2. Релігія - соціальне явище

Що таке релігія? В чому полягає її

Суть релігії суть? Ці питання здавна й дотепер ста-

новлять предмет принципових суперечностей і дискусій, що вирішуються не однаково різними філософськими системами. Дифе­ренціація концепцій суті релігії відбувається, насамперед, за лінією докорінної протилежності двох світоглядів — матеріалістичного та ідеалістичного. Релігія, в якому б різновиді не виступала, завжди пов'язана з філософським ідеалізмом, який, як і релігія, визнає ство­рення світу Богом, хоча переважно це завуальовано. Підкреслюю­чи єдність релігії та ідеалізму, Людвіг Фейєрбах писав, що релігія є небесний ідеалізм, а ідеалістична філософія — земний ідеалізм. На відміну від релігії, в ідеалістичній філософії Бог частіше за все вис­тупає не в персоніфікованій, а в узагальненій формі, як якийсь об'єктивний духовний початок. У Георга Гегеля — це світовий дух або абсолютна ідея виступає як обгрунтування ідеї Бога.

561

Є дві основні точки зору ідеалізму на суть релігії: об'єктивно-ідеалістична, теологічна; суб'єктивно-ідеалістична. Теологія розгля­дає релігію як продукт божественного творіння, дещо дане людині через прозріння. «Віра є сила божа, сила освічуюча, творча». Отже, визнається надприродне джерело релігії — Бог. На відміну від такої точки зору, є суб'єктивно-ідеалістична концепція індивідуальної людсь­кої свідомості. Людина, стверджує філософ Микола Бердяєв, за при­родою істота релігійна, і душа людини не виносить порожнечі релі­гійної, їй притаманний релігійний досвід. Такий погляд здавна вже спростований палеонтологічними та археологічними дослідженнями. Доведено, що виникненню релігії передувала надто тривало, майже мільйон років, безрелігійна епоха, коли ніяких прикмет релігійного культу не існувало. Отже, релігійне почуття не вроджене, а благоп-ридбане, і його корені слід шукати не в природі людини, а в умовах його існування. Близька до суб'єктивного ідеалізму концепція Зіг-мунда Фрейда, який визначає релігію як результат «несвідомих праг­нень та імпульсів людини», психологічної незрілості свідомості. Біо-логізаторське трактування суті релігії не прийнятне не тільки для матеріалістів, або й для теологів, тому що принижує роль Бога на користь людини. Обидва ідеалістичних визначення релігії спотворю­ють справжню природу людської свідомості, відриваючи її від соці­ального середовища, що справляє на неї визначний вплив.

У сучасній американській соціології релігії є нові трактування суті релігії. Соціологи Лео Шнайдер і Томас О'діа включають у виз­начення релігії віру в реальність надприродного, як дещо надемпі-ричне, трансцендентальне, сакральне. Соціолог Макс Інджер ствер­джує, що релігія є системою вірувань і дій, за допомогою яких люди вирішують вищі проблеми свого життя, тобто ототожнює її з інши­ми, нерелігійними системами поглядів. Поряд з усіма відмінностями точок зору на суть релігії, всі визначають загальні прикмети будь-яких релігій: віру в Бога та поклоніння йому; віру в сторонній, над­природний світ, що протистоїть світу земному, реальному, де про­довжує жити душа людини; віру в релігійні дива, яскраво розписані у священних книгах релігії.

Від ідеалістичного розуміння релігії докорінно відрізняється ма­теріалістична концепція пояснення релігії. Матеріалізм виходить з того, що всі релігії виступають фантастичною формою, в якій у голо­вах людей відображаються їх дійсне становище та зовнішні сили, які панують над ними. Релігія особлива форма суспільної свідомості, що ілюзорно, фантастично відображає світ і життя людей. Матеріаліс­тичне розуміння релігії виходить, насамперед, з того, що релігія — суспільне явище і її розуміння можливе лише в тісному зв'язку із суспільними відносинами, що її породжують і відбивають. А це озна­чає, що релігія має суто земний характер, а не небесний зміст. Не Бог створив релігію та людину, а людина створила Бога за уявою та подібністю своєю. Релігія —частина ідеологічної надбудови над еко­номічною базою. Всі значні перевороти в житті людства завжди супроводжувались глибокими змінами в поглядах людей, в тому чис­лі, й у їх релігійних світоглядах. Язичні релігії в період розкладу

562

рабовласницького суспільства, поступово витіснялись християнс­твом, а саме християнство не раз змінювало свої форми в зв'язку з докорінними соціальними зрушеннями. Такий різновид християнс­тва, як протестанство, виник на межі переходу до капіталістичного способу виробництва. Підкреслення провідної ролі економічної ба­зи в формуванні релігійної надбудови не слід розуміти спрощено у дусі вульгарного матеріалізму як безпосередній зв'язок релігії з ма­теріальним життям суспільства, а релігійні обряди й вірування по­яснювати безпосередньо економічними мотивами. Такий, в прин­ципі, неприйнятний підхід до всіх форм суспільної свідомості особливо хибний стосовно релігій, яка більше віддалена від матері­ального життя і найбільше йому чужа. Тут важливо враховувати більший ступінь відносної самостійності, ще більшу спадкоємність ідей, ніж у інших формах суспільної свідомості. Структура релігії, відзначав Георгій Плеханов, складається з трьох частин: уявлення, настрою та дії. Уявлення створюють міфологічний елемент релігії. Настрої належать до сфери релігійних почуттів, а дії в сфері релі­гійного культу — релігійні обряди, богослужіння тощо. До струк­тури релігії деякі дослідники відносять і релігійні заклади, що не­можна вважати обгрунтованим. Церква не може розглядатися як частина релігії. Церква — не тільки орган відправлення релігійного культу, але виступає і як соціальний інститут.

Проблема виникнення релігії ніколи не

Виникнення релігії стояла в сфері богословських вишукувань,

що незмінно виходять з міфу про вічність релігії, одвічно притаман­ній будь-якій людині. Всупереч такій думці, неодноразово спросто­ваній наукою, релігія є продуктом історичного розвитку, і її корені слід шукати в умовах матеріального життя людей різних історичних

епох.

Матеріалістична філософія та психологія довели, що мислення людей складалось і розвивалось в процесі трудової діяльності первісного, суспіль­ства. Впливаючи на природу та змінюючи її, людина водночас змінювала й себе, свою власну природу, свою свідомість, здатність до абстрактного мис­лення. В історії первісного світу був такий період, коли мислення ще нас­тільки примітивне, що в головах людей не змогли скластися ніякі релігійні уявлення. Такі погляди могли виникнути лише тоді, коли люди стали здатни­ми до абстрактних і фантастичних уявлень. Віра, вказував Іван Павлов, розви­вається з абстрактних понять, тобто з роботи мозку. Слід розмежувати соці­альні та гносеологічні корені релігії, що тісно пов'язані і взаємодіють.

Соціальні корені релігії — це ті суспільні, матеріальні умови життя лю­дей, які породжують релігію та сприяють її подальшому розвиткові. У пер­вісному суспільстві рівень розвитку продуктивних сил дуже низький, тому люди всякий раз відчували безпорадність, своє безсилля перед грізними си­лами природи. Намагаючись задовольнити потреби, первісна людина посту­пово нагромаджувала досвід у боротьбі з природою, здобувала навики тру­дової діяльності, створювала примітивні знаряддя праці, необхідні для існування. На базі соціальних умов виникали й гносеологічні корені релігії, які залежать від характеру пізнавальної діяльності людей. Пізнання люди­ни — складний, багатосторінній і тривалий процес. Пізнання дає об'єктивну істину, але в ньому є й можливість хиби і помилок, що здебільшого поясню­ється особливостями людської свідомості, її здатністю робити, поряд з вір­ними висновками, також, за певних умов, і висновки помилкові. Справа в

563

тому, що в самому процесі пізнання, а саме на етапі абстрактного мислення, відбувається роздвоєння пізнання людини, в результаті чого створюється можливість перетворення абстрактного поняття у фантазію (в кінцевому підсумку — в Бога). Фантастичні уявлення відриваються від життя і створю­ється основа, база для релігії та ідеалізму. Ідеалізм — є одностороннім, пере­більшеним розвитком, розбуханням однієї з рис, сторін, меж пізнання до абсолюту, відірваного від матерії, від природи, обожненого. Такою абсолю­тизованою межею може стати абстрактне мислення. Поняття гір, рік, дерев тощо в свідомості первісної людини перебільшувались, відривались від кон­кретних, реальних елементів природи та набували самостійного, надприрод­ного значення. Такі поняття та уявлення людей протиставлялись конкрет­ним горам, рікам, деревам і панували над ними як божественні істоти. На живому дереві пізнання виникає релігія, що відбивала умови життя людей, низький, початковий рівень їх матеріальної та духовної культури.

Різні первинні форми релігії — фетишизм, анімізм, тотемізм, магія та ін. — існували в багатьох народів і переплітались між собою. Це не тільки форми тодішних релігій, але й елементи майбутніх релігій, сліди яких дійшли до сучасності. Фетишизм — це наділення матеріальних предметів надприрод­ними властивостями. Люди, заражені такими поглядами, наївно гадали, що речі, предмети, що їх оточують, існують для задоволення потреб або примх людей. Кожен з предметів допомагав первісним людям у справах, полегшу­вав їх життя. Пережитками фетишизму можна вважати зображення Бога, ангелів і святих — ікони, яким поклоняються віруючі. Багато спільного з фетишизмом має й анімізм (від лат. апіта — душа). В усіх явищах природи люди вбачали наявність натхнення, дивні властивості. Пізніше люди стали відокремлювати духів від матеріального світу, що раніше вважали місцем їх перебування. Так, поступово формувались погляди про існування яко­гось особливого, надприродного світу, де живуть духи. На ранніх стадіях розвитку первісного суспільства, коли тварини ще не приручені та не ви­користовувались у господарстві, в побуті, виник так званий тотемізм (від індійського Іоіега — рід). Тварини (черепаха, ведмідь, слон та ін.) оголошу­вались священними, вважалось, що вони перебувають у кровному зв'язку з даним плем'ям, охороняють його побут, допомагають в усіх справах. Ко­ли ж люди навчились використовувати тварин для своїх потреб, тотемізму приходить кінець, вже не визнається перевага тварин над людьми. Залиш­ки тотемізму є й тепер у деяких країнах Сходу. З первісними релігійними віруваннями виникає й магія — форма релігійної свідомості. її корені ле­жать у низькому рівні продуктивних сил, у відсутності наукових знань, що пояснюють явища природи. Системи магічних обрядів і заклинань колду­нів й шаманів мали на меті вплинути на духів, або вони допомогали у важ­ких обставинах, у війнах з іншими племенами, у лікуванні хвороб тощо. У сучасних умовах відроджуються нові форми білої та чорної магії, вже без­посередньо з релігією не пов'язані, і навіть такі, що зустрічають непри­язнь, ворожість церкви.

Покладаючи надію на надприродні сили (фетиши, духів, священних тва­рин, магічні засоби), релігія відволікала людей від пошуків дійсних шляхів пізнання природи з метою поліпшення життя людини. У стародавньому міфі про Прометея, який викрав вогонь з неба та віддав його людям, показано, як боги помстилися за спробу підкорення сил природи. Суворими карами з боку духів залякували людей маги й колдуни за спроби відійти від надпри­родного до реального, людського пізнання життя. З ідеї про духів виникла ідея про Бога як про духа вічного, всезнаючого, як сказано в православних книгах. Бог відрізняється від інших духів, як вищий від нижчих в ієрархій духів. У світі духів панувала рівність, поки вона була у світі людей, поки не було рабів і рабовласників, а згодом вищі духи перетворились у богів.

Виникнення держав, що прийшли на зміну родоплемінній роз-дрібленості, обумовило появу нового типу релігії. В умовах класового

564

суспільства складаються національно-державні релігії, що освячують соціально-політичний лад рабовласницьких держав. Зміцнення цен­тралізованої влади в багатьох народів поєднувалось з переходом від політеїзму до монотеїзму — єдинобожжя. Поворотним пунктом в історії релігії стало виникнення світових релігій: буддизму (VI ст. до н. є.), християнства (І ст. н. є.), ісламу (VII ст. н. є.). Релігійні системи породжені соціально-економічними умовами.

Раніше інших виникає буддизм, спочатку в Індії, потім в інших азіатських країнах в період утворення рабовласницьких держав. Буд­дизм прийшов на зміну брахманізму як ідеології родоплемінної релі­гії у військовій верхівці, що мала привілейоване становище в країні. Повалення правлячої касти знайшло свій ідеологічний відбиток у ви­никненні нової релігії — буддизму, що проголошував загальну рів-. ність усіх каст. Моральне самовдосконалення — засіб досягнення ме­ти. Буддизм як ідеологія рабовласницького суспільства став більш прийнятною релігією не тільки для правлячого класу, що виключає можливість боротьби за соціальний переустрій суспільства, але й для поневолених мас, які вбачали в новій релігії надію на здобуття віль­ного життя.

Виникнення християнства мало певну соціально-економічну й політичну основу. Християнство виникло із стихійної боротьби за визволення, з-під гніту рабовласників, з невдалих спроб знищити рабство. Римська імперія, де вперше з'явилось християнство — жор­стокий режим, що спрямовувався на утримання підкорених народів у рабстві. Римська національна язична релігія не могла відповідати суспільним потребам. Закріплюючи рабство у найгірших формах, язична релігія перекривала шляхи визволенню народу від надсиль­ного гноблення. Знадобилась нова релігія, якою й стало християнс­тво, що давало духовну втіху та надію на вічне загробне життя, на позбавлення в ньому від страждань і приниження в земному житті. Християнство, як об'єкт переслідувань і дискримінації, пізніше пе­ретворилось у державну релігію Римської імперії.

Третя світова релігія — іслам, виникла пізніше на початку VII ст. в Західній Аравії в період переходу від патріархально-родового ладу до феодального, із збереженням рабовласництва. І тут чималу роль відіграли соціально-економічні суперечності між родовою знаттю, яка захопила владу, мала численні багатства, та середніми торговельни­ми прошарками, які відбивали інтереси нижчих соціальних верств. Мусульманська релігійна громада, що виникла в таких умовах, мала не тільки релігійний, а й соціально-політичний характер. Іслам з са­мого виникнення відбивав інтереси опозиційних владі елементів. У головній мусульманській книзі — Корані засуджувалось багатство та лихварство, що імпонувало бідним прошаркам населення, але пізні­ше мусульманство стало на Захист інтересів панівних верств.

Світові релігії мають спільні риси: зв'язок із соціально-економіч­ними умовами; космополітичний характер — адресованість до всіх народів; первісна соціальна спрямованість на задовольнення інтере­сів і сподівань нижчих верств населення; дальше переродження в ідеології правлячих класів, в зброю їх панування. У суспільстві релі-

565

гія не існує в якомусь ізольованому самодостатньому стані. Релігія тісно включена до суспільної структури, переплітаючись та взаємо­діючи з іншими формами та сферами життєдіяльності суспільства: політикою, економікою, культурою, правом, мораллю тощо, неодно­разово проявляючись і функціонуючи немов на чужій території, впливаючи в залежності від конкретно-історичних умов то більше, то менше на суспільство та процеси, що відбуваються в ньому, релігія реалізує вплив через її інститути (церква, релігійні організації, об'єд­нання віруючих), через систему функціонування релігійного культу, ідеологію і масову релігійну свідомість. Всі компоненти структури релігії та їх взаємозв'язки з різними компонентами структури сус­пільства маютьсоціальні виміри теоретичного аналізу й емпіричного спостереження, ставши предметом соціології.

Під соціальною роллю релігії розумі-Соціальна роль, ється її ставлення до суспільства, соці-

функціі релігії та церкви адьних і національних спільностей, соці­альних потреб віруючих. На кожному історичному етапі розвитку притаманна релігії роль і функції реалізуються церквою. Основні функції релігії: компенсаторська, світоглядна, регулятивна, комуні­кативна, інтегруюча. Принципова відмінність між розумінням одних і тих функцій полягає в різному ставленні до релігії — запереченні або схваленні.

Компенсаторська функція, що іменується ще ілюзорно-компен-саторською, полягає в тому, щоб зняти у віруючих їх турботи і тя­гарі, хворобливі та моральні переживання, полегшати їх фізичні і духовні страждання, нести віруючому розраду. Компенсаторська фун­кція широко представлена у Ветхому Заветі, де є псалом: «Відкриття твої — розрада моя» (псалом 118, 24). В Новому Завіті апостол Петро пише про Бога: «всякої утіхи, Богу, що утішає віруючих в усіх скор­ботах наших». Американський соціолог Генрі О'Діа вважає, що лю­дина має потребу в емоційних утіхах перед невизначеністю, невпев­неністю, стражданням, насиллям. На сучасному етапі розвитку України, де мільйони людей страждають від матеріальних злигоднів, безробіття, політичного безправ'я, ілюзорно-компенсаторська фун­кція релігії діє найповніше. Ця функція, безумовно, корисна вірую­чим, тому що тимчасово знімає психологічну напругу та стурбова­ність, утішає їх. Але реального поліпшення їх життєвих доль не відбувається, адже потрібні інші, не ілюзорні, а реальні засоби. Ком­пенсаторська функція релігії дає правлячим колам реальні результа­ти; відволікає віруючих від акцій соціального протесту, примірює їх з дійсністю в надії на майбутнє, на компенсацію у загробному світі. Ще в ХУШ ст. французький філософ П'єр Серваль Марешаль, роз­криваючи соціальне значення компенсаторської функції релігії, від­значав, що компенсаторська функція релігії надає можливість пра­вителям відчувати себе спокійно. Йому ж належить (приписане Марксу) визначення релігії як наркотика, опіуму, що послаблює во­лю та присипляє розум віруючого.

Комунікативна функція релігії характеризується системою спіл­кування віруючих у різних формах, насамперед, у церквах і молит-

вених будинках між собою та їх спілкування з Богом через релігійні обряди та молитвені збори віруючих. Віра стає фактором зближення єдиновірців і може служити причиною їх негативного ставлення до інаковіруючих чи взагалі невіруючих. Ставлення віруючих може прий­мати політичне забарвлення, відбувається їх зближення на підставі єдності соціально-політичних поглядів. Тому релігія може не тільки об'єднувати, але й роз'єднувати людей, розпалювати ненависть на національній або релігійній основі. Цю функцію релігії західні соці­ологи вважають головною та визначальною.

Велике значення в системі функцій релігії має світоглядна, за допомогою якої церква впливає на свідомість людей, переконуючи їх у єдино можливому і гідному поваги релігійному світогляді та відвер­таючи від впливу наукового світогляду. Цій меті служать і церковні проповіді, вся система засобів масової інформації, що їх створює церква для пропаганди поглядів і підсилення релігійного виховання не тільки віруючих, але й невіруючих.

Регулятивна, або етична функція релігії означає спроможність релігії виробляти єдині для релігійної системи норми поведінки, прин­ципи, ціннісні орієнтації як регулятори повсякденної життєдіяльнос­ті віруючих.

Всі функції взаємозв'язані та спрямовані, насамперед, до вірую­чих, висловлюючи цілеспрямованість релігії, але виходять і за межі релігійних спільностей, виявляючи зв'язок релігії з суспільством, в тому числі й з невіруючими, що зазнають того чи іншого впливу релігійної ідеології. І хоча всі функції релігії здійснюються церквою, їх не слід змішувати з функціями церкви; необхідно бачити не тіль­ки їх єдність, але й відмінності, враховувати, що церква не тільки релігійний заклад, але й соціальний інститут, що історично й тради­ційно вважає своєю компетенцією, поряд з релігійними, і соціаль­но-політичні проблеми. Реалізуючи їх відповідно з завданнями, цер­ква здійснює свою головну функцію — соціально-політичну, хоча й вуалює її нібито політичною нейтральністю, невтручанням у полі­тичні справи. Такий, як правило, засіб верхів церкви, що викорис­товується всіма конфесіями, аби зберегти вплив на віруючих, що належать до різних течій. В одному з звернень Архієрійського Со­бору Української православної церкви говориться, що «церква не зв'язана ні з яким суспільним ладом, ні з якою політичною силою, готова вести діалог з будь-якими суспільними рухами, шукаючи їх примирення та об'єднання у служінні благу людей». Однобічні ж судження про завжди реакційну роль церкви, не відповідають дій­сності, бо церква на певних етапах історії брала участь і навіть очолювала прогресивні сили народів у їх боротьбі за національне і соціальне визволення (рух рабів у Римській імперії, селянські рухи в Німеччині під керівництвом Лютера, боротьба іранського народу проти шахського режиму, «бунтівна церква» у країнах Латинської Америки та ін.). Та більшість церков стоять на позиціях правлячих режимів, визнають його суверенітет над церквою. Дотримуючись біблії та інших священних писань, церкви обожнюють державну владу. Уособленням безмежної відданості державному ладу та не-

566

567

нависті до всіх і будь-яких народно-визвольних рухів є Російська православна церква.

Існують інші функції церкви, що також відбивають зв'язок цер­кви із суспільством і державою. Миротворча функція виявляється в активній діяльності церков, особливо християнської, у боротьбі на­родів за мир і безпеку. Разом з тим на Заході серед діячів церков є і прихильники атомної війни. Благодійна функція виявляється в утри­манні за рахунок церкви будинків зневаги, лікарень, дитячих садків та інших закладів, в асигнуваннях на соціальні потреби. Крім цих функцій, церква має економічні, культурно-просвітницькі функції, функцію управління церковними парафіями, функцію підготовки кад­рів священиків і богословів, функцію зовнішніх зв'язків.

... Взаємовідносини держави з церквою —

еліпя і держава _{це осо}5_лива ф_Орма суспільних відносин, що

визначається історичними умовами, державним і суспільним ладом, співвідношенням політичних сил у суспільстві, соціальною позицією церкви, рівнем релігійності населення. Державно-церковні відноси­ни втілюються в законодавстві, де обумовлюється правове та еконо­мічне положення церковних об'єднань, їх роль у суспільстві, став­лення держави до релігії, до віруючих і невіруючих, до свободи, чи несвободи совісті. У взаємовідносинах держави з церквою відбива­ються суперечності між державою як суб'єктом політичної влади та церквою, що претендує на участь у вирішенні політичних проблем, на право оцінки зовнішньої і внутрішньої політики держави, на здій­снення політичного та морального впливу на суспільну свідомість. Ця особлива роль визначається тим, що церква завжди, на всіх ета­пах свого розвитку, функціонує не тільки як релігійний, але і як соціальний інститут, що має свою політичну і суспільну позицію. Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, в її впливі на віруючих у дусі їх лояльності політичної влади, що сприяє зміц­ненню державного ладу. Відсутність же такої підтримки, супереч­ності і конфлікти між церквою та державою неминуче даються взна­ки й на соціальний поведінці віруючих (і не тільки віруючих), можуть послаблювати політичну владу.

В історії відомі три основних типи взаємовідносин церкви з дер­жавою: по-перше, панування церкви в державі — в католицькій цер­кві в минулому, в країнах Ісламу в сучасних умовах. По-друге, па­нування держави над церквою (в різних формах) — в царській Росії, у радянський і пострадянський період. По-третє — рівноправний союз держави з церквою — сучасні Західно-Європейські країни, Ро­сія. На Україні йде процес становлення відносин між церквою і державою.

Основні принципи взаємовідносин церкви з державою в Україні регулювались Законами, початок яким покладено Декретом Ради Народних Комісарів РСФСР (23 січня 1918 року) і Тимчасового ро­бітничо-селянського уряду України (22 січня 1919 року) «Про відок­ремлення церкви від держави та школи від церкви». їх основний зміст забезпечував демократичне рішення релігійного питання, здій­снене у багатьох західно-європейських державах. Але принцип сво-

568

боди совісті в Конституціях означав лише свободу віросповідання. У царській Росії цю свободу мала тільки державна, привілейована православна церква. Радянський декрет зрівняв у правах всі вірос­повідання і надав віруючим свободу вибору релігії та права виходу з православ'я й переходу до інших конфесій. Невіруючі вперше отримали право зберігати свої погляди та поширювати безвір'я. Від­міна релігійної присяги або клятви, релігійних обрядів і церемоній у державних закладах також випливали з принципу відокремлення церкви від держави. Всі положення, спрямовані на демократизацію віросповідальних відносин, анітрохи не обмежували прав церкви, оскільки Декрет декларував вільне відправлення релігійних обрядів і не мав аніяких атрибутів державного управління церквою. Та ряд положень Декрету виходить за межі демократичних перетворень, відбиваючи класову спрямованість політики Радянської держави та необгрунтовану тенденцію прирівнювання церковних об'єднань до буржуазно-поміщицьких організацій. Декрет позбавив церковні та релігійні громади права володіти власністю, права юридичної осо­би, націоналізував все церковне майно, оголошуючи його народ­ним надбанням. Таких жорстких обмежень прав церкви не було ніде в зарубіжних країнах, що пояснювалось антирадянською полі­тикою більшості церков. Проти декрету, що обмежував права цер­кви, згуртувалась більшість релігійних об'єднань, які стали на шлях контрреволюційної боротьби проти Радянської влади.

Ворожа діяльність духовенства всіх конфесій не могла не викли­кати відповідних заходів з боку властей. Жоден державний лад не може терпіти такої діяльності, не могла його терпіти й молода Ра­дянська держава, тим більше, що перебувала тоді у ворожій блокаді, чинила опір натиску перевищуючих чисельність сил внутрішніх та зовнішніх ворогів. Тому позиція держави стосовно тих священиків, які стали на шлях боротьби проти Радянської влади, стала такою ж, як і стосовно до інших політичних противників. Цим, насамперед, пояснювалось і застосування репресій. Але Радянською владою, її органами допущено серйозні помилки, через які постраждали не тіль­ки вороже настроєні, а й багато священиків і, навіть мирян, непри­четних до антирадянської діяльності. Тут позначилась і та ненависть, яка накопичилась у народних масах стосовно священиків всіх рангів через їх минулу діяльність, як політичних прислужників самодер­жавства. Але було б однобічним підходом вважати, що обмеження прав церкви та її служителів, масове закриття церков, монастирів, духовних навчальних закладів, репресії пояснювались тільки антира­дянською позицією церкви. Адже й після переходу в 1927 році на лояльні позиції стосовно держави при митрополиті Сергії політична недовіра до церкви зберігалась, адміністративні та репресовані захо­ди тривали, а умови життєдіяльності релігії не тільки не пом'якшува­лись, а, навпаки, погіршувались. Сталінська політика, незважаючи на її антицерковну спрямованість, однак, не зустрічала протидії з боку верхів церкви, навіть і після смерті Сталіна, коли вже їм не загрожували репресії. На питання кореспондента «Літературной га-зетьі», чим пояснювалась та'ка покірлива позиція церкви, Олексій II

569

відповів, що покірність зв'язана з відчуттям того, що церква в Росії сприймає свою гірку чашу з руки Божої, що наші гнобителі сприй­мались як зброя Божа. Справді, в документах патріархії Сталін пос­тавав «як Богом даний, Богом поставлений, обранець Божий».

В середині 80-х років XX ст. в Україні взято курс на демократиза­цію суспільно-політичного, економіко-соціального та духовного жит­тя, на виправлення помилок в управлінні державою, в тому числі й стосовно релігії та церкви. Релігія знайшла розуміння як одна з рів­ноправних форм суспільної свідомості та важливий елемент націо­нальної культури. Нове ставлення держави до релігії та церкви знай­шло відображення в Законі «Про свободу совісті та релігійних організацій». Держава повернула церкві тисячі храмів, десятки мо­настирів, раніше відібраних, або тих, що припинили функціонуван­ня з інших причин. Замість 9 раніше існуючих монастирів, тепер їх понад 180. Широко розгорнулось будівництво нових храмів. Виник­ло і діє майже 60 різних релігійних навчальних закладів для підго­товки священиків і богословів. Створена Київська духовна акаде­мія. Православна церква отримала найширші і, по суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітних галузях країни: бла­годійній охорони здоров'я, культурно-освітній, релігійно-пропаган­дистський, редакційно-видавничій, господарсько-виробничій та ін. Держава та її органи всебічно підтримують православну церкву та авторитет релігії в суспільній свідомості. Та проголошені в законі рівності прав і можливостей всіх віросповідань насправді не здій­снюються. Високі права існують лише для однієї православної цер­кви, саме їй одній надаються всебічні привілеї і шана, хоча в Укра­їні є ряд інших впливових конфесій.

Курс церкви, насамперед, православної, на проникнення в усі сфери суспільного життя, відчувається здебільшого в галузі культу­ри і засобів масової інформації. Церква широко використовує при підтримці держави засоби масової інформації, розраховані на широ­кі кола населення, а не тільки на віруючих. Багато газет, журналів, а також радіо й телебачення систематично насичується релігійно-цер­ковними матеріалами найрізноманітного характеру. Богослужіння та релігійні свята — все це одержало постійне місце в засобах масової інформації в Україні. Отже, релігійна пропаганда вийшла далеко за межі церковної галузі і, по суті, нав'язується невіруючим, церковна інформація подається дикторами радіо і телебачення аж ніяк не без­стороннє та супроводжується схвальними коментар'ями, звернена не тільки до віруючих, але і до всіх слухачів і глядачів. Дедалі більше, змикаючись з державним режимом, православна церква бере курс на клерікалізацію політичного, суспільного і духовного життя. Релі­гійні церемонії та обряди, які раніше за законом проводились тільки в самій церкві, або на дому у віруючих, нині перейшли на територію державних і суспільних підприємств і установ. Найрізноманітні сус­пільні події, особливо урочисті акти, супроводжуються «церковним освяченням». Всі церемонії мають підвищувати авторитет релігії, де­монструвати її нібито реальний вплив на весь хід світського життя. Демонструючи своє доброзичливе ставлення до релігії та церкви, багато

>\ а палати сші .оу ,/. .

керівних діячів України розірвали з науковим світоглядом і вступили в

лоно православної церкви. Зрозуміло, це означає ні що інше, ніж заг­равання з церквою в надії використати її вплив на віруючих. Церковні об'єднання в Україні стоять на платформі підтримки політики, що про­водиться державою.