соціальний меха­нізм правотворчості. Механізм прояву у праві соціально-економіч­них і політичних закономірностей дуже складний, а його результати далеко неоднозначні. Це обумовлено вірогідним характером явищ суспільного та економічного життя. Справедливо звертається увага на те, що норми громадянського^ права становлять лише юридичне відображення економічних умов суспільного життя, що вони, зважа-

363

ючи на обставини, можуть відображати їх іноді добре, а іноді погано. Серед факторів, що відображають явища суспільного буття особли­ве місце займає економічний: проявляються потреби і можливості розвитку економіки. Умови матеріального життя визначають не тіль­ки виробництво, а й природно-географічне середовище, відтворення самої людини. Тому в системі факторів, що відображають явища сус­пільного буття, поряд з економічними варто враховувати екологіч­ний, географічний і демографічний фактори. Екологічний фактор ві­дображає збереження природних багатств, і ступінь раціонального використання природних ресурсів. Географічний — особливості роз­ташування країни. Ці фактори і є важливими для правотворчої діяль­ності. Дія соціально-економічних, природничих, географічних, демог­рафічних факторів правової діяльності проявляється в земельному, водному, лісовому природоохоронному законодавстві. До важливих факторів правотворчої діяльності, в яких проявляються події і проце,-си духовного життя суспільства, належить політико-правовий, соціально-економічний, культурний фактори та ін.

„ У системі комплексного соціологічно-

Закон ,- ■

го забезпечення законотворчості важливу

і суспільна думка . . . ,-, '

³ роль відіграє суспільна думка. Складністю

і багатогранністю суспільної думки пояснюється той факт, що існує надто численне і різноманітне визначення. Суспільна думка — своє­рідний спосіб існування суспільної свідомості у вигляді неофіційної масової свідомості якої-небудь соціальної спільності людей. Осно­вою для виникнення суспільної думки часто є духовні процеси, спіл­кування. Теоретико-гносеологічні дослідження дали можливість вста­новити співвідносний суспільної думки з різними формами суспільної свідомості, а в соціології суспільної думки доведено її дійсно прак­тичний характер. Громадська думка на рівні побутової свідомості нерідко формується під впливом слухів, неадекватного розуміння час­тиною населення природних труднощів суспільного розвитку. Інак­ше, буденний рівень масової свідомості в сучасних умовах містить значні елементи стихійності, ілюзорності. Тут нема нічого дивного, тому що стрімкий розвиток відкидає старі стереотипи і догми масо­вої свідомості, в тому числі і в сфері політичних і правових відносин. Суспільна думка знаходить відображення у формі рекомендацій і вимог, а також проявляється у схваленні або осудженні дій тих чи інших соціальних інститутів, вчинків окремої людини або якоїсь со­ціальної спільності. Формується суспільна думка цілеспрямованою діяльністю, впливом на маси різноманітних державних, суспільних органів і засобів масової інформації і стихійно на основі практично­го життєвого досвіду, традицій, звичаїв, моралі та ін.

У сучасних умовах в Україні формується і функціонує різнома­нітна громадська думка. Плюралізм суспільної думки має об'єктивні передумови. їх варто шукати в різноманітних відмінностях екологіч­ного, соціального і культурного характеру, а також в тих відміннос­тях між людьми, які обумовлюються природними соціально-демог­рафічними факторами (відмінності статі, віку, сімейного становища та ін.). Особливе соціальне становище лежить і в основі визначаль-

364

них відмінностей між соціальними спільностями, верствами, прошар­ками таін. Звідси специфічний інтерес в осіб певної соціальної спіль­ності, яка тим самим виступає як соціальний суб'єкт. Близкість інте­ресів соціальних суб'єктів визначається спільним принципом їх виділення — характером поділу праці. Зрушення ж в соціальному характері поділу праці відбиваються на ступені диференційності со­ціальної структури, впливають на соціальний інтерес, а також на активність соціальних суб'єктів.

Отже, існування в Україні на сучасному етапі специфічних інте­ресів у різних соціальних спільностей обумовлює відмінність оцінок тих чи інших явищ і фактів суспільного життя, породжує неодноз­начність і різнохарактерність суспільної думки. Можуть проводитись також і спеціальні опити громадської думки, спрямовані на виявлен­ня ставлення громадян до тих або інших ідей і положень концепцій соціології права. Та було б неправильно перебільшувати, а тим біль­ше абсолютизувати (як це іноді робиться) значення оцінок або ре­зультатів опитів суспільної, громадської думки, з приводу концепції права. Науці добре відомо, що громадська думка далеко не завжди може досить компетентно з'ясувати складні проблеми соціального життя. Ще Георг Гегель влучно зауважив, що в громадській думці все фальшиво і істинно, але знайти в ній істинне є справа великої людини. Та громадська думка в силу своєї оцінкрвої природи завжди несе в собі певну оцінку того чи іншого соціального явища, що ста­новить предмет обговорення громадської думки.

В сучасних умовах нестабільного соціально-політичного життя особ­ливо проявляються суперечності між інтересами різних соціальних спільностей, верств, груп. Через певну нерозвинутість соціологічних досліджень часто відсутні емпіричні дані, що характеризують зміст і інтенсивність розбіжностей. Та це не досить суттєва для нормотвор-чості і законотворчості проблема. Можна дещо поповнити в процесі діяльності законодавчих органів. Нерідко ж буває, що і виявлена гро­мадська думка суперечлива, не відповідає науковим уявленням про події, соціальні явища тощо. В таких випадках легко піддатися спокусі вважати громадську думку некомпетентною, сфальсифікованою ідео­логічними догмами, примітивними стереотипами побутового мислен­ня та ін. Та якщо за суперечностями можна виявити і реальні колізії інтересів людей, то можна виявити в громадській думці ту істину, яка потрібна для законодавчих актів, формування законодавчих норм то­що. В межах соціологічного забезпечення законотворчості важливо здійснювати експертизу досліджень громадської думки. Створення пос­тійно діючої наукової експертизи результатів соціологічних дослід­жень громадської думки сприятиме раціональній законотворчості. І хоча проблема інтересів досить глибоко розроблена в межах загальної теорії права, все ж ще не одержала належного вирішення і розвитку з позицій конкретної соціології права. Для правотворчості найбільше значення має той аспект соціології інтересів, що пересікається з пред­метною галуззю соціології нормотворення. Адже для законодавців, важливий насамперед нормотворчий інтерес, що є результатом по­годженості інтересів різних учасників суспільних відносин.

365

Соціальна функція ^{?ОЛЬ П}Р^{ава В системі} суспільних ВІДНО-

_ва син, конкретні функції права та його норм,

механізми дії права, особливості осіб учас­ників правових відносин і правова культура — ось ті вихідні позиції, що характеризують обумовленість вивчення соціальної дії права. Пра­вова система, що існує в будь-якому державно-організованому сус­пільстві, ставить метою підтримку і захист соціально-політичного і економічного ладу, волі та інтересів різних соціальних спільностей — класів, верств, прошарків, створення і підтримку правопорядку. По­чинаючи з 80-х років XX ст. в Україні дедалі більше не тільки кон­статувалось визнання важливості, а й наполегливо підкреслювалась необхідність для розвитку суспільства захисту прав особи, стабіль­ності, порядку і організованості, реалізації перспектив соціального та економічного розвитку. Підкреслювалось, що правова система має поєднувати соціальну цінність та ефективність на рівні правової норми і рівні правової системи. Соціальна ефективність правової системи визнавалась її реалізованою цінністю, тобто станом правової закон­ності, рівнем соціальної активності особи, діяльності соціальних спіль­ностей, суспільства.

Визнання важливості і соціальної цінності права викликало необ­хідність визначення функцій правової системи. Досить часто право характеризується тільки як форма державної діяльності, що прини­жує соціальну цінність права і його роль у житті суспільства. Адже право з його специфічними властивостями впливає на поведінку лю­дей (нормативність, обов'язковість, певна визначеність рекоменда­цій), прямо і безпосередньо впливає на різні сфери діяльності люди­ни, сприяє досягненню соціально корисної мети, що можна одержати саме в результаті нормативно-правового регулювання. До того ж право здійснює роль організуючого фактора у ставленні до громадян і до самої держави. Це випливає з провідного принципу правової держа­ви: взаємної відповідальності держави і громадянина. Отже, право тісно зв 'язане з державою, є соціальною цінністю і здійснює самос­тійні функції в суспільстві.

Визначаючи соціальні функції права, варто виходити з того, що, по-перше, право надбудовне явище і визначено матеріальними умо­вами життя суспільства і соціальні функції обумовлені саме систе­мою суспільних відносин; по-друге, право — продукт свідомої діяль­ності людей, спрямований на забезпечення і охорону особи, соціальних спільностей, досягнення спільної мети соціального роз­витку, а правове регулювання суспільних відносин так або інакше зв'язано з реалізацією завдань, що їх ставить перед суспільним жит­тям історичний розвиток, і, по-третє, право є одним з елементів соці­альної системи, що впливає на всі її складові елементи. Соціальні ж функції права об'єднані єдиною системою соціального управління в нерозривному зв'язку з економічними, власне соціальними, політич­ними і ідеологічними факторами суспільного розвитку.

Основними функціями правової системи є інтегративна, регуля­тивна, комунікативна, охоронна. Провідною, основною і визначаль­ною є функція інтеграції, згуртування соціальних спільностей, верств,

366

прошарків та ін. Правова система взаємодіє із суміжними соціальни­ми системами — економічною, політичною, моральною та ін., спря- мовує діяльність на досягнення основної мети — соціальної і націо­нальної згоди, забезпечення і захист інтересів людини, а тим самим і суспільства. Правова система організує і стимулює поведінку і ді­яльність людей, згуртовує їх, сприяє утвердженню прогресивних за­гальнолюдських демократичних норм. Всі інші соціальні функції права є допоміжними, доповнюють основну і провідну.

Отже, правова система служить інструментом інтеграції елемен­тів політичної системи, зміцненню зв'язків між ними, є юридичною основою діяльності громадських, суспільних об'єднань, функціону­вання трудових колективів, базою безпосередньої демократії. Саме з таких позицій варто оцінювати соціальну значущість та ефектив­ність правової форми, переваг того чи іншого методу регулювання комплексу суспільних відносин. Природно правова система може ус­пішно реалізувати в суспільстві завдання і мету не лише зміцнення і закріплення панівного правопорядку, а й ефективно забезпечувати інші важливі завдання, зокрема, функції соціального згуртування і забезпечення контролю за поведінкою людей. Реальне наповнення соціальних функцій права суспільно-корисним змістом залежить від типу соціально-економічної системи, від того, інтереси яких верств населення захищаються з допомогою права, яку мету переслідує у своїй внутрішньо-політичній діяльності держава та її владні структу­ри та органи, як захищає і відстоює інтереси і потреби особи.

Соціальний механізм права — це меха­нізм взаємодії правових та інших соціаль­них факторів, що беруть участь в житті права на всіх етапах його функціонування. В механізмі правового регулювання виділяють три основні моменти: юридичні норми, правовідносини та акти реалізації прав та обов'яз­ків. По суті це юридичний механізм дії права. Якщо ж вважати, що суб'єктивні права реалізуються не тільки в правовідносинах, але у в правових зв'язках, то в такому випадку юридичний механізм право­вого регулювання становить взаємозв'язок двох елементів: юридич­них норм і правових зв'язків. Соціальний аспект механізму дії права передбачає дослідження, насамперед, соціальних обставин, що пере­бувають поза самим механізмом, але так або інакше його визнача­ють, механізмів, на які покликаний зворотно впливати, а також соці­альних факторів і процесів, що включені в сам механізм дії права. Сам же механізм дії права має певну структуру: управляючі соціаль­ні системи (механізм державного і соціального управління, норми права); соціальні фактори (соціально-економічні, політичні, соціаль­но-демографічні, ситуаційні); передаючі системи (інформаційні, нор­мативно-ціннісні, соціально-психологічні); регулюючі соціальні сис­теми і як результат правомірна і соціальна активна поведінка.

В реалізації соціальної дії права важливе значення мають форми правового впливу дії, засоби правового впливу, стадії соціальної дії права. Правове регулювання суспільних відносин шляхом надання прав і покладення обов'язків на суб'єктів є найбільш специфічною

367

формою правового впливу. Соціологія права бачить за суб'єктами права конкретних осіб, які мають відповідний психологічний статус. Це психологічний вплив права. Результатом психологічного впливу права стає формування способу права, тобто «узагальненої, емоцій­но забарвленої форми відображення правової дійсності у вигляді ком­плексу уявлень про закони, методи їх реалізації в життя і про органи юстиції». Спосіб права — це, по суті, своєрідний згусток правосвідо­мості, її конкретність. Зрозуміло, на формування способу права впли­вають закони, діяльність правоохоронних органів та ін. Отже, безпо­середньо спосіб права формується саме під впливом самих законів і практики їх реалізації. Але, з одного боку, закони, якщо вони є вті­ленням права, а не свавілля, мають бути згустком, відображенням об'єктивних правових потреб суспільства, а з другого, — діяльність по застосуванню законів не може не випробовувати на собі вплив найрізноманітних неправових, але зв'язаних з правом факторів.

Соціалізація — процес безперервний, залежить не тільки від форм зв 'язків людини з соціальним середовищем, але и від ступеня зрілості суспільства. Соціалізація включає, з одного бо­ку, цілеспрямований вплив соціальних умов різних соціальних інсти­тутів на людину з метою залучення її до системи понять, оцінок, уявлень, соціальних норм та інших цінностей культури, прийнятих в суспільстві, з другого — соціальна діяльність самої людини в процесі соціалізації, становлення особи. Людина, яка діє в соціальному сере­довищі, змінює, вдосконалює її і одночасно змінює власну суть, фор­мує у себе нові якості та властивості. Правова соціалізація становить необхідну і важливу частину загальної соціалізації. Специфічность правової соціалізації полягає в специфічному прояві її загальних за­конів у сфері формування і розвитку індивідуальної політичної і пра­вової свідомості, правової культури. Правова соціалізація означає де­далі повне усвідомлення людиною, громадянином своєї соціальної ролі, місця в соціальній структурі суспільства, формування самосві­домості представника класу, члена певної соціальної спільності, де­далі широке включення в соціально-правові відносини, наповнення їх особистісним змістом. Цей процес триває безперервно протягом свідомого життя людини.

В умовах демократичного режиму основний зміст та особли­вість соціалізації індивіда полягає в залученні його до політичних і правових норм, цінностей, до політичної і правової культури і прак­тики, до свідомої соціально-активної діяльності, яка є універсаль­ним методом удосконалення соціального середовища і одночасно формування особи. Особа — соціальний продукт, залежить від роз-винутості інших форм соціальної культури, від політичної і мораль­ної зрілості соціальних спільностей, верств та ін. Внутрішня цінніс­на нормативна система особи є продукт індивідуального досвіду і колективних прагнень.

Особливості правової соціалізації — сувора конкретність, спря­мованість і визначеність у суспільстві, тобто в системі, що має свою власну історію і свою власну логіку культурного, соціального, полі-

Ітичного та економічного функціонування. Структуру владних від-Іносин і роль авторитетів, тип державного ладу, форми належності до національної, соціальної спільності, правила і способи участі в справах суспільства визначає кожна держава. В державі діють істо-[ричні традиції і політичний режим, соціально-демографічні та еко­номічні структури суспільства, законодавство, з допомогою якого [формуються суспільні відносини і визначається соціальний і право-

', вий статус особи.

¹ Могутнішими факторами, що обумовлюють процес правової і по-.• літичної соціалізації, виступають форма та історія взаємовідносин ''. між суспільними установами і державою. Соціальні уявлення про 1 форми належності до національної спільності, правила і способи участі {в справах суспільства та інші явища суспільного життя формуються [ по-різному, залежно від того, який обсяг прав особи визнає суспіль-I ство. В будь-якому суспільстві є певний набір уявлень, позицій, цін-г ностей, що поділяються більшістю населення. Та є й інші системи ї норм і цінностей, специфічні для кожної соціальної спільності. В про-[,- цесі правової соціалізації виникають сприятливі можливості для спроб опору нормам, їх модифікації і навіть спростування. Отже, особа може пребувати в сфері тиску і нав'язування дуже суперечливих

норм і цінностей.

Вся сукупність суспільних відносин, всі види і форми соціально­го спілкування не відбуваються поза предметно-практичною діяль­ністю індивідів. Суспільні відносини визначають організаційний зміст і діяльність, спосіб реалізації її соціалізуючих функцій. Соціальна діяльність виступає як сила, що відтворює і змінює соціальне середо­вище, реальні суспільні відносини, зміст спілкування, зміст і статус соціальних ролей та ін., а разом створює і змінює структуру і зміст політичної і правової свідомості, поведінки, рівень політичної і пра­вової культури особи. Невід'ємною складовою частиною процесу со­ціалізації індивіду є політичне і правове виховання. Його мета — формування системи знань, переконань, мотивів і звичок соціально активної поведінки. Правове виховання здійснюється в різноманіт­них формах. Одержані знання допомагають індивіду формувати цін­нісні орієнтації, соціальну настанову тощо, відіграють важливу роль в упорядкуванні свідомої діяльності особи, виступають віссю право­вої свідомості, істотно впливають на формування ставлення людини до різних політичних явищ, визначають її поведінку в сфері суспіль­ства. Правове самовиховання передбачає засвоєння, розвиток, зміц­нення певних принципів політики, права і моралі, цінностей, соці­альних і правових норм поведінки для того, щоб вистояти проти будь-яких негативних зовнішніх впливів тощо.

Соціологія права займається, зокрема, проблемою соціальної цінності права, його престижу в суспільстві. Соціологія правової куль­тури передбачає, по-перше, розробку теорії соціалізації особи і вив­чення механізмів правової соціалізації, створення такої системи цін­ностей, що охоплює свідоме додержання правових норм; по-друге, дослідження громадської думки з питань виховання населення, на­самперед, молоді, ставлення до злочинності і боротьби з нею. Потре-

369

те, дослідження правової свідомості особи, соціальних спільностей і її вплив на правову поведінку, формування ефективних методів реа­лізації, тобто перевиховання злочинців та ін. Правовий досвід, ком­петентність громадянина як громадського діяча значно визначається не тільки рівнем загальноосвітньої підготовки до політичної пись­менності, але й успіхами в оволодінні спеціальними пізнаннями в галузі держави і права.

Отже, соціологія права детально розглядає соціальну обумовле­ність права, соціальні дії права, правову соціалізацію особи, правову поведінку особи, громадянина та ін. Предмет соціології і предмет правознавства не тільки межують, але й частково співпадають. Та кожний з них має свою специфіку. В результаті і ті суспільні відно­сини, що входять в предмет соціології і одночасно в предмет юри­дичних знань, вивчаються юридичними науками по-різному, в різно­манітних аспектах. І якщо правову науку інтересує правова форма суспільних відносин, зміст прав і обов'язків, їх суб'єктів, то соціоло­гія на будь-якому рівні завжди з'ясовує соціальну природу, поход­ження, соціальне місце і соціальні функції того або іншого суспіль­ного явища.

Література

Американская социология: перспективи, проблеми, методи. М, 1982. Алексеев С. С. Общая теория права. М., 1982. Т. 1,2. Кар б о н в є. Юридическая социология. М., 1986.

Куд р я в це в В. Н., Ка з имир чук В. П. Современная социология права. М., 1995.

К ул ь ч а р К. Основи социологии права. М., 1981.

Л а п а є в а В. В. Конкретно-социологические исследования в праве. М., 1987.

Личность и уважение к закону. М., 1979. С м є л з є р Н. Социология. М., 1994.

Шв ьід а к Н. Г. Образ жизни и образ права // Социальное развитие и право. М., 1980.

Питання для повторення

Який предмет соціології права? В чому відмінність соціології пра­ва від філософії права?

Що таке правотворчість? Чи відрізняється правотворчість від нор-мотворчості?

Що таке соціальні функції права? В чому суть соціальних фун­кцій права?

Що входить в механізм соціальної дії права? Чи впливає правова норма на психологію особи? В чому ефективність соціології права?

Чи відрізняється поняття правове виховання від поняття право­вої соціалізації особи? В чому суть правової культури?

370

СОЦІАЛЬНА ЕКОЛОГІЯ

, Один з героїв п'єси Антона Чехова «Дядя Ваня» запально вигук-|нув: «У всіх вас сидить біс руйнування. Вам не шкода ні лісів, ні

> птахів, ні жінок, ні один одного...». Справді, «біс руйнування» зро­бив свою справу: люди неухильно йдуть до глобальної екологічної

.катастрофи — забруднене повітря, грунт, прісні води, спустошення, | нагромадження в атмосфері газів, що дають парниковий ефект, кис-\ лотні дощі, порушення озонової оболонки, що оберігає Землю від ; космічної радіації. І між тим становище продовжує ускладнюватись

> особливо в країнах, де нерідко намагаються вирішувати свої еконо-\ мїчні проблеми за рахунок виснажливого природокористування, нез-

воротного порушення природних екологічних систем. Триває знищення тропічних лісів басейну ріки Амазонки, забруднення озе­ра Байкал, Азовського і Чорного морів, Славутича-Дніпра, дедалі ще турбують шумливі проекти спорудження греблі на річці Нармаде в Індії та ін. Та це лише сплески повсякденної буденної діяльності, для якої природоохоронні заходи нерідко просто завіса...

1. Основні поняття і предмет соціальної екології

Сучасний суспільний процес характеризується великою дина­мічністю, усвідомленням необхідності формування нових форм вза­ємодії людини і природи. Якщо недавно вчені досліджували систему глобальних проблем сучасності, що охоплювала, крім екологічної, питання війни та миру, забезпечення соціальної справедливості, наро­донаселення, енергетики тощо, і розглядали їх майже незалежними одна від одної, то в сучасних умовах чітко проглядає тенденція дос­лідження всіх проблем в контексті «людина — природа». Зростання функцій екології в життєдіяльності людини, підвищення рівня її «філо­софічності» відбувається не за рахунок розвитку внутрішньої логіки наукової спрямованості, а під тиском зовнішніх обставин, реальнос­тей сучасного екологічного становища.

У сучасну добу екологічна проблематика розглядається політика­ми, вченими, спеціалістами як найважливіша. З питаннями екології органічно зв'язані актуальні проблеми сучасності. Від їх вирішення залежить майбутнє цивілізації: проблеми війни та миру, соціального прогресу, питання демографії та харчування, економіки та енергети­ки, технології виховання. Загрозлива екологічна ситуація наполегли­во вимагає переглянути традиційні форми взаємовідносин суспіль­ства і природи, змінити погляди про місце і роль людини у світі.

Стає дивним: чому ж люди з такою упертістю діють на шкоду собі? Можливо ж, знищення природи — неминучий результат роз­витку цивілізації? Позитивний досвід ряду країн свідчить, що це не так, що сучасне технічно оснащене суспільство повністю і цілком здатне жити в злагоді з природою. Можливо ж, саме буття не роз­критої ще «таємничості» випробовує на міцність, могутність людських

371

пізнавальних засоЬів? Все залежить від того, яке місце займає при­рода серед матеріальних етичних цінностей, так званих пріоритетів. Так, для здоров'я і благополуччя людей потрібні чисте повітря, чиста вода. Але треба і багато інших речей, в якийсь момент здається важ­ливішими. Якщо мова йде про зіткнення практичних інтересів, то вибір може виявитись (і виявляється!) не на користь природи. На­віть ставши звичним відображення «середовища, де живе людина», (замість природа) свідчить про те, що люди стурбовані винятково власними благами.

Кардинальне вирішення проблеми можна здійснити Лише в тому випадку, якщо збереження природи стане етичним принципом, ду­ховною потребою не лише для сільських жителів, але й для міських, які проводять вихідні дні в приміському лісі, і для державного діяча, який затверджує господарські проекти вартістю в мільйони і мільяр­ди гривень. Але й тут ще треба провести значні дослідження і прос­вітництво у вивченні взаємовідносин людини і природи історично. Адже відтоді, як людина навчилася дивуватися, її не могли не вража­ти доцільність будови живих організмів. Стародавньогрецький філо­соф Протагор вважав її даром Єпометея (брата Прометея), який взявся піклуватися про те, щоб жоден вид не вимер. Отже, доцільність жи­вого веде до думки про загальну доцільність, що трактується як бо­жественний промисел, або як якась початкова властивість.

Теорія еволюції Ламарка—Дарвіна — це спроба вирішення проб­леми доцільності в дусі історичного становлення і заради справедли­вості розцінювалась як революційна не лише в біології, айв усьому природознавстві. Ще в античній філософії на відміну від християнської людина виділена, але не протиставлена світу як монопольна власни­ця душі. Відчуття злитності, взаємозв'язку, взаємозалежності всього сущого зберігалось аж до початку XIX ст. і, можливо, останнім його великим виразником став Гете. Пізніше, проте відчуття злитності дедалі втрачалось, і лише в сучасних умовах на межі екологічної катастрофи, появилась так звана глибока соціальна екологія, мета якої відновити колишню злитність, єдність людини з її біологічним оточенням.

Проблема взаємовідносин суспільства і природи полягає насампе­ред у стрімкому зростанні так званого антропного, тобто людського впливу на навколишнє середовище, що є наслідком промислової ді­яльності людства, здебільшого його споживацької психології. У 60-ті роки XX ст. спалахнула глобальна екологічна криза. З'ясування суті екологічної кризи, повніше усвідомлення усіх негативних її наслідків для існування і діяльності людини на планеті Земля сталося порівня­но недавно. З'ясування суті екологічної кризи є не лише наслідком усвідомлення реальної загрози для життя людей, але й процесів онов­лення природи, притаманних сучасності, критичний їх аналіз. Тепер суспільство має більше джерел інформації про екологічне станови­ще в світі і в окремо взятій країні. Надто зросла екологічна свідо­мість і населення України. У зростанні свідомості людей про згуб­ність псування навколишнього природного середовища, безперечно, певну роль відіграла аварія на Чорнобильській атомній електростан-

372

| ції. Задовго до аварії у ряді міст і окремих регіонах України через непродуманість господарської діяльності створилось непридатне для •проживання людини середовище. Забрудненість навколишнього при­родного середовища у Запоріжжі, Маріуполі та інших містах досягла такого рівня, що в разі його збереження це приведе до фізичної й інтелектуальної деградації населення. Дивно те, що таке становище раніше не викликало занепокоєння ні у жителів, ні у державних органів, ні у громадських організацій. І лише після аварії на Чорно- бильській атомній електростанції органи місцевого самоврядовання замислилися над екологічною безпекою навколишнього середови- ща. Недавно парламент України оголосив територію Придніпров'я зоною екологічної небезпеки. У тяжких обставинах екологічні проб­леми стали предметом глибоких і всебічних досліджень природних та гуманітарних наук. Життя змусило створювати інститути на за­хист природного середовища. Зростає популярність галузей знань, що спеціалізуються на всебічному вивченні екологічних проблем. Сформувалася і відносно самостійна наука — соціальна екологія.

Що таке соціальна екологія? В чому її ^уть особливості, що є її предметом? Термін еко-

сощальноі екології _{ЛОГ]Я вперше ввів у} науковий обіг ні-

мецький біолог Ернст Геккель. У книжці «Естественная история про-исхождения» словом екологія названо один із напрямків зоології, що вивчає стосунки всієї сукупності живих істот з навколишнім середо­вищем. Слово екологія запозичено з давньогрецької мови: оікоз — у перекладі означає дім, житло. Екологія — окрема, самостійна галузь знань, що сформувалась у системі біології. її підґрунтям стали ідеї Чарльза Дарвіна стосовно еволюції живих систем, зокрема, його твер­дження, що у світі живого йде невпинна боротьба за існування. Ві-. домо, вчення про боротьбу за існування Чарльз Дарвін обгрунтував тим, що між істотами, особами наявна не тільки велика кількість взаємних відносин різного типу, а й широкі відносини з навколиш-, нім середовищем. Екологія досліджує саме такі типи стосунків. Нез­важаючи на різні підходи до визначення предмету екології, виділя­ють його основні елементи, що неможливо обминути при визначенні екології як науки: стосунки живих істот і середовища, істоти, сере-^ довище та ін. Отже, екологія — це наука, що вивчає ставлення живих істот до їх середовища, взаємостосунки у середовищі, а та­кож вплив середовища на живі істоти. Сучасна біологія та інші природничі науки доводять, що визначення суті екології, її предме­ту є достовірним, тому що всі живі системи, які еволюціонують на різних рівнях, співіснують і мають яскраво виражені зв'язки з ото-' ченням. Екологія вивчає і узагальнює принципи сумісного існуван-■ ня екосистем у будь-якій сфері живого.

і Світ живої матерії різноманітний. Можна виділити рослини, тварини,

людину. Тому сучасна екологія розглядає відповідно екологію рослинного і тваринного світу, а також екологію людини. Кожна галузь вивчає стосунки людини, тварин, рослин з навколишнім середовищем. Наймолодшою є еко­логія людини, що вивчає відносини людини і природного середовища у їх взаємозв'язках і взаємовідносинах. Соціологія акцентує увагу на основних поняттях: населення, середовище, технологія і організація виробництва і влас-

373

не життя. Екологія людини вивчає місце людини в екосистемі, взаємовпливи людини і екосистеми таі їх результати. Екосистема — функціональне об'єд­нання, сукупність взаємодій організмів і всіх складових частин природного середовища. В екології поняття екосистеми визначалося ще з моменту його появи. Спочатку давався опис певних видів у їх взаємостосунках, різнома­нітні форми сімбіозів, відносини з іншими видами і підвидами тощо. В сере­дині 30-х років XX ст. Артур Джордж Тенслі вперше ввів поняття екосисте­ма. Відтоді поняття екосистема виконує важливі гносеологічні функції у системі екологічних знань, по суті виступає своєрідною первинною клітин­кою, першопочатком розгортання всієї логічно послідовної і обгрунтованої системи знань.

У сучасній екології найчастіше говорять про біосферу (Ьіозвіаіга — Ьіозз — життя, зїаіга — куля). Це сфера життя, комплексна оболонка Землі, охопле­на й організована життям. Йдеться і про місце та роль людини у біосфері. Сучасна екологія оперує певними, притаманними лише їй категоріями. До найважливіших з них належить, насамперед, поняття середовище. У соці­альній екології наводяться різні визначення поняття середовище. У книзі «Общество и природная среда» роз'яснюється, що середовище — сукуп­ність впливів, які модифікують і визначають розвиток життя. В інших пра­цях в поняття середовище вкладають зміст — агрегат існуючих речей, умов і впливів. Мабуть заслуговує уточнення: середовище — сукупність взаємо-пов 'язаних умов і впливів, що властиві певній сфері буття. Визначення іс­тотних ознак середовища дозволяє виділити компоненти: конкретна сфера буття, умови і взаємовплив організму і середовища, мінливість і зміни як наслідок взаємодії живої системи і природного середовища. Важливо в по­нятті середовище розрізняти природне і штучне середовища. Природне се­редовище — це система природних факторів: земля, вода, сонце, повітря, флора і фауна. Штучне середовище — все те, що створено людиною в про­цесі її предметної діяльності. Між природним і штучним середовищами іс­нує тісний взаємозв'язок, що проявляється в неможливості предметної, тру­дової діяльності без предмету праці, у ролі якого виступають різноманітні природні форми. Сучасний суспільний розвиток характерний поєднанням взаємодії природного і штучного середовища, повнішим відображенням суті екологічного середовища. Екологічне середовище є природне або штучне оточення, де живі системи мають ознаки об'єкта і суб'єкта впливу. Якісний і кількісний характер впливів виступає передумовою збереження або руй­нування власного оточення.

Отже, екологія — наука, що має предмет, специфічні категорії, закони функціонування екологічної сфери. Екологічні проблеми відоб­ражають характер суспільно-економічного розвитку, тісно зв'язані з предметною діяльністю людини, особливостями суспільних взаємин. Звичайно, у межах тільки екології неможливо теоретично вирішити актуальні питання захисту природного середовища. Необхідна сис­тема теоретичних знань, що адекватно відбиває специфічний харак­тер взаємодії між суспільством і природою, у якій концентровано проявляються природний і соціумний (суспільний) моменти. Така сис­тема знань репрезентується соціальною екологією.

Соціальна екологія — відносно моло­да галузь наукових знань. Як і в будь-якої науки, що формується, у неї є свої методо­логічні і гносеологічні труднощі, зв'язані з процесом її становлення і розвитку: уточнюється предметна сфера, вдосконалюється поняття, триває відбір теоретичних доктрин та концепцій.

Становлення соціальної екології як системи наукового знання почина­ється після першої світової війни під впливом ідей біоекології і соціології 374

Предмет і метод соціальної екології

урбанізації (тобто зростання міст і міських агломерацій). Такий процес особ-

■ливо активізується у 60-ті роки XX ст., коли зримо вимальовувалися конту­ри і джерела екологічної кризи. Могутній імпульс розвитку соціальної еко­логії надав Всесвітній конгрес соціологів у Варні (1996 р.), що створив дослідницький комітет Всесвітнього об'єднання соціологів з проблем соці-

'альної екології. Тепер соціальна екологія має багато прихильників, наукових шкіл, напрямків і покликана внести в реалізацію проблем охорони і захисту ;олишнього середовища певний вклад. Що ж є предметом соціальної екології? У науковій літературі є різні

• погляди визначення поняття. У книзі «Социальная зкология» Данила Марке­вича, соціальна екологія визначається як окрема соціологічна наука, предме­том якої є специфічні зв'язки між людьми та їх середовищем. Навряд чи можна погодитись. Адже у визначенні предмету соціальної екології втрача­ється сенс. її головні завдання: вивчення закономірностей взаємодії суспіль­ства і природи, практичне застосування теоретичних висновків про збалан­сованість взаємодії суспільства і природи. Це визначення не позбавлене й інших істотних вад. Адекватніше визначення належить Георгію Бачинсько-му: «Предметом теоретичної соціології є вивчення взаємодії людського сус­пільства з навколишнім природним середовищем, сформування загальної теорії збалансованої взаємодії суспільства і природи». Таке бачення предмету соціальної екології повніше відбивав її статус і завдання.Певна річ, соціаль­на екологія прагне всебічно дослідити взаємодію суспільства і середовища під кутом зору антропогенного впливу і зворотної дії природного середови­ща на суспільство. Все це визначається у межах тих екологічних обмежень,

(що діють в окремих регіонах планети або у біосфері. Проте соціальна еколо­гія глобально досліджує не лише взаємодію суспільства і природи. її ціка­вить і взаємодія суспільства із штучним середовищем проживання людини, що досить часто стає небезпечним. Отже, розробка питань сбалансованості взаємодії суспільства і середовища враховує фактори природного, штучного та екологічного походження.

Соціальна екологія як наука у фазі становлення зустрічається з певними труднощами при розробці власних категорій, законів. Вивчаючи об'єкти та явища природи і суспільства соціальна екологія користується не тільки при­таманними їй категоріями, але й запозичує їх у біоекології, екології, соціоло­гії та ін. Характерним для соціальної екології є застосування системного методу. В чому ж суть системного методу? Відомо, система — сукупність елементів, що є у відносинах і зв'язках між собою та утворюють певну ціліс­ність, єдність. Сучасна наука дотримується погляду, що системність — іма­нентна властивість усіх форм матерії, її неодмінний атрибут. У системності відображається переважання організуючого початку над хаотичністю у будь-яких змінах. Системність, організованість — всезагальна у всіх просторово-часових вимірах. Використовуючи системний підхід як провідний, соціальна екологія розглядає навколишнє природне середовище як цілісне системне утворення. Крім того, соціальна екологія, аналізує природне середовище як диференційовану, різноманітну систему, різні компоненти якої динамічно урівноважені. Біосфера Землі мислиться як екологічна ніша людства, що об'єднує навколишнє середовище і діяльність людини в єдиній системі: при­рода — суспільство. Соціальна екологія з'ясовує вплив людини на рівновагу

|. природних екосистем і обґрунтовує необхідність управління та раціоналіза­ції взаємовідносин суспільства і природи.

Соціальна екологія широко використовує діалектичний підхід у висвітленні взаємозв'язків і взаємодії компонентів системи. У наукових прог­рамах і узагальненні емпіричного матеріалу соціальна екологія спирається на вчення про розвиток суспільства і природи. Соціальна екологія вдається і до історичних та логічних досліджень, здійснює аналіз, синтез, використо­вує аналогію, гіпотезу та ін. Успішно застосовується і синергетична методо­логія при аналізі системних соціоекологічних об'єктів та їх взаємодії. Си-

375

нергетика — наука, що вивчає процеси самоорганізації у відкритих систе­мах. Надійна методологія соціальної Екології дозволяє сформулювати і пере­конливо аргументувати високовартісні і суспільнозначущі рекомендації влад­ним структурам. Це насамперед варіанти переорієнтації технології і виробництва, створення нових екологічно чистих технічних засобів і тех­нологічних процесів, керування процесами формування екологічної еко­номіки, урбанізації суспільства, тощо. Представники соціальної екології гос­тро ставлять питання екології людини, екології культури, що є єдино можливим шляхом збереження і регенерації культурного середовища, еко­логії науки та ін. В Україні вирішенню екологічної проблеми надається велика увага: створено Міністерство охорони навколишнього середовища і ядерної безпеки, прийнято Закон про охорону природного середовища, засновано Національний екологічний центр, розроблено заходи розгортання екологічних досліджень, екологічної освіти тощо.

Екологія людини Соціальна екологія акцентує увагу людства

у Західній Європі ^{на нових} цінностях: збереження екосистем,

ставлення до планети Земля як до унікального

явища у Всесвіті, до життя як самодостатньої вищої вартості. Основні ідеї екології, як біологічної науки, висновки і положення соціальної екології, по­ки що не знайшли адекватного відображення у свідомості суспільства. При­чина — екологічна неграмотність навіть найосвіченіших і активних верств населення, а також стійке збереження антропоцентричного світогляду. Важ­ливим завданням, що стоїть перед сучасною наукою і освітою, є зміна сві­тоглядних орієнтирів і впровадження базових концепцій екології в суспіль­ній свідомості. В сучасних умовах здійснюються соціологічні заходи, значні дослідження екології людини.

Екологія людини — міжпредметна галузь знань, що об'єднує різноманіт­ність інформації про взаємовідносини людини та навколишнього середови­ща. Гетерборзький університет (Швеція) активно займається екологією лю­дини у сфері наукових досліджень і в процесі навчання студентів та аспірантів. Висока якість навчальних програм забезпечується міжпредметним підходом. Екологія людини розуміється як вивчення взаємодії людини з навколишнім середовищем, досліджує, по-перше, природні умови життя людських сус­пільств, по-друге, їх традиції, соціальну організацію і технологію, по-третє, шляхи розвитку і виживання. Звертається увага на зв'язок між суспільством і навколишнім середовищем, взаємовідносини між суспільствами. Вивчення екології людини базується на глибокій повазі свободи і гідності.людини, на відповідальному ставленні до природи, часткою якої є людина.

Процес вивчення екології грунтується на комплексному підході, що пе­редбачає тісне співробітництво та інтеграцію в сфері природничих наук, а також соціології та гуманітарних галузей знань. Зміст і методика навчання у Гетерборзькому університеті мають комплексний характер підходу до проб­леми екології людини: тісне співробітництво та об'єднання природничих та суспільних наук; виділення холістичного підходу, тобто навколишнє середо­вище розуміється в широкому аспекті, включаючи і природний (фізичний) і соціально-культурний, обґрунтовується філософсько-етичний підхід. Щ° зв'язує екологію людини з екологією способів і методів виживання людства, збереження цивілізації. Стверджується, що вивчення екології людини має грунтуватися на принципі глибокої поваги свободи і гідності людини і на основі відповідального ставлення її до природи. В університеті Хадерсфільда (Великобританія) введено вивчення екології людини майже 25 років тому. Основна мета екології людини — навчити студентів предметному підходу дослідження взаємовідносин людини і природи, розкрити їх зміст, основні закономірності. Починається вивчення екології людини з усвоєння знань з біології і географії, на основі яких вивчаються фундаментальні, прикладні і гуманітарні науки, і особливо соціологія. В процесі навчання розкриваються особливості міжпредметного і холістичного підходів. Завершивши вивчення

376

еоретичного курсу екології людини студенти проходять професійну прак-■аку в органах охорони здоров'я і управління навколишнім середовищем. _гаслуговує уваги програма з екології людини, підготовлена Міжнародним Центром з екології людини (існує з 1973 року). До складу Міжнародного Йентру з екології людини входять Паризький університет Рене Декарта (Фран-Ьія), Женевський, Тулузький, Марсельський, Вільний Фламандський (Бель-я) та ін. Основна мета Міжнародного центру з екології людини — підготов-і спеціалістів з проблем взаємовідносин людини і природи. На міжнародному емінарі (вересень 1984 року) затверджено концепцію екології людини. Еко-огія людини розглядається як нова галузь знань, що відображає науку та її , .інності, а також метод вивчення суспільств з їх навколишнім середовищем. Екологія людини є методологічний крок у вивченні людини і природи, де ■*'-■■ховується динаміка біокультурних взаємодій в екосистемах. Сформова-

__і науковий підхід дозволяє проникнути у галузі знання на основі вивчен-

етя динамічної рівноваги в екосистемах, де перебуває людина. Методологічні і позиції Міжнародного центру визначають провідні елементи екології люди-■ри: екологія людини охоплює багато методів, що використовуються соціоло-(Гією, географією, антропологією, психологією та іншими галузями знань. Методи екології людини використовуються для вивчення динамічної рівно-аги екосистем. Спеціалісти з екології людини досліджують біологічні сис-еми, а також культурні, психологічні, соціологічні, екологічні і політичні ^спекти. Основне завдання досліджень — повніше, докладніше проаналізу­вати аспекти системи з міжпредметними галузями знань з проблем людина |і природа.