1. Політика - відображення та закріплення соціальної взаємодії

Політика -

один із видів соціальних відносин

На певному етапі розвитку суспільства з поглибленням його соціального поділу, розшарування виникають і політичні фор­ми, явища, що спрямовуються на регулю­вання розвитку відносин між соціальними спільностями "з приводу використання влади і її розподілу для реалізації докорінних інтересів соціальних спільностей. Адже поділ праці, виникнення приватної влас­ності, поглиблення національно-етнічних, поселенських різноманіт­них спільностей приводить до появи соціальних спільностей з від­мінними, а то й прямо протилежними інтересами. Для регуляції відносин, зв'язків між соціальними спільностями уже ставало недос­татньо норм моралі, звичаїв тощо.

Отже, виникає потреба в нових формах організації та регулюван­ня поведінки соціальних спільностей, зв язаних з особливою публіч­ною владою, що не співпадають з суспільством, ніби стоїть над сус­пільством. Влада всередині роду, племені, що грунтувалася на кровному родстві, уступає місце публічній владі, що уже формувалась за тери­торіальним принципом, має особливу матеріальну базу, — позики, податки, здійснюється професіоналами-чиновниками і опирається на спеціальні примусові формування, установи (армію, поліцію, суд).

418

Політичні інститути, системи, діяльність людей в їх межах, вплив людей — соціальних спільностей, різноманітних соціальних верств, груп та інших на діяльність політичних інститутів, тобто безпосере­дньо на політику — соціальний інститут, відображення та закріплен­ня соціальної взаємодії — становлять політичну соціологію. Отже, соціологія політики вивчає не різновидності політики, або політичну сферу, а проблеми суті влади, політичні права та свободи, з точки зору конкретної людини, а також соціальних спільностей, соціаль­них верств, груп, громадських і суспільних об'єднань та організацій, політичних партій тощо. Мова йде про людину як члена громадянсь­кого суспільства, політичні інтереси людей (і у зв'язку з цим природ­но про політичну свідомість, політичну культуру людей), про полі­тичні відносини і політичну поведінку. Публічна влада аналізується по-різному. Одні розглядають публічну владу як властивість соціаль­ного формування, як спосіб самоорганізації, що грунтується на до­цільності поділу функцій управління і підкорення, як джерело гармо­нії і узгодження інтересів. Здатністю системи забезпечувати виконання її елементами взятих зобов'язань, знаряддям узгодження інтересів людей, а, отже, інтеграції суспільства соціолог Толкотт Пар-сонс і вважає публічну владу. Поява публічної політичної влади зв'язу­ється з протистоянням інтересів, з утвердженням відносин владарю­вання та підкорення.

Зрозуміло, кожна людина має власну думку, уявлення про полі­тику як важливий вид діяльності людей по управлінню державою, визначенню форм змісту, мети діяльності держави. Для одних полі­тика — визначні, популярні політичні лідери, особи, талановиті ке­рівники держави, які дбають про людей, вболівають за реалізацію їх інтересів та задоволення потреб. Для інших політика — нескінченні суперечності, суперечки різних політичних партій, інтриги, політич­ні ігри, нехтування моральних норм заради захоплення і володіння владою. Для третіх політика — це безліч різноманітних об'єднань та організацій, де кожний функціонер, чиновник претендує на право управляти людьми та ін. Уявлення, думки про політику формуються на основі життєвого досвіду людей, їх безпосереднього зіткнення з різними явищами життя, прагнення постійно мати зв'язок з тими, хто зайнятий політичною діяльністю. І неоднозначність міркувань, суджень, оцінок політики визначається особливостями сприйняття людиною суспільних явищ і подій, процесів суспільної та політичної діяльності, складністю, багатоманітністю соціальних явищ — політи­ки. Адже політика є сферою владних відносин.

Соціологи грунтовно, детально розглядаючи суть, зміст, структу­ру поняття, вкладали в поняття політика також найрізноманітніший зміст, будували структуру назавжди майже в органічному поєднанні поняття з функціонуванням держави. І якщо в сферу історії станов­лення науки про політику ввійшло визначення політики як способу управління державою, але яке не дає фундаментального розуміння політичного суб'єкту поза державою і мети політики, то в сучасних умовах політика — це сфера діяльності, зв 'язана з відносинами між соціальними спільностями: класами, націями та іншими соціальними

14*

419

верствами і групами. Марксизм вказує, що політична влада виражає волю уже не всіх членів суспільства, а економічно панівних соціаль­них верств, груп. Під впливом соціальної диференціації влада інсти-туалізується в систему політичного панування, владарювання, основ­ною силою якої виступає держава. Політика ж і є системою складних механізмів, що відображають і забезпечують соціальну взаємодію, в тому числі і панівне становище одних соціальних груп, форму і спо­соби опору інших. Будь-які політичні форми завжди служать відоб­раженню і захисту інтересів певних соціальних верств. Безперечно, політика в такому разі служить і узгодженню інтересів, вирішенню спільних справ, але головне її призначення — закріплення, утвер­дження відносин владарювання і підкорення. Політичні явища, події, процеси охоплює політична сфера. По суті, політична сфера — це політичний простір, де відбуваються всі політичні процеси, явища, події, а сама структура політичної сфери розкривається через полі­тичну свідомість, норми, організації, об'єднання, установи, відноси­ни. Якщо ж йде мова про одні і ті ж політичні процеси, то можна визначити різні їх сторони, явища: політична діяльність визнача­ється як політичне життя, а способи і методи участі мас в управлін­ні суспільством, державою визначаються уже як демократія, а рі­вень усвоєння та перетворення світу це вже сфера політичної культури та ін. Влада ж це центральне поняття, що характеризує політичні явища, процеси, події тощо. Отже, за висловом соціолога Раймонда Арона, політика — це боротьба за владу і зв'язані з нею переваги. Політика — сфера цілеспрямованих відносин між соціаль­ними спільностями з приводу реалізації влади і її розподілу між соціальними спільностями для здійснення їх докорінних інтересів.

Політика має складну структуру. Основ-

Структура політики

ними елементами структури політики є: по-

літична свідомість, політичні відносини та політичні організації.

Політична свідомість — неоднорідне, багатомірне, пульсуюче внут­рішнє суперечливе, багаторівневе утворення, що в узагальненій формі відображає ступінь знайомства суб'єкта з політикою і раціонального або нераціонального ставлення до неї. Політична свідомість охоплює почуття. Настрої, погляди, уявлення, інтереси, ідеї, ідеали, цінності, переконання, зв'язані з ставленням соціальних спільностей до полі­тичної влади, її завоювання та утримання. Ідеї, мета, програми діяль­ності, політичні погляди, настрої, інтереси постійно інституалізують-ся. Політична свідомість має два рівні: науковий і побутовий, де переважають психологічні чи ідеологічні елементи. Політична свідо­мість може бути істинною або ж фальшивою, удаванною, оптимістичною або ж песимістичною, прогресивною і реакційною, стійкою і нестійкою тощо. Соціологія саме і займається не взагалі суспільною, громадською свідомістю, не загальними тенденціями її розвитку, а реальною політичною свідомістю конкретних соціальних спільностей, суспільства, особи, що викликає відповідні соціальні дії та взаємодії. В центрі уваги соціологія тримає реальну свідомість мас і її становище, настрої, переконання, думку соціальних спільностей, індивідів, вивчає і розкриває роль, потреби участі в управлінні, ак-

420

тивних політичних діях, політичних інтересів, політичних цінностей, цінностних орієнтацій та мотивації.

Сукупність всіх державних і недержавних установ і організацій, що реалізують політичну владу, що беруть участь в регулюванні вза­ємовідносин між соціальними спільностями становлять політичну ор­ганізацію. Але політична організація охоплює не лише органи дер­жавної влади та державного управління, установи, що мають політичну мету, а й політичні партії, громадські організації та різні творчі об'єд­нання, неформалізовані інституалізовані форми (мітинги, демонстрації тощо). Політичні формування часто характеризуються внутрішньою суперечливістю, бо охоплюють не лише політичні владні структури й політичні об'єднання, що виражають інтереси правлячої політичної еліти, а й політичні організації, що виражають інтереси соціальних груп, усунених від влади, різні опозиційні формування і не тільки ті, що підтримують політику, а й ті, що виступають проти. В міру істо­ричного розвитку політична організація ускладнюється. Якщо в епо­ху рабовласництва політична організація охоплювала державу, офі­ційну церкву як елементи системи політичного владарювання, рабовласників і нестійкі тимчасові об'єднання рабів, різні касти жре-ців, релігійні секти, об'єднання юридично неповноправних верств населення та ін., то в епоху феодалізму політична організація стала складнішою: об'єднувала не лише систему політичного владарюван­ня феодалів, а й численні лицарські, монашеські ордени, купецькі гільдії і цех ремісників, численні селянські об'єднання тощо. Полі­тичне життя розвивається в релігійній формі. Відмінною рисою всього політичного життя виступає її органічне поєднання з господарською діяльністю. Політична влада виступала захисницею земельної влас­ності.

В умовах капіталізму центром всього суспільного життя стає політика. Дедалі складнішими, чисельнішими стають елементи по­літичної організації, ускладнюються взаємовідносини між ними. В умовах розвитку капіталістичних відносин виникає і розвивається специфічна політична організація — партія. Політична організація централізується в національних масштабах і інтернаціоналізується в міжнародних масштабах. Вперше пригноблені соціальні спільнос­ті — класи піднімаються до створення цілої системи політичних ор­ганізацій, об'єднань, очолюваних політичними партіями. Внутрі по-. літичної організації формуються політичні механізми соціального опору, що протистоять системі політичного владарювання. Зазнає змін і сама система політичного владарювання. І все ж держава виступає завжди інтегруючим фактором політичної організації. Держава виступає ланцюгом, що з'єднує певні політичні установи та організації в системі політичного владарювання, де виникають і формуються опозиційні сили, тобто держава надає політичній орга­нізації цілісного, суперечливого об'єднання. Політичні відносини — це стійкі політичні зв'язки і взаємодії, що формуються спільно з функціонуванням політичної влади. Це відносини між політичними діячами і масами, між політичною елітою і виборцями, між елітою і контрелітою, між лідерами і групами підтримки та ін. Стійкими ви-

421

дами діяльності стає: участь у виборах органів влади, здійснення законодавчих, судових, управлінських функцій, керівництва, лобіз­му, організації політичної, правотворчої діяльності та ін.

Що ж змусило людей створювати до­даткові системи регулювання соціальними зв'язками? Поштовхом, мабуть, стали екс­тремальні ситуації, коли для захисту інте­ресів населення певної території вимагалось прийняття таких рішень, які не укладались у звичні правила і норми. Активна меншість зосе­реджувала всі ланки управління діями людей, що дозволяли коорди­нувати загальні зусилля. Усунення загрози, відсіч нападу ворогів ство­рювало уже обстановку, коли не поверталися до попередньої системи регуляції соціального життя. У населення залишалась пам'ять про успішні дії ватажків, їх авторитет користувався повагою і шаною, їм віддавали виняткове право здійснювали функції управління, керів­ництва общиною, спільністю людей. ГІроте виділенню політики в осо-бий вид соціального регулювання сприяла зростаюча диференціація, тобто розшарування, розчленування суспільства. Освоєння нових те­риторій, поглиблення поділу праці, зростання продуктивності праці і поява лишків продуктів — все це руйнувало одноманітність соціаль­них інтересів примітивного, первісного суспільства. Соціальні зв'яз­ки виходили за межі звичних відносин родини, сусідства, ставали складнішими, суперечливішими. У виробничій діяльності людина орі­єнтувалася уже не на близьке оточення, а на тих споживачів, з яки­ми не перебувала в безпосередньому контакті. І для досягнення успі­ху їй необхідні уже тверді правила, що зводили б до мінімуму ризик виробника. Норми моралі нерідко виявлялись безсильними перед еко­номічним інтересом, а тому наполегливо вимагалось винайдення ін­ших важелів регулювання зв'язків та інтересів. Роль регулювання зв'язків та інтересів і стала виконувати політика.

На умови і пожвавлення політичного життя впливають і масові емоціональні настрої — чекання, протести, тривоги, переконання і захоплення, громадські, суспільні рухи, символічні і ритуальні дії, політична діяльність, повідомлення про політичні події, поведінку політичних лідерів тощо. Політичне життя безпосередньо обумовле­но становищем громадянських і політичних прав і свобод та ін. Тоді ж виникають, формуються політичні кліки — неформальні об'єднан­ня державних та політичних діячів, які ставлять метою захоплення влади або встановлення контролю над владою та ін. Створення полі­тичних клік історично зв'язано з появою перших монархій — старо-давньосхідних деспотій. Починаючи з глибокої давнини створення політичних клік, постійне прагнення захопити владу, здобуття при­вілеїв стають атрибутивною властивістю будь-якого авторитарного режимута ін.

Політичне життя — сукупність духовних, чуттєвих, емоціональ­них, практично предметних форм політичного буття людини вклю­чає і політичні відносини між людьми, спільностями, верствами і фор­мується такими відносинами. Політичний устрій держави, політичний режим в суспільстві, особливості культурно-історичного розвитку виз-

422

начають тональність політичних відносин. Політичне життя це, по суті, суспільне, економічне, культурне, духовне матеріальне, релігій­не життя. Політичне життя визначають основні соціальні та політич­ні інституальні структури влади, її апарату і органів, тип політичної системи, політичної організації суспільства, методи і способи управ­ління тощо.

В усіх сферах суспільства, де здійснюється політика, є багато кон­кретних форм прояву, здебільшого нетривалого, але нерідко знаме­нитих, що залишають слід в історії.

Зміст політики - особливий вид соціальної регуляції полягає в по­годженні інтересів різних спільностей, верств, груп, формуванні пра­вил і норм, що обов'язкові для всіх членів суспільства, громадян дер­жави. Конкретна політична практика держави, політичних партій, лідерів, угрупувань — одна з найзмістовніших, напружених, наочних форм політичного життя суспільства. Політична практика дозволяє гадати про тактику політичної влади, спільностей, верств, течій і полі­тичних партій і про їх стратегічні задуми. Розвинута політика немож­лива без добре розробленої стратегії, що відображає історичні запити суспільства. Можлива й стратегія, що підкорює суспільство, а, отже, допускає спілкування влади, держави, правлячих сил, з одного боку, і суспільства, народу, людини, — з другого. Демократично політизоване суспільство залучає до активної і добровільної політичної участі (вибо­ру представницьких установ, співробітництву в асоціаціях, політич­них партіях, самоврядуванні, масових або групових політичних акці­ях) значну частину політично самодіяльного населення, а його пасивна частка може виявитися порівняно незначною. Політичне життя тако­го суспільства може стати стабільним або динамічним, його емоціо­нальний тонус може падати і підвищуватися, але так або інакше полі­тична культура його досить висока: значна частина громадян швидко відгукується на політичні мобілізації в періоди підвищеної політичної активності. Можлива і найповніша, безпосередня участь громадян у вирішенні місцевих і державних проблем тощо.

2. Суспільство і політика

Глибоко суттєві властивості загальних

Функціонування організаційних основ, що формують, ство-

політики рюють суспільство, їх універсальність і

прониклива здатність, породжують проблему меж між суспільством і політикою. Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визначається державою, владою, політичним режимом і са­мою політикою, її історичними універсальними і незмінними влас­тивостями або принципами існування. їх сукупність і взаємні від­носини становлять основу суспільного буття політики. Суспільне буття визначається двояко-загальними властивостями політики, що склалися в історії та конкретними умовами епохи реальними сус­пільствами і особливостями їх розвитку. Сукупність властивостей, універсальних початків і основ роблять політику можливою в будь-якому суспільстві.

423

Політика як особливий, основний вид діяльності людей має пев­не місце в політичній сфері суспільства. Якщо політика — специфіч­ний вид діяльності людей, зв'язаний з утвердженням права індивідів, груп на управління суспільством, на владу, то політична сфера — це той простір, в межах якого політика реалізується, здійснюється. Ос­нову політичної сфери життєдіяльності суспільства становлять полі­тичні відносини, що включають систему загальновизначених або юри­дично встановлених норм і цінностей, що визначають статус і роль різних соціальних спільностей та індивідів (соціально-політичні ор­ганізації суспільства), різних соціальних інститутів суспільства (еко­номічних, релігійних, політичних та ін.), а також їх відносини один з одним, діяльність об'єднань, організацій, формувань (соціальних ін­ститутів та установ), контролюючі соціально-)політичні та правові нор­ми, що мають необхідну владу, авторитет, Матеріальні засоби, соці­альні зв'язки між соціальними спільностями та індивідами, що безпосередньо стосується соціальних інститутів держави і її владних структур, установ та об'єднань. Просторовий вимір політики харак­теризує її'роль у суспільстві, її дієвість, реальність, стійкість, трива­лість, доцільність і відносини політики з суспільством, її місце в сус­пільстві, здійснення політики в певному суспільному середовищі.

В суспільному середовищі політика виникає, формується як про­яв інтересів, оформлення поглядів, переконань, панівних настроїв, ідеології усвідомлення завдань та мети суспільства, більш певно до­мінуючих в суспільстві класів, соціальних верств, груп ще вужче правлячих сил, безпосередньо визначаючих політику (керівництво політичних партій, впливових політичних рухів, суспільних і громадсь­ких сил та ін.). Приведена в дію влада і сприйнята суспільством з її участю політика формує політичне життя суспільства, створює своє­рідний політичний побут з відповідною політичною культурою, зви­чаями, традиціями, навиками, спілкуванням тим, що можна назвати культурним буттям політики — духовним і матеріальним. Політич­ний і культурний побут включає сприйняття політики, політичну поведінку, уявлення, надії та сподівання, зв'язані з політичними по­діями, настроями, піднесення, апатії, байдужість, обурення тощо. Політика прикрашує політичне життя суспільства, робить його менш буденним.

Політичне життя суспільства включає політичні відносини між людьми, соціальними спільностями, верствами і формується такими ж політичними відносинами. Політичні відносини — форма реаліза­ції суспільних і класових інтересів та ін. Політичні відносини, як і інші види суспільних відносин, що об'єднують людей в функціональ­ні групи — правлячі і управлінські та соціальні групи, верстви, об'єд­нані подібними переконаннями, спільною метою та спільними інте­ресами, зближують або роз'єднують соціальні спільності, верстви тощо. В системі суспільних відносин політичні відносини виконують функцію управління і контролю за соціальним повідомленням інди­відів і спільностей. Політичні відносини обумовлені рухом економіч­них процесів. Та економічні інтереси лише служать соціальною при­чиною політичних рухів. Вивчення конкретних політичних явищ

424

вимагає розгляду економічних інтересів, всієї системи соціальних факторів і суперечностей, через які пробивають собі дорогу еконо­мічні інтереси.

Аналіз політичних процесів застерігає від крайностей: недооцін­ка кінцевого, що визначає вплив економічного інтересу на політику і від ігнорування відносно самостійної ролі всіх соціальних і політич­них факторів, особливо впливаючих на ті чи інші конкретні рішення і кроки. Зв'язуючою ланкою між економічними і політичними про­цесами виступає соціальна структура, що створюється класами та іншими соціальними спільностями. Політичний устрій держави, по­літичний режим в країні, особливості культурно-історичного розвит­ку визначають панівну тональність політичних відносин або конфлік­тних або спокійних консенсусних, або гостро непримиренних, вибуховонебезпечних, нестабільних, конфліктних та ін.

»,. На політику, її дієвість впливають різно-

місце та роль манітні фактори: соціальні, економічні та ду-

політичноі сфери ховні процеси, моральні та правові норми та

в суспільстві системи. На основі всебічного аналізу суспіль-

ства і його різноманітних відносин Карл Маркс вважав політику вторинною у взаємодії з економікою. Виходячи з примата первинності економічних про­цесів, що визначаються відносинами власності, підкреслювалась пряма за­лежність політичної надбудови від економічної бази, політики від економіки тому, що лише глибинні економічні процеси можуть пояснити самі зміни політики, зростання ролі тих чи інших політичних форм та ін. Політика є вторинною, похідною, бо тип політичного владарювання, панування визна­чається типом панівних економічних відносин. Економічно панівний клас повністю тримає в руках головний політичний інститут — державу. Зміни в сфері політичній пояснюються особливістю глибинних економічних проце­сів. Та марксизм не заперечує і зворотного впливу політики на економічні, соціальні, духовні процеси. В демократичних суспільствах зв'язок політики з іншими сферами більш гнучкіший, посилюється роль моральних, релігій­них норм, методів самоорганізації економічного життя. Якщо ж зростають авторитарні тенденції, то посилюється роль політичних методів регулюван­ня соціальних процесів. При тоталітарних режимах моральні, правові, еко­номічні регулятори витісняються політичними методами.

Концепція марксизму про первинність економіки і вторинність політи­ки переглядається соціологами Заходу. В 60-х роках XX ст. один з творців теорії індустріального суспільства Раймонд Арон твердить, що політика пер­винна, а економіка вторинна. Порівнюючи демократичний та тоталітарний устрій суспільства, Раймонд Арон знаходить багато спільних рис (рівень роз­витку виробництва, поділ праці, суспільний характер виробництва та ін.) і багато відмінностей, обумовлених протилежними способами, методами ор­ганізації політичного життя, різницею і різноманітністю в формах політич­ної влади, що породжують право на вільне виявлення і захист індивідуаль­них та групових інтересів в одних країнах і перешкоджають політичному волевиявленню в інших. Раймонд Арон вважає, що для людини політика більш значима, аніж економіка, право і можливості проявити себе, ступінь своєї індивідуальної свободи, що від політики залежать основні риси еконо­мічного та соціального життя. Такий підхід таїть певну небезпеку, тому що не дозволяє мати цілісне уявлення про вплив на політику всієї різноманіт­ності соціального життя. Право на сукупність законів надається або санкці­онується державою. Це знаряддя, засіб виявлення і реалізації державної волі. Політика тісно зв'язана з правом. Його застосування забезпечується силою державних владних структур і управлінським апаратом. Тоді ж як держава не може існувати без права, бо тільки в формі права волі держави

425

надається загальна обов'язкова форма. Ставлення до права, законності виз­начають особливості політичної організації суспільства, тенденції розвитку методів, способів політичного управління.

Існують і інші трактовки співвідношення політики та інших факторів. Сучасний американський соціолог Девід Істон запропонував, використову­ючи принцип кібернетичної системи, вирішити проблему пріоритетності по­літики над економікою. На думку Девіда Істона, щоб зрозуміти залежність політичної сфери від соціального середовища, треба абстрагуватися від того, що відбувається в ній самій і уявити її, тобто політичну сферу, як своєрідне, щось окремо взяте. Соціальне середовище, що оточує політичну сферу, це, по суті, сукупність всіх сфер ланок, елементів суспільства: економічної, ре­лігійної, особистої та ін., а також систем, зовнішніх стосовно до суспільства; економічної, міжнародної, політичної. В оточенні в соціальному суспільному середовищі формуються певні вимоги політичної системи, а також склада­ються сили, що її підтримують, забезпечують своєрідне соціально-енерге­тичне живлення політичної сфери, тобто постачаюсь їх своєрідний матеріал для роздумів, для активної праці. Цінність для соціального оточення політич­ної сфери становить тому, що передбачає конкретні рішення, що відповіда­ють соціальним запитам, виступає з ініціативами і діями. Вироблені в полі­тичних сферах рішення і дії впливають на соціальне оточення, формують нові вимоги і послабляють або посилюють підтримку політичної сфери. Під­хід Девіда Істона до аналізу соціального життя з позицій кібернетики прин­ципово і безсумнівно спірний. Проте є щось і раціональне.

Політична сфера залежна і зв'язана не лише з економікою, а й з всіма іншими сферами (соціальною, духовною та ін.) суспільства. Особливо про­являється роль ідеологічних, етичних, наукових поглядів і цінностей, що па­нують в суспільстві. Саме етичні, наукові погляди і цінності визначають мен­талітет народу, рівень його політичної культури, політичної свідомості, готовність прийняття тих чи інших політичних рішень і здатність висувати певні вимоги. Зв'язок політики і інших сфер суспільного життя — взаємний. Якщо політична сфера перестає реагувати на соціальні зміни в суспільстві, то неминуче лишається підтримки населення, замикається на проблемах внут­рішньої політичної боротьби, виявляється нездатною запропонувати прог­рамні дії і перетворення. Вихід з критичного становища можливий або че­рез відновлення її зв'язків з соціальним оточенням внаслідок дій самих політиків, або шляхом прямого тиску мас.

Проте межі політичної сфери суспільства розмиті і дуже рухомі. Регу­люючий вплив держави постійно відчуває будь-який член суспільства і йому зовсім не байдуже характер впливу. В демократичних суспільствах регу­люючий вплив держави обмежується практично кількома сферами або нап­рямами життєдіяльності, а в суспільствах авторитарних, тоталітарних та інших — присутність держави спостерігається скрізь і постійно. Якщо полі­тична сфера змогла підпорядкувати економіку, культуру, взяти під кон­троль організацію дозвілля, сімейні відносини, то тут тоталітарний політич­ний режим, в межах якого державний чиновник або партійний функціонер має право визначати ідеологічну спрямованість творчості, виховання і ос­віту, управляти суспільним виробництвом. В суспільстві всі соціальні пере­міщення практично спрямовуються і контролюються державними рішен­нями та установами. В межах такого політичного режиму державний апарат перетворюється у величезного спрута, що опутує щупальцями найпотаєм-ніші куточки життя людини, позбавляє всі основні соціальні сфери самос­тійності. Регулюючий вплив держави стає загальним, тотальним, що обме­жує свободу, ініціативу і самостійність індивіда. Наслідки-, такого тиску політичної сфери на всі інші соціальні сфери суспільства може мати катас­трофічні. Політичне і державне регулювання покликане лише допомогти нормальному функціонуванню всіх сфер суспільства і ні в якому разі не перетворювати в знаряддя диктату.

426

Суть

ПОЛІТИЧНИХ

процесів

1

Невід'ємною частиною суспільно-полі­тичної реальності виступає політичний про­цес. Політичний процес характеризує по­літичну реальність з позицій динаміки політичного життя, ходу розвитку політичних явищ. Політичний про­цес розкриває зміст не нормативних або офіціально бажаних, а ре­ально існуючих фактів і явищ, що склалися на стику соціального і політичного життя. Розрізняють три основних становища режиму існування політичного процесу: режим функціонування, режим роз­витку і режим занепаду. Якщо динамічність суспільного життя за­дається і реалізується тільки з допомогою конкретно-історичної ді­яльності людей, то політичний процес фактично зв'язуюча ланка соціальної і політичної структури суспільства. Природно, політичний процес — сукупність дій суб'єктів політики, спрямованих на досяг­нення політичної мети шляхом участі їх в формуванні спільної волі суспільства і її реалізації.

Політичний процес — одна із тих універсалій, що забезпечують діалог людей і культур, не визначаючи його результати, подібно то­му, як спільна мова дає можливість співрозмовникам говорити один з одним, не обов'язково домовлятись. Говорячи і не погоджуючись з співрозмовником, повністю можна віддавати належне його частко­вій правоті, відкидаючи лише претензії на винятковість, тотальність тощо. Отже, зміст політичного процесу безпосередньо залежить від особливостей механізмів та ланок політичної влади і від здійснення соціальними групами, окремими індивідами своєї ролі і політичної функції. Особливості здійснення суб'єктами політики своїх функцій і ролі визначається умовами і специфікою відтворення соціальних спільностей, верств, груп і особливостей. Сукупність дій соціальних спільностей, верств, груп і індивідів, спрямована на їх відтворення, називається соціальним процесом. Якщо політичний процес — фор­ма функціонування політичної системи суспільства, що еволюціоні-зує в просторі і часі, один з суспільних процесів, на відміну від пра­вового, економічного, ідеологічного та інших процесів, визначення конкретного з кінцевим результатом процесу певного масштабу, то соціальний процес — одна з головних соціальних дій, що забезпечу­ють відтворення тих соціальних ресурсів, з яких вона дістає підтрим­ку, створює передумови для розширення відтворення, забезпечуючи стабільність суспільної системи. Соціальний процес — основа здій­снення політичного процесу. Разом з тим, політичний процес відіг­рає організуючу роль в соціальному. Дії суб'єктів політики спрямо­вані на створення сприятливих умов для дій, що становлять в сукупності соціальний процес.

Діалектика політичного і соціального процесу проявляється і в постійному русі, взаємодії держави і громадянського суспільства. Дер­жава — основний політичний інститут сучасного суспільства, що за­безпечує формування і реалізацію спільної волі громадян. Грома­дянське суспільство — сфера реалізації особливих, приватних інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей, верств і груп. Громадянське суспільство — суспільство з розвинутими економічни-

427

ми, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з ним, суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, культур­ного і морального статуса, що створює спільно з державою розвину­ті правові відносини. Громадянське суспільство — це таке суспіль­ство, де головною діючою особою, суб'єктом розвитку виступає людина з усією його системою потреб і інститутів, відповідною струк­турою цінностей. Наявність у суспільстві розвинутої багатоманітної соціальної структури, що відображає багатство і різноплановість ін­тересів представників різноманітних соціальних спільностей, верств і груп — важлива умова функціонування громадянського суспільства. При слаборозвинутій соціальній структурі, що характерно і для пе­рехідних процесів в Україні, спостерігається слабкий розвиток і гро­мадянського суспільства, тобто розвиток в економічній сфері різно­манітних недержавних підприємств (кооперативів, орендних підприємств, акціонерних товариств,/різних приватних фірм та ін­ших добровільних об'єднань громадян в господарській діяльності); в соціально-політичній сфері — політичних структур: громадських ор­ганізацій і рухів, органів суспільного самоврядування, політичних пар­тій, механізмів виявлення, формування відображення суспільної дум­ки; в духовній сфері — свобода думки, совісті, реальних можливостей публічних виступів і вираження своєї думки, самостійності і неза­лежності від державних структур творчих, наукових та інших об'єд­нань. При слабо .розвинутому громадянському суспільстві громадяни змушені спілкуватися з своєю державою напряму і постійно, що іс­тотно обмежує можливості реалізації їх особистих прав і свобод, тому що держава завжди щось регламентує, вирішує або забороняє (аж до регламентації місця проживання і роботи, туристичних і нау­кових поїздок та ін.). Звичайно ж, за наявності розвинутої соціальної структури і демократичного режиму громадянське суспільство тісно взаємодіє з державою, сприяє тому, що при формуванні спільної волі' громадян у вигляді управлінських рішень державні структури ураховують всі багаточисленні потреби і інтереси різних індивідів та соціальних спільностей. Та, мабуть, передчасне утвердження деяких соціологів про те, що реформи в Україні уже привели до виникнення ознак громадянського суспільства, до зміни в його соціальній струк­турі, а нові елементи структури уже позитивно впливають на струк­тури влади.

Важливим початковим принципом діалектичного аналізу проце­сів загальної об'єктивної закономірності і причинної обумовленості політичної реальності є виділення цілісної системи політичних явищ, в межах якої здійснюється процес розвитку і є об'єктивною законо­мірністю і основними системоутворюючими відносинами. Такими системоутворюючими відносинами, що обумовлюють загальні зако­номірності соціальних зв'язків і відносин, виступає відтворення по­літичною сферою суспільства саму себе — суб'єктів політики і умов їх діяльності, політичних зв'язків і відносин. Інакше, політична сис­тема — самовизначальна система, в якій внутрішніми процесами ство­рюються умови, що визначають їх стійке існування (відтворення) і

428

закономірні зміни і розвиток на власній основі. Разом з тим, політи­ка не повністю самовизначальна система, тому що процеси відтво­рення соціальних суб'єктів відбуваються в соціальній сфері, яка виз­начена економічними і духовними факторами. Звичайно ж, в системі загальних закономірностей політичних процесів важливо виділити, насамперед, економічні і духовні умови їх. розгортання і зміни, що визначають спрямованість і темпи розвитку соціально-політичних умов, процесів. Так, становлення ринкової, багатоукладної економі­ки в Україні супроводжується формуванням відповідної ринкової сус­пільної психології, що обумовлює виникнення і поглиблення соціаль­ної нерівності і політичного протистояння, соціально нерівних груп в суспільстві. Соціальна нерівність і політичне протистояння в сус­пільстві України можуть виступати підставою для розвитку політич­них процесів, зв'язаних з кардинальною перебудовою всієї системи політичної влади, реорганізації політичних інститутів та ін. Разом з тим, підстави, передумови виступають лише реальною можливістю виникнення нового, визначаючи провідну тенденцію, що прокладає собі шлях через хаос випадковостей. Соціально-політичні основи впли­вають на появу безпосередніх причин, безпосередніх передумов, по­чаткового пункту якісного розвитку політичного процесу. Різнома­нітність і зростаюча нетерпимість недавно сформованих політичних партій і політичних рухів, нестійкість програм діяльності і порушен­ня управлінських зв'язків в економіці, лавиноподібні процеси соці­ального розшарування, що відкидають на дно життя маси людей, заповнюється коктейлем релігійно-порнографічно-націоналістично-го змісту. Духовна пустота — все це риси розпаду, що можуть при­вести до загибелі українську націю.

Політична діяльність людей визначається матеріальними і ду­ховними факторами, внутрішніми та зовнішніми умовами, поводом і причиною. Причому духовні фактори є відображення у свідомості суб'єктів політики матеріальних факторів їх з життєдіяльності, а зовнішні фактори самі визначаються внутрішнім розвитком полі­тичного процесу зворотно впливаючи на них. Якщо причина визна­чає суть і зміст політичних процесів, що розгортаються, то привід надає лише ту чи іншу форму подій. Матеріальна визначеність ре­алізується проявом соціальних законів в діяльності окремих індиві­дів і соціальних спільностей. Адже окрема людина надто слабка і неспроможна, щоб реалізувати вимоги закону, а тому індивід може брати участь в реалізації об'єктивної закономірності як член якоїсь соціальної групи, а не сам по собі. Соціальні закони проявляються і здійснюються тільки в діяльності мас, що і надає їм статичний характер. Закони суспільного розвитку, що проявляються в діяль­ності людей, визначають зміст і напрям діяльності, а, отже, обумов­люють загальний напрям політичного процесу. Загальними законо­мірностями виступають суспільна психологія, інформаційні потоки, ідеологія. На відміну від індивіда, соціальна спільність керується у своїй діяльності не психологічними мотивами, а стійкими ідеологіч­ними- установками, де є обгрунтування її інтересів і шляхів їх реалізації.

429

Політика і влада

З моменту зародження політика фор­мувалась на основі владних відносин: влада­рювання — підкорення — управління — виконання. Це найважливі­ша особливість політики. При відсутності владних відносин неможлива координація соціальних зв'язків, досягнення взаємоприємливих ком­промісів між різними соціальними спільностями, верствами та інди­відуумами, підтримувати цілісність та стабільність суспільства. Полі­тична влада формувалась як право панівної еліти, верстви на здійснення спільного керівництва та управління країною. Проблема влади в соціології трактується неоднозначно. Існує багато визначень влади, що відображають різні методологічні підходи до вивчення влади, її суті, природи та ін. Один з підходів — логічне продовження хо-лістського погляду на суспільство як на цілісність, що має функціо­нальна єдність. Тут влада розглядається як властивість суспільства. Американський соціолог Толкотт ІПарсонс порівнює владу з інститу­том грошей: і те, і інше виконує об'єднуючу, інтегративну функцію в суспільстві. Інший підхід розглядає і визначає владу як соціальні від­носини, нерівні, асиметричні по суті, де один з учасників відносин має більше можливостей і прав впливати на іншого (Макс Вебер, Карл Маркс, Роберт Міхельс).

Влада — основний, організаційний і регулятивно-контролюючий початок політики, одна з важливіших і найдавніших проблем полі­тичного знання, проблема культури суспільства і конкретного життя людей. Джерелом для теорії влади — проблема ставлення її до полі­тики, з якою нерідко її ототожнюють. Дійсно, влада і політика нероз­дільні і взаємообумовлені. Влада безперечно є засобом здійснення політики. Боротьба за владу, за володіння і розпорядження нею і її утримання — один з основних аспектів політичного життя суспіль­ства. Влада не самоціль соціальних сил, що прагнуть реалізації тієї чи іншої мети, тобто політики і тим більше «великої політики», а не простого задоволення чийогось властолюбства. Але політичні сили, що прийшли до влади формують її конкретні матеріалізовані структу­ри (парламент, уряд, монарх, президент та ін.), які в ім'я здійснення тієї саме політики і в своїх інтересах самі виробляють і здійснюють власну політику, що стає засобом влади. Інакше, політика — причина влади, а влада — причина політики. Тому, політика і влада зв'язані круговою причинно-наслідковою залежністю. Адже породження або завоювання влади уже є політика з усіма її атрибутами. Якщо навіть політика — провідний організаційний і регулятивно-контрольний уні­версальний початок життя суспільства, що проникає в усі сфери жит­тєдіяльності, де вона втрачає свої чисто політичні функції і стає «не-політичною» (економічною, шкільною, сімейною, соціальною тощо), то мають визнати політику суттю всезагальним, суспільним почат­ком, суспільною суттю. Але й влада становить таку ж ілтономну суть (існує багато універсальних неполітичних форм влади). Влада і є еле­мент, фактор істотних зв'язків, що об'єднують людей, які збирають, спілкують їх в суспільстві і управляють ними. Влада надає політиці ту своєрідність, завдяки якій політика стає особливим видом соціальної взаємодії. Це обумовлено нерівним становищем людей, які охоплені

430

ІГ

відносинами владарювання — підкорення, в ієрархічності системи взаємовідносин.

У суспільстві влада стає найголовнішою привілеєю. Невипадко­во влада стає і предметом особливих прагнень, постійним джере­лом протистояння і боротьби в суспільстві. Влада незмінно дає пе­реваги тим, хто виявляється близьким до неї, тримає її в своїх руках. Тільки влада дає право на прийняття авторитетних (обов'язкових) для всіх рішень, на вимоги до будь-якого члена суспільства про обов'язковість дотримання прийнятих владними структурами рішень. Влада надає право карати за непослушність законам. Тому політика формувалась як практика здійснення політичної влади, як боротьба за її володіння, як сукупність взаємовідносин і взаємозв'язків з при­воду влади.

Важлива особливість політики — інституалізація. Інституалізація характерна для всіх основних видів життєдіяльності людей в суспіль­стві, але ніде інституалізація політики не досягає такого високого рівня нормативної регламентації і такого рівня використання приму­су у ставленні до особи. Звичайно ж, політика — такий вид соціаль­ного впливу, що орієнтований на узгодження інтересів та відобра­ження суспільнозначимої мети, координацію основних сфер життєдіяльності людей, що характеризуєуься початковою нерівніс­тю, яка базується на відносинах панування, владарювання — покори та підлеглості, управління — виконання, своєю жорстко інституалізо-ваною формою, що забезпечує відтворення владних відносин і регу­лювання суспільства.

Універсальність політики, права її інститутів виступати від імені народу і здійснювати управління суспільством в інтересах нації три­валий період не осмислювалось, не реалізовувалось, достатньо не досліджувалось. Тільки в 20-х роках XX ст. формується соціологія — наука про суспільство, що спеціалізується на вивченні внутрішніх механізмів функціонування політичної системи.

З аналізом структури політичної діяльності, важливим елементом, якої вис­тупають політичні інтереси, зв'язана і сама

конкретизація механізмів визначення політичних процесів. Політич­ні інтереси сприяють утворенню, формуванню специфічних суб'єк­тів політичної діяльності з своїми прагненнями, метою, особливостя­ми. Інтерес, будучи об'єктивним явищем як і потреба завжди є інтерес якогось суб'єкта. Призначення інтересе полягає в тому, щоб служи­ти джерелом активності людини, збудженням діяти на випадок ви­никнення суперечностей з об'єктом. Інтерес є компонент структури діяльності, через який суб'єкти підключаються до функціонування і розвитку економічної, соціальної, політичної і духовної сфер сус­пільства, а закони сфер суспільства переводяться в площину діяль­ності, тобто набирають конкретні форми прояву. Інтерес — це взає­мозалежність індивідів, соціальних спільностей, угрупувань, що виникає з приводу використання ними функцій різних соціальних інститутів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб лю­дини.

431

Виникнення соціального інтересу, зв'язаного з формуванням сус­пільства, проявляється у взаємодії особи, соціальних спільностей лю­дей з оточуючим їх природним і соціальним світом. Носієм, суб'єк­том соціального інтересу виступають: особа, соціальні спільності, сім'я, виробничий колектив, клас, нація, суспільство. Серед суб'єктів-носі-їв соціального інтересу визначне місце займає особа. Основу соці­ального інтересу особи становить її ставлення до умов власного бут­тя, до оточуючого середовища. Це ставлення спонукає особу діяти відповідно з тим, щоб зберегти або створити умови, що сприяють її життю і розвитку, боротися з умовами, що створюють труднощі, перешкоди її існуванню і розвитку. Інтереси особи визначаються її об'єктивним становищем у системі конкретних соціальних відносин, реальними умовами її життєдіяльності. Так, у розвинутих індустрі­ально суспільствах інтереси трудящих зв'язані, насамперед, з перет­воренням існуючих суспільних відносин, тому що докорінне поліп­шення умов життя трудящих неможливо в суспільстві, фундаментом якого залишається ринкова економіка і де не вирішені відповідно потребам соціальні інтереси. Підприємці заінтересовані в збережен­ні панівного порядку і таких соціальних відносин, що їм забезпечу­ються можливості збільшення прибутків шляхом посилення інтенси­фікації праці навіть тоді, коли завдається втрат соціальним потребам трудящих, на шкоду їх інтересам. Інтереси особи знаходять своє ви­раження, насамперед, в розвитку і удосконаленні виробництва і сус­пільних відносин.

Соціальні інтереси людей нерозривно зв'язані з їх потребами. Потреби — джерело, необхідна передумова спрямованих дій індиві­да. Перебуваючи в певному зв'язку з потребами інтереси між тим не тотожні їм. Потреби необхідні для здійснення і розвитку не тільки соціальних суб'єктів (суспільства, нації, соціальної групи, особи то­що), але і біологічних видів і організмів. Тому, звичайно, відрізняють біологічні і соціальні потреби. Прогресивні мислителі вказували на наявність потреб «природних і створених суспільством». Що ж сто­сується інтересу соціального, то такий інтерес формується і діє лише в суспільстві. Категорія інтерес доповнює і конкретизує категорію' потреби, відображаючи ставлення суб'єкта до умов його життя і ді­яльності. Це ставлення суб'єкт може усвідомити або не усвідомлюва­ти, відобразити порівняно або ілюзорно. Ставлення існує незалежно від свідомості суб'єкту, як об'єктивна реальність суспільного життя. Інтерес конкретніше, аніж потреба відображає специфіку соціаль­них відносин, особливості соціальної активності суб'єкту, зв'язані не просто з вибраним ставленням до середовища, а й з практичним ставленням, з перетворенням середовища.

Поняття соціальний інтерес зв'язано з людиною як соціальним типом, тобто з собою. Індивід не є психологічна одиниця, а є елемент певної соціальної структури, член класу якоїсь іншої соціальної спіль­ності, соціального угрупування тощо. Соціальний інтерес особи, на­самперед, виражає об'єктивні зв'язки і відносини особи з суспіль­ством, з соціальною спільністю. Соціальний інтерес за природою є явище об'єктивне. Процес формування інтересів багатоманітний. Ін-

432

терес взагалі існує незалежно від того, усвідомлений суб'єктом або не усвідомлений. Особа, як між іншим, і будь-який інший соціальний суб'єкт, не завжди усвідомлює свої об'єктивні інтереси. І хоча поділ праці на основі неспівпадання інтересів соціальних спільностей, верств, все ж є спільний інтерес у членів суспільства. Існує в дій­сності і у взаємній залежності індивідів, між якими поділено працю. Треба відрізняти інтерес, що існує в дійсності, в реальному житті і в уяві людей, соціальних спільностей, груп та ін.

Різновидністю суспільного інтересу виступає інтерес політичний. Проте специфіка політичного інтересу, на відміну від інтересів еко­номічних, духовних, соціальних полягає в тому, що в ході його здійснення не тільки безпосередньо реалізуються потреби індивідів, а й створюються умови для розвитку індивіда або соціальної спіль­ності, задоволення їх потреб. Отже, суть політичного інтересу будь-якого суб'єкту полягає в організації політичної влади так, щоб полі­тична влада сприяла найвигіднішому для суб'єкта спрямування розвитку економічної, соціальної, духовної сфер життя. Політичний інтерес будь-якого суб'єкта акумулює економічні, соціальні і духовні інтереси, а з другого боку, спрямований на створення умов для реа­лізації інтересів. Середній клас власників в Україні саме заінтересо­ваний в такій політичній владі, інститути якої приймали б рішення, спрямовані на створення, насамперед, економічних умов для їх ді­яльності, зокрема, в прийнятті закону про власність землі. В основі забезпечення стабілізації політичного життя в сучасній Україні ле­жить необхідність усвідомлення політичних процесів та інтересів, і не просто їх багатоманітності, а й розуміння їх сумісності.

Легітимація Легітимація (від латин ЬедШтпз - закон-

політичної влади ^ний) .7 процедура суспільного визначення яко-ісь дії, дієвої особи, події або факту; в політи­ці — її визнання, пояснення та виправдання. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформлену законність, і тому легітимацію не варто змішувати з легалізацією, а легітимність — з легальністю, тобто з за­конністю. Легітимація не має юридичних функцій і не є правовим проце­сом. Легітимація утверджує політику і владу, пояснює і виправдовує полі­тичні рішення, створення політичних структур, їх зміни, оновлення тощо. Легітимація покликана забезпечити покорення, згоду, політичну участь без примусу, а якщо ж не досягається покірності, згоди, політичної участі, то виправдати застосування примусу, визнати примус законним засобом здій­снення закону тощо, виправдати використання сили та інших засобів при­мусу, що ними користується влада.

В політичній історії часто спостерігається покірність мас, яку важко по­яснити якимись психологічними обставинами, причинами тощо. Люди самі сприяють приходу до влади жорстоких правителів, вимагають сильної влади, заохочують втручання держави в усі сфери суспільного життя, і, навпаки, є немало випадків відторгнення масами демократичних форм організації полі­тичного жиг; я, недовір'я демократичним інститутам, лідерам, які відстою­ють ліберальні принципи, свободи особи. Один з прикладів в історії падіння в 30-х роках XX ст. Веймарської республіки в Німеччині, прихід до влади Гітлера. Сучасна ситуація в Україні дає немало прикладів, наскільки неспів-падаюче ставлення людей до демократичних перетворень, як важко долаєть­ся спадщина минулого у політичній свідомості людей, наскільки відчутно тяжіння до сильної влади, як суперечливо складається ставлення до нових інститутів та структур влади. Є в історії і багато прикладів, коли народи

433

змушені скорятися владі, в душі зневажаючи її, а при найменшій можливос­ті відхиляючись від неї, виступати проти. В таких випадках правлячі соціаль­ні сили неминуче вдаються до тиску, застосування сили, примусу. Страх стає основною формою прояву ставлення людей до влади. Американський соціолог Сеймур Мартін Ліпсет розуміння проблеми легітимації політики розглядає в залежності від ефективності політичної системи суспільства, по­літичного режиму, утверджуючи, що стабільність будь-якого державного ла­ду повністю залежала від його законності і ефективності. Законність має оціночний характер, що зв'язано зі здатністю системи формувати і підтри­мувати переконання мас в тому, що функціонування існуючих політичних інститутів найраціональніше. Ефективність переважно «інструментальна» і означає задовільність процесів управління соціальною системою.

Легітимність Політика — відносини, що включають зго-

ду, підкорення, покірність, владарювання, па­нування, конфлікт та змагання між соціальни­ми спільностями — класами, соціальними верствами, групами, людьми та державами. Політика — це спілкування лю­дей, їх об'єднання, взаємодії, спільне вирішення ними їх загальних справ, що вважаються як справи державні, а також ставлення людей до суспіль­ства, влади і між владами, тобто між державами. Функціональність політики, її властивість служити суспільству не лише/дозволяє їй глибоко впливати на інші функціональні сфери, а зв'язує політику з функціональними сферами. Політика глибоко опосередкована економічною сферою суспільства, еконо­мічними базовими відносинами та інтересами, концентрованим відображен­ням яких і є політика. Економічні основи політики — сфери управління життєдіяльністю, зв'язують політику і економіку через владу, через оволо­діння засобами виробництва, речами, панування в сфері розподілу тощо. Конкретні відносини, що зв'язують політику і економіку і надають еконо­мічній діяльності політичний сенс, а політичну — трансформують в еконо­мічну. Політика — суспільна суть невіддільна від свідомості суспільства і людини, її інтересів, потреб, мети, світогляду. Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визначається суспільством, державою, владою і самою політикою, її універсальними і незмінними властивостями або прин­ципами існування, що історично склалися. їх сукупність і взаємні відносини становлять основу суспільного буття політики.

У суспільстві відносини влади багатоманітні, мінливі і відносні. Щоб від­носини влади упорядкувати, стабілізувати в суспільстві саму владу, зробити її здатною для реалізації її функцій влада інституалізується, закріплюється в формі політичного владарювання. Політичне владарювання характеризуєть­ся здійсненням влади, що набирає інституційних форм і передбачає розпо­діл суспільства на владні і покірні соціальні спільності, а також виділення і уособлення управлінського апарату. Владарювання відрізняється від понят­тя влади, хоча влада може досягти владарювання. Отже, політичне владарю­вання означає певну структуру в суспільстві відносин влади та підкорення, організаційне оформлення і закріплення поділу управлінської праці і зв'яза­них з ним соціальних привілеїв — з одного боку, і виконавчої діяльності — з другого.

Політична підлеглість, покірність, політичне владарювання виникає тоді, коли влада інституалізується, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації створюються позиції, заняття яких дозволяє приймати рішення, карати, дозволяти та забороняти. Виділення і закріплення управлінської праці з певними соціальними привілеями організаційно оформляється системою політичного панування. Неминуче виникає бюрократія як система управлін­ня, що потребує професійних експертів і відрізняється ієрархією, знеосіб-кою, непреривністю, конкуренцією відбору. Реалізацією ідеї плебисцитар-ної, тобто всенародної демократії, за Максом Вебером, можна уникнути бюрократії, бо плебисцитарна демократія передбачає посилення парламен-

434

тарної демократії. Бюрократія ж змикається з панівною, правлячою влад­ною або ж соціальною групою, прагне видати свої корпоративні інтереси за загальні. Суспільство, вказував Карл Маркс, все ж має позбутися держави, її атрибута бюрократії. Держава, визначає Макс Вебер, це відносини владарю­вання людей над людьми, що грунтуються на легітимності і легітимному насиллі як засобі управління.

Макс Вебер виділяє три типи легітимного владарювання, що характери­зують мотиви підлеглості, покори. Перший тип — легальне, легітимне влада­рювання - передбачає правову державу, де всі підкоряються законам. Будь-яка влада, що видає і забезпечує здійснення законів, легальна. Разом з тим влада може бути і нелегітимною, тобто не законною, не визнаватися насе­ленням. Буває й так, що в суспільстві може існувати нелегальна влада -влада мафії тощо. Другий тип - традиційно легітимне владарювання, що базується на вірі в непохитність, священність давніх порядків, звичаїв. Тра­диційне владарювання, характерне для монархічної форми управління дер­жавою. Третій тип - харизматичне владарювання передбачає відданість особі, лідеру, вождю, керівнику та ін., зв'язану з вірою в особисті їх якості, в їх священний (божий) дар (харизму). Існують і інші типи легітимності, зокре­ма, ідеологічні (класові, націоналістичні) та ін., зв'язані з виправданням вла­ди. Політична нестабільність, державні перевороти тощо в сучасних умовах в різноманітних країнах світу - свідчення кризи легітимності.

Основні соціальні та політичні інститу-

Політичне життя. _альні структури влади, її апарату та орга-

Суспільне середовище _{НІВ| тип} політичної системи, політичних пар­тійних систем, політичної організації суспільства, спосіб, методи управління, тип державного устрою і політичного режиму, стан сус­пільного порядку та інші формалізовані виміри політичних відносин, а також неформальне — характер' асоціальних об'єднань, само­врядування, стан суспільного порядку, наявність та рівень розвитку громадянського суспільства, ставлення статей та поколінь, сімейні відносини і визначають політичне життя.

Політичне життя - сукупність духовних, чуттєвих, емоціональ­них і практично предметних форм політичного буття людини та сус­пільства, що характеризують їх відносини до політики та участь в ній. Політичне життя формується і культурно-історичними традиція-■ми, національними особливостями народу, суспільним середовищем, де формується і триває політичне життя людини і суспільства. Базою політичного життя служать економічні, ідеологічні, культурні, соці­альні, правові, релігійні форми спільного життя людей і суспільних відносин. Проте не всякі відносини між класами та соціальними спіль­ностями, верствами, групами мають політичний характер. Так, робіт­ник, наймаючись на роботу у приватному підприємстві, вступає з власником-підприємцем у відносини, що зв'язані з його економічни­ми інтересами. Але будь-яка суспільна громадська проблема набуває політичного характеру, якщо її розв'язання прямо або опосередкова­но зв'язано з класовими інтересами та проблемами влади. Тим-то, в політиці одним з головних є устрій, формування державної влади. Суб'єктами, що привносять в політику законності, структурності та життєдіяльності виступають, насамперед, держава з розгалуженою системою її організаційних структур, політичні партії та інші гро­мадські організації, що беруть участь у формуванні та розвитку дер­жавної політики. Сфера політики охоплює питання державного ус-

435

трою, управління державою, класами, соціальними спільностями то­що. У політиці знаходять відображення корінні інтереси соціальних спільностей — класів, націй, народностей. Звичайно ж, політика — особливий вид регуляції соціального життя, що виникає на тому ступені розвитку, коли формується та регулюється життєдіяльність індивідів на основі норм моралі, звичаїв, навиків виявляється недостатнім і для збереження цілісності спільності вимагаються найбільш жорсткі нормативні регулятори, функціонування яких підтримується уже не загальним осудженням, ганьбуванням, а силою, примусом, що здій­снюється особливими засобами.

3. Політична система суспільства

Суть і структура

політичної системи

суспільства

Політична система суспільства — ці­лісна, упорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, про­цесів, принципів політичної організації суспільства, підвладних кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям і установкам політичного режиму. Політична система включає організацію полі­тичної влади, відносини між державою і суспільством, характеризує хід політичних процесів, що включають інституалізацію влади, становище політичної діяльності, рівень політичної творчості в сус­пільстві, характер політичної участі, неінституційних політичних від­носин. Політична система суспільства — одна з складових частин сукупної суспільної системи, що взаємодіє з іншими її сферами: соціальною, економічною, ідеологічною, етнічною, правовою, куль­турною, що створюють її суспільне оточення, її суспільні засоби поряд з її природним оточенням і природними ресурсами (демогра­фічними, просторово територіальними), а також зовнішньополітич­ним оточенням.

Основні елементи політичної системи суспільства'в структурі її зовнішнього і внутрішнього оточення визначаються провідною орга­нізаційною і регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політич­на система суспільства визначається класовою природою, соціаль­ним ладом, формою правління (парламентського, президентського), типом держави (монархія, республіка), характером політичного ре­жиму (демократичного, тоталітарного, деспотичного та ін.), соціаль­но-політичних відносин (стабільних і нестабільних, помірно або гос-троконфліктних або консенсусних та ін.), політико-правового статусу держави (конституційного з розвинутими або нерозвинутими право­вими структурами), характером політико-ідеологічних і культурних відносин в суспільстві (порівняно відкритих або закритих з пара­лельними тіньовими, маргинальними структурами або без них), істо­ричним типом державності, історичною та національною структу­рою, традиціями укладу політичного життя тощо. Політична система, система управління суспільством має бути життєздатною, щоб не входити в тривале кризове становище з стабільністю функціонуван­ня всіх ланок і сфер. Політична система існує в політичному просто-

436

рі суспільства, що має територіальні межі і функціональне, що виз­начається сферою дії самої політичної системи і її складових частин на різних рівнях політичної організації суспільства. Якщо політична організація суспільства включає розподіл елементів політичної сис­теми, певні їх функції і відносини з суспільством, то політична систе­ма утворює так зване політичне суспільство, тобто сукупність лю­дей, соціальних верств і груп, наділених політичними функціями, що утворюють політичні установи, апарати управління, органи влади, політичні партії, рухи та ін. В суспільстві практично немає структур, включаючи і окрему людину, що ізольовані від політики, а всі зв'яза­ні з нею хоча б у формі пасивної взаємодії, відповідних реакцій тощо. Зрозуміло, політична система суспільства — сукупність взаємодіючих сфер: інституційної (політичні інститути), нормативно-регулятивної (режим політичний), інформативно-комунікативної (політичні кому­нікації) та ін.

Політичні інститути —різновидність соціальних інститутів. Політич­ні інститути — сукупність політичних установ з організованою струк­турою централізованим управлінням, виконавчими структурами та ін. (інститут влади — уряд, законодавчі збори, парламент, держава, міська рада, префектура та ін.). Політичні інститути — форми та суть політичних функцій, відносин, типів управління: інститут президентс­тва, президентської влади, інститут представництва, тобто процеду­ри обрання довірених осіб, членів представницьких органів влади — парламенте та ін., що представляють в них інтереси і волю виборців; інститути політичних партій або асоціацій та ін. (об'єднання частини членів суспільства в угрупування з якихось причин та ознак аж до інституту сім'ї, особистого життя людини та ін.).

Ступінь і характер інституалізації суспільства, тобто числа ство­рюваних і формування в ньому інститутів, легкості їх утворення свід­чить про рівень розвитку та тип суспільства, його політичної систе­ми і асоціативного життя, свободи утворення політичних та інших угрупувань. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, верству, групу, що спеціалізуються на реалізації політичної діяльності з управління

суспільством.

Політичні норми регулюють відносини внутрі політичної систе­ми суспільства і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставле­ної мети.

У політичній сфері діють політичні інститути: держава, політичні партії, групи інтересів — найрізноманітніших соціальних спільнос­тей, верств, що мають певну мету і вимоги до політичної влади (про­фесійні спілки, молодіжні та жіночі рухи, творчі спілки та об'єднан­ня, етнічні та релігійні спільності, різні асоціації та ін.).

Групи інтересів — добровільні об'єднання, організації створені для вираження і репрезентування інтересів різних верств суспіль­ства, що входять до них.

Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і ре-гуиовання політичної діяльності, збереження ідентичності політич-

ної спільності навіть при зміні її складу, посиленні соціальних зв'язків і внутрігрупової згуртованості, здійснюють контроль за політичною поведінкою тощо.

Політичні інститути — важливе джерело соціальних і політичних змін, створює багатоманітність каналів політичної активності, фор­мує альтернативи соціального та політичного розвитку.

Провідним інститутом політичної сис-

Держава - основний теми, що зосереджує максимальну політич-

полггичний інститут ду владу є держава. Держава — політична

організація суспільства, об'єднує все населення і репрезентує його інтереси, волю. Держава — джерело права та закону, організуюча сила життя суспільства і діяльність самої держави, її владних струк­тур в системі політичних та суспільних відносин. Держава — виразник інтересів і волі економічно панівної верстви, оберігає її домінуюче становище в суспільстві, створює умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспіль­ства та ін.

Держава всіх часів і типів характеризується рядом стійких, за-гальноісторичних ознак і функцій: обов'язкове формування правля­чих сил на тій чи іншій соціальній і класовій основі, процес, що в сучасних умовах має тенденцію демократизації (за рахунок політич­них партій, суспільних і громадських рухів, виборних носіїв влади та ін.), наявність політичної організації; політичної системи; розгалу­жених власних структур; розширення політичного простору за межі державної території; підтримання з усіма державами взаємовигідних відносин; утримання внутрішнього миру і порядку, стабільності в суспільстві; регулювання соціальних, класових, національних, еконо­мічних відносин, досягнення добробуту тощо. Ефективність політи­ки часто розглядається як проблема ефективності державної влади, тому що державна влада найзначимїша для суспільства. Отже, дер­жава — основний політичний інститут, що має чіткі риси і якості політичної влади, які роблять її стійкою. В сучасних умовах в Украші ставлення до влади, владних структур далеко неоднозначне. Народ зневірився «слабкістю» влади, дедалі більше стає пасивним в реалі­зації політичних проблем, навіть в процесі формування органів дер­жавної влади.

Суспільне буття влади визначається інструментальним функціо­нальним її призначенням, її властивості служать засобом здійснення задуму, наміру, програм, бути відносинами між суб'єктами політики, зв'язувати їх. Відображена в законах, нормах, правилах, заборонах, розпорядженнях, волевому і емоціональному впливу, влада існує в формах — потенціальних і реальних.

Потенціальні форми влади — влади, що не проявилась, не менш істотна, аніж активна, реалізована. Свідомість наявної влади, що не проявилась, впли­ває на потенціальні об'єкти (людина, спільність людей, суспільство) стабілі­зуюче і організуюче, не менш сильніше, аніж реально діюча влада. В історії влади боротьба навколо неї зосереджувалась на проблемі її політичної орі­єнтації. Лише в XVII ст. політико-філософська думка прийшла до ідеї такої її структурної реконструкції, що має її демократизувати, підкорити закону і зробити ефективнішою, покладаючись більш на об'єктивний механізм її ор-

438

ганізації і функціонування, аніж на добру волю правителів. У здійсненні струк­турної реорганізації влади став запропонований в середині XVII ст. Джоном Локком проект поділу єдиної влади на декілька незалежних, але взаємозв'яза­них влад, що співробітничають і контролюють одна одну: законодавчу, вико­навчу, вона ж судова і федеративна, що веде міжнародні відносини, тобто за функційною ознакою, а не за міркуванням престижу, приорітету якоїсь із влад. Потім уже в XVIII ст. Шарль Монтеск'є створює теорію поділу влади в її сучасному вигляді: законодавчу, виконавчу, судову. Пізніше схема Шарля Монтеск'є, звичайно, доповнюється законною фігурою влади — монарха,

президента та ін.

З початку 90-х років в Україні засоби масової інформації широко вико­ристовують поняття: слаба влада, сильна влада, криза влади та ін. Слабкіс­тю влади вважаються нормальні людські відносини, прагнення вирішити навіть найскладніше питання без застосування насильства, без конфронта­ції, а шляхом згоди, консенсуса, компромісу та ін. Інші ж під слабкістю влади розуміли цілий комплекс ознак, що характеризують становище міс­цевої та центральної влади: невмілі дії та невирішені своєчасно важливі проблеми суспільного життя. До речі, з початку 90-х років виконавчі орга­ни влади не реалізують прийнятих рішень, гальмуються реформи створен-і ня ринкових відносин, посилюється криза довір'я інститутам влади. Силь-':> ною ж владою вважається вирішення всіх питань політичної і господарської - діяльності з допомогою сили примусу, наявності «сильної руки» та ін. Силь-' ною владою вважалась та влада, що мала реальну можливість діяти ефек-' тивно. Ефективність влади визначається, по-перше, адекватним відтворен-' ням владної діяльності, задоволення інтересів тих соціальних спільностей, " на які опиралась влада, особливо не обмежувати і не порушувати інтереси " різних суспільних верств; по-друге, оптимізацією процесу прийняття і ре­алізації політичних рішень; по-третє, оптимізацією організаційних основ ; діяльності системи влади, підвищенням рівня політичної і правової культу-

' ри населення.

Держава прагне до жорсткого нормативно-правового регулю­вання відносин з громадянами, суворо стежачи за додержанням пра­вових актів, припиняти будь-які відхилення від утверджених в сус­пільстві законів і правил. Відмінною рисою держави виступає не тільки прагнення до відтворення владних структур, але й поширенню впли­ву на інші соціальні інститути, забезпечення їх соціальної і політичної діяльності, забезпечення їх правового та іншого захисту.

Складовими частинами політичної сис-

Соціальві інститути - теми суспільства виступають різні соціаль-складові частини _ні інститути: політичний режим, політичні

політичної системи партії та ін. Важливою складовою части-

ною політичної системи є політичний режим. У політичній соціоло­гії поняття політичний режим ряд соціологів Анрі Оріу, Моріс Дю-верже та ін. ототожнюють з поняттям політичної системи, а політологи Девід Істон, Габріель Алмонд, Володимир Волович та ін. під політичним режимом розуміють форму правління, що відрізня­ється великою мобільністю в порівнянні з відносно більш консер­вативними політичними інститутами та залежно від співвідносин соціально-політичних сил і політичної ситуації.

Політичний режим — сукупність засобів та методів, що визна­чають здійснення влади і відображають становище прав та свобод громадян, як відносини владних структур до правових основ своєї діяльності. Політичний режим — система конституційних (закон-

439

них) порядків та конкретне втілення політичної системи і політич­ної організації суспільства. Суверенність і соціальний зміст полі­тичної системи, політичної організації суспільства, структура вла­ди, способи та методи, засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відобра­жена мета суспільства, держави, то в політичному режимі — органі­заційні засоби її здійснення.

Курс —. вираження політичної мети має пріоритет перед політич­ним режимом, що обумовлює засоби реалізації політичної мети. Який політичний курс, такий зміст, характер політичного режиму. Полі­тичний режим визначає характер боротьби за політичне лідерство (вільна конкуренція на виборах, зміна керівництва здійснюється ко­оптацією, наявність приборканої і адаптованої до режиму опозиції та ін.). Усі норми, що визначають поведінку людей в політичному житті (участь їх в процесах формування вимог, перетворення вимог в рішення і реалізацію рішень та ін.) становлять нормативно-регуля­тивну сферу в структурі політичної системи.

Норми — основні правила участі громадян в типах політичних процесів. Норми діляться на два типи: норми-закони \ норми-звички. Функції оцінки і орієнтації особи, спільності здійснюють соціальні норми. Та соціальні норми не обмежуються тільки функціями оцінки і орієнтації. Норми здійснюють регулювання поведінки і соціальний контроль за поведінкою. Норми мають яскраво виражений вольовий характер. Це не тільки висловлення^ думок, а й вираження волі. На відміну від індивідуального волевиявлення норми виражають типові соціальні зв'язки, дають типовий масштаб поведінки. Норма не тіль­ки оцінює і орієнтує подібно ідеям, ідеалам, а й передбачає. Соціаль­ні норми — це правила, що відображають вимоги суспільства, соці­альної спільності до поведінки особи, соціального угрупування в їх взаємовідносинах одного з одним, соціальними інститутами, суспіль­ством. Регулюючий вплив соціальних норм полягає в тому, що вони встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, мету та способи її досягнення. Передбачаючи загальні принципи поведін­ки соціальні норми водночас встановлюють параметри поведінки осо­би, соціальної спільності, дають повніші моделі, зразки того, що по­винно бути. Порушення норм викликає конкретнішу і чітку негативну реакцію з боку соціальної спільності, груп, особи, їх інституційних форм, спрямованих на подолання відхилень від норми. Тому норми є дійовішим засобом боротьби з відхиленням, забезпеченням порядку, стійкості суспільства. Норми ж виникають внаслідок потреби в пев­ній поведінці. Ще в давнину однією з норм стала норма чесного ставлення до своєї частки в суспільній праці. І на світанку людства можна було вижити тільки дотримуючись такої норми, бо появилась така норма внаслідок закріплення, повторення необхідних спільних дій. Ця ж норма не втратила значимості і тепер, в сучасних умовах. Багатоманітність соціальної реальності, соціальних потреб породжує і багатоманітність норм.

У політичній системі важливе значення мають політичні партії, масові громадські організації, суспільні рухи, групи інтересів. У де-

440

Соціальне конструювання

політичної системи

суспільства

сократичних державах всі політичні інститути автономні і успішно здійснюють функції: впливають на формування державних і владних структур, коректують політичну мету, спрямовують політичний роз­виток суспільства. В авторитарних і тоталітарних суспільствах різні об'єднання і організації створені для вираження і представництва інтересів людей, які входять до них. Політичні партії, масові гро­мадські, суспільні об'єднання суворо підкорені правлячій еліті, їх при­ходні функції деформовані. Встановлення зв'язків між інститутами політичної системи, координацію їх дій здійснює в структурі полі­тичної системи інформаційно-комунікативна служба та канали пере­дачі інформації уряду (процедура слухання справ на відкритих засі­даннях комісій, конфіденціальні консультації із заінтересованими організаціями, об'єднаннями та ін.}, а також засоби масової інфор­мації (преса, телебачення, радіо та ін.). Певний обсяг знань та інфор­мації, особливо в сфері політичного життя, має величезне значення для оцінки громадянами дій та подій, що відбуваються в політичній, .«економічній та соціальних сферах суспільства. В різних системах .^становище та роль засобів масової інформації різна: якщо в демок­ратичних суспільствах засоби масової інформації незалежні, то в то­талітарних і авторитарних вони повністю підкорені правлячій еліті.

Люди — головні творці і діючі особи політичної історії. В суспільстві кожна лю­дина виконує певну політичну роль, реалі­зує політику. Здійснюють владу політичні інститути, діючи в тісному зв'язку з іншими соціальними інститута­ми, додержуючи встановлені закони, норми. Індивіди, соціальні ■спільності, політичні, соціальні інститути — основні компоненти конс­труювання політичної системи. Стійкі види політичної діяльності: ¹ участь у виборах до органів політичної влади, лоббізм, партійна ді­яльність та ін. Види політичної діяльності визначають і наявність стій­ких політичних ролей, що здійснюються соціально за встановленими в суспільстві законами та продиктованими потребами панівних соці­альних верств і груп.

Сукупність політичних ролей має властивості системи: кожний елемент функціонуючий і вирішує свої певні завдання. Будь-яка по­літична роль має сенс і можливість реалізації тільки в єдиному полі­тичному просторі, тому що вони незалежні і впливають один на од­ного. Кожний елемент політичної системи унікальний і не повторює властивості всієї системи. Володіючи певними перевагами, ролеве уявлення про політичну систему дозволяє досить чітко визначити види і зразки політичної поведінки, місце та роль індивіду в політич­ному процесі, його уявлення, переваги, мету та орієнтації, виділити його активно-перетворюючий початок.

Система політичних інститутів охоплює все поле політичного жит­тя. Влада здійснюється державою, а боротьба за владу організується Політичними партіями і рухами, участь мас у формуванні державних органів регулюються інститутом виборів та ін. Поява видів діяльнос­ті, що не вкладаються в рамки старої системи, обумовлює створення Нових політичних інститутів. Так, виникла у другій половині 80-х

441

років XX ст. для громадян України можливість висловлювати неспів-падаючі з офіційною точкою зору міркування і погляди, попередила процес консолідації однодумців, створення нових політичних об'єд­нань, політичних партій. Думки соціологів про конструювання, побу­дову політичної системи не співпадають. Одні вважають її тотожною державі і розглядають як складну взаємодію державних органів і установ. Інші — розширюють межі політичної системи за рахунок політичних партій та інших політичних та масових громадських, твор­чих об'єднань, що беруть участь у процесі формування інститутів політичної влади. Треті — включають в політичну систему різні опо­зиційні політичні партії і рухи, усунення від безпосередньої участі в формуванні владних структур та ін. Та підходи базуються на вузь­кому розумінні політичного інституту, на ототожненні політичного інституту з політичною організацією суспільства, що, як відомо формалізована і структурно, і функціонально. Окрім політичних об'єд­нань багато стійких за характером видів політичної діяльності зали­шаються неформалізованими і становлять обов'язковий атрибут по­літичного життя будь-якого суспільства (мітинги, маніфестації, пікети, протести та ін.). Учасники масових виступів населення не зв'язані формально-статутними відносинами і, можливо, ніколи більше не зійдуться разом у такому складі. Та будь-який мітинг неминуче пов­торює певні норми і правила: визначене місце збирання маніфестан­тів, участь у мітингу осіб, які поділяють мету і співчувають політич­ним поглядам організаторів, згоду ^висунутими лозунгами, підтримка виступаючих, несприйняття інших поглядів та ін. Якщо хтось пору­шує правила, то вживаються різноманітні санкції: осуджуючі погля­ди, критика, улюлюкання, навіть виганяють зі зборів та ін. Мітинг — специфічний неформальний вид політичного інституту. Політични­ми інститутами виступають і вибори, виборчі кампанії, політичні ма­ніфестації, пікети, компроміси та ін.

Звичайно ж, політична система включає всю сукупність політичних інститутів, формалізованих і неформалізованих, діючих на непостій­ній основі, відтворюючи цілісність політичного життя суспільства Інституційний підхід визначення суті політичної системи дає цілісне уявлення про політичну сферу, розкриває відмінності політичних сис тем в різних країнах. Наявність інституту монархії свідчить про мо­нархічну форму правління. Зосередження виконавчої влади в руках обраного президента — президентську республіку та ін. Для визна­чення форми політичної системи важлива не тільки наявність тих чи інших інститутів, а й характер їх взаємозв'язку. Збереження в Англії інституту монархії не свідчить про монархічну форму правління, то му що тут виконавча, законодавча та судова влади належать обрано му прем'єр-міністру, парламенту та верховному суду. Відрізняється парламентська республіка не просто наявністю парламенту як інсти­туту законодавчої влади, а встановленням ним контролю за виконав­чою владою, зокрема, право замінювати та затверджувати уряд. Вве­дення в Німеччині або Італії посади президента не привело їх до перетворення в президентські республіки, тому що вирішальне сло­во у формуванні органів влади залишалось за парламентом.

442

Проблема взаємодії, незалежності політичних інститутів — одна з важливих в аналізі політичних систем, обумовлених тим, що систе­ма завжди щось більше, відмінне від простої сукупності її компонен­тів. Відрізняється система специфічними зв'язками, відносинами і взаємозв'язками між функціонуючими елементами. Така відмінність дозволяє розглядати політичну систему як комунікативну. Взаємоза­лежність елементів політичної системи — функціональна. До регу­лювання і управління соціальними процесами система здатна за умови взаємозв'язаної діяльності її структур, кожна з яких виконує свою функцію. Ефективніше діє та політична система, де чітко простежуєть­ся розмежування функцій. Якщо ж якийсь політичний, соціальний інститут починає займатися не властивими їм функціями, розширю­вати сферу діяльності, втручатися в функції інших інститутів, то не­минучі збої, порушення ритму і ефективності, діяльності системи. Присвоєння в межах політичної системи однією політичною партією права на проведення державної політики приводить до встановлен-' ня її диктатури.

Диктатура — необмежена політична, економічна та ідеологічна ' влада, що здійснюється суворо обмеженою групою людей на чолі з , лідером, ім'я якого або використовувана ним соціально-політична ідея ' дає визначення тому або іншому виду диктаторського правління (аб~ ■ солютизм, монархія, бонапартизм, тоталітаризм та ін.). Суть дикта­тури полягає в узурпації політичної влади, поширенні владарювання .■ на всі сфери життєдіяльності суспільства. Здатність політичної сис-' теми до відновлення рівноваги придушується — вона змушена моди-, фікувати структуру, пристосовуватись до внутрішнього напружен­ня. Після 1917 року в Росії монополізація влади партією більшовиків відбувалася за допомогою посилення ролі каральних органів і пос-. лаблення представницької влади Рад. Знищувались будь-які спроби змінити систему взаємозв'язків, засновану на покірності і підкорен­ні. Органи представницької та виконавчої влади трансформувались в послушних, покірливих виконавців волі політичної партії та ін. Проте міцність і життєстійкість такої політичної системи ілюзорна. 1 досить появитися симптомам кризи правлячої політичної партії, як вся сис­тема влади починає руйнуватися, розпадатися.

Демократія — одна з форм правління політичної і соціальної ор­ганізації суспільства, держави. Демократія як спосіб здійснення вла­ди передбачає правову рівність основних політичних інститутів, що базуються на чіткому розподілі їх функцій. Інститут загальних вибо­рів дозволяє визначити склад представницьких органів, і ніякий ін­ший політичний інститут не може опротестувати, змінити одержані результати. Діяльність політичної партії обмежується представниц­твом інтересів соціальних спільностей, верств, проведенням вибор­чих кампаній, координації діяльності обраних від політичних партій парламентаріїв та ін. Ліквідуються спроби нав'язати точку зору полі­тичної партії непартійній масі. Держава будується на принципі роз-- поділу функцій між законодавчими, виконавчими і судовими органа­ми. Демократична політична система досить стійка, що не вдається до насилля, придушення інших інститутів. Парламентські і урядові

443

кризи переборюються не шляхом покладення їх функцій на якісь інші інститути, а оновлення їх персонального складу є відновленням втраченої здатності до самостійних дій. Інституційна рівність дозво ляє уникати залежності всієї політичної системи від якого-небудь одного державного органу або політичної партії.

Політика як соціальний інститут реалізує ба- гатомантгі функції. По-перше, політика відоб ражає докорінні інтереси соціальних спільнос­тей, дає визначення колективної мети, програм суспільного розвитку По-друге, політика здійснює функції управління і керівництва політичними і суспільними процесами в інтересах окремих соціальних груп та суспіль ства, вирішує виникаючі соціальні та політичні суперечності. По-третє, з політикою зв'язана трансформація суспільства. Сприяючи реалізації певних інтересів, мети політика здійснює інноваційну функцію. По-четверте, саме політика створює нові форми організації, забезпечує зміни і розвиток сус шльства. Здійснюючи управління різними сферами життя суспільства, полі тика як соціальний інститут інтегрує розвиток різних сфер суспільства, тоб­то реалізує особливу інтеграційну функцію. Нарешті політика як специфічне середовище соціалізації здійснює функцію виховання, формування особи Важливо в з'ясуванні суті і змісту політики, її функцій, розкриття суті фун кцій політичної системи має пояснення суті політичного режиму.

Політичний режим — сукупність принципів, методів, способів політич­ного управління, політичного керівництва, співвідношення елементів полі тики, характер зв'язку органів держави і решти ланок політичної організації, співвідношення гілок ланок влади, особливості партійних систем, процедури виборів політичного керівництва. Політичний режим — сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення владних структур і правових осіб своєї діяльності. Політичний режим здійснюється з допомогою всієї системи політичного владарювання. Функції самої політики визначають і самі фун­кції політичної системи, механізм її дії, по-перше, політична система визна­чає політичну соціалізацію та залучення людей до участі в політичному жит ті, в формуванні соціальними спільностями, верствами та індивідами вимог що відповідають їх реальним інтересам і перенесення їх в центр політичної боротьби або в сферу прийняття політичних рішень, агрегування інтересів, тобто приведення до одноманітності багатьох часткових, приватних вимог, що пред'являлись урядовим структурам, в політичних комунікаціях. По-дру ге, функціями політичної системи виступають і розробка норм-законів, зас­тосування норм, контроль за додержанням норм та ін.

Функція політичної соціалізації і залучення людей до участі в політично­му житті суспільства властива всім сучасним політичним системам, сприяє поширенню духу участі в політиці серед всіх людей суспільства. Якщо в демократичних країнах, де функція соціалізації і залучення людей до участі в політичному житті реалізується не урядовими, недержавними структура­ми, хоча й там очевидний вплив державних структур не процес соціалізації, то в тоталітарних і авторитарних суспільствах функція соціалізації та полі тизації фактично прерогатива держави, тому що всі органи та учасники по­літичної соціалізації (школа, молодіжні об'єднання, засоби масової інформа­ції та ін.) контролюються державою і культивують «дух насилля».

Поширення «духу насилля» у політичному житті всіх людей в демокра тичних суспільствах перетворює індивідуума з суб'єкта в громадянина. Але процес політизації і перетворення суб'єкта в громадянина в країнах з тоталі тарним, авторитарним режимом відсутній. В сучасних умовах в Україні про­цес політичної соціалізації і залучення населення до участі в політичному суспільному житті виходить з-під контролю держави. Повільно і тяжко в сучасних умовах в Україні відбувається і процес політичної соціалізації, ство­рення нової політичної культури. Функція політичних інтересів — в країнах

444

з демократичним режимом, де існує офіційна повага суспільної, громадської думки і відд^ані^сть доктрині свободи асоціацій, об'єднань за інтересами та ін., розглядається як ланка, що зв'язує громадянина з державою. З середини 80-х років в Україні специфічно відбувається процес корегування інтересів: індивіди та соціальні спільності формують вимоги, що відповідають їх реаль­ним інтересам. Люди часто виражають інтереси, неадекватні інтересам і меті політичної партії, політичних об'єднань. Інтереси формуються, відбува­ються і артикулюються, виходячи з-під влади і держави, політичних партій. І якщо політична партія здатна формувати реальні інтереси соціальних спіль­ностей, верств і різноманітних груп, то здатна перетворювати вимоги в аль-.тернативи державної політики.

Політичні комунікації — процес передачі інформації і переко­нань. Політична система як специфічна комунікативна система, роз­криває не тільки сам процес формування і внесення у свідомість політичної інформації, але й показує соціальні наслідки введення нової інформації в політичну систему. Сам акт комунікації американський соціолог Гарольд Лассауел так сформулював: «Хто? Що повідомив? Кому? З яким результатом?» З допомогою комунікації забезпечуєть­ся зв'язок між різними структурами політичної системи. Соціолог

' Володимир Волович відмічає, що для керівництва і реалізації політи­ки звичайно вимагається вертикальний потік інформації від народу

1 до урядових структур і від уряду до народу. Необхідний і горизон­тальний потік інформації між рівнями і органами влади. Соціальні дії, оволодіння владою в процесі комунікації набирають певну фор­му взаємовідносин між людьми, формують повагу до влади, створю­ється державність.

Звичайно, процес нормотворчості включає ряд етапів: вироблен­ня політики і вибір спільної мети, розробку рішень і конкретних правил для досягнення мети. Таку функцію здійснюють законодавчі, виконавчі і судові органи. Прийняттям законів не вичерпується дер­жавна політика. В процесі прийняття рішень важливу роль відіграє функція «застосування норм», що її здійснюють не лише виконавчі органи і адміністративні структури. Важливе значення має і контроль за додержанням законів і дії з метою визначення факту порушення закону і вжиття відповідних покарань щодо порушників.

Специфіка або системні якості лежать

Політична система _р ОСНОВІ рІЗНИХ ТИПІВ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЄМ.

сучасної України Особливості системи політичних інститу-

тів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (по поверхні) системи, здатної легко трансфор­муватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основ­ними політичними блоками, в тому числі, і в середині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з від-

, носно низьким темпом соціальних процесів і недостатньо сприйнят­лива до соціальних новацій. Самостійна політична система сучасної України молода, яка фактично не має достатньо ефективних тради­цій та досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції дер­жавної суверенності України практично не зв'язані з процесом вирі­шення сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властива централізація з деякими елементами регіоналізації

' та децентралізації, Система не здійснює повністю комплекс функцій,

445

необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасно­го цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична систе­ма України — перехідна від неправового до правового типу політич­ної системи, де методи нормального правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо волевих ак­тів органів політичної влади. Для більшості населення політична сис­тема законна.

Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, але не нормальної ситуації. Причому надзвичайні обставини скла-лись в усіх сферах життя суспільства: по-перше, в природному (фі­зичному та біологічному середовищі, де поглиблюється екологічна криза, зберігається панування нерозумних моделей природокорис­тування) в промисловості і сільському господарстві, загальний, спіль­ний генофонд" народу зазнає значних втрат; в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації важливіших структур життєзабезпечення соціуму; по-друге, в сфері культури (зокрема в системі освіти) не забезпечується повне відтворення загальної куль­тури відповідним передовим прогресивним стандартам і потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі»: значна частина населення все ще перебу­ває під впливом «культурного шоку», зв'язаного з швидкою зміною панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; по-третє, несформована система ефективних відносин України з інши­ми державами і міжнародною співдружністю. Особливістю політич­ної системи сучасної України єі^перехід до впровадження консенсуальної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюб­ність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопла-нетарної) системи забезпечення національних інтересів.

Сучасна політична система ще не здатна забезпечити зростан­ня рівня і якості добробуту основних верств населення. Політична система — світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще. Політична система України етатизована (одержавлена), з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики, з перевагою певних соціальних верств реформованої традиційної номенклатури, нової «номенклатури», сил, які включились в контроль над «каналами роз­поділу» і «нуворішей», здатних «стимулювати» в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату.

Сучасна політична система України — перехідна від соці­алістичної до капіталістичної або перехідна від казарменого (не­демократичного, не гуманного) соціалізму до капіталізму, допов­нена деякими рисами неокапітализму, але не як перехідна до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфіч­ний, змішаний політичний режим, де поєднуються ознаки всіх ос­новних «чистих» різновидів політичних режимів демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрямки дальшої ево­люції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від дуже величезної кількості фак­торів — і внутрішніх, і зовнішніх.

446

Рівні

функціонування політичної системи

Функціонування політичної системи визна­чається трьома рівнями: можливості політич­ної системи, конверсивний процес і підтриман­ня моделі політичної системи та адаптації (процес соціалізації і рекрутування). Характер і зміст можливий для полі­тичної системи різний і охоплює різноманітні сторони її функціонування.

Перший рівень функціонування політичної системи відображає здатність політичної системи черпати людські і матеріальні ресурси (таланти людей, засоби, фінанси та ін.) з певною метою створює екстрактивну (допоміжну) можливість. Здатність контролювати поведінку окремих людей і соціальних спільностей, верств і груп в суспільстві, регулювати діяльність владних струк­тур і політичних партій в суспільстві створює регулююча можливість. Здат­ність політичної системи реагувати на вимоги «подачею на вихід» відповід­ної політики відповідати на багатоманітні вимоги, що виходять від різних соціальних спільностей, груп створює реалізуюча можливість. Символізую­ча можливість тісно зв'язана з потребою в законності і підтримці, зі здатніс­тю політичної системи розвивати популярні переконання, погляди, міфи, створюючи дохідливі, символізуючі лозунги, маніпулювати ними з метою підтримки необхідної законності для здійснення мети. Багато політичних систем, в основному регулятивні і екстративні (допоміжні).

Другий рівень функціонування політичної системи відображає те, що відбувається в ній самій, тобто відбувається конверсійний процес перетво­рення. Конверсійні процеси (або функції) — спосіб перетворення вхідних факторів в вихідні. Конверсійний процес однієї політичної системи можно аналізувати і порівнювати з процесом другої політичної системи за схемою Габріеля Алмонда, де наводиться шість основних функцій: формування ви­мог (артикуляція інтересів); формування норм поведінки людей в політично­му та суспільному житті; регуляція норм; контроль та регулювання норм поведінки людей; комунікація.

Третій рівень функціонування політичної системи визначає функція під­тримки людьми моделі і адаптації, насамперед, процесу соціалізації та рек­рутування талантів людей, залучення нових соціальних верств, груп в полі­тичне життя, відбувається оновлення та вдосконалення політичної системи. _Озн Однією з ознак легітимності — емо-

ціонально-довірливе ставлення людей до влади, засноване на вірі в її особливе призначення, в її здатність вирішити жит­тєво можливі для суспільства і кожної людини проблеми та мету, в необхідність використання різноманітних, в тому числі і насильниць­ких методів для досягнення мети. Поведінка, основана на легітим­ності, відрізняється від простої соціальної поведінки, що опирається на звичаї або поєднання інтересів. Легітимність політики зобов'яза­на суттю ряду обставин, що об'єктивно супроводжує суспільство в його соціально неоднорідне становище.

Емоціональне ставлення людей до влади багатоманітне і відобра­жає індивідуальну неповторність кожної особи. Проте легітимність політики визначається загальними тенденціями становища відносин між владою і населенням. Такими тенденціями визнано: подолання страху, безвихідна покірність і віра в доцільність існуючого політич­ного режиму, переконаність в його необхідності. Важливим індика тором легітимності виступає перевага другої тенденції — віра в до­цільність політичного режиму. Психологічні основи віри в доцільність політики і режим її здійснюючий також неоднозначні. Віра може формуватися у свідомості як відповідь на успадковану здатність лю-

447

дей, їх прагнення дотримуватись звичних типів поведінки, усталених стереотипів сприйняття. Ірраціональний тип віри проявляється у слі­пому наслідуванні принципів, що склались в суспільстві. Довіра до влади створюється під впливом звички, боязні змін, ласування перед труднощами, пристосування до нового політичного порядку. Така ві­ра забезпечує життєздатність багатьох політичних режимів, підтри­мує їх легітимність.

Досвід історії показує, що так звані традиційні суспільства з їх суворою регламентованістю системи відносин, досить жорсткими структурами, деспотизмом правителів, існували на протязі тривалих історичних періодів завдяки, насамперед, сліпому наслідуванню сте­реотипів поведінки, віри в непохитність структури влади. Це — віра наслідування, що забезпечує постійне відтворення відносин, що скла­лися раніше між правителями і населенням. Віру оберігали суспільні норми, закони. З настанням ери індивідуалізму, що вимагає від лю­дей жити своїм розумом, віра почала набирати дедалі раціональний характер. Ставлення до влади уже визначається не чеканням забез­печення звичного способу життя, а співвідношення особистих і гру­пових інтересів з можливостями їх реалізації існуючими державно-політичними структурами. Осмислене ставлення до влади, що передбачає прийняття індивідом рішення про відповідність держав­ної політики його особистим прагненням і мети, наміром чітко за­фіксувати межі державної влади, бажання впливати на відповідальні політичні рішення, що торкається його' долі та ін., вимагало раціо­нальних основ віри, що стає усвідомленим вибором оптимальної струк­тури влади. Віра формувалась як результат розвитку думки, прий­няття індивідом тяжкого рішення, що відповідний тип влади ефективно захистить його інтереси.

Другою ознакою є визнання масовою свідомістю значимості, цін­ності самої влади і відповідно форми її побудови. Влада не неминуче зло, а реальність, що дозволяє раціональніше вирішувати особисті проблеми: забезпечувати необхідний порядок в суспільстві, оберіга­ти життя людей. Легітимним вважається такий політичний режим, інститути якого розглядаються як значимо цінні. Людині властиве дивитися на світ через призму своєї системи цінностей, основу якої становлять інтереси особи, колективу, суспільства. Кожний робить висновок про здатність влади — організувати життєдіяльність сус­пільства і тим самим виявляє своє ставлення до влади і її інститутів. Система цінностей відіграє величезну роль в мотиваційній структурі особи. Система цінностей може стимулювати явні дії людей, які бажають добитися встановлення справедливого порядку, що сприй­мається повністю з орієнтаціями, що склалися і формувати або до­вірливо-підтримуюче, або критично-негативне ставлення до існую­чих владних структур і інститутів. Легітимність політичного режиму утверджується лише тоді, коли інститути влади, державне керівниц­тво проводить політику, що відповідає запитам населення і схвалену масовою свідомістю. Появлення тріщин між соціально-політичними орієнтаціями більшості населення країни і практичними ділами уп­равлінських органів може обернутися серйозною кризою влади. В

448

основі кризи влади втрата правлячими колами розуміння прагнень, запитів, сподівань і чекань багатьох людей, тобто системи соціаль­них орієнтацій.

Третьою ознакою легітимності — схвалення масами політики, що проводиться політичними та державним керівництвом, згода з ос­новною метою, методами і засобами управління. Ознакою схвален­ня політики розкривається суб'єктивне ставлення людей до конкрет­ного уряду, політичного діяча. В період відносно сприятливого соціально-економічного розвитку звичайно складається ставлення, згода, схвалення. Але в міру наростання кризових явищ в економіці, падіння життєвого рівня населення країни, схвалення змінюється незадоволенням і втратою політичним режимом легітимності. Якщо ж в межах існуючої системи маси знаходять інших лідерів, з якими зв'язують свої надії, то кризові явища не означають, що це є незадо­волення політичною системою. Розчарування в конкретних політи­ках не може підірвати легітимність режиму, якщо маси вірять в до­цільність і визнають ціннісну значимість існуючого державного устрою.

Ознаки легітимності тісно зв'язані між собою і практично непо-ділені. Віра в непохитність і правомірність існуючого політичного режиму визначається системою ціннісних орієнтацій, зміцнюється схваленням політики. І навпаки, згода з діями правлячих кіл, схваль­не до них ставлення багаторазово посилюють віру в необхідність і доцільність саме існуючих інститутів влади і владних структур, здат­них реалізувати ціннісні установки громадян та ін. Та в суспільстві немає абсолютної легітимності політики. Суспільство складається з індивідів, соціальних верств, груп, соціальних спільностей, погляди яких навіть протилежні. Така обставина свідчить про можливість опо­зиційних настроїв стати основою формування нової легітимності. Легітимності політичної влади властиве немало зовнішніх ознак, за якими роблять висновок про наявність або відсутність легітимації. Такі ознаки, як наростання безпорядку, хаосу в країні, порушення норм взаємовідносин між владою і громадянами і, як наслідок, зрос­тання ролі каральних органів, що намагаються силою підкорити маси державній владі, і свідчать про відсутність легітимації політики. Про ■ рівень легітимації політичного режиму свідчить і здатність держави забезпечити нормальне функціонування суспільства, що проявляєть­ся у відсутності зростання девіантної (відхилення від встановлених норм, звичаїв та ін.) поведінки, в законопослушності громадян, в соці­альній стабільності, і по ролі каральних органів в житті суспільства. Легітимним вважається той політичний режим, що може забезпечити стабільність і розвиток суспільства, не вдаючись до насилля.

Справедливе твердження, що якби людина не ставилася до політи­ки, якби не прагнула дистанціюватися від неї, політика неминуче вхо­дить в її життя, входить у вигляді законів, правових актів, що індивід повинен дотримуватись, якщо не бажає випробувати каральний вплив держави, входить у вигляді величезної армії чиновників, з яким лю­дині доводиться неодноразово зустрічатися, сплачувати податки, штра­фи, добиватися одержання паспорта, виду на місце проживання та

і

15 8-37

449

ін. Політика входить в людину з екрану телевізора, з газет, брошур, як правило, переповнених політичною інформацією. Ніті, що зв'язу­ють людину з політикою, можуть стати провідником живильної си­ли, що живить її упевненість в майбутнє, а можуть стати важкими путами, що створюють безліч незручностей, що не дозволяють роз­горнути особисту ініціативу, що вносять розгубленість і принизливе почуття залежності. Чи можна уникнути крайностей? Так, можна. Треба мати ясне уявлення про те, чого людина чекає від політичних інститутів, на скільки їх діяльність відповідає ціннісним орієнтаціям, запитам населення, тобто постійно відчувати пульс масової свідо­мості суспільства.

Література

А нар є є в С. С. Политическое сознание и политическое поведение / /Социально-политический журнал, 1992, № 8 Политическое доверие и поли-тическая ответственность// Социально-политический журнал, 1992, № 10.

А р о н Р. Демократия и тоталитаризм. М., 1993.

Б є л о в Г. А. Политика как общественное явление // Кентавр, 1993, № 2. ■

Вебер М. Избранньїе произведения. М.,1990.

В я т р Е ж и. Социология политических отношений. М.,1982.

Г о з м а н Л. Я., З т к и н А. М. Люди и власть: от тоталитаризма к демократии. М.,1989.

Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України К., 1994.

М и л л с Р. Властвующая злита. М._г И)81.

Політичний портрет України, К., 1994.

Современная западная социология. Словарь. 1990.

Питання для повторення

Що таке політика? Яка структура політики?Яке співвідношення політики і влади? Функції політики? Що таке політичний режим? Що характеризує сильну, ефективну владу? Яке місце і роль політичної сфери в житті суспільства? Що таке політична система сучасної України? Що таке політична соціалізація особи? Які рівні функціонування політичної системи? Що таке політична легітимність? Ознаки легітимації політики.

450

СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

1. Природа, функції і структура культури

Суть і структура культури

Культура — сукупність, способів і ме­тодів людської діяльності (матеріальної та духовної], що об'єктивно втілені в предме­тах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), що передаються наступним поколінням. Поняття культури має далеко не однакове значення. Спочатку словом культура визначали способи обробітку землі. Мислителі XVIII ст.,ототожнюючи культуру з формами духов­ного і політичного саморозвитку суспільства і людини, розгорнули формування своєрідної теорії культури. Натуралісти вбачали джере­ла культури в натуральній природі людини. Ідеалісти бачили призна­чення культури для морального розвитку людини і досягнення нею моральності. Культура — це системна інтегрована якість суспільства, що відбиває досягнутий рівень розвитку. Це стосується всіх видів і типів культури, її прояву. Культура —це явища, процеси, відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є результа­том соціальної взаємодії. Культура — це сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній суспіль­ній системі. Норми і цінності культури генетично не успадковують­ся. Культура демонструє свою соціальну природу, виражаючи в кож­ний період спрямованість суспільства на створення, зберігання і поширення результатів людської діяльності. Культура — погляд на світ скрізь призму Добра і Зла, корисного і шкідливого, прекрасного і потворного та ін. Внутрішня цілісність культури проявляється в формі стійкої, логічно простежуваної в основних елементах свідо­мості, визначеності сприйняття світу, оцінки реальних явищ. Зміна взаємозв'язків між людьми веде до еволюції культури.

Світ людської культури виступає сферою формування, розвитку і виявлення суті сил людини, їх реалізації в природі і суспільстві. В соціології культура визначається не як відносини між речами і не як відносини між ролями в системі соціальної організації, а як відноси­ни між самими людьми, які зв'язують їх як особистостей і суб'єктів суспільного розвитку. Культура — надзвичайно складне і специфічне суспільне явище. Культура має глибокі внутрішні зв'язки з приро­дою і суспільством: закономірності розвитку і функціонування соці­ального організму, що є об'єктивною необхідністю. З позицій соціо­логії проявляються три основні сфери людської культури. По-перше, ставлення людини до навколишньої природи. В сучасних умовах куль­тура і особа, культура і суспільство виміряються ступенем усвідом­лення тієї ситуації, за якою людина має відповідально ставитись до середовища проживання з метою запобігання небажаних наслідків. Культура людського суспільства — гармонія взаємозв'язків з приро­дою, що проявляються в найрізноманітніших сферах: на виробниц­тві, відпочинку, в побуті. По-друге, культура — ставлення однієї людини

15*

451

до іншої. Від ступеню усвідомлення взаємозв'язків людей залежить рівень культури міжособистих, міждержавних, міжетнічних відно­син, а також культурний клімат взаємовідносин в колективі, побуті, сім'ї. По-третє, культура —ставлення людини до самої себе. Культур­на діяльність індивіду — це постійне самовиховання, самопізнання, саморозвиток. Рівень культури особи проявляється у формуванні по­зитивного ставлення до набуття знань,, виховання стійких мораль­них принципів, розвитку почуття краси, благородної зовнішності, під­тримки доброго здоров'я.

У культурі виділяють матеріальну і духовну відповідно двом ос­новним видам виробництва — матеріального і духовного. Виділяючи такі види культури, не варто забувати, що культура — єдина цілісна система, всі елементи якої взаємозв'язані. Але виділення видів куль­тури виправдано тим, що кожен з них має специфіку і відіграє особ­ливу роль у розвитку суспільних відносин.

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати {знаряддя праці, засоби транспорту, житло, предмети вжитку), що становлять матеріалізацію людських ідей, опредмечене знання. Зв'язана з перетворенням навколишнього середовища, мате­ріальна культура включає, по-перше, цілеспрямоване формування ма­теріального середовища виробництва; по-друге, змінення матеріаль­ного середовища побуту, і, по-третє, зміна соціального середовища фізичного розвитку людини.

Духовна культура — система, що включає,всі види, форми і рівні суспільної свідомості, освіту і виховання^установи культури. Сюди належать всі види пізнання, всі форми і типи літератури, мистецтва, філософії, релігії, науки, моралі. Духовна культура відіграє велику роль у формуванні всебічно розвинутої і соціально активної особи в умо­вах створення демократичного -суспільства. Якщо духовне життя сус­пільства — відносно самостійна сфера соціальної системи, що зв'яза­на з задоволенням духовних потреб членів суспільства, то Духовна культура — сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених і створюваних творчою діяльністю людей і спрямованих на задово­лення їх духовних потреб. Визнаючи відносну самостійність духовної культури, враховуючи її специфіку, соціологія рішуче протистоїть кон­цепціям культури, що розглядають її у відриві від соціального життя, інтересів соціальних спільностей, як форму відображення якогось ду­ховного джерела. Соціологія виходить з того, що духовне виробниц­тво розвивається разом з матеріальним, що в індустріальних, постін-дустріальних, соціально інтегрованих суспільствах формується зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно досягнена шляхом оволодіння силами природи, то духовна культура характери­зує рівень і глибину пізнання природи, суспільства і особистості.

Мова. Властиві світосприйняттю того чи іншого народу поняття, система понять — мова — є першоосновою будь-якої культу­ри. Всі люди освоюють навколишнє середовище, пізнають його, фік­сують його елементи дещо по-своєму, по-особливому. В українській мові, наприклад, є багато понять, що відображають явища навколи-

452

Основні елементи культури

шнього світу і властиві насамперед українцям, їх мові. Так, пори року, назви місяців, природні умови, клімат та інше, яскраво і харак­терно відбились в певних поняттях: зимові місяці — грудень, січень, лютий — характеризують стан природи. Так, в грудні замерзає земля і, здебільшого ще не покрита глибоким снігом, є змерзле груддя. В січні — січуть морози, а лютий — ще більше лютує морозами і вітра­ми, снігами і метелицями та ін. Аналогічно розкриваються назви і весняних, літніх, осінніх місяців.

Мова відіграє важливу роль ретранслятора культури. Культура поширюється і жестом, звичаєм, мімікою, танцем та ін. Минулі по­коління вміння, навички, лад думки доносять до сучасності в промо­вах та інших формах. Але найзмістовнішу, точну, доступну передачу культури може забезпечити насамперед мова. Проте є два проти­лежні погляди, дві позиції оцінки мови як ретранслятора культури. Одні вважають, що для передачі національної своєрідності, колори­ту, звичаїв роль мови не така вже й важлива. Можна цілком вільно, без всяких негативних наслідків впроваджувати практику витіснен­ня рідної мови мовою, яка має міжнародний статус. І ця практика, за такою позицією, не приносить реальної шкоди розвитку національ­ної культури. Навряд чи можна погодитися з подібними доказами і аргументаціями. Справа в тому, що витісняючи рідну мову, в переда­чі національних цінностей культури навіть мовою, що має міжнарод­ний статус, отже, звужувати межі національної культури. Але разом з тим не можна і абсолютизувати роль мови майже як єдиного носія національної культури, як це інколи намагаються зробити деякі дос­лідники, а особливо політики. Дуже часто, тим більше в XX ст., мова виступає лише як засіб комунікації, як засіб взаємозв 'язку соціаль­них суб'єктів на основі обміну інформацією і безпосереднього спіл­кування. Адже в тій чи іншій мірі може передаватися російською мовою — неросійська культура та ін. Та мова не лише ретранслятор культури, але в усі часи мова є засіб влади.

Варто зазначити, що в західних регіонах України сильніші тради­ції і схильність до рідної мови, аніж у східних і центральних. Якщо в західних регіонах -України великий вплив на національну культуру, а разом і на українську мову, мають польська, угорська, словацька куль­тури, тоді як в центральних і східних регіонах досить відчутно прояв­ляється вплив прикордонних з Україною регіонів — російських, біло­руських, а на півдні — румунських, молдавських. Але тут аж ніяк не абсолютизується роль рідної мови в соціальному, культурному житті, а використовується і російська, і молдавська мови, а особливо ро­сійська мова як одна із мов міжнаціонального спілкування і не знева­жається і не витісняється українська мова, а сама українська культура збагачується цінностями культури російської та інших народів.

Знання і переконання — основні

Знання елементи будь-якої культури. Адже в пе-

і переконання реконаннях є те, в чому люди дійсно пе-

реконані, чим керуються в повсякденній діяльності, що втілюють в зразках, нормах і звичаях, поведінці. Переконання — певне духовне становище, властивість. Для переконань характерна генетична не-

453

роздільність інтелектуально-раціонального, чуттєво-емоціонального і вольового компонентів. Переконання — чуттєве, творчо перетворе­не знання як особистісно-значуще, достовірне, сповнене потоком, енергією волі. Переконання зв'язані з природними і соціальними об'єк­тами. Будь-які переконання охоплюють всю структуру певних відо­мостей, інформацій (наукових і побутових) про явища суспільного жит­тя, зміст і значення норм, принципів поведінки, тобто знання. Переконання, зв'язані з об'єктами природи, інформація про природні процеси у вигляді уявлень про фізичну картину світу, природничона-укові, технологічні знання, технологія, відповідна інформація про спо­соби дії, прийоми, як і що варто вирішувати, виробляти тощо. Переко­нання, зв'язані з соціальними об'єктами — етичні, економічні, політичні знання, уявлення про традиції, звичаї, ритуали, етапи поведінки, дані про те, що вважається в межах культури бажаним або небажаним, справедливим або несправедливим та ін.

Під впливом об'єктивних умов буття людей, в процесі засвоєння створеної суспільством культури і нагромадження особистого практич­ного досвіду формуються переконання. Для переконань характерна нерозділеність чуттєвого, раціонального і вольового компонентів. Всі компоненти переконань передбачають вчинки і поведінку людей, ста­ють мотивами діяльності. В структуру переконань обов'язковим ком­понентом входять певні, особисто-значущі знання. Природно, більшість знань, на які багате суспільство, так і не стають переко­наннями. Між існуючими і поширеними в суспільстві знаннями і переконаннями людей завжди існує невідповідність. Особливо часто невідповідність стосується ідеологічних знань, що вибірково оціню­ють актуальні соціальні проблеми. Причини розбіжності знань і пе­реконань різні. Якщо знання суперечать дійсності, але мають статус панівних і нав'язуються суспільству, то люди, рано чи пізно, почина­ють чинити опір їх реалізації. І, навпаки, коли знання відображають об'єктивні тенденції розвитку, то їх поширення суттєво впливає на переконання, сприяє духовному прогресу. Знання, що відображають об'єктивні тенденції розвитку, надають переконанням об'єктивні тен­денції розвитку, надають переконанням глибокий зміст, значення, визначають всезростаючу роль у суспільстві соціокультурних цін­ностей. І тут навіть неістотним є те, що окремі знання не включа­ються для аргументації власних переконань, а включаються в соціо-культурну сферу суспільного життя. Ніхто уже не дає якоїсь однієї системи знань статуса «єдино вірного вчення». Залучення в культур­не поле різноманітних знань веде до того, що культура суспільства і свідомість людей набувають багатомірності, гнучкості, долається жорс­ткість в оцінках і примітивність суджень. Логіко-психологічна струк­тура переконань є єдність потреб, інтересів, надії, віри, намагань особи. Все це фокусується в діях і в образі мислення особи як здат­ність її невпинно і досконало відстоювати і аргументувати відповідну позицію, погляди. У центрі системи переконань і мотивів особи є ціннісні орієнтації.

Цінності виступають фактором, що відіграє певну роль у регуля­ції соціальних взаємодій. Цінності — визначальний елемент культу-

ри, її ядро. Культура — спосіб, метод саме ціннісного освоєння дій­сності: і явищ природи, і технологічних винаходів, і взаємовідносин в сім'ї. Щоб визначити, оцінити, що корисно, значущо, а що — шкід­ливо, що — добро, а що — зло, важливо визначити оцінки, критерії. Саме критерії, оцінки предметів, дій, ідей, думок і визначають суттє­ве в культурі. Цінності — це своєрідний соціальний механізм, що відтворює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне, що є в

суспільстві.

Соціологічний підхід до ціннісних явищ полягає в дослідженні їх саме як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Один з твор­ців сучасної аксіології (теорії цінностей) Герман Лотце стверджував, що джерело цінності потрібно шукати не в дійсності, а в людській свідомості. Комплекс цінностей може визначатись як низка змістов­них елементів, що мають для людини особливу значимість. Цінність відображає суттєве ставлення, де визначається значимість об'єкту для суб'єкту в якісних і кількісних показниках. Для того щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, необхідно мати певні властивості, що здатні бути корисними.для людини. У такому розумінні цінність — об'єктивна. Цінність об'єктивна і тоді, коли сам відбір та використан­ня потрібних властивостей визначається інтересами і потребами лю­дей. І, мабуть, неправильно ототожнювати цінність з визначальним предметом. Цінність є значення предмету для людини. Поза людиною цінність позбавлена сенсу. Тоді поняття цінність суб'єктивна. Єдність об'єктивного і суб'єктивного в цінностях проявляється в градації са­мих цінностей. З одного боку, цінності явище, що визначається інтен­сивністю тих об'єктивно властивих йому якостей, що мають корисне значення для людини. Так, руда, що містить більше металу, більше цінна для виробництва. Але, з другого боку, сам вибір інтенсивності визначається людськими інтересами, що знаходяться зворотно про-порціонально до інтенсивності оцінюваної властивості. Так, тепло ба­жано промерзлій людині, але лише в визначених межах — від 20 до 25 ^.градусів по Цельсію. Якщо всі існуючі цінності розподілити за ступе­нем їх значимості для існування людини, то одержимо класифікацію ієрархії цінностей, що підпорядкована принципу субординації, де кожна цінність належить до певної вищої цінності та відіграє роль засобу або умови. Вищі цінності буття — людина і людство. Всі інші цінності є цінностями лише оскільки забезпечують існування і еволюцію людс­тва. Соціальні, політичні інтереси завжди спільні.

Важливою складовою частиною культурного освоєння людиною дійсності — соціальні цінності. Соціальні цінності характеризують значимість для суспільства або індивіда певних явищ дійсності. Соці­альні цінності — основа прийняття рішень людиною, що визначають її життєдіяльність з допомогою надання стратегічних орієнтирів (рів­ність, свобода, щастя, добробут, справедливість, чесність, вірність таін.), заради досягнення яких варто боротися і навіть померти, і конкретних рекомендацій стосовно того, які дії, вчинки мають звер­шити людина. Цінність — як деякий тип переконаності, ядро цілісної системи переконань людини, американський соціолог Макс Рокші розглядає як поведінку людини, рекомендації, які вона має або не

455

повинна вести себе або в решті не варто досягати реалізації соціальних цінностей в житті.

В сучасному світі цінності багатоманітні за змістом і функціями. Соціологію інтересують цінності як фактори, що відіграють певну роль в регуляції взаємовідносин людей в суспільстві. Роль цінностей як регуляторів поведінки людини проявляються в тому, що орієнту­ють її в навколишньому світі, пробуджують до конкретних дій і нада­ють діяльності певну спрямованість і зміст. Цінності подібно маякам, вказують людині, куди йти, що робити та ін. Не варто лише змішува­ти культурні цінності з вимогами людської природи — біологічними потребами. Культурні цінності можугь поширюватися в суспільстві для пригнічення біологічної природи людини, якщо її прояви загро­жують мирному, цивілізованому життю суспільства. Культурні цін­ності формуються суспільством для того, щоб людина, оволодівши ними, творила бажані для суспільства дії, не порушувала цілісності суспільного життя, сприяючи його розвитку. Культура олюднює і самі біологічні потреби індивіда, надаючи їм соціальний зміст і циві­лізованість. Сучасній людині потрібна їжа, житло певної якості і зов­нішнього вигляду тощо. Норми, в яких та чи інша культурна цінність постає як бажаний конкретний зразок поведінки, виражає своєрід­ність тієї культури, в межах якої індивід освоює об'єктивний світ. Шлюб як цінність може фіксуватись в нормах моногамії (одношлюб­ності) для подружжя або ж тільки для одного з них (багатоженство). Норми визначають сферу діяльності і людини, вихід за межі яких може загрожувати її безпеці і безпеці інших людей або суспільству. Норми обмежують діяльність людей.

Отже, з позицій еволюціонізуючого людства може бути придат­на така класифікація цінностей: людина і людство — першорядні цін­ності; природні ресурси, знаряддя праці і продукти праці, необхідні для існування і відтворення людства — цінності матеріального жит­тя; різноманітні суспільні утворення, необхідні для життєдіяльності суспільства — цінності соціального життя; наукові знання (філософсь­кі, моральні, етичні і інші уявлення), ідеї, норми, що покликані задо­вольняти духовні потреби — цінності культури. Соціальний меха­нізм, з допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення і розвиток цінностей, і становить людську культуру. В стабільних суспільствах конфлікти цінностей вирішуються в межах існуючої культури. В сучасному суспільстві в Україні зона співпадін-ня основних цінностей соціальних спільностей, прошарків та груп різко звужена, тому можливість соціальних конфліктів досить віро­гідна. Для їх запобігання бажа*но забезпечити в культурі всіх членів суспільства пріоритет таких цінностей, які об'єднують націю, зміц­нюють суспільство, гарантують права та свободи особи.

Функції культури Культура має функції: пізнавально-еврис-

тичну, регулятивно-аксіологічну, ціннісну, а та­кож функцію передачі соціальної спадковості, засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь.

Пізнавально-евристична функція. Знання матеріальної і духовної куль­тури тієї або іншої епохи дає можливість адекватно міркувати про ступінь пізнання природи і суспільства. Культура дає не тільки цілісну картину піз-

456

нання і освоєння світу з допомогою евристичної мети людини, її пошукам найбільш ефективних форм -посилення влади людини у ставленні до навко­лишнього світу. Будучи реалізацією суттєвих сил людини в усіх сферах її діяльності, культура нерозривно зв'язана з творчістю.

Регулятивно-аксіологічнй, ціннісна функція. Культура з позиції такої фун­кції виступає як система суспільних форм і цінностей в сфері міжособистих відносин. Цінності — основний системоутворюючий елемент культури. Ре­гулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, мораллю, правом. Культурність є оцінювальне поняття, що визначає відповідність осо­би соціальним нормам та ідеалам. Культура регулює повсякденну поведінку людини в усіх основних сферах соціального життя. Без регулятивної фун­кції культури суспільство взагалі не змогло б існувати.

Функція передачі соціальної спадковості. Поряд з генетичною програ­мою, розвиток людини здійснюється шляхом засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій сус­пільній системі — культурі, що є формою зберігання, соціальної трансляції, застосування -і удосконалення людського досвіду. Таку функцію культура реалізує з допомогою складних поколінь в словах, символах, формулах, зна­ках та ін.

В реальному житті функції культури повсякденно взаємодіють і переплі­таються, збагачуючи і доповнюючи змістовно одна одну.

_т Культура не є застигле, раз і назав-

Інтелектуальне, духовне -¹ -^{1 г} .

жди дане, а змінюється в міру розвитку

життя суспільства " . _тт є і і- і

потреб суспільства. Норми культури ма­ють програмуючий характер, що визначає можливі варіанти пове­дінки людини. Норми культури проявляються також в звичаях і об­рядах, що закріплюються з покоління в покоління, набирають характер культурних традицій. Спілкування людей, їх взаємовідносини на ви­робництві і в побуті регулюються саме духовною культурою. У про­цесі задоволення потреб в цінностях культури індивід збагачується духовно, розвивається як особа, формує самого себе. Та все це на користь того, що формується особлива сфера соціального буття — духовне життя суспільства. Поняття духовне життя суспільства час­то розглядається як синонім поняття духовна культура. Проте духов­не життя — певна сфера суспільного життя поряд з економічною, соціально-політичною сферами. Духовне життя охоплює всі духовні формування, утворення, в тому числі психологію людей, буденне, побутову свідомість, мораль тощо. Духовна культура — певний шар

духовного життя, її ядро.

Інтелектуальне, духовне життя проявляється в двох якостях. По-перше, духовне життя суспільства — реальний процес життєдіяльності людей, один з основних видів життєдіяльності, що включається в усі соціальні процеси. Щоб мати необхідні матеріальні засоби для жит­тя, люди займаються матеріально-виробничою діяльністю. Але як сві­домі істоти, люди не можуть не задовольняти свої духовні потреби, тому-то, здійснюючи формування свідомості, вступають в духовне спілкування. По-друге, духовне життя, з одного боку, спільний спо­сіб життєдіяльності, а з другого — утворює відносно самостійну сфе­ру. Звичайно ж, духовне життя суспільства по суті є реальний про­цес буття людей, а за своїм здійсненням — спосіб суспільної

Роздумуючи над проблемою мети і сенсу життя, не можна ігнорувати ту початкову сферу, де проблема може не усвідомлюватись, але в якій визріває як проблема. Початкова сфера — повсякденність. У сучасних умовах біль­шість людей стурбовані в основному забезпеченням елементарних біологіч­них потреб: як добути м'ясо, масло, цукор, як дістати одяг, взуття, як хоча на старості знайти дах над головою, як прогодувати, одягнути, вилікувати, влаш­тувати спадкоємців, бо поки що первинні потреби, а не добро і зло є героя­ми серця людського. Свідомість як усвідомлення буття з необхідністю суп­роводжує будь-яку людську діяльність. Свідомість зароджується в процесі діяльності людей і, насамперед, діяльності матеріальній. Формування ідей, уявлень, свідомості спочатку безпосередньо вплетено в матеріальну діяльність і матеріальне спілкування людей. Безпосередня вплетеність в повсякденне життя дозволяє людині деякі внутрішні риси суспільної життєдіяльності, що бувають приховані від агентів спеціалізованого духовного виробництва в силу ідеологічних міркувань і в силу тиску теоретичної картини світу, що може заступити картину реальну. Сама повсякденність, в яку буденна свідо­мість вплетена безпосередньо, є результат складного багатоступеневого опо­середкування, змін, викликаних культурою, а оскільки минулий соціальний досвід, набутий людиною, може не відповідати умовам, що змінюються, ос­кільки і стає можлива зміна уявлень, що укорінялась в буденній свідомості з міцністю розсудливості. Буденна свідомість настільки можлива і багатома­нітна, наскільки багатоманітна і мінлива повсякденність і настільки обмеже­но, наскільки обмежений той фрагмент повсякденності, що стає «полем» діяльності людини. Необхідність створеного культурного світу як творчого змісту власного життя обумовлена глобальною моральною потребою люди­ни у виборі життєвої позиції. Та культурний вибір може стати культурним або грою, інтелектуальною грою. Духовні продукти людської діяльності, що функціонують в різних формах суспільної свідомості — в релігії, в мистец­тві, науці, філософії та інші — реальні, але реальні не як матеріальні предме­ти, а як мисленні, ідеальні, що пізнаються, усвідомлюються, сприймаються. „ . У соціологи .виділяють чотири групи по-

^акономірності казників розвитку культури суспільства. Пер-

культурного життя _{щу груп}у складають показники, що харак-

теризують рівень розвитку суспільної свідомості та інтенсивність перебігу культурних процесів. Друга група показників зв 'язана з розкриттям доміну­ючого типу культурної орієнтації суспільства. Третя група фіксує ступінь утвердження в суспільній свідомості цінностей людського існування. Чет­верта група показників характеризує культурний розвиток суспільства в ас­пекті взаємовідносин пануючої культури з іншими культурами.

У процесі змін і розвитку духовного життя суспільства започатковують­ся і виявляються певні закономірності, що відображають суттєві і необхідні взаємозв'язки основних компонентів соціального життя. Розкрити законо­мірності — це означає показати зміни і розвиток духовного життя, сам про­цес здійснення духовного прогресу суспільства. Культурне життя, будучи вмурованим в існуючу соціальну систему, підкоряється різноманітним зако­номірностям. Серед них виділяються, по-перше, закономірності, притаманні суспільству, і поширюють свою дію на всю соціальну сферу, в тому числі і на культуру. Так, виявлення загальносоціологічного закону історичного прог­ресу відбивається на розширенні культурної сфери і підвищенні ролі куль­тури в суспільстві. Аналіз культурної сфери дозволяє розкривати вплив за­кономірностей більш конкретно. По-друге, виділяються закономірності взаємозв'язку культури і системи відтворення матеріального життя, тобто взаємозв'язок між основними формами соціального буття. Найголовніша з них — визначаюча роль матеріальних умов у ставленні до культури і вплив її на матеріальні умови. По-третє, постійно дають знати закономірності вза­ємозв'язку культурного життя з іншими сферами життєдіяльності людей (економічною, політичною, сімейною, побутовою та ін.). По-четверте, не мож-

458

на ігнорувати закономірності власне культурного життя, бо вони представ­лені зв'язками між структурними компонентами: культурною творчістю і духовним споживанням її результатів; співвідношенням наукової творчості і духовної, художньо естетичної творчості та ін. По-п'яте, дають знати про себе закономірності зв'язку різних рівнів організації культурного життя, а саме взаємозв'язку професійного і аматорського, суспільних та індивіду­альних форм культурного виробництва і споживання, новаторства і тира­жування.

Особливість закономірностей культурного життя проявляється в тому, що їх відносять не лише до духовного світу індивіду, але й до суспільного духовного виробництва, духового споживання й духовного спілкування. За­кономірності виявляються не завжди в чистому вигляді, а частіше вплетені в різноманітні соціальні процеси. Ці закономірності характеризують зміни і розвиток соціальних суб'єктів культурного життя, їх духовного світу.

. Прогрес суспільства неможливий без

еханізми розширення запасу культурних цінностей.

утворення, освоєння _Суб-_ЄКТг вступаючи в соціальні відносини, норм і цінносте застає вже готову систему духовних

цінностей, що викристалізувались в культурі і санкціоновані сус­пільством. До неї належать: змістовний запас знань, ідей, почуттів; прийняті норми та зразки вже соціально орієнтованого ставлення до дійсності; зведення воєдино засобів духовного виробництва. Все це і створює об'єктивні умови індивідуальної і суспільної духовної діяльності.

Формування суб'єкта соціокультурного процесу зв'язано з осво­єнням та інтеріоризацією культурних цінностей і норм, коли набува­ють соціальної значущості і визнання природні потреби і почуття індивіда. Механізм освоєння культурних цінностей і норм одночасно є механізмом відтворення і творення культури. Дії такого механізму можна подати у вигляді деякої послідовності (якщо не лінійної, то логічної) включення особи в світ культури.

По-перше, залучення особи в світ культури починається з осво­єння наявних культурних цінностей, залишених у спадщину попе­редніми поколіннями. Вони виступають як первинний, вже обробле­ний працею попередників, матеріал культурних цінностей. Таке освоєння може набирати різноманітні форми: успадкування, розви­ток, заперечення та ін.

По-друге, наявність суспільно значущих культурних цінностей створює можливості комунікації в культурній діяльності, вивільнює її з-під впливу суто суб'єктивної сваволі. Але разом з тим тут кри­ється небезпека шаблонізації та конформізації культури. Уникнути можна, якщо враховувати два момента: наявні культурні цінності мають значення не стільки реалій, скільки зразків, на основі яких індивід будує свої стосунки з дійсністю. Культурне творення не обмежується простим відтворенням наявних цінностей, а будує і стверджує нову систему цінностей, що вбирає критично відібрані старі зразки.

По-третє, створення нових культурних цінностей можливе ли­ше за умови високої організації суспільного виробництва. Суспіль­ний поділ праці, в тому числі і в самому духовному виробництві, зумовлює появу функціонально-інституціональної організації. Без

459

такої організації навіть геніальні ідеї і відкриття залишаються над­банням лише їх творців або вузьких груп, які з ними ознайомлені, і тому реально приречені на забуття. Організація сфери культурного виробництва не повинна повністю охоплювати весь процес творен­ня культурних цінностей. Має залишатися поле вільної самодіяль­ності індивідів, яка є базою і невичерпним джерелом культурного розвитку.

По-четверте,'для формування і освоєння культурних цінностей і норм створюються організації двох видів: інституалізовані союзи і спілки, санкціоновані державою (університети, академії, консер­ваторії та ін.) і неформальні групи, езотеричні спілки однодумців (політичні партії, творчі спілки, художні громади, комуни та ін.). Сформовані організації мають дещо спільне: обумовлюють поділ творчих і організаційних функцій, що закріплюються поділом пра­ці безпосередньо в самому духовному виробництві. В різноманіт­них формуваннях, творчих спілках, культурних громадах та ін., зв'язаних з створенням і освоєнням культурних цінностей, виникає система цілеспрямованих дій індивідів, які включені в таку систе­му, їх об'єднує спільність інтересів і відповідних до них завдань, що відображаються в єдиній системі цінностей — кодексі норм. З мо­менту формування норми починають визначати і контролювати нап­рями і форми розвитку культури. Контроль регулювання вироб­ництва і освоєння культурних цінностей не може поширюватись на духовну самодіяльність людей, що в усі часи є основою творчого потенціалу культури. Оскільки ж в історичній реальності самоді­яльна творчість діє в певному соціокультурному середовищі, то ор­ганізаційна сфера культури зазнає впливу вільної самодіяльності того прошарку інтелігенції, яка відокремлена від інституціалізова-них форм культурного життя.

По-п'яте, різноманітні форми масової комунікації забезпечують технологічні основи створення і освоєння норм і цінностей культу­ри, що через систему освіти систематизуються, стають комплек­сними і формально-загальними. Культура відкриває шлях науці і освіті, стає могутнім фактором впливу на свідомість мас. Виникнен­ня і розвиток телебачення визначили радикальний переворот в ме­тодах духовного регулювання і функціонування культури. Суть пе­ревороту — в здатності одночасного залучення багатомільйонної аудиторії до ідентичності, тобто до подібних культурних цінностей; в здатності цілеспрямовано впливати на свідомість і почуття людей. Новий тип духовного виробництва і освоєння культурних ціннос­тей, хоч і формується на основі старого ідейного багажу, але не виростає з нього, а створюється заново разом із становленням но­вих суспільних відносин. Такий тип, поки ще не зміцнів, змушений миритися із старими нормами, які далі або пристосовуються до но­вих вимог, або функціонують поряд з ними автономно. Особливос­ті механізму створення і освоєння культурних цінностей мають до­сить загальний характер. Дослідження конкретних форм культурно-творчої діяльності дозволяє розкривати їм здібності.

2. Суть і зміст культури суспільства

Поняття цивілізація походить від ла-

Поняття цивілізація, тинського сіуіііз, що означає держава, міс-культура суспільства _ТО| громадяни. У контексті з поняттями культура, суспільний договір, освіта, поняття цивілізація набуває змісту, що характеризує суспільне становище, протилежне природ­ному становищу і визначає основу суспільного прогресу. Цивіліза­ція — соціальна організація суспільного життя, що характеризуєть­ся загальним зв 'язком індивідів, їх об'єднань і забезпечує існування і прогресивний розвиток людства. Вводячи поняття цивілізація, шот- """ ландський філософ Анрі Фергюссон ставив двоєдину мету: показа­ти принципову відмінність людського суспільства від тваринного світу, з одного боку, і відмінність суспільства від усіх інших, — з другого. Пізніше під цивілізацією стали розуміти суспільство з пев­ною сукупністю цінностей, що збагачуються на шляхах соціально­го і культурного прогресу. На такій основі стався поділ понять ци­вілізація і суспільство. Термін цивілізація характеризує суспільство, що досягло високого ступеня розвитку культури і перебуває на ма­гістральному шляху суспільного прогресу.

Співвідношення понять цивілізація і культура суспільства про­ведено вченим Альфредом Вебером. Знаходячись під впливом ідей Освальда Шпенглера, який пояснював культуру не як єдину загаль­нолюдську культуру, а як розколоту на окремі культури. Альфред Вебер на відміну від Шпенглера, розглядав культуру і цивілізацію не як дві фази розвитку культурно-історичних цінностей, а як два відносно самостійних аспекта кожної з них — власне духовний (ре­лігія, філософія, мистецтво) і науково-технічний. Крім того, Аль­фред Вебер виділяв ще й третій — специфічно соціальний аспект, трактуючи соціальність у дусі, близькому до антропологічної орієн­тації в соціології. Процес розвитку кожної з виділених Альфредом Вебером культурно-історичних цілісностей визначався як резуль­тат взаємодії її соціологічного, цивілізованого і культурного факто­рів, кожен з яких грає співвизначальну роль у розвитку двох інших. Ідеї і положення Альфреда Вебера дають підстави розуміти під куль­турою суспільства особливого роду об'єктивну дійсність, що ство­рюється людською діяльністю і забезпечує зберігання і нарощуван­ня сутнісних характеристик людини. Культура суспільства є те, що стійко відбивається у свідомості і поведінці індивідів, які реалізу­ють в конкретно-історичних умовах родові і соціальні функції. Пев­не становище суспільства — цивілізація — завжди історично конкрет­на, тому що її основу створює конкретно-історичний спосіб виробництва. Розвиток цивілізації відбувається в певних соціально-історичних умовах, що залежать від економічних і політичних фак­торів. Отже, якщо поняття цивілізація застосовується для визначен­ня певного історичного ступеню розвитку суспільства, то під поняттям культура суспільства мається на увазі найсуттєва, якісна сторона ци­вілізації.

461

У широкому розумінні культура суспільства

культура визначає особливу, змістовну спрямованість ци-

якість суспільного вілізації в нарощуванні духовно-практичних

^життя здібностей і соціальних цінностей. Культура не

є особливою формою людської діяльності, особливою сферою суспільного життя в плані протистояння якимсь позакультурним сферам і формам діяль­ності. Завдяки усім наявним в суспільстві культурним формам діяльності люди реалізують різноманітні інтереси, але ніхто не ставить за мету створи­ти саме культуру, адже вона не є ні об'єктом, ні предметом. Навпаки, тільки створенням всієї маси предметів для задоволення своїх потреб люди виявля­ють наявність або відсутність у них культурного змісту і ведуть відбір влас­них творінь їх культурної належності.

Величні соціальні ідеї не гарантують одержання висококультурних цін­ностей. Культурний зміст продуктів діяльності виникає при "вписуванні" їх в загальну мережу явищ людського світу. Люди спочатку виробляють і від­творюють матеріальні і духовні форми життя, а культура виступає неперед­баченим результатом історичної апробації цих форм на здатність бути засо­бом саморозвитку людини. Звичайно, є всі підстави визначати культуру як показник якості суспільного життя. Українська культура, наприклад, вже у XIV ст. набуває рис європейської культури: поширення на територію Укра­їни магдебурзького права (вибори міської влади, основні норми карного і громадянського права та ін.) — свідоцтво її європеїзації. Пізніше ідеї гуманіз­му покладено в основу процесу культурно-національного відродження, спра­вили визначальний вплив на зміст, розвиток і характер української освіти, філософської і суспільно-політичної думки. У XIV ст. в Україні створюється розгалужена мережа церковно-монастирських і світських шкіл, діє близько 49 друкарень. Засновані Острозька школа (1578 р.) і київська колегія (1615 р.), які поклали початок першій у Східній Європі Києво-Могилянській ака­демії. Конституція (1710 р.) — вершина не тільки політичної думки, але й показник інтелектуально-культурного рівня народу України, який створив ще до втілення в структурах козацтва ідеї розподілу законодавчої, виконав­чої та судової влад. Все це свідчить, що сучасна Україна, яка базується на могутніх шарах загальнолюдської культури, має/Підстави бути "вписаною" в культуру сучасної цивілізації. Культура України, починаючи з епохи Київсь­кої Русі, завжди становила відкриту систему для спілкування з культурами сусідніх народів, збагачення надбанням світової культури.

.. . .. Усвідомлення проблем співвідношення куль-

ультура і сво ода тури і суспільства, культури і цивілізації вияв-

суспільства _{ляє наявн}і_{сть не} стільки причинно-наслідкових

зв'язків, скільки дію законів розвитку творчості. Історія-стає як шлях ство­рення людиною самої себе, а не тільки як історія подій, що відбуваються з людиною. Історичні події не тільки відбулися, але й виявилися співвіднесе­ними із змістом життя і розвитком людини..

Історія не просто розвивається, її творять люди. Одні і ті ж історичні події виступають і як об'єктивні фактори, і як суб'єктивні надбання, що демонструють творчі потенції людини. Так, соціокультурний зміст історичних подій, що відбувалися в Україні, вже давно став часткою світової культури. У світову культурну спадщину увійшли діяння українських державних діячів та воєначальників від Павла Сагайдачного до Богдана Хмельницького і Пет­ра Дорошенка. Стали світовими відомими просвітителі від Петра Могили до Івана Вишенського і Григорія Сковороди, поети Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Станіс­лав Людкевич та ін.

У культурі, як і в усьому суспільному житті, об'єктивні тенденції і резуль­тати домінують над суб'єктивними. Тут виявляється історична рівнодіюча сукупних людських зусиль. Все це створює мережу змістовних координат, в якій продукти людської діяльності і людські здібності ранжуються, набуваю-

462

чи статусу культурних цінностей. Зв'язок культури з історичним прогресом людства виявляється як діалектика взаємних переходів об'єктивних умов життя і форм самодіяльності людей. Культура виражає самодіяльний, а, отже, вільний, творчий елемент людського життя. Інша справа, що форми людської діяльності довільно не вибираються, а задаються людям конкрет­но-історично. В залежності від обставин, форми можуть відповідати і бути перепоною виявленню творчих джерел особи. Творчі джерела особи висту­пають формою реалізації людської свободи, а в залежності від обставин творчі джерела особи обмежують вільний вибір форм і змісту людської діяльності, Будуть чи не будуть соціальні умови служити формам розвитку культури, залежить від їх здатності забезпечувати можливості самодіяльного розвитку особи. Соціальні умови виступають формами розвитку культури лише тоді, коли збігаються з індивідуальними потребами самовираження і самоутвердження, коли підпорядкованість їм відповідає широкому і всебічному розвитку свободи людської індивідуальності, а не обмежує її.

, Головне в культурі — не речі, а люди.

Культура особи „ *

. ' . Культура виступає способом самовиз-

і активність мас .- ~. . .

начення особи. Отже, культура на рівні

особи визначає характер процесу індивідуалізації суспільного в ін­дивідуально-особисте, формує у особи нормативно-онтологічний ас­пект світоставлення, що виявляється в конкретних вчинках особи. Культура виступає як процес залучення індивідуальної життєдіяль­ності до колективного досвіду і соціально-культурного арсеналу. Опа­нування культури — процес виявлення творчих здібностей людини. У такому розумінні культура — невичерпне джерело справжнього багатства суспільства. Цілісний розвиток людини — це розвиток її суттєвих сил безвідносно до будь-якого раніше встановленого мас­штабу. Індивід не відтворює себе в якійсь одній визначеності, не прагне залишитись в своїй незмінній якості, а перебуває в процесі безперервного становлення і розвитку.

Сучасна цивілізація постійно доводить, що культура не є винятко­ве надбання духовної еліти. Активна творчість мас, будучи втіленою в матеріали природи або акумульованою в творах мистецтва, перетво­рює народ в універсальний суб'єкт культури. Масштаби культурної творчості, що постійно збільшуються, надають світовій культурі цілес­прямований, гуманістично-усвідомлений характер. А це означає, що історична творчість здійснюється через культурно-творчу діяльність людей. Основною метою культурної політики стає активізація твор­чості мас, що в демократичному суспільстві постійно доводить здат­ність мислити широкими соціокультурними категоріями, володіти по­чуттям високої соціальної відповідальності за свої дії. В Україні іде процес пошуку загальнолюдського змісту в національній культурі і на такій основі формується новий тип мислення, культура стає самостій­ним об'єктом відтворення. В процесі формування культура не тільки збагачується надбанням світової культури, а й позбувається залеж­ності утилітарних соціально-політичних запитів, поступово спрямову­ючи увесь свій потенціал на пошуки змісту людського буття.

„ . Вивчення духовного змісту і культурних за-

культурна політика _питів різноманітних верств населення і їх став-і соціологія лення до діяльності установ культури - найго-

ловніша умова формування реалістичної культурної політики. Культурна

дування установ культури базується винятково за добровільним принципом і здійснюється у вільний час, який кожна особа може використовувати за своїм бажанням, виходячи з внутрішніх духовних потреб і спонукань. І, по-друге, безпосереднє або опосередковане проникнення у світ духовних за­хоплень і бажань особи, здатність задовольнити їх, викликати нові орієнта­ції — обов'язкова умова ефективної державної політики в сфері культури, духовного розвитку і збагачення особи.

В середині 90-х років XX ст. відчутний занепад культури в Україні: дег­радує соціальна сфера, система освіти, науки і культури, зв'язані з масовою декваліфікацією кадрів, відтоком енергійної молоді з галузей науки і техніки, освіти і культури. Утвердження в Україні демократичного, соціально-відпо­відального, солідарного суспільства, суспільства, що базується на історичних традиціях і менталітету українського народу, на надбаних сучасною цивілі­зацією загальнолюдських цінностей, стає програмою і практикою творчої діяльності українського народу. Розгортається діяльність трудового народу України по формуванню ринкової економіки, культури, піднесенню соці­альної сфери, створення соціально орієнтованого суспільства. В умовах фор­мування ринкової економіки соціально орієнтованого, демократичного сус­пільства, розширюються можливості поступово позбутися від традиційно класових ознак, органічно поєднувати в собі працю, талант і капітал суспіль­ства, де кожна людина зможе реалізувати свої здібності і особисті якості. Тому-то залучення до культури вимагає індивідуального підходу тощо. От­же, різноманітними засобами і формами культура включається в рух істо­рії, відображає суб'єктивно-особисту сторону діяльності суспільної людини, реалізує основну соціальну функцію трансляції досвіду, знань, опредмече-них результатів людської діяльності.

В процесі національного відродження України формування державності стало особливо зрозуміло, що не можна рухати вперед виробництво, не під­німаючи рівня правової компетенції людей, культури дискусій, політичної культури народу, не можна удосконалювати соціальну сферу, не надаючи уваги культурі спілкування, поведінки тощо. Розвиток інформаційної техні­ки ставить перед суспільством проблему комп'ютерної письменності, знань населення. І яку б сферу діяльності не взяти, скрізь рух вперед зв'язаний з підвищенням не тільки професійної, а й загальної культури. Адже підне­сення культури дає можливість ефективніше, раціональніше вирішувати со­ціальні, економічні, політичні і духовні проблеми, створює умови зростання і піднесення культури, культурності, розвитку творчої активності мас.

„ . Діалектика формування особи поєднує дві

еханізм різні, але взаємно обумовлені тенденції. По-пер-

^ _{засвоєння} ^^„^ _цін7остей і оволо- діння культурними умовами життєдіяльності. По-друге, відокремлення особи від собі подібних. Самоцінність особи безпо­середньо залежить від багатства її внутрішнього світу, а внутрішній світ — від доступності арсеналу суспільно-культурної спадщини.

Формування особи свідчить про те, що в суспільстві є матеріальні і ду­ховні передумови своєрідної індивідуалізації індивідів, Інакше кажучи, крім засвоєння загальних для певного середовища стереотипів і форм поведінки і дій, особа виступає зосередженням неповторного суспільно-культурного досвіду, напрацьованого нею і здатного впливати на інших людей. Особа формується історією суспільства і культури, коли, з одного боку, склада­ються реальні передумови відносної незалежності індивідів, а з іншого — культура розвивається настільки, що здатна визнавати суспільну цінність самобутності індивіду.

Соціологічні дослідження, проведені в Україні, зафіксували наявність певних етапів в розумінні ролі особи в соціальних процесах посттоталітар-ного суспільства. Для першого етапу характерна уява про людей як про специфічний різновид ресурсів, що застосовуються в суспільному вироб-

464

засвоєння , .^творення культури осо ою

ництві і виражаються поняттями: трудові ресурси і робоча сила. Таке уяв­лення розкриває підхід до людини як до пасивного об'єкту зовнішнього уп­равління. Трудові ресурси не можуть ставити власну мету, мати потреби, дбати про свої інтереси, виявляти ініціативу. Для другого етапу характерне уявлення про людину як про суб'єкт суспільного розвитку. Чіткіше це вияв­ляється в понятті людський фактор, що відтінює активну роль людини. Крок вперед у порівнянні з трудовими ресурсами, поняття людський фактор од­ночасно є обмеженим: в його межах людина розглядається не як основна суспільна цінність, а як фактор зовнішніх у ставленні до неї процесів роз­витку. Людина є не ресурс виробництва і не фактор розвитку економіки, а виступає багатогранним суб'єктом в різноманітних ролях.

Засвоєння культури особою далеко не завжди має спеціальну мету індиві­дуальної діяльності. З допомогою усіх видів діяльності особа має на меті і реалізує різноманітні прагнення, але ніколи не ставить мету освоїти культуру, тому що для особи культура і не об'єкт, і не предмет. Навпаки, тільки в проце­сі створення всього світу своєї життєдіяльності особа виявляє наявність або відсутність культурного досвіду і проводить відбір людських творінь за їх куль­турним наповненням. Люди спочатку творять своє життя, його матеріальні та духовні форми, а культура виступає підсумковим, до того ж непередбаченим результатом історичної апробації форм на їх здатність бути засобом самороз­витку людини. Засвоєння існуючої культури особою має мету досягнути пев­ної відповідності між індивідуальністю і навколишнім соціально-предметним світом. Засвоєння нагромаджених людством культурних цінностей є процес вписування індивіда в світ людських відносин. Це одночасно є єдиним засо­бом здійснення і розвитку культурного багатства суспільства. Вся культура, якою володіє суспільство, в різні часи склалась з індивідуальних зусиль осо­бистостей. Так, епоха українського гуманізму здебільшого визначається спод-вижницькою діяльністю Києво-Печерського архімандрита Інокентія Пзеля, який підготував "Синопсис" (стисле зібрання різних літописців), Григорія Ско­вороди, який створив "Сад божественних пісень", Феофана Прокоповича, який склав "Духовний регламент", Петра Могили, який заснував Київську академію та ін. Мабуть, тільки на такому культурно-історичному грунті зміг сформуватися український менталітет. Загальні форми культури, стаючи внут­рішнім світом особи, зливаються з її конкретною життєвою долею. Але особа — не простий зліпок і не повторення суспільних цінностей. Особа — варіант життєвого втілення культури. Індивідуальність не лише володіє різними здіб­ностями, але ще і становить якусь їх цілісність. Обдарована людина відрізня­ється не простим набором, сукупністю, але й ансамблем різних задатків. Одне з її обдарювань, як правило, домінує над всіма іншими, визначаючи оригіналь­ність, спосіб їх поєднання. Розглядаючи проблему^художньої творчості, Йоган Гете і філософи-романтики Фрідріх Шеллінг, Фрідріх Шлейєрмахер, Фрідріх Новаліс приходять до висновків, що гармонійна багатоманітність здібностей досягається реалізацією якогось основного покликання — обдарованості. Праг­нучи позбавити українську людину і українську культуру від іга рабства, Ми­кола Хвильовий протиставляв ідеал європейської людини — людину-громадя-нину, творця культурних, суспільних і політичних цінностей і рушія історії — провінціалу, який може піднятися тільки до рівня просвітянина. Європейсь­кий громадянин з почуттям самоповаги і самоутвердження розглядався ним як творіння багатьох століть і багатьох верств і класів. А тому європейський громадянин є власність всіх. Культурні умови життєдіяльності людей знахо­дять предметне втілення в змістовній різноманітності життєвого світу. Тіль­ки в такому світі всі продукти людської діяльності, надбання історичної творчості набувають свій культурний статус.

Засвоєння особою культури не то-

Суть твоочості . .

¹. ./ . тожнє тільки лише засвоєнню змісту ми-

в суспільній практиц, _{нудої культурної спадщини}. Ц_е зв'язано

з природою людської практики, що якраз є власне соціокультурний процес. Культура існує як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Пе­ретворюючи навколишнє середовище, людина формує певну куль-

465

турну історичну форму життя, в тім власне і полягає активний, твор­чо перетворюючий характер людської практики, її здатність, по-пер­ше, створювати відсутні в природі в чистому виді предметні форми людської культури, а, по-друге, об'єднати і погоджувати в процесі діяльності логіку буття предметів людської праці з логікою суспіль­них умов життєдіяльності особи. Творчий аспект суспільної практи­ки не вичерпується її природоперетворючою функцією, а включає момент функції людиноперетворючої. Практика проявляє і формує природні задатки людини відповідно його природній індивідуальнос­ті і суспільному статусу.

Людинофо'рмуюча функція практики виконує винятково важли­ве значення в формуванні конкретно-історичної особи і суспільної культури. Саме практика не тільки відкриває людині широкий дос­туп до матеріальних і духовних цінностей, але й утверджує її голов­ним і безпосереднім творцем культури. Людина одержує реальну можливість цілеспрямовано вибирати ту сферу діяльності, в якій її природна і соціальна самобутність збігається зі способом здійснення предметних форм культури. Відбувається гармонізація усіх факторів життєдіяльності і досягається єдність людини з самою собою, з її власними здібностями до творчості. Суть творчості полягає в пере­робці людини навколишнього світу, в творенні ще небувалого. Твор­чість не зводиться до відтворення існуючого, хоча завжди містить в собі цей момент. Творчість означає вихід за межі вже створеного. Образно кажучи, творчість — це як віха зростання людської культу­ри, що забезпечує деяке якісне зростання, мов би додаток до того, що вже є в наявності. Але якраз це зростання і виявляє реалізацію можливостей природного і соціального середовища. В творчій діяль­ності сучасне зустрічається з минулим і майбутнім. Закономірна обу­мовленість попереднім ставить людську творчість в певні історичні і соціальні межі. Але саме ці межі роблять'творчість дійсною.

Суть людської творчості полягає не в тому, що народжується но­ве (нове неодмінно виникає в світі безвідносно до людини і її діяль­ності). Суспільна практика постійно розсовує межі людських мож­ливостей, даючи вихід до нового в людському вимірі. Нове реалізується не тільки в готовій продукції або в досягненні деякої визначеної ме­ти, а перш за все, у формуванні на основі існуючої діяльності здіб­ностей і потреб долати вже досягнуте, перетворюючи його в від­правний пункт наступного руху. Не просто нова продукція і результат, а одночасно і нова потенція, що розширює горизонти творчої діяль­ності — головний напрямок розвитку суспільної практики.

Формально до культури в загальному змісті належить все, що створює людина.

їх функціонування ^{Але виникає} необхідність чітко розмежу-

вати дійсно культурні явища і такі, що на­лежать до них лише за формальним призначенням. Ось чому для розуміння культури застосовують аксіологічний підхід. За своєю суттю культура глибоко гуманістична, це спосіб самоутвердження і самоз­величення людини. Культура стоїть на варті цінностей, що мають не просто гуманітарну, а гуманістичну доцільність. У цих вимірах своєї

466

Цінності культури

суті культура може бути збагнута тільки у зв'язку з цінностями. Цінності, що виражають тенденції соціального прогресу, склада­ють фокус людської культури. Вихідним у розумінні природи куль­турних цінностей є визнання за людською діяльністю чуттєво-пред­метного і цілепокладеного характеру. Світ культури, створений відповідно до об'єктивних природних і соціальних закономірнос­тей, разом з тим є світом реалізованої мети. Уява про цінності і саме ціннісне ставлення мають у своїй основі суспільне буття лю­дини і саме ним визначаються. Тут наявні два моменти, що сприя­ють розумінню культурних цінностей. По-перше, слід враховувати, яким буттям і як вони визначаються, і в якій залежності знаходить­ся буття від цінностей культури. І, по-друге, як відноситься первин­не визначаюче і ціннісне.

Механізм виникнення і функціонування цінностей культури уяв­ляється, по-перше, в тому, що ціннісне ставлення виникає у процесі життєдіяльності людей і обумовлюється біологічними і соціально-еко­номічними потребами. Але в міру того, як в процесі практики відок­ремлюється культурний шар і для людини дедалі більше значення на­буває самосвідомість, самоствердження, життя зі змістом, в міру того над утилітарними цінностями надбудовуються цінності більш високо­го порядку, цінності культури. Цінності культури формуються в ході відносно самостійного розвитку культури і мають відносну автоно­мію. Цінності культури не виводяться з наявного буття. Цінності куль­тури — сплав, підсумок історичного досвіду людства. Цінності добра, справедливості, краси, свободи вистраждані людством, піднесені над повсякденною практикою, відносно незалежні від неї, активно впли­вають на формування її мети, мотивів і вибір основ діяльності. Чим ширшим полем культури оволодів індивід, тим в більшій мірі цінності, що сформувалися в його свідомості, відповідають сутності людини і потребам прогресивного розвитку суспільства.

Немає іншого способу соціалізації індивіда,

Потреби, інтереси, окрім залучення його до різноманітних формо-

цінності суб'єкта утворень культури, що виступають сховищами

соціально-творчих надбань людства. І таке залучення може стати тільки ді-яльнісним оволодінням індивідом предметами культури. Досі вироблялась настанова, що ставила мету: засвоєння різноманітних сфер культури, і від­повідно, різноманітних видів людської діяльності, формування відповідних потреб. Така мета настанова тільки тоді перетворюється в особистий мотив, коли індивід усвідомлює внутрішню потребу в певних видах діяльності, пот­ребу в розвитку своїх здібностей на основі діяльнісного оволодіння вже ство­реною культурою. Під потребами взагалі вважається становище живого ор­ганізму, соціальної групи, суспільства, що характеризується необхідністю вступати в ті або інші зв'язки з навколишньою дійсністю для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку.

Дійсно людські потреби полягають не в утилітарному володінні речами, а в діяльнісному оволодінні предметом, що відповідає певній здібності осо­би. Обумовленість можливостей і способу задоволення культурних потреб виробничою діяльністю і системою суспільних відносин веде до виникнення інтересів. Зміст і характер інтересів не залежить від свідомості і волі людей і визначаєтся характером потреб і об'єктивними умовами життя. В інтересі знаходять втілення об'єктивна необхідність задоволення людських потреб, тенденція до пошуку і створення сприятливих можливостей і умов реаліза-

467

ції необхідності. Звичайно, обумовлений характером потреб інтерес відіграє основну роль у визначенні характеру суспільної свідомості, її соціальних функцій, стимулює процеси засвоєння культури і культурної творчості.

Взятий в загальнокультурному вимірі, індивід — найвища цінність і ос­новне багатство суспільства. Якщо раніше акцент ставився на тому, що вимоги висуває та або інша система (соціально-політична, економічна, науково-тех­нічна та ін.) до людських якостей (переважно до професійної діяльності), то тепер головну увагу починають приділяти вимогам, що йдуть від індивіда, його інтересам і потребам. Актуальним стає не тільки питання: «Який інди­від потрібен суспільству?», але й питання: «Яке суспільство потрібно індиві­ду?». В сучасних умовах демократизації суспільного життя в Україні ідея найвищої цінності людини, її життя примушує виділяти в культурі, що тра­диційно розуміється як сховище загальнолюдських цінностей, цінності мораль­ні, які обумовлюють існування людини на Землі. Орієнтованість на загаль­нолюдські інтереси, моральні цінності — характерна риса всебічного, гармонійного духовного розвитку сучасної людини.

. Поняття процес стосовно досліджен-

Особливості _{ня динам]}ц_КИ культури виступає опорним у

культурного процесу _Ті& ^ _{в якій описувалося} виробництво,

комунікація і засвоєння культурних цінностей. Стисло кажучи, куль­турний процес може бути відображено в формах.

По-перше, творча особа, яка виділяється із загальної маси людей, приступає до здійснення основної функції: створює оригінальний твір мистецтва, відштовхуючись від багатьох ідей та інших елементів дум­ки, що переважають на даний момент в її свідомості.

По-друге, в процесі творчості ідеї, проходячи крізь фільтри кри­тичного розуму і вимог формалізації і стандартизації, виливаються в канони раціональної та естетичної думки, втілюючись в науковому відкритті, художньому творі або в інших елементах культурного над­бання.

По-третє, від моменту культурної творчості її продукт належить реально існуючим речам, відокремлюється від особи автора і вступає в складні взаємозв'язки з частиною соціального середовища. Таке від­бувається з будь-якими продуктами творчбстї: від наукової публікації до рекламного ролика, від сценарію фільма до репризи клоуна. Здо­бувши статус культурної цінності, продукт творчості поповнює запас того фонду, з якого пшіа особа вибирає основу своєї творчої діяльності.

Одним з культурних факторів, що вплива-

Роль мистецтва ють на активізацію суспільної життєдіяльнос-

в динаміці ті, виступає мистецтво, що вносить специфіч-

творчих орієнтацій ний вклад в 'формування особи. Питання про

суспільні функції мистецтва зв'язане природ­но, не тільки з самим мистецтвом, але залежить також від реципієнтів мис­тецтва, від мети і завдань, що стоять перед всіма формами суспільної свідо­мості. До XVIII ст. в російській та українській музикальній культурі склалась чітка диференціація: для природно-аристократичного оточення — мистец­тво європейського класицизму для міської, міщанської — масове аматорське музичення (кант і його різновиди); для селянського оточення — той же на-діндивідуальний обрядовий фольклор; для представників церкви і пастви — середовище професійного церковного мистецтва, що поєднує традицію ста­рої і нової церковної культури.

Зрозуміло, мистецтво адресується вибірково. Мистецтво дає можливість збагачувати духовний світ практично кожної особи і, навпаки, в індивідуаль­ному сприйнятті мистецтва його соціальна функція повністю реалізується 468

тоді, коли окремий індивід усвідомлює суспільну суть, коли емоціонально і всім багатством свого ставлення досягає нерозривного зв'язку між особис­тими вчинками, думками і почуттями, з одного боку, і суспільними потреба­ми—з другого. Мистецтво задовольняє одночасно різні духовно-культурні потреби: потреби в знанні, в комунікації, в соціальній орієнтації, в мораль­них цінностях, в естетичних позиціях. Викликані творами мистецтва емо­ції — це не просто каталізатори інтелектуальних поглядів: вони поглиблю­ють чуттєві зв'язки людини з світом, необхідним для творчості.

Мистецтво — самостійний спосіб творчої діяльності людини поєднує ес­тетичне і художнє, Естетичне — суспільно-обумовлена якість об'єктивного світу, тоді як художня — образно-емоціональна обробка естетичного. Тому-то, мистецтво відображає життя в його цілісності, на основі творчого перет­ворення художником історично конкретної і соціально-обумовленої систе­ми соціальних відносин. Мистецтво — особливий вид людської творчої діяльності, де художнє становить найбільш динамічну і акцентовану части­ну, що формує специфіку особистого бачення світу. Є підстави виділяти два різних, але зв'язаних один з одним, рівні творчості. По-перше, творчість як процес збагачення скарбниць людської культури, як створення нових сус­пільно значимих, культурних цінностей. І, по-друге, творчість як розкриття здібностей і таланту особи в різних сферах суспільної життєдіяльності.

Кожний твір мистецтва є результат матеріальної, духовної творчої діяль­ності художника. Між тим матеріальне втілення образу невіддільне від ду­ховної діяльності ЇЇ творця. Справжній художній твір створює новатор, який бачить світ по-своєму і реалізує своє бачення в оригінальних художніх обра­зах. Творчість не тільки процес створення творів'мистецтва, а й процес їх сприйняття, де завжди присутній момент активного перероблення художніх вражень, тобто є своєрідний процес співучасті глядача, слухача або читача в творчому художньому процесі. Мистецтво розширює і поглиблює знання особи про навколишній світ, розсуває історичну обмеженість окремої осо­би, активно впливає на повсякденне життя, свідомість, на волю людини, пробуджуючи її до певних соціальних дій, вчинків та ін.

Культура, що є складним соціальним яви-

Субкультури. щем, допускає значні розбіжності в трактуван-

Молодіжна субкультура щ культурних цінностей окремими шарами сус­пільства. Без трансформації цінностей культура не находить споживача. Субкультури — частіш за все є автономні цілісні утворення, що визначають спосіб життя і мислення їх носіїв та відрізняються своїми комплексами цін­ностей, звичаями, нормами і навіть інститутами. Виникнення субкультур розглядається в соціології як позитивна реакція на соціокультурні потреби суспільства (професійні субкультури) і як негативна реакція на домінуючу в суспільстві культуру і соціальні структури (делінквентні субкультури, тобто культури злочинних прошарків суспільства).

Сучасні субкультури — специфічні способи диференціації розвинутих національних і регіональних культур, де поряд з домінуючою культурою іс­нує ряд своєрідних культурних утворень, що за формою і змістом відрізня­ються від провідної культурної традиції. Соціальною базою формування суб­культур можуть бути вікові групи, соціальні прошарки, великі неформальні об'єднання. Найбільш розповсюдженою субкультурою сучасності є різнови­ди молодіжної субкультури, різновиди, що зв'язані з підкреслено різкою світоглядною і майновою диференціацією усередині альтернативних моло­діжних рухів. Виділяють субкультуру молоді, яка навчається, працює, і, так званої, богемної молоді. Спільним між ними є те, що всі вони зорієнтовані на дозвілля. Але, якщо молоді, яка працює або навчається, фокусує своє життя на дозвіллі через проблематичність працевлаштування, то для богем­ної молоді — це результат вільного вибору. Субкультури молоді, яка працює або навчається, нигилістичні; субкультури богемної молоді пов'язані з куль­турою найбільш процвітаючих шарів суспільства. Сучасна молодь зростає в

469

умовах електронно-обчислювальної техніки та інформатики, розвинутої сис­теми масових комунікацій. Тим самим молодь уже не просто вікова, демог­рафічна категорія, але й носій елементів культури, що розвивається.

Культура існує і розвивається в житті

Сучасні проблеми великих колективів і спільностей. Суспільні

„аціонаГниГкультур почуття, настрої та інтереси - вторинний продукт функціонування суспільної свідо­мості, що виникає як результат культурно-історичних і психологічних реакцій особистостей, соціальних груп та шарів на певні соціальні і духовні процеси.

Нація — історична усталена спільність людей, які об'єднані спіль­ними етнічними коренями, соціально-економічною спільністю, мо­вою і державністю. Звичайно, що національний фактор неабияк впливає на специфіку культури. Національна культура самобутня і унікальна. Збереження самобутності та унікальності забезпечуєть­ся правовими заходами, що виключають будь-яку дискримінацію і неповагу. Національна культура має подвійно спрямований зміст, що передбачає усвідомлення особою своєї належності до нації і визнання нацією причетності особи до неї. Нація виступає як істо­рично індивідуалізоване вираження загальнолюдських джерел куль­тури. Національне та інтернаціональне формується в діалектичному зв'язку між собою. Щоправда, з другої половини 80-х років в Україні спостерігається «розбухання» змісту національної культури; включен­ня в її тканину без достатніх підстав, з одного боку, пракультури, що була початком й інших слов'янських культур, а з іншого, — культури суперавангардної, що не пройшла школи історичних випробувань.

Взаємодія національних культур ставить ряд проблем. По-перше, проблему перегляду і реставрації вже немовби й вирішених проблем. Сюди належать проблеми визначення належності шедеврів культури і культурної спадщини. По-друге, співвідношення дальшої інтеграції національних культур і питання збереження і розвитку національної самобутності. По-третє, проблема мови в багатонаціональній державі. По-четверте, проблема форм-власмодії національних культур в держа­вах, що раніше складали єдине ціле (Радянський Союз, Чехословаччи-на, Югославія), і в державах, що об'єднались в єдину державу (Феде­ративна республіка Німеччини). По-п'яте, проблема обміну духовними цінностями та деідеологізація національних культур.

Врахування реалій політичної струк­тури України — необхідна умова аналізу культурної ситуації. Потреба усвідомлення особистої належності до культури вирішу­ється на рівні не тільки народу взагалі, але й на рівні кожного громадянина. Одна з основ, на яких базується культура — традиція, пам'ять. Але буквальне відродження давньоук­раїнської культури неможливе, а визнання за нею її історичної до­цільності досягається шляхом «вписування» в цивілізацію, відповід­ну культуру. Джерела української культури виявляються в традиційній аграрно-патріархальній цивілізації, коли кровно-родинні зв'язки і без­посередньо здійснювана суспільна діяльність людей породили само­достатню культуру, культуру українського етносу. Натуральне гос­подарство, обертаючись в колі сезонних робіт і турбот, сприяло

470

Національні, регіональні

особливосгі

розвитку культури

в Україні

постійній актуалізації освячених міфологічною символікою норм і зразків поведінки людей, які й визначали весь уклад народного жит­тя. Культура українського етносу виникає як культура аграрно-пат­ріархальної цивілізації.

Сучасна цивілізація визначається громадянським суспільством з його незалежними від державного втручання економічними і соціаль­ними інститутами. Перехід від аграрно-патріархального суспільства до індустріального передбачає наявність громадянських прав і свобод і стає можливим при створенні ринкової економіки і правової держа­ви, тобто при формуванні нації. Нація не заперечує етнос, а перетво­рює його шляхом ослаблення кровно-родинних зв'язків індивідів. Су­часні етнічні процеси, що відбувалися в Україні, характеризуються етнічною консолідацією українського народу, підвищенням його наці­ональної самосвідомості, формуванням загальних рис культури і по­буту на основі національних традицій і досягнень людства. Слід під­креслити подальше зближення етнічних груп, територіальних діалектів, застосування української літературної мови в усно-розмовній практи­ці. Отже, вкрай необхідно уникнути перетворення ідеї національно-культурного відродження з тонізуючого засобу в наркотичний батіг, що здатний розпалити національну самосвідомість до параноїдних форм. Сучасна культурна політика має стати національною, інакше не спроможна реагувати на зміни в соціально-політичних процесах.

3. Співвідношення соціології культури і соціології науки, соціології освіти і моралі

Соціологія культури і соціологія науки

Предметом соціології культури як нау­кової галузі і навчального предмету є вив­чання місця і ролі цілісної системи культу­ри в її зв'язках з іншими системами суспільства: наукою, освітою, мистецтвом, мораллю, правом. Соціологію культури особливо ціка­вить проблема соціального визначення культурного життя, природи соціально-культурних потреб особи і соціальних спільностей, про­шарків, а також вплив соціокультурної динаміки на суспільний роз­виток. У соціології культури бажано дотримуватися трьох основних позицій. По-перше | вивчення питань загальної теорії соціології, пов'язаних з дослідженням сфери культури як специфічної соціаль­ної сфери. По-друге, знайомство з прикладними аспектами соціології в сфері культурологічних проблем. По-третє, оволодіння елементар­ними навичками емпіричних досліджень культури. З посиленням гу­манітаризації процесу навчання в вищих технічних навчальних зак­ладах, акцент наголошується на вивченні питань загальної теорії соціології і прикладних аспектів соціологічних досліджень. Курс спря­мовано на формування уявлень про соціальну суть культури, на фор­мування соціологічного мислення при аналізі соціокультурної дина­міки різноманітних суспільних систем, а також на можливі методи аналізу систем управління в сфері культури.

Соціологія науки — галузь науки соціології, що вивчає динаміку науки і її взаємовідносини з суспільством, динаміку і соціальні аспекти наукової

471

діяльності на рівні окремих наукових колективів і суспільства. Основи со­ціології науки закладені в праці основоположника позитивізму Опоста Кон-та, а пізніше, в 30-ті роки XX ст., розробляються і обґрунтовуються дослід­ження Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Питирима Сорокіна і особливо в творах Роберта Мертона. Сформульована Робертом Мертоном соціологіч­на концепція науки стала в 60-і роки домінуючою, розвиваючись у взаємо­дії з філософією і методологією науки, соціологією пізнання та ін. Філо­софською основою концепції науки стали позитивістські ідеї соціальної нейтральності і кумулятивність зростання наукового знання, а загальносо-ціологічною — структурний функціоналізм. Відтоді соціологія розглядає на­уку як специфічний соціальний інститут, що зберігає певну автономію і відображує суттєві характеристики соціального прогресу. Наукове відкрит­тя — досягнення, що потребує винагороди і інституціонально забезпечу­ється тим, що внесок вченого обмінюється на визнання — фактор, що виз­начає престиж, статус і кар'єру ученого. Важливим в соціології науки є визначення місця і ролі науки в соціальній системі, що розвивається. Різ­номанітні і суперечливі стосунки науки і суспільства, науки і різних сфер суспільства, дослідження за допомогою застосування соціологічних мето­дів аналізу закономірностей розвитку і функціонування науки як соціаль­ного інституту — саме це і є об'єкти інтересу соціології науки. Соціологіч­ний підхід до дослідження науки дозволяє встановити, що її функціонування регулюється сукупністю обов'язкових норм і цінностей, що складають ос­новні характеристики суспільства. Розвиток науки визначається шістьома соціальними нормами: універсалізмом (результати науки належать усім), розумним скептицизмом (піддавати усе сумніву, наука не визнає абсолют­но непогрішимих вчених і їх тверджень), безкорисливістю (наукою займа­ються заради неї самої, вважаючи визнання колег найбільшою винагоро­дою за успіх в дослідженні або винаході, відкритті та ін.), раціоналізмом (прагненням до узагальненого знання, що виражено в логічно несупереч-ній формі), емоційним нейтралітетом (вимога ставитись до будь-яких твер­джень без упередження, без зайвих емоцій).

_г . . . Соціологія освіти — галузь соціології, що

ідщюлопя освіти вивчає освіту як соціальний інститут, форму і

і соціологи культури _{засіб суспільної} життєдіяльності. Ключовим в

соціології освіти вважається взаємодія інститутів освіти з виробництвом, соціальними структурами, політикою, мораллю та ін. Предметом соціології освіти є реальний процес соціалізації особи, набуття нею соціального дос­віду шляхом засвоєння природничонаукових і гуманітарних знань, що скла­дають соціальний потенціал цивілізації. У межах соціології — освіта розгля­дається не як процес навчання і виховання (це предмет педагогіки) і не як сукупність знань та навичок, а саме як соціальний інститут з його підрозді­лами, в їх цілісності і сукупності. Соціологічний підхід до системи освіти трактується як відносно самостійна сфера соціальної реальності, що реалі­зує специфічні функції, зв'язані з поширенням наукових та виробничих знань, суспільним відтворенням кваліфікованої наукової сили.

Інтерес до соціології освіти різко зростає з 60-х років XX ст., коли в світі виявляється відставання систем освіти від потреб матеріального ви­робництва. Соціологічний підхід до системи освіти є надзвичайно важли­вим теоретично і практично. Особливо велике значення соціологічний під­хід має при прогнозуванні змін в соціальній структурі суспільства; прогностичні моделі системи освіти наповнюються конкретним змістом. На практиці соціологічний підхід дозволяє врахувати соціальну обумовле­ність системи освіти, її галузей, окремих елементів та їх взаємодії при розробці державно-правових актів, а також в соціальній і професійній орі­єнтації молоді. Соціологія освіти виявляє диспропорції між розвитком сис­теми освіти і потребами суспільства, вивчає стимули, що зумовлюють одер­жання освіти і ефективність надбаних знань, ступінь відповідності підготовки

472

спеціалістів потребам суспільства. Система освіти розглядається не як зам­кнута сама в собі, а через різноманітні виходи в інші соціальні системи.

Соціологія права — спеціальна соціологіч-

Соціологія права, _{на теО}рі_Я| щ₀ вивчає право як соціальний інсти-

мистецтва, моралі _Ту_{Т| як систеМ}у регулювання суспільних відно-в соціології культури _син і трансформації юридичних норм в соціальну поведінку громадян на всіх рівнях їх життєдіяльності. Цей напрямок соціо­логічної науки формується на стику юриспруденції і соціології, ставлячи основною метою вивчення функціональної дії права і його соціальної ефек­тивності. В сучасних умовах в Україні серед проблем соціології права висту­пають: правове регулювання соціальних відносин, становлення державності і правової держави, забезпечення участі мас в Контролі влади та ін. В проце­сі формування державності України, розширення гласності і демократії ви­никають завдання, що формулюються і усвідомлюються в межах соціології права (вивчення питань дотримання законів правоохоронцями; виявлення співвідношення влади і соціального авторитету в дотриманні законів; вияв­лення причин порушення законів посадовими особами; визначення ступеня відповідності правових норм соціально-економічним реформам та ін.).

Ефективність правових норм — найголовніша проблема соціології права, яка шляхом соціологічних досліджень виявляє фактори, що визначають ефек­тивність або неефективність права. Соціологія права розвивається у тісному взаємозв'язку з усіма галузями правознавства. Теоретичні висновки науки, що формуються на базі соціологічного знання, використовуються при фор­муванні дослідницьких гіпотез в правоохоронній діяльності. Особливо ін­тенсивно проводяться соціологічні дослідження з проблем соціальної профі­лактики правопорушень та їх соціальної діагностики.

Соціологія мистецтва — галузь соціології, що вивчає виникнення, фун­кціонування, розвиток мистецтва в конкретних історичних системах сус­пільних відносин. У межах соціології мистецтва здійснюється аналіз різно­манітних аспектів зв'язків і залежностей між суспільством і художньотворчою діяльністю. Соціальні функції мистецтва настільки своєрідні, а специфіка входження мистецтва в суспільні системи настільки відрізняється від інших проявів суспільного життя, що все це визначає потребу особливих засобів і методів соціології. У соціології мистецтва у великому обсязі застосовується апарат філософії, психології, педагогіки, мистецтвознавства. Але через те, що мистецтво є соціально-естетичне явище, загальна методологія соціології мистецтва формується в сфері філософії та естетики. Для соціології мистец­тва основними є два твердження. По-перше, визнання відповідності між ста­ном суспільства і мистецтва як специфічною сферою суспільного життя. По-друге, можливість визначення ступеня відповідності в достатньо чітких поняттях, що піддаються математичній обробці.

Сучасна соціологія мистецтва розпалась на відносно самостійні галузі: соціологія кіно, соціологія театру, соціологія літератури, соціологія музики, соціологія живопису та ін. У самій соціології мистецтва виділяються напрям­ки, що відрізняються за шириною охоплення явищ мистецтва і за «зрізом» соціологічного аналізу. В суспільно-соціологічному аспекті розкривається со­ціальна суть мистецтва, аналізуються соціальні закономірності розвитку мис­тецтва. Мистецтво — суб'єкт і об'єкт суспільних відносин. Тут пропонують­ся варіанти включення мистецтва в соціальну систему, визначаються його функції. На інституціональному рівні мистецтво розглядається як інститут в системі інших соціальних інститутів. На етносоціальному рівні вивчається роль мистецтва в життєдіяльності різних національно-соціальних спільнос­тей. На соціально-комушкативному рівні мистецтво аналізується як соціаль­на ситуація: митець — творіння мистецтва — інтерпретатори — художні виконавці — аудиторія. На рівні конкретно-соціологічного дослідження здій­снюється типологія публіки, досліджується структура і динаміка аудиторії, аналізуються глядацькі інтереси та ін. На рівні соціального планування і

473

прогнозування розробляються перспективи управління і фінансування усіх галузей мистецтва.

Соціологія моралі — галузь соціології, що досліджує емпіричними метода­ми закономірності практичної моралі на різних соціальних рівнях. Об'єкт дослідження соціології моралі — моральна практика, що склалася в різних соціальних спільностях і прошарках (сім'я, трудовий колектив, професійна група, нація та ін.). Соціологія моралі покликана вирішувати триєдине завдан­ня: по-перше, описувати реальні моральні відносини і специфіку їх виявлення в суспільстві; по-друге, досліджувати ставлення різних соціальних груп до пос­тановки і способу вирішення моральних проблем; по-третє, вивчити еволю­цію, прогнозувати тенденції і шляхи розвитку моральної свідомості.

Ще на кінці ХГХ ст. запропоновано французьким соціологом Емілем Дюр-кгеймом термін соціологія моралі і тоді ж сформовано основну проблемати­ку галузі: роль моралі в суспільстві; мораль віруючих і невіруючих; поняття щастя; моральні ідеали молоді; сімейна мораль; співвідношення правових і моральних норм та ін. Сучасна соціологія моралі значно трансформувала проблематику, з одного боку, спрямувавши її в русло формування практич­них рекомендацій, а з другого — значно розширила поле соціологічного аналізу. Тепер соціологія моралі вивчає процеси формування і функціону­вання моральних систем, розроблює моделі морального стану колективу і окремих соціальних спільностей, прошарків, груп та ін., виявляє шляхи формування моральної культури особи, моральні мотиви участі людей в різноманітних видах соціальної діяльності, методи морального регулюван­ня людських вчинків.

Соціологія моралі виходить з того, що суть морального регулювання не передбачає добровільне прагнення людей керуватись в своїх вчинках мо­ральними принципами і нормами. Встановлені моральні норми стають ру­шійною силою і засобом впливу на соціальні процеси. Ось чому моральний фактор завдяки всепроникнутості здебільшого визначає стабільність основ­них засад життя. Різні школи соціології моралі рідняться в одному: у визнан­ні діалектики взаємовпливу соціально-економічних і моральних суперечнос­тей. Звідси висновок: навіть застійні явища в економіці формуються не без впливу моральної культури керівників, через нездатність керувати мораль­ним розвитком суспільства. Соціологія моралі значне місце відводить етико-соціологічним дослідженням громадської думки, механізму подвійної моралі. Використовуються різні методи: історичний, типологічний, статистичний, мет­рологічний та ін., що значно збільшує арсенал всієї науки.

Категорії соціології моралі досить широкі; моральний процес, мораль­ний статус, моральні санкції, морально-психологічний клімат тощо, сформу­льовані достатньо грунтовно і поповнюють ^категорії соціології, психології, педагогіки і філософії. Починаючи з 80-х рокш в соціології моралі виника­ють елементи скептицизму і песимізму стосовно оцінки стану моралі, що дає основу для висновків про зростаючу деградацію моральних цінностей та ін. Нова мораль висуває два принципи: «Не примушуй себе» і «Роби, що забажаєш». Численні дослідження показують, що в моральній свідомості де­мократичного суспільства, що нормально розвивається, відбуваються карди­нальні зміни: на місце матеріального добробуту, високооплачуваної праці приходять цінності внутрішньої свободи, піднесення статусу особи.

Категорії соціології культури класифікують відповідно до рівня соціологічної теорії на категорії загальної соціології культури і на категорії спеціальних теорій соціології культури — категорії соціоло­гії науки, освіти, мистецтва, права, моралі та ін. їх відрізняють за обсягом відображуваної соціокультурної сфери. Так, обсяг категорій соціології мистецтва значно перевищує загальний обсяг категорій соціології театру, кіно, живопису, музики та ін. Кожна спеціальна теорія соціології культури застосовує різноманітний арсенал катего-

474

рш прикладної соціології. Соціологія культури володіє багатим вибо­ром методів дослідження, що забезпечують різноманітні напрямки ефективної діяльності: надійність і вірогідність одержаного знання. У повному обсязі використовуються стандартні методи: анкетне опи­тування, інтерв'ю, аналіз факторів, спостереження, експерименти та ін. При аналізі документів сфери культури застосовується також ці­лий набір методів, але тільки історичний метод дозволяє встановити надійність і вірогідність документа.

В Україні соціологія культури розвивається як складова частина регіональних соціологічних досліджень. Стоять конкретні завдання, що виступають актуальними проблемами саме соціології культури. Найважливіші з них: по-перше, наукове обгрунтування оптимальних пропорцій і темпів розвитку культури в Україні; по-друге, обгрунту­вання найефективніших шляхів розвитку культури в окремих регіо­нах України; по-третє, комплексне дослідження духовних потреб, ін­тересів і попиту населення регіонів, специфіки шляхів і засобів цілеспрямованого підходу до розвитку культури; по-четверте, роз­робка планів і програм культурного розвитку окремих регіонів, що можуть бути покладені в основу державної культурної політики. Спе­ціалісти відзначають необхідність здійснення вже в сучасних умовах ряду пілотажних, так званих пробних, досліджень культурної ситуа­ції для визначення якості основних досліджень в сфері культури. Уточнення завдань і гіпотез, методики збору інформації, безсумнів­но, значно спростить і здешевить дослідження, що плануються, доз­волить відмовитись від повторних, так званих панельних, досліджень регіонів і груп населення.

Аналіз процесів і реалій, що відбуваються в соціології культури, дає можливість зробити висновки, що, по-перше, культура людини є інтелектуальною стороною соціального середовища її мешкання. Со­ціологічний підхід до культури зв'язаний з вивченням процесів іі засвоєння (освіта індивіда) і з проблемами її раціонального освоєння (наука). У сукупності ці два компоненти складають динамічну основу культури. По-друге, соціологія культури, освіти і науки викликані реальними соціальними процесами і мають чітко визначене завдан­ня - ліквідувати диспропорції між зростаючою гуманітаризацією ос­віти і наявною системою соціально-професійної підготовки. По-тре­тє, поява в межах соціології культури більш конкретизованих підсистем (соціології права, мистецтва, літератури та ін. пояснюєть­ся прагненням розробки практичних рекомендацій, покликаних лік­відувати деформації, що склалися в суспільному бутті людей і в струк­турах соціальної свідомості.

Визначаючи національні і регіональні особливості розвитку культу­ри, можна зробити висновки, що, по-перше, сферу життєдіяльності індивіда визначають не лише матеріальні основи конкретно-історич­ного суспільства. Принаймні якість суспільного життя людини виз­начається культурною ситуацією, що склалася в суспільстві. Суспіль­ні відносини виступають регулятором і результатом функціонування культури. По-друге, культура функціонує в суспільстві завдяки ос­воєнню і розвитку її цінностей і норм. Будучи цілісним утворенням,

475

вона є безперервний процес динаміки ціннісних орієнтирів, що скла­дають основи освіти, виховання особи. Цінності культури розкри­ваються лише в певних суспільних відносинах. Вони включаються в соціальне життя людини, стають елементами соціального буття. По-третє, цінності культури можна вважати збереженими лише тоді, коли вони активно формують духовний світ особи, визначаючи її потреби та інтереси. В основу культурного процесу покладено ді­яльність по виробництву цінностей культури. Розподіл культурних цінностей здійснюється через системи освіти і виховання, засобів масової інформації, установ культури. По-четверте, культурний про­цес містить тенденцію зближення націй і народів. В рамках проце­су зближення має місце діалектика загальнолюдського і національ­но-історичного.

Література

Б и б л є р В. С: От наукоучения к логике культури. — М., 1991.

Відродження культури: міф і реальність //Політична думка, 1993, №1.

Гадамер Г. Г. Актуальность прекрасного. — М., 1991.

Г а д а м є р Г. Г. Прометей и трагедия культури // Актуальность прекрасного. М., 1991.

Гайденко П. П., Д а в ьі д о в Ю. Н. История и рациональность. — М., 1991.

К и з и м а В. В. Культурно-исторический процесе и проблема рацио-нальности. — К., 1985.

Культура України. — Харків, 1993.

Питання для повторення

В чому полягає відмінність понять цивілізація і культура?

Що таке культурний процес?

Загальнокультурні цінності і національні інтереси. Національна культура і проблема соціальної свободи.

Культура суспільства і субкультури. Специфіка молодіжної суб-культури. \

СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ 1. Предмет та метод соціології освіти

Визначення соціології освіти

Освіта — один з найдавніших соціаль­них інститутів, що викликана потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навики.готувати нові покоління для життя, готувати суб'єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культур­них проблем, що стоять перед людством. У сучасному світі освіта — складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, усвоєння і перероблення знань і соціального досвіду. Освіта є певна система навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх досвідів в усвоєння багатств культури. Освіта інтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціаль­ну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потре­би суспільства. Серед соціальних шетйтутів суспільства сучасної ци­вілізації освіта займає одну з провідних позицій. Адже благо людини, становище культури та духовності в суспільстві, темпи економічно­го, науково-технічного, політичного і соціального прогресу саме і залежать від якості і рівня освіти. Навчання, уміння, вивчення, осві­та та ін. поняття, терміни використовуються для забезпечення нав­чального процесу.

В житті людини навчання займає тривалий період, забираючи її продук­тивні творчі сили і роки. Претендуючи на професію, ту чи іншу спеціаль­ність молода людина повинна учитися не менше десяти-п'ятнадцяти років, а для професії вищої кваліфікації — навчання доходить до двадцяти років. Навчання втручається в життя людини ще з дитинства, по суті, людина не має чіткого уявлення про психологічні наслідки такого втручання. Адже вста­новилась уже традиція: в сім'ї дитина досягає шести-семи років і тоді її посилають в школу, забуваючи про її підготовку фізично, психологічно та ін. Вважається, що дитина має вчитися, освоювати знання, загальні і відпові­дальні фази навчання припадають на період соціального самоутвердження, мужіння людини — професійного, сімейного, громадянського. Буває ж у ди­тини змалку проявляються ті чи інші нахили, але в сім'ї їх не помічають, і в школі їх не помічають, а тим часом нахили пригнічуються, а інтерес, потяг до тих чи інших знань у дитини згасає, не розвивається. Дитина поступово перетворюється ніби в посудину, що наповнюють всім потроху. І більшість юнаків і дівчат, закінчуючи школу, так і не уявляють чітко про ту чи іншу професію, спеціальність, а одержують про них відомості від батьків. Часто-густо в сім'ях, де тільки одержавши ту чи іншу спеціальність намагаються передати її дітям: педагоги посилають дітей учитися на учителів, лікарі — на лікарів та ін. Затягнуте навчання, де людині відводиться, як правило, пасив­на роль, приємниці культури, нерідко дає плоди інфантильності. Молоді лю­ди частіше потрапляють у стресові ситуації, змінюють професію, повторно здобувають ті чи інпгі знання, спеціальність, а іноді розчарувавшись, зневіг рившись формально відмовляються від одержання знань, а за те прагнуть одержати атестата, диплома, свідоцтва про знання.

Освіта як соціальне явище,, органічно зв'язана з усіма галузями матері­альної і духовної культури — об'єкт дослідження багатьох наук. Кожна з них має аспект дослідження, обумовлений її специфікацією. Соціальна філосо-

476

477

фія досліджує закономірності розвитку освіти в системі: суспільне буття — суспільна свідомість. Філософія освіти розробляє фундаментальні основи освіти. Педагогіка безпосередньо вивчає освітній і виховний процеси в усіх типах шкіл, методичні і дидактичні основи. Якщо психологія має об'єктом освіту як джерело формування юсоби, то наука про політику розглядає зв'яз­ки освіти з політикою і ідеологією. Економічна теорія основну увагу зосе­реджує на розкритті суті матеріальної і технічної бази освіти і її ролі в роз­витку економіки. Поряд з усіма суспільними і гуманітарними науками, що вивчають той або інший аспект проблеми освіти, що спеціально займається дослідженнями систем освіти як соціального інституту. На долю соціології освіти припадає найголовніпшй з усіх об'єктів дослідження — соціальний аспект, що дозволяє розглядати освіту з позицій суспільних відносин, її вза­ємодії з суспільством, впливу на суспільний розвиток, його сфери і структу­ри. Соціологія освіти — одна з наук, що прагне впливати на подолання нега­тивних тенденцій в одержанні знань, шукає нові імпульси впливу на озброєння сучасної людини, яка освоює культуру. Соціологія саме і вивчає освіту як соціокультурний інститут, його розвиток, функціонування, структуру, спо­соби організації, динаміку соціальної структури сфери освіти, її взаємодії з іншими соціальними та суспільними інститутами і сферу життя людини. Та й саму навчальну діяльність соціологія освіти подає з позицій соціокультур-них умов, життєвих орієнтацій, особливостей способу життя учнів, студен­тів, потреб виробництва, науки, всієї культури суспільства тощо. Визнача­ються основні напрямки соціології освіти: місце освіти як соціального інституту в системі суспільного відтворення; взаємовідносини процесу осві­ти з іншими процесами суспільного життя (економічними, демографічними, політичними); взаємозв'язок системи освіти з соціальною структурою сус­пільства; соціальне визначення освіти і динаміка змін; соціальне становище і спільна роль учителя і викладача; динаміка взаємовідносин між учнями і вчителями та ін.

Освіта — це цілісна самостійна система, що має шституалізова-ний характер. Це не просто діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опи­рається на спеціальні установи, регульована спеціальними норма­ми. Соціологія освіти є самостійна спеціалізована галузь знань, предметом якої є система освіти як соціальний інститут, взаємодія її компонентів, а також взаємодія системи освіти та її компонентів з суспільством, насамперед, з його соціальною структурою та ін. Соціологія освіти розглядає освіту як форму та засіб громадянсько­го буття, досліджує загальні соціальні закономірності освіти та ви­ховання як соціальних процесів та їх функції на всіх рівнях взаємо­дії громадських сил. Для американської соціології більш характерне визначення предмета соціології освіти як вивчення формалізова­них навчальних закладів та установ — шкіл, коледжів, університетів тощо, освітнього процесу в них, зв'язків, що склалися між ними та іншими інститутами суспільства, що їх оточує. Об'єкт соціології ос­віти — це сфера освіти, є саме те соціальне середовище, де розгор­тається функціонування процесів освіти, де діють певні суб'єкти у формі різноманітних навчальних занять з відповідною системою взаємодії людей, з їх інституціональною та неінституціональною організацією. Найважливіші суттєві оцінки освіти та навчання зу­мовлені, а інколи безпосередньо визначені впливом інших сфер жит­тя чи способом буття особи. Зміст соціології освіти охоплює безпо­середню галузь самого навчання й освіти — культурні цінності, бо

478

Становлення і розвиток соціологи освіти

з приводу їх засвоєння формується процес навчання як галузь соці-окультурної діяльності.

Соціокультурний підхід дозволяє простежити динаміку галузі ос­віти, характер якісної взаємодії освіти з іншими сферами життя суспільства, усвідомити реальний процес становлення та розвитку суб'єкта під впливом освіти. Соціологія освіти є компонентом соціо­логії культури, без її принципів, настанов теорії неможливо здійсни­ти соціологічний аналіз освіти. Соціологія освіти є частиною соціо­логії виховання: навчання як форма виховання орієнтоване на розвиток певних якостей, властивостей культури. Отже, предмет соціології освіти є становище і динаміка соціокультурних процесів в галузі освіти; закони, принципи, механізми та технології навчан­ня, соціокультурна діяльність людини, взаємодія галузі освіти з ін шими сферами суспільного життя та співвідношення соціології освіти і соціології культури, науки, виховання.

Виникає питання: як же виникла, сформу­валась освіта? Найпростіший соціальний інсти­тут освіта виникає у реальному житті: вчитель-учень, що проявляється спочатку — батьки-діти. Якщо найпростіший інститут: батьки-діти сприяв виникненню і розвитку інституту сім'я, то вчитель-учень перетворюється, стає основою школи. Виникнення в культурі нової гілки взаємовідносин, відмінної від традицій поколінь та інших сімейних традицій пояснюється результатом поділу праці. В структуру розподілу функцій спо­чатку в первісній родовій організації, а потім в сім'ї не вкладались в багато­манітність професійних ролей, в обсяг нагромадженого досвіду усвоєння цінностей, пізнання певної системи навчальних форм діяльності і форму­вання власного досвіду культурної діяльності. Позасімейні, позакровнорідні, поколінні та інші структури суспільної організації стають факторами соціа­лізації. У ранніх цивілізаціях вироблення механізмів культурної діяльності, усвоєння досвіду не будь-якого, а надбаного, що став зразком норми, тобто культурних досягнень, зливається з соціалізацією. Хоча освіта і розсіяна в окремих елементах навчання, підкріпленого ритуалами та традиціями, все ж поступово складається в систему знань. У народів Середньої Азії, Кавказа і тепер збереглись сімейні традиції, що прийшли з сивої давнини і переда­ються з покоління в покоління. Тут рольові обов'язки вчителя практично рівномірно розподілені між всіма членами-представниками різних поколінь. Молодші діти доглядають ще більш молодших членів сім'ї, підлітки трудять­ся в господарстві, навчають тим або іншим навикам, знанням по господарс­тву. Є і форми наставництва — для кожної дитини, яка народилася з близь­ких визначається покровитель, до якого дитина може прийти, розраховувати на кровну допомогу, пораду тощо. В Україні ще з давніх давен йде традиція для дитини, яка народилася в сім'ї, вибирати з близьких хрещених батьків та матерів, які не тільки добровільно брали на себе турботи про хрещени­ка, але й часом навчали тому або іншому ремеслу, знанням та ін. Це зовсім не формальний соціальний інститут сімейних відносин, де діти частенько користуються захистом хрещених батьків від родинного гніву, але є своє­рідною школою передачі знань, життєвого досвіду. В таких формах нав­чання освіта розпорошена, поділена структурами міжпоколінного спілку­вання. З їх допомогою багато віків сім'я справлялась з нагромадженням і передачею досвіду. І в сучасних умовах у народів Півночі, жителів бата тьох островів в Атлантичному та Індійському океанах сім'я залишилась своєрідною школою знань та навчання.

Одним з перших рішучих кроків до виділення освіти з поколінних при-ємливих відносин в передачі соціального досвіду став інститут підмайстрів, який виник в ранніх цивілізаціях. Перша галузь знань в соціалізації — інсти-

479

тут підмайстрів передбачав специфічний суспільний статус майстра, виз­нання за ним авторитета у професійній діяльності. Підмайстрами йшли не лише для одержання іншої несімейної професії, але й для пізнання, оволо­діння секретами професійної майстерності. Залишати сім'ю на період уч­нівства стає суттєвим у виділенні освіти в самостійну сферу. Тоді ж виникає і самостійна специфічна форма життя і соціалізації з своїми адаптивними механізмами, де більш очевидна основна орієнтація на навчання, вивільнен­ня від природних пут сімейних, побутових зв'язків, обов'язків та ін. До речі, риси такого несімейного укладу формувались в культурному самітництві, відлюдництві, у військових походах тощо.

Природно, не ізольовано, а спільно функціонує, взаємодіє з іншими соціальними інститутами в загальному полі соціокультурних факторів і соці­альний інститут освіта. На формування спеціальної своєрідної системи осві­ти, передачі знань і навчання впливають і релігійно-культові, військові, тор­гові, політичні структури, професії, ремесла, мистецтво та ін. Виникнення і розвиток науки стало вирішальним в появі сучасного соціального інституту освіти — школи. Становлення і розвиток школи викликається і появою в культурі надзвичайно універсальних трансляторів людського досвіду — пись­мових текстів. Виникла і необхідність в формуванні і специфічної форми соціалізації, виховання для засвоєння письмових текстів, розкриття суті ко­дів, осмислення тощо. Став необхідним для засвоєння текстів і великий за­пас асоціацій (тобто поєднань), що формують розумові вправи з текстами, заглиблення в тексти, в їх будову, побудову їх речень і правил поєднання слів в реченнях, у смислові значення слів, звороти мови та ін. В освіті появ­ляється свій стабільний об'єкт застосування. Вивчення текстів не супровод­жувалось буденними, побутовими ситуаціями, спілкування в трудовій і сі­мейній сфері. Такому вивченню текстів потрібна своя аура. Сфера освіти відривається від сімейного виховання і від соціального інституту підмайс­трів. Ядром у сфері освіти стає вчитель — учень, при чому вчитель тут не лише майстер, але й духівник, вихователь, наставник. Якщо для освоєння інших форм людської практики можна обійтись роздрібненими формами соціалізації виховання, то наука — новий спосіб систематизованого зібрання знань, сукупності норм знань, соціального досвіду не може уже обійтись без спеціального соціального іїіституту — школи. Наукові тексти принципово відмінні від текстів іншого соціального досвіду і потребують власного каналу передачі, в своїх навчальних майстернях та ін. і вихідною лабораторією на­уки стає школа.

Джерела, відправні позиції в соціології освіти закладені ще в XVIII — XIX стст. в теоріях французьких і англійських просвітників, соціалістш-уто-пістів, особливо в ученнях Роберта Оуена та Шарля Фур'є, які обгрунтували зв'язок навчання з виробничою працею і необхідністю суспільного вихован­ня підростаючих поколінь, їх погляди стали основою розробки проблеми ролі освіти, зокрема виховання в різних суспільно-історичних умовах, здій­снюваних прогресивними мислителями. Ще в кінці XIX ст. на основі матері­алістичного розуміння історії та діалектики розвитку освіти Карл Маркс і Фрідріх Енгельс показали взаємозв'язок освіти і виховання з суспільними умовами різних країн, обгрунтували важливість в житті наукової і політех­нічної освіти і шляхи всебічного розвитку людини, виступили за поєднання в комплексі розумової освіти, фізичного розвитку і політехнічного навчан­ня. Розкрито суперечності у розвитку освіти трудящих, вказано шляхи їх залучення до науки знань. Відмічалось, що всі люди незалежно від класової і станової належності мають право на освіту і мають користуватися плодами науки. В кінці XIX ст. американські філософи Лестер Уорд і Джон Дьюї формують концепцію соціології освіти як соціальний інститут, її взаємодії з суспільством (виробництвом, соціально-класовою структурою, ідеологією, по­літикою, мораллю та ін.). Концепція соціології освіти розглядалась у зв'язку з концепціями соціальної стратифікації, поділу праці, освіти та виховання як

суспільного процесу. Ряд основних ідей про взаємодіїо системи- освіти і сус­пільства знайшли дальший розвиток в XX ст. в концепціях соціалістів, де­мократів, прогресивних соціологів. Згодом проблема соціолога освіти знахо­дить розробку в працях Еміля Дюркгейма, Раймона Булона, Толкотта Парсонса, Алена Турена, П'єра Бурд'є та ін. Аж до 60-х років XX ст. вчені соціологію освіти не виділяли з загальносоціологічної- теорії. Важливіїш со­ціологічні проблеми освіти, переважно шкільної, розроблялись в межах пе­дагогіки (Костянтин Ушинський, Анатолш Луначарський, Антон Макарен-ко, Василь Сухомлинський та ін.). Сформульовані важливіші принципи навчання і виховання молоді.

В концепціях соціології освіти знайшло відображення перевірене на ба­гаторічному досвіді світової науки розуміння мети виховання, всебічного розвитку людини-особи — вищої цінності суспільства, єдності навчання і виховання, в їх організаційному зв'язку з національними і історичними тра­диціями, провідною роллю педагога в навчально-виховному процесі. В 60 — 70-і роки XX ст. соціологія освіти відокремилась від загальної соціологічної теорії і формується в самостійну наукову галузь знань. Значний вклад у розвиток соціології освіти внесли соціологи та педагоги Фрідріх Філіпов, Лев Коган, Михайло Руткевич, Євген Бабосов, Іван Прокопенко, Валентина Лозова та іїі. В працях соціолога Фрідріха Філіпова узагальнено соціальну практику з глибоким теоретичним аналізом концептуальних проблем соціо­логії освіти. Вперше в сучасній літературі дається систематизоване викла­дення соціології освіти, науки, розглядається проблема освіти у органічно­му зв'язку з загальнотеоретичними проблемами соціологи. Заслугою відомого соціолога Михайла Руткевича стала розр'обка проблем соціології освіти у зв'язку з суспільними потребами молоді, з розвитком і вихован­ням інтелігенції і підвищення її ролі. Плідно і творчо працюють в сфері соціології освіти українські вчені Володимир Шинкарук, Юрій Чернецький, Ліда Сохань та ін.

Інтерес до соціології освіти в індустріально розвинутих країнах різко зростає в 60 —70-х роках XX ст. у зв'язку з відставанням систем освіти від вимог науково-технічного прогресу і на фоні масових виступів студентів і робітників та демократизацію вищої і середньої освіти. Ситуація, визначена Франсом Кумбсом як «криза освіти», викликала до життя багаточисленні дослідження доступності різних ступенів освіти, способу життя учнів, моло­ді, її взаємовідносини з педагогічним персоналом, становища в системі сус­пільних відносин, іїггересів, сподшань. Почалось вивчення ролі освіти як фактору «виршнювання шансш» і каналу соціальної мобільності з позицш структурно-функціональної теорії (Раймон Булон, Толкотт Парсонс). У 80-і роки зростає увага до соціальних проблем безперервної освіти, ефектив­ності різних форм перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, становища випускниюв навчальних закладів різних титв на ринку праці. Вивчається взаємодія університетів з їх соціокультурним середовищем, ме­жі впливу суспільства на систему освіти і значення її автономії, що дозволяє нейтралізувати наслідки змш економічної кон'юктури, зміни політичних режимш (Ален Турен, Отто Альборнос). Висувається пропозиція про виді­лення з соціології освіти соціології освітніх систем як самосгійної галузі' наукових знань, дослідження особливостей виникнення, розвитку і функці­онування освітніх систем в умовах різних суспільств (Макс Арчер), дослід­ження розвитку системи освіти у Франції (П'єр Бурд'є, Лео Танчі та ін.), ефективність і досвід організації освіти в США (Керр Дженкс, Уільям Сьюел та ін.), освіта в Нідерландах (Йоган Дронкерс) та ін. показали соціально-селективну роль середньої та вищої освіти, класову та расову нерівність учнів в капіталістичних суспільствах, дали поштовх розробки і здійснення програм лібералізації систем освіти.

Неоконсервативний напрям в соціології освіти відстоює селективну, елітарну модель освіти, виступаючи проти демократизації, засуджуючи ма-

Я

480

16 8-37

481

сові виступи учнів, студентів, молоді. Багато західних соціологів обґрунто­вують і виправдовують соціальну нерівність людей в сфері освіти, як ніби­то закономірне явище, що не залежить від соціальних систем і тому не може бути подолано ні за яких умов (Еміль Дюркгейм, Анрі Жерарді, Роже Жіро та ін.). Розширення доступності університетів для непривілейованих верств і прошарків, нібито шкідливо вплине на їх діяльність, твердить Ед-вард Шілз. Разом з тим, вільний від упереджень і апології буржуазного ладу, шведський соціолог Торстен Хюсен в книжці «Освіта до 2000 року» все ж тішиться ілюзією про можливість досягти повсюдного охоплення освітою всієї молоді з 6-річного до 18-річного віку і навчанням у вищих навчальних закладах 40% молоді — 19 — 24 років. Нині ж така питома вага значно нижча. Для багатьох зарубіжних соціологів характерна абсолюти­зація ролі освіти, як незалежної, самостійної сфери, що здатна нібито пе­ребудувати суспільні відносини, бо, твердить американський соціолог Джон Гелбрейт, «не власність, а знання — джерело влади і тому в перспективі в так званому «постіндустріальному суспільстві» пануватимуть не корпора­ції, а університети. Долаються і помилкові погляди радянських соціологів в оцінці зарубіжної соціології освіти як буржуазної, апологетичної. Насправ­ді ж, соціологія освіти не класова, а загальнолюдська наука, дані і положен­ня якої можуть, проте, використовуватися різними політичними вченнями.

Методологічно соціологія освіти вихо-

Методологічні основи _дить з принципів діалектичної логіки, і, на-соціології освіти самперед, єдності теорії і практики — ос-

нови соціального пізнання. Соціологія освіти має два взаємозв'язаних рівня — теоретичний та емпіричний (дослідний). Теоретичний рі­вень передує емпіричному, який завершує теоретичний. Соціологія освіти обґрунтовує закономірності і особливості розвитку освіти, дає теоретичне узагальнення процесів, що відбуваються, визначає напрям емпіричних соціологічних досліджень суспільної думки учнівської мо­лоді, педагогів, адміністрації, громадських організацій. Соціологія ос­віти висуває гіпотези, які ще потребують перевірки практикою. Без теоретичних передумов ніяке емпіричне дослідження не дає необ­хідних результатів, а матиме випадковий характер у вигляді набору суджень і фактів. Недосить кваліфіковані дослідники нерідко нама­гаються обійтись без теоретичних обгрунтувань і дослідження зво­дять до поверхово відібраних фактів, даних, тощо. В соціологічних дослідженнях освіти нерідко культивується суб'єктивізм, коли бажа­ні відповіді респондентів фіксуються тільки як позитивні, прикрашу­вані реальну дійсність, що ігнорує її суперечності. Так, ігнорувався важливіший методологічний принцип — об'єктивність розгляду суспільних явищ. Емпіричні дослідження систематично ведуться в школах, вищих навчальних закладах і охоплюють широке коло пи­тань — соціально-політичний і моральний обра^учня, студента, пе­дагогів, їх ціннісні орієнтації, ставлення до навчання, праці, рівень культури, задоволеність працею, суспільна діяльність та ін. Для анонім­ного вибіркового опиту учнівської, студентської молоді та педагогів розробляються соціологічні анкети. Одержані емпіричні результати дають факти, дані для узагальнень і аналізу процесів в системі ос­віти, збагачуючи тим самими теорію соціології. Взаємодія теорії і практики не перетворюється в схоластику і догматизм, набуває здат­ності творчо розвиватися, даючи працівникам системи освіти нові висновки і практичні рекомендації. В Украші найбільш ефективно і

482

Тенденції розвитку соціології освіти

планомірно ведуться соціологічні дослідження проблем освіти в Хар­кові перевалено в державному університеті, в державному педагогіч­ному університеті, а також в галузевих університетах і інститутах — радіотехнічному, політехнічному, інституті сходознавства та міжна­родних відносин і ін. В процесі соціального пізнання теорія і практи­ка освіти збагачується, доповнюючи одна одну.

Діалектична логіка вимагає розгляду сучасної системи освіти і її розвитку та змін, в усіх зв'язках та взаємодіях. Соціо­логія освіти — означає необхідність враховувати історичні етапи в суспільному розвитку та своєчасно вносити зміни в систему освіти, відкрити для впливу на неї внутрішніх і зовнішніх умов для впливу на теорію і практику. Діалектична логіка вимагає обліку і аналізу економічних, політичних, науково-технічних, ідеологічних та інших факторів, що впливають на процес освіти, як це свідчить практика в сучасних умовах України. В процесі демократизації освіти в Україні органи народної освіти, середня та вища школа враховують досягну­те, відбирають все прогресивне, відкидаючи все негативне, що зав­дає шкоди вихованню молоді, підготовці спеціалістів для народного господарства. Зрозуміло, на розвиток системи освіти впливають еко­номічні, політичні, науково-технічні, ідеологічні фактори. В процесі вдосконалення, перебудови системи освіти України враховуються і зміни, що відбуваються у суспільній свідомості працівників освіти і учнівської молоді, в їх ставленні до праці і навчання, у формуванні їх особистих якостей — Позитивних та негативних.

Соціологія розкриває суперечності у розвитку системи освіти і її вдосконалення, намічає шляхи їх вирішення. Сучасна практика по­казує: чим вище рівень освіти, тим нижче заробітна плата працівни­ка — це головний показник суспільної нерозвинутості спеціаліста. Прогалини, вади правосвідомості і гідності спеціалістів (тобто карди­нальні умови панування некомпетентності та засмічення всіх сфер діяльності) закладаються ще системою гуманітарної освіти, що вихо­вує послушну людину, послушного виконавця. В сучасних умовах в Україні усвідомлюється кардинальний характер змін, необхідних в суспільстві, що вимагають зовсім не просто адаптації або модерні­зації гуманітарної освіти. Вища школа має випереджати зміни, що відбуваються, готувати студентів до праці і життя в суспільстві, фор­мувати демократичне суспільство. Освіта органічно зв'язана з усіма галузями матеріального виробництва та духовної культури, що за­безпечує приємливість і відтворення соціального досвіду, є прогре­сом культури особливий вид діяльності з вивчення і виховання, є об'єктом дослідження багатьох наук, межі між якими постійно рухо­мі. В сучасних умовах важливо зближувати систему вищої освіти спеціалістів України з прогресивними зразками систем освіти, що складаються в країнах ринкової економіки, забезпечити конвер-ційність дипломів вищих навчальних закладів України. Тут розгляда­ються обидва завдання стосовно до підготовки бакалавра (на Захо­ді — чотири роки навчання після дванадцятирічної школи) в вищих навчальних закладах природничого і технічного профілю. Ураховую-

483

чи умови, в яких доведеться працювати майбутнім спеціалістам, ор­ганізаторам виробництва, необхідно визначити головні особистісні якості, моральні уявлення і гуманітарні знання, якими має діяти в умовах ринкових відносин та ін.

Соціальна система навчання передбачає задоволення техно­логічних, економічних, політичних, екологічних та інших потреб суспільства. Найрізноманітні соціальні системи навчання складають систему освіти. Природно, основний зміст освіти — навчання. Адже в процесі навчання, освоєння, усвоєння знань людина оволодіває соціальними призначеннями предметів і методами користування і використання їх в повсякденному житті, моральними основами по­ведінки і формами спілкування з іншими людьми. Усвоєнню належать всі змістовні компоненти поведінки людини — спонукально-мотива-ційні і операціональні. Усвоєння визначення предметів людської ма­теріальної і духовної культури і методів користування ними станов­лять основний, внутрішній зміст процесу навчання. Уміння вивчати ті чи інші явища, визначення предметів тощо — індивідуальні показ­ники швидкості і якості усвоєння і освоєння людиною знань, уміння і навиків в процесі навчання.

Відрізняють загальне уміння вивчати ті чи інші життєві явища, події тощо як здібність усвоєння будь-яких знань і спеціальне усво­єння знань як здібність вивчати, освоювати окремі види знань, різ­них наук, мистецтва, видів практичної діяльності. В основі навчання лежить рівень розвитку пізнавальних процесів (сприйняття, уявлен­ня, пам'ять, мислення, увага, мова), мотиваційна — вольової і емоціо­нальної сфери особи, а також розвиток вивідних компонентів нав­чальної діяльності (з'ясування змісту знань, що освоюються, шляхи і ступінь активного їх впровадження в практику). Навчання визнача­ється не лише рівнем розвитку активного пізнання, тобто тим, що суб'єкт може пізнати і усвоїти самовпливово, але й рівнем «рецеп­тивного» пізнання, тобто тим, що суб'єкт може пізнати і усвоїти з допомогою іншої людини, яка уже володіє відповідними знаннями та умінням. Тому навчання як здібність людини знань і усвоєння їх відрізняється від її здібності до самостійної свідомості і не може бу­ти повністю оцінено одними показниками її розвитку. Рівень роз­витку навчання, освоєння людиною знань визначається можливос­тями самостійного пізнання.

Освіта — певна система навчальних форм діяльності. Освіта ін­тегрує різні види навчальної діяльнбсті, її зміст, суб'єктів в єдину соціальну систему, орієнтуючи їх на сдщальне замовлення, на соціо-культурні потреби суспільства. В системі освіти взаємовідносини то­го, хто навчається і того, хто навчає надається соціально-інституцій-на форма. Функціонування соціального інституту освіти веде до розгортання спеціальної сфери суспільного життя — сфери освіти. Значно впливає на характер і форму включення в сферу освіти соці­альне становище освіти в різних сферах життя, можливості мобіль­ності освіти, культурний ріст тощо.

В соціології для визначення навчального процесу використовуються різ­ні поняття: навчання, вчення, освіта та ін. В сучасній педагогиці склалась

484

певна інтерпретація таких понять. Кожне з понять має певний власний зміст, визначення. Загальноприйнятим є поняття навчання. Навчання означає про­цес засвоєння знань, а саме вчення — система знань, тобто самостійне по­няття. Хоча навчання, вчення поняття різні і визначають різні явища, дії, все ж в ряді істотних аспектів простежується їх взаємозв'язок. Навчання має значення не лише самого процесу оволодіння знаннями, але й саме засвоєн­ня знання, досвіду і оволодіння культурою.

Теоретичні основи розуміння вчення «як освоєння знань» закладені видат­ним вітчизняним психологом Самуїлом Рубінштейном, а в Україні — педаго­гами Антоном Макаренком, Василем Сухомлинським. Якщо Самуїл Рубін-штейн вважав, що навчання і наукове пізнання різноманітні, але не різнорідні, що навчання, вчення — різновидність пізнання в особливих умовах навчан­ня, освоєння знань, досвіду культури і управління пізнання учнів, студентів, то і Антон Макаренко, і Василь Сухомлинський підкреслюють, що навчання не тільки пізнання, але й творчість, що вчення і навчання не тільки як осво­єння і засвоєння знань, але й опанування, освоєння досвіду, що зв'язує нав­чання зі змінами поведінки та ін. Основними компонентами і навчання, і вчення служить аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення як спільні зна­менники всього пізнавального процесу. Ще французький психолог Жак Пі-аже провів глибокий експериментальний аналіз форм освоєння досвіду учення і навчання, виділяючи основні з них: асиміляція — включення нового об'єк­ту в старі попередні схеми і акомодація — пристосування вхідних схем до нових об'єктів шляхом зміни структури. Якщо за асиміляції те чи інше зав­дання вирішене на основі уже певного, відомого, визначених алгоритмів рішення таких завдань, то в умовах акомодації людина, зустрічаючись з прин­ципово новим завданням, пристосовує свої навики і уміння. Адаптація орга­нізму до середовища розглядається як урівноважені суб'єкти і об'єкти. Ге-неза психічних функцій виступає як послідовна зміна різних урівноважених стадій: асиміляції і акомодації, що приводить до створення дедалі стійких форм рівноваги між організмом і середовищем. Розглядаючи навчання, вчення як творчість, як освоєння досвіду відомі педагоги Василь Сухомлинський і Павло Масленіков відмічають, що в процесі навчання створюється суб'єк­тивно новий продукт мислення і новоутворення в самій пізнавальній діяль­ності. Творче засвоєння знань відрізняється від процесів застосування гото­вих знань і уміння, тобто репродукції. Творчість передбачає наявність в особи здібностей, мотивів, знань і уміння, завдяки яким створюється продукт мис­лення, що відзначається новизною, оригінальністю, унікальністю. В процесі навчання йде нагромадження знань, освоєння досвіду. Вивчення таких влас­тивостей особи виявило важливу роль в навчанні інтуїції, відображення не-усвідомлених компонентів розумової активності, а також потреби особи у розкритті та розширенні творчих можливостей.

Проте підступною перешкодою, перед якою змушені зупинитися дослід­ники, стало вирішення завдання: «А який же досвід освоюється в ході нав­чання?» Спрощене уявлення про навчання як передачу знання і досвіду від вчителя до учня, студента виразно висловив педагог Павло Масленіков: учень збагачується не тими знаннями, що одержує від учителя, а освоюючи досвід і знання учителя формує і свої знання, свої уявлення, переробляючи їх в процесі власних життєвих пізнань і нагромадження, збагачення досвіду. Осо­ба, відзначає відомий педагог Валентина Лозова, сприймає від учителя ін­формацію, але осмислює і переробляє її в процесі власної діяльності, наро­щуючи в чомусь тільки властиві уявлення і знання, сприйняття. В процесі навчання знання набувають особистісну форму, тим самим відбувається влас­ний розвиток особи, тобто підхід до навчання як діяльності, засвоєння куль­тури. Ідея діяльного підходу до засвоєння знання, оволодіння культурою вис­ловлена ще відомим педагогом Леонтієм Виготським. Освоєння культури людиною відбувається в багатоманітних формах діяльності, що склалися іс­торично. Людина засвоює і оволодіває цінностями в таких формах діяльнос-

485

ті, як праця, побут, пізнання спілкування, навчання, дозвілля тощо. Форми діяльності відіграють неоднакову роль на різних етапах формування особи. Саме в процесі сходження від елементарного спілкування до гри, а від гри до навчання, від навчання до праці і відбувається становлення і формування людини, особи. Ще в дитинстві починається поступово формуватися особа в спілкуванні в дитячому колективі, в іграх та ін., а потім школа — освоєння і засвоєння різних знань, оволодіння досвідом життя, в процесі праці вироб­ляються і звички і навики, уміння і звичаї, розкривається її творча діяль­ність. Навчання на всіх етапах формування особи виступає як підготовча фаза становлення суб'єкта — носія культури, його вектору зверненості до виховання, до вироблення необхідних механізмів діяльності, що відтворю­ють її творчі форми.

Звичайно ж, в соціальному житті навчання, по-перше, необхід­ний підготовчий етап оволодіння культурою, її величезними багатс­твами і різноманітністю, включення людини в суспільну практику, в трудову діяльність та ін. По-друге, функції навчання полягають в тому, щоб виробити, сформувати в усій різноманітності у суб'єкта механізму культурної діяльності, тобто діяльності, що має основою досягнення культури того чи іншого соціуму. Навчання не зводиться до пізнання явищ, подій, навколишнього світу, хоча пізнавально-орі-єнтаційні елементи навчання мають провідне значення. По-третє, навчання передбачає засвоєння досвіду, але далеко не будь-якого, а того, що є зразком, нормою, мораллю, тобто досягненнями і багатс­твом культури. Здійснюється засвоєння не за формою прямої тран­сляції, а активної спільно-поділеної діяльності учителя і учня, студен­та та ін. Якістю навчального процесу і визначається активність того, хто навчається; учня, студента, працівника, яка підвищує свою спе­ціальність і освоєннями досвіду. Швидкість змін у способі життя, в соціальному середовищі, що оточує і формує особу, уже сама по собі ускладнює передачу досвіду старших поколінь молодшим. Часто дос­від непридатний для молоді: попередні, колишні моральні і культурні орієнтири швидше дезорієнтують в нових умовах, аніж збагачують чимось корисним та ін. Йде відбір цінностей, знань. У процесі нав­чання учні не просто набувають чийогось досвіду, а виробляють, фор­мують свій власний досвід культурної діяльності. Учитель організує, спрямовує засвоєння досвіду з допомогою навчальних засобів. По-четверте, процес засвоєння цінностей передбачає і збагачення, прис­воєння тієї суспільної форми, системи суспільних зв'язків, в якій цінності функціонують. Природно, навчання не замикається на ово­лодінні окремими цінностями і зв'язано з формуванням не лише орі­єнтацій і навиків дій, але виходить; на ширший простір — соціаліза­цію, формування особи як суб*єкта системи соціальних зв'язків, стає однією з форм виховання. ^—

Освіта — система, що складається з ряду елементів-галузей: дошкільної, загальноосвітньої, професійної, спеціальної, органічно зв'язаних між собою, реалізуючи послідовність у здійсненні освіти. Методологічно соціологія освіти покликана забезпечити пізнання за­кономірностей розвитку системи освіти, її призначення і ролі в сус­пільному житті, причинних зв'язків і взаємозалежностей, зовнішніх та внутрішніх умов її функціонування як цілісної системи. Через ряд причин соціологія освіти відстає від потреб суспільного розвитку, ще

486

не відіграє випереджаючої ролі у вирішенні освітніх проблем, запіз­нюється з вирішенням назрілих проблем удосконалення системи ос­віти. Зміцнення зв'язків соціології освіти з практикою, посилення її прогнозуючої ролі — важливе завдання соціології суспільства.