5.34.2. Архітектура епохи феодалізму (V—XVIII ст.)

У складний і тривалий період феодалізму храмова архітектура мала особливе значення. У цей період соціальна і релігійна сторони життя людей переплітались так міцно, що храми були місцем не тільки для здійснення обрядів, а й для громадських зібрань Храми були також вогнищами середньовічної освіти.

Архітектура Візантії. У зв'язку з занепадом Римської імперії наприкінці IV ст. і перенесенням столиці імператором Костянтином до грецької Візантії її столиця Константинополь стає центром політичного, економічного й суспільного життя.

Продовжуючи античні традиції, Візантія синтезувала досягнення античної і східних культур, Це й є характерною рисою розвитку архітектури Візантії.

Значним досягненням архітектури Візантії є розвиток купольних композицій храмів. Найяскравішим із творів архітектури цього періоду є храм св. Софії в Константинополі, збудований у 532—537 pp. В основі конструктивної системи храму лежить великий квадрат плану з чотирма величезними стовпами по кутах, які з'єднані поверху арками. На арки й стовпи спирається за допомогою сферичних поверхонь (парусів) купол діаметром 31,4 м. По кільцю купола є вікна для верхнього освітлення, яке завдяки золотій мозаїці основи купола створює враження того, що він немов ширяє в повітрі. До арок купола примикають розташовані по поздовжній осі будівлі два півкуполи. Двоярусні аркади по колонах, стовбури яких виконані з рожевого каменю — порфіру, відокремлюють від центрального простору бічні нефи. Добре продумана співрозмірність пропорцій внутрішнього простору храму, талановито виконані фрески — усе це робить споруду чудовою пам'яткою світової архітектури.

Основним матеріалом для стін і куполів була плоска цегла — плінфа з розмірами 35,5 х 85,5 х 5,1 см. Кладка велась на розчині.

У Закавказзі й Сірії широко використовували камені з туфу й вапняку. До вапняного розчину для мурування стін додавали дрібно потовчену цеглу — цем'янку, що надавала розчинові великої міцності й гідравлічної стійкості.

Кладка куполів велась рядами з напуском цеглин, причому для полегшення маси кладки до неї вводили пористі кам'яні матеріали (туф, пемзу та ін.). Покрівельним матеріалом для склепінь і куполів були черепиця або свинцеві листи.

Дуже характерним прийомом виконання склепінь у Сірії й Закавказзі в застосування зімкнутих і хрестових склепінь.

У Західній Європі в період феодалізму будували укріплені замки феодалів, що були правителями на своїх часом розпорошених територіях держав. Характерною особливістю розвитку архітектури цього періоду є створення замків, неприступних для ворогів, З цією метою їх нерідко обносили подвійним або потрійним кільцем високих кам’яних стін і ровів, наповнених водою, через які був перекинутий підйомний міст.

На кінець X ст. у Західній Європі середньовічна архітектура набула рис, що характеризуються спільністю типів будівель., їхніх конструктивних прийомів і виражальних засобів. Цей період розвитку західно-європейської архітектури дістав назву романської архітектури.

З розвитком феодальних відносин поступово складаються нові типи укріпленого житла феодалів, монастирські комплекси і розвивається культове будівництво. Романська архітектура характеризується великою різноманітністю форм. У її основі лежать переважно традиції римської архітектури, але зміст наповнений завданнями, поставленими феодальним суспільством.

Центром розвитку романської архітектури прийнято вважати Бургундію (Франція), де особливо сильною була влада римської церкви. Для будівель цього періоду характерним в застосування фронтально-осьової композиції з витягнутим уздовж осі простором, поділеним рядами колон на нефи. Середній (центральний) неф був вищий і ширший від бічних і освітлювався через вікна у верхній частині стін. У глибині середнього нефа був вівтар.

Поряд з базилікальними будувались і зальні храми, в яках на відміну від базиліки середній неф не мав істотного перевищення висоти над бічними.

Характерною для романської архітектури формою є також влаштування так званого перспективного входу, що утворюється арками, які знижуються до середини будівлі, на колонах, нерідко прикрашених орнаментальною або фігурною пластикою.

Романська архітектура також виробила так звану зв'язану систему плану, коли одній комірці головного нефа відповідають дві комірки бічних нефів, покриті хрестовими склепіннями. Тонкі колони храмів виконують із міцного матеріалу, і на них спираються потужні арки. Це і стало надалі основою для розвитку готичного стилю.

Для спорудження великих будов в основному використовували місцеві матеріали — вапняки, граніти, а також глиняну щеглу. Для облицювання стін застосовували мармур. Кладку провадили з невеликих обтесаних каменів, укладених на розчині. Широко використовували прийом мурування стін Із забутуванням внутрішнього простору з кам'яного дрібняку і розчину. Склепіння будівель робили з клинчастих тесаних каменів або цегли по дерев’яних мереживах.

Конструкція будівель романської архітектури підкреслюється членуваннями стін влаштуванням наріжних потовщень, контрфорсів та ін. Прорізи вікон і дверей, як правило, мають форму напівциркульних арок.

З другої половини XII— ХШ ст. західно-європейська архітектура досягає особливо високого рівня, що було пов'язано з швидким розвитком у містах ремесел і торговлі. На відміну від романського періоду, коли центральне місце займали монастирі, у містах споруджуються монументальні будівлі і споруди, виростають квартали ремісників і торговців, Відбувається поступовий перехід від романської архітектури до г о т и ч н о ї, центром розвитку якої залишається Франція,

Розвиваючи досягнення романської архітектури, архітектори і будівельники шукають досконаліших методів спорудження будівель, які дали б змогу полегшити конструкції й економно витрачати матеріали.

Упорні арки, розташовані із зовні будівлі, передають розпір від п'ят склепіння на котрфорси із зовні будівлі. Таким чином, масивна будівля романської архітектури, в якій розпір склепінь передавався на стіни, перетворилась немов у каркасну будівлю . Стіна вже не відіграє попередньої ролі в стійкості будівлі. У ній влаштовують широкі й високі вікна і, врешті-решт, цілком виключають стіну, замінивши її легким каркасом із заповненням склом (вітражем).

Введення замість півциркульного (романського) стрілчастого (готичного) склепіння, яке мас значно менший розпір, також полегшило можливість створення високих, світлих і просторих будівель великих храмів. Готична конструктивна схема дала змогу перекривати значні прольоти і створювала урочистість композиції, ілюзію устремління будівлі увисочінь, її відчуженості від земного. Обриси арок стали стрілчастими, запроваджувались шпилясті трикутні елементи. Будівлі прикрашали ажурними шпилястими башточками, фіалами та ін. Усе це надавало будівлі легкої ажурної структури.

Для спорудження будівель використовували місцевий природний камінь, а в Німеччині, Нідерландах І Франції — цеглу. Покрівельним матеріалом буди шифер або черепиця. У готичних будівлях використовували будівельну ферму, що спирається на стіни. Поряд з прямолінійними кроквами застосовували криволінійні дерев'яні арки.

Житлові будинки цього періоду в Європі були з дерев'яними каркасами, що заповнювались цеглою, каменем або глиною. Іноді вони мали складну структуру з балконами й нависаючими поверхами. Цей масовий тип житлового будинку дістав назву фахверкового. Жорсткість каркаса в таких будинках забезпечувалась системою стояків і розкосів . У будівлях широко використовувались метал і скло.

Для цього періоду характерна розробка проекта, що передує спорудженню будівлі.

Зразком ранньоготичної будівлі є відомий собор Паризької богоматері (Нотр-Дам) , збудований у 1163—1250 pp. Будівля, що зберегла чимало рис романської архітектури, має п'ятинефну базиліку. У композиції фасаду, незважаючи на значущість вертикальних елементів, трапляється ще багато сильних горизонтальних членувань.

Над центральним входом є величезне кругле вікно — «троянда» з ажурними кам'яними переплетіннями, в які на свинцевих слупиках було вставлено багатобарвні шибки. Другий ярус завершений карнизом з високою ажурною аркадою з топких кам'яних колонок з ажурними, що з'єднують їх, арочками. Ще вище піднімаються дві квадратні в плані башти, прорізані з кожного боку високими подвійними прорізами, які завершуються арочками.

Високі стрілчасті вікна пропускають багато світла в центральну частину собору, при, цьому бічні нефи залишаються в напівмороці. Це багато в чому нагадує, прийоми побудови романських соборів.

Цікаво вирішений і Реймський собор, споруджений у 1210—1311 pp. Переважаюче вертикальне членування фасаду символізує спрямованість у височінь, що завмирає тільки в шпилястих стрілчастих прорізах двох високих башт. Зародження капіталістичних відносии у XV ст. характеризується появою буржуазії, яка з цього часу відіграє дедалі більшу суспільно-політичну роль. Особливо інтенсивно цей процес соціального розвитку відбувався в містах Північної Італії, що переживали тоді період економічного піднесення. Високий рівень розвитку ремесел І торгівлі сприяв становленню буржуазії.

За XV—XVIII ст. європейська архітектура пройшла значний шлях розвиту — Відродження, барокко і класицизм, що являють собою взаємопов'язане й досить викінчене і самостійне явище. Разом з тим цей період розвитку архітектури різко відрізняється від попереднього. Провідними стають світські тенденції, а основним засобом архітектурно-художньої виразності — ордерні форми, відроджені з античної спадщини. Але ця форма набирає іншого змісту.

У XV ст. в Італії почався культурний рух, що дістав иазву Відродження (Ренесанс), який характеризується ідеологічною боротьбою буржуазії, що народжувалась, проти середньовічних форм релігії, моралі і права. Стався переворот в усіх сферах духовного життя — мистецтві, літературі, філософії І науці. У своїй діяльності гуманісти спирались на античні Ідеали, відроджуючи ідеї, форми і виразні засоби цього періоду,

У цей період розвитку культури працюють всесвітньо відомі геніальні архітектори, скульптори й художники: Брунелеско, Леонардо да Вінчі, Браманте, Рафаель, Мікеланджело, Палладіо, Альберті. Створюється низка відомих трактатів про архітектуру, У цей період відроджуються конструктивні й будівельні прийоми античності. Так широко застосовують прийом, коли стіна складається з конструктивного та облицювального шару. Конструкції склепінь, які найчастіше зводять Із цегли, різноманітніші. Звикає стрілчасте готичне склепіння, яке поступилось місцем півциркульному: хрестовому, циліндричному або парусному.

Однією з найяскравіших споруд раннього Відродження є Капела родини Пації (арх. Брунелеско), збудована 1430—1443 pp. Фасад будівлі має шестиколонний портик. Середній, ширший проліт перекритий трохи піднятою аркою, що підкреслює, вхід. Усі частини фасаду піддягають точним і чітким пропорціям. Купол, що вивершує будівлю, яскраво освітлений кільцем вікон, чітко виділяється на тлі менше освітлених циліндричних склепінь.

Слід зазначити, що на відміну від романської архітектури й готики в архітектурі Відродження художнє витлумачення конструкції І її статична робота, як правило, не збігаються. Наслідуючи античний принцип поділу конструкції й декору, ордерна композиція Відродження розвивається самостійно й незалежно, але підлягає класичним закономірностям з чітким виділенням на фасадах основних елементів, їх ритму і пропорцій. Ордер же був також засобом, що дає змогу зробити архітектуру більш співмасштабною людині, тоді як у готиці динамічна спрямованість архітектурно-конструктивного вирішення була абсолютно непропорційною з людиною, гнітюче діючи на неї.

Найяскравіше взаємозв'язок конструкції і форми проявлявся в центричних будівлях. Прикладом того може бути собор св. Петра в Римі. Образ, створений Браманте в проекті собору, цілком відповідав ідеям архітекторів епохи Відродження, які вбачали в центричній будівлі найвищий тип композиції громадської споруди, призначеної бути домінантою всього міста. Собор збудував у другій половині XVI ст, найвидатніший художник і архітектор епохи Відродження Мікеланджело (1475—1564). Він, використовуючи схему плану Браманте, дещо змінив її, надавши центральному підкупольному простору панівного значення .

На рубежі XVI—XVII ст. Відродження змінюється новою архітектурною течією — барокко, що поширилась головним чином у країнах, де спостерігалась стабілізація феодальних відносин при слабкому розвитку капіталістичного виробництва й сильному впливові ідеології католицизму (Італія, Іспанія, Саксонія, Австрія та ін.). Виникнення стилю пов'язане з загальною кризою гуманізму й посиленням феодально-церковної реакції, яка

виступала проти світських тенденції у мистецтві, проти наукових відкриттів. Втративши зв'язок з реальними потребами суспільства, архітектура стала засобом задоволення естетичних потреб правлячої верхівки й набуває театралізованого характеру в культовій архітектурі. Архітектурні композиції втрачають риси гармонійної рівноваги. Так, центричне замінюється протяжним, коло —• еліпсом, квадрат — прямокутником. Ордер, залишаючись основним засобом розчленування, цілком втрачав свою конструктивність. У композиції фасадів ордери звичайно згущуються до осі, акцентуючи головний вхід. Внутрішня напруженість оброблених ордером мас підкреслюється і елементами пластика — волютами, масивними, часто розірваними фронто­нами, нішами, обрамлениями прорізів,. скульптурою та ін.

Цікаво виконані барочні палаци І вілли в Італії. Особливо багато трактуються другі (головні) поверхи й портали входів. У цих будівлях художні завдання ставились істотно інакше, ніж у галузі культової архітектури, де переважало прагнення відвести думки віруючих від реальних життєвих завдань.

У нових соціальних умовах архітектура барокко, що характеризується великою складністю виконання і високою вартістю ліпного декору, поступово поступається місцем класицизмові, зародки якого були в творчості майстрів, що не полишали цих традиції і в період барокко.

У XVII ст, у Франції, Англії, Гол­ландії та інших державах розвивається к л а с и ц и з м, що ніс у собі риси ідеології нової буржуазії, яка захо- плювала ринки збуту й була зацікавленою в централізації та національному об'єднанні держав.

Центром класицизму була Франція, де він формувався на архітектурі ренесансних форм, готичних прийомів і традицій, запозичених в Італійського барокко.

Так, одним з основоположників французького класицизму був Франсуа Мансар (1598—1666), який розробив також довий тип міського житла знаті — «готеля». Ці житла характеризувались добрим розплануванням, що включає вестибюль, парадні сходи, ряд анфіладно розташованих кімнат. Вертикальні секції фасадів мали великі вікна, чітке за поверхами членування і багату ордерну пластику. Цікавою особливістю «готелів» є високі дахи, під якими були додаткові житлові приміщення — мансарди, названі так за ім'ям творця їх.

Найвизначнішими творами епохи класицизму у Франції є проектування і будівництво східного фасаду королівського палацу в Парижі — Лувру й створення нової резиденції Людовика XIV,

Довгий фасад Лувру (арх. Клод ІІерро) 170,5 м завдовжки має ясну ордерну структуру з величезною двоповерховою галереєю, яка переривається в центрі і з боків симетричними, що виступають за лінію фасаду, частинам будівлі (ризалітами). Спарені колони корінфського ордера (12,8 м заввишки) мають великий антаблемент, завершений балюстрадою.

У XVIII ст., в період царювання Людовика XУ, у французькій архітектурі, як і в інших видах мистецтва, почав розвиватись стиль рококо, що є формальним продовженням живописних традицій барокко. Проте вже в середині XVIII ст, намічається відхід від вигадливих форм рококо в бік більшої строгості, простоти і ясності форм.

У період класицизму симетрія і вісь є основоположними принципами композиції. Проектування й будівництво здійснюються з урахуванням ансамблевого підходу до вирішення архітектурних завдань. Найвизначніший і характерний архітектурний ансамбль французького класицизму XVIII ст,— площа Людовика XY в Парижі (арх. Габріель). Величезна площа є немов розподільним простором на березі Сени між садом Тюільрі. що примикає до Лувру, й широкими бульварам Єлісейських полів. Це зразок відкритої площі, обмеженої тільки з одного боку двома симетричними корпусами, що утворили вулицю Ройяль.

Французька буржуазна революція завдала рішучого удару по монархії. У цей період будівництво майже не велось. Під чає наполеонівської Імперії з'являється стиль ампір (від французького слова «імперія*), що характеризується великою суворістю і лаконізмом форм. Головна увага архітекторів була зосереджена на завданнях створення суцільної забудови великих міських масивів. Було практично розв'язано завдання оформлення вулиці як единого ансамблю (вул. Ріволі).

Проте в цілому ампір уже тоді зазнавав занепаду, бо з'являється праг-неиня до механічної реставрації античних форм. Це пізніше призвело до змішування елементів різних стилів.

На зміну феодалізмові приходить капіталізм, архітектура якого вирішує нові завдання.