2. Остаточний поділ держави на Правобережжя (п. Тетеря, п. Дорошенко) та Лівобережжя (і. Брюховецький, д. Многогрішний, і. Самойлович, і. Мазепа)

П. Тетеря хотів відновити єдність козацької Укра­їни шляхом компромісу з лівобережною старшиною. Проте Правобережжя територіальне було міцно прив'язане до Польщі, і тому кожен з правобережних гетьманів му­сив демонструвати свою лояльність польському уряду. За цих обставин ціл­ком природно, що П. Тетеря взяв участь у поході в Лівобережну Україну. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на Правобе­режжі 1664—1665 рр. вибухнуло повстання проти польської шляхти. П. Тетеря зрікається гетьманства та втікає до Польщі.

Новий гетьман П. До­рошенко отримав владу в серпні 1665 р.

Андрусівське перемир'я (20 січня 1667 р.) між Поль­щею та Росією, укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Територія України поділялася на частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Право­бережжя — за Польщею, а Запорожжя – під спільне управління обох країн.

Нама­гаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює кілька реформаційних кроків: починає систе­матично скликати військову раду, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалеж­ність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енер­гійно заселяє окраїни Правобережжя.

Після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України. У цей час татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запорожжя. Ситуацію ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з наказ­ним гетьманом Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя.

За тих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Укра­їну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта ви­магає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Авторитет слабшає, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і зда­тися Росії.

І. Самойлович в 1672 р. обраний гетьманом Лівобережної України, а в 1674 р. – гетьманом Лівобережної та Право­бережної України.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Віч­ного миру»: Річ Посполита визна­вала за Московським царством Лівобережну Україну, Ки­їв, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю; Брацлавщи­на та Південна Київщина ставали нейтральною незаселе­ною зоною між Польщею та Московією; Північна Київ­щина, Волинь і Галичина відходили до Польщі; Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєд­нане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобе­режного гетьмана І. Самойловича. Безмежне користолюб­ство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкуван­ня української церкви Московському патріархові призве­ли до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708). Своє правління новий гетьман розпочинав як політик промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті»:

- гетьман не мав пра­ва без царського указу зміщувати з посад козацьку стар­шину,

- в Батурині при гетьмані розташовувався москов­ський стрілецький полк,

- Війську Запорозькому заборо­нялися зносини з чужоземними державами,

- козацька вер­хівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на йо­го думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє фор­муванню аристократичної верхівки, яка мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі та залежних селян. Така соціальна політика породжувала соціальне напруження.

У 1700 р. розпочалася Північна війна. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла XII — польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала від­новлення державної незалежності України. Цього ж ро­ку гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.