3. Соціальне середовище і проблеми виховання

Діяльність особи здійснюється в певному соціальному середови­щі, що в кінцевому підсумку визначає і характер самої діяльності, і її конкретні форми. Особисте завжди є продукт суспільного, але про­дукт індивідуалізований за змістом і за формою. Розкриваючи соці­альне середовище особи, як визначальний фактор її розвитку, необ­хідно аналізувати не тільки суспільне буття і структуру суспільної свідомості, але також ті елементи середовища, з яким людина безпо­середньо взаємодіє. Соціальне середовище — сукупність об'єктив­них соціальних факторів, що визначають дії особи і які не регулю­ються і не управляються виховними установами. Вплив соціального середовища на особу частіше здійснюється через різні опосередко­вані ланки, що утворюють так зване мікросередовище. Мікросере-довище — це об'єктивна, соціальна реальність, що становить сукуп­ність матеріальних, політичних, ідеологічнихі соціально-психологічних факторів, безпосередньо взаємодіючих з особою в процесі її життя і політичної діяльності.

545

Соціальне середовище і особа

Духовне життя є відображення мате­ріального життя, але це відображення не механічне, не пряме і безпосереднє, а діа­лектично суперечливе, опосередковане всією системою історично визначених суспільних відносин, що впливають на характер духов­ного виробництва кожної епохи. Суспільна свідомість — це духов­не життя суспільства, вся сукупність суспільних ідей, поглядів, тео­рій, бажань і настроїв людей. Справжня творчість можлива лише при умові взаємозв'язку і взаємообумовленості активної діяльності особи, пізнання і осмислення нею і навколишнім світом, і самої себе в процесі творення, з одного боку, і кваліфікованого застосу­вання таких знань — з другого. Для ефективного здійснення такого процесу підготовки необхідно не тільки стимулювання внутрішніх збуджуючих мотивів особи, а і усвідомлення діючих зовнішніх фак­торів, що обслуговують потреби в невпинному протягом всього життя підвищенні рівня освіти людини, постійному прагненні до знань, до інтелектуального і морального вдосконалення, тобто обу­мовлює системний розвиток її духовних потреб. Одним з таких факторів є школа.

Школа — основний базовий інститут в системі освіти. Школа виконує головну функцію навчання молоді. Навчання в школі універсально, ведеться різнобічна підготовка особи. Школа, готуючи людину до трудової діяльності, покликана залучати її до культури і має виховувати і підтримувати в ній такі риси і якості, які б сприяли творчому розвитку людини в сфері праці, вдосконаленню внутрішнього морального світу і громадянської зрілості. Ефек­тивності навчання в школі надає натхненність здійснюваних вчителями і учнями дій, в результаті — навчальний процес набуває якесь святодійство. Пояснюється це тим, що молода людина ще не здатна раціонально зрозумі­ти, що їй необхідно знати і уміти. Щоб молодь активно і заінтересовано включилась в оволодіння знаннями, доцільно ввести в дію ірраціональні еле­менти її свідомості, внушити віру в авторитет вчителя і авторитет наукових знань. Від того, яку роль в спілкуванні з учнями відіграє учитель — пророка чи чуйного співрозмовника, залежить формування особи, послушній чужій волі або самостійної, вольової, творчо думаючої. Ставлення особи в процесі шкільного навчання залежить не тільки від особи вчителя, а й від особливос­тей сприйняття учнями зовнішньої реальності, рівня інтелекту, включеннбс-ті в конкретні інформаційні потоки, способів і широти зв'язків з іншими людьми, ступеня незалежності суджень і оцінок.

Соціальна творчість проявляється як діяльність, спрямована на перетворення і створення нових форм відносин людей між собою і ставлення до природи, тобто спрямована на утвердження якісно нових структурних і змістовних компонентів взаємодії і взаємовід­носин в різних сферах матеріального і духовного життя. В сучас­них умовах важливе завдання системи виховання і освіти полягає в тому, щоб допомогти людині зрозуміти і відчути багатоманітність її зв'язків з природою і суспільством, уміти адекватно діяти в систе­мах зв'язків. Впливає соціальне середовище-среда на особу, на­самперед, через її потреби. І важливу актуальність має мікросере-довище і взаємодія з ним особи в формуванні і задоволенні потреб.

Специфіка взаємодії соціального середовища і особи виража­ється в тому, що, по-перше, існує безпосередній зв'язок і постійна залежність між соціальним середовищем і особою, що відбивається

546

на змісті'тютреб особи, на їх рівні і способах задоволення. По-друге, цілеспрямований вплив особи на соціальне середовище спричиняє до змін соціальне середовище і розвиток особи і зростання її потреб. По-третє, наявність суперечностей при взаємодії особи з середови­щем зумовлено тим, що особа потребує одних і не потребує на даний момент інших компонентів соціального середовища. Крім того, соці­альне середовище далеко не завжди забезпечує необхідні умови для задоволення вже наявних потреб особи. По-четверте, при наявності в соціальному середовищі умов, що роблять неможливим задоволення потреб особи, або навіть становлять небезпеку, виникає прямий анта­гонізм між соціальним середовищем і особою. Соціальне середовище виступає як найбільш загальний рівень соціального визначення особи і її потреб. З розвитком суспільства роль соціального середовища осо­би в формуванні і зростанні її потреб невпинно зростає.

Соціалізація - процес інтеграції ^В У^МОВаХ СуПЄ_РЄЧЛИВИХ ДІЙ, ПЛ_У-

індивіда в соціальну систему танини ідей і доктрин, взаємних

звинувачень і докору, суспільна сві­домість не могла не розгубитися і не збентежитись. Перед людиною стали, по суті, дві альтернативи — або стати прихильником однієї з доктрин, або прикритися зручним цинізмом і оголосити, що все, що не зустрічалось би на її шляху, наповнене пряпагандою ідей, вихо­вання людини на прогресивних традиціях. Щось подібне переживає населення України. Та така ситуація не є виходом з становища, в яке попала Україна — з становища глибокої всебічної кризи -- еконо­мічної, соціальної, духовної і політичної, що ускладнює його, ство­рює серйозні перешкоди на шляху соціалізації.

В процесі соціалізації особи поряд з пропагандою тісно переплітається і взаємодіє з нею виховання. Виховання надає якісну визначеність інших струк­турних елементів соціалізації, що характеризує її мету, спрямованість роз­витку духовних процесів і явищ. Якщо виходити з суті виховання, то воно зв'язано з суб'єктивним впливом на свідомість, на поєднання його з практи­кою, орієнтовано на формування мотивів соціальної поведінки. Виховання тим і сильне, що дає орієнтири в умовах суспільних перетворень. Виховання займає особливе місце в духовному житті суспільства, втілює процес фун­кціонування різних ідеологічних рекомендацій і водночас виступає практич­ним результатом їх реалізації. Проте виховання не обмежується ними: вихо­вання невіддільне від пропаганди ідеології загальнолюдських цінностей, від переконань в неперевершеності таких вічних істин, як честь, гідність, вір­ність та ін. Виховання визначається як процес поширення і усвоєння ідеї, теорій, світогляду і прагнень їх реалізувати практично.

Виховання не варто ототожнювати з освітою, навчанням, бо не завжди освіта супроводжує процес виховання. Більше того, життя відкинуло спроби втиснути процес виховання тільки в межі освіти. Адже, виховання зв'язано не тільки з освітою, навчанням, а триває і після завершення загальноосві­тньої і професійної підготовки, в процесі виробничої діяльності. Загальний механізм соціального успадкування, що охоплює, насамперед, стихійні впливи соціального середовища, визначається в соціології поняттям соціалізація. Со­ціалізація особи — це процес перетворення індивіда з його природними здібностями і потенційними можливостями соціального розвитку в повно­цінного члена суспільства. Теорія соціалізації встановлює, під впливом яких соціальних факторів формуються-ті або інші особливості особи, які механіз­ми процесу соціалізації та його наслідки. Ось чому соціалізація виступає як формуючий механізм суспільства, зв'язаний з засвоєнням індивідом соці-

18*

547

альних норм і оціночних критеріїв, із здобуттям соціального досвіду. Соціа­лізація — формуючий механізм суспільства, специфічний аспект визначен­ня людської свідомості і поведінки, взаємодії з соціальним середовищем. Та обставина, що інформація, яка передається в процесі соціального успадкуван­ня, не записана в генах людини, визначає необхідність цілеспрямованого впливу суспільства на індивіда і дає можливість для особи пластично реагувати на дії соціального середовища. Чим далі прогресує людство, тим значніша роль со­ціалізуючих процесів, і особливо їх організованої форми — виховання.

Соціалізація — складний і багатосторінній процес суспільного формування і розвитку особи, що відбувається під впливом соціаль­ного середовища і цілеспрямованої виховної діяльності суспільства. В процесі соціалізації особа формується як творець матеріальних і духовних благ, як активний суб'єкт соціальних відносин. Зв'язок і єдність, як і відмінність між соціалізацією і вихованням, розкрива­ються повніше, коли зв'язки і єдність розглядаються як соціальна діяльність. Виховання є організована, цілеспрямована і запрограмо­вана діяльність, що здійснюється конкретним суспільством. Соціалі­зація охоплює крім виховання ще й соціалізуючий вплив різноманіт­ної економічної, політичної, адміністративної, побутової та ін. суспільної діяльності. Проте, виховання як процес важко відмежува­ти від соціалізації, бо реалізується і функціонує у взаємодії з об'єк­тивними факторами соціального середовища. Суть соціалізації мож­на зрозуміти за умови, якщо особа розглядається одночасно як об'єкт соціального впливу. Тоді соціалізація постає як процес формування соціальної активності (розглядається як функція особи). Отже, соці­альна активність виступає не тільки як результат, але й як фактор реалізації. Ось чому і соціалізація визначається ступенем включення соціальних впливів середовища в мотивуючу сферу людської пове­дінки і ступенем включення особи в систему соціальних зв'язків і залежностей об'єктивного середовища.

Специфіка соціалізації як формуючого механізму полягає в тому, що засвоєні особою зовнішні соціальні впливи набувають особистого змісту і значення. В результаті взаємодії особи з соціальним середови­щем виникають соціальні явища, якими є особистісні механізми і осо-бистісні якості людини, що знаходять узагальнене вираження в таких особистісних системах: по-перше, соціальні потреби та інтереси; по-друге, соціальні орієнтації та позиції; по-третє, стратегічна організа­ція поведінки; по-четверте, соціальна активність. Соціальні системи: перша — соціальні потреби та інтереси, друга —соціальні орієнтації є мотивуючими, третя система — організуюча, четверта — реалізуюча. За наявності серйозних хиб в одній із соціальних систем соціалізація особи не може стати повноцінною. Індивідуаліст, наприклад, має сер­йозні дефекти в мотивуючих системах; безвільна людина — в органі­зуючій системі; бездіяльна людина — в системі соціальної активності.

Соціальні функції кожної з систем соціалізації полягають в тому, що, по-перше, система соціальних потреб інтересів створює основу соціальної активності. Матеріальні і духовні потреби виступають ру­шійною силою діяльності і поведінки людини. Потреби особи — її своєрідна реакція на випробуваний дефіцит або необхідність в чо­мусь. В соціалізації специфічне значення набувають інтегральні пот-

548

реби особи (пізнавально, ціннісно та практично) важливі для дій­сності, в спілкуванні і вільному виявленні своєї індивідуальності. По-перше, якщо потреби виражають особливе становище індивіду, то інтереси зв'язані з його вибірковим ставленням до матеріальних та духовних потреб і з процесом їх задоволення. Інтереси передбача­ють усвідомлення потреб і перетворення їх в ідеальні прагнення. Інтерес є потреба, усвідомлена і спрямована людиною. Інтерес має свою об'єктивну основу, суб'єктивний зміст і реальне вираження в соціальній активності людини. По-друге, система соціальних орієн­тацій і позицій — сукупність мети настанов і оціночних критеріїв особи, які об'єктивізуються в її відповідну для задоволення потреб та інтересів. Позиція виражає внутрішнє ставлення особи до свого со­ціального статусу і до зовнішнього світу, надає орієнтації активний характер, суб'єктивну мотивованість і особистісний зміст. За суттю, система соціальних орієнтацій і позицій особи має ціннісний зміст, завдяки чому реалізується здатність особи розробляти свої програми поведінки і відповідні способи їх реалізації.

Система стратегічної організації поведінки особи — це засіб при­ведення в дію мотивуючих систем соціалізації, проміжна ланка між потребами, інтересами, орієнтаціями і позиціями особи, з одного бо­ку, і її соціальною активністю — з іншого. Ця система здійснює пе­рехід від спонукальної до виконавчої регуляції процесу соціалізації, тобто спрямовує поведінку людини відповідно з певними потребами і об'єктивними умовами. Саме стратегічна організація поведінки вклю­чає інтелект і волю в структуру особи, поєднуючи їх з потребами, інтересами, усією мотивацією поведінки особи. Якщо інтелектуальні процеси допомагають усвідомити зовнішні соціалізуючі впливи, прий­мати суспільно необхідні вимоги та критерії оцінок, а емоційні про­цеси — формувати у особи суб'єктивне ставлення до них, то вольові процеси сприяють об'єктивуванню внутрішніх сил людини.

Система соціальної активності, що охоплює діяльність та по­ведінку людини, має резумуюче значення в цілісному процесі соці­алізації особи. її безпосереднє психічне та ідейне мотивування — це соціальні орієнтації і позиції, налагодження та вибіркові відно­сини людини з відповідною формою соціальної активності. Пове­дінка і діяльність людини — це особистісні системи соціалізації в дії. Від ступеню їх розвитку залежить і ступінь соціальної активнос­ті особи. Шляхом поєднання соціалізуючого впливу об'єктивних факторів соціального середовища і цілеспрямованого виховання утворюються передумови для повнішого виявлення соціального єс­тва людини та виконання нею своїх соціальних функцій.

Формування суспільно активних осо-

Сощальний статус бистостей значно залежить від статусу і

^{осо и} функцій особи в суспільстві. Як суб'єкт со-

ціальної діяльності, особа займає певне місце в суспільній системі — посаді, в системі прав і обов'язків. Статус особи соціологічна наука розглядає в статичному і динамічному аспектах. Статичний аспект зв'язаний з фіксуванням прав і обов'язків, з визначенням міри їх співвідношення. Динамічний — з їх виконанням.

549

Соціальний статус — динамічнийпроцес'-'%і конує свої права і обов'язки, а також свої різноманітні функції. Тут йдеться про нормативно ухвалені форми поведінки індивіда, що зв'язані з професійними та соціальними якостями людини. Соціальна роль осо­би — це нормативно схвалений спосіб діяльності і поведінки, це «при­ведені в дію» соціальні норми відповідності з функціями людини як суб'єкта праці, пізнання, ціннісного ставлення до завдань, що виконує як член колективу або представник певної професії. Соціальна роль завжди реалізується через професійну діяльність і суспільне станови­ще, через доручення та уповноваженая. Розглянутий в динамічному аспекті, тобто у зв'язку з функціонуванням особи в суспільному се­редовищі, статус особи виступає як соціальний процес і як соціальне ставлення. Щоб підготувати особу до активної творчої діяльності, до­водиться включити її в існуючу систему виховання, організаційна струк­тура якої базується на загальній структурі соціальної системи.

Організаційна структура цілісного виховного процесу —єдина сис­тема соціальних колективів (сімейних, навчальних, трудових та ін.). Надбаний в процесі спілкування та соціальної діяльності в колективі досвід має важливе значення для вироблення у особи, яка формуєть­ся, внутрішніх механізмів саморегулювання вчинків та дій. Але тут виникає одна перепона: соціальна активність особи, яка обмежуєть­ся лише межами трудової, професійної діяльності, перестає відпові­дати вимогам соціального прогресу. При всій значимості зростання трудової активності у сфері матеріального виробництва, в сучасних умовах активізація усіх творчих сил особи стає невідкладною. Це означає формування творчого ставлення до всієї сукупності взає­мозв'язків особи в усіх сферах її життєдіяльності. Творчість в соці­альній сфері тим і відрізняється від професійно-творчої діяльності, що тут на передній план виходить не стільки продуктивність, приро­щення нового продукту, скільки розвиток самої людини як суспіль­ної істоти. Своєрідним продуктом в такому випадку стає сам процес збагачення і реалізації творчих сил кожного члена суспільства.

Прямий зв'язок виховання особи з Демократизація і виховання: реформами, що відбуваються в Україні,

нова ідеологічна ситуація обумовлює особливі завдання, тому що

людина має навчитися жити і працювати

в нових для неї умовах. Значно зростає роль цілеспрямованого вихо­вання (особливо в межах загальноосвітньої школи, інституту), що враховує об'єктивну ситуацію і суб'єктивні фактори, які впливають на формування особи. Сучасні установи освіти та культури поклика­ні не лише розвивати та удосконалювати закладені в індивіді приро­дою нахили і здібності, але й формувати у людей потребу в постійно­му саморозвитку. Отже, процес виховання значно ускладнюється, бо мова йде вже про те, щоб прищепити новому поколінню який-небудь мінімум навиків, надати не тільки освіту і професію, а й сфор­мувати нову психологію і свідомість, високу духовну культуру як передумову вирішення нових завдань, що стають перед суспільством.

Існуюча дотепер система виховання зжила себе і не здатна на позитив­ний внесок в виховання особистісних якостей. Основні хиби системи тради­ційного виховання полягають в тому, що, по-перше, не враховувалось, що

550

такі риси культури, як авторитарність та патріархальність, стали визначати систему виховання. По-друге, впровадження ідеології технократизму в сис­тему виховання привело до того, що виховання особи стало розглядатися не як самомета, а лише як інструмент вирішення інших, насамперед виробни­чих, завдань. По-третє, інтерес особи перестав використовуватись як засіб виховання, а проблеми виховання вирішувались шляхом перспективних ідей досягнення Ідеального соціального устрою. По-четверте, одним з основних принципів виховання став принцип протиставлення суспільного особисто­му. Рецидиви віджилої системи виховання не подоланні і в умовах демокра­тизації України. Нерідко доводиться читати, що оздоровлення економіки має автоматично привести до вирішення проблем виховання, бо економіку мож­ливо перебудувати і без зміни системи виховання.

Цілеспрямоване формування суспільно необхідних якостей особи зумовлює відповідну організацію виховного процесу. Доцільно виділити три основні напрямки демократизації системи виховання. Перший напрямок зв'язаний з участю широкої громадськості у ви­хованні і навчанні молодого покоління. Своєрідна «педагогізація» сус­пільства сприяє формуванню такого клімату в соціальній дійсності, за якого виростає фізично здорове і духовно збагачене молоде по­коління, створюється цілісна система вимог до молоді з боку нав­чальних закладів, суспільних організації і інститутів, сім'ї. Другий напрямок зв'язаний з державним керівництвом системою вихован­ня, глибокими структурними змінами у механізмі її керування. За­безпечення стабільності у розвитку виховного процесу, утверджен­ня колективізму і демократизму при вирішенні основних проблем виховання є важливе завдання сучасності. Третій напрямок потре­бує удосконалення та перебудови внутрішнього механізму самого виховного процесу в усіх його ланках.

Виховання завжди комплексне за метою, завданнями і самим про­цесом. В минулому захоплення диференціацією виховання вело до того, що виділяли до ЗО напрямків виховання. В сучасних умовах змінюються традиційні уявлення про суть виховання як про пере­важно ідеологічний процес, акцентується увага на формуванні здіб­ностей, потреб, інтересів і суспільно значущих якостей особи, на відповідності соціально-економічних умов завданням виховання. Ви­ховна діяльність дедалі набуває характеру суспільного виховання, розвиваючись на основі тісної взаємодії усіх типів навчальних закла­дів, суспільних організації, виробничих колективів. Сучасний етап суспільного розвитку потребує нового концептуального підходу до суті, мети, завдань та змісту виховання. Визначальним в розумінні суті виховання стає усвідомлення особи насамперед як суб'єкта діяль­ності і спілкування, а розвиток особи розглядається як процес безпе­рервного надбання нових соціальних якостей. Ось чому метою вихо­вання стає розвиток особи, безперервне формування та задоволення її потреб, інтересів, збагачення ціннісних орієнтацій, запитів, розкриття задатків і здібностей, духовного потенціалу при зростанні соціальної ролі самої особи в процесі виховання і навчання на основі її вільного самовизначення і саморегуляції. Специфічна сфера суспільної прак­тики, яким є виховання, покликана грати активну роль у створенні середовища розвитку особи, в демократизації суспільства, брати участь в утвердженні гуманістичних ідеалів в житті, в розвитку культури.

551

Політичне вихованая

Людина живе в суспільстві. У своїх від­носинах з іншими людьми особистість ке­рується законами і нормами, правилами і звичками, традиціями і звичаями свого часу, свого народу. Частина з них зафіксована в юри­дичних законах і рекомендаціях, всіляких статутах і вказівках. На них посилаються при визначенні заходів заохочення або покарання, тобто заходів офіційного впливу, чітко зафіксованих в правових і адміністративних документах. Та дуже часто люди в повсякденних взаємовідносинах і оцінках керуються моральними вимогами сус­пільства, визначаючи той чи інший вчинок особи — як добро або зло, а якість і властивості людини — як доброта, порядність, чесність, а також вади. Це йде від переконань в справедливості оцінок, посила­ючись на загальноприйняту думку: «Так принято», «Порядна, чесна людина так себе не поводить», «Справедливо саме це». В моральних оцінках виражається певне ставлення людей, які регулюються прос­тими нормами моральності і справедливості виробленими людством.

Духовне багатство, моральна чистота, фізична досконалість — все це має гармонічно поєднуватися в людині. Звичність виконання ряду простих норм в умовах збільшення обсягу інформації, ускладнення і зміни професійних навиків, знань, великого морального психологіч­ного навантаження дає людині запас певної моральної міцності в деяких конфліктних міжособових ситуаціях, виступаючи звично пра­вильною опорою в моральній поведінці. В процесі морального вихо­вання важлива роль належить провідним моральним принципам сус­пільства, чіткості світогляду соціальної орієнтації особи.

Виховання політичне — процес систематичного і цілеспрямова­ного впливу на політичну свідомість і поведінку населення, включаючи формування свідомості і самосвідомості окремої особи, групової по­літичної свідомості і суспільної свідомості. Мета, зміст і організація політичного виховання визначаються характером політичної систе­ми суспільства і служать інтересам її збереження і розвитку. Основ­не завдання політичного виховання — масове вкорінення і додер­жання панівних в існуючій політичній системі політичних цінностей, норм і нормативних зразків політичної поведінки. Це зв'язано з по­ширенням прийнятого в системі типу політичної культури. Політич­на культура — історичний досвід, пам'ять соціальних спільностей і окремих людей в сфері політики, їх орієнтація, навики, що вплива­ють на політичну поведінку. Досвід містить в узагальненому перет­вореному вигляді враження і переваги в сфері міжнародних відно-син і внутрішньої політики. Політична культура, за визначенням соціолога Габріеля Алмонда, особливий тип орієнтації на політичні дії, що відображають специфіку кожної політичної системи.

Політичне ж виховання включає два основних компонента: раці­ональний, що складається з поширення необхідної політичної інфор­мації, і емоціональний, що передбачає формування сукупності полі­тичних відносин. Політичні відносини — взаємодія суб'єктів політики і влади, за яких відбувається їх об'єднання або роз'єднання, переда­ча ідей, поглядів, обмін ресурсами (впливом, інформацією, знаннями тощо), передача вольових спонукань, спонукань від одного суб'єкта

552

до іншого. Політичні відносини відіграють в суспільстві таку ж знач­ну роль, що і соціальні і економічні відносини. Політичні відносини характеризують тип суспільної організації, відносини експлуатації, панування і підкорення або співробітництва, взаємодії і політичної єдності.

Раціональний компонент політичного виховання — система полі­тичної освіти, що забезпечує необхідний для політичної системи мінімум політичних знань громадян держави. Така система може бути більш (тоталітарний варіант) або менш (демократичний ва­ріант) жорстокою. Якщо в Україні раніше до 90-х років система політичної освіти мала широку сітку політичного навчання, що виз­началось як один з основних напрямків формування у людей мате­ріалістичного світогляду, то в США і тепер система політичної осві­ти знайомить громадян з основними положеннями Конституції держави і Білля про права людини в межах шкільної освіти. Відпо­відно, відрізняється і обсяг політичної освіти.

Емоціональний компонент політичного виховання визначається політичною системою і політичним режимом і зв'язаний з форму­ванням стійких емоціональних переваг людей в політичній сфері, часом діючих незалежно від свідомості. Якщо в Україні раніше ос­новний акцент традиційно ставився на вербальному навчанні, то в США в період «холодної війни» уже діти шкільного віку вибирали серед сприятливіших картинок прапорів всіх держав світу прапори США та країн-союзників, відкидаючи як менш привабливі прапори країн «східного блоку». Тепер же дещо змінилась картина. Проте, теоретично політичне виховання спрямовано на формування єд­ності знань і уявлень, всебічної переконаності, що характеризує всю поведінку «політичної людини».

Політичне виховання здійснюється певними методами, що поді­ляються на прямі і непрямі.

Прямі методи політичного виховання, по-перше, переконання, що підкреплюється необхідною інформацією і відповідною аргу­ментацією; по-друге, примушення, що підкріплюється репресивни­ми санкціями; по-третє, повчання, основане на некритичному сприй­нятті людьми канонів політичної системи; по-четверте, наслідування, основане на зараженні яскравими зразками нормативної поведінки.

Непрямі методи політичного виховання включають: по-перше, ви­користання політичних символів і ритуалів; по-друге, організоване стимулювання, що підкріплює нормативну політичну поведінку по­зитивними стимулами (від оцінки за поведінку до характеристик, почесних грамот тощо); по-третє, конструювання системою спеціа­лізованих орієнтуючих ситуацій типу періодичних співбесід, суспіль­но-політичних атестацій та ін.

Засоби політичного виховання мають різноманітний характер. На рівні індивідуального політичного виховання членів суспільства важ­ливу роль відіграє особистий вплив спеціально виділених системою людей (пропагандистів, агітаторів та ін.), які створюють спеціальні ситуації, що забезпечують вербальний, тобто словесний вплив і по­казують особистий приклад. На рівні соціальних спільностей, груп

553

виробляються колективні форми політичного виховання членів спіль­ності, групи у вигляді зборів та інших групових акцій. На рівні вели­ких соціальних спільностей, засобами політичного виховання висту­пають масові дії: мітинги, демонстрації, пікети та ін. На всіх рівнях найефективнішим інструментом політичного виховання служать за­соби масової інформації: преса, радіо, телебачення та ін.

Основним мірилом ефективності всіх засобів та методів політич­ного виховання виступає адекватна система поведінки окремого ін­дивіда. Тому одним з найпродуктивніших способів політичного вихо­вання вважається самовиховання особи, засноване на бажанні, умінні, наполегливості і волі людини одержати необхідні, на її думку, знан­ня і переконання. Самовиховання — процес і результат формуван­ня відносно стійкої усвідомленої системи уявлень суб'єкта політич­них відносин самого себе в соціально-політичній сфері, на основі яких суб'єкт цілеспрямовано будує свої взаємовідносини з іншими суб'єктами політики всередині соціально-політичної системи і за її межами. Самовиховання спирається на політику самоосвіти як на метод надбання знань про світ і суспільство, закономірностях їх розвитку та ін. В сучасних умовах в більшості країн світу система виховання, що охоплює і політичне виховання, має державний ха­рактер або контролюється державою, є невід'ємною складовою по­літичного життя і діяльності суспільства.

Саме поняття виховання культурою го-

Виховання культурою _{ворить про те що} ^ _{суспільні систеМ}и -

і культура виховання виховання і культура - зв'язані воєдино. Культура не є особливою сферою суспільства, як економічна, соці­ально-політична або духовна сфера. Культура — сукупність матері­альних і духовних цінностей, створених людством в процесі суспіль­но-історичної практики, включаючи творчу діяльність по їх виробництву, а також способи їх застосування і переваги. Культура це не взагалі свідомість, не просто ряд духовних елементів (уявлен­ня, знання, переконання, ціннісні норми та ін.), а й спосіб, метод ціннісного освоєння дійсності. Це уміння і навики застосування знань, норм та ін. Це те, що стає практичною діяльністю. В суспільстві куль­тура є своєрідним «зрізом», показує, наскільки соціальна система сприяє або не сприяє розвитку особи. Людина — водночас основний суб'єкт і об'єкт культури. Поза людиною, поза її суспільними відно­синами культура не існує. Культура — це виробництво самої людини в усьому багатстві її суспільних зв'язків і стосунків, в усій цілісності її суспільного буття. Культура характеризує соціальну діяльність лю­дини з позиції тих можливостей, що дає для розвитку особистісних якостей людини. Навіть звичайні потреби індивіда залежать від рів­ня культури суспільства. Отже, культура формує потреби та інтере­си особи, а в остаточному підсумку — певний тип особистості. Саме в культурі реалізуються суттєві сили людини.

Процес оволодіння культурою опосередковує глибинний процес — привласнення суспільних відносин. Проблема культури — завжди проблема взаємодії людей, і саме такої взаємодії, при якій люди тво­рять, «формують» одне одного. Поза соціальною взаємодією людей

цінності культури — лише потенційна можливість культурної діяль­ності, в процесі якої йде перетворення учасників діяльності. Культу­ру міжособистих стосунків людей можна розглядати як процес фор­мування і розвитку особи в спілкуванні з іншими людьми. Такий процес може мати різну спрямованість: може сприяти розвитку осо­би, примноженню її духовного багатства; може сприяти нейтраль­ним, байдужим для розвитку; може виявитись негативним і привес­ти до деградації особи в тому випадку, якщо індивід «усмоктує» уяви і норми, що суперечать способу життя. Культура спілкування харак­теризує, наскільки реальна практика тих або інших процесів спілку­вання відповідає нормам і вимогам, що пред'являє суспільство роз­витку особи. Діяльність індивіду, з одного боку, обумовлює специфіку наявної культури, а з іншого — набуває форм вже усталеної культу­ри. Специфічна взаємодія сторін зумовляюється тим, що між пред­метом культури і людською суб'єктивністю опосередковане «поле» суспільних зв'язків і відносин. Культура виступає як характеристика особи, як узагальнююча характеристика її духовного, морального і

професійного розвитку.

Справді, народжуючись, людина потрапляє в певні умови, якими має оволодіти. Міра оволодіння і визначає культуру окремої особи, рівень її вихованості і соціальної зрілості. Таке пояснення культури особи, кінцевий зміст виховної діяльності полягає в її культуризації. Культура особи — категорія, що відображає одну із сторін соціальної зрілості, вихованості індивіда; виявляється у взаємовідносинах лю­дей. Адже взаємодії людей в процесі суспільного життя є основним виявом суспільних зв'язків. Характер зв'язків або сприяє розвитку суспільних відносин, або гальмує їх. Ось чому однією з основних характеристик зрілості суспільства є культура міжособистих стосун­ків, що виявляється в діяльності, вчинках і поведінці окремих людей. Аналіз культури міжособистих стосунків на рівні окремих індиві­дів приводить до поняття «культура поведінки», що є однією з кате­горій теорії виховання. У поведінці людини виявляються особливості її характеру, потреби, смаки. Культура пронизує усі сфери суспіль­ного життя. Ось чому, якщо виходити з положення, що культура є ступінь реалізації суттєвих сил людини, то під культурою поведінки особи слід розуміти рівень виявлення суттєвих сил людини у сприй­нятті і розумінні людьми одна одну. Культура міжособистого спілку­вання забезпечує засвоєння культурних цінностей, і постійну їх ак­туалізацію. Завдяки тому культура «спускається» до кожної особи, піднімаючи її на височінь свого соціального буття.

Студентська молодь - Реформа виховання, що здійснюється

специфічний об'єкт ^в Україні, покликана вивести суспільство

виховання ^на якісно новий ступінь економічного,

політичного і культурного розвитку. Але

неможливо перевести в якісно новий стан суспільство без адекват­ного переведення в такий же стан осіб, що складають суспільство. Звідси особлива відповідальність вищої школи за підготовку висо­кокваліфікованих спеціалістів, які володіють такими ж високими куль­турними якостями. Важливою особливістю студентської молоді є те,

555

що процес надбання і засвоєння нової інформації, здобуття знань активно впливає на зміни її якісного стану Виконуючи специфічну соціальну роль — творчо оволодіваючи знаннями, уміннями, навика­ми — студентство переходить з одного якісного стану в інший, ви­щий, залишаючись, як правило, незмінним структурно. Навчання, освіта, виховання — поняття за змістом нерозривні, взаємопроник-ливі, обов'язкові компоненти єдиної науки педагогіки. Без навчання неможлива ні освіта, ні виховання. Це очевидно. Та навчання, яким би не було досконалим, не вичерпує поняття освіта і тим більше поняття виховання. Якщо освіта — сукупність різноманітних соціаль­них інститутів, діяльність яких спрямована на навчання і виховання, інститут суспільства, що надає суспільним відносинам по передачі і нагромадженню соціального досвіду, формуванню особи та ін., то виховання — процес формування особи, її знань, духовних ціннос­тей, можливих соціальних потреб, запитів та ін.

В сучасних умовах визначальним в педагогічному трикутнику по­ряд з освітою є виховання. І часто від учителів можна почути, що ніколи ще життя не ставило перед школою стільки важливих і склад­них завдань, не ставило настільки високих вимог до загальної куль­тури і спеціальних знань педагога. І хоча школа непогано навчає дітей основам наук і вчителі непогано підготовлені, та тут-то вчителі слабо озброєні в сфері виховання молоді. Такий розрив в сучасних умовах дуже небезпечний. Справа в тому, що і студенство недоста­тньо виховується. Культ знань часто заслоняє культ людини. Адже виховувати значно важче і складніше, аніж навчати. І глибоко пра­вий Василь Сухомлінський, який говорив, що «бути добрим вчите­лем можна тільки будучи добрим вихователем». Сучасні викладачі — професори, доценти вищої школи вважають, що в навчанні основ наук вища школа зберігає за собою провідну роль: більшість знань студенти здобувають у вищій школі і потім застосовують їх на прак­тиці. Але такого не можна сказати про виховання.

Формування особи — головне завдання вищої школи. Адже успіх в навчанні і навіть в освіті сам по собі не веде до успіху у вихованні людини-особи. Характерною рисою студенства є його висока грома­дянська активність, соціальний оптимізм, спільність мети і інтересів, прагнення досягнути високого освітнього і культурного рівня. Саме в молодості активно відбувається формування особистісних якостей. Бу­дучи специфічною соціальною спільністю, — студентська молодь тісно зв'язана з іншими соціальними спільностями, верствами населення і поділяє їх проблеми. Суспільство активно впливає на студенство, ад­же майбутнє суспільства, насамперед, залежить від молоді. Крім об'єк­тивних факторів виховання особи, важливу роль відіграють і суб'єк­тивні фактори — цілеспрямоване виховання, активна пізнавальна діяльність самих вихованців. Навчально-пізнавальна діяльність перед­бачає підготовку членів суспільства до майбутньої кваліфікованої пра­ці, без якої неможливий розвиток матеріального і духовного вироб­ництва. Але це не тільки процес, завдяки якому суспільство задовольняє свої потреби в висококваліфікованих спеціалістах, а й процес повні­шого і глибокого засвоєння нагромадженого людством досвіду, піз-

556

нання законів розвитку природи і суспільства, створення нових кон­цепцій, матеріальних і духовних цінностей.

Сучасна система виховання не тільки транслює зразки культу­ри, матеріальне і духовне багатство від покоління до покоління, із однієї сфери в інші, а реалізує функцію генератора і охоронця куль­турного надбання суспільства. Аналіз теоретичних положень, фак­тів, явищ і методів, засобів виховання дає можливість визначити, по-перше, соціологія виховання — частина соціологічної науки, що досліджує виховний процес під кутом зору соціалізації індивіда і формування особистісних якостей. Саме становлення і розвиток особи в процесі засвоєння нею соціокультурної спадщини — основ­ний об'єкт дослідження соціології виховання. По-друге, взає­мозв'язок суспільства і особи дозволяє вести мову про рівні вихов­ного процесу, коли відбувається відтворення особистісних факторів під впливом цілеспрямованих зусиль різних інститутів виховного процесу. Єдність рівнів виховного процесу створює передумову для гармонізації особи. По-третє, системи соціальних регуляторів пове­дінки і діяльності особи по-різному впливають на соціальні спіль­ності суспільства, зумовлюючи основні типологічні характеристики і суспільства, і особи. Соціологія виховання розглядає виховання як триєдиний процес взаємодії соціального середовища, суспільних і державних інститутів і соціальної активності самої особи.

Література

Б а р а н о в А. В. Социология и перестройка //Постижение. М.: Прогресе. 1989.

Библер В. С. От наукоучения к логике культури. М., 1991.

Гур о в а Р. Г. Социологические проблеми воспитания. М, 1981.

Стиль жизни личности. Теоретические и методологические проблеми. Киев, 1982.

М ихайло в Ф. Т. Общественное сознание и самосознание индивида.

М, 1988.

С о р о к и н П. А. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992.

X а р ч є в А. Г. Социология воспитания. М, 1990.

Я х и з л Н. Социология и соціальная практика. М., 1985.

Питання для повторення

Що є предметом соціології виховання?

Фактори формування соціальної поведінки особи. Основні зав­дання соціології виховання.

Що таке соціальна програма і її роль у вихованні особи?

В чому суть потреб та інтересів особи?

Що таке соціальне середовище?

В чому суть механізму соціалізації особи?

Чим визначається соціальний статус особи?

Що таке виховання?

557

СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

1. Предмет і метод соціології релігії

..... Релігія — складне різноманітне суспіль-

оцюлопя реліги _{не ЯВИ}щ_Є досліджується багатьма гумані-

тарними та суспільними науками: філософією, історією, релігієз­навством, науковим атеїзмом, психологією, етикою, історією культури та ін. Кожна з них має аспект дослідження, що визначається її специфікою та місцем в системі наук. Релігія — форма суспільної сві­домості, специфічний світогляд, концептуальне бачення світу, спосіб його пізнання — входить в орбіту філософії. Саме в полі зору філосо­фії знаходяться гносеологічні проблеми релігії, її специфіка відобра­ження дійсності. Філософія прагне розкрити природу та виникнення релігії, релігійних уявлень і образів. Історія, археологія, етнографія досліджують конкретні форми релігії, що виникають і змінюються на певних історичних етапах розвитку людства, в тих або інших регіонах світу. Релігієзнавство вивчає роль різних релігійних систем, конфесій, церковних об'єднань у зв'язку з історією народів, націй, держав. Куль­турологія, естетика, мистецтвознавство розглядають релігію як важ­ливу складову частину світової загальнолюдської та національної куль­тури, як духовну спадщину багатьох поколінь людства.

Соціологічний підхід визначає релігію як суспільне явище, як важ­ливий структурний компонент суспільства в різних соціальних про­явах у взаємодії з усіма іншими соціальними явищами. Соціологія ре­лігії охоплює широке коло проблем, що визначають місце і роль релігії у суспільстві, її соціальні функції, закономірності функціонування, розвитку релігії та церкви. Соціологія релігії досліджує ставлення різних соціальних і національних спільностей до релігійного світо­розуміння, типи релігійності, співвідношення релігії та атеїзму. Со­ціологія релігії не ізолюється від інших наук, що так або інакше досліджують релігію, а тісно зв'язана з ними в пошуках наукового розуміння релігії, як соціального явища. Поряд з науковою, світсь­кою соціологією релігії, існує і ненаукова, богословська соціологія релігії, що створюється теологами на основі релігійного світогляду та робить певний внесок у вивчення деяких питань функціонуван­ня релігії.

Дослідження релігії грунтується на загальній соціологічній теорії та методології соціального пізнання. Релігія, як об'єкт дослідження, розглядається в усіх різноманітних зв'язках і взаємодіях, в єдності теорії та практики, об'єктивного та суб'єктивного. Принцип істориз­му в сфері релігії вимагає розглядати будь-яке положення історично та у зв'язку з умовами певного часу. До методології дослідження процесів, зв'язаних з функціонуванням релігії в суспільстві, входять функціональний та системний аналіз. Застосування функціонально­го аналізу дозволяє розглянути механізми впливу на релігію з боку зовнішніх тв'язків і умов. Системний аналіз розкриває внутрішню

558

структуру релігії, розчленовує її на складові елементи, дає можли­вість вивчити кожен з них окремо, показати їх зв'язки та взаємодію,

і згодом розглянути систему повністю.

Релігія, як предмет дослідження, тановлення аналізу та полеміки, розглядалась на всіх

СОЦІОЛОГІЇ ОЄЛ1Г11 .

етапах розвитку суспільства, починаючи з

античності й до сучасності. Але вивчення релігії як суспільного яви­ща виникає значно пізніше, коли досить високого рівня досягають науки про суспільство, його розвиток і функціонування.

До епохи Відродження у працях філософів та вчених релігія розгляда­ється гносеологічно або психологічно, не виділяються соціальні аспекти. Це пояснювалось нерозвиненістю наук про суспільство та механізм його розвит­ку, а також стійким хибним поглядом про незалежність релігії від суспіль­ства, її повною автономією. Починаючи з XVII —XVIII стст., все частіше та інтенсивніше релігія розглядається у зв'язку з соціальними й історичними умовами, з боротьбою революційної буржуазії проти феодалізму та його ідеології. Суттєвою рисою розуміння коріння релігії стала так звана теорія обману, вперше сформульована голландським філософом Бенедиктом Спі-нозою, за якою релігія — результат обману в інтересах монархії та духовенс­тва, а також і неосвіченості людей. Соціальні корені релігії частково розкри­то французьким просвітником Константеном Вольпеєм, який шукав причини релігії в соціально-політичному середовищі, у формах правління, а саме іс­нування релігії обґрунтовував страхом не тільки перед грізними силами при­роди, але й перед гнобителями. Філософію обману поділяли й інші французь­кі матеріалісти Поль Гольбах, Жак Ламметрі, П'єр Сільвен Марешаль. З позицій соціології вперше розглядається релігія у працях Георга Гегеля, Люд-віга Фейєрбаха, Карла Маркса та Фрідріха Енгельса.

Концепції походження і суті релігії — своєрідні та різноманітні, але їм притаманна спільна риса: спроби встановити зв'язок релігії з державою. З позицій діалектики Георг Гегель розкриває суперечності між державою і релігією, показує зв'язки релігії з громадянськими правами та свободами людини, обґрунтовує невтручання релігії у справи держави, стверджує, що держава мусить спиратися на релігію тому, що готовність виконати грома­дянський обов'язок тільки в ній стає абсолютною, вважає, що реліїїйний культ закладає основи державного порядку і підлеглості, покірливості. Дер­жава є воля божа на землі. Дальший розвиток соціологічні погляди на релі­гію одержують у творах Людвіга Фейєрбаха. Якщо у Гегеля — апологія та захист пруської держави, то у Фейєрбаха — гостра критика пруської держа­ви. «Божественне виникнення державної влади — чистісінька нісенітниця. Релігія — ідеологічна опора тих, хто має владу». Розвиток релігійної думки відбувається в природних та історичних умовах життя людей. Людвіг Фейє-рбах виявляє непослідовність у питанні про співвідношення релпті з істо­ричним розвитком. Різні фази історії є відображенням релігійних систем, тоді як насправді все навпаки. Принципово інший соціологічний підхід до релігії є у Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, які розглядають релії-ію як суспільне явище, що корениться в системі суспільних відносин, залежить не від свідомості людини, а від матеріальної бази суспільства, що богомільська ідея автономності, незалежності релігії від суспільства — це фікція. Карл Маркс розкриває механізм формування реліїійної свідомості на прикладі товарно-грошового фетишизму, показує соціальну визначеність релпії, її со­ціальні функції, різнобічні зв'язки із суспільством та державою. '■ Виникають і одержують певний розвиток позитивістські погляди на ре-

лігію. Філософ Опост Конт розкриває важливу роль реліїтї у суспільстві, поділяючи її на два види: суспільну та приватну. Суть релігії — служіння благу людства, його єдності. Релігія зосереджує всі прагнення людської при-■ — діяльність, любов і думку — і керує політикою, мистецтвом, філосо-

роди

559

фією. Аналізуючи соціальну роль релігії, соціолог Герберт Спенсер виділяє її соціальні функції, вбачає в релігії принцип соціальної безперервності, що гарантує відповідну ідентичність суспільства.

В кінці XIX ст. соціологія релігії виділяється як самостійна галузь знань, її засновником вважається німецький вчений Макс Вебер. Теоретичними передумовами розуміння ролі релігії є положення про «ідеальні типи соці­альної дії» як своєрідні конструкції мислячого суб'єкту, заперечення визначальної ролі економічного фактору у розвитку суспільних явищ. У сукупності принципи Макса Вебера виходили із заперечення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства та визначення в поясненні духов­них явищ. Виходячи з таких методологічних настанов, Макс Вебер ствер­джував, що взагалі маємо справу не з «суттю релігії, а лише з умовами та результатами певного типу соціальної дії», вважав, що походження та суть релігії не можуть стати предметом соціології, а релігійні явища не можна вивести з соціальних відносин, бо релігія має власні «релігійні джерела». Тому соціологія мусить обмежуватись лише вивченням мотивів релігійних уявлень. Предметом соціології релігії, вважав Макс Вебер, має стати вияв­лення тих, створених шляхом релігійних вірувань і практики релігійного життя, психологічних стимулів, що вказували напрямок поведінці та утри­мували індивідів у покорі. Релігію Макс Вебер розглядає як фактор, що сприяє розвитку економіки, а протестантську релігію вважає о^ним з важ­ливих джерел розвитку капіталізму.

Французький філософ Еміль Дюркгейм створює концепцію соціології релігії, виходячи з її розуміння як соціального факту та структурного еле­менту будь-якого суспільства. Суспільство, нібито, потребує релігії. Перек­реслюючи соціальну природу релігії та перебільшуючи значення ролі релігійної свідомості, Еміль Дюркгейм ототожнює релігію з суспільною сві­домістю, а сама релігійна свідомість є основою, що забезпечує цілісність будь-якого суспільства. Розвиток і зміцнення релігійних вірувань забезпе­чує стабільність соціальної системи. Вплив Еміля Дюркгейма надто відчу­вається в сучасній зарубіжній соціології, де незмінно фігурують посилання на його праці та концепції. Проте, по-різному інтерпретуються його пози­ції про релігію. Філософські та соціологічні погляди про релігію Еміля Дюр­кгейма близькі поглядам Вільфредо Парето, Фердинандта Тьонніса та ін­ших теоретиків соціології релігії. Так, Роберт Таулер (Великобританія) вважає, що Еміль Дюркгейм продовжує лінію, накреслену Карлом Марксом, спрямовану на розкриття соціальних джерел релігії. Тут явне перебіль­шення близькості дюркгеймовської та марксистької концепції. Значний вплив у англо-американській соціології приділяється й спадщині Макса Ве­бера. Його продовжувачі використовують методологічний плюралізм — від­мову від виділення визначальних сторін розвитку суспільства, від однобіч­ності підходів матеріалістичного та ідеалістичного, роблять спробу примирити протилежні підходи.

В 60-х — на початку 70-х років XX ст. у США виникає новий впливовий напрям соціології релігії — феноменологічний. Найвидатніші його пред­ставники Пітер Бергер (США) і Томас Лукман (ФРН), відштовхуючись від основних посилань філософської системи Едварда Гуссерля, розглядають суспільство та його соціальні інститути як продукти інтересу — об'єктив­ної, колективної свідомості людей. Знімається розрізнення між гносеоло­гічним поняттям об'єктивної реальності, що не залежить від свідомості лю­дей, та «реальності», яка розуміється як явище суспільної свідомості. Вихід за межі реального світу, що сприймається, розглядається як необхідна ха­рактеристика антропологічної природи людини. Заслуга Томаса Лукмана в тому, що ним зроблено критичний огляд західної соціології релігії, в якому відзначається відсутність у більшості її представників чіткої теоретичної концепції. Пітер Бергер підготував соціологічний нарис розвитку релігії в США, показав еволюцію релігійних поглядів на секуляризацію, коли влас-

560

ний релігійний зміст займав все менше місця в діяльності американсь­ких церков, зменшилось їх відвідування. Стислий огляд зарубіжних кон­цепцій соціології релігії свідчить, що, незважаючи на ті або інші їх недо­ліки, помилки, все ж зроблено певний внесок у пізнання релігії. Американський соціолог Питирим Сорокін відзначав, що теорії Конта, Спенсера, Маркса, Дюркгейма, Вебера та інших авторитетів у галузі соціології не тільки створили соціологію як самостійну науку, але й доте­пер виступають фундаментом і системою відліку для сучасної загальної теоретичної та практичної соціології.

В Україні, як і в інших країнах Співдружності незалежних дер­жав, соціологія релігії в межах загальної соціології одержує роз­виток у 20 — 30-х роках XX ст., спочатку у вигляді емпіричних дос­ліджень релігійності різних груп населення. Теоретично перші дослідження здійснено в 50 — 60-х роках соціологами Юрієм Лева­дою, Олексієм Суховим, Ігорем Яблоковим, Володимиром. Танче-ром, Борисом Лобовиком, Олексієм Онищенком та ін. Тематика досліджень охоплює проблеми місця й ролі релігії у демократич­ному та буржуазному суспільствах, процеси сакралізації та секу­ляризації суспільства, соціальні функції релігії, суперечності між релігією й атеїзмом, стан релігійності населення тощо. Вихідною позицією наукових праць стали матеріалістичні погляди на релі­гію та церкву, на їх взаємодію із суспільством і державою. Релігі­єзнавство 60 —80-х років зробило певний внесок у соціологію ре­лігії. Проте в ряді праць спотворювалась соціальна суть релігії як ворожої ідеології, що має витіснитись з вжитку, заперечувались прогресивні соціальні функції церкви, допускалась дискримінація релігії та віруючих, що докорінно суперечило марксистському пог­ляду на релігію та випливало з абсолютизації класового підходу до суспільних явищ, політизації релігійної свідомості. Помилковий і поділ соціології релігії на наукову, та антинаукову, буржуазну, що на практиці привело до відриву радянської соціології від зарубіж­ної, гальмувало співробітництво між ними.