47 Культура галицько-волинського князівства

1. Особливості розвитку культури Галицько-Волинського князівства. Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.

Культура Галицько-Волинського князівства була відкритою для впливів західної і схіної культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.

Великий вплив на культуру регіону мала православна церква, яка, попри політичні негаразди, зберігала основні культурні традиції.

Культура Галицько-Волинського князівства стала однією зі складових частин формування української культури.

Незважаючи на те що риси культури Галицької і Волинської земель мають відмінності, їхній розвиток відбувався одночасно, а процеси були тотожними. Це дає змогу вченим розглядати культуру Галицько-Волинського князівства як цілісний феномен.

2. Освіта. Для потреб держави і поширення та утвердження християнської віри були потрібні грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах.

У Галицькій і Волинській землях також існували бібліотеки при монастирях і князівських палатах, де можна було поглибити свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя Володимира Васильковича.

Висновки. Культура Галицько-Волинського князівства мала значні здобутки. Вона залишила по собі зразки, які вражають своєю майстерністю й досконалістю. Будучи складовою культури Русі, вона мала значні відмінності, які були спричинені місцевими умовами й культурними впливами сусідів.

48 Входження до складу Литовської держави

Початок добі литовської політичної зверхності і над Південною Руссю був покладений 1 1340 р. , коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі. Таким чином, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, внаслідок чого майже вдвічі зросла державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним — як, власне, й самі темпи розвитку цієї держави.

У «Повісті временних літ» литовські племена згадуються як північні народи, які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. У ті часи місцеві племена ще не мали якоїсь політичної організації. Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення — Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі «самододержцем у всій землі Литовській».

Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгерда й Кейстута Щоправда, існує літописний переказ XVI ст. про виправу на Русь їх батька і попередника Гедиміна (князював у Литві протягом 1316—1341 рр. ), під час якої він нібито завоював Волинську та Київську землі. Ця оповідь тривалий час не викликала сумнівів у істориків Нині ж цілком очевидно, що вона не відбиває реальних обставин переходу Волині та Київщини під владу Литви Щодо першої, то її включення до сфери політичних впливів. Вільна було забезпечено родинними зв'язками Любарта Гедиміновича, а не воєнною активністю Литви Легендарною є й київська частина літописного оповідання жодне з джерел XIV—XV ст. не містить відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який у той час, попри руйнацію та політичний занепад, вважався «головним містом усієї Русі» (1380 р. , послання патріарха Нила), «матір'ю і главою усім градам руським» (1419 р. , «Ходіння» до Царгорода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), «главою усіх руських земель» (1427 р. , лист великого князя литовського Вітовта), «славним великим градом, матір'ю градам» (1483 р , Волинський короткий літопис).

Реальною у цьому переказі є лише більшість персоналій, що й не дивно, бо майже всі вони запозичені невідомим нам автором із Галицько-Волинського літопису (XIII ст. )

Втім, у пам'ятках білорусько-литовського літописання містяться і більш вартісні історичні відомості щодо приєднання до Литви південноруських земель. Це стосується літописів короткої редакції, складених у середині XV ст. Серед інших переказів вони містять так звану «Повість про Поділля», де йдеться про справжні події — битву на Синій. Воді (нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михайла-Коріата Гедиміновича. У пізньому, XVII ст. , Густинському літописі з Синьоводською битвою хронологічно ув'язується й підкорення литовцями Київщини. Під 1362 р. тут зазначено «У цей рік Ольгерд переміг трьох царків татарських із ордами їх і відтоді з Поділля вигнав владу татарську. Цей Ольгерд й інші руські держави під владу свою прийняв, і Київ під Феодором-князем узяв, і посадив у ньому Володимира, сина свого» Синхронні писемні джерела дають підстави віднести утвердження Ольгерда у цьому регіоні до 1357-1358 рр. Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі, котрі у 13 70- 1380-х рр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.

Ця залежність тривала до кінця 90-х рр. XIV ст., коли той самий Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви змушені були відкуплятися від татар регулярними «упоминками». Навіть через 100 років, на межі XV—XVI ст., великий князь литовський Олександр, намагаючись покращити взаємини із Кримським ханством, погоджувався на фактичне відновлення щорічного «виходу», обіцяючи Менглі-Гірею «зі своїх людей і з князівських, і з панських, і з боярських у землі Київській, і Волинській, і Подільській з кожної голови по три гроші давати щороку». Це є яскравим свідченням того, якою тривкою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність окресленого регіону від татарських ханів.

Саме визнання цієї залежності дало можливість Ольгерду дуже швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля. Цей успіх є тим показовішим, що на напрямках його зовнішньо політичної активності реальні здобутки були менш ніж скромними тільки смоленські князі знову визнали зверхність Литви Боротьба ж за політичні впливи в Новгороді, Пскові та Твері була програна.

Тож не випадково один із руських літописців, відзначивши, що Ольгерд «багато земель і країн звоював, і гради, і княжіння узяв собі і збільшилось княжіння його більше всіх», вбачав розгадку цього історичного феномена у тому, що володар Литви «не стільки силою, скільки мудрістю воював».