44. Соціальний дарвінізм, позитивізм, марксизм та інші соціальні течії хіх ст..

СОЦІАЛЬНИЙ ДАРВІНІЗМ (соціал-дарвінізм) — напрям у соціології др. пол. XIX ст., котрий намагався пояснити еволюцію сусп. життя біол. законами природного добору і боротьби за існування. Вчення Ч. Дарвіна (1809 — 1882) про природний добір стимулювало поширення біол. законів на розвиток суспільства, хоча сам Ч. Дарвін і його прихильники рішуче заперечували подібні спроби. Найвідомішими представниками С. д. були такі різні за своєю орієнтацією соціологи, як англієць У. Беджгот (1826 — 1877), австралійці Л. Гумплович (1838 — 1909) і Г. Ратценхофер (1848 — 1904), американці У. Самнер (1840 — 1910) і А. Смолл (1854 — 1926) та ін. Вони вбачали в теорії Ч. Дарвіна універсальну модель евол. процесу і намагалися застосувати її до еволюції суспільства. За всієї багатоманітності і багатоплановості поглядів представників С. д. їх об'єднує те, що закони боротьби за існування, міжвидової боротьби та природного добору вони розглядали як провідні фактори розвитку людського суспільства; натуралізація соціального, визнання природного добору та боротьби за існування виступають у них головними соціальними детермінантами, а джерела соціальних конфліктів і суперечностей в середині спільнот і між ними редукуються ними до біол. чинників. Соціал-дарвіністи вважали за можливе використати в соціології принципи, які висунув Ч.Дарвін, поставивши на місце організмів соціальні групи. Вони стверджували, що суворі закони евол. боротьби необхідні і корисні як для кращих і сильніших, так і для тих, хто приречений на загибель. Прихильники С. д. мають течії консерваторів і реформістів, реалістів і номіналістів, матеріалістів і ідеалістів тощо, хоча на сьогодні немає єдиних критеріїв підходу до виділення окремих напрямів С. д.

С. д. попри певні досягнення в постановці важливих соціол. проблем (соціальних груп, конфлікту, етно-центризму тощо) на поч. XX ст. вичерпав свій потенціал.

Його редукціонізм спрацював лише там, де перепліталися проблеми соціального і природничо-біол. На цьому "перехресті" проблем С. д. зробив свій раціональний внесок у соціологію. Відомий письменник Джек Лондон був прихильником ідей соціал-дарвінізму аж до ідейного перелому, ознаменованого романами «Залізна п'ята» і «Мартін Іден».

ПОЗИТИВІЗМ— філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Основні риси позитивізму:

1. наука і наукова раціональність визнається вищою цінністю;

2. вимога перенесення природничо-наукових методів в гуманітарні науки;

3. спроба позбавити науку споглядальності, вимога все перевіряти досвідом;

4. віра в прогрес науки.

Загальна характеристика першого позитивізму.

Засновником позитивізму є французький філософ Огюст Конт (30-і рр. XIX століття ), головна робота якого так і називається —«Курс позитивної філософії». Саме Конт висунув ідею про необхідність відокремлення метафізики від науки. Вчений вважав, що єдиним джерелом пізнання є досвід. Ніяких природжених форм пізнання на зразок апріорних думок Канта не існує. Близькі ідеї висловлювали також Р. Спенсер, Дж. Мілль.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Головною метою даного напряму у позитивізмі було прагнення очистити досвід. Особистий досвід виражається в поняттях, що є історичними конструкціями і залежні від соціальних стосунків. Засоби вираження досвіду повні міфів, помилок, фантазій. Отже, потрібно очистити досвід.

Третій позитивізм (неопозитивізм) має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін. Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, П. Строссон, Дж. Остин) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (М. Шлік, Р. Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, В. Крофт, Ф. Кауфман).

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом’якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатос, Тулмін, Фейєрабенд). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

МАРКСИЗМ– одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, – це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас.

Батьківщина марксизму – Німеччина. Його творці – Карл Маркс (1818–1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820–1895 рр.); час створення – 40-і роки XIX ст. У чому ж полягала новизна філософських поглядів Маркса та Енгельса? Виділимо наступне:

1. Філософська основа марксизму заснована на з'єднанні матеріалізму з діалектикою, на так званому діалектичному матеріалізмі. Це одне із надбань марксизму. Відомо, що діалектичні закономірності були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідей, понять. На противагу Гегелю, Маркс і Енгельс відкрили діалектику речей і показали, що діалектика понять є відображенням у свідомості людини діалектики об'єктивного світу.

2. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Розуміння людини в домарксистській матеріалістичній філософії зводилась до того, що людина – частина природи, активна, свідома істота, яка має права на свободу і потребує гуманного ставлення до себе (французький матеріалізм XVIII століття і вчення Л. Фейєрбаха). Карл Маркс і Фрідріх Енгельс почали розглядати людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен, причому акцент робили на її соціальних характеристиках.

3. Розвиток суспільства в марксизмі розглядається з матеріалістичних позицій. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Вона послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Минуле і майбутнє людства у цій філософії постає як послідовний процес зміни способів виробництва. Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом.

4. Червоною ниткою через увесь марксизм проходить ідея знищення приватної власності. Приватна власність, за Марксом, є найглибшим джерелом, витоком усіх соціальних бід, і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію "розумної держави й розумного суспільства" (комунізму), в якому всі люди будуть мати рівні права, однакові соціальні можливості для реалізації сутнісних сил. Єдиним способом знищення приватної власності і утворення нового соціального ладу Маркс вважав соціалістичну революцію. 5. Важливе місце в філософії марксизму посідає проблема практики. Вона трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики Маркс і Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалася тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватися.

6. Важливою характеристикою марксистської філософії є її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці. Для цього з використовуються досягнення науки і надбання попередньої філософії, насамперед французьких просвітителів XVIII століття та вчення Людвіга Фейєрбаха.

СОЦІОЛОГІЗМ - Еміль Дюркгейм (1858-1917 pp.) є видатним французьким соціологом, який стояв біля витоків відомої соціологічної школи його імені. Основні твори: "Про розподіл суспільної праці", "Правила соціологічного методу", "Елементарні форми релігійного життя", "Самогубство" та ін

Е. Дюркгейм — засновник нового методу дослідження соціальних явищ, який отримав назву "соціологізм". У другій половині XIX ст. панівними в суспільній думці були натуралізм, який тлумачив суспільство як тотожне природі, а закони суспільства як тотожні законам природи, і психологізм, який розглядав суспільство як продукт взаємодії індивідуальних психік (мотивів, прагнень, бажань) та фактично зводив соціальні закони до психічних. На думку Е. Дюркгейма, соціологізм допоможе досягти об'єктивного знання про суспільство саме соціальним поясненням фактів. Відомий постулат ученого "соціальні факти слід розглядати як речі", означає, що суспільні явища необхідно вивчати так само об'єктивно, як і при­родні. Соціологія, як і природничі науки, має ґрунтуватися на раціонально-емпіричному фундаменті. Соціальні факти можуть бути матеріальними (кількісними): щільність населення, шлюбність, розлученість і нематеріальними: суспільна думка, надіндивідуальні уявлення, судження.

Саме в дусі "соціологізму" Е. Дюркгейм досліджував таке суспільне явище, як самогубство. Зосередившись на соціаль­них чинниках самогубств, він виводить три типи останніх: егоїстичне, зумовлене розривом соціальних зв'язків між інди­відом і групою; альтруїстичне, викликане зворотнім про­цесом - повним "розчиненням" індивіда в колективі; аномічне, спричинене соціальною розрухою, дезорганізацією, хаосом, які панують у суспільстві.