25. Передумови виникнення політичних партій

Сучасне уявлення про політичні партії починає формуватись у XIX — на початку XX ст. Найбільш змістовне визначення, оприлюднене саме тоді, належить М. Веберу: партіями вважаються суспільні організації, які спираються на добровільний прийом членів, ставлять за мету завоювати владу для свого керівництва й забезпечити активним членам відповідні умови (духовні та матеріальні) задля отримання матеріальних вигод чи особистих привілеїв або того й іншого одночасно.

Найбільш поширеним є таке визначення: політична партія — це добровільна й стійка політична організація, що об’єднує осіб з певними соціально-класовими, політико-економічними, культурно-національними інтересами й ідеалами, яка прагне до державної влади з метою їх реалізації.

У всіх випадках партія розглядається як група людей, які об’єднуються для участі в політичному житті й ставлять за мету завоювання політичної влади. У цьому контексті насамперед партії виражають інтереси впливових соціальних (економічних) сил і покликані представляти ці сили в структурах влади.

Партії відіграють роль «несучої конструкції» як політичної системи, так і громадянського суспільства. Вони належать до особливого типу громадських організацій, що мають чітку спрямованість насамперед на завоювання вищих владних інстанцій.

Дж. Сартрі запропонував розглядати партії як «основного посередника між суспільством та урядом». Це означає, що партії ретранслюють органам державної влади ті інтереси, які формуються на рівні впливових соціальних груп. Специфіка партії як політичного інституту полягає в тому, що вона не тільки забезпечує «рух вгору» соціальних інтересів, а й намагається брати учать у їхній реалізації за допомогою державних структур. Виходячи з цього, саме партії та партійні кандидати стають основними учасниками політичної боротьби і політичної конкуренції в демократичній політичній системі.

Серед причин утворення політичних партій слід назвати такі: а) формування складної, диференційованої соціальної структури суспільства;

б) урізноманітнення інтересів соціальних груп (страт, прошарків), виокремлення специфічних інтересів, обґрунтування необхідності їх здійснення;

в) посилення соціальної нерівності;

г) альтернативність поглядів з приводу політичного устрою суспільства та конкретних політичних питань;

ґ) незадоволення частини суспільства існуючими соціально- політичними реаліями та формування соціально-політичної активності, спрямованої на їх зміну;

д) зміщення акцентів у взаємодії держави й суспільства, послаблення ролі держави у суспільних процесах на користь громадянського суспільства;

е) поширення всезагального виборчого права, розширення доступу до політики доволі великих груп людей;

є) організаційний розвиток робітничого класу, який у суспільствах індустріального типу обґрунтовано вважався найбільш активною політичною силою;

ж) активний вступ на політичну арену так званого «третього стану»;

з) релігійна активність населення (стосується країн і регіонів з гострими міжконфесійними суперечностями);

и) етнонаціональні суперечності.

Можна говорити про три основні способи утворення партій: «зверху», «знизу» й «комбінований».

Шлях «зверху» передбачає формування партій на основі парламентських груп, політичних еліт, груп тиску або партійних бюрократів. Шлях «знизу» проходять партії, що виростають із суспільних рухів або з об’єднань прихильників конкретної ідеоло- гії, лідера. «Комбінованим» способом виникають партії за умови поєднання зусиль елітарних кіл і пересічних громадян.

Поширеною є запропонована М. Вебером класифікація етапів у становленні політичних партій: аристократичні гуртки (котерії) — політичні клуби — масові партії. Проте слід зауважити, що всі три етапи в своєму розвитку пройшли тільки провідні партії Великобританії — ліберальна (вігі) та консервативна (торі). Історія інших політичних партій значно коротша, більшість з них одразу формувалися як масові.