3.інверсія: розрив хромосоми і обертання відірваної ділянки на 1800;

4.транслокація: ділянка хромосоми від одної хромосоми передається іншій. Генні (точкові мутації) – це зміни нуклеотидів в хромосомі.

Види:

1.по типу вставки: якщо вставляється кількість нуклеотидів не кратне “3”, то це призведе до зсуву рамки зчитування, якщо кратне “3” - то “ні”.

2.по типу делеції: якщо випадає кількість нуклеотидів не кратне “3”, то це призведе до зсуву рамки зчитування, якщо кратне “3” - то “ні”.

Мутації з сувом рамки зчитування є летальними, без зсуву рамки зчитування є більш благоприємними.

3.по типу заміни:

∙транзиції:

заміна одного піримідинового на інший піримідиновий нуклеотиди.

заміна одного пуринового на інший пуриновий нуклеотид.

∙трансверзії: заміна пуринового нуклеотиду на піримідиновий чи навпаки.

Поняття про репарацію ДНК її механізми та патологію

Репарація ДНК – це процес відновлення нормальної первинної структури ДНК за участю ферментних систем.

Біологічне значення: попереджує передачу дефектного геному від материнських клітин дочірнім.

Умова репарацій: пошкодження повинно охоплювати лише один ланцюг.

Етапи репарації:

1. Ендонуклеаза знаходить місце пошкодження в ДНК і розщеплює фосфодіефірні зв’язки.

При пошкодженні УФ-випромінюванням починає діяти специфічна УФ-ендонуклеоза, яка розщеплює ланцюг ДНК поблизу димеру Т-Т.

2.Незалежно від типу ушкодження екзонуклеаза видаляє пошкоджену ділянку.

3.На місці видаленої пошкодженої ділянки ДНК-полімераза β добудовує ланцюг ДНК по типу комплементарності.

4.ДНК-лігаза з’єднує непошкоджену і заново синтезовану ділянку.

Патологія репарації.

Пігментна ксеродерма – це хвороба при якій існують дефекти ферментів репарації ДНК (часто УФ-ендонуклеази). Наслідком цього є підвищена чутливість до УФ-світла, що призводить до появи червоних плям на шкірі, потім може розвиватися короста чи нерідко рак.

Клітинні комунікаціи. Гормони та інші сигнальні молекули

Загальні уявлення про сигнальні системи організму.

Нервова та ендокринна системи забезпечують зв’язок та координацію функцій клітин та органів у цілісному організмі, використовуючи електричні імпульси або хімічні посередники. Серед останніх першими були відкриті гормони. Нервовий імпульс сприймається синапсами, гормональний сигнал – рецептором.

Типи комунікацій між клітинами:

1.Прямий контакт клітин (іони та сигнальні молекули поширюються по міжклітинним каналам).

2.Місцеві хімічні медіатори: нейротрансмітери, паракринні та аутокринні фактори.

3.Месенджери дистантної дії – ендокринні сигнальні молекули, що транспортуються

кров’ю.

За швидкістю передачі сигналів розрізняють такі типи сигналізації:

1.Для нейромедіаторів – виникає і гаситься за мілісекунди. Рецептори – білки іонних каналів постсинаптичної мембрани.

2.Для гормонів білково-пептидної природи, катехоламінів, простагландинів (хвилини). Рецептори на плазматичній мембрані.

3.Для стероїдних та тиреоїдних гормонів (години, дні). Рецептори в цитозолі і ядрі.

Історія розвитку ендокринології

Ендокринологія (endo – в середину, krinein – виділяє) сформувалась в середині 19 ст. Термін “гормони” від “hormao - збуджувати” запропонували Бейліс і Старлінг (1905).

1830 р. – Мюллер дав поняття про ендокринні залози.

1840 – Базедов описав клініку тиреотоксикозу (Базедова хвороба).

1849 – Бертольд пересадив сім’яники кастрованим півням з відновленням потенції. 1855 – Аддісон описав клініку бронзової хвороби (гіпофункція наднирників)

1879 – Броун-Секар на собі у 80-річному віці продемонстрував еліксир молодості – витяжка із сім’яників півня.

1890 – Мерінг і Мінковський встановили зв’язок між цукровим діабетом і порушенням функцій підшлункової залози.

1938 – Фейєртер відкрив дифузну ендокринну систему.

1953 – Сенгер розшифрував структуру інсуліну і синтезував його в 1957 р.

Організація ендокринної системи

1.Центральні ендокринні утворення: гіпофіз, гіпоталамус, епіфіз.

2.Периферійні ендокринні утворення: щитовидні і паращитовидні залози, наднирники. 3.Органи змішаних функцій: підшлункова та статеві залози, тімус, плацента.

4.Дифузна ендокринна система – поодинокі гормонпродукуючі клітини, що розкидані по всьому організму (крім скелетних м’язів), мають нервове походження і володіють ендокринними і неендокринними функціями (продукують гормони і біогенні аміни). Пірс виділив ці клітини в окрему APUD-систему. Украинська абривіатура ПоДПА (Поглинають, Декарбоксилюють, Попередники, Амінів). Відомо близько 50 типів апудоцитів: нейросекреторні клітини ядер гіпоталамуса, гіпофіза, мозку, С-клітини щитовидної залози, інсулоцити підшлункової залози тощо.

Класифікація гормонів За хімічною природою:

1.Гормони білково-пептидної природи (СТГ, інсулін)

2.Гормони – похідні амінокислот (тиреоїдні гормони, адреналін)

3.Гормони-ліпіди: стероїди (гормони кори наднирників і статеві), ейкозаноїди – похідні арахідонової кислоти (простагландини, тромбоксани, лейкотрієни, ізопростани).

За місцем синтезу:

1.Гормони центральних ендокринних утворень

2.Гормони периферійних ендокринних утворень.

3.Гормони органів змішаних функцій.

4.Гормони дифузної ендокринної системи.

За характером дії:

1. Істинні (“справжні”) гормони –гіпоталамуса, гіпофіза, епіфіза, щитовидної і паращитовидних залоз, коркової та мозкової частин наднирників, острівцевого апарату підшлункової залози, чоловічих та жіночих статевих залоз. Синтезуються спеціалізованими клітинами ендокринних залоз, секретуються безпосередньо в кров, лімфу, спинномозкову рідину, мають дистантну дію, при порушенні їх синтезу виникають характерні патології.

2. Гормоноподібні речовини ( гормоноїди, парагормони, гістогормони, тканнині гормони) – сигнали міжклітинної комунікації, мають нейроендокринне або неендокринне походження, синтезуються спеціалізованими клітинами різних органів і тканин, виділяються в міжклітинну рідину, характеризуються місцевою (ізокринною) дією.

Різновиди ізокриннои діи