Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Андрущенко.doc
Скачиваний:
58
Добавлен:
18.03.2015
Размер:
4.74 Mб
Скачать

1. Соціальна поведінка особи та фактори її формування

Формування концепції виховання

Виховання — процес цілеспрямовано­го впливу на людину з боку інших людей, формування певної системи особистих якостей. Важливіша проблема забезпечення ефективності вихован­ня — виділення факторів, що визначають істотні риси і спрямова­ність соціалізації особи, з тим, щоб їх максимально використати у виховному процесі. Різні підходи до виділення факторів соціалізації і виховання особи обумовлені різноманітністю концепцій виховання людини. Виховання має різноманітні форми: політичне, трудове, мо­ральне, естетичне, патріотичне та ін.

Виникає питання: що ж відіграє певну роль у формуванні особи, її соціальної активності і свідомості — зовні вищі понадприродні, природні сили або ж соціальне середовище? В концепціях найбільше значення надається моральному вихованню на основі привнесення вічних ідей людської моралі, що здійснюються в формі духовного спілкування. Інші концепції виховання базуються на визнанні не­обхідності врахування в виховному процесі конкретно-історичних умов життєдіяльності індивіда і стимуляції його включення в реаль­ну систему соціальних зв'язків, внаслідок чого визначальний вплив умов соціального середовища посилюється або корегується вихов­ним впливом.

Учені по-різному підходять і до вирішення проблеми можливостей коре- ■ гування вроджених якостей людини, їх видозмінення під впливом соціаль­них умов. Так, визнаючи вплив соціального середовища на розвиток людей, більшість просвітників XVII—XVIII століть робили висновок про непохитність початкових людських якостей. Французький філософ Жан Жак Руссо — ос-

530

новоположник концепції природного вільного виховання на базі уявлень про початкові добрі і злі якості людини. Англійський просвітник XVII ст. Джон Локк, воюючи проти теорії вроджених ідей і якостей у людини, рату-вав за формування діяльної людини, борця за власне благо на основі мораль­ного і фізичного виховання тощо. Звичайно ж, концепція виховання спира­ється на методологічні принципи, вироблені в межах теорії особи. І найважливим з них є визнання необхідності соціалізації особи для того, щоб особа змогла стати дієздатним учасником суспільного життя. Процес вход­ження людини в суспільне життя, включаючи її в соціальні зв'язки і інтегра­цію в різні типи соціальних спільностей, внаслідок чого йде не тільки ста­новлення соціальності індивіда, а й відбувається виховання моральних, освітніх, життєвих знань, норм і принципів.

В сучасних умовах дедалі частіше піддається сумніву істинність твер­дження про те, що роль суспільного виховання зростає на кожному новому ступені історичного розвитку. В дійсності це не зовсім так. Чим менше роз­винені економічні відносини, що тісно згуртовують людей в єдине ціле, тим більші мають бути зусилля, що створюють суспільний зв'язок з допомогою особливих регламентуючих факторів: звичаїв, соціальних норм, стереоти­пів, обрядів. Все це сприяє вихованню людей різних поколінь у дусі солідар­ності, щоб можна було б вижити в постійній боротьбі з природою та іншими людьми. І, навпаки, система соціальних регуляторів поведінки людей значно спрощується в умовах розвинутого громадянського суспільства і правової

держави.

Виховний процес всеосяжний, кожна людина спонтанно (стихійно чи свідомо) бере участь у вихованні оточуючих її людей, постійно зазнаючи на собі результати їх виховних зусиль. Виховання "не тільки залишається одні­єю з наймасовіших форм людської діяльності, але й продовжує нести основ­ний тягар у формуванні людської соціальності, оскільки головне завдання виховання — зміна людини у напрямі, що визначається суспільними потре­бами. Виховання, виступаючи однією з цілеспрямованих форм соціалізації, здійснюється суспільством з метою забезпечення більшої надійності, гаран-тованості процесу включення особи в соціальні зв'язки. В процесі вихован­ня суспільство реалізує мету: формування особи і тому відбирає засоби і методи, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу. При формулюванні мети і завдань виховання, пошуку засобів і методів їх реалі­зації ураховуються стихійні, ненавмисні фактори соціалізації особи. їх вра­хування дозволяє зробити виховний процес більш ефективним, тому якщо вихователь намагається повчати, прищепити вихованцю ідеї, що неузгоджу-ються з ходом об'єктивного розвитку або конкретних умов життєдіяльності, то результативність виховання буде дуже низькою або навіть нульовою. Так, коли йде процес початкового нагромадження капіталу в умовах становлення ринку, уже не може мати позитивного результату виховні роздуми про те, що спекуляція як форма перепродажу товару — аморальні дії, що порушує соціальну справедливість. Крім того, знання спрямованості впливу стихій­них умов може сприяти нейтралізації або знищенню інтенсивності впливу негативних факторів (зокрема, п'янство батьків, жорстокість, грубість в сус­пільному житті тощо) шляхом виховання.

В сучасному цивілізованому суспільстві виховання стає постій­ним фактором і здійснюється з допомогою діяльності різноманітних соціальних інститутів: сім'ї, освіти, засобів масової інформації. Вихо­вання —діяльність по передачі новим поколінням суспільно-історич­ного досвіду, планомірний та цілеспрямований вплив, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя і продуктив­ної праці. В процесі демократизації суспільного життя виховання людини як особи, яка характеризується високими моральними якос­тями, суспільною активністю, високою культурою праці і поведінки,

стає одним з головних соціальних завдань. Виховання є особливим видом суспільно-необхідної діяльності людей.

Виділення спеціального предмету соці­ології виховання зумовлено тією обстави­ною, що далеко не завжди визнається її відносна самостійність, як сфери специфічного наукового знання. Досить часто окремі проблеми виховання, як і вся сфера суспільної життєдіяльності, стають предметом вивчення педагогіки, соціальної психології, соціології освіти та ін. Не заперечуючи глибокого внутрі­шнього зв'язку загальних проблем, необхідно підкреслити доціль­ність виділення в соціології спеціальної галузевої науки — соціології виховання.

Потреба у визначенні меж соціології виховання, її місця в систе­мі соціологічного знання зумовлені власними підходами до аналізу та реконструкції функціонування виховного процесу в суспільстві, його цілеспрямованої діяльності. Підвищення ролі особи в здійснен­ні реформ в усіх сферах життя сучасного суспільства України, що пов'язане з становленням ринкової економіки та процесами демок­ратизації, висувають соціологію виховання серед інших галузей (со­ціологія міста, села, культури, мистецтва, праці та ін.) на особливе місце. Розглядаючи виховання як функцію суспільства, що полягає у свідомому соціальному впливі на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї або іншої суспільної ролі шляхом передачі йому нагромадженого людством соціального досвіду, формування певних рис і якостей, можна визначити специфічність предмету соціології виховання.

Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного носія соціальності з певними світоглядними, моральними, естетич­ними настановами та життєвими спрямуваннями. Ще напочатку XX ст. починає визначатись, формуватись предмет соціології виховання. В 20-х роках в Бостоні виходить книжка Уільяма Сміта «Вступ в педа­гогічну соціологію», де соціологія виховання визначається як наука, що застосовує теорію, методи і принципи соціології у вивченні проб­лем теорії і практики виховання. Саме ж поняття виховання тракту­ється дуже розширено, підкреслюється, що виховання складається з суми сил і впливу, які суспільство застосовує, щоб розвивати і соціалі­зувати індивіда. Роль же школи, як агента держави, — координувати різноманітний вплив на дитину: здійснювати соціальний контроль над процесом її соціалізації. Природно, виховання як цілеспрямова­на діяльність покликана утверджувати ідеали, принципи і цінності конкретного суспільства. Досліджуючи такий процес, соціологія ви­ховання розв'язує ряд проблем.

По-перше, соціологія виховання реалізує прогностично-теоретичну функцію. Створюється теоретична модель людини, на основі якої стає можливим дослідження закономірностей впливу суспільства на потреби підготовки молодого покоління до трудового, суспільного і особистого життя та їх прогнозування шляхом аналізу основних тен­денцій соціально-економічного, політичного та духовного розвитку суспільства. В процесі виховання вивчаються зміни потреб до різних

532

соціальних прошарків та спільностей, які в конкретних соціально-історичних умовах пред'являються суспільством. Інакше кажучи, ана­лізуються та вивчаються потреби суспільства щодо індивідів, відбу­вається трансформування потреб у конкретну мету виховання, створюється ідеальна модель особистості.

По-друге, перед соціологією виховання виникає необхідність дослідження соціальної суті виховання. Дослідження зв'язано з вивченням взаємодіючих впливів соціокультурного середовища та виховання на соціалізацію індивідів, на набуття ними особливих якос­тей, оцінок, характеристик. Соціологія виховання передбачає з'ясу­вання та визначення взаємовідносин та взаємодій способу життя і соціальних якостей молоді, тенденцій розвитку основних соціальних процесів, інститутів і факторів, що визначально впливають на фор­мування особистості. Саме тут обов'язково враховується вплив засо­бів масової інформації на різні соціальні прошарки та спільності з тим, щоб залучити їх в виховний процес. Природно, що враховуючи особливості мікросередовища, де відбувається людська життєдіяль­ність, соціологія виховання бачить своє завдання в постійному вдос­коналенні на основі одержаних виховним процесом знань управлін­ня. На різних вікових етапах такі фактори: сім'я, засоби масової інформації, групи однолітків, виробничі колективи по-різному, не­рідко протилежно впливають на формування особистих якостей. Гли­боке вивчення ієрархії впливу таких факторів на різні вікові групи, а також специфіки соціального оточення дозволяє чіткіше визначити фактори соціального мікросередовища, що справляють той чи інший вплив на становлення і розвиток особистості.

По-третє, соціологія виховання предметно спрямована на ре­альний процес формування та розвиток особистості. Соціологія ви­ховання зв'язана з вивченням практичних можливостей впливу ідеї виховання на соціальний прогрес в конкретних історичних умовах. Тут досліджується роль виховання в політично-ідеологічному, соці­ально-економічному та культурному відтворенні суспільства. В су­часних умовах демократизації суспільного життя, розв'язання еко­номічних, політичних та соціальних проблем суспільного розвитку насамперед залежить від розвитку особистості, від професіоналіз­му кадрів, здатних ефективно використовувати техніку, досягнен­ня науки і культурні цінності. Все це поєднується з почуттям висо­кої громадянської відповідальності, із здатністю передбачати

соціальні наслідки майбутньої діяльності.

Соціологія розглядає виховання як

Взаємодія одну з найвагоміших форм взаємозв'яз-

суспільства і особи суспільства і особи, виділяє два рів-

в ітооцєсі виховання ~. «»-■■«

и ня: первинний і вторинний. Первинний

рівень взаємозв 'язку включає об'єктивну взаємодію людини і умов її побуту, її життєдіяльності, що здійснюється в певному соціальному середовищі. Якщо формування особи зачіпає усі сфери життя сус­пільства, то людина в динаміці її особистого розвитку розглядається як своєрідна модель суспільства, що розвивається. В особі, як в крап­лині води, відображується різноманітність і багатогранність суспіль-

ного життя людей, хоч відображення і характеризується різним сту­пенем тотожності, тому що суперечність суспільних відносин ство­рює можливість і спотвореного відображення навколишнього світу в індивідуальній свідомості. Формування особи — головний підсумок суспільного розвитку, глибинний його зміст. І тому-то, сукупність характерних рис особистостей красномовно свідчить про всебічне і різноманітне становище життя соціального організму. Вся сукупність суспільних відносин, суб'єктом яких виступає людина як член тієї чи іншої соціальної спільності, стає змістом особи в «знятому», як виз­начав Гегель, вигляді. Суперечливість процесу «зняття» соціального індивіда зумовлює велику різноманітність і соціальних типів, інди­відуальностей, незважаючи на те, що суспільному буттю людей, ві­дображенням чого виступає їх свідомість, така різноманітність і не властива.

Відтворення особи з визначеними характеристиками є природ­ний та закономірний результат життя. Особа виступає немов би дзер­калом об'єктивних тенденцій і суперечностей, що зумовлюють її іс­нування. Контрагентом особи на такому рівні є соціальне життя в тій мірі, в якій звернено до конкретної особи, сприймається нею, впливає на неї і, водночас, відчуває на собі її зворотний вплив. Осо­ба, як чутливий прилад, реагує на зміни життя, реагує змінами своїх характеристик — соціальних, моральних, політичних, зростанням здіб­ностей та потреб, а інколи — зміною ціннісних орієнтацій. Ось чому виховання необхідно для того, щоб людина переросла рівень суто ситуативної поведінки. Виховання покликано формувати особу, яка сама добровільно і свідомо будує своє життя відповідно з потребами суспільства. Процес виховання є своєрідне відтворення розвитку людс­тва в становленні окремих особистостей, тобто соціального філоге­незу — історичного розвитку органічного світу в соціальному онто­генезі — індивідуальному розвитку. Своєрідною квінтесенцією соціального досвіду, нагромадженого людством, і є культура різних спільностей.

Виховання, як одна із форм взаємозв'язку між суспільством і осо­бою, реалізується у свідомій діяльності суспільства, що спрямована на одержання визначених, передбачуваних правил поведінки індиві­дів. Така діяльність складає вторинний рівень виховання і має самос­тійний зміст і значення. Тут реалізується функція мов би каналу зв'язку від соціально-економічного ладу суспільства — через його потреби і цінності — до механізмів психіки і поведінки людей. Уні­версальні зв 'язки індивідів — результат універсального обміну знан­нями, трудовими навичками, уявами, переконаннями та ін. — зумов­люють необхідність застосування до людей загальних вимог. Ці вимоги продукуються як моральні, правові та інші норми соціальної регу­ляції. Установлені в суспільстві правила поведінки, що виступають засобом закріплення найважливіших суспільних відносин, можуть дещо або відставати від них у своєму розвитку, або випереджати їх, створюючи тим самим конфліктні ситуації. Та завжди суспільні пра­вила поведінки стають засобом соціального регулювання та управ­ління. Крім того, дотримання норм і правил поведінки відповідає

!>.Ч4

закономірному розвитку людської індивідуальності, відтворюючи єд­ність особистих та суспільних інтересів.

Отже, можливість гармонійності особистих та суспільних інтере­сів перетворюється в дійсність для кожної людини суто індивідуаль­но, тому що формально рівні і теоретично обгрунтовані можливості практично часто-густо не рівні. Освоювати одну й ту ж дійсність людина може по-різному, може пристосовуватися до неї, повністю підкоряючись об'єктивним обставинам, а також може нехтувати ни­ми, ведучи боротьбу з такими обставинами. Ось чому в одинакових життєвих умовах можуть формуватися люди, яким будуть притаман­ні різні, інколи і зовсім протилежні, характеристики.

Співвідношення макро- та мікроумов і цілеспрямованої діяльнос­ті на формування та виховання особи може сприяти процесу вихо­вання, і може бути індиферентним до нього. Ось чому управління лю­диною, людьми — це раціональна організація їх життєдіяльності — трудової, соціально-політичної, духовної. Це їх виховання відповідно із соціальними цінностями при дотриманні правових та моральних норм. При всій значимості цілеспрямованої діяльності в процесі виховання вирішальну роль для формування особи з соціальнозна-чимими рисами, якостями, принципами поведінки відіграє все ж сам по собі вплив конкретних умов, життя кожної людини. Вторинний рівень виховання не передбачає заміни об'єктивного соціального тво­ріння, заперечення його визначального впливу на життєдіяльність та поведінку особи, на її виховання та формування. Такий рівень пе­редбачає виявлення в хаотичному стихійному процесі життєдіяль­ності тих факторів та механізмів, що найсприятливіші і раціональні­ші з точки зору кінцевої мети і соціальних цінностей для формування ' особи та її виховання. Вторинний рівень виховання дає можливість пом'якшити, нейтралізувати небажані, а інколи й негативні впливи, що існують в процесі виховання і гальмують формування та розви­ток особи.

Суть виховання особи — врахування її взаємодій з об'єктивни­ми конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований, свідомий вплив на особу. Це — двоє­диний процес. З одного боку, виховання особи спрямовано на залу­чення людини до цінностей культури. З іншого — враховуючи, що покликання, призначення кожної людини — всебічно розвивати свої здібності — виховання полягає в індивідуалізації, в знаходженні осо­бою власного Я, в переплавці сутнісних сил суспільства в сутнісні сили особи. Головним критерієм вихованості людини соціологія вва­жає ступінь практичної участі особи в суспільно-корисній праці. Найвагоміша результативність такої участі, а, отже, і найвища ефек­тивність використання здібностей, талантів і можливостей кожно­го члена суспільства необхідна і обов'язкова умова найповнішої реалізації переваг певного суспільства, чи то демократичного, чи то соціально-інтегрованого, чи то капіталістичного, і перспектив його дальшого функціонування і розвитку. Тому-то виховання людини, яка є не тільки простим відображенням суспільних відносин, а, на­самперед, активний фактор їх розвитку, має спрямовуватись не ли-

535

ше на сприйняття та засвоєння нею ціннісних орієнтацій та наста­нов, а й сприяти привнесенню і нагромадженню індивідуального внеску в життєдіяльність суспільства.

„ . . Соціологія виховання через поняття

Соціальні регулятори . .

, . ' г якісного становища суспільства прагне в сфері виховання . . . 3 . г

інтегрувати різні сторони суспільного роз­витку і його результати. Одна з складових становища суспільства — соціальні регулятори людської поведінки і діяльності. За своєю сут­тю такими регуляторами виступає вся система суспільних відносин, яку кожне покоління одержує в готовому вигляді. В суспільстві є певні цінності, норми, правила поведінки в різноманітних ситуаціях, є заборони, санкції за порушення норм, механізми культури, що, впливаючи на розуми та почуття, забезпечують прийняття більшіс­тю людей того ладу, при якому вони живуть. Все це — соціальні регулятори поведінки особи.

Найважливіше місце належить економічним відносинам, але й вони аж ніяк не забезпечують всієї різноманітності життя, не визна­чають усіх механізмів його соціального регулювання. Не можна роз­раховувати на кардинальні зміни економічних структур. Але зовсім невірна думка і про те, що такі зміни не залежать від усієї системи соціальних регуляторів, або зміни в економічних відносинах самі по собі автоматично викликають зміни усієї системи соціальних регуля­торів. Коли в період індустріалізації мільйони селян України ставали промисловими робітниками, то соціальна структура суспільства змінювалась дуже швидко, тоді ж як зміни соціальних регуляторів людської діяльності та поведінки відбувалися досить повільно. Адже ці регулятори не формуються довільно: зміни в продуктивних силах — це завжди зміни самої людини, типу людської особистості. Визріла для змін людина у всій повноті її соціокультурних характеристик — відкрито простір і для змін всієї системи соціальних відносин, а, от­же, і відповідних регуляторів людської поведінки. Не визріла — і змі­ни загальмуються.

Соціальні регулятори ефективні тоді, коли не просто існують у вигляді звичних для суспільства інститутів, норм, правил, але також охоче сприймаються людьми, природні для них, відповідають їх внутрішнім потенціям. Якщо внутрішні потенції нарощуються, а со­ціальні регулятори залишаються колишніми, співвідношення їх по­рушується, соціальні регулятори перетворюються в суто зовнішню оболонку, що сковує розвиток і особи, і суспільства. Ліквідувати ці соціальні регулятори буває досить складно, на їх боці — сила, вся могутність держави, яка сама до того ж виступає найважливішою ланкою всієї системи соціальних регуляторів.

В сучасних умовах в Україні в суспільстві Діють дві ціннісно-різні систе­ми соціальних регуляторів. Одна — орієнтована на натуральні економічні показники, зрівняльний розподіл, на традиційний колективізм «гвинтика», на зовнішній контроль за поведінкою людини, на командні методи управлін­ня і бюрократичне адміністрування. Така система нав'язується досвідом ми­нулого, а її живучість обумовлюється наявністю соціальних прошарків, сприйнятливих до регулятивних дій по типу жорстокого економічного і нее­кономічного тиску, категоричного наказу, централізовано запрограмованої

536

громадської думки. Друга система соціальних регуляторів бере за основу ринкові механізми, індивідуальні здібності особи, вільний вибір, що базуєть­ся на персональній відповідальності. Реально механізми регулювання в такій системі (регулювання товарно-грошових відносин, виборні механізми фор­мування органів державної і політичної влади, судові механізми розв'язання конфліктів та ін.) спрацьовують не завжди. Вони найефективніші переваж­но в тих випадках, коли в суспільстві зростає кількість людей, які сформува­лися як самостійні та ініціативні особистості. Оскільки такі особи з'являють­ся, то вся система соціальних регуляторів має відповідно перебудовуватись: орієнтуватися не на стримання прояву різних індивідуальностей, а на їх підтримку. Вона не обмежує всебічну життєздатність людей, а сприяє їй. Зміст такої стратегії полягає в тому, що слухняність — насамперед чесність невільної, підкореної людини. А якщо людина стала вільною, то суспільство може робити ставку лише на її відповідальне ставлення до виконуваної ро­боти. Відповідальність же виховувається тоді, коли потенціал вільної людини реалізується, а не стримується.

В процесі демократизації громадського життя в Україні стає очевидним: адміністративно-командна система зазнає краху, її соціальна база невпинно звужується. Перебіг подій потребує перенастроювання на іншу систему ре­гуляторів, що в згорнутому вигляді завжди існувала, але не могла розгорну­тися через відсутність адекватного «людського матеріалу». Здавалося б, що слід зосередити зусилля економічної, соціальної та культурної політики на остаточному подоланні віджитої системи регуляторів та переході до єдинов­ладдя нових механізмів регулювання. Водночас слід було б поміркувати про створення механізмів соціального захисту людини в умовах становлення рин­кових відносин, бо звичні форми захисту можуть не 'спрацьовувати, перес­тануть задовольняти людину в нових умовах і одночасно вступлять в супе­речності з системою соціальних регуляторів, що формується. Проте тут виникають деякі складності. Якщо поява нової, інакше зорієнтованої люди­ни знецінила колишні авторитарні методи соціального управління, то це не означає автоматичного переходу до демократичних методів. Суспільна прак­тика в Україні занадто довго розвивалася в тупиковому напрямі і не сприяла формуванню людей, які б цілком природно почували себе в системі повної господарської та політичної демократії.

Соціальні регулятори мають інструментальні та ціннісні ком­поненти. Хоча для стороннього спостерігача досить складна систе­ма суспільних стосунків і соціально-культурної надбудови над ними лише засіб самоорганізації тієї або іншої спільності громадян, для людини ж, яка живе в конкретному соціумі, вони самоцінні. Люди не усвідомлюють інструментальної ролі економічних або мораль­них принципів, релігійних та етнічних символів, але надають їм са­мостійного значення, вбачають в них вищий зміст і нерідко готові відстоювати їх за будь-яку ціну. Навіть і тоді, коли інструментальна роль звичних регуляторів вичерпана, вони можуть ще деякий час за інерцією зберігати свій колишній престиж в суспільній свідо­мості, підживляючи її консервативні моменти. Для сучасного сус­пільства в Україні характерні численні маргінальні прошарки; до того ж ситуація посилюється значною територіальною неоднорід­ністю населення. Додамо, що поведінка маргінальних прошарків вже не вписується в рамки колишньої системи соціального регулю­вання. І тоді ж ця поведінка ще не вписується в рамки нової систе­ми, що тільки формується. Такі люди живуть одночасно в двох сві­тах, не будучи повністю адаптованими до жодного з них. Інтеграція особи такої людини ускладнена, її свідомість роздвоєна, людина

537

легко губить орієнтири, стає зручним об'єктом політичного маніпу­лювання, звертає на шлях асоціальної поведінки, вдається до агре­сивності або поринає в соціальну апатію.

2. Взаємодія між суспільством, особою та вихованням

Соціологія вивчає людину як носія сус-Учення про цінності пільних відносин і соціальних функцій, прав

в соціології виховання і обов'язків. Без СОЦІОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ НЄ-

можливо розкрити складний механізм соціального визначення людсь­кої свідомості і поведінки, що реалізуються в процесі соціалізації особи. Дослідження функціональних зв'язків людини з різними сфе­рами соціального життя — необхідна передумова для розкриття та з'ясування об'єктивних факторів і механізмів духовного світу особи, що допомагає регулювати вплив середовища, звужуючи в певній мі­рі стихійну соціалізуючу дію і розширяючи зону соціальних діянь особи. Соціологія впливає на процес виховання переважно зовні, між тим соціологічні знання можуть і мають функціонувати в кон­тексті виховного процесу. Виховний же процес носить схоластич­ний характер, тобто значна частина причин і факторів, що вплива­ють на кінцеві результати виховання, не піддаються ефективному контролю або просто залишаються невідомими. Сучасна теорія ви­ховання надає великого значення вченню про цінності — основні і часткові, тобто цінності, що стають предметом оксіологічних та де-онтологічних досліджень, які ведуться в сфері соціології.

Оксіологія — вчення про цінності і деонтологія — особливий вид ду­ховних явищ, не є самостійними науковими галузями знань, а становлять суміжні проблемні галузі наукового знання, що допомагають перекладати загальні теорії на мову конкретніших понять. Специфічне значення цінніс­ної сфери в різних її формах — політичній, моральній, релігійній, право­вій — для нормального функціонування суспільного організму зумовлює необхідність розглядати її з ширших позицій соціології, теорії культури і соціального управління. Ці багатоаспектні і одночасно цілісні теоретичні напрямки виникають на базі об'єктивної потреби розглядати ціннісні і зна­чущі явища в межах всього суспільства, а не лише в окремих його сферах. Якщо в оксіологічній галузі на перший план виступають взаємини «цін-ність-цінитель», які знаходять відображення в оцінювальному акті, то в деонтологічній сфері найважливіше значення набувають взаємини між нор­мою (вимогою) та виконавцем. Оскільки соціальна норма відображує пот­реби, інтерес та волю суспільства у формі синтезованих вимог і зобов'я­зань, адресованих до особи, то головним питанням деонтології є взаємини між особою і суспільством. Ця теорія, насамперед, досліджує, з'ясовує і обґрунтовує лише ті соціальні стосунки між особою та суспільством, що мають значущий характер, тобто вимагають від особи способу життя від­повідно до потреб та інтересів суспільства. Деонтологічну сферу можна було б уявити як складну мережу взаємних вимог та обов'язків особи і суспільства, суспільства і колективу, колективу і особи. Деонтологічні цін­ності — особливий вид духовних явищ, що задовольняють потреби сус­пільства в регулюванні соціальних стосунків та вчинків людей, мають ви­няткове значення для створення, підтримки і стабілізації соціального порядку. Виховний аспект деонтологічних цінностей зв'язаний з механіз­мом перетворення суспільних вимог у свідомість і поведінку особи.

538

Соціальна програма виховання особи

В найзагальнішому вигляді виховання можна визначити як триєдиний процес взаємодій впливу суспільного середовища, цілеспрямованих політичних, моральних, естетичних та інших дій і соціальної активності самої особи. Особа — це складна система, яка здатна сприймати зовнішні дії, знаходити у них певну інформацію і творчо ставитись до зовнішнього світу відповідно змісту соціальних програм. Така програма відображає можливі зміни системи в майбу­тньому, що визначається її структурою і сприйнятливістю до різних зовнішніх впливів. Соціальна програма, як і будь-яка інша, акумулює соціальний досвід поколінь, різні типи впливів середовища. її специфічною функцією є зміна особи в будь-якому напрямку. І те особливе значення, яке індивіди одержують в середині суспільства, з рештою визначається їх місцем і середовищем в багатоманітній системі відносин, що виникають з приводу виробництва, суспільної праці. Всі особливі ролі і гідність, що відрізняють одного індивіда від інших, по суті кажучи, є суспільні відносини. Такі і доблесть, і розум, і багатство, і талант тощо. Кожна з таких якостей становить щось дійсне лише оскільки реалізується як відносини індивіда з іншими людьми (ставлення до їх потреб, сподівань, способів і методів діяль­ності). Заберіть індивіда з суспільства, і всі його особисті властивості і гідність виявляться такою ж фікцією, як купівельна здатність гро­шей, не забезпечених реальними товарами. Звідси, стає зрозумілою важлива характеристика людини, що її сформулював Карл Маркс, вказавши, що «суть людини не є абстракт, властивий окремому індивіду». У своїй діяльності людина є «сукупність всіх суспільних відносин». Для визначення процесу передачі соціальної програми в соціології застосовується поняття соціальне успадкування, в зміст якого включається вся сукупність культурної спадщини людства.

Соціальне успадкування забезпечує спадкоємність, передачу та засвоєння позитивного соціального досвіду минулих поколінь, як і елементи заперечення частини цивілізаційного досвіду. Без цього неможливий розвиток і удосконалення соціальної програми, а, отже, і соціальний прогрес. Проте не слід оцінювати соціальне успадку­вання лише через ретроспективні параметри. Соціальна програма — синтез не тільки минулого і теперішнього досвіду, але й перспектив­них потреб і мети. Це — прогностична модель майбутнього станови­ща особи.

За соціальною програмою будується система освіти в середній та вищій школі. Щоправда,, в сучасних умовах навчання і система нав­чання потребує глибоких змін у змісті, формах і методах навчання. У особи, яка формується, виховують не лише репродуктивне ставлен­ня до соціального досвіду, не лише виконавські якості, але й здібнос­ті до адаптації та еврістичного, тобто задовільного пошуку. Соціоло­гія під процесом становлення та розвитку особи розуміє, насамперед, процес привласнення індивідом, що володіє певними задатками та здібностями, суспільних відносин та перетворення його суспільних функцій у вільну самодіяльність. Інакше кажучи, акцентуючи увагу на механізмах розвитку особи, соціологія виховання бачить у роз-

539

витку особи процес поступових, внутрішньо обумовлених якісних змін її суті, тобто тієї системи соціальних зв'язків, що характеризує її як особистість і реалізується в діяльності. До того ж слід відзначи­ти, якщо зовнішній вплив з боку суспільства не викликає змін рівня діяльності особи, то її розвиток не відбувається. Зовнішні дії соціаль­ного оточення поступово готують внутрішню зумовленість змін якіс­ного стану життєдіяльності людини.

В становленні та розвитку особи соціологія відзначає три основні етапи. На самому початку життєвого шляху індивід повністю підпо­рядкований впливу соціального оточення: привласнює системи цін­ностей, норми і стандарти, зразки поведінки, що притаманні даному суспільству. Мета його діяльності має переважно пошуковий харак­тер. Сукупність різноманітних зовнішніх впливів, проходячи крізь призму індивідуальних особливостей, поступово створюють соціаль­но-психологічну структуру особи. Індивід досягає нового якісного рівня розвитку, стає суб'єктом саморозвитку, тому що виникає пот­реба визначити своє місце і роль в суспільній життєдіяльності, мету та зміст власного існування. Логічним завершенням етапу є поступо­ве перетворення особи в цілісність, тобто в людину з остаточно сфор­мованою суттю. Людина стає суб'єктом соціальних змін, перетворює соціальне оточення, орієнтуючи його на встановлення наміченої нею мети діяльності. Отже, виховання особи здійснюється через прив­ласнення нею суспільних відносин і перетворення її в суб'єкт удос­коналення соціального середовища. Оскільки зв'язок суспільства з кожним окремим його членом реалізується в процесі конкретної сус­пільної діяльності індивіда, то під прогресивним розвитком особи слід розуміти процес внутрішньо зумовлених якісних змін її суті в ході становлення особи як суб'єкта Цілеспрямованої діяльності, зорієнтованої на прогрес соціальної системи.

Соціальна сфера — це певна єдність

Потреби та інтереси визначених вимог, що суспільство пред'яв-вгдображення ляє ЛЮдЯМ| та відповідь кожного члена сус-

сусшльних відносин пільства на вимоги у формі вчинків, реаль­ної поведінки. Проте справжню природу соціальної сфери неможливо зрозуміти, якщо досліджується лише нормативне втілення соціаль­них вимог і індивідуальні способи їх усвідомлення. Такий підхід поза полем соціальної діяльності людей залишає без уваги ті спонукальні сили, над якими надбудовуються відповідні прагнення, бажання, мо­тиви, що є безпосередніми пружинами дій та вчинків людей. Необ­хідність постійного удосконалення всієї системи виховання пов'яза­на з точнішим врахуванням і розумінням не тільки соціальних умов становлення і розвитку особи, але й з виявленням її внутрішніх спо­нукань, основу яких становлять різноманітні потреби та інтереси.

Створення атмосфери творчості і пошуку нового, ініціативи і громадянсь­кої відповідальності членів суспільства за ефективність і якість роботи і ді­яльності багато в чому визначається факторами соціально-психологічними. Адже відомо, що об'єктивні умови, створюючи ті чи інші труднощі та супе­речності, знаходять відбиття в мотивах, інтересах та потребах. При правиль­ному співвідношенні суспільних та особистих інтересів, при своєчасному, принциповому вирішенні назрілих конфліктних ситуацій в суспільстві ство-

540

рюються реальні можливості для оперативного знищення антиподів моралі. Всебічний розвиток ототожнюється з процесом оволодіння різноманітною ін­формацією, підвищенням освітнього і культурного ріїшя особи. Зрозуміло, це суттєвий бік розвитку людини, але не вичерпує її суті. Цілісність особи перед­бачає: єдину соціальну основу для всебічного прояву і розвитку особи, її жит­тєдіяльності в суспільстві, ліквідацію розриву між свідомістю і поведінкою особи. Цілісність особи, взаємозв'язок і єдність її якостей і властивостей фор­мується і проявляється в системі діяльності і суспільних відносин.

Система суспільного виховання передбачає цілеспрямований вплив на психологію людей, що має метою гармонійно сформулювати всі компонен­ти їх свідомості, певні соціально-психологічні якості і властивості, що реалі­зуються через вчинки і дії особи, в її соціальній поведінці. Таке виховання має на меті не «книжкове засвоєння» принципів і норм, а реалізацію їх в усіх видах діяльності особи. Адже не можна досягти результату у вихованні, якщо йти шляхом «чистої словесності». Важливим виховним принципом є постановка людини в об'єктивні відносини відповідної залежності, що спонукали б її вибирати правильну форму поведінки і блокували б небажа­ну, стимулювали б соціально-корисну спрямованість діяльності особи. Сві­домість особи, розуміння нею навколишнього природного, соціального сві­ту, свого місця в ньому формується під впливом двох відносно різних потоків інформації: один з них йде від соціальних умов, реальних відносин людини, другий — від засвоєних в процесі навчання і виховання знань, норм, вимог, принципів і ідеалів, властивих суспільній свідомості, і становить сукупний, теоретично узагальнений і осмислений досвід суспільства.

Переконаність особи формується в результаті сігіввідносин засвоюва­них нею знань з безпосередніми спостереженнями і практикою соціальних відносин. Якщо у змісті і соціальній спрямованості інформації, що її одер­жує особа з різних джерел, відсутні суперечності, невідповідності, якщо во­ни підкріплюють один одного, то результатом є цільність, гармонійність сві­домості особи. Неспівпадіння, суперечливість у змісті інформації породжує конфліїсти між особою і суспільством, суперечливість же її позицій веде до . роздвоєності її свідомості. Саме знання суперечностей, що ведуть до кон­фліктів, допомагає знайти найраціональніші шляхи і методи оперативного виріїпення їх і тим самим попередити відхилення від норм моральності.

Суперечності є, по-перше, суперечності пошуку, коли протистоять нова­торство і консерватизм, по-друге, суперечності групових інтересів, коли лю­ди відстоюють тільки інтереси своєї групи і ігнорують або недооцінюють спільні інтереси, що часто породжують відомственість, корупцію, місництво тощо; по-третє, суперечності, зв'язані з особистими егоїстичними прагнен­нями, коли користь, кар'єризм відтісняє всі інші мотиви; по-четверте, супе­речності, зв'язані з впровадженням нової техніки, технології нових вироб­ництв та ін., несумісність характерш тощо. Щоб попередити наростаючий соціальний конфлікт, важливо знати індивідуальні особливості людей, їх ш-тереси, мотиви тощо. Дисгармонія особи, розрив між словами і ділом, між свідомістю і поведінкою, між думкою і дією є, насамперед, продуктом тих суспільних умов, де знання, що повідомляються людям і засвоювані ними через систему суспільного виховання і навчання, суперечать за своєю суттю безпосередній практиці життя. Позитивний виховний вплив на особу, яка відхиляється від вимог моралі, багато в чому залежить від врахування законо­мірностей соціально-психологічного ставлення індивіда до явищ дійсності.

В поділі: суспільні потреби і інтереси та іїедивідуальт потреби і інтере­си, увага зосереджується на індивідуальних. В соціології пріоритет віддаєть­ся суспільним іїггересам і потребам. Суспільні потреби — зовсім не проста сума індивідуальних, точно так же, як проста сума індивідуальної свідомості не створює суспільної свідомооті. Суспільні потреби відображають, по-пер­ше, потреби суспільства або певної суспільної соціальної спільності у специ­фічній системі регуляції людських відносин, в особливому типі їх оцінок, і,

541

по-друге, потреби індивіда в певній поведінці. Співвідношення суспільних потреб і потреб індивідуальних визначає вирішальне значення суспільних потреб, виконуючи на всіх етапах історії людства дві основні функції: потре­бу в регуляції спільної діяльності і потребу в спілкуванні людей. Саме сус­пільні потреби характеризуються універсальністю охоплення усіх без ви­нятку сторін соціальної дійсності і здатністю задовольняти різноманітні вимоги

суспільства.

Тісний зв'язок між потребами індивіда і суспільства визначається тим, що індивід не спроможний задовольнити свої вимоги поза суспільним вироб­ництвом та соціальними формами життя. В суспільстві виникає особлива, складна й розгалужена, постійно діюча система потреб, а для їх задоволення — не менш складна, що вимагає постійного удосконалення, система суспільної діяльності. Суспільна діяльність складає дії, що вершаться індивідами. При сучасному розподілі праці кожна така дія напряму не зв'язана з задоволен­ням будь-якої матеріальної потреби людини. Тому й суспільні потреби лише опосередкованими шляхами стають для індивіда його власними потребами. Суспільні потреби не передаються генетично, а привласнюються індивідом в процесі його життєдіяльності разом з усім історичним досвідом, тому вход­ження суспільних потреб в індивідуальні — неодмінна сторона процесу пе­ретворення «кандидата в людину» (так називає французький психолог Анрі П'єрон немовля) в «дійсного члена» роду людського. Ступінь такого вход­ження — один з найважливіших показників рівня розвитку особи. Але дале­ко не всі суспільні потреби стають індивідуальними. Поряд з потребами сус­пільства існують потреби нації, етносу, професійної або вікової групи та ін. Вони можуть поєднуватися і суперечити одна одній. Чужими для індивіду можуть виявитись і об'єктивно важливі потреби соціальної групи, суспіль­ства. Можливість такого відчуження закладена в опосередкованому харак­тері зв'язків між потребами індивіду і його діями, що включені в систему суспільної життєдіяльності. Індивідуальні потреби виявляються нерідко в ціл­ковитій опозиції до суспільних, а участь в задоволенні суспільних потреб надається індивіду лише обтяжливим засобом задоволення його власних пот­реб. Всьому протистоїть історична необхідність, бо суспільство не може роз­виватись без активних творчих, самовідданих дій людей, спрямованих на задоволення корінних потреб суспільного розвитку. Такі дії неможливі без органічної трансформації суспільних потреб в особисті.

Стосунки між людьми з приводу задоволення їх потреб складають зміст соціального інтересу. Об'єктивна природа суспільних відносин зумовлює відповідно об'єктивну природу соціального інтересу. Соці­альний інтерес складається незалежно від свідомості людей — його зміст задано соціально-економічним станом в існуючій соціальній системі. Особисті інтереси виражають суто індивідуальний стан ін­дивіда в системі соціальних відносин. Особисті інтереси відобража­ють суспільні умови життя людини, а тому виступають як суспільні інтереси. Між потребами та інтересами існує прямий взаємозв'язок, зумовлений тим, що два явища — потреби і інтереси мають багато спільного. І потреби і інтереси є специфічним видом стосунків особи з соціальним середовищем. Основу їх виникнення створює матері­альне і духовне виробництво.

Соціальна роль потреб і інтересів, матеріального і духовного ви­робництва складається, насамперед, з того, що вони «працюють» в системі механізмів виховання і формування особи. Забезпечення чіт­кого та стійкого зв'язку особи з соціальними потребами та інтереса­ми, закріплення та посилення потреб та інтересів є найголовніше завдання виховання. Місце і роль інтересів в соціальному механізмі

542

виховання особи обумовлені тим, що інтереси не тільки поєднують членів суспільства, але одночасно виступають і формою реалізації існуючих в суспільстві об'єктивних законів. Саме люди є творці істо­рії, які виступають і акторами, і авторами своєї всесвітньо-історич­ної драми. А виходять вони з потреб та інтересів, визначених умова­ми, складностями та суперечностями їх власного життя.

Визначальна роль соціальних інтересів у вихованні та формуван­ні особи полягає в тому, що соціальні інтереси виступають безпосе­редньою основою для стимулювання виробничої діяльності та соці­альної активності людей. Привласнення людським індивідом своєї соціальної суті, а, отже, і формування відповідних особистих якос­тей, відбувається в процесі і на основі його участі в життєдіяльності суспільства, певної соціальної спільності. І чим активніше соціальне життя людини, тим скоріше дозріває і інтенсивніше розвивається особа. І тут виховання покликано вирішувати дуже складне завдан­ня — сприяти появі у самої людини потреби в розвитку, в самоудос-коналенні. Соціальні якості кожної особи виявляються результатив­ною сукупністю не усіх суспільних відносин взагалі, а лише тих сторін та елементів, що стосуються людських інтересів. Вся сукупність людсь­ких інтересів немовби підлягає цензурі особистих інтересів, просію­ється та відбирається ними, а отже, загальний світ зв'язків звужуєть­ся. Між тим на рівні окремої особи соціальні зв'язки і відносини не тільки спрощуються, але інколи стають складнішими та суперечливі­шими. Адже кожна особа виступає носієм найрізноманітніших інте­ресів: суспільних, національних, колективних, сімейних, економіч­них, політичних, духовних та ін. Ось чому соціальні якості людини, її внутрішній духовний світ формується під впливом дуже складного динамічного, суперечливого, інколи зовсім непередбаченого сплетін­ня різноманітних інтересів, нашарування їх одних на одних, або їх

конфронтації.

Усвідомлення інтересів, їх всебічне врахування та розумне вико­ристання — є необхідна передумова успішної організації виховного процесу. Інтересами безпосередньо визначається багато соціальних якостей особи, в тому числі здібності, потреби, внутрішній духовний світ. Під їх впливом у особи виникає складна ієрархія духовних спо­нукань: прагнень, мотивів, свідома зацікавленість в певних вчинках. Інтереси вирішально визначають соціальну спрямованість особи. Ін­дивід, власне кажучи, тільки тоді й стає особою, коли володіє досві­дом соціального життя, визначає особисту позицію в суспільному житті. Питання про співвідношення особистих і суспільних інтересів безпосередньо зв'язане з проблемою особистої свободи людини, то­му що людина в найбільш суттєвому своєму виявленні є не що інше^ як констатація суперечностей між потребами та інтересами індивіда і потребами та інтересами соціального. В такому розумінні свобода ■ людини виявляється залежною, з одного боку, від соціально-еконо­мічного ладу, а з іншого — від системи виховання і ступеню вихова­ності особи, її універсальності. До того ж поняття універсальності може бути інтерпретовано і як найбільш повне подолання професій­ної обмеженості, як вихід людських потреб та інтересів за межі того

543

кола, що окреслено необхідністю підтримки та відтворення власного існування в широкий світ культурних цінностей. На основі спілку­вання з цими цінностями відбувається подальше піднесення потреб та розширення інтересів, утворюються нові «канали зв'язку» між духовним світом людини і культурою, як сукупної духовної діяльнос­ті нації, суспільства, людства.

Характеризуючи процеси формування прогресивних раціональ­них людських якостей в сучасному демократичному суспільстві, вар­то відмітити, що людство нагромадило величезне духовне багатство, склалась гуманна система моральних норм і суспільних цінностей. Відбуваються зміни і в соціальній психології людей, встановлюються зв'язки між людьми в процесі праці, складається довір'я та ін. І все ж в процесі демократизації суспільства, формуванні ринкових відно­син в економіці нерідко зустрічаємося з проявами егоїзму, користо­любства, споживацького ставлення до життя. Одним з небезпечних явищ в житті є егоїзм. Егоїзм — індивідуальна ознака людини, риси характеру, проявляється по-різному, має неоднозначний соціальний зміст у ставленні до різноманітних соціальних цінностей. Егоїзм вис­тупає, насамперед, як протиставлення особистих інтересів суспіль­ним, як прагнення до споживацького, життєвого комфорту і особис­тому благополуччю за рахунок суспільства, за рахунок інших людей, соціальних спільностей та ін.

З розгортанням процесів демократизації і введенням ринкових відносин в економіці появляється і певна верства людей, особливо молоді, яка не заробивши своїми руками ні копійки, а уже привчи­лась вимагати гривні, якій важко погоджувати бажання з можли­востями та ін. Стало уже звичним прагнення молодих людей зароб-• ляти на так званому бізнесі купівлі-перепродажі та ін., не доклавши жодних зусиль до виробництва товарів та продуктів, а займаючись на зовнішньому ринку скупкою часто-густо залежалих, але в Укра­їні «ходячих товарів» і водночас реалізуючи за викидними цінами промислові товари, що не уступають світовим стандартам, виго­товлені саме в Україні.

На жаль, ще багато є недоліків у вихованні молоді. Багато відхи­лень від норм і звичаїв зароджується в сім'ї або зв'язані з нею, викликані саме недоліками сімейного виховання. Зайнятість бать­ків, малодітність, усунення дітей від домашньої праці і серйозних життєвих проблем часто стає тим фактором, що сприяє розвитку непристойних схильностей і вчинків. На психології і вчинках дітей негативно відбиваються суперечності між словами і ділами батьків, родичів, дорослих. Важко чекати, що у підлітка сформується мо­ральна стійкість, здорові звички, коли той, хто виховує, проголошу­ючи ті чи інші «істини», насправді роблять всупереч їм. Ще майже дві третини школярів не помічають суттєвих розходжень між тим, чому вчать їх батьки, близькі родичі або деякі вчителі, і тим, як в повсякденному житті поводяться вони самі. Несприятливо впливає на виховання підростаючого покоління сліпа батьківська любов і віра в безгрішність своїх дітей, прощення їм будь-яких непристойних вчинків. «Культивування в деяких сім'ях принципів власної вигоди,

544

на шкоду суспільним інтересам, безмежне потурання капризам під­ростаючої дитини (свідомо реалізуючи «педагогічні принципи» чи безмірної батьківської любові, чи сімейних суперечок або безвіл­ля—не так важливо) — такі основні умови для формування сугубо індивідуалістичного, егоїстичного способу мислення, що межують

з злочинним.

Створюються своєрідні ножниці між («формованими домаган­нями, претензіями, потребами, бажаннями індивіда і можливостя­ми їх задоволення власною працею, коли він не вміє обмежувати свої потреби, не рахується з близькими і оточуючими його, коли може стати на шлях порушення суспільних норм. Такій поведінці дитини можуть сприяти і інші суперечності в сімейному вихованні. Деякі батьки опираються на такі «методи виховання», як окрик, лайка, побої. Внаслідок росте відчуження дитини, особливо у під­літковому віці, появляються озлобленість, обіда, навіть агресивність, що стає грунтом для антигромадських вчинків. Виховання, заснова­не на матеріальному заохоченні, приводить до розвитку у підлітків і молодих хлоп'ят споживацьких орієнтацій, бездуховності, корис­ного підходу до всього і всіх, жадоби тощо. Неправильне вихован­ня, несприятливі умови, конфлікти в сім'ї і в школі ведуть до пев­них відхилень в психіці особи, яка підвищує можливість відхилення поведінки підлітків. Дослідження показують, що у 22,3% підлітків у ранньому віці проявляються аномалії в психіці, їх батьки стражда­ли алкоголізмом, в 68,3% підлітків аномалії в психіці виникали поступово, а їх причинами ставали несприятливі умови сімейного виховання. При демократизації суспільного життя здійснюється не­ухильне забезпечення широкої участі трудящих в управлінні сус­пільними справами, дальший розвиток демократичних основ дер­жавності, створення умов для всебічного розвитку і виховання особи, залучення її до активної суспільної діяльності.