Соціологія як наука, її виникнення та функції
Соціологія — порівняно молода наука. Її інституціоналізація відбувалася з середини XIX ст., хоч дехто з дослідників вважає, що перші соціологічні концепції з'явилися ще у спробах античних мислителів пояснити суспільне життя. Щоб охарактеризувати історичний розвиток соціології, важливо відійти від уявлення про цей процес як про хаотичне нагромадження персоналій, шкіл, парадигм тощо. Західні дослідники пропонують кілька варіантів періодизації історії соціології, які в принципових моментах збігаються. Перший етап: становлення соціології як самостійної науки на основі методології позитивізму (типові теорії такого типу знаходимо у О. Конта, Г. Спенсера). Другий етап: формування національних соціологічних шкіл, початок існування «великих соціологічних теорій», що претендують на універсальність пояснення будь-яких проявів соціальності і закладають основи власне соціологічної методології. Третій етап: вихід соціології за національні межі, її інтернаціоналізація.У цей період важливим чинником розвитку соціології стало протистояння методологічних орієнтацій макро- і мікросоціології, що довели існування істотно різних картин соціальної реальності. Четвертий етап почався у 80-х роках і тісно пов'язаний з «постмодернізмом» як тлом, на якому розвивалася сучасна культура. Цей етап позначений заявами про чергову методологічну кризу в соціології, що веде до усвідомлення необхідності нового бачення світу, корегування уявлень про предмет, метод, суб'єкта пізнання тощо.
Провідні етапи розвитку соціології : 1. “Універсалізм” – 1830 рр.- кінець 19 ст., (О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс, Е.Дюркгейм, М. Вебер). Як європейський інтелектуальний проект пізнання конфліктної соціальної реальності та підтримки прогресу. Завдання – (а) відкрити універсальні закони статики і динаміки суспільного життя, (б) сприяти прогресивним суспільним змінам. Віра в науку і суспільний прогрес. 2. Становлення національних соціологічних школ, інституціоналізація соціології в європейському світі. Кінець 19 ст. – 1930 рр. Європейські школи (Франція, Німеччина, Британія, Італія, Росія) - теоретико-орієнтовані ; Американська проблемно- та емпірично-орієнтована школа. Риси:
Боротьба за домінацію наукових парадигм (“концептуальний імперіалізм”),
“Універсалізм” але в межах національних кордонів,
Розвиток емпіричних досліджень та відповідних методів,
- сцієнтистськи-орієнтована соціологія (“Science”), - гуманітарно-орієнтована соціологія (“Art”).
3. Інтерналізація та консолідація науки у біполярному світі. 1930, 1950 – поч.1970 рр. Риси:
Розповсюдження “західної” раціональності (соціології) та теорії модернізації в “не-західних” країнах. Принцип “очима Заходу” дивитись на весь соціальний світ.
Розкол і консолідація в межах методологій структурного функціоналізму (ідея системної еволюції – Т.Парсонс, Р.Мертон) та марксизму (ідея революційних змін – І.Валлерстайн, А.Турен).
Інтенсивний розвиток наукових контактів та міжнародних дослідницьких програм. Методології порівняльних досліджень. 1949 р. – Міжнародна Соціологічна Асоціація 1958 р. – Радянська Соціологічна асоціація 1987 р. – Європейська Соціологічна Асоціація 1998 р. – Соціологічна асоціація України
4. Індагенезація (indugenous) науки, бурхливий розвиток національних соціокультурних шкіл в “не-західному” світі. 1970 – 1980 рр.
Риси:
Криза “метанарративів” суспільства. Розвиток альтернативних наукових методологій (конфліктної, феноменологічної, теорій обміну, символічного інтеракціонизму, конструктивізму тощо)
інтелектуальний опір домінуванню “західної науки”.
Інтелектуальна значущість національних культурних традицій в пізнанні соц.світу.
Розвиток соціології “participative action” (Лат.Америка – Орландо Борда), культуро-орієнтованої соціології (країни Африки – А.Аківово, Макінде); підвищення інтересу “західних” країн як до своїх суспільств, так і до “інших”.
Вивчення локальних ідентичностей, способів їх конструювання та пізнання.
Інтерес до периферійних суспільних явищ (субкультури, сексуальні, мігрантські меншини тощо).
5. “Глобалізація” науки як прагнення поєднати зусилля усіх наукових шкіл для пошуку відповідей на сучасні виклики суспільству і соціальним наукам. (1990 рр. – до с.ч.) Риси:
Глобалізована соціальна універсальність потребує мультиплікації соціологічних уявлень про різноманітні суспільства. (С. Айзенштадт)
Потреба в нових макро-теоріях, які здатні пояснити глобалізований і внутрішньо різноманітний соціальний простір (Фернандо Кардозо: “шлях залежного розвитку” vs. І.Валлерстайн: “периферія не здогонить “ядра” світової системи”)
Ідея не-заданості вектора суспільного розвитку; пріоритет в розумінні суспільств - соціальним акторам, їх ресурсам, цінностям та намаганням.
Спроби теоретичного мультипарадигмального синтезу (базовий принцип доповнюваності) – Е. Гідденс, М.Арчер, П.Бурдьо, Н.Флигстин, П.Штомпка, А.Сен, інші
Теоретична функція — полягає у поповненні та збагаченні соціологічного знання, в розробці концепцій, теорій, ключових понять і категорій цієї науки на основі дослідження соціальної дійсності. Збагачення наукового соціологічного знання відбувається як на основі вдосконалення теоретичної соціології, так і на базі розвитку спеціальних і галузевих соціологічних теорій, а також пов'язаних з ними досліджень емпіричної соціології.
Описуючи, систематизуючи, нагромаджуючи дослідницький матеріал у вигляді аналітичних записок різних наукових звітів, статей, книг соціологія здійснює описову функцію.
Інформаційна функція — це збирання, концентрація соціологічної інформації, одержаної у результаті проведення досліджень. У великих соціологічних центрах вона нагромаджується в так званих банках соціологічної інформації. її використовують органи управління, засоби масової інформації.
Прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні. Соціологічні дослідження завершуються обґрунтуванням коротко-або довгострокового прогнозів досліджуваного об'єкта.
Критична функція соціології тісно пов'язана з її прогностичною і гуманістичною функціями. На основі аналізу і розвитку соціальних систем соціологія не тільки виробляє практичні рекомендації по їх вдосконаленню. Вона також конструює й можливі технології їх прогресу, формує соціальні ідеали, розробляє програми соціального розвитку, підпорядковуючи все це реалізації інтересів людини.
Виховна функція соціології реалізується в тому, що знання які здобуваються цією наукою безпосередньо використовуються системою виховання і впливу на свідомість і поведінку людей з метою формування їх певних соціальних якостей. Цю функцію соціологія виконує також тому, що забезпечує передачу новому поколінню соціального досвіду попередніх поколінь.
Здобуваючи і накопичуючи знання про закони і закономірності функціонування і розвитку історично визначених соціальних систем, про різні сфери суспільного життя, всі його складові частини соціологія тим самим реалізує пізнавальну функцію.
У визначенні методів вивчення соціальної реальності збору, обробки і аналізу первинної соціологічної інформації соціологія реалізує совою інструментальну функцію.
Світоглядна функція проявляється в тому, що озброюючи людей соціологічним знанням, вона тим самим формує їх погляди на соціальні процеси, дає їм теоретичну основу для практичних дій, оцінки явищ соціальної реальності.
Дуже часто соціологи збирають дані, які потім використовуються тими, хто приймає рішення. Це означає, що ці дані вони збирають, виконуючи певне політичне замовлення, базуючись на тій або іншій ідеології. Крім того, віддзеркалюючи закони функціонування і розвитку соціальних систем, соціологія разом з тим дає їх теоретичне обґрунтування з позицій певних соціальних і політичних сил, в тій чи іншій мірі відображаючи їх погляди. В сукупності це говорить про те, що соціологія виконує ідеологічну функцію.
Знання, які вишукує соціологія, служать не тільки підвалиною для подальшого розвитку теоретичних поглядів. Вони орієнтовані для розв'язання практичних проблем, які постають як перед суспільством в цілому, так і перед різними соціальними групами. Ці знання безпосередньо використовуються для перетворення соціальних інститутів, управління соціальними процесами тощо. В цьому знаходять реалізацію практична, регулятивна, організаційно-технологічна, управлінська функції соціології.
Зазначимо, що всі функції, які виконує соціологія, "працюють" в єдності, взаємодоповнюючи одна одну.
Соціальні теорії Середньовіччя
Антична культура та наука створили могутній потенціал для подальшого розвитку наукового пізнання. Було закладено основи європейської цивілізації: наука, культура, система суспільних відносин. Але із розпадом античного суспільства з'явилися форми нової системи суспільних відносин, нове світосприйняття, спосіб життя. Початком таких світоглядних змін стала криза рабовласництва, що вела до різкого погіршення становища народу. Безсилля народних мас спричинило посилення релігійних настроїв, вело до зародження християнської віри. Це - унікальний процес з точки зору логіки розвитку соціального пізнання. Можна стверджувати, що відбувалася: ■ зміна в світоглядному плані від космології до християнської ідеології (релігії); ■ переорієнтація світогляду з держави - як організму, могутності - на особистість як творчу силу. Розпочалася епоха торжества християнства. Нова релігія стає головним елементом духовного життя суспільства і підкоряє контролю всі його сторони. Все суспільство (європейське) переорієнтувалося на нові ідеали, цінності, пізнання, культуру. Спосіб життя у власних орієнтаціях "відривається від землі" і переноситься "на небо". Наука стає зайвою. Саме цей час відзначається тривалим занепадом не тільки суспільної науки, а будь-яких прогресивних ідей. З V ст. настає епоха Середньовіччя, яке умовно можна поділити на: раннє (V-IX ст.), розвинуте (XI-XV ст.), пізнє (XV-XVІІ ст.). Період Середньовіччя дуже бідний на факти, пов'язані із вивченням та аналізом суспільного життя, загальмовується розвиток наукового знання, панує християнське богослов'я. Один з представників даного напряму - Августин Блаженний (IV-V ст.) - богослов, "батько" церкви. У своїй основній праці "Про град Божий" він робить спробу в християнській літературі створити загальнолюдську концепцію філософії історії, спираючись на релігійні уявлення. Це - релігійне вчення про кінцеву долю людства, світу. Вона складається з двох розділів: 1) "Індивідуальне" (вчення про загробне життя людської душі), 2) "Всесвітнє" (сенс історії та космосу, кінець світу, події в майбутньому). Моделлю всесвітньої історії Августина була Біблія. Представником напряму, богослов'я був і Фома (Тома) Аквінський - італійський філософ-богослов (ХІІ ст.). Згідно з його вченням, всі види влади в кінцевому підсумку - від Бога. Церковна влада - вища за державну, тому всі правителі християнського народу мають підкорятися Папі - як Ісусу Христу. (І сьогодні - це провідний напрям філософії католицизму). Як ідеолог своєї епохи, Фома Аквінський "освятив" і обґрунтував феодальні відносини, кріпосництво, закликаючи народ "силою" церкви "до послушанія". Синтезом спадщини двох джерел - Античності та Середньовіччя, продуктом їх розвитку, стала оригінальна культура - філософія епохи Відродження. Надзвичайно важливий внесок у розвиток пізнання зробили представники епохи гуманізму (система поглядів, яка визначає особливу цінність людини як особи, її право на свободу, щастя, вияв і реалізацію здібностей): Франческо Петрарка, Аліг'єрі Дайте, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Сервантес, Томас Мор та Томмазо Кампанелла, а також їхні соціальні утопії. Ідеальне гуманісти вбачали у єднанні людини і природи, шукали гармонію в цих взаєминах. Більшість гуманістів негативно ставилася до релігійних рухів. Культура Відродження, хоч і стала надбанням відносно нечисленної соціальної спільності освічених людей різних країн Європи, проте зробила вагомий внесок, дала новий поштовх у розвитку світогляду. Особливий інтерес становили ідеї та концепції утопічного соціалізму, комунітарних принципів організації суспільства, які справили великий вплив на суспільну думку, хід історії. Принципово новим у розвитку теорії соціального знання була поява і спроба обґрунтування ідей комунітарних принципів організації суспільства. Це було, свого роду, реакцією на соціальну несправедливість, приватну власність, індивідуалізм. На противагу цьому соціальні утопії висували принципи суспільної власності та колективістські засади у соціальному житті. Основоположниками даного напряму були Томас Мор та Томмазо Кампанелла, які хоч жили і творили у різні часи, проте їхні ідеї були близькими. Томас Mop (1478-1535) - відомий англійський письменник, гуманіст та політичний діяч, автор праці "Утопія". За свої погляди та "протестантську" діяльність він був страчений. Інший представник - Томмазо Кампанелла (1567– 1639) - італійський філософ, утопічний комуніст, за свою повстанську діяльність був ув'язнений на двадцять сім років, протягом яких піддавався жахливим тортурам.
Саме тоді і була написана ним відома праця "Місто сонця", в якій викладено ідеї утопічного соціалізму. Можливо, спільна біографічна доля сприяла генерації спільних комунітарних ідей. Обидва вони були мрійниками, противниками приватної власності, гуманістами, прихильниками усуспільненого виробництва і поборниками створення щасливого людського життя. І Томас Мор, і Томазо Кампанелла висували (хоча і по-різному) ідеї справедливого розподілу, "праці як потреби", розумного достатку і не надмірних потреб. Однак в їхніх працях містяться глибокі суперечності. Так, корінне питання - про свободу особистості - практично не порушувалося, автори зводили це питання до обговорення прав та обов'язків всіх членів "держави", жителі котрої, проте, повинні були перебувати під постійним контролем правителів і вести суворо регламентоване життя. Всупереч своїм демократичним переконанням, ці мислителі, підсвідомо, заклали ідеологічні підвалини культу особистості та тотального контролю, відлуння яких можна спостерігати у сучасній світовій системі і досі. А головна ідея соціальної справедливості, на жаль, у спотвореній формі, – "розворушила" історію XX ст. Можна сказати, що ці праці, швидше, належать до соціальної фантастики, аніж мають соціально-філософську основу, однак закладені в них ідеї дали поштовх розвиткові прокомуністичного світогляду в багатьох соціальних теоріях та течіях.