3. Формування соціологічної думки в Середньовіччя та епоху Відродження

Зміни системи соціальних знань

Падіння Західної Римської імперії (476 р.) завершило період історії Старода­внього Світу і поклало початок історії се­редніх віків. Розпад античного суспільства в Європі і формування феодальних суспільних відносин, нового світосприйняття і способи життя становлять унікальний процес розуміння його внутрішніх ру­шійних механізмів, логіки розвитку соціального пізнання. В умовах рабовласництва людина повністю залежала від природи і держави. її світогляд вкладався в рамки фаталізму, визначення долі Всевишнім. Разом з тим, людина перебуває в центрі держави-поліса, живе її зако­нами, діє і творить в тій мірі, в якій укладалися її уявлення про загаль­ну залежність. В процесі формування феодальних відносин землероби, ремісники підпадали в залежність від власників землі, обтяжені фео­дальними повинностями, зазнавали позаекономічного примусу.

До IX — X ст. феодальні відносини остаточно сформувались в усіх країнах Західної Європи. Тоді ж Західна Європа розпалась на багато дрібних феодальних держав, майже незалежних від влади королів та імператорів. Склалась ієрархічна структура землеволодіння, зв'яза­на з відносинами суверенітету і вассалітету, з системою збройних , дружин, що давало дворянству владу над кріпаками. Соціальний поділ феодального суспільства оформлено і закріплено становим устроєм. Кожний стан займав в феодальній ієрархії певне місце, а права (привілеї) та обов'язки визначались місцем в ієрархії. Виникає нова соціальна концепція, сенс якої зводиться до формування нових прин­ципів, переорієнтація всього життя суспільства на релігійній основі відриває від землі мистецтво, спосіб життя, інші людські цінності і переносить на небеса. Наука стає зайвою, перетворюється в слу­жанку релігійної ідеології.

З V ст. бере початок епоха Середньовіччя, де виділяються три періоди: раннє Середньовіччя (У—ХІ ст.), період розвинутого феода­лізму(XI'—середина XV ст.), пізнє Середньовіччя (кінець XV—середи­на XVII ст.). Епоха Середньовіччя у порівнянні з античним світом — крок назад у розвитку наукових знань про навколишню дійсність. Роль знання занижена. Прагнення до відродження наукових пошуків на основі античної спадщини жорстоко каралось. Дуже бідні і відо­мості про соціологічні пошуки в епоху Середньовіччя. Схоластика і теологія на багато віків загальмувала розвиток наукових знань.

Концепція В XI — XIII стст. по всій Європі прокоти-

Фоми Аквінського ^{лась хвиля} єретичних рухів, що серйозно

похитали віру в святість і непорушність фе­одальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його ідеології з боку єретиків вимагали нового ідеологічного обгрунтування феода­лізму. Таке завдання прагнув здійснити великий ідеолог католіцизму домініканський монах Фома Аквінський (1225—1274 рр.). В дусі се-редньовікової схоластики Фома Аквінський розглядає філософію як

42

служанку богослів'я, активне вторгнення церкви в філософію і нау­ку. Та від поєднання науки з релігією вигравала тільки релігія, а наука втискувалась в прокрустово ложе схоластичного теоретизу­вання, взагалі втрачала здатність самостійно розвиватися..Фома Ак­вінський широко використовує праці Арістотеля, запозичує ідеаліс­тичне вчення про активну форму, що дає життя пасивній матерії. На думку Фоми Аквінського, світ, заснований на ієрархії форм від бо­га — чистого розуму — до духовного світу і, нарешті до матеріального, з яких вищі форми дають життя нижчим. Очолює ієрархію землі і неба бог, який встановлює принципи підкорення низших форм ви­щим. Духовний світ очолюється папою як намісником бога. За таким же ієрархічним принципом будується і суспільство: піддані підкоря­ються царям і світській владі. Значне місце в соціально-правовій доктрині Фоми Аквінського займає вчення про закони, їх види і під­порядкування. Закони визначаються як загальне правило для досяг­нення мети, правило, за яким будь-хто заохочується до дії або до утримання від дій. Взявши у Арістотеля поділ законів на природні і писані, створені людьми, Фома Аквінський доповнив його поділом на Закони людські, що визначають порядок суспільного життя, і божес­твенні, що вказують шлях досягнення «небесного блаженства». Суть концепції зводиться до того, що діючий людський закон випливає з волі і розуму бога, тому порушення феодального закону не тільки тягне примус і покарання, а й є тяжким гріхом. Отже, феодальне право спільно з основними інститутами, феодального суспільства оточується ореолом святості. Велику увагу Фома Аквінський приділяє обгрунтуванню кріпосництва, заявляючи, що кріпосництво — це воля божа, закликає людей бути послушними та ін.

У період середніх віків формою соціальної,

Єретичні рухи в Єроиі політико-правової теорії стали єретичні рухи

народних мас. Єресі оперували тим же комплек­сом богослівських понять, що і церква, проте з святого письма ними роби­лись антицерковні і антифеодальні висновки. їх аргументація будувалась на текстах Нового Завіту з упором на збереження в ньому окремих ідей ра­ннього християнства. Всі єретики вважали себе справжніми християнами і виступали проти духовенства і церкви, що фальсифікувала справжнє вчен­ня Христа. За формою і системою аргументації єретичні рухи тривали в руслі теоретичного світогляду середніх віків.

Перший великий єретичний рух почався напочатку X ст. в Болгарії. Протест болгарських землеробів проти закріпачення феодалами вилився в рух богомілів («милі богу люди»). Богомільські вчення згодом поширились в інших країнах. В X —XI стст. під впливом богомілля виникли єретичні рухи в Візантії, Сербії, Боснії, Київській Русі. Особливо сильний вплив вчення богомільців мало в країнах Західної Європи, зокрема на півдні Фран­ції, Італії (катари, альбігойці). Нові хвилі єретичних рухів почались в дру­гій половині XIV ст. Бюргерство, що уже стало визначним станом, мало досить можливостей для боротьби з світським феодалізмом. Одним з перших представників бюргерської єресі професор Оксфордського уні­верситету Джон Уідліф виступив проти залежності англійської церкви від папської курії і втручання церкви в справи держави. Уідліф засуд­жував церковну ієрархію і церковне багатство, твердячи, що вони супе­речать Писанню. Водночас з ученням УікАіфа в Англії виникає рух лол-лардів, які вимагали передачі земель землеробським громадам і ліквідації кріпосного права. Згодом після придушення руху лоллардів почалась Ре-

43

формація в Чехії, очолювана Яном Гусом. В XII —ХІУстст. розвиток торгівлі і ремесла в ряді країн Західної Європи привів до зростання міст, населення яких добивалось незалежності від феодалів. Яскраве і своєрідне теоретичне відображення політичних настроїв міщан Середньовіччя знайшло в ученні Марселін Падуанського (бл. 1280 — 1343 рр.)

Соціальні вчення Середні віки - період спаду в історії

епохи Відродження політичних, соціальних і правових вчень в порівнянні з античним світом. Син­тезом спадщини двох джерел — античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, політична соціологія епохи Відрод­ження. В культурі, соціально-політичній думці античної цивілізації мислителі епохи Відродження черпали ідеї і теорії, що забезпечува­ли дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-полі­тичних, соціальних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона та інших філософів проявлявся особливий інтерес. Пояснюється це прагнен­ням мислителів використати їх концепції держави і права, соціоло­гічні та етнічні, етичні погляди з метою впровадження в практику, задовольнення політичних та ідейних запитів Відродження. На зміну світогляду теоретичного мислення приходить система мислення, в центрі якого стоїть людина з її потребами і прагненнями, бажання­ми. Гуманізм — світське вільнодумство епохи Відродження протисто­їть схоластиці і духовному пануванню церкви, зв язані з вивченням знову відкритих творів античності. Гуманізм — пізнання цінності лю­дини як особи, її права на вільний розвиток і прояв здібностей, утвер­дження блага людини як критерію оцінки суспільних відносин. Гума­нізм проголошує принципи рівності, волі, справедливості як норми взаємовідносин між людьми. Гуманізм епохи Відродження мав яскра­во виражену соціальну спрямованість — на людину з своїми інтереса­ми, потребами і цінностями. Епоха розпаду феодалізму та становлен­ня раннього буржуазного суспільства, що почалася в XV — на початку XVII ст., названа епохою Відродження, коли філософські та соціоло­гічні вчення, що розвивалися в Європі і раніше в Італії, виражали повагу гідності і прав людини, піклування про благо людей, їх всебіч­ний розвиток, про створення сприятливих умов суспільного життя, відновлення античної філософської спадщини. Гуманістичне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визначало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало особу, її гідність і честь.

В епоху Відродження в філософії і соціологічній думці виділяється три етапи: гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), що протиставляє середньовіковому теоцентризму інтерес до людини і його відносинам з сві­том, неоплатонівський (середина XV — перша третина XVI ст.), зв'язаний з виникненням проблем буття, натуралістичний (середина XVI — початок XVII ст.), зв'язаний з прагненням застосувати закони природи для пізнання соціальної дійсності, реальності в суспільстві. Великі гуманісти епохи Від­родження Аліг'єрі Данте, Франческо Петрарка, Боккачіо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Ротердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томаззо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби, запити, інтереси прагнення людини до чуттєвих радостей вважаються природними. Гуманісти вважали ненормаль­ним і неприродним проповіді церквою теїзму, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, яка володіє розумом, волею і таємно впливає на

44

всі матеріальні та духовні процеси, на особу і суспільне життя людей, які проповідували відмову від почуття. Якщо людині її чуттєві потреби визначе­ні самою природою, то певне, вони є в усіх і служать основою для рівних відносин. Всі люди народжуються однаковими і вимагають рівності в реаль­ному житті. Пізнання особистої гідності кожної людини, незалежно від по­ходження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Гуманісти бачили ідеальне в єднанні людини і природи, шукали гармонію такого єднання, захищали необхідність сприйняття всіх радостей земного буття людини, стояли за визнання і захист гідності особи, пропові­дували культ знання, освіченості, духовності і праці. Гуманісти прагнули побачити діяльну сторону людської історії, намагались проникнути в зако­номірну суть історичних явищ, витісняючи містику. З знань стародавніх греків та римлян, вавілонян, китайців та індусів передові мислителі-гуманіс-ти черпали судження про державу як спільну справу народів, що знайшла реалізацію в поглядах мислителів ще до епохи Відродження — в творах Ав-густіна, Марселін Падуанського, в трактатах Роджера Бекона, в політично-правових вченнях Арабського Сходу, в Середній Азії та Закавказзі, в Ста­родавній Русі та ін.

Гуманізм XV—XVI стст. не став рухом, що охопив широкі маси народу. Культура Відродження стала надбанням відносно нечислен­ної соціальної спільності освічених людей різних країн Європи, зв'язаних спільними науковими, філософськими, естетичними інте­ресами, які спілкувались тоді з допомогою інтернаціональної мо­ви — латині. Більшість гуманістів негативно ставились до релігій­них рухів, в тому числі й до реформаційних учасників, які визнава­ли тільки релігійну форму ідеології і вороже ставились до деїзму та атеїзму. На соціально-становий основі і програмній спрямованості в антифеодальній ідеології визначались тоді два основних напрям­ки. Програмні вимоги молодої буржуазії зводились тоді до заміни феодально-станової нерівності юридичною рівністю, до непохит­ності і недоторканності приватної власності, захисту особи від фе­одального свавілля. Другий напрям виражав прагнення того на­роджуючого класу, який передував пролетаріату. Самостійні рухи ремісників, майстрів та іншого робочого люду мали стихійний, бун­тівний характер. В соціально-політичній думці панували утопічні відображення ідеального суспільного ладу. Теорії утопічного соці­алізму Томаса Мора, Томмазо Кампанелли та ін., що виникли в XVI ст., засуджували не тільки феодальну державу і право, а й будь-яке суспільство, засноване на приватній власності.

Виникнення

буржуазної ідеології.

Вчення Нікколо Макіавеллі.

Макіавеллізм

Капіталістична ера в Західній Європі бере початок в XVI ст. Тоді розвиток ре­месла та торгівлі, прискорений великими географічними відкриттями, привів до ви­никнення капіталістичного ладу. Розвива­ється буржуазія, зароджується робітничий клас. Розпад феодалізму і первісні нагромадження капіталу, розвиток ринкових відносин обу­мовили різке загострення соціально-станових суперечностей. Ріс тя­гар феодальних повинностей, в ряді країн відбувалося масове обез­земелення селянства, в містах посилювалась боротьба патриціату і міських низів. Політичне ж панування в усіх країнах зберігалось за феодалами. В Європі в деяких країнах йшло становлення централізо­ваних держав, а в інших — зберігалась феодальна роздрібленість:

45

Скрізь існував соціально-становий лад, правова і соціальна нерів­ність, феодальна залежність селян, кріпосництво. Ідейне панування належало католицькій церкві, що оточувала феодальний лад ореолом святості. Суспільні сили, що тоді боролись проти феодалізму і цер­кви, ще не розірвали з релігійним світоглядом. В своєрідних умовах XVI ст. Священне Писання стало ідейною зброєю в боротьбі проти католицької церкви та феодального ладу. Суперечливе співіснування старого і нового дедалі гостріше ставило перед суспільною думкою проблему дослідження реальності соціального буття, особливо питань держави, політики, права, тому що на них зосереджувались інтереси молодої буржуазії. Особа стала розглядатись переважно через призму суспільства як елемент, частка суспільства, а індивідуальна воля — через волю суспільства. Висувається питання розвитку суспільства, його механізмів, рушійні сили і закономірності. Молода буржуазія пот­ребувала ідеології державності для захисту своїх інтересів.

Одним з перших буржуазних теоретиків став італієць Нікколо Маю'а-веллі (1469—1527рр.). Тривалий період Нікколо Макіавеллі займав різ­ні посади в Флорентійській республіці, мав доступ до державних та­ємниць. Життя і діяльність Нікколо Макіавеллі належить до періоду занепаду Італії, що до XVI ст. вважалась найпередовішою країною в Західній Європі. Перенесення головних торговельних шляхів у зв'язку з відкриттям Америки, розвиток капіталістичного виробництва, ринко­вих відносин в інших країнах вели до занепаду Італії, підривали сили буржуазії італійських міст. Тоді в Італії ще не сформувалась єдина держава — на її території існували міські республіки, папська держа­ва, а також володіння Іспанії. Роздріблена Італія зазнавала іноземного нашестя; в ряді міст-держав силами феодальної реакції утверджували­ся тиранії. Після встановлення в Флоренції синьорії Медичі Нікколо Макіавеллі позбавляється різних посад. Останній період життя зай­мався літературною діяльністю. Йому належить ряд політичних тво­рів: «Государь», «О вбенном искусстве», «История Флоренции» та ін. Люди ж, які встановили панування буржуазії, були всім, чим попало, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими. Нікколо Макіавеллі — державний діяч, історик, поет і, крім того, перший гідний згадки війсь­ковий письменник. Твори Макіавеллі поклали початок буржуазної по-літико-правової і соціальної ідеології. Його соціальні і політичні вчен­ня вільні від теології, грунтувалися на дослідженій діяльності сучас­них тоді урядів і досвіді держав античного світу, на уявленні про інтереси і прагнення учасників державної діяльності. Макіавеллі твер­див, що вивчення минулого дає можливість передбачити майбутнє.

На впевненості в постійність пристрастей і прагнень людини формується вчення Макіавеллі. Природа людини одинакова в усіх державах і в усіх народів; інтерес є найбільш загальною причиною людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія. Щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнен­ня і інтереси. Устрій держави і ЇЇ діяльність мають будуватися не на абстрактних уявленнях про належне, а на вивченні природи людини, ЇЇ психології та захоплень. Нікколо Макіавеллі писав, що природа створила людей так, що люди бажають всього, але не можуть досяг-

46

нуги. Тому люди неспокійні, честолюбні, підозрілі і ніколи не задово­лені своєю долею. Тому-то в політиці завжди варто розраховувати на . гірше, а не на добре і ідеальне. Варто заздалегідь вважати всіх людей ' злими і передбачати, що вони завжди виявлять злобність своєї душі, як тільки виникне зручний випадок. Державу Макіавеллі розглядав як якість відносин між урядом і підданими, що грунтуються на страсі або любові. Держава непохитна, якщо уряд не дає поводу для загово-ру і обурення, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов — в зневагу. Макіавеллі дає ряд рекомендацій та порад, що базуються на уяві про пристрасті і прагнення людей, соціальних спільностей. Міркуючи про способи та методи влади, Макіавеллі аб­солютизує такі риси, по суті, буржуазної психології: любов до влас­ності і прагнення наживи, збагачення. Людина ж яку позбавляють якоїсь вигоди, ніколи не забуває: досить найменшої потреби, щоб нагадати їй це, а тому що її потреби поновлюються щоденно, то вона згадує це щоденно. Найнебезпечніше для володаря посягати на май­но підданих — це неминуче породжує ненависть. Навіть коли воло­дар вважає запотрібне позбавити когось життя, він може зробити це, якщо є підходяще обгрунтування і очевидна причина, але повинен остерігатися посягання на чуже добро. Люди швидше забудуть смерть батька, аніж втрату спадщини. Непорушність приватної власності, безпека особи це блага волі, основа міцності держави.

Нікколо Макіавеллі відтворює ідеї Полібія про виникнення дер­жави і круговорот форм правління. Слідом за античними філософа­ми віддає перевагу змішаній (з монархії, аристократії та демократії) формі. Особливість вчення Нікколо Макіавеллі в тому, що змішану республіку вважав результатом і засобом погодження прагнень та інтересів соціальних спільностей, що ведуть боротьбу: в кожній республіці завжди є два протилежних напрями: один — народний, другий — вищих класів. З такого поділу випливають всі закони, що приймаються в інтересах свободи. Макіавеллі істотно доповнює дос­лідами суспільної психології соціальних спільностей, які борються за вплив в державі. В Стародавньому Римі змішана республіка сформу­валась в результаті боротьби і компромісів народу та аристократії, але їх непримиримість навколо аграрного закону загубила республі­ку. В історії Флоренції суперечки простого народу і знатних людей мали безкомпромісний характер і обумовили неміцність Флорентійсь­кої республіки. Макіавеллі прагнув спростувати загальну думку істо­риків про порочність народу. Народ постійніше, чесніше, мудріше і розсудливіше володаря. Якщо одноосібний правитель краще ство­рює закони, встановлює новий лад і нові установи, то народ краще зберігає встановлений лад. Від народу відрізняється знать, Знать бажає підкоряти і гнобити народ, народ не бажає підкорятися і зазнавати гноблення. І все ж Макіавеллі вважав знать неминучою і потрібною часткою держави. Вільна держава має формуватися на компромісах народу і знаті; суть «змішаноїреспубліки» і полягає в тому, що систе­ма державних органів включає аристократичні та демократичні уста­нови, кожна з яких виражає і захищає інтереси відповідної частини населення, стримує посягання на інтереси іншої частини населення.

47

Та Макіавеллі з непримиримою ненавистю ставився до феодального дворянства і закликав до його знищення; вивільняв учення про дер­жаву і право від догм теологічного світогляду, вказував, що держава створюється і зберігається не тільки з допомогою насилля, війська, а й методами здійснення влади (хитрістю, підступністю, обманом та ін.); «треба знати: з ворогом можна боротися двома методами: по-перше, законами, по-друге, силою. Якщо закони властиві людині, то сила звірю. Звідси, володар має усвоїти те, що закладено в природі і людини і звіра. З усіх звірів володар має уподобитись леву і лисиці. Лев боїться капканів, а лисиця — вовків, отже треба бути і лисицею, щоб уміти обійти капкани, і левом, щоб відлякати вовків». Держав­ний діяч не має дотримуватися договорів, отже діла удавалися лише тим, хто не прагнув стримати слова і умів, кого потрібно, «обвести навколо пальца». Розумний правитель не може і не повинен залиша­тися вірним своїм обіцянкам, якщо це шкодить його інтересам і як­що відпали причини, що змусили його давати обіцянки. Тому, вказу­вав Макіавеллі, віроломство і жорстокість мають звершуватися так, щоб не підривався авторитет верховної влади. Звідси випливає одне з любимих Макіавеллі правил політики: людей слід або ласкати або знищувати, бо за мале зло людина може помститися, а,за велике — не може. Слід або зовсім не кривдити нікого, або задовольняти свою злобу і ненависть одним ударом, а потім заспокоїти людей і поверну­ти їм упевненість в безпеці. Політика панівних верств завжди праг­нула знайти ідейну опору в суспільній моралі і теоретичне обгрунту­вання в філософії. Праці Нікколо Макіавеллі мали значний вплив не тільки на розвиток соціальної політико-правової теорії, а й на реаль­ну політику ряду феодальних і буржуазних державних діячів та ін. Склалось поняття макіавеллізм — образ політичної діяльності, що зневажає будь-які засоби заради досягнення поставленої мети. Істо­рична заслуга Нікколо Макіавеллі полягає в тому, що одним з пер­ших він став розглядати державу як суспільне явище і формулювати її закони з розуму і досвіду, а не з теології.

Раціональні концепції ^у розвитку соціальної, політико-право-

політичної соціології вої теорії XVI ст. стає переломним. Руши-

лось безроздільне панування богослів'я і

схоластики. Уже Макіавеллі, Томас Мор, Мартін Лютер, Томас Мюн-цер, тираноборці, Томмазо Кампанелла, а потім Жан Боден, Томас Гоббс, Барух Спіноза, Гуго Гроцій, Жан Жак Руссо, Фіхте, Гегель почали розглядати державу, як природне суспільне явище, виводили її природні закони, як творіння розуму та досвіду, а не з теології. Англійський мислитель Томас Мор, піддаючи гострій нищівній критиці тодішню державу, вказує, що основною причиною всіх її пороків та лиха є приватна власність і обумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, багатих та бідних, святість та виснажлива пра­ця, розкіш та злидні. Приватна власність та гроші породжують зло­чини, що піддаються щоденному покаранню, але не припиненню. Викриття кривавого законодавства нерозривно зв'язано з осуджен­ням ладу, заснованого на приватній власності; суспільство «творить злодіїв і водночас карає їх». Погляд на власність як основу суспільства, що визначає його структуру, психологію, звичаї, установи, зако­ни, дозволили Томасу Мору зробити ряд проникливих висновків про суть держави і права.;

В XVI ст. ряд країн Західної і Центральної Європи охопила Реформа­ція — масовий рух проти католицької церкви, об'єднавши всю феодальну Західну Європу в одне величезне ціле і оточуючи феодальний лад ореолом святості. Один з реформаторів Мартін Лютер, опираючись на Св.

Писання доводив, що вся ієрархія католицької церкви, монашество, більшість обрядів і служб не основані на «достовірному слові божому», «справжній євангелії». Всупереч ученню католіцизму про необхідність здійснювати для порятунку душі різні обряди, робити внески церкві, Лютер, посилаючись на послання апостола Павла, твердив, що «людина виправдовується однією вірою». Те, що стосується релігії — справа совісті християнина; джерело віри — священ­не писання, «чисте боже слово». Під впливом своєрідних умов Реформації в Німеччині склалось і ставлення Лютера до держави. Основним положенням лютеранства стала незалежність світської влади від папства, мирське життя розглядалось як невід'ємна природна частка оновленої християнської релі­гії. Людина вільно шукає істину вірячи внутрішній релігійності; силою при­мусити вірити не можливо. І світська влада має регулювати відносини між людьми, карати лютих і охороняти покірних. Духовенство не є якимсь особ­ливим незалежним від світської влади. Бюргерська реформація в Німеччині, як і до того в Англії, Чехії послужила сигналом до загального руху селянства і міських низів. В 1524 р. почалось загальне повстання селян Південної та Середньої Німеччини проти церковних і світських феодалів. Очолив пов-' стання Томас Мюнцер, який Реформацію і селянський рух пояснював як виступ проти основних догматів католіцизму і взагалі проти християнства. В політичній доктрині ставилась вимога встановлення верховенства народу. Поширення лютеранства і його боротьба проти католіцизму стала ідейною передумовою виникнення більш радикальних релігійно-політичних течій Ре­формації. Тоді такою течією став кальвінізм. Однією з центральних ідей Жана Кальвіна (1509— 1564 рр.) стала ідея абсолютно передвизначеної долі кожної людини. Учення Кальвіна закликало віруючих до активної діяльнос­ті, бо якщо людина приречена на невдачу, то їй ніщо не дасть поліпшення, або відвернути визначене. Ніхто не може заздалегідь знати, «обраний» він чи ні — прот,е успіх в справах може бути витлумачено як можливість висунен­ня. В XVI-XVII стст. кальвінізм широко розповсюджувався в Швейцарії, Нідерландах, Франції, Італії і північноамериканських колоніях. Реформація завдала тяжкого удару католицькій церкві, що втратила вплив в Німеччині,

Скандинави та ш.

Швейцарії, Англії, Шотландії, Нідерландах, С В працях філософів і мислителів XVI ст.

висувались ідеї, що знаходили

розвиток у соціальних, політико-правових теоріях; обґрунтовувалась необ­хідність приватної власності та-договірних відносин, формальна рівність і безпека особи, воля промислів та торгівлі, незалежність держави від цер­ковної влади. В процесі критики теології вчення про державу і право об­ґрунтовувалось як суспільне явище, сила зображувалась як основа права, а політика, соціальні дії як суспільні дії. Особа, вивільнена від феодальних кайданів, наділена рядом природних прав та свобод. Та тоді мова йшла ще переважно про подолання релігійного та церковного відчудження: опираю­чись на багатовікову традицію, церква і релігія, колись створені людьми, пе­ретворились в ворожу їм силу, що протистоїть народу. Прагнення подолати відчудження релігії та церкви і породило Реформацію. Утопічний соціа­лізм, що виник в XVI ст. (Томас Мор, Томмазо Кампанелла та ін.), відобра­жав вимогу рівності бідноти, протиставляючи рівність багатим. Уже перші теоретики раннього соціалізму — Мор, Кампанелла та ін. внесли істотний вклад в розвиток вчення про державу і право, основаних на розумі і досві-Аі. а не на теології. Ідеї виробництва і розподілу на основі суспільної власності породжувались прагненням досягти соціальної рівності та свободи людей, їх

49

матеріальної забезпеченості. Та в умовах низького рівня виробництва рів­ність ставала зрівнялівкою, яка обмежує потреби членів суспільства. Необ­хідність державного або суспільного керівництва економікою, що не знає товарно-грошових відносин, породжувала думку про деталізацію законодав­чої регламентації відносин виробництва та потреб, побуту і освіти...

В концепції походження держави відо- ^мий англійський філософ Френсіс Бекон (1561, — 1626рр.) стояв на позиціях мислите­лів від Макіавеллі до Гегеля, що прагнули очистити поняття про держа­ву та право від шелухи містики, догм теології і розмежувати істини науки від поглядів релігії. І якщо в соціальних, юридично-правових ар­гументаціях Френсіс Бекон відкрито посилався на те, що королі прав­лять державою по волі Бога, то в дійсності суть концепції істотно інша: не зберігаючи середньовічне уйвлення про божественне походження держави і права, твердить, що джерелом права є не Бог, а природний закон, створений людським розумом. Основи соціальних дій, основи законів, за Беконом, є об'єднання людей справедливістю, а справедли­вість — не робити іншому того, що не бажаєш собі. Це принцип буржу­азного права. За феодалізму суспільство виробників визнавало періо­дичну рівність всіх перед законом. І якщо хтось скоїть несправедливість заради власної вигоди, інші бачать небезпеку для всіх, об'єднуються і приймають закони для захисту від несправедливості. Загальнодержав­на законність виявляється не тільки в придушенні королівською вла­дою феодального беззаконня, підкоренні дій суддів, обмежує владу ко­роля та ін. Френсіс Бекон проголошує, що не король, а насамперед, істина стоїть на першому місці і, виходячи з гуманних природних основ, ігнорував станову соціальну природу держави і права, твердив, якщо закон «загрожує інтересам численнішої і сильнішої соціальної спіль­ності людей аніж та, інтереси якої охороняються, то така соціальна спільність людей знищує закон, що трапляється дуже часто». Закон існує лише' опираючись на силу і те, що вважається справедливістю для Одних, стає несправедливістю для інших. Насилля іноді набирає силу закону, а деякий закон іноді більше говорить про насилля, аніж про правову рівність. Ідеї про державу і право Френсіса Бекона відігра­ли певну роль в становленні і розвитку соціально-політичної теорії в умовах формування буржуазного суспільства.

Аналіз розвитку суспільства як посту­пового процесу на відміну від природних процесів, для яких характерний кругообіг, знаходимо в працях французького політич­ного діяча, юриста Жана Бодена (1530 — 1596 рр.). В праці «Метод легкого вивчення історії» Жан Боден визначає фактором суспільного життя географічне середовище, вважа­ючи, що клімат, родючість грунту, рельєф трщо обумовлюють особли­вості життя людей, їх психологічні та інтелектуальні якості. З півночі на південь, з сходу на захід населення Землі живе в трьох географіч­них поясах: жаркому, помірному, холодному (Африка, Європа і пів­нічні народи). Відповідно з «законом протилежностей» в тому числі «протилежностей властивостей тіла й духу», фізичні умови існування обумовлюють особливості тілесного і духовного складу людей: «хто