- •Виникнення та становлення соціологічних знань 1. Джерела соціологічних знань
- •2. Розвиток соціальних знань в Стародавньому Світі
- •3. Формування соціологічної думки в Середньовіччя та епоху Відродження
- •50 Теорія державного суверенітету. Політичне вчення Жана Бодена
- •5. Філософія історії - новий етап в розвитку соціального пізнання
- •2. Дальший розвиток соціології в XIX ст.
- •3. Психологічні школи в соціології
- •1. Джерела соціально-політичних учень в Україні
- •1. Людина - соціальне явище
- •3. Соціальний зв'язок
- •3. Соціально-поселенська структура
- •2. Національні процеси і відносини. Основні напрямки соціології націй
- •1. Соціологія способу життя
- •2. Суть, структура, характер вільного часу*
- •2. Соціальна обумовленість і соціальна дія права
- •2. Актуальні проблеми соціальної екології
- •2. Праця - основа суспільного виробництва
- •3. Соціологія праці
- •II. Матеріальна зацікавленість
- •III. Відносини в колективі
- •IV. Сенс праці
- •1. Політика - відображення та закріплення соціальної взаємодії
- •2. Зміст та роль освіти в житті суспільства
- •2. Соціальні функції науки
- •1. Соціальна поведінка особи та фактори її формування
- •3. Соціальне середовище і проблеми виховання
- •2. Релігія - соціальне явище
- •3. Взаємозв'язок релігії з іншими формами суспільної свідомості
- •1. Соціальний інститут сім'ї та шлюбу
- •2. Сімейні відносини і демографічні процеси
- •2. Програма соціологічного дослідження
1. Соціальна поведінка особи та фактори її формування
Формування концепції виховання
Виховання — процес цілеспрямованого впливу на людину з боку інших людей, формування певної системи особистих якостей. Важливіша проблема забезпечення ефективності виховання — виділення факторів, що визначають істотні риси і спрямованість соціалізації особи, з тим, щоб їх максимально використати у виховному процесі. Різні підходи до виділення факторів соціалізації і виховання особи обумовлені різноманітністю концепцій виховання людини. Виховання має різноманітні форми: політичне, трудове, моральне, естетичне, патріотичне та ін.
Виникає питання: що ж відіграє певну роль у формуванні особи, її соціальної активності і свідомості — зовні вищі понадприродні, природні сили або ж соціальне середовище? В концепціях найбільше значення надається моральному вихованню на основі привнесення вічних ідей людської моралі, що здійснюються в формі духовного спілкування. Інші концепції виховання базуються на визнанні необхідності врахування в виховному процесі конкретно-історичних умов життєдіяльності індивіда і стимуляції його включення в реальну систему соціальних зв'язків, внаслідок чого визначальний вплив умов соціального середовища посилюється або корегується виховним впливом.
Учені по-різному підходять і до вирішення проблеми можливостей коре- ■ гування вроджених якостей людини, їх видозмінення під впливом соціальних умов. Так, визнаючи вплив соціального середовища на розвиток людей, більшість просвітників XVII—XVIII століть робили висновок про непохитність початкових людських якостей. Французький філософ Жан Жак Руссо — ос-
530
новоположник концепції природного вільного виховання на базі уявлень про початкові добрі і злі якості людини. Англійський просвітник XVII ст. Джон Локк, воюючи проти теорії вроджених ідей і якостей у людини, рату-вав за формування діяльної людини, борця за власне благо на основі морального і фізичного виховання тощо. Звичайно ж, концепція виховання спирається на методологічні принципи, вироблені в межах теорії особи. І найважливим з них є визнання необхідності соціалізації особи для того, щоб особа змогла стати дієздатним учасником суспільного життя. Процес входження людини в суспільне життя, включаючи її в соціальні зв'язки і інтеграцію в різні типи соціальних спільностей, внаслідок чого йде не тільки становлення соціальності індивіда, а й відбувається виховання моральних, освітніх, життєвих знань, норм і принципів.
В сучасних умовах дедалі частіше піддається сумніву істинність твердження про те, що роль суспільного виховання зростає на кожному новому ступені історичного розвитку. В дійсності це не зовсім так. Чим менше розвинені економічні відносини, що тісно згуртовують людей в єдине ціле, тим більші мають бути зусилля, що створюють суспільний зв'язок з допомогою особливих регламентуючих факторів: звичаїв, соціальних норм, стереотипів, обрядів. Все це сприяє вихованню людей різних поколінь у дусі солідарності, щоб можна було б вижити в постійній боротьбі з природою та іншими людьми. І, навпаки, система соціальних регуляторів поведінки людей значно спрощується в умовах розвинутого громадянського суспільства і правової
держави.
Виховний процес всеосяжний, кожна людина спонтанно (стихійно чи свідомо) бере участь у вихованні оточуючих її людей, постійно зазнаючи на собі результати їх виховних зусиль. Виховання "не тільки залишається однією з наймасовіших форм людської діяльності, але й продовжує нести основний тягар у формуванні людської соціальності, оскільки головне завдання виховання — зміна людини у напрямі, що визначається суспільними потребами. Виховання, виступаючи однією з цілеспрямованих форм соціалізації, здійснюється суспільством з метою забезпечення більшої надійності, гаран-тованості процесу включення особи в соціальні зв'язки. В процесі виховання суспільство реалізує мету: формування особи і тому відбирає засоби і методи, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу. При формулюванні мети і завдань виховання, пошуку засобів і методів їх реалізації ураховуються стихійні, ненавмисні фактори соціалізації особи. їх врахування дозволяє зробити виховний процес більш ефективним, тому якщо вихователь намагається повчати, прищепити вихованцю ідеї, що неузгоджу-ються з ходом об'єктивного розвитку або конкретних умов життєдіяльності, то результативність виховання буде дуже низькою або навіть нульовою. Так, коли йде процес початкового нагромадження капіталу в умовах становлення ринку, уже не може мати позитивного результату виховні роздуми про те, що спекуляція як форма перепродажу товару — аморальні дії, що порушує соціальну справедливість. Крім того, знання спрямованості впливу стихійних умов може сприяти нейтралізації або знищенню інтенсивності впливу негативних факторів (зокрема, п'янство батьків, жорстокість, грубість в суспільному житті тощо) шляхом виховання.
В сучасному цивілізованому суспільстві виховання стає постійним фактором і здійснюється з допомогою діяльності різноманітних соціальних інститутів: сім'ї, освіти, засобів масової інформації. Виховання —діяльність по передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний та цілеспрямований вплив, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя і продуктивної праці. В процесі демократизації суспільного життя виховання людини як особи, яка характеризується високими моральними якостями, суспільною активністю, високою культурою праці і поведінки,
стає одним з головних соціальних завдань. Виховання є особливим видом суспільно-необхідної діяльності людей.
Виділення спеціального предмету соціології виховання зумовлено тією обставиною, що далеко не завжди визнається її відносна самостійність, як сфери специфічного наукового знання. Досить часто окремі проблеми виховання, як і вся сфера суспільної життєдіяльності, стають предметом вивчення педагогіки, соціальної психології, соціології освіти та ін. Не заперечуючи глибокого внутрішнього зв'язку загальних проблем, необхідно підкреслити доцільність виділення в соціології спеціальної галузевої науки — соціології виховання.
Потреба у визначенні меж соціології виховання, її місця в системі соціологічного знання зумовлені власними підходами до аналізу та реконструкції функціонування виховного процесу в суспільстві, його цілеспрямованої діяльності. Підвищення ролі особи в здійсненні реформ в усіх сферах життя сучасного суспільства України, що пов'язане з становленням ринкової економіки та процесами демократизації, висувають соціологію виховання серед інших галузей (соціологія міста, села, культури, мистецтва, праці та ін.) на особливе місце. Розглядаючи виховання як функцію суспільства, що полягає у свідомому соціальному впливі на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї або іншої суспільної ролі шляхом передачі йому нагромадженого людством соціального досвіду, формування певних рис і якостей, можна визначити специфічність предмету соціології виховання.
Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного носія соціальності з певними світоглядними, моральними, естетичними настановами та життєвими спрямуваннями. Ще напочатку XX ст. починає визначатись, формуватись предмет соціології виховання. В 20-х роках в Бостоні виходить книжка Уільяма Сміта «Вступ в педагогічну соціологію», де соціологія виховання визначається як наука, що застосовує теорію, методи і принципи соціології у вивченні проблем теорії і практики виховання. Саме ж поняття виховання трактується дуже розширено, підкреслюється, що виховання складається з суми сил і впливу, які суспільство застосовує, щоб розвивати і соціалізувати індивіда. Роль же школи, як агента держави, — координувати різноманітний вплив на дитину: здійснювати соціальний контроль над процесом її соціалізації. Природно, виховання як цілеспрямована діяльність покликана утверджувати ідеали, принципи і цінності конкретного суспільства. Досліджуючи такий процес, соціологія виховання розв'язує ряд проблем.
По-перше, соціологія виховання реалізує прогностично-теоретичну функцію. Створюється теоретична модель людини, на основі якої стає можливим дослідження закономірностей впливу суспільства на потреби підготовки молодого покоління до трудового, суспільного і особистого життя та їх прогнозування шляхом аналізу основних тенденцій соціально-економічного, політичного та духовного розвитку суспільства. В процесі виховання вивчаються зміни потреб до різних
532
соціальних прошарків та спільностей, які в конкретних соціально-історичних умовах пред'являються суспільством. Інакше кажучи, аналізуються та вивчаються потреби суспільства щодо індивідів, відбувається трансформування потреб у конкретну мету виховання, створюється ідеальна модель особистості.
По-друге, перед соціологією виховання виникає необхідність дослідження соціальної суті виховання. Дослідження зв'язано з вивченням взаємодіючих впливів соціокультурного середовища та виховання на соціалізацію індивідів, на набуття ними особливих якостей, оцінок, характеристик. Соціологія виховання передбачає з'ясування та визначення взаємовідносин та взаємодій способу життя і соціальних якостей молоді, тенденцій розвитку основних соціальних процесів, інститутів і факторів, що визначально впливають на формування особистості. Саме тут обов'язково враховується вплив засобів масової інформації на різні соціальні прошарки та спільності з тим, щоб залучити їх в виховний процес. Природно, що враховуючи особливості мікросередовища, де відбувається людська життєдіяльність, соціологія виховання бачить своє завдання в постійному вдосконаленні на основі одержаних виховним процесом знань управління. На різних вікових етапах такі фактори: сім'я, засоби масової інформації, групи однолітків, виробничі колективи по-різному, нерідко протилежно впливають на формування особистих якостей. Глибоке вивчення ієрархії впливу таких факторів на різні вікові групи, а також специфіки соціального оточення дозволяє чіткіше визначити фактори соціального мікросередовища, що справляють той чи інший вплив на становлення і розвиток особистості.
По-третє, соціологія виховання предметно спрямована на реальний процес формування та розвиток особистості. Соціологія виховання зв'язана з вивченням практичних можливостей впливу ідеї виховання на соціальний прогрес в конкретних історичних умовах. Тут досліджується роль виховання в політично-ідеологічному, соціально-економічному та культурному відтворенні суспільства. В сучасних умовах демократизації суспільного життя, розв'язання економічних, політичних та соціальних проблем суспільного розвитку насамперед залежить від розвитку особистості, від професіоналізму кадрів, здатних ефективно використовувати техніку, досягнення науки і культурні цінності. Все це поєднується з почуттям високої громадянської відповідальності, із здатністю передбачати
соціальні наслідки майбутньої діяльності.
Соціологія розглядає виховання як
Взаємодія одну з найвагоміших форм взаємозв'яз-
суспільства і особи суспільства і особи, виділяє два рів-
в ітооцєсі виховання ~. «»-■■«
и ня: первинний і вторинний. Первинний
рівень взаємозв 'язку включає об'єктивну взаємодію людини і умов її побуту, її життєдіяльності, що здійснюється в певному соціальному середовищі. Якщо формування особи зачіпає усі сфери життя суспільства, то людина в динаміці її особистого розвитку розглядається як своєрідна модель суспільства, що розвивається. В особі, як в краплині води, відображується різноманітність і багатогранність суспіль-
ного життя людей, хоч відображення і характеризується різним ступенем тотожності, тому що суперечність суспільних відносин створює можливість і спотвореного відображення навколишнього світу в індивідуальній свідомості. Формування особи — головний підсумок суспільного розвитку, глибинний його зміст. І тому-то, сукупність характерних рис особистостей красномовно свідчить про всебічне і різноманітне становище життя соціального організму. Вся сукупність суспільних відносин, суб'єктом яких виступає людина як член тієї чи іншої соціальної спільності, стає змістом особи в «знятому», як визначав Гегель, вигляді. Суперечливість процесу «зняття» соціального індивіда зумовлює велику різноманітність і соціальних типів, індивідуальностей, незважаючи на те, що суспільному буттю людей, відображенням чого виступає їх свідомість, така різноманітність і не властива.
Відтворення особи з визначеними характеристиками є природний та закономірний результат життя. Особа виступає немов би дзеркалом об'єктивних тенденцій і суперечностей, що зумовлюють її існування. Контрагентом особи на такому рівні є соціальне життя в тій мірі, в якій звернено до конкретної особи, сприймається нею, впливає на неї і, водночас, відчуває на собі її зворотний вплив. Особа, як чутливий прилад, реагує на зміни життя, реагує змінами своїх характеристик — соціальних, моральних, політичних, зростанням здібностей та потреб, а інколи — зміною ціннісних орієнтацій. Ось чому виховання необхідно для того, щоб людина переросла рівень суто ситуативної поведінки. Виховання покликано формувати особу, яка сама добровільно і свідомо будує своє життя відповідно з потребами суспільства. Процес виховання є своєрідне відтворення розвитку людства в становленні окремих особистостей, тобто соціального філогенезу — історичного розвитку органічного світу в соціальному онтогенезі — індивідуальному розвитку. Своєрідною квінтесенцією соціального досвіду, нагромадженого людством, і є культура різних спільностей.
Виховання, як одна із форм взаємозв'язку між суспільством і особою, реалізується у свідомій діяльності суспільства, що спрямована на одержання визначених, передбачуваних правил поведінки індивідів. Така діяльність складає вторинний рівень виховання і має самостійний зміст і значення. Тут реалізується функція мов би каналу зв'язку від соціально-економічного ладу суспільства — через його потреби і цінності — до механізмів психіки і поведінки людей. Універсальні зв 'язки індивідів — результат універсального обміну знаннями, трудовими навичками, уявами, переконаннями та ін. — зумовлюють необхідність застосування до людей загальних вимог. Ці вимоги продукуються як моральні, правові та інші норми соціальної регуляції. Установлені в суспільстві правила поведінки, що виступають засобом закріплення найважливіших суспільних відносин, можуть дещо або відставати від них у своєму розвитку, або випереджати їх, створюючи тим самим конфліктні ситуації. Та завжди суспільні правила поведінки стають засобом соціального регулювання та управління. Крім того, дотримання норм і правил поведінки відповідає
!>.Ч4
закономірному розвитку людської індивідуальності, відтворюючи єдність особистих та суспільних інтересів.
Отже, можливість гармонійності особистих та суспільних інтересів перетворюється в дійсність для кожної людини суто індивідуально, тому що формально рівні і теоретично обгрунтовані можливості практично часто-густо не рівні. Освоювати одну й ту ж дійсність людина може по-різному, може пристосовуватися до неї, повністю підкоряючись об'єктивним обставинам, а також може нехтувати ними, ведучи боротьбу з такими обставинами. Ось чому в одинакових життєвих умовах можуть формуватися люди, яким будуть притаманні різні, інколи і зовсім протилежні, характеристики.
Співвідношення макро- та мікроумов і цілеспрямованої діяльності на формування та виховання особи може сприяти процесу виховання, і може бути індиферентним до нього. Ось чому управління людиною, людьми — це раціональна організація їх життєдіяльності — трудової, соціально-політичної, духовної. Це їх виховання відповідно із соціальними цінностями при дотриманні правових та моральних норм. При всій значимості цілеспрямованої діяльності в процесі виховання вирішальну роль для формування особи з соціальнозна-чимими рисами, якостями, принципами поведінки відіграє все ж сам по собі вплив конкретних умов, життя кожної людини. Вторинний рівень виховання не передбачає заміни об'єктивного соціального творіння, заперечення його визначального впливу на життєдіяльність та поведінку особи, на її виховання та формування. Такий рівень передбачає виявлення в хаотичному стихійному процесі життєдіяльності тих факторів та механізмів, що найсприятливіші і раціональніші з точки зору кінцевої мети і соціальних цінностей для формування ' особи та її виховання. Вторинний рівень виховання дає можливість пом'якшити, нейтралізувати небажані, а інколи й негативні впливи, що існують в процесі виховання і гальмують формування та розвиток особи.
Суть виховання особи — врахування її взаємодій з об'єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований, свідомий вплив на особу. Це — двоєдиний процес. З одного боку, виховання особи спрямовано на залучення людини до цінностей культури. З іншого — враховуючи, що покликання, призначення кожної людини — всебічно розвивати свої здібності — виховання полягає в індивідуалізації, в знаходженні особою власного Я, в переплавці сутнісних сил суспільства в сутнісні сили особи. Головним критерієм вихованості людини соціологія вважає ступінь практичної участі особи в суспільно-корисній праці. Найвагоміша результативність такої участі, а, отже, і найвища ефективність використання здібностей, талантів і можливостей кожного члена суспільства — необхідна і обов'язкова умова найповнішої реалізації переваг певного суспільства, чи то демократичного, чи то соціально-інтегрованого, чи то капіталістичного, і перспектив його дальшого функціонування і розвитку. Тому-то виховання людини, яка є не тільки простим відображенням суспільних відносин, а, насамперед, активний фактор їх розвитку, має спрямовуватись не ли-
535
ше на сприйняття та засвоєння нею ціннісних орієнтацій та настанов, а й сприяти привнесенню і нагромадженню індивідуального внеску в життєдіяльність суспільства.
„ . . Соціологія виховання через поняття
Соціальні регулятори . .
, . ' г якісного становища суспільства прагне в сфері виховання . . . 3 . г
інтегрувати різні сторони суспільного розвитку і його результати. Одна з складових становища суспільства — соціальні регулятори людської поведінки і діяльності. За своєю суттю такими регуляторами виступає вся система суспільних відносин, яку кожне покоління одержує в готовому вигляді. В суспільстві є певні цінності, норми, правила поведінки в різноманітних ситуаціях, є заборони, санкції за порушення норм, механізми культури, що, впливаючи на розуми та почуття, забезпечують прийняття більшістю людей того ладу, при якому вони живуть. Все це — соціальні регулятори поведінки особи.
Найважливіше місце належить економічним відносинам, але й вони аж ніяк не забезпечують всієї різноманітності життя, не визначають усіх механізмів його соціального регулювання. Не можна розраховувати на кардинальні зміни економічних структур. Але зовсім невірна думка і про те, що такі зміни не залежать від усієї системи соціальних регуляторів, або зміни в економічних відносинах самі по собі автоматично викликають зміни усієї системи соціальних регуляторів. Коли в період індустріалізації мільйони селян України ставали промисловими робітниками, то соціальна структура суспільства змінювалась дуже швидко, тоді ж як зміни соціальних регуляторів людської діяльності та поведінки відбувалися досить повільно. Адже ці регулятори не формуються довільно: зміни в продуктивних силах — це завжди зміни самої людини, типу людської особистості. Визріла для змін людина у всій повноті її соціокультурних характеристик — відкрито простір і для змін всієї системи соціальних відносин, а, отже, і відповідних регуляторів людської поведінки. Не визріла — і зміни загальмуються.
Соціальні регулятори ефективні тоді, коли не просто існують у вигляді звичних для суспільства інститутів, норм, правил, але також охоче сприймаються людьми, природні для них, відповідають їх внутрішнім потенціям. Якщо внутрішні потенції нарощуються, а соціальні регулятори залишаються колишніми, співвідношення їх порушується, соціальні регулятори перетворюються в суто зовнішню оболонку, що сковує розвиток і особи, і суспільства. Ліквідувати ці соціальні регулятори буває досить складно, на їх боці — сила, вся могутність держави, яка сама до того ж виступає найважливішою ланкою всієї системи соціальних регуляторів.
В сучасних умовах в Україні в суспільстві Діють дві ціннісно-різні системи соціальних регуляторів. Одна — орієнтована на натуральні економічні показники, зрівняльний розподіл, на традиційний колективізм «гвинтика», на зовнішній контроль за поведінкою людини, на командні методи управління і бюрократичне адміністрування. Така система нав'язується досвідом минулого, а її живучість обумовлюється наявністю соціальних прошарків, сприйнятливих до регулятивних дій по типу жорстокого економічного і неекономічного тиску, категоричного наказу, централізовано запрограмованої
536
громадської думки. Друга система соціальних регуляторів бере за основу ринкові механізми, індивідуальні здібності особи, вільний вибір, що базується на персональній відповідальності. Реально механізми регулювання в такій системі (регулювання товарно-грошових відносин, виборні механізми формування органів державної і політичної влади, судові механізми розв'язання конфліктів та ін.) спрацьовують не завжди. Вони найефективніші переважно в тих випадках, коли в суспільстві зростає кількість людей, які сформувалися як самостійні та ініціативні особистості. Оскільки такі особи з'являються, то вся система соціальних регуляторів має відповідно перебудовуватись: орієнтуватися не на стримання прояву різних індивідуальностей, а на їх підтримку. Вона не обмежує всебічну життєздатність людей, а сприяє їй. Зміст такої стратегії полягає в тому, що слухняність — насамперед чесність невільної, підкореної людини. А якщо людина стала вільною, то суспільство може робити ставку лише на її відповідальне ставлення до виконуваної роботи. Відповідальність же виховувається тоді, коли потенціал вільної людини реалізується, а не стримується.
В процесі демократизації громадського життя в Україні стає очевидним: адміністративно-командна система зазнає краху, її соціальна база невпинно звужується. Перебіг подій потребує перенастроювання на іншу систему регуляторів, що в згорнутому вигляді завжди існувала, але не могла розгорнутися через відсутність адекватного «людського матеріалу». Здавалося б, що слід зосередити зусилля економічної, соціальної та культурної політики на остаточному подоланні віджитої системи регуляторів та переході до єдиновладдя нових механізмів регулювання. Водночас слід було б поміркувати про створення механізмів соціального захисту людини в умовах становлення ринкових відносин, бо звичні форми захисту можуть не 'спрацьовувати, перестануть задовольняти людину в нових умовах і одночасно вступлять в суперечності з системою соціальних регуляторів, що формується. Проте тут виникають деякі складності. Якщо поява нової, інакше зорієнтованої людини знецінила колишні авторитарні методи соціального управління, то це не означає автоматичного переходу до демократичних методів. Суспільна практика в Україні занадто довго розвивалася в тупиковому напрямі і не сприяла формуванню людей, які б цілком природно почували себе в системі повної господарської та політичної демократії.
Соціальні регулятори мають інструментальні та ціннісні компоненти. Хоча для стороннього спостерігача досить складна система суспільних стосунків і соціально-культурної надбудови над ними лише засіб самоорганізації тієї або іншої спільності громадян, для людини ж, яка живе в конкретному соціумі, вони самоцінні. Люди не усвідомлюють інструментальної ролі економічних або моральних принципів, релігійних та етнічних символів, але надають їм самостійного значення, вбачають в них вищий зміст і нерідко готові відстоювати їх за будь-яку ціну. Навіть і тоді, коли інструментальна роль звичних регуляторів вичерпана, вони можуть ще деякий час за інерцією зберігати свій колишній престиж в суспільній свідомості, підживляючи її консервативні моменти. Для сучасного суспільства в Україні характерні численні маргінальні прошарки; до того ж ситуація посилюється значною територіальною неоднорідністю населення. Додамо, що поведінка маргінальних прошарків вже не вписується в рамки колишньої системи соціального регулювання. І тоді ж ця поведінка ще не вписується в рамки нової системи, що тільки формується. Такі люди живуть одночасно в двох світах, не будучи повністю адаптованими до жодного з них. Інтеграція особи такої людини ускладнена, її свідомість роздвоєна, людина
537
легко губить орієнтири, стає зручним об'єктом політичного маніпулювання, звертає на шлях асоціальної поведінки, вдається до агресивності або поринає в соціальну апатію.
2. Взаємодія між суспільством, особою та вихованням
Соціологія вивчає людину як носія сус-Учення про цінності пільних відносин і соціальних функцій, прав
в соціології виховання і обов'язків. Без СОЦІОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ НЄ-
можливо розкрити складний механізм соціального визначення людської свідомості і поведінки, що реалізуються в процесі соціалізації особи. Дослідження функціональних зв'язків людини з різними сферами соціального життя — необхідна передумова для розкриття та з'ясування об'єктивних факторів і механізмів духовного світу особи, що допомагає регулювати вплив середовища, звужуючи в певній мірі стихійну соціалізуючу дію і розширяючи зону соціальних діянь особи. Соціологія впливає на процес виховання переважно зовні, між тим соціологічні знання можуть і мають функціонувати в контексті виховного процесу. Виховний же процес носить схоластичний характер, тобто значна частина причин і факторів, що впливають на кінцеві результати виховання, не піддаються ефективному контролю або просто залишаються невідомими. Сучасна теорія виховання надає великого значення вченню про цінності — основні і часткові, тобто цінності, що стають предметом оксіологічних та де-онтологічних досліджень, які ведуться в сфері соціології.
Оксіологія — вчення про цінності і деонтологія — особливий вид духовних явищ, не є самостійними науковими галузями знань, а становлять суміжні проблемні галузі наукового знання, що допомагають перекладати загальні теорії на мову конкретніших понять. Специфічне значення ціннісної сфери в різних її формах — політичній, моральній, релігійній, правовій — для нормального функціонування суспільного організму зумовлює необхідність розглядати її з ширших позицій соціології, теорії культури і соціального управління. Ці багатоаспектні і одночасно цілісні теоретичні напрямки виникають на базі об'єктивної потреби розглядати ціннісні і значущі явища в межах всього суспільства, а не лише в окремих його сферах. Якщо в оксіологічній галузі на перший план виступають взаємини «цін-ність-цінитель», які знаходять відображення в оцінювальному акті, то в деонтологічній сфері найважливіше значення набувають взаємини між нормою (вимогою) та виконавцем. Оскільки соціальна норма відображує потреби, інтерес та волю суспільства у формі синтезованих вимог і зобов'язань, адресованих до особи, то головним питанням деонтології є взаємини між особою і суспільством. Ця теорія, насамперед, досліджує, з'ясовує і обґрунтовує лише ті соціальні стосунки між особою та суспільством, що мають значущий характер, тобто вимагають від особи способу життя відповідно до потреб та інтересів суспільства. Деонтологічну сферу можна було б уявити як складну мережу взаємних вимог та обов'язків особи і суспільства, суспільства і колективу, колективу і особи. Деонтологічні цінності — особливий вид духовних явищ, що задовольняють потреби суспільства в регулюванні соціальних стосунків та вчинків людей, мають виняткове значення для створення, підтримки і стабілізації соціального порядку. Виховний аспект деонтологічних цінностей зв'язаний з механізмом перетворення суспільних вимог у свідомість і поведінку особи.
538
Соціальна програма виховання особи
В найзагальнішому вигляді виховання можна визначити як триєдиний процес взаємодій впливу суспільного середовища, цілеспрямованих політичних, моральних, естетичних та інших дій і соціальної активності самої особи. Особа — це складна система, яка здатна сприймати зовнішні дії, знаходити у них певну інформацію і творчо ставитись до зовнішнього світу відповідно змісту соціальних програм. Така програма відображає можливі зміни системи в майбутньому, що визначається її структурою і сприйнятливістю до різних зовнішніх впливів. Соціальна програма, як і будь-яка інша, акумулює соціальний досвід поколінь, різні типи впливів середовища. її специфічною функцією є зміна особи в будь-якому напрямку. І те особливе значення, яке індивіди одержують в середині суспільства, з рештою визначається їх місцем і середовищем в багатоманітній системі відносин, що виникають з приводу виробництва, суспільної праці. Всі особливі ролі і гідність, що відрізняють одного індивіда від інших, по суті кажучи, є суспільні відносини. Такі і доблесть, і розум, і багатство, і талант тощо. Кожна з таких якостей становить щось дійсне лише оскільки реалізується як відносини індивіда з іншими людьми (ставлення до їх потреб, сподівань, способів і методів діяльності). Заберіть індивіда з суспільства, і всі його особисті властивості і гідність виявляться такою ж фікцією, як купівельна здатність грошей, не забезпечених реальними товарами. Звідси, стає зрозумілою важлива характеристика людини, що її сформулював Карл Маркс, вказавши, що «суть людини не є абстракт, властивий окремому індивіду». У своїй діяльності людина є «сукупність всіх суспільних відносин». Для визначення процесу передачі соціальної програми в соціології застосовується поняття соціальне успадкування, в зміст якого включається вся сукупність культурної спадщини людства.
Соціальне успадкування забезпечує спадкоємність, передачу та засвоєння позитивного соціального досвіду минулих поколінь, як і елементи заперечення частини цивілізаційного досвіду. Без цього неможливий розвиток і удосконалення соціальної програми, а, отже, і соціальний прогрес. Проте не слід оцінювати соціальне успадкування лише через ретроспективні параметри. Соціальна програма — синтез не тільки минулого і теперішнього досвіду, але й перспективних потреб і мети. Це — прогностична модель майбутнього становища особи.
За соціальною програмою будується система освіти в середній та вищій школі. Щоправда,, в сучасних умовах навчання і система навчання потребує глибоких змін у змісті, формах і методах навчання. У особи, яка формується, виховують не лише репродуктивне ставлення до соціального досвіду, не лише виконавські якості, але й здібності до адаптації та еврістичного, тобто задовільного пошуку. Соціологія під процесом становлення та розвитку особи розуміє, насамперед, процес привласнення індивідом, що володіє певними задатками та здібностями, суспільних відносин та перетворення його суспільних функцій у вільну самодіяльність. Інакше кажучи, акцентуючи увагу на механізмах розвитку особи, соціологія виховання бачить у роз-
539
витку особи процес поступових, внутрішньо обумовлених якісних змін її суті, тобто тієї системи соціальних зв'язків, що характеризує її як особистість і реалізується в діяльності. До того ж слід відзначити, якщо зовнішній вплив з боку суспільства не викликає змін рівня діяльності особи, то її розвиток не відбувається. Зовнішні дії соціального оточення поступово готують внутрішню зумовленість змін якісного стану життєдіяльності людини.
В становленні та розвитку особи соціологія відзначає три основні етапи. На самому початку життєвого шляху індивід повністю підпорядкований впливу соціального оточення: привласнює системи цінностей, норми і стандарти, зразки поведінки, що притаманні даному суспільству. Мета його діяльності має переважно пошуковий характер. Сукупність різноманітних зовнішніх впливів, проходячи крізь призму індивідуальних особливостей, поступово створюють соціально-психологічну структуру особи. Індивід досягає нового якісного рівня розвитку, стає суб'єктом саморозвитку, тому що виникає потреба визначити своє місце і роль в суспільній життєдіяльності, мету та зміст власного існування. Логічним завершенням етапу є поступове перетворення особи в цілісність, тобто в людину з остаточно сформованою суттю. Людина стає суб'єктом соціальних змін, перетворює соціальне оточення, орієнтуючи його на встановлення наміченої нею мети діяльності. Отже, виховання особи здійснюється через привласнення нею суспільних відносин і перетворення її в суб'єкт удосконалення соціального середовища. Оскільки зв'язок суспільства з кожним окремим його членом реалізується в процесі конкретної суспільної діяльності індивіда, то під прогресивним розвитком особи слід розуміти процес внутрішньо зумовлених якісних змін її суті в ході становлення особи як суб'єкта Цілеспрямованої діяльності, зорієнтованої на прогрес соціальної системи.
Соціальна сфера — це певна єдність
Потреби та інтереси визначених вимог, що суспільство пред'яв-вгдображення ляє ЛЮдЯМ| та відповідь кожного члена сус-
сусшльних відносин пільства на вимоги у формі вчинків, реальної поведінки. Проте справжню природу соціальної сфери неможливо зрозуміти, якщо досліджується лише нормативне втілення соціальних вимог і індивідуальні способи їх усвідомлення. Такий підхід поза полем соціальної діяльності людей залишає без уваги ті спонукальні сили, над якими надбудовуються відповідні прагнення, бажання, мотиви, що є безпосередніми пружинами дій та вчинків людей. Необхідність постійного удосконалення всієї системи виховання пов'язана з точнішим врахуванням і розумінням не тільки соціальних умов становлення і розвитку особи, але й з виявленням її внутрішніх спонукань, основу яких становлять різноманітні потреби та інтереси.
Створення атмосфери творчості і пошуку нового, ініціативи і громадянської відповідальності членів суспільства за ефективність і якість роботи і діяльності багато в чому визначається факторами соціально-психологічними. Адже відомо, що об'єктивні умови, створюючи ті чи інші труднощі та суперечності, знаходять відбиття в мотивах, інтересах та потребах. При правильному співвідношенні суспільних та особистих інтересів, при своєчасному, принциповому вирішенні назрілих конфліктних ситуацій в суспільстві ство-
540
рюються реальні можливості для оперативного знищення антиподів моралі. Всебічний розвиток ототожнюється з процесом оволодіння різноманітною інформацією, підвищенням освітнього і культурного ріїшя особи. Зрозуміло, це суттєвий бік розвитку людини, але не вичерпує її суті. Цілісність особи передбачає: єдину соціальну основу для всебічного прояву і розвитку особи, її життєдіяльності в суспільстві, ліквідацію розриву між свідомістю і поведінкою особи. Цілісність особи, взаємозв'язок і єдність її якостей і властивостей формується і проявляється в системі діяльності і суспільних відносин.
Система суспільного виховання передбачає цілеспрямований вплив на психологію людей, що має метою гармонійно сформулювати всі компоненти їх свідомості, певні соціально-психологічні якості і властивості, що реалізуються через вчинки і дії особи, в її соціальній поведінці. Таке виховання має на меті не «книжкове засвоєння» принципів і норм, а реалізацію їх в усіх видах діяльності особи. Адже не можна досягти результату у вихованні, якщо йти шляхом «чистої словесності». Важливим виховним принципом є постановка людини в об'єктивні відносини відповідної залежності, що спонукали б її вибирати правильну форму поведінки і блокували б небажану, стимулювали б соціально-корисну спрямованість діяльності особи. Свідомість особи, розуміння нею навколишнього природного, соціального світу, свого місця в ньому формується під впливом двох відносно різних потоків інформації: один з них йде від соціальних умов, реальних відносин людини, другий — від засвоєних в процесі навчання і виховання знань, норм, вимог, принципів і ідеалів, властивих суспільній свідомості, і становить сукупний, теоретично узагальнений і осмислений досвід суспільства.
Переконаність особи формується в результаті сігіввідносин засвоюваних нею знань з безпосередніми спостереженнями і практикою соціальних відносин. Якщо у змісті і соціальній спрямованості інформації, що її одержує особа з різних джерел, відсутні суперечності, невідповідності, якщо вони підкріплюють один одного, то результатом є цільність, гармонійність свідомості особи. Неспівпадіння, суперечливість у змісті інформації породжує конфліїсти між особою і суспільством, суперечливість же її позицій веде до . роздвоєності її свідомості. Саме знання суперечностей, що ведуть до конфліктів, допомагає знайти найраціональніші шляхи і методи оперативного виріїпення їх і тим самим попередити відхилення від норм моральності.
Суперечності є, по-перше, суперечності пошуку, коли протистоять новаторство і консерватизм, по-друге, суперечності групових інтересів, коли люди відстоюють тільки інтереси своєї групи і ігнорують або недооцінюють спільні інтереси, що часто породжують відомственість, корупцію, місництво тощо; по-третє, суперечності, зв'язані з особистими егоїстичними прагненнями, коли користь, кар'єризм відтісняє всі інші мотиви; по-четверте, суперечності, зв'язані з впровадженням нової техніки, технології нових виробництв та ін., несумісність характерш тощо. Щоб попередити наростаючий соціальний конфлікт, важливо знати індивідуальні особливості людей, їх ш-тереси, мотиви тощо. Дисгармонія особи, розрив між словами і ділом, між свідомістю і поведінкою, між думкою і дією є, насамперед, продуктом тих суспільних умов, де знання, що повідомляються людям і засвоювані ними через систему суспільного виховання і навчання, суперечать за своєю суттю безпосередній практиці життя. Позитивний виховний вплив на особу, яка відхиляється від вимог моралі, багато в чому залежить від врахування закономірностей соціально-психологічного ставлення індивіда до явищ дійсності.
В поділі: суспільні потреби і інтереси та іїедивідуальт потреби і інтереси, увага зосереджується на індивідуальних. В соціології пріоритет віддається суспільним іїггересам і потребам. Суспільні потреби — зовсім не проста сума індивідуальних, точно так же, як проста сума індивідуальної свідомості не створює суспільної свідомооті. Суспільні потреби відображають, по-перше, потреби суспільства або певної суспільної соціальної спільності у специфічній системі регуляції людських відносин, в особливому типі їх оцінок, і,
541
по-друге, потреби індивіда в певній поведінці. Співвідношення суспільних потреб і потреб індивідуальних визначає вирішальне значення суспільних потреб, виконуючи на всіх етапах історії людства дві основні функції: потребу в регуляції спільної діяльності і потребу в спілкуванні людей. Саме суспільні потреби характеризуються універсальністю охоплення усіх без винятку сторін соціальної дійсності і здатністю задовольняти різноманітні вимоги
суспільства.
Тісний зв'язок між потребами індивіда і суспільства визначається тим, що індивід не спроможний задовольнити свої вимоги поза суспільним виробництвом та соціальними формами життя. В суспільстві виникає особлива, складна й розгалужена, постійно діюча система потреб, а для їх задоволення — не менш складна, що вимагає постійного удосконалення, система суспільної діяльності. Суспільна діяльність складає дії, що вершаться індивідами. При сучасному розподілі праці кожна така дія напряму не зв'язана з задоволенням будь-якої матеріальної потреби людини. Тому й суспільні потреби лише опосередкованими шляхами стають для індивіда його власними потребами. Суспільні потреби не передаються генетично, а привласнюються індивідом в процесі його життєдіяльності разом з усім історичним досвідом, тому входження суспільних потреб в індивідуальні — неодмінна сторона процесу перетворення «кандидата в людину» (так називає французький психолог Анрі П'єрон немовля) в «дійсного члена» роду людського. Ступінь такого входження — один з найважливіших показників рівня розвитку особи. Але далеко не всі суспільні потреби стають індивідуальними. Поряд з потребами суспільства існують потреби нації, етносу, професійної або вікової групи та ін. Вони можуть поєднуватися і суперечити одна одній. Чужими для індивіду можуть виявитись і об'єктивно важливі потреби соціальної групи, суспільства. Можливість такого відчуження закладена в опосередкованому характері зв'язків між потребами індивіду і його діями, що включені в систему суспільної життєдіяльності. Індивідуальні потреби виявляються нерідко в цілковитій опозиції до суспільних, а участь в задоволенні суспільних потреб надається індивіду лише обтяжливим засобом задоволення його власних потреб. Всьому протистоїть історична необхідність, бо суспільство не може розвиватись без активних творчих, самовідданих дій людей, спрямованих на задоволення корінних потреб суспільного розвитку. Такі дії неможливі без органічної трансформації суспільних потреб в особисті.
Стосунки між людьми з приводу задоволення їх потреб складають зміст соціального інтересу. Об'єктивна природа суспільних відносин зумовлює відповідно об'єктивну природу соціального інтересу. Соціальний інтерес складається незалежно від свідомості людей — його зміст задано соціально-економічним станом в існуючій соціальній системі. Особисті інтереси виражають суто індивідуальний стан індивіда в системі соціальних відносин. Особисті інтереси відображають суспільні умови життя людини, а тому виступають як суспільні інтереси. Між потребами та інтересами існує прямий взаємозв'язок, зумовлений тим, що два явища — потреби і інтереси мають багато спільного. І потреби і інтереси є специфічним видом стосунків особи з соціальним середовищем. Основу їх виникнення створює матеріальне і духовне виробництво.
Соціальна роль потреб і інтересів, матеріального і духовного виробництва складається, насамперед, з того, що вони «працюють» в системі механізмів виховання і формування особи. Забезпечення чіткого та стійкого зв'язку особи з соціальними потребами та інтересами, закріплення та посилення потреб та інтересів є найголовніше завдання виховання. Місце і роль інтересів в соціальному механізмі
542
виховання особи обумовлені тим, що інтереси не тільки поєднують членів суспільства, але одночасно виступають і формою реалізації існуючих в суспільстві об'єктивних законів. Саме люди є творці історії, які виступають і акторами, і авторами своєї всесвітньо-історичної драми. А виходять вони з потреб та інтересів, визначених умовами, складностями та суперечностями їх власного життя.
Визначальна роль соціальних інтересів у вихованні та формуванні особи полягає в тому, що соціальні інтереси виступають безпосередньою основою для стимулювання виробничої діяльності та соціальної активності людей. Привласнення людським індивідом своєї соціальної суті, а, отже, і формування відповідних особистих якостей, відбувається в процесі і на основі його участі в життєдіяльності суспільства, певної соціальної спільності. І чим активніше соціальне життя людини, тим скоріше дозріває і інтенсивніше розвивається особа. І тут виховання покликано вирішувати дуже складне завдання — сприяти появі у самої людини потреби в розвитку, в самоудос-коналенні. Соціальні якості кожної особи виявляються результативною сукупністю не усіх суспільних відносин взагалі, а лише тих сторін та елементів, що стосуються людських інтересів. Вся сукупність людських інтересів немовби підлягає цензурі особистих інтересів, просіюється та відбирається ними, а отже, загальний світ зв'язків звужується. Між тим на рівні окремої особи соціальні зв'язки і відносини не тільки спрощуються, але інколи стають складнішими та суперечливішими. Адже кожна особа виступає носієм найрізноманітніших інтересів: суспільних, національних, колективних, сімейних, економічних, політичних, духовних та ін. Ось чому соціальні якості людини, її внутрішній духовний світ формується під впливом дуже складного динамічного, суперечливого, інколи зовсім непередбаченого сплетіння різноманітних інтересів, нашарування їх одних на одних, або їх
конфронтації.
Усвідомлення інтересів, їх всебічне врахування та розумне використання — є необхідна передумова успішної організації виховного процесу. Інтересами безпосередньо визначається багато соціальних якостей особи, в тому числі здібності, потреби, внутрішній духовний світ. Під їх впливом у особи виникає складна ієрархія духовних спонукань: прагнень, мотивів, свідома зацікавленість в певних вчинках. Інтереси вирішально визначають соціальну спрямованість особи. Індивід, власне кажучи, тільки тоді й стає особою, коли володіє досвідом соціального життя, визначає особисту позицію в суспільному житті. Питання про співвідношення особистих і суспільних інтересів безпосередньо зв'язане з проблемою особистої свободи людини, тому що людина в найбільш суттєвому своєму виявленні є не що інше^ як констатація суперечностей між потребами та інтересами індивіда і потребами та інтересами соціального. В такому розумінні свобода ■ людини виявляється залежною, з одного боку, від соціально-економічного ладу, а з іншого — від системи виховання і ступеню вихованості особи, її універсальності. До того ж поняття універсальності може бути інтерпретовано і як найбільш повне подолання професійної обмеженості, як вихід людських потреб та інтересів за межі того
543
кола, що окреслено необхідністю підтримки та відтворення власного існування в широкий світ культурних цінностей. На основі спілкування з цими цінностями відбувається подальше піднесення потреб та розширення інтересів, утворюються нові «канали зв'язку» між духовним світом людини і культурою, як сукупної духовної діяльності нації, суспільства, людства.
Характеризуючи процеси формування прогресивних раціональних людських якостей в сучасному демократичному суспільстві, варто відмітити, що людство нагромадило величезне духовне багатство, склалась гуманна система моральних норм і суспільних цінностей. Відбуваються зміни і в соціальній психології людей, встановлюються зв'язки між людьми в процесі праці, складається довір'я та ін. І все ж в процесі демократизації суспільства, формуванні ринкових відносин в економіці нерідко зустрічаємося з проявами егоїзму, користолюбства, споживацького ставлення до життя. Одним з небезпечних явищ в житті є егоїзм. Егоїзм — індивідуальна ознака людини, риси характеру, проявляється по-різному, має неоднозначний соціальний зміст у ставленні до різноманітних соціальних цінностей. Егоїзм виступає, насамперед, як протиставлення особистих інтересів суспільним, як прагнення до споживацького, життєвого комфорту і особистому благополуччю за рахунок суспільства, за рахунок інших людей, соціальних спільностей та ін.
З розгортанням процесів демократизації і введенням ринкових відносин в економіці появляється і певна верства людей, особливо молоді, яка не заробивши своїми руками ні копійки, а уже привчилась вимагати гривні, якій важко погоджувати бажання з можливостями та ін. Стало уже звичним прагнення молодих людей зароб-• ляти на так званому бізнесі купівлі-перепродажі та ін., не доклавши жодних зусиль до виробництва товарів та продуктів, а займаючись на зовнішньому ринку скупкою часто-густо залежалих, але в Україні «ходячих товарів» і водночас реалізуючи за викидними цінами промислові товари, що не уступають світовим стандартам, виготовлені саме в Україні.
На жаль, ще багато є недоліків у вихованні молоді. Багато відхилень від норм і звичаїв зароджується в сім'ї або зв'язані з нею, викликані саме недоліками сімейного виховання. Зайнятість батьків, малодітність, усунення дітей від домашньої праці і серйозних життєвих проблем часто стає тим фактором, що сприяє розвитку непристойних схильностей і вчинків. На психології і вчинках дітей негативно відбиваються суперечності між словами і ділами батьків, родичів, дорослих. Важко чекати, що у підлітка сформується моральна стійкість, здорові звички, коли той, хто виховує, проголошуючи ті чи інші «істини», насправді роблять всупереч їм. Ще майже дві третини школярів не помічають суттєвих розходжень між тим, чому вчать їх батьки, близькі родичі або деякі вчителі, і тим, як в повсякденному житті поводяться вони самі. Несприятливо впливає на виховання підростаючого покоління сліпа батьківська любов і віра в безгрішність своїх дітей, прощення їм будь-яких непристойних вчинків. «Культивування в деяких сім'ях принципів власної вигоди,
544
на шкоду суспільним інтересам, безмежне потурання капризам підростаючої дитини (свідомо реалізуючи «педагогічні принципи» чи безмірної батьківської любові, чи сімейних суперечок або безвілля—не так важливо) — такі основні умови для формування сугубо індивідуалістичного, егоїстичного способу мислення, що межують
з злочинним.
Створюються своєрідні ножниці між («формованими домаганнями, претензіями, потребами, бажаннями індивіда і можливостями їх задоволення власною працею, коли він не вміє обмежувати свої потреби, не рахується з близькими і оточуючими його, коли може стати на шлях порушення суспільних норм. Такій поведінці дитини можуть сприяти і інші суперечності в сімейному вихованні. Деякі батьки опираються на такі «методи виховання», як окрик, лайка, побої. Внаслідок росте відчуження дитини, особливо у підлітковому віці, появляються озлобленість, обіда, навіть агресивність, що стає грунтом для антигромадських вчинків. Виховання, засноване на матеріальному заохоченні, приводить до розвитку у підлітків і молодих хлоп'ят споживацьких орієнтацій, бездуховності, корисного підходу до всього і всіх, жадоби тощо. Неправильне виховання, несприятливі умови, конфлікти в сім'ї і в школі ведуть до певних відхилень в психіці особи, яка підвищує можливість відхилення поведінки підлітків. Дослідження показують, що у 22,3% підлітків у ранньому віці проявляються аномалії в психіці, їх батьки страждали алкоголізмом, в 68,3% підлітків аномалії в психіці виникали поступово, а їх причинами ставали несприятливі умови сімейного виховання. При демократизації суспільного життя здійснюється неухильне забезпечення широкої участі трудящих в управлінні суспільними справами, дальший розвиток демократичних основ державності, створення умов для всебічного розвитку і виховання особи, залучення її до активної суспільної діяльності.