3. Карпатська Україна

Наприкінці жовтня 1918 р. Австро-Угорщина розпалася. На її руїнах виникли кілька держав. В Угорщині встановилася диктатура маршала М. Хорті. За­карпаття за Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським (1920 р.) договорами ввели до складу Чехословаччини.

У 1937 р. президент країни Е. Бенеш обіцяв перебудувати державу на засадах федерації, а уряд опублікував спеціальне ко­мюніке щодо перегляду політики стосовно національних мен­шин.

Проте нічого реального в цьому напрямі зроблено не було. То­му 29 травня 1938 р. Русинське-Українська народна рада, створе­на в Ужгороді з представників українських і русинських організацій, висунула перед цент­ральними властями настійливу вимогу про встановлення для За­карпаття статусу автономії.

30 вересня 1938 р. була укладена Мюнхенська угода, що стала правовою підставою для розчленуван­ня Чехословаччини (від неї відібрано Судетську область). А вже 10 жовтня уряд країни оголосив (президент Е. Бенеш 5 жовтня по­дав у відставку), що Чехословаччина перетворюється на феде­рацію 3 народів: чехів, словаків і українців. 11 жовтня визнано ав­тономію Підкарпатської Русі та її уряд.

Наприкінці жовтня в уряді Підкарпатської Русі виникла криза. Новим прем'єр-міністром 26 жовтня 1938 р. став А. Волошин. Він реформував уряд. Тоді ж створено службу безпеки, управління поліції, відділ преси і пропа­ганди.

30 грудня 1938 р. уряд затвердив назву автономії — Кар­патська Україна.

Тим часом арбітражна комісія у складі міністрів закордонних справ Німеччини та Італії (Й. Ріббентроп і Г. Чіано) 2 листопада 1938 р. у Відні ухвалила частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове приєднати до Угорщини. Столицю Карпатської України було перенесено з Ужгорода до Хуста.

6 бе­резня Гітлер вирішив ліквідувати Чехословаччину як державу, окупувавши Бо­гемію та Моравію; він дав згоду на проголошення окремою дер­жавою Словаччини та погодився на окупацію Закарпаття Угор­щиною.

15 березня 1939 р. на Закарпатті відбулось перше засідання сейму. Цього ж дня сейм проголосив повну державну незалежність Карпатської України. Було прийнято Конституцію, яка виз­начала форму правління Карпатської України як президентсько-парламентську республіку, державною мовою – ук­раїнську. Затверджено державний герб, прапор, гімн.

Таємним голосуванням сейм Карпатської України обрав пер­шим президентом держави А. Волошина, прем'єр-міністром затверджено Ю. Ревая.

Але у ніч з 13 на 14 березня Угорщина напала на Карпатську Україну. Вирішальна битва відбулась на Красному полі під Хустом. 16 березня захоплено Хуст, а до 18 березня — більшу частину тери­торії краю. Наприкінці березня 1939 р. президент республіки А. Волошин та частина уряду на чолі з прем'єром виїхали у еміграцію — у Прагу. Українська держава припинила своє існування.

4. Акт відновлення державності 30 червня 1941 р.

Розігруючи «ук­раїнську карту», нацистське керівництво розглядало два варіанти розвитку подій в Україні. Перший, автором якого став ідеолог нациської партії А. Розенберг, передбачав створення «самостійної» Української держави під протекторатом Німеччини і об'єднання зу­силь у боротьбі проти Кремля. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське зброй­не з'єднання «Легіон українських націоналістів», який мав 2 під­розділи під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». Німці пла­нували використати їх у диверсійних цілях (але так не сталося), а ОУН вбачала в них серцевину майбутньої української армії.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. Створені ОУН(б) і ОУН(м) українські похідні групи вирушили вслід за німецькими військами в Україну.

Розуміючи, що Берлін може зайняти стосовно української про­блеми ворожу позицію, ОУН(б) при підтримці «Нахтігалю» скли­кала у Львові 30 червня 1941 р. збори представників української інтелігенції, політичних і громадських організацій, кооперативів, товариств, на яких одноголосне прийнято «Акт відновлення Ук­раїнської Держави» та сформовано уряд (Українське державне правління) на чолі з Я. Стецьком. До складу уряду увійшло 13 міністерств (оборони, внутрішніх справ, закордонних справ, державної безпеки, юстиції, економіки, фінансів, охорони здо­ров'я, народної освіти та ін.). Дещо пізніше організовано верхов­ний державний орган — Українську Національну Раду, її очолив колишній голова уряду ЗУНР К. Левицький.

Німецьке керівництво на Акт 30 червня прореагувало вороже. С. Бандеру і Я. Стецька викликали до Берліна і наказали оголоси­ти цю акцію недійсною. Після їх відмови С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 членів ОУН(б) за наказом Гітлера заарештували і більшість з них розстріляли.

У жовтні 1941 р. мельниківці виступили в Києві з ініціативою створення Української Національної Ради, сподіваючись, що вона стане центральним урядовим органом України. Але реакція німців на це була ще жорстокішою — понад 40 ініціаторів цієї акції розстріляли.